Текст книги "Останній раз"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

– Що ти там знаєш?

– Знаю! Вони… зав’язувати хотіли… Так мені мужик говорив…

– Чули вже. Все?

– Не все! Він якось ляпнув, що до Криму збираються. На спокійне життя. Дві хати вони хочуть там купити! В Євпаторії чи ще десь – він не говорив! – інформація лилася з рота Помідора суцільним потоком. – У одній жити, другу здавати… Пансіонат начебто… Щось таке вішав… Бабла, казав, вистачить…

– Вистачить, казав… – очі Малахова злобно блиснули. – Падло… Гаразд, що я маю з того, що ти навішав оце тепер?

– Треба пошукати по фірмах… Шанс маленький, але є… Ти ж у нерухомості крутишся. Покупка не проста, не дача під Києвом…

У них напевне хата тут, котру теж продати треба, причому десь одночасно з купівлею кримських будинків чи що вони там хочуть… Таких покупок по пальцях перерахувати можна!

Малахов звелів йому заткнути пельку, знову примостився на капот машини, закурив. Логіка в словах цього побитого придурка була. Справді, крупна операція, масштабна навіть, запам’ятатися повинна. Агентств, котрі мають широку мережу регіональних представництв чи просто філіалів, дійсно, не так багато. І не всі під його, Малахова, оком, якщо фірма солідна, у неї своя система охорони, зуби поламати можна, тут самолюбство зараз ні до чого, признаємося собі чесно й відверто, громадянине Круглий. Не всі вам по зубах, погано, та що поробиш. Якщо вирахувати цю угоду, якщо простежити її – ось вона, ниточка в лабіринті! Тільки люди інтереси клієнтів там відстоюють, таємниці бережуть… Нічого, ціна всьому є, а справа така – його престижу стосується, принципів, не можна «кинути» Круглого, покарати зрадників треба…

– Ти вирахуєш фірму, – навіть погляд Малахова завдавав Помідорові тиску й болю, а також давав зрозуміти – заперечень просто не може бути. – Це тобі шанс. Заробляй право жити, гнидо. Спробуєш злиняти… Хоча пробуй, діло твоє. Здогадайся, що тобі за це світить. Все ясно?

Помідор промовчав, сил не було, він просто закивав головою, як механічна лялька.

– Слухаю вас!

Ввічливі безликі «слухаю вас» остобісіли Романові Сергійовичу Томатову, тим більше що розмови завершувалися нічим. Результат нульовий, список потрібних агентств теж меншав, та він, власне, й не був аж таким великим. Але Томатов уперто накручував усе нові й нові номери телефонів. По-перше, йому кортіло жити. По-друге, над ним похмуро висіли двоє горлорізів Малахова. І, нарешті, він сам проникся азартом.

– «Хаус Континенталь»?

– Так. Що вас цікавить?

Схема проста: ніхто сьогодні не каже клієнтові «ні». Як правило, йому хочуть бути максимально корисні, і лише потім, зітхаючи, не відмовляють, не розчаровують – обнадіюють. Зараз допомогти вам, на жаль, не можемо, але у принципі подібні варіанти можливі, подзвоніть так десь днів через два близько одинадцятої, запитайте Галю-Таню-Любу-Віту, думаю, на той час у нас для вас будуть приємні новини, так що дзвоніть, завжди раді нашим клієнтам, до побачення… Але якщо хоч якийсь шанс виконати замовлення є, про це повідомляють. Так, є ще потенційні покупці, але подивимося, у кого більша платіжна спроможність, треба ж домовлятися. Отут і вирине потрібна інформація. Чи варіант: так, подібне вже проходило, ось нещодавно клієнти купили те, те й те, там, там і там… Хай благенький, але шанс. Томатов більше покладався на такий варіант, він був певен, що парочка, котра так круто його під монастир підвела, взагалі зникла з Києва.

– Мене цікавить Крим. Чи є можливість купити будиночок і квартиру десь там? Матеріально я не обмежений, мені потрібна саме така сполука: окремо будинок і окремо квартира. Можливий варіант обміну, свою київську квартиру на Євбазі я продаю, так що обмін із доплатою може бути. Ви слухаєте?

– Так, я все чую, – голос набув явно зацікавлених ноток. – У нас є філія в Криму, ми мусимо перевірити, чи можна щось для вас зробити. Я зараз переключу вас на потрібний вам відділ, там допоможуть.

Заграла мелодія, потім у трубці клацнуло, і він почув точно такий самий жіночий голос:

– Слухаю вас. Мене звуть Аліна.

Томатов акуратно повторив своє прохання, краєм ока помітивши, що горлорізам достобіса набридло слухати одноманітну монотонну балачку. На тому кінці дроту запала тиша, котра тривала не більше як двадцять секунд. Тепер голос звучав обережно.

– Ви можете до нас приїхати? Самі розумієте, краще не по телефону. Знаєте, де ми знаходимося?

Зараз Томатов розмовляв до певної міри із колегою. З посередником. І зрозумів невідому йому Аліну, як посередник посередника: щось може вигоріти. У нього засвербів кінчик носа, кажуть, це ознака близької пиятики, та в його випадку цей симптом означав реалізацію планів, удачу. Скільки фірм він обдзвонив? Шість? «Хаус Континенталь» – сьома у списку, є ще одна контора – і все. Невже пощастить? Так не буває…

Бойовики Малахова залишилися чекати його в машині біля офісу на Печерську, куди вони домчали за двадцять хвилин після розмови. Як і було домовлено, Аліна чекала біля входу. На вигляд їй років тридцять п’ять, це Рома Помідор одразу відзначив. Незважаючи на спеку, довга темна спідниця, в тон їй легенький жакет-безрукавка, зайвої косметики нема, вираз обличчя діловитий. Коротка стрижка. Клієнти у справах приходять, відволікати їх нічого не повинно.

Вони пройшли до неї в кабінет, один із численних невеличких пенальчиків, на які покраяне було приміщення офісу. До справ перейшли відразу, і це сподобалося Томатову. І купюру зелену змахнула зі столу наче між іншим…

– Бачте, у нас є підходящий варіант, – Аліна витягла з принтера роздрукований текст. – Родина продає особняк, – вона підсунула до Помідора дві кольорові фотографії з його зображенням. – Передмістя Євпаторії, буквально десять кілометрів від міста. Туди транспорт ходить. Коштує, звичайно, чимало, але вкладення грошей, самі розумієте, вигідне. Є кілька квартир, міняють Євпаторію на Київ… Тільки у нас тут делікатна ситуація, – вона обережно добирала слова – Особняком у принципі цікавиться одна пара. Досить давно, це мої, гм, клієнти. Їм потрібні саме квартира і особняк. Квартиру я підібрала… Справа в тому, що вони хочуть провести справу одночасно, в один день, – Томатов мовчав, затамувавши подих, як рибалка, котрий відчув, що на гачок уже накльовується, і боїться відлякати рибу. Аліна повела далі. – Так зручніше, я розумію. Власники особняка готові, через тиждень їхня донька повертається з-за кордону, а так вони у принципі на чемоданах. Для чого вони продають гарний будинок, не купуючи нічого навзамін, я поняття не маю…

Тут Аліна кривила душею. Кожен продавець, звичайно, перевірявся агентством. Власник особняка – бізнесмен із «нових», у нього почалися проблеми, та він далекоглядний, і, за чутками, збирався до Росії, де його дістати важче, майно почав продавати, поки не пізно. Аліна сама була зацікавлена у якнайшвидшому завершенні цієї операції: адже поки особняк не проданий господарем, його можуть або запалити бандити, або конфіскувати представники влади, а як чужа власність він втратить інтерес для певних осіб. Тиждень – термін невеликий, почекати можна, покупці тим більше готові. Але з приватизацією квартири питання затягувалося, і якщо запропонувати цьому клієнтові іншу квартиру й особняк, можливо, процес піде швидше. Не хочеться втрачати гарну клієнтуру, але справи понад усе…

– Ви кажете, покупці є?

– Так, вони чекають від мене на дзвінок. Там проблеми з приватизацією, але скоро вони вирішаться, я так собі думаю. Якщо ви зустрінетеся з цими покупцями, – Аліна зраділа ідеї, яка несподівано стрельнула в голову; хай вони самі домовляються, а вона буде працювати з тими, хто більше заплатить, обидвоє зацікавлені, явно почнуться торги, – і перебалакаєте з ними, то, думаю, знайдете спільну мову. Вони таки перші, як би різко це не звучало.

– Звичайно, звичайно! – закивав Томатов. – Як із ними зв’язатися?

– Ми не даємо жодних координат, самі розумієте. Заберіть, я і без того зробила для вас достатньо, – чергова купюра зникла там, звідки визирнула, в кишені Помідора. – І потім ці клієнти самі зв’яжуться зі мною. У наперед обумовлений час.

Гра у «гаряче-холодно». Тепер «гаряче», Помідоре, явно «гаряче», зовсім «гаряче»…

– І як же мені… нам бути?

– Вона дзвонила два дні тому. Клієнтка. Покупець. Буде тут за п’ять днів, саме на той час, сподіваюся, з квартирою в Євпаторії все вирішиться. Вона передзвонить перед тим, як їхати до мене, а я передзвоню вам.

– Краще я вам, – променисто усміхнувся Томатов, та, вчасно згадавши про вибитий нижній зуб, негайно прибрав усмішку. – Може, всі ці розмови даремні, не хочу вас підводити… Може, у мене на той час щось наклюнеться інше, я теж гуляти не буду просто так. Але спробувати можна, – він підвівся. – Велике спасибі.

Тепер Аліна не заперечувала проти ще однієї купюри. Ділова жінка. Не вийде ґлобально, заробить на малому. І патякати точно не буде. Знову ж таки – ділова. З такими приємно мати справу.

Прикарпаття. Серпень

– Як сьогодні почуваєшся?

– Хоч зараз на танці!

Віта поміняла квіти у вазончику, що його сама купила в якогось народного майстра, виліплений з глини у формі квітки, що розпускається. Вазончик вона поставила на тумбочку біля його ліжка чотири дні тому, квіти із сентиментальною впертістю, якої не чекала сама від себе, міняла щодня. Антон усміхнувся з подушки, але усмішка все ще виглядала кволою, та й колір обличчя поки що не дуже відрізнявся від кольору наволочки.

Вона згадала чомусь, як злякалася, коли Антон раптово схопився за бік, опинившись у натовпі туристів, і осів у пилюку. Її рука автоматично майнула під штормовку, шукаючи зброю, але відразу ж Віта із розпачем пригадала, що вже звикла залишати її в номері, та й Антон не носив при собі нічого вогнепального з якимось видимим полегшенням. Люди оточили його, а вона, зойкнувши, кинулася розштовхувати натовп, сподіваючись побачити кров і водночас прикидаючи, звідки могли стріляти і чи стрілятимуть іще. Та крові не було, Антон просто скоцюрбився на землі і стримував стогін. Їхня сусідка пані Славця, лікар із Коломиї, категорично заявила, професійно обмацавши хворого: «Апендицит! „Швидку" викликайте!» А коли в райцентрівській лікарні лікар підтвердив діагноз, Віта нервово засміялася. Присутні нічого не могли второпати, а вона, в свою чергу, нічого не могла пояснити. Хто зрозуміє, що дорослий мужик, одного разу, ще будучи опером, підстрелений під час сутички з братвою зі Сталінки, а потім якимось дивом збережений від ножів, куль та «пекельних машинок», міг загнутися просто так, від банального апендициту. Операцію зробили швидко, успішно, немов граючись – подумаєш, апендикс.

Вона згадала також, поправляючи букет у вазоні, як хотіла тицьнути головлікарю гроші і попросити знайти Антонові окрему палату, та вчасно зупинилася. Не тому, що палат не було, врешті-решт за гроші сьогодні можна практично все, скажімо так – багато чого. В одній із київських лікарень солідному бізнесмену не просто виділили окрему палату, найняли для нього постійний персонал, поставили у палаті холодильник і відеодвійку, а ще й зафрахтували палати ліворуч і праворуч для охорони. Столиця не дивується, а тут, у маленькому прикарпатському містечку, звичайний турист у окремій палаті приверне увагу. Це небажано. Краще зайвий раз перестрахуватися й не висовуватися. Мало хто може зацікавитися багатим столичним чоловіком? Ні, хай він лежить у палаті на трьох. Ну а потім Віті взагалі стало чомусь соромно за свої панські примхи, нехай вони й виникають лише подумки. Як там: якщо ліве око спокушує тебе, вирви його? В усякому разі, Антонові в компанії не нудно. Після апендициту видужують швидко, полежить днів десять…

До цього випадку вони проводили час чудово. Здавалося іноді, що минулого життя як не було, що жити вони почали тільки тепер, тут, на турбазі, у невеличкому затишному номері із кольоровим телевізором, серед буйної карпатської зелені і запаморочливих передгірських панорам. Вони піднімалися на перевали, по півдня видиралися на лісисті пагорби, збирали гриби, віддавали їх на кухню, і з них спеціально для них готувалися смачнющі страви. Вони кілька разів організовували вихід на природу із шашликами, печеною картоплею, міцним гуцульським самогоном і піснями. Віта попри все лишалася підозріливою і нагадувала Антонові, що не варто так звертати на себе увагу, вони й без того надто вже розгулялися. Тоді Антон придумав логічне обґрунтування власним нестримним веселощам і запропонував влаштувати в ресторані щось на зразок власного весілля, ось і маєте привід для гулянки! Віта тоді ще засміялася – застарі вони для молодят! Ну, не такі вже вони й застарі, ти у мене зовсім дівчисько, – заспокоїв її Антон. Отже, весільна подорож – це тобі неабищо. За столик запросили кількох сусідів, з котрими встигли заприятелювати, але «гірко» кричав увесь зал і танцювали до пізньої ночі. Іноді Віті здавалося, що вони зі спринтерською швидкістю надолужують те життя, котре промайнуло повз них, що кожен день нового життя дорівнює рокові старого, яке складалося із напруженого вичікування і повільного руху секундної стрілки. Життя, наповнене ломброзівськими типажами, просякнуте кров’ю, збройним та машинним маслом, пороховим згаром, звуками пострілів із прикрученим до дула глушником, скреготом гальм, передсмертними зойками. Антон якось говорив, що вони ще будуть нудьгувати за буремними днями, спокій та розміреність стомлює. Віка тоді стрепенулася: нізащо! Вона прагнула спокійного стабільного життя. Багато ці мужики розуміють… А ще вона хотіла – дитини… Антон, почувши це, усміхнувся: «Допоможемо! – Але додав: – Не тепер. У них ще справи. До речі, як воно там?..»

– Я дзвонила Аліні, маклеру, – Віта поправила білий халат, що сповзав із плеча. – 3 квартирою там наче залагодилося, вона чекає післязавтра.

– Ну і о’кей! Тільки тон мені твій не подобається, жінко.

Антон блазнював, називаючи її останнім часом жінкою, а Віті це дуже подобалося. Чому – сказати це собі не могла.

– Лікар сказав, тобі ще треба лежати. Днів три. Чи навіть більше. Без тебе я не поїду. Чи повернуся за тобою, коли владнаю всі справи в Києві.

– Нерозумно, – Антон попестив її руку, що лежала поверх простирадла у нього на животі. – 3 нашою хатою ми ще нічого не вирішили.

– А що там вирішувати? Документи у принципі готові. Другу, робочу, продати ще треба. Там покупець на низькому старті, бо за безцінь віддаємо разом з усім барахлом.

– Бачиш, скільки справ. Офіс перетворимо на бабки в останню чергу, не горить. Головне – Євпаторія. Так що їдь без мене, ти все одно, господине, більше в курсі справи, – він підморгнув. – Приїду поїздом у суботу, візьми ціле СВ. Дошкутильгаю. Знайшла проблему – апендикс! Звідси з якимось таксистом домовлюся, до Франківська довезуть. Просто до поїзда. Речі із собою забери, поїду так. А ти зустрінеш.

Підсвідомо Віта розуміла, що він правий. Але їй не хотілося лишати Антона тут самого. Звичайно, справи чекають важливі, це – подальше життя, і зараз треба перейти цей місточок, перехідний етап пережити. Почалася репетиція того, іншого життя, котре вони для себе вже придумали і обговорили. Але жіноча впертість брала гору над здоровим глуздом.

– Тобі ж ходити не можна буде.

– Мені вже можна ходити. Я здоровий, як бичок, пам’ятаєш, бичка ми у селі бачили. Схожий, скажи?

Віта не стримала посмішки.

– Дурний ти, як той бичок. Бичок-дурбачок.

– То й нехай. Лікарі підстраховуються. Вони завжди так. Не переживай, люба, не пропаду. І потім – чого ти взагалі боїшся? Що може статися?

Вона поклала голову йому на груди. Його рука провела по її волоссю.

– Не знаю. Ці дні… Усе було так гарно… Мені було добре… Може, дурнуватий цей апендикс вибив мене з колії… І взагалі…

– Бачиш, ти сама не можеш толком усе пояснити. Жіноче. Минеться. В тобі прокидається типова жінка-квочка, – Антон несподівано змінив тон, заговорив діловито: – Не забудь наперед замовити гроші. Мало що… Пам’ятаєш минулого разу?

– Вони ж дома, у сховку…

– Не всі. Частина все ж таки лишилася в тому банку, знаєш, на Березняках? Він надійний, хоча процент порівняно невеликий.

Віта відсторонилася. Погляд її став стурбованим.

– Але ж там лише твій підпис дійсний! Забув?

Антон спохмурнів.

– Да-а… Не можна нам іще розслаблятися, жінко! Вилетіло з голови! Чи не вперше за все життя важлива деталь вилетіла з голови! Гаразд, мене все одно раніше суботи в Києві не буде, сама розумієш. Директор тебе знає, замовити суму нескладно. Отримати – так, мій підпис потрібен. Добре, владнай усі потрібні формальності до мого приїзду, щоб лишилося тільки забрати гроші. Раніше понеділка не вийде, чорт… А, все одно не вийшло б! Утрясай із маклером. На тому тижні все прокрутити треба, хоч кров з носа!

– Тихіше говори. Аліна, до речі, сама зацікавлена. Взагалі немає тут незацікавлених сторін. Держава хіба…

Коли Віта пішла, Антонові стало її шкода. Він пролежує боки, а їй стільки клопотів, та ще плюс машину самій гнати до Києва, важко. Звикла вона, та все ж таки він завжди був поряд. І правда – дурнуватий апендикс…

Київ. Серпень

– Ти точно впевнений?

Помідора діставала підозріливість Малахова, та він з усіх сил приховував роздратування.

– Ту бабу я де хоч упізнаю! – насправді складно впізнати жінку, якщо бачив її лише раз у дзеркало заднього огляду і якщо на ній у той момент були темні окуляри і – ну голову під сокиру кладе! – перука. І все ж таки Томатов довірявся інстинктам, котрі в мить небезпеки загострюються й у людей не менше, аніж у тварин.

Вони сиділи в машині, котру водило поставив так, щоб зручно було споглядати вхід до «Хаус Континенталь». Аліна сказала Томатову по телефону, що потрібна клієнтка з’явиться між одинадцятою і дванадцятою ранку сьогодні, у четвер. Вона попросила не говорити з нею у приміщенні фірми і взагалі по можливості не підставляти агентство під удар, інакше «Хаус Континенталь» ніколи не зможе мати його, Томатова, з-поміж своїх клієнтів. Аліна про це потурбується, так що нехай клієнти з’ясовують стосунки між собою самі й без скандалу. Рома Помідор заприсягнувся в цьому і пообіцяв у будь-якому разі не залишити послуги Аліни без уваги. «Розумієте, що я маю на увазі?»

Вони сиділи в машині вже сорок хвилин. За цей час у двері агентств зайшли й вийшли вісім підходящих за віком жінок.

Жодну з них Томатов не впізнав. Не впізнав і дев’яту, котра з’явилася об одинадцятій п’ятдесят дві. Та була брюнетка із довгим волоссям. Ця – шатенка, акуратно підстрижене волосся ледь торкалося потилиці. Та була в темних окулярах. Ця мружилася від сонця. Та була у джинсах, на цій – вбивче міні. Рома Помідор не впізнав жінку. І навіть інстинкт, на який він так покладався, не виручив його. Він упізнав «БМВ». Навіть якби він заповзявся запам’ятовувати номери, то зашпортався б – вони регулярно мінялися. Але саму машину Помідор упізнав би з тисячі подібних.

Він подався вперед, і Малахов зауважив його рух.

– Вона?

– Вона-а! Тачка їхня, ніхто інший на ній приїхати не міг… У тої прикид інший, тільки чую – вона!

– Тачка при чому? Одна вона на весь Київ, чи що? Промахнемося – макітру скручу!

– Будь спок. Бабу можна хоч зараз брати.

– Зараз нічого брати не будемо. – Малахов говорив спокійно. – Я мужика повинен побачити. Ти його впізнаєш, ти з ним справу мав. Я – тим більше. Тільки він вигулькне – обох ми й накриємо. А поки що бабу попасти треба. До нього приведе, це точно.

Жінка пробула в агентстві близько години, вийшла, сіла в машину, заголивши при цьому стегно так, що малаховський водило облизнувся, і рушила в бік Подолу. Машина Малахова, цього разу не масштабний «шестисотий», а непримітний «опель», повисла у неї на «хвості». За півгодини вони виїхали на Оболонський проспект. «БМВ» в’їхала у двір однієї із стандартних панельних споруд. Жінка зникла у череві під’їзду. Встановити номер квартири залишалося справою техніки. І, з усього видно, жінка не помітила «хвоста»…

Напередодні пішов дощ, освіживши стомлене спекою місто. Віта цілий день валялася на канапі і дивилася у перервах між сном телевізор. Дощ заколисував, і Віта чесно призналася собі, що проспала більшу частину дня із величезною насолодою. Нарешті стабільність вимальовується. Антон буде задоволений. Обидвоє продавців домовилися прийти у вівторок, угода, попередила маклер Аліна, складна, займе багато часу, тому продаж власної квартири вони запланували на середу. Власники особняка вже спакували меблі і звільнять приміщення протягом тижня, із перевезенням все домовлено. Власники євпаторійської квартири теж просять тиждень, та головне – особняк. Свою квартиру Віта запропонувала продати разом із меблями – валандатися ще… Антон погодився, покупці погодилися охоче. Є зараз люди із грошима, що б там не казали! Залишається ще збути однокімнатний «офіс» – і прощавай, столице, пишіть листи!

У суботу вона піднялася рано. Поїзд прибував о сьомій з копійками ранку, і вона, квапливо випивши кави, поспішила до машини, позираючи на годинник. Як правило, вони заганяли «БМВ» у гараж, котрий придбали при нагоді неподалік, але цього разу Віті було просто ліньки, все одно з машиною нічого не станеться, охоронна система спрацює в разі чого. А система в них ой люто реве, одного разу п’яниця перелякався. Повертався додому і, як то буває, рівновагу втратив, сперся на «БМВ», щоб не впасти у листопадову грязюку. Сигналізація заревла так, що чолов’яга з переляку шубовснувся-таки у калюжу. Віті було чого квапитися – як не старалася, а все ж таки запізнювалася до поїзда. Тому особливо не роззиралася, і те, що вона помітила «вольво» на «хвості», можна вважати випадковістю. Вона, в усякому разі, спеціально не перевіряла, логічно розміркувавши, що в тому новому житті, яке вони з Антоном почали майже місяць тому, їм нема чого шукати за собою стеження. Вранці машин їздило порівняно небагато, і навіть попри це Віта звернула увагу на «вольво», що причепилася ззаду, лише з третього разу.

Спочатку вона не повірила і порушила правила, розвернувшись у неналежному місці під знаком. За кермом «вольво», як виявилося, сидів такий же потенційний порушник. Потім вона скинула швидкість, дозволивши обігнати себе кільком машинам, що йшли услід за «вольво». Водій «вольво» теж пропустив усіх поперед себе. Розуміючи, що ганебно запізнюється, Віта все ж таки, виїхавши на Хрещатик, не поїхала у бік Бессарабки, щоб через площу Льва Толстого вирулити короткою дорогою до вокзалу, а повернула на Печерськ, роблячи тим самим зовсім нелогічний гак. «Вольво» не відставав, причепився міцно, мов реп’ях до собачого хвоста.

Віта спохмурніла. Зараз слід відповісти на кілька питань. Що це означає? Хто за кермом «вольво»? Де вони причепилися? Як давно вони її пасуть? Як вони вирахували її? Якщо пасуть давно – чому досі не виявили себе? І що робити тепер? Адже вона приведе їх до Антона…

Спокійно. Не треба панікувати. Може, помилка? Перестань, дурна, які в біса помилки! Ти їм потрібна, красуне. Роззява! Коли вперше замаячила «вольвочка» у дзеркальці? Здається… ага, в районі Куренівки. По дорозі просто так причепитися не могли, отже, ведуть від самого будинку, не випадково. Ясно, сама десь прокололася, дурепа. Розслабилася, зраділа! Так, досить. Вона машинально стежила за дорогою, крутила бублика і спрямовувала машину, куди треба. Думки Віти були в цей час далеко. Отже, напросився висновок: квартиру засвічено, і повертатися туди не можна. Раз. Вона просто зобов’язана зустріти Антона і попередити його. Два. Навіть якщо вона його не зустріне і поведе переслідувачів за собою, Антон зниже плечима і попхається з вокзалу додому, де точно залишилася засідка, а їм цього й треба. Вдвох вони щось придумають. А потім відірвуться від «хвоста». Будь-яким способом. Три. Вже потім, у спокійній обстановці, знайдуться відповіді на всі запитання… Тільки – чи буде вона, спокійна ця обстановка?

Коли вона приїхала на вокзал, у голові її чітко визрів план дій, у всякому разі, на найближчі двадцять-тридцять хвилин. Той факт, чи з’ясували її переслідувачі, що вони помічені й розсекречені, ніякої ролі в її плані не грав. Звичайно, вона намагалася перевіряти елегантно, і, здається, їй це вдалося, шарпанини з її боку вони, здається, не відчули. В усякому разі, «вольво» спинився не відразу за «БМВ», а там, де парковку, в принципі, було заборонено більше, ніж на п’ять хвилин, але Віта не мала сумніву, що стражеві порядку закриють і рота, й очі. Вони не мають наміру робити щось більше, вони просто ведуть стеження, вирішила Віта. Поки що. Подивимось.

Виходячи з машини, вона почула оголошення про те, що поїзд Івано-Франківськ – Київ прибуває на десяту колію. Зараз її квапливість цілком виправдає себе в очах переслідувачів. Центральний вхід у вокзал, як на зло, перекритий, якийсь черговий довговічний ремонт, треба обходити. Віта вже майже бігла, зайвий раз похваливши себе, що на ногах м’які зручні «найки». Та краєм ока вона помітила двох молодиків, що вибиралися з «вольво». Типові рекрути, просторі, мішкуваті спортивні костюми, кросівки, один із них поголений під «нуль», другий просто коротко підстрижений. Обличчя Віта навіть не намагалася роздивитися, та й що це дасть? Звичайнісінькі бандитські морди, тупуваті й готові до будь-яких наказів боса. Набачилася, мала таку можливість і насолоду.

Зелена гусінь поїзда вже сповільнила хід остаточно, коли Віта прибігла на потрібну платформу. Наглядачі маячили нагорі, за шибками залу чекання, спуститися за нею, мабуть, не ризикнуть із метою конспірації. Чекаючи, поки з’явиться Антон, Віта навіть підстрибувала від нетерплячки. Револьвер, завбачливо витягнутий з бардачка, вона приторочила ззаду за паском джинсів. Зброя нагадувала про себе, легенько тицяючись трохи нижче спини. Від сторонніх очей він надійно прикривався легенькою вітрівкою, зранку на вулиці після дощу було вогкувато, так що вона цілком доречна зараз.

Антон з’явився у дверях вагона і привітно махнув їй рукою. Типовий турист, машинально відзначила вона. Борода – в лікарні він вирішив не голитися, – захисного кольору штормівка, зашмольгані сині джинси, рюкзак на плечі, бейсболка. Кедів ще не вистачає і гітари, подумалося раптом Віті. Таких романтиків років тридцять тому на картинках малювали…

– Привіт!

– Здоров, – вона цмокнула його в щоку і швидко мовила: – Не сіпайся, нічого не сталося. Нас пасуть.

Антону справді насилу вдалося зберегти радісний від зустрічі з дружиною вираз на обличчі.

– Хто?

– Ходімо до машини, поговоримо по дорозі. Часу мало.

Потік пасажирів посунув до виходу в місто, і вони не змогли йти поруч. Мазнувши поглядом по вікнах залу чекання, Віта переконалася, що парочка в спортивних штанях зникла. Ясно, куди ж підуть «об’єкти», як не до своєї машини? Та й затримуватися для розмови не можна, вони точно стежать і запідозрять негаразди, ефект несподіванки змажеться.

– Як ти? – Віта помітила, що швидко пересуватися Антонові ще важко.

– Нормально. Що відбувається?

– Мене пасуть зранку. Думаю, від самого будинку. Як давно – не знаю.

– Хто?

– Чорт їх розбере! Я винна, десь прокололася. Правда, де я могла…

– Про це потім. Ствол при тобі?

– Порядок. Де твій?

– У рюкзаку, чорт! Не таскати ж його на собі в поїзді!

– Далеко?

– Тут все одно повно народу, як тут витягнеш? Стоп, секунду! Знаю!

Він пошкутильгав у бік платного туалету. Усамітнитися в кабінці – найпростіший спосіб. Уся процедура зайняла не більше п’яти хвилин.

– Що робимо далі? – діловито запитав він, повернувшись. – Ідеї є?

Обидвоє включилися в роботу миттєво, наче й не було іншого життя в горах, немов заслужений відпочинок і новий спосіб життя лише наснився обом одночасно. Вони повернулися у свою стихію. Вони готові до бою.

– Додому не можна. Що б там не було.

– Само собою. Спробуємо відірватися?

– Можна, а смисл? Так і будемо потім на пальцях гадати, хто і як на нас вийшов?

– Ясно, – Антон, скривившись, провів себе рукою по тому місцю, де скальпель хірурга залишив шрам. – Моя мобільність поки що під сумнівом… Гаразд, от і спробуємо мене в ділі. Гайда, викладай на ходу…

До «БМВ» Антон підійшов сам. Відчинив багажник, недбало закинув рюкзак, зосереджено почав щось перекладати, зиркаючи з-під руки на екіпаж «вольво». Двоє, що повністю підходили під Вітин опис, тупцяли біля машини, третій, водій, прочинив дверцята з свого боку і теж висунувся. Що, більше нікого? Схоже. Трійця крутить головами. Воно й не дивно: чоловік з’явився, зате жінка зникла. Антон неквапно захлопнув багажник, почасти для театрального ефекту, почасти через те, що швидкі й різкі рухи завдавали йому дискомфорту, вмостився за кермо, завів мотор. Щось йому не сподобалося, він вийшов, залишивши дверцята прочиненими, відкрив капот, знову скосувавши в бік супротивника. Ага, хлопці занепокоєні його явним наміром їхати, не дочекавшись напарниці. Щось із мотором, добре, затримка доречна, та й виходу нема, події треба форсувати, а то й цей, чого доброго, змиється…

Голомозий та стрижений, розстебнувши блискавки своїх спортивних курток, рушили до Антона.

Все сталося, коли вони подолали половину відстані між «вольво» й «БМВ». Віта з’явилася з іншого боку, увага водія «вольво» була прикута до напарників, він не помітив її, він лише зойкнув, коли дуло «кольта» з силою ткнулося йому в голову.

– Не рипайся, козел, – голосним уривчастим шепотом звеліла Віта. – Руки на бублика! – вона рубонула стволом так, що подряпала череп водили, з подряпини відразу зацебеніла кров.

Стрижений і голомозий були метрах у десяти від Антона. Він стежив за подіями, тому закрив капот і обійшов машину зліва, залишивши прочиненими дверцята з боку водія.

– Ворушися! Посунься праворуч і повзи вниз! – віддавала Віта накази.

Антон уже розташувався так, щоб бути захищеним машиною. Парочці бойовиків залишалося до «БМВ» метрів чотири, один з них навіть вигукнув на ходу:

– Алло, мужик!

– Я? – Антон повернувся до них, його правиця вже стискала руків’я «берети», за кілька секунд ствол буде дивитися на…

Водій «вольво» вдарив рукою по сигналу, одночасно падаючи на сидіння і, вивернувшись, беркицьнув ногою, сподіваючись дістати ударом Віту. Йому таки вдалося зачепиги її коліно. Відчувши цей рух, Віта натисла на курок, але все ж таки спізнилася – куля, призначена для того, щоб пробити череп ворога, влучила в лобове скло, на лежачого водилу посипалися друзки. Тим часом він рвонув зсередини ручку передніх дверцят, штовхнув їх, і у відчайдушному, якомусь неможливому навіть для професійного трюкача ривку кинув своє тіло вперед, у пройму. Удар по коліну змусив Віту на якусь мить втратити рівновагу, і вона люто вліпила у водилу дві кулі, а потім, не чуючи його криків, упала вниз, на асфальт, під колеса машини – на вереск автомобільного сигналу бойовики синхронно повернулися, вихоплюючи в повороті зброю, і побігли, перетинаючи по діагоналі привокзальну площу, розбігаючись, професійно пригинаючись і стріляючи на ходу. Антон, про якого на мить забули, викинув руку з револьвером з-за машини, поклав її на дах «БМВ», перехопив для зручності лівою і відкрив вогонь. Стрижений рвучко зупинився, зробив за інерцією ще кілька кроків і рухнув обличчям униз, розкинувши руки. Голомозий зрозумів, що опинився поміж двох вогнів, і перекотився, виходячи з сектору обстрілу, пославши кулю в бік Антона, потім – у Віту, прикриту від куль дверцятами «вольво».