Текст книги "Останній раз"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Андрій Кокотюха
ОСТАННІЙ РАЗ
Кримінальна повість

Зграє псів, ти від зграї моєї біжи.

В рівній сварці – за нами удача.

Ми вовки – і нам вовче життя до душі,

Ви собаки – і смерть вам собача!

Володимир Висоцький

Ялта. Червень.

– Тут вільно, мужчино?

Антон кивнув, і блондинка вмостилася навпроти нього за столиком.

– Нудьгуєте, молодий чоловіче? – на відповідь вона не чекала хоча б тому, що знала її наперед. – Теплий вечір. Навіть задушний. Вип’ємо холодного шампанського?

Офіціант, схожий статурою на штангіста, виріс біля столика одночасно з новою відвідувачкою. Він чув її слова і запитально глипнув на Антона. Той кивнув, і атлет випарувався.

Вечір був задушним навіть для Ялти. В такий час набережна повна люду. Парами, групами чи поодинці курортники неквапом шпацірували туди-сюди без певної мети, просто насолоджуючись власними лінощами. Тут не було місця офіційним костюмам та діловим робочим сукням. Кожен запросто гуляв у шортах, футболці й капцях, а були й такі, хто не комплексував з приводу плавок та сорочки просто на голе тіло. В цьому – секрет та приваблива сила нічної набережної. Вдягнутий просто, по-домашньому, відпочивальник почував себе як удома серед пальм, рухливих різнокольорових закличних вогників кафе, барів, ресторанів та казино, гарних жінок. Поряд – море, що іскриться планктоном, обличчя обдає приємною прохолодою, котру приносить подих вітру, а слух пестить спокійне шурхотіння прибою. І ти серед усього цього раю з рекламних проспектів про красиве життя – вдома… Нехай ілюзія, нехай лише на кілька вечорів, але все довкола – твоє… Місто гостей, на частинку якого потай претендує кожен. І кожен морально готовий витрачати тут гроші, як у себе. Не озираючись. Упевнено.

Упродовж набережної суцільним рядом тягнулися відкриті кафешки. Вільних столиків ставало тим менше, чим упевненіше вступала у свої права кримська ніч. Самотній чоловік за столиком – у більшості випадків рибалка, а в його риболовлі функцію наживки виконує він сам. Ніхто не дивується, якщо місце поряд скоро виявляється зайнятим. На набережній риба завжди чудово клює.

– Сигареткою пригостите? – білявка закинула ногу за ногу, невідомо для чого обсмикнула край спіднички, котра сягала середини красивого засмаглого стегна.

Антон підсунув до неї пачку «Мальборо». Білявка прихопила край сигарети пухкими губами, він, ледь підвівшись, підніс запальничку.

– Давно приїхали?

– Сьогодні вдень, – він теж запалив.

– Надовго?

– Як пощастить… Якщо не буду нудьгувати і якщо погода не зіпсується…

– Ну-у, з погодою пощастило. А стосовно нудьги…

Атлет приніс запітнілу пляшку шампанського, склянки і знову випарувався. Хлопнув корок, золотистого кольору напій запінився у склянках.

– Антон.

– Віта.

Холодне шампанське справді освіжало.

– Віта – це Вікторія?

– Ні. Вікторія – це Вікторія, перемога. А Віта – просто Віта. Життя.

– І як життя, Віто? – Антон усміхнувся.

– По-всякому. Як у всіх…

Антон долив їй та собі, вмостився зручніше у пластмасовому напівкріслі. Співбесідницю він слухав одним вухом, очі бігали довкола, старанно вишукуючи підозрілих. Наче все спокійно. Начебто. Схоже на те. Ними ніхто не цікавиться. Хотілося б вірити.

Теревенячи ні про що, вони допили пляшку. А нічне життя лиш починалося і згасне з першими променями сонця.

– Ти купався сьогодні? – вони непомітно перейшли на «ти».

– Так, пару разів…

– Нічне море – це казка. Любиш купатися при місяці?

– Як русалки?

– Одну русалку я можу тобі показати. Ходімо?

Вони вийшли з-за столика й рушили в бік моря. До них нікому не було діла. Подібних парочок тут вештається достобіса. Місто запланованих випадкових знайомств.

Вогні набережної лишилися позаду. Під ногами зашурхотіла галька. Віта скинула черевички, п’яти швидко звикли до прохолоди пляжної ріні. Вони надибали тапчан, не змовляючись, сіли так, щоб прохолода обдавала їхні обличчя. Антон обійняв супутницю за плечі, знайшов її губи своїми.

– Привіт, – шепнула стиха Віта.

– Привіт, – відповів Антон. – Як ти?

– Нормально. Проблем не було, дзвінка справді виявилось досить. Я на легальному становищі.

– Клієнти траплялися?

– Ого, ти ревнуєш? Ти ж дав таблетки, отож він роздягається, випиває романтичний келих шампусику і вирубається до ранку. А вранці я розхвалюю його чоловічі здібності. Як ти й казав, – Віта цмокнула його в щоку. – Купатися будемо?

– Не зараз, – голос Антона посерйознішав. – Давай про справи.

– О’кей, – Віта діловито відсторонилася, поклала ногу на ногу, спершись руками на лежак. – Живе в «Лівадії», зайняв ціле крило на п’ятому поверсі, праве.

– У нього стільки людей?

– Ні, просто він оплатив усі номери в цьому крилі. З ним прилетіло не менше десятка хлопців, хтось увесь час стовбичить біля чергової на поверсі. Мало не документи перевіряє, справжній КПП, – вона говорила, як рапортувала. – 3 номера виходить рідко, зранку виїздить у справах, повертається години за три-чотири – і до наступного ранку носа з номера не потикає. До машини іде в щільному кільці охорони і дуже швидко. Точно прицілитися неможливо. Зручної позиції практично немає. Їжу носять з ресторану в номер. Дівчаток найняли для обслуги постійних, на весь час. Місця, куди він їздить, теж глухі. Плавати їздить кудись у басейн, знову ж таки закритий. От і підступися.

Антон глибоко вдихнув.

– Цікаво, якщо море таке брудне, як пишуть, то яке тоді хвалене морське повітря?

– Він сюди не повітрям дихати приїхав, а справи робити. Ми теж.

– Ось і я про це. Ідеї є?

– Ідей поки що немає.

– Давай думати. Тут хоч прохолодніше і думається легше.

Обоє закурили. Розмова мала бути довга. Мінімум до ранку.

На балконі п’ятого поверху готелю «Лівадія» стояв чоловік, що про нього йшлося на пляжі. На ньому було шовкове кімоно з величезним червоним драконом на спині. Під шовком вгадувалося могутнє тіло. Сильні волохаті руки міцно стискали балконні бильця. Він стояв і слухав тріскотіння цикад.

То був Реваз Кіпіані, ватажок однієї з найпотужніших кавказьких злочинних груп. Всю його біографію добре знали в столичному управлінні по боротьбі з організованою злочинністю. Там також знали, де в даний момент він перебуває, з якою метою приїхав до Ялти і з ким веде переговори. І ще знали, кому й скільки він платить в уряді та апараті МВС, щоб жити спокійно. Виселити Кіпіані за межі України давно вже стало неможливим. Він офіційно одружився на такій собі Галині Іванченко і прийняв українське громадянство. Тепер його половина, знана раніше як Галка Стольник, одна з найбільш відомих столичних «центрових», залишила клопітну професію і покірно вела господарство в домі чоловіка. Свого вона досягла – усім забезпечена, чоловік, до речі, не так часто бував удома. Справи, бізнес, різні розбірки. Він знав, що його пасуть постійно, а спостерігачі змирилися з тим, що коли Ревазові справді буде треба, він зникне з поля їхнього зору. З цим вони поки що нічого не могли вдіяти.

– Батоно Реваз…

– Ну? – Кіпіані не обернувся на голос.

– Я перевірив. Чутки підтвердилися.

Ґіві Чехідзе підійшов нечутно і став поряд. Реваза ніколи не цікавило, як помічник здобуває та перевіряє інформацію. За це Чехідзе платять, і добре платять. Реваз звик до того, що Ґіві відповідає за свої слова, і якщо він щось твердить, отже, так воно і є.

– Скільки їх, хто вони, на коли призначено операцію?

– Ображаєте мене, батоно Реваз. Я сам хотів би відповісти хоча б на одне із цих питань. Можу лише здогадатися, хто їх найняв…

– Е-е, без тебе знаю! – відмахнувся Кіпіані.

Не йому одному потрібне власне казино в Ялті. Нині він вів переговори і пропонував величезну суму відкупного, котра на сто тисяч обганяла пропозицію основного конкурента, чеченця Багірова. Кіпіані не стояв за ціною. Він навіть обіцяв поступитися частиною своєї київської території, знаючи напевне, що це дільце однозначно окупить себе, якщо він домовиться з місцевими і обійдеться без зайвого кровопролиття. Багіров кілька разів пропонував домовитися, Кіпіані уперся рогом і вирішив не відступати. Переговори йшли нормально, він поки що був задоволений. Правда, з боку Багірова вже надходили реальні погрози.

– Навіть якщо вони тут, це нічого не міняє. Вас їм не дістати, батоно. Зуби зламають.

Кіпіані пошкрябав короткими пальцями волохаті груди.

– Чому ти весь час говориш «вони», дорогий?

– Не думаю, щоб Багіров не поважав вас настільки, аби найняти когось одного. Я все досить ґрунтовно перевірив. Є якась група… Хто вони, скільки їх – ніхто не знає. Працюють на замовлення, самі собі господарі. Якщо їх наймемо ми – будуть працювати на нас. З тим же успіхом – проти нас, – Чехідзе помовчав, потім додав: – Вважаються одними з кращих.

– Людей Багірова в місті немає?

– Поки що ні. Ви ж знаєте, Шар сам не хоче мати справу з цим шакалом. Як тільки ним запахне, нам дадуть знати.

Кіпіані хотілося випити, але під час ділової операції він не дозволяв собі розслаблятися. Це було золотим правилом для всіх, хто на нього працював.

– Тоді будемо чекати. Все одно випірнуть. Думати й спати задушної ночі зовсім неможливо.

Світанок настав непомітно. Здавалося, сонце з’явилося з самої води. Поступово згасали вогники набережної. З першими променями проступали сліди нічного життя курортного міста: починали метушитися пляжні бомжі, полюючи за порожньою склотарою, недоїденими шашликами, а якщо пощастить – то й за потопельниками, любителями п’яного нічного купання. Їх можна роздягти, речі знадобляться…

Антон позіхнув.

– Пішли купнемося. Заслужили.

– Якщо це не спрацює… Але іншого виходу я сама не бачу.

– Спрацює, – Антон був упевнений у реальності їхнього плану. Він завжди був цього певен. – Боюсь тільки, що він закінчить свої справи й накиває п’ятами.

– Сьогодні – навряд. А завтра нікуди не дінеться, – Віта стягнула сукню через голову, залишившись в самих вузесеньких чорних трусиках. – Гайда купатися й спати!

Вона впевнено увійшла в ранкову прохолодну воду і, сильними гребками розтинаючи хвилі, попливла від берега. Відпливши далеченько, повернулася на спину і загойдалася на хвилях. Антон, примружившись, дивився на неї, на її зграбне тіло. Молодець дівка, усе вона робить упевнено. І все в неї виходить. Вона сама придумала історію такої собі наївнячки, що здуру сплуталася з якимись покидьками, у яких серйозні проблеми, отож і злиняла, щоб самій не вляпатися, і їй треба на пару тижнів загубитися тут, серед цього тирловиська. Історія була підкріплена рекомендаціями київських авторитетних друзів. Рекомендації організував замовник, а тут, на місці, на неї уваги ніхто не звернув. Хіба мало шльондр, яким з різних причин відлежатися треба! Їй навіть дозволили тимчасово підробити на чужій території з умовою не перехоплювати клієнтури в місцевих і, само собою, віддавати процент. Отож із голоду не помре, все по-чесному. Віта використовувала клієнтів як потенційні джерела інформації. Ну та хіба така не розв’яже язика хоч кому? Ач, артистка, – Антон усміхнувся.

Він махнув дівчині рукою і теж почав роздягатися, з насолодою занурився у прохолодні хвилі.

Сцена була настільки по-кіношному ефектною, що будь-хто звернув би увагу, не кажучи вже про Реваза Кіпіані, адже справжній грузин не може не зупинитися, коли бачить гарну жінку.

Він саме спускався з готельного ґанку, оточений незмінними охоронцями, вони навіть були вже на півдорозі до його «БМВ». Просто на них мчав мотоцикл, красень «Харлей». Зупинився. Водій скинув шолом, довге біле волосся розсипалося по плечах. Жінка за кермом була з біса привабливою. Довгі ноги у високих ковбойських чоботях. Джинси облипли стрункі стегна. На плечах легенька коричнева шкірянка, біла футболка, під нею пружні високі груди. Обличчя прикривали чорні окуляри. Ніхто довкола не звернув уваги на те, що вона не заглушила мотор.

– Вах! Картинка! – почув Кіпіані над вухом, то хтось із охоронців не стримав захвату.

А мотоциклістка тим часом повільно, як у кіно, витягла з-під куртки револьвер і спрямувала його в бік Кіпіані. Більше він нічого не побачив, бо гуркотнули постріли, заверещала якась жінка, і наступної секунди він лежав на асфальті, притиснутий двома громилами. Решта знайшла сховок за найближчими автомобілями. Ревіння мотоциклетного мотора швидко віддалялося. Гримнуло кілька пострілів, і у розпеченому повітрі зависнув гармидер переляканого натовпу.

Громили допомогли господареві підвестися. У одного з передпліччя струменіла кров.

– Чого бігаєте?! Чого репетуєте?! – то саме прибіг Чехідзе.

Мотоциклістка зникла. Один із охоронців підібрав кинуту нею зброю. «Кольт-пітон», з вигляду новенький. Побачивши, що з’явилася міліція, громили поквапливо заховали свою зброю. Навіщо дражнити собак? Глипнувши на «кольт», Реваз Кіпіані нарешті усвідомив, що кілька хвилин тому він був на волосину від смерті і чудом залишився живий. Чи надовго?

Антон з’явився на п’ятому поверсі готелю «Лівадія» вранці наступного дня. Стрижений мордило, що сидів у кріслі біля портьє, відклав убік порножурнал.

– Тебе каго нада?

– Карний розшук, – Антон мимохідь махнув посвідченням.

– Е-е, стій! – охоронець одним стрибком наздогнав Антона. – Куди погнав?

– А в чому проблема? – представник влади має бути абсолютно спокійний, Антон це знав. – Ви, власне, хто?

Охоронець завагався. Хазяїну радили поки що з номера не виходити, менти вже були, нічого дивного. Тільки цей сам-один і припхався зранку…

– Документ покажи.

За якість свого посвідчення Антон був спокійний. Здоровило простягнув було руку, але зустрівся з твердим поглядом офіцера міліції і обмежився тим, що роздивився документ із його рук.

– Ваші документи?

– У номері… Я мешкаю…

– Вами займемося пізніше. Мені потрібен громадянин Кіпіані.

Охоронцеві не хотілося заводитися. Нічого цей мент йому не зробить, хіба що силу продемонструє зайвий раз. Певна річ, зараз його, мента, зверху, тож хто захоче отримати ментовою владою по морді? І він махнув рукою у бік кімнати боса.

Антон рішуче постукав у двері номера.

– Хто? – пролунало зсередини.

– Міліція!

Клацнув замок, і двері прочинилися. У номері було двоє. Такого повороту Антон не чекав, він чомусь був певен, що Кіпіані сам-один. Реваза Кіпіані він упізнав, бачив на фотографіях і здалеку, коли стежив. Другого теж упізнав. Ґіві Чехідзе.

– Міліція, – він показав документи.

– То й що? – різко кинув Кіпіані. – Чого швендяти туди-сюди? Тебе узагалі вперше бачу! Бандітов міне найді, бандітов!

– Саме цим і займаємося, громадянине Кіпіані…

– Чим займаєтеся? Зальотні в місті, місцеві вам їх повинні на блюді піднести, понял, да? – Кіпіані махав руками перед носом у Антона. – Чужих самі маєте вичислити. Я тобі це підказувати повинен? Я що – за вас тут вкалувати буду, да?

– Не треба кричати, – Антон зробив заспокійливий жест. – Чому зальотні? Ми саме хотіли…

– Бо я знаю, що це не місцеві! Звідки знаю – не твоє діло! Ви як працюєте? Ти з групи? – в голосі Кіпіані почулися підозріливі нотки. – Чого прийшов?

Антон перевів погляд на Чехідзе.

– Ви слова сказати не даєте, громадянине Кіпіані. Розмова до вас. Бажано без свідків. Справа саме всього, що ви говорили, стосується.

Кіпіані підніс праву руку.

– Це свідок, да? Це – мене кусок. І це, – він ляснув себе по лобі. – Ґіві – частинка мене. Від нього нема секретів.

Час, час, час…

– Я дуже ризикував, прийшовши сюди, – Антон ретельно добирав слова. – І те, що я скажу – лише для однієї пари вух. Якщо ваш друг боїться залишити вас зі мною, я готовий зробити ось так, – він видобув із заплічної кобури під піджаком «Макарова», витяг обойму і простягнув пістолет Чехідзе. – Переконав, що розмова серйозна? Він же все одно від вас про все дізнається, просто я не хочу, щоб хтось заважав переговорам, – на останньому слові він зробив наголос.

Кіпіані кивнув Ґіві, той слухняно вийшов, зачинивши ззовні двері на ключ.

– Він відчинить, коли я гукну, – Кіпіані кивнув на біпер, що валявся на кріслі. – Так нам справді заважати не будуть.

Антон витер спітніле чоло.

– Парко у піджаці, а як без нього з усією цією зброєю? Можна, я пику вмию?

Кіпіані милостиво кивнув, Антон пройшов до ванної, хлюпнув на обличчя прохолодної води. Швидким жестом дістав з-за паска пласку «беретку», спритно приладнав саморобний глушник. Не закриваючи крана, повернувся до кімнати.

Кіпіані навіть здивуватися не встиг. Дві кулі в груди, ще постріл – у голову. Клієнт перестав цікавити Антона. Він підхопив біпер, натиснув кнопку і притулився спиною до стіни біля дверей. Клацнув замок, Чехідзе пройшов уперед, Антон ногою штовхнув двері, замахнувся руків’ям, і Чехідзе сповз на підлогу. Порядок, можна виходити. Антон приторочив зброю на місце, відчинив двері, спокійно мовив: «До побачення!» і впевнено рушив повз охоронця. Біля ліфта нікого не було. Антон спустився донизу, хутко перетнув хол. Швидше, швидше, він і так затримувався. Всівся у перше-ліпше таксі, звелів водієві: «Сімферополь!» і не особливо торгувався.

За годину він був у Сімферополі. Його непоказна «дев’ятка» з херсонськими номерами спокійно чекала на платній стоянці. Віта ще вчора поїхала поїздом, так вони домовилися.

Київ. Червень.

– Усе гаразд?

– Як завжди, – Антон закрив кришку кейса, ховаючи від очей співбесідника акуратні зелені пачки.

Сивуватий брюнет в окулярах із золотою оправою задоволено кивнув. У нього були ім’я та прізвище, але Антон з Вітою охрестили його Котом, хоча він був мало на нього схожий. Кіт уже кілька років постачав їх роботою, знаходив замовлення, виступав посередником, бо у Антона з Вітою було тверде правило: ніяких особистих контактів із замовником. Спочатку вони прозвали посередника Звідником. Такі шукають роботу дорогим повіям, котрі приймають лише вдома. Потім Антонові пригадалося, що на жарґоні повій звідники іменуються «котами». Слово їм сподобалося, коротке й містке. Кіт отримував десять відсотків від їхнього гонорару і був більше аніж задоволений – маленькі суми вони навіть не обговорювали. Клас роботи був вартий того.

– Багіров задоволений. Зроблено чудово. Треба було завалити й Ґіві…

– За нього не заплачено, – сухо відповів Антон.

Вони розмовляли на задньому сидінні Антонового «БМВ». «Дев’ятку», що її викрали спеціально для поїздки в Крим і на яку для повного маскування поставили не столичні номери, Антон кинув неподалік того місця, де її було викрадено, почепивши справжні номери. Власник машини зрадіє і точно нічого не второпає.

Вони завжди розмовляли в машині. Котові призначали зустріч у центрі, вони сідали у машину, і Антон довго кружляв, перевіряючи, чи не пасуть їх. Спочатку Кіт дратувався, потім звик. Туман таємничості вони напускали добрячий довкола себе. Правда, це збуджувало у замовників неабиякий інтерес, і де ґарантії, що їх одного разу не вистежать через Кота? Отож цього разу Антон зупинив машину в одному з тихих зелених дворів на Русанівці.

– Є тут один тип… – трохи помовчавши, почав Кіт.

– Ні.

– Що «ні»?

– Більше нас такі справи не цікавлять.

– Гм… А які цікавлять?

– Ніякі. Все. Це було востаннє.

– Он як, – протягнув збентежено Кіт. – Це ж чого такі заявочки? Що взагалі сталося?

– Прокол. Витік інформації. Кіпіані знав про нас. Не про нас конкретно, але взагалі знав, що Багіров найняв виконавців тут. І чекав на нас.

– Ну-у, несерйозно все це! Він у принципі мусив чекати на щось подібне, його попереджали…

– Неважливо. Щілинка десь з’явилася. Чекати, поки вона збільшиться, у мене бажання нема. Ми зав’язуємо.

Антон радів, що знайшовся такий офіційний привід. Не треба нічого пояснювати.

– Отакої, еге? – Кіт важко перетравлював несподівану новину. – Мене, значить, кидаєте…

– Ну, ти ж не дівчатко, – посміхнувся Антон. – Не переживай. Без роботи не залишишся.

– Ну і куди думаєте далі? В сільське господарство?

– Женеш пургу, мужик. Подамося куди-небудь до Криму. Тепло, фрукти, море…. Купимо пару будинків. В одному жити будемо, другий – курортникам здавати, – Антон підморгнув. – Приватний пансіон, бачив рекламу по телеку? Ну а хтось надто цікавий носа поткне – прищемимо…

– Ніхто й не сумнівається… Крим, значить…

– Чи ще куди. Це я так, для прикладу. Курортників вистачає, нині народ при грошах. За нас не переживай. Не пропадемо.

Кіт зам’явся.

– Виходить, прощаємося? Чи як?

– Отак і виходить, – Антон вийшов з машини, щоб пересісти за кермо. – Підкину тебе до метро, далі – сам, – він завів мотор. – Поїхали, машинко!

Він не приховував святкового настрою.

– Ну як?

– Нормально.

– Схавав наш Котик?

– Ковтнув, трохи не вдавився. Тепер піде зап’є.

Антон пригорнув Віту і пройшов на кухню. Взяв із холодильника запітнілу пляшку «Боржомі», пожадливо ковтнув просто з горлечка, хух, отепер можна й передихнути…

Вони мешкали у звичайній двокімнатній квартирі на третьому поверсі стандартної дев’ятиповерхової панельки на Оболоні. Тут вони відпочивали, телефоном майже не користувалися. Квартиру придбали одразу ж після виконання першого замовлення, згодом придбали другу, однокімнатну, неподалік центру. Там влаштували щось на зразок офісу. Двоє стільців, крісло, стіл, комп’ютер, телефон. Антон був досвідченою людиною. Якщо їх почнуть вистежувати, то вийдуть на цю хату, а не на квартирний телефон. Перестрахуватися не зайве, він добре знав виверти як міліції, так і бандитів. Квартири оформлені на чужі прізвища. А Віта після того, як виписалася з общаги, взагалі ніде не засвітилася із справжніми документами. Так що у своїй квартирі вони почувалися в цілковитій безпеці. Сусіди їх практично не бачили й не чули. Невідомо, що вони думали про господарів, котрі ховалися за масивними подвійними дверима, виготовленими із цільного дуба. Мабуть, вважали їх бізнесменами. Тепер узагалі модно мати подвійні двері.

– Розпарився, тепер холодне хлебчеш, – незадоволено зазначила Віта.

– Дурниці! – Антон зробив іще ковток. – Можу я похворіти хоча б раз? Полежу спокійно, а ти мене полікуєш, – він задоволено пригорнув її.

Віта пирхнула. Справді, смішно, – застуда – два роки тому через її необачність йому прострелили плече. Куля застрягла в тілі, шукати лікаря Антон заборонив, і вона сама робила операцію тут, у квартирі, розпеченою фінкою, знеболююче діяло погано, він кілька разів втрачав свідомість, потім з’ясувалося, що інфекція таки потрапила у рану, і їй знову довелося обробляти її й лити туди спирт. Якимось побитом усе обійшлося.

– Я гадаю, сьогодні у нас маленьке свято? – Антон ковтнув ще води і запхав пляшку до холодильника.

– У нас сьогодні велике свято. Кінець старого життя. Треба це діло відзначити, любий. Їдемо вечеряти?

Віта готувати ненавиділа, бо не вміла.

Антон наморщив чоло.

– Де ми не були? Гайда до «Наполеона»! Як ідея?

– Думаю, там нічого особливого. Понти тільки…

– Нічого, подивимося на їхні понти. Піду ополоснуся, а ти збирайся…

Біля входу до ресторану «Наполеон» їх зустрів парубійко у блакитному гусарському костюмі, що зовсім не личив до його фізіономії торговця-лоточника. Віта відразу визначила, що на ньому форма корнета. Вони демонстративно не звернули уваги на його «добрий вечір» і з гідністю пройшли сходами із чистим, але потертим килимовим покриттям, нагору до залу. Присіли за столик у глибині залу. Віта роззирнулася.

– Декорація. Знімальний павільйон, – оцінила вона оформлення, стилізоване під обідні зали початку дев’ятнадцятого століття.

Біля столика виник офіціант у червоній драгунській формі.

– Добрий вечір. Будете вечеряти?

Антон поправив масивну золоту печатку на пальці, недбало змів порошинку із лацкана стильного зеленого піджака і зневажливо кинув:

– Ні, в стелю плювати. – На здивований погляд драґуна поблажливо додав: – А для чого ми, по-твоєму, прийшли?

– Це справжні канделябри? – Віта, включаючись у гру, тицьнула пальцем у свічник.

– У нас усе справжнє, – драґун із гідністю поклав перед нею меню.

– А скільки вони коштують? Пупсику, – Віта капризно випнула губки, – давай купимо й поставимо на камін. Лось в осадок випаде!

– Не зважай, – Антон підморгнув дратунові. – Ми у вас, розумієш, ще не були. То чим здивуєш? – він пальцем підсунув гарно оформлене меню.

– Ну, директор ресторану – вірменин, кавказька кухня у нас чудова, – драґун тримався досить холодно.

– А ми поїдемо на Кавказ, пупсику?

– Там зараз воюють, дєтка. Поїдемо до Еміратів, – Антон стримав усміх, Віта добре увійшла в роль. – Значить, так – рибне щось… Ікорочка, баличок там, всі діла… Розумієш?

– Рибне асорті, – кивнув драгун, позначивши в блокноті.

– «Київські» котлети є? Гарнір – з овочів… Фруктів там… Ну, ти пойняв…

– Устриць хочу! – манірно втрутилася Віта. – Наполеон – француз, а французи хавають устриці!

Антон запитально глипнув на офіціанта. Драґун зберігав спокій.

– Гм… Взагалі-то можна, тільки коштувати це буде…

– Хай тебе це не обходить, – зверхньо посміхнувся Антон. – Бажання дами – закон. Ну і коньяк «Наполеон». Тільки пляшку я перевірю.

– Зрозуміло, – кивнув офіціант і щез.

Віта пирснула в кулак.

– Чого ти так розійшовся?

– А тебе якого дідька з устрицями занесло? Тепер він підошви порве, а дістане. І здере з нас безбожно.

– Нічого. Зв’яжуться з французьким рестораном, я знаю, там у меню є. І взагалі я заморожених устриць у одному маркеті бачила, там на ціннику написано, що це устриці. Збігають і куплять, час ще не пізній.

– Ну й замашки у тебе! Начувайтесь, буржуї!

Віта сумно посміхнулася.

– Гуляємо ми чи не гуляємо? Буде що згадати. О, рибу вже несуть!

…По дорозі додому їх «БМВ» гальмонув даішник. Антон слухняно зупинив машину, але назустріч постовому не вийшов, відкинувся на спинку сидіння і примостив лікоть у отвір опущеного скла.

– Сержант Сидорчук! – люто відрекомендувався даішник і неохоче нахилився до водія. – Документи… будь ласка.

– Що ми порушили, капітане? – питання Антона звучало безтурботно.

Сержант несподівано поміняв тон.

– Від тебе, мужик, горілкою тхне!

– Коньяком, – поправив Антон. – Ну, випив сто грамів коньяку. Сьогодні у нас родинне свято.

– Давай вилазь! – сержант явно смакував процедуру конфіскації прав.

– Стривай, – рука Антона пірнула в кишеню піджака, сержант загрозливо смикнувся до кобури, але рука вже тримала сотенну зелену банкноту. – Тут по долару за грам. Гадаю, досить?

Сержант машинально узяв сотку, для чогось посвітив на неї ліхтариком.

– Ну, ми поїхали, – Антон дружньо посміхнувся і запустив мотор. Вираз обличчя сержанта свідчив, що він розуміє незаконність своїх дій, але боротися із спокусою не в змозі.

Коли даішник залишився позаду, Віта зауважила:

– Він зараз по рації повідомить, мовляв, так і так, їде іномарка, водій якої сотками жбурляє направо й наліво. У тебе грошей не стане.

– Не такий він дурний: бачила, як очі у нього засвітилися?

Вона знизала плечима і ввімкнула музику. Побоювання справді були марними – до самого дому їхню машину більше не зупиняли.

Вдома вони випили чаю, подивилися трохи телевізор. Як дивно було і приємно – просто лягти в ліжко, з насолодою розслабитися, відчуваючи теплий подих одне одного, кохатися, ні про що не думаючи… Лежачи мовчки в темряві… Нове життя починалося з цього моменту. Як давно їм хотілося, щоб обидвом було добре й спокійно! Вони так прагнули спокою, вони неабияк втомилися за всеньке своє життя.

Це було п’ять років тому. Вона працювала каскадеркою на студії. Жінок цієї професії нечасто зустрінеш, її цінували. Відчайдушно кинутися зі скелі, на ходу впасти з коня, випасти з вікна, з машини на повній швидкості, потрапити під ту ж таки машину, стрибнути з поїзда на ходу – то була її робота. В кіно прийшла з автоспорту. Оскільки не захотіла спати з тренером, то потрапила з його милості під загрозу дискваліфікації, але встигла піти раніше, уникнувши ганьби. Кіно, особливо трюкове, любила безмежно, вірила, що може не згірш за чоловіків. Скрегочучи зубами, опанувала нову професію, спортивна підготовка та й вдача багато в чому допомогли. Якось на зйомках розбився її колега, відпрацьовував трюк на машині, відмовили гальма. Згодом з’ясувалося, що хтось хімічив із машиною, почалося слідство. Антон на той час працював опером, його група займалася цією справою. Струнка білявка із незалежною вдачею запала йому в око, він допитував її як свідка, потім почав шукати зустрічей під різними приводами, а далі – й без приводів. А у справі тим часом випливали кримінальні угрупування, пов’язані з ними колишні спортсмени, замаячили наркотики… Коли запахло смаженим, Антона грубо усунули від справи. Він здогадувався, звідки вітер дме, це було не вперше, він попер рогом проти керівництва, озброєний благеньким компроматом. Хтось вміло підлаштував «передачу хабара», Антона застукали «на гарячому», відсторонили від роботи, почали службове розслідування, завели справу, потім натякнули: або тихенько звільнишся, або посадять, і квит. Антон спочатку затявся, але діватись було нікуди, загнали у глухий кут. Отак і пішов з органів.

У його однокімнатній комірчині поселилася й Віта. Роботу кинула, бо комусь було не до шмиги її кохання із зухвалим ментом, почалися погрози, піти з роботи – то був єдиний вихід, забагато хороших людей довелося б підставляти.

За весь час їхніх стосунків між ними не відбулося жодної розмови про кохання. Антон не був сентиментальним, а Віту надто вимордовувала чоловіча – як би там не казали, але чоловіча! – професія. Вона відчувала себе жінкою лише за ознаками статі, тому попервах любощі для обох були своєрідною розрядкою, зняттям нервової напруги, щось на зразок спиртного або виснажливих фізичних вправ. І навіть справи вони спочатку обговорювали в ліжку, в перервах між сексом. Антон не помітив, у який момент стався перелом. Ні, вони й далі не говорили про почуття, не клялися любити одне одного до могильної ями, але щось сталося… Віта почала частіше міняти джинси на сукні, більше стежити за собою, відпустила волосся – що їй дуже личило, та й узагалі вона була дівка зваблива, Антон, у свою чергу, почав помічати, що донедавна йому було байдуже, як вона виглядає на людях. Та якось несподівано для самого себе привітав її з Восьмим березня букетом троянд. «Це… мені? – обличчя її раптом зашарілося, а очі розширилися, ж у малої дитини. – Мені ніхто…» Він зніяковів, подав незграбно, поколов долоню, зойкнув, квіти випали з правиці і розсипалися по килиму, вони кинулися одночасно збирати, боляче стукнулися лобами, а потому реготали, як малі діти… Потім, тримаючи її в обіймах, таку близьку і зріднілу, Антон прошепотів їй на вухо: «Ти потрібна мені». У відповідь не почув нічого, Віта тільки міцніше притислася до нього… І все ж таки вони, не змовляючись, визначили для себе лінію поведінки: тепер не час для сентиментів. Можливо, потім. Не тепер.

Обидвоє прагнули помсти. Нищити падлюк – тільки так! Антон все-таки сам-один вийшов на вбивцю каскадера, знав – останній покидьок, совість його не мучила. Розіграли нещасний випадок, захочеш – не підкопаєшся. Кому слід було – зрозуміли. А згодом почали брати замовлення, і совість теж не дошкуляла. Бо клієнти (це перевіряли ретельно), були хижаки, ще й які. Принципу дотримувалися свято, отож дорікнути собі не могли. Дно – воно й є дно, болото. Ніколи не виступали ні на чиєму боці, вчорашній їхній замовник наступного дня сам міг опинитися на мушці. Гонорари брали чималі, робота того вартувала. Ненависть до того падлючного світу і гостре бажання винищити якомога більше щурів не вичахала. Згодом вони стали майстрами екстра-класу у цій справі.