Текст книги "Останній раз"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

У повітрі над привокзальною площею лунали зойки, жіночий вереск, протяжні волання, переляканий дитячий плач, густа чоловіча лайка. Здавалося, вся площа почала рухатися. Таксисти присідали за свої машини чи сповзали на дно салонів, деякі машинально намацували монтировки, а в кого були – газові пістолети. Вантажники відштовхували свої важкі возики, об які перечіплювалися перелякані громадяни, що бігли врізнобіч. Люди налітали одне на одного, деякі падали, збиті з ніг. Крізь галасливий переляканий натовп із лайкою продиралися плямисті омонівці з автоматами напереваги, пепеесники намагалися навести хоч якийсь порядок, пробуючи визначити, звідки стріляють, аби по можливості триматися від небезпечного місця якомога далі: за те, щоб лізти під кулі, їм не платять.

Оцінивши обстановку, голомозий скочив на ноги, викинув зброю і кількома стрибками зник з поля зору, пірнувши до підземного переходу, що вів до колій. Антон, помітивши омонівців у небезпечній близькості до Віти, відкрив праві передні дверцята «БМВ» і в лічені секунди опинився за кермом. Машина рвучко зірвалася з місця. Віта вже мчала до неї, не реагуючи на накази зупинитися, котрі, щоправда, тонули в океані криків. Татакнула коротка автоматна черга, спровокувавши нову хвилю переляканих зойків. Стріляли в повітря, наступна черга, за всіма правилами, могла вдарити прицільно, тож Віта бігла, ривками кидаючи своє тіло то ліворуч, то праворуч. Антон спрямував машину до неї, вони нарешті зустрілися, і він крутонув руля вправо, даючи їй можливість забратися на заднє сидіння. Йому довелося збавити швидкість, прогуркотіла друга черга, кулі свиснули майже поряд.

– Пригнися! – проволав Антон, розвертаючи машину на сто вісімдесят градусів, підставившись на мить кулям, але третя черга теж пройшла мимо– він уже натиснув на газ, і машина помчала униз по вулиці через міст, у бік центру. Услід дали чергу швидше для очищення совісті, ніж із надією влучити.

– Перекриють вулиці! – прокричала ззаду Віта.

– Знаю! Встигнемо!

Виїзд із вокзалу справді нагадував пастку, не так багато було варіантів відходу. Але в Антона був виграш в часі, пара хвилин, не більше, та він використав їх цілковито. Головне – уникати великих вулиць, там рух інтенсивніший і менше можливостей для маневру. Антон добре знав місто, та й чудово знав, як у подібних ситуаціях діє міліція. А ще знав, що зараз краще не мотатися містом, а гальмонути десь у провулку чи заїхати на якесь подвір’я і чекати. Потім – спокійно, не кваплячись, їхати далі. Коротше, вибратися можна…

– Ну, що робимо?

У запитанні Віти не чутно ані істерики, ані викликаних обставинами ноток відчаю. Запитала просто й діловито, так вони зазвичай радилися перед тим, як почати чергову операцію.

Антон, попетлявши трохи, заїхав у одне з тихих подвір’їв на Чоколівці. Вони мовчки сиділи хвилин двадцять, і кожен устиг зробити перші підсумки всього, що сталося цього ранку. Антон чекав Вітиного запитання, все ж таки він мужчина і змушений на подібні жіночі запитання відповідати.

– Поки що сидимо тут.

– Це само собою. А у перспективі?

Антон витрусив із пачки дві цигарки, одну простягнув дружині, підніс їй запальничку, затягнувся сам.

– Давай по пунктах, так думати легше. Коли ти їх засікла?

– Сьогодні вранці.

– У місті випадково навряд чи могли зачепитися. Отже, вели від дому.

– Я думала про це. Логічно.

– Отже, висновок перший: повертатися туди не можна. Що б не сталося.

Він промовив це спокійно і впевнено. І обидвоє відразу зрозуміли: машина й рюкзак у багажнику – ось усе майно, що залишилося у них після кількох років ризику, крові, смертей. Віта хотіла щось сказати, та зустрілася очима з важким, просто-таки кам’яним поглядом Антона і відчула, як кров відступає від обличчя.

– Заспокойся, – таким тоном Антон ніколи з Вітою не говорив, вона навіть розгубилася на мить і відчула, що кров повернулася, від різкого припливу обличчя запашіло. – Усе нормально. Подумаємо. Викрутимося. Подумаємо – і викрутимося. Усе гаразд тепер?

– Вибач… Я просто… Все якось… Подумала…

– Ось і молодчина, що подумала. І ще раз подумаєш. І ще багато-багато разів, – він струсив попіл на коробку передач. – Як давно тебе пасуть, ми не знаємо. Теоретично нас могли вирахувати давно, як мінімум після Америки і перед нашими горами. З цими дебільними Штатами ми світилися більше, ніж треба, а шукати нас було кому. Поки логіка є?

– Начебто.

– Поїхали далі. Чому вони не проявили себе раніше? Чого чекали? Я ж так собі думаю, що тебе тут не поспішали чекати лише через те, що не знали, де я. Ми саме обидвоє комусь потрібні. Якби ти не вийшла мене зустрічати через те, що тебе прихопили, я б захвилювався і зрозумів би – лажа якась. Ні, все повинно виглядати природно. Тому висновок номер два: тебе вистежили протягом останніх трьох днів, що ти була у місті, адже була ти сама, без мене. В усіх інших випадках ми були удвох. Отже, пасуть нас віднедавна.

– Я дурепа.

– Не поспішай лаятися. Помітила б ти їх раніше, то просто б відірвалася і приїхала б за мною хоч як. Мости спалено, так що ситуація нічим би не відрізнялася. Ні, десь ми прокололися разом, – він щиглем послав недопалок у вікно. – Наступне питання: хто вони?

– Дістати нас багато хто хоче, – тепер Віта перейшла на діловий тон. – Взяти хоча б Кіпіані. Сам казав: там десь щось просочилося. Чи та ж братва Акули… А візьми Лисого, Вяземського, Прохора, Біса! Турки Махмуда свого часу гроші за наші голови давали, не знаючи, правда, кого шукають. Чеченці взагалі дуже сердиті, сам знаєш!

– Усе робилося акуратно…

– Ніхто не заперечує, просто…

– Зажди секунду, – Антон підняв руку, немов прагнучи зупинити потік непотрібних слів. – Я до того, що навів хтось. Не думаєш?

– Схоже на те, але ж контакти із зовнішнім світом ми самі зводимо до мінімуму. І сам знаєш, як усе робиться: усі, з ким ми по ходу контачимо, думають, що мають справу з різними людьми.

– Тим більше коло звужується. Дружбан Котяра в курсі всіх справ. Він сам, падлюка, шифрується, тільки ж його могли вирахувати. Ось тобі висновок номер три.

– Це ще перевірити треба…

– А хто каже, що не треба? Тільки не в цю секунду. Тепер згадуй, де ти за ці три дні була? Просто так сісти на «хвоста» на шосе випадковій машині – такого навіть у поганому кіно тепер не показують. Так що тебе перехопили десь по ходу твого маршруту.

– Тут просто: у середу відсипалася, з дороги все ж таки, машину сама вела. У четвер заходила до маклера, на базарі ще була, продукти купляла, хотіла печеню з м’ясом і овочами зготувати любому чоловікові… Вчора дома сиділа, куди мені особливо виходити…

– Сама четвертий висновок зробиш?

Віта здивовано подивилася на чоловіка і раптом відчула, що кров знову приплинула до обличчя.

– Незрозуміло… Я… я не думаю… Як? Та ні!

– А які ще варіанти? У м’ясному павільйоні тебе накололи? Ось як вони вийшли на нашого маклера, як прорахували і перекупили інформацію – цього не знаю. Поки що принаймні. І навряд чи дізнаємося тепер… Туди не повернемося. Все, кінець морям! – Антон секунду подумав. – Навіть якщо я помиляюся, все одно туди ні ногою.

– Нічого не купуємо?

Віта сама від себе не чекала такого наївного дитячого питання. Тепер щоки запалахкотіли ще сильніше. З виразу її обличчя Антон зрозумів: у відповіді нема необхідності.

– З міста ми не виберемося, – він закурив нову цигарку. – Навіть якщо омонівці й менти не роздивилися номерів нашої тачки, все одно орієнтування на темно-синій «БМВ» пішло, і виїзди перекрито. В центрі патрулі теж не гуляють, не кожен день такий бойовик на вокзалі. Так що доведеться уникати центральних вулиць. Думаю, до завтра, максимум – до післязавтра пристрасті стихнуть, менти втомляться від безрезультатних пошуків і обламаються. Та ще будуть матюкатися водії таких самих тачок, у нас не єдина темно-синя машина такої марки у столиці. До післязавтра треба перечекати.

– А що потім?

– Ти ж бабки у банку замовила? Мій паспорт при мені, отримати їх легко. До речі, ти до банку перед маклером їздила? – Віта ствердно кивнула, відчувши перше за весь день полегшення.

– У сховку, в сейфі, решта суми.

– Основна сума, ти хочеш сказати.

– Вісімсот штук. Решта – справді в банку. Мало тобі?

– У банку – п’ятдесят тисяч. Вісімсот – удома, забув?

– Пам’ятаю, – другий бичок полетів за першим. – Дарувати я їх нікому не збираюся. Вдома засідка, хоча, думаю, вони, хто б вони не були, не ідіоти і не думають, що ми повернемося. Але людей там повинні посадити. Для очистки совісті. Навіть якщо вони й обшукували хату, чорта з два їм скарб знайти. Так що увечері я піду і заберу наші бабки.

– Піду я, – рішуче заперечила Віта. – Ти після операції…

– А я різких рухів робити не буду. І потім там справді не повинно сидіти багато народу. Кажу ж, пара-трійця хлопців для святого спокою, і то не найкрутіших, справа ж безнадійна, ми ж не повернемося на засвічену хату. Так що це буде прогулянка, – Антон несподівано нахилився вперед і цмокнув дружину в щоку.

– Не підлизуйся!

– Ти ж не залишиш різним гівнюкам сімейні капітали? Господиня!

Віту ця фраза чомусь розсмішила. Напруга почала спадати, а через кілька хвилин спала остаточно.

Близько другої години дня Малахов перестав чекати якихось позитивних результатів. У всякому разі, швидко повернути контроль над ситуацією не вдалося. Лишається чекати… Чого?

Він сидів у своєму кабінеті за столом, решта розташувалася так, щоб бос міг бачити усіх. Малахов мовчав, лише повертав свою низько посаджену голову і поглядом давав зрозуміти, що той, на кого погляд спрямовано, може говорити. Інтонації, з якими говорили підлеглі, нагадували військові рапорти.

– Через стукача повідомили ментам номер їхнього «БМВ». Тачку тепер шукають кругом, так що з міста вони не вислизнуть. Хіба інший транспорт знайдуть.

– На квартирі засідку залишили. Троє. Трутень старший.

– Помідор, сучара, змотався. Сусіди кажуть, вчора ще бачили, як він під будинком сумки у багажник пакував, квапився, мудило!

– Ноготка ніде нема. Вдома не з’являвся, телиця його перелякана, не знає ні греця. Розкололася тільки, що забіг до неї на початку дев’ятої ранку, вигріб бабки, десь близько трьох із половиною штук, ключі від машини забрав. Боїться.

Ноготок був одним із тих трьох, хто прийняв пост біля будинку Віти і єдиним, хто вцілів у перестрілці. Він цілком логічно вирішив, що Круглий повісить на нього усіх собак за провал, і тому миттєво накивав п’ятами. Ноготок хвилював Малахова менш за все, та справа не в ньому, а у принципі – шмаркач ховається від справедливої кари. Нічого, його знайдуть, у нього клепки менше, ніж у тієї нахабної парочки. З ними ж доведеться пововтузитися.

– Вишняк у реанімації, тільки навряд чи вичухається. Одна куля в легенях, друга – в черепушці. До тями не приходив. Лікарі нічого не обіцяють, але кажуть, що коли сильно постараються…

Малахов нарешті подав голос:

– Хай не стараються. Навіщо мужикові мучитися? Займешся цим, Корінь.

Корінь, хлопець зі слідами кислотних опіків на обличчі, діловито кивнув.

– Тепер так, – Малахов переплів пальці обидвох рук і обвів важким поглядом присутніх. – 3 баби-маклера очей не зводити. До себе в барліг вони навряд чи носа пхатимуть, не дурники, розуміють – хата засвічена. Але люди хай там посидять хоча б до понеділка. З міста вони вирвуться, якщо захочуть. Машину поміняють, надягнуть якісь вуса з перуками – дуже просто замаскуватися. Нам їх треба шукати тут, – він стукнув зчепленими руками по столу. – І робити це швидко.

Він очікував реакції, та всі мовчали. Київ – океан, тут на вудку нічого не клюне, тут сіттю ловити треба. А якщо й закидати вудку – наживку відповідну підібрати.

– Чого заглухли? Я за вас думати повинен? – його погляд зупинився на худому довгані з волоссям, зібраним на потилиці в жмут. Довгий розцінив погляд боса як наказ говорити, квапливо видав:

– Раз вони в бігах – бабки шукати будуть.

Малахов пожвавився.

– Стоп-стоп! Бабла в них справді мусить бути до хріна. Повинні вони його десь зберігати, правда? Не в кишенях же все носять!

– Вдома нема. Наші там усе перевернули. Знайшли триста баксів у шкатулці в барі. І все.

– А чому дома? Вони до банку кладуться. Наші козли навчилися вже.

– Вони купувати хату збиралися. Могли запастися цією сумою наперед.

– І що, спати на бабках? Ми б знайшли! Чи хлопчики хріново шукали?

– Нормально шукали!

– Так, – Малахов заплющив очі, кілька разів труснув головою, так струшують калейдоскоп, аби мозаїка склалася в цілу картинку. І зараз він збирав докупи мозаїку своїх думок. – Так, – повторив, розтуливши повіки. – Навряд чи в них бабло за бугром, раз тут купувати збираються. І навіть якщо вони ляжуть на дно, гроші їм все одно потрібні. Всі. Скільки в Києві банків, які видають і приймають валютні внески? Так от, зранку в понеділок біля кожного повинно бути шість пар наших очей.

Малахов хотів іще додати, що коли і цього разу виявиться, що витягли порожній квиток, він усім голови повідкручує, але промовчав. Рекрути його тут ні до чого. Це просто означатиме, що карта йому не лягла, і парочку, котра його кинула у такий нахабний спосіб, знайти не вдалося. А відриватися через це на хлопцях – означатиме настроїти їх проти себе. Для чого? Тут, з усього видно, намічається незабаром досить крута розбірка, бійці знадобляться, вірні бійці. Тому запитав лише, аби крапку поставити:

– Усе ясно?

О дев’ятій вечора в серпні вже сутеніє. Антон критично оглянув себе і переконався: підсвідома пристрасть до темних тонів одягу як ніколи доречна. У будь-якому випадку перевдягтися нема в що, і чорна футболка, темно-сині джинси і чорні з синім кросівки як ніколи пасували до його нинішньої вечірньої місії. Револьвер він прилаштував ззаду за паском, накинув камуфляжну куртку. Віта спостерігала за його приготуваннями із все зростаючим хвилюванням.

– Я боюся. Шви розійтися можуть. Лікар же казав…

– Мені цікаво, що він сказав би зараз.

– Що йти треба мені. Чи ходімо разом?

– Удвох нам буде незручно, сама розумієш. Це не вуличний бій, це приміщення. І потім спину мені хто прикриє? Дядько? Невідомо, як ще усе складеться…

Антон і сам потерпав за свою мобільність. Від цього сьогодні залежало багато що, а проопероване місце таки поболювало. Але якщо не думати, то не болітиме. Аби заспокоїти Віту, він пустив її за кермо.

Вікна їхньої квартири виходили у двір. Не світилося. Звичайно. Антон скинув куртку, посидів кілька секунд, збираючись із думками.

– Погнав я…

– Обережніше.

– Ти мене знаєш.

Він вийшов з машини, повів плечима, розминаючи м’язи, як хижак родини котячих перед полюванням. Плавною тигрячою ходою перетнув двір, зайшов до під’їзду. Ліфтом він ніколи не користувався, відстань до потрібного поверху подолав пішки. План визрів у нього в голові близько години тому. На майданчику нікого не було, світло також не горіло, справа звична, лампочки викручували регулярно. У задній кишені джинсів очікував свого часу завбачливо приготований тоненький кишеньковий ліхтарик. Його промінчик висвітив розподільний щиток. Антон застромив руків’я ліхтарика до рота, міцно стиснув зубами і, підсвічуючи собі, почав, намагаючись якомога менше шуміти, вовтузитися із замком. Трохи зусиль – і промінчик вихопив із темряви переплетення дротів та ряд пробок. Зробивши, що треба, Антон акуратно причинив дверцята, витяг ліхтарика з рота, сплюнув, намагаючись позбутися неприємного присмаку пластмаси, натиснув на кнопочку. Промінчик зник. Антон поклав його назад до кишені, приготував револьвер, прилаштувавши глушника. Якщо доведеться стріляти, то перелякані сусіди наберуть «нуль два», бракує тут іще його колишніх колег. Переклавши зброю в ліву руку, правою видобув ключі від своєї квартири і відчинив спочатку зовнішні, потім – внутрішні двері.

Вже повертаючи ключ у замку внутрішніх дверей, він переконався, що в квартирі таки є чужі. Двері відчинили професійно, акуратно, замки не пошкоджені, ось тільки вони з Вітою постійно, весь цей час, що жили тут, зачиняли всі замки на два оберти. Щоб відчинити другі двері, Антонові досить було повернути ключа один раз. Недороблено, хлопчики. Халатно. Такі речі іноді рятують життя…

Тепер можна вийняти ключі, а револьвер перекласти в правицю. Тримаючи зброю перед собою, Антон штовхнув двері. Він готовий був натиснути на гашетку будь-якої миті, та у передпокої на нього ніхто не чекав. Розумно. Краще почекати, поки господарі, нічого не підозрюючи, пройдуть до квартири, щоб перекрити їм шлях до відступу. Антон, не зводячи очей із причиненого заскленого прямокутника дверей, котрі вели до зали, намацав лівою рукою вимикач і клацнув ним. Світла, звичайно, не було. Лайнувшись навмисне голосно, він клацнув вимикачем ще кілька разів.

– Що воно ше за херня?

Здивований вигук прозвучав досить природно. Антон, човгаючи ногами, удав, що вийшов із квартири, треба ж, чорт забирай, розібратися, чому нема світла. Він навіть роздратовано хряснув дверима. А сам причаївся, притиснувшись до стінки, й приготувався.

Ніч була світла, місяць уже залив своїм мертвим сяйвом кухонну підлогу. Спочатку нічого не відбувалося, та раптом Антон відчув рух, і світлу місячну стежку повільно, міліметр за міліметром, затулила тінь. Вона рухалася з кухні, і за кілька секунд матеріалізувалася. Спочатку з-за виступу стіни з’явилася рука з пістолетом, потім обережно висунулася людська постать. Одночасно рипнули двері зали, і за дверним склом вималювалися обриси ще однієї постаті.

Людина, що виходила з кухні, могла опинитися майже впритул до Антона. Та його цікавив у першу чергу супротивник, що ховався в залі. Зараз, маячачи за склом і готуючись вийти, він являв собою для досвідченого стрільця чудову мішень. Тому Антон, спрямувавши дуло на засклені двері, двічі плавно натис на гашетку.

Дзенькнуло розбите скло, дзенькіт і стогін підстреленого супротивника змусили хлопця, що висунувся із кухні, здригнутися. Голова мимоволі повернулася на звук, і Антон, ледь повівши дулом, вліпив дві наступні кулі в цю голову. Супротивник мішком рухнув на підлогу, Антон зробив крок назад, спершись спиною об вхідні двері, і завмер, переводячи подих.

Двоє готові. Скільки їх іще, цікаво? Він опинився в ситуації, коли головне – вичекати, в кого спочатку здадуть нерви. А точно є ще хтось, бо після сутички на вокзалі навряд чи послали в засідку лише двох. Скільки вас іще, мужики?

Темно й тихо. Тільки запах порохового згару та цокання ходиків у спальні. Антикварна річ. Віта три роки тому придбала в якомусь салоні за божевільні гроші. Антон переконався, що під їхнє клацання приємно засинати, і змирився з тим, що вони займали весь кут. До речі, про спальню. Чи йому здалося, чи, крім ходиків, там ще якісь сторонні звуки? Здалося?

Тіло втомилося перебувати в одному стані без руху, і Антон просунувся трохи вперед. Якщо їх троє, тоді все правильно. Один зайняв позицію на кухні, інший окопався в залі, третій, згідно із логікою й тактикою, повинен засісти в спальні. А якщо їх більше? Добре, товктися на кухні двом непрактично, вони будуть заважати один одному, перекривати сектор обстрілу. Зручніше двом розташуватися в залі, але ж вихід із нього теж один, знову доведеться партнерові заважати… Якби місця більше, а так – стандартна квартира в блочній панельці, на який особливий театр військових дій можна тут розраховувати! Отже, можливо, ще один у спальні… І все ж таки: а якщо їх більше?

Тишу порушив стогін. Стогнали із зали, очевидно, супротивник, що засів там, лише поранений. Антон зручніше стиснув руків’я револьвера. Стогін повторився, більше жодних звуків. Хіба… легкий рух у спальні. Чи здалося? Поранений застогнав голосніше, і Антон прийняв рішення. Витягнувши ліхтарика, він узяв його в ліву руку, рвучко перетнув коридор, скривившись від різкого болю в тому місці, де різали скальпелем два тижні тому, ступив до зали, розчахнувши напіввідкриті вже двері плечем, і кинувся праворуч до стіни, випускаючи на волю промінчик. Він ковзнув по периметру кімнати і не вихопив із темряви нічого, крім знайомих меблів і тіла на підлозі. Відразу ж за спиною Антон швидше відчув, ніж почув, ворушіння, та він був готовий до такого повороту подій. Осівши на підлогу, він спрямував промінчик у пройму дверей. Людський силует, вихоплений із темряви, миттю вийшов з-під світла, але секунди виявилося досить. Повалившись на бік, Антон кілька разів вистрілив у бік силуета, переміщуючи руку з револьвером після кожного пострілу. Супротивник зробив помилку. Він міг стрибком повернутися до спальні і взяти на приціл двері, тоді ситуацію контролював би він. Замість цього хлопець кинувся до виходу, і його дістала четверта куля, коли він уже смикав на себе вхідні двері. П’ята куля змусила його сповзти на підлогу, та він усе ж таки перевернувся на спину і у відчаї почав тиснути на курок. Його зброя теж була обладнана глушником, хлопки порушували нічну тишу, кулі впивалися в стіну й кімнатні двері, відбиваючи друзки, котрі набридливими комахами летіли Антонові на голову. Промінчик знайшов його, коли патрони скінчилися.

– Лежати! – крикнув Антон з кімнати. – Не рипайся, суко! Ствол кидай.

Револьвер, випадаючи з руки, глухо стукнувся об підлогу. Не опускаючи своєї озброєної правиці, Антон повільно підвівся. Зашите місце боліло, перед очима навіть застрибали зірочки. Цікаво, все ціле там, усередині, чи щось таки розірвалося? Навряд чи, особливо різких рухів він, попри все, не робив. Мотнувши головою, аби прогнати пістрявий хоровод зірочок, Антон вийшов з кімнати. Промічник пробіг по супротивнику, вихопив із темряви закривавлену сорочку, непотрібний «парабелум» біля опущеної правиці і вперся в перекошене від болю молоде, аж надто молоде обличчя. Хлопець примружився, та Антон не поспішав прибирати світло. Відкинувши ногою «парабелум», він, кривлячись, присів навпочіпки і, зовсім не відчуваючи жалю, навіть навпаки, прагнучи завдати пораненому ще більшого болю, тицьнув дулом йому в обличчя. Той скрикнув, але очей не розплющив.

– Хто вас послав? – Антон говорив неголосно й уривчасто, не припиняючи давити дулом у вилицю. – Швидко кажи, сучара!

Він не погрожував хлопцеві, що вб’є його чи скалічить. Той і так поранений, а крім того, навіть біль не заважав йому розчовпати, що з цієї секунди життя обірвалося. Якщо його не пристрелить ворог, його обов’язково доб’ють друзі. Коли вранці від засідки тут, на квартирі, не буде ніяких звісток, вони приїдуть, оцінять ситуацію і допоможуть померти тим, хто з волі господаря квартири залишився жити. Возитися з ним, звичайнісіньким рядовим, ніхто не буде, просто бойова одиниця, гарматне м’ясо. Так що буде він відповідати на запитання чи ні – нічого від цього не зміниться. Хіба що муки припиняться раніше…

З рота хлопця вирвався здавлений стогін, потім його тіло обм’якло, і обличчя набуло дивного байдужого виразу. Втратив свідомість. Антон люто лайнувся, намацав пульс, випростався, знову перекривившись від болю, пройшов на кухню. Пив він рідко, але спиртне в хаті було. Взявши з холодильника наполовину порожню пляшку горілки, Антон повернувся до пораненого, підхопив його під руки, притулив до стіни так, щоб тіло знаходилося у напівлежачому стані, поплескав хлопця по щоках, а коли той почав приходити до тями і знову слабо застогнав, притулив горлечко пляшки до його губів і, нахиливши пляшку, влив до рота кілька крапель. Хлопець ковтнув, зробив ще один ковток і лише тоді закашлявся, задихав важко і розліпив очі. Антон знову легенько поляскав його по щоках, а потім навідліг ударив тильною стороною долоні так, що з носа зацебеніли струмочки крові.

– Хто вас послав? Не мовчи, падло! Хто? Ну!

– Круг-гли-й, – слово хлопець вичавив разом із протяжним стогоном: – Круг-глий… Малах-хов…

Запитувати ще про щось було безглуздям. Що серйозне може знати звичайний бойовик? Антон поставив пляшку на місце. Потім пройшов до ванної. Присвічуючи ліхтариком, затиснутим у зубах, зняв велике овальне люстро, з деяким зусиллям вийняв кілька квадратиків кахляної плитки. Тут, у спеціально зробленому під час капітального ремонту заглибленні, лежали акуратно стягнуті гумовими стрічками пачки стодоларових купюр. Антон склав їх у раковину, зверху недбало кинув півдесятка паспортів, усі на різні імена, всі справжнісінькі й абсолютно надійні. Більше в тайнику нічого не було. З кімнати Антон приніс невеличку шкіряну сумку. Рухаючись квартирою, кілька разів переступав через тіло, що лежало у передпокої. Здалося навіть, що поранений стогнав. Можливо, цей, що в кімнаті, теж іще дихає. Напасник із кухні точно вбитий наповал, адже стріляв Антон майже впритул, а в іншого, того, хто мимоволі нагадав йому грудну мішень у тирі, куля може бути або в горлі, або в грудях. У всякому разі, небезпеки немає тепер жодної. Переклавши гроші й документи в сумку, Антон, підкоряючись швидше звичці, ніж бажанню приховати порожній сховок від стороннього ока, повернув плитку на місце і повісив люстро.

Зброю вони зберігали в комірчині. Особливо не ховали тому, що майже не приймали гостей. Та побачивши розстебнуту сумку, Антон зайвий раз переконався – незвані гості робили трус. Цікаво, чому вони навіть не винесли зброю з комірчини? Незареєстровані стволи будь-кому знадобляться. А там зберігався непоганий арсенал: розібрана снайперська гвинтівка Драгунова, два «калаша», один АКМ, «узі», два «Макарови», пара «кольтів», причому один – красень «пітон», поліцейський спеціальний. Ще в наявності штик-ніж, спеціально посаджений на зручне гумове руків’я, п’ять гранат Ф-1, окремо – запали до них, три пластикових вибухівки, детонатори теж окремо, запас обойм та магазинів. Самі вони ніколи не купували зброю напряму, тільки через надійних посередників, котрим було все одно, хто вони – клієнтура в таких людей не така широка, але й не обмежена кількома замовниками. Сумка відтягувала своєю неабиякою вагою руку, але Антон вирішив забрати з собою все. Зброя, гроші, документи. Більше їм із Вітою нічого зараз не потрібно.

У темряві цокав годинник, біля вхідних дверей глухо стогнав поранений бойовик. Антон прилаштував револьвер за пасок джинсів, сховав ліхтарика до кишені, перекинув через плече сумку з грошима, підхопив спакований арсенал. Він не завдав собі клопоту, відтягуючи хлопця від дверей, просто відіпхнув тіло дверима, переступив через лежачого і назавжди покинув своє житло.

Віта ні про що не питала. Допомогла поставити важку сумку в багажник, сіла за кермо. Недбало кинувши сумочку з грішми назад, Антон умостився спереду, відкинувся на сидінні, закурив. І лише тоді, коли машина рушила з місця, він, не повертаючи голови, дивлячись просто поперед себе на вогні нічного проспекту, промовив:

– Круглий. Малахов.

У Кота ніхто не брав трубки. Зрозуміло. Антон замислено покрутив у руці слухавку, що монотонно гула, для чогось уважно глянув на неї, наче гіпнотизуючи, поклав на важіль.

– Думаєш, через нього вийшли?

– Нічого я не думаю, – Антон розтягнувся на підлозі, стояти через біль унизу живота було досить незручно. – Він просто міг відповісти на деякі запитання. Всюди крутиться і мусить багато, як на такого, знати. Чому – мусить? Знає забагато! Ці знання мусять комусь-таки набриднути. Хоча б тому ж Малахову.

– Як би там не було, перебалакати з ним неможливо.

Антон примружив повіки. Збудження, принесене сутичкою, спало остаточно, та ось саме тепер розслаблятися не слід. Так, вони відірвалися від «хвоста». Гаразд, дізналися, кому вони заважають. Прекрасно, супротивник втратив з півдесятка бійців. Що далі?

– Значить, так, – не розплющуючи очей, Антон ляснув себе по обтягнутому джинсою стегну. – Будь-які колишні контакти припинити. Забути. Нас нема ні для кого. Отак от: були й нема. Інопланетяни забрали.

– Було б добре, – Віта й собі вмостилася на підлозі, поклала голову Антонові на груди. – А маклер?

– Ніяких маклерів, я ж сказав. Так легше, аніж даремно сушити голову, на чому прокололися. Бабки у нас є. Машина, гадаю, засвічена, шукати іншої часу нема, завтра – він підніс руку із годинником до очей, – ні, вже сьогодні неділя. Нічого не вийде. Головне – вибратися завтра з столиці, вислизнути в будь-який спосіб. Номери в багажнику є, можна просто поміняти їх.

– А ще простіше – кинути її зовсім. Куди ми хочемо податися?

Питаннячко. Найголовніше на сьогодні. Починати пошуки спокійної тихої місцини треба з нуля. Гроші є, багато. Осісти з ними можна де завгодно і потроху починати обживатися. Але… Якщо повністю рвати всі навіть досить умовні старі контакти, то заодно слід поміняти й усі старі плани. І про всяк випадок, просто про всяк випадок не потикатися до Криму. А куди? Знов те саме питання…

– Може, на південь? Одеса?

– Тебе все до теплих країв тягне…

– Тепло там. Море. Загубитися нескладно, стільки всякого люду…

– А чому не в Закарпаття? Вирощували б виноград, робили вино, і кордон теж поряд, усілякий люд теж товчеться…

– До чого тут кордон! Нудно там, не хочу!

– Зате тут надто весело…

Віта перевернулася на живіт, їхні очі зустрілися.

– Де ми перейшли Малахову дорогу?

– Мене це менш за все цікавить, факт, що він полює на нас, від цього не перестане бути фактом. А взагалі – греці його знають. Може, в Америці щось наперекосяк. Може, бабки повернути хоче, жадібний тому що. Яка різниця, чому він нацькував на нас своїх вовкодавів! Цікавитися, з’ясовувати причини зараз – виявити себе. Так що все, зав’язано. Пацюк, наприклад, якщо із пастки вибереться, вдруге туди просто не полізе. Інтелект у цих тварюк – дай боже! Особливо нахабні вищий пілотаж демонструють: приманку акуратно зжеруть, а пастка як стояла, так і стоїть собі. Тільки таких нахабних справді небагато, більшість просто оминає місця, де чигає щуроловка.

– Чого це ти про пацюків згадав? – Віта легенько дмухнула йому в обличчя, Антон відмахнувся, як від набридлого комара, роблячи це швидше з бажання відреаґувати на її загравання, аніж від того, що йому неприємно.

– У бабці в льоху пацюччя водилося. Розумецькі тварюки, я потім читав десь. Отруїлася одна – інші отрути не жеруть, метиковані. Про щуроловки я вже розповідав. Кажуть, вони тільки й виживуть після ядерної війни. Вони та ще таргани.

– Гарні перспективи…

Антон знову примружив очі.

– Шукають нас Круглий із бригадою – хай лоби порозбивають собі. Обламаються й перестануть. Інші важливі справи відволікатимуть. Нам просто пацючий розум і обережність у пригоді тепер стануть. На новому місці, якщо будемо тихо себе поводити, нікого наша сімейна пара не зацікавить.

– Ну от, знову постає питання нового місця!

– Давай поспимо. Якщо воно не насниться, то у нас цілий день попереду. Кинути машину і поїздом кудись – ідея непогана. А до якої станції брати квиток у двомісному люксі – пропоную вирішити тільки виспавшись. Приймається?