Текст книги "Останній раз"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

– Міллі, мене ні з ким не з’єднувати. А ще краще – мене немає.

– О’кей, містере Селіді, – Міллі відповідала голосом вишколеної покоївки.

Якийсь час господар кабінету і гостя вивчали одне одного мовчки, поїдаючи очима. Селіді раптом подумав, що ніколи не доводилося йому стерегтися жінок. Ні, він і цієї кралі не боявся, але чомусь навіть уявити собі не міг, що посилена охорона рятує його не від м’язистої тупорилої братви, а від миловидної жінки. Цілком можливо, охорона теж так думала. Живий приклад – Леслі Ґордон, професіонал, чекав нападу в аеропорту із будь-якого боку, та ця жінка захопила його зненацька і впоралася, мов із очкариком-студентом. Само собою, без його дозволу охорона не пропустила б не те що жінки – дитини, та Селіді виконував прохання доньки. Тому цю жінку пропустили мовчки, вона навіть не подзвонила попередньо, просто прийшла, як і передавала через Лідію, рівно о дев’ятій ранку і байдуже заявила охороні про те, що містер Селіді чекає на неї.

– Ніяка ви не міс Джонсон, – зробив нарешті висновок Селіді.

– Тут я з вами абсолютно згодна. Але вам же треба мене якось називати, правда? І давайте перейдемо відразу до наших справ. До речі, з вашого дозволу я перейду принаймні на російську, англійська втомлює з незвички…

– Як хочете. А стосовно справ – у нас із вами нема ніяких справ! – відрубав Селіді, перейшовши й собі на російську, ще хотів при цьому матюкнутися, згадати пасажі, які видавали прораби ще тоді, коли він був громадянином Союзу. – Донька передавала ваше прохання про зустріч і, як бачите, ми зустрілися. Ще вона докладно передала мені ваші так звані «інструкції», – він розумів, що тепер грає за чужими правилами, і це надзвичайно дратувало. – Не знаю, чому, але я вчинив, як ви порадили. Поліція й ФБР проковтнули казочку про те, що ви на словах передали доньці вимоги й попередження. Саме для того її й викрадали, заодно продемонструвавши силу й владу, аби я боявся. Лідію допитували чотири години. Вона не знає, хто її викрав, скільки їх, де її тримали. На допитах торочила, що перебувала в приміщенні без вікон. Фізично вона не постраждала, тому її помурижили й випустили. Якийсь час мене й мою родину будуть охороняти.

Пресі вся ця історія набридне вже післязавтра, бо обов’язково якийсь черговий маньяк поріже бритвою якусь чергову жертву. Добре, – Селіді ляпнув рукою по столу. – Повторюю, я дотримався ваших порад. А тепер хочу знати, хто ви і якого дідька вам треба. Я маю на це право?

– Для цього я тут, містере Селіді. Дозволите закурити? – він кивнув, і Віта витягла з кишені ділового піджака пачку «Честерфілд». – Нас двоє, – вона клацнула запальничкою, затягнулася. – Ми найняті одним вашим старим знайомим, щоб убити вас.

Вона вимовила так просто і невимушено, що до Селіді не відразу дійшов смисл сказаного.

– Е-е… Прямо тут?.. Зараз? – він не приховував власної розгубленості.

– Заспокойтеся. Будь-кого можна вбити, якщо дуже того захотіти. Місце й час значення не мають. Я назву прізвище замовника, і питання «за що?» зніметься, гадаю, автоматично. Круглий. Малахов.

– Так, – Селіді знову ляснув долонею по столу. – Так, – знову пауза – Так, ви праві. Причини мені зрозумілі. Ви ж знаєте, що вже була одна спроба?

– Так, історія давня. Ми могли відмовитися від роботи, але Малахов винайняв би інших, менш принципових. А нам потрібні гроші.

– Навіть так, принципових…

– Уявіть собі. Ми вбивали за гроші, але ви – не наш клієнт. Можете думати про нас все що завгодно, але взагалі нас більше цікавить Малахов і йому подібні, хай вони гризуть одне одного. Зграя собак, – Віта розчавила недопалок у попільниці, котру люб’язно підсунув господар кабінету. – І ми зрозуміли, що можемо вам допомогти.

– «Ми», «ми»… Другий, як я розумію, чоловік.

– Так, мій партнер… І чоловік теж, – вона не знала, для чого це ляпнула, може, похвалитися захотілося, всяка щаслива у шлюбі жінка охоче рекламує свого чоловіка. – І у нас є план. Як нам здається, єдино правильний.

– А викрадення Лідії тут до чого?

– Не кваптеся, ви зараз зрозумієте. Це – важлива частка нашого плану, – Віта закинула ногу за ногу, вмощуючись зручніше, незвичний костюм ділової жінки все ж таки змушував її почуватися скуто. – Я буду говорити, а ви по ходу можете перебивати, але я б просила дослухати до кінця терпляче, щоб проаналізувати ситуацію в цілому. А ситуація така: у вас нема іншого виходу, крім як дозволити себе вбити.

– Гм, приваблива перспектива…

– Вам не дадуть спокою. Один замах, другий… Рано чи пізно, давайте будемо реалістами, Малахов чи хтось інший, кому ви заважаєте, до вас доберуться. Навіть якщо ви оточите себе мало не президентською охороною. Це ж не життя, містере Селіді. Нормально працювати ви теж не зможете. Тому логічний висновок – піти на спокій. А щоб вам справді цей спокій дали – треба викреслити себе зі списку живих. Ми допоможемо вам інсценувати власну смерть так, що всі в це повірять. Головне – вороги забудуть про вас, а ви почнете нове життя, – Віта замовкла і очікувально подивилася на співбесідника.

– Цікаво, – ввічливо промовив Селіді. – І як ви це собі уявляєте?

– Деталі обумовимо пізніше. Тепер – про викрадення вашої доньки. По-перше, через її посередництво ми вирішили зв’язатися з вами. Говорити чи хоча б попередити вас по телефону ми не ризикнули. Нема ґарантій, що у ваших телефонів нема додаткових вух, мафія багато чого може. Крім того, відпустивши Лідію і не завдавши їй ніякої шкоди, ми планували зайвий раз підтвердити наші дружні наміри. Та основна мета операції «Викрадення" досягнута – про неї вже третю добу трубить преса, поліція шукає злочинців, хоча мотиви й не зрозумілі. Цю акцію цілком справедливо ставлять у ряд замахів на ваше життя. Тому, якщо ви зникнете, залишивши записку, що справжні наміри злочинців від усіх приховали, що справа стосується вас особисто, що донька передала вам усно конкретні умови і пропозиції викрадачів, що вам необхідно зустрітися з ними для ведення переговорів і що ви можете не повернутися живим, вам повірять. Поліція, а за нею й преса, проковтнуть це. Дружина й донька не будуть уникати контактів з мас-медіа, навпаки, нехай продовжуються найнеймовірніші версії й плітки. Так з’явиться ваша димова завіса. Потім виникнуть докази вашої «трагічної загибелі» від рук мафії. А у вас тим часом буде нове ім’я і, бажано – нова зовнішність. Думаю, це ви зможете влаштувати. – Віта перевела подих, закурила. Селіді мовчав, вона заговорила знову: – Далі я не знаю, не розбираюся у вашому бізнесі, у всій системі… Та у вас поки що є час, аби обумовити з дружиною процес передачі всіх справ фірми. Смерть президента нікого не повинна застати зненацька. Звичайно, дружина й донька будуть у курсі всього плану і зіграють розгубленість, але місіс Селіді повинна впевнено підхопити естафетну паличку керівництва всією фірмою…

– Не кажіть мені, що повинна і чого не повинна робити місіс Селіді! – у голосі грека вчувалися дратівливі нотки.

– Пробачте… До речі, я тільки те й роблю, що вибачаюся перед вами… Я лише намагаюся скласти схему, якісь ескізи, пропозиції…

– Я все зрозумів. Зі своїми справами я спробую розібратися сам. І над вашою, гм, пропозицією подумаю.

– Я казала, що час у вас є. Але його не так багато.

– Досить порад! – Селіді підвищив голос. – І взагалі я не зобов’язаний вам вірити! Припустімо, я послав вас до бісової мами. Що тоді?

– Подібний варіант передбачено, – Віта залишалася незворушною, хоча подумки визнала, що на кілька хвилин Селіді вибив її з колії своєю різкістю і незалежністю, так просто залякати цю людину не вийде. – В такому разі ми здійснимо свій план без вашої згоди. До речі, ще один позитивний ефект операції «Викрадення» – ми продемонстрували, що дещо можемо, і ресурси фантазії невичерпні.

– А якщо я викличу поліцію?

– Тоді почнемо виконувати наш план просто зараз.

Діловий костюм дійсно робив руки скутими, але не настільки, щоб Віта почувала себе зовсім незграбною. Селіді не встиг простежити за всіма її руками, він зміг відзначити лише, що у цієї жінки дійсно котяча грація, вона навіть спідницю обсмикнула вивіреним рухом… А потім Віта опинилася в нього за спиною, потилиця відчула холод револьверної сталі.

– Зброя надійна, мозок вишибе, – промуркотіла Віта, її губи ледь торкалися його вуха. – Ми вийдемо ось так разом, нас пропустять, на вулиці чекає машина, вона завезе вас далеко, і це буде простіше за всі придумані плани, поліція й преса ковтнуть. І у вас просто не лишиться ні часу на роздуми, ні виходу, – вона забрала ствол від потилиці. – Переконалися?

Кондиціонери працювали справно, посилено охолоджуючи й без того холодний піт, що струменів по тілу Олександра Селіді.

– Гаразд, – вичавив він із себе. – Заберіть зброю… Продовжимо розмову.

Ні, Олександр Селіді не злякався. Хвилинна слабкість, навіть найстійкіший складе зброю, коли несподівано відчує потилицею револьверне дуло. Вони ще довго, більше години, гомоніли, із так званою міс Джонсон, і коли вона пішла, Селіді довго думав. І зробив несподіваний висновок: «Як я втомився!». Так, Олександрові Селіді виповнилося нещодавно п’ятдесят шість, вік для нормального мужчини невеликий, дехто в цьому віці двадцятирічних дружин заводить і робить дітей… Але Селіді справді відчув утому. І разом з тим – слабкість. У нього не було ані сил, ані бажання воювати. Йому хотілося нарешті спокою, і тут ця міс Джонсон права – спокою тепер йому не буде. Він заслужив елементарний людський спокій. Мав право на цей привілей. Привілей?

Так, доля давала йому шанс. Насира Танака півроку хоче приєднати до своєї імперії «Хронос Лімітед», це ще один крок у боротьбі економік США та Японії. Його аргументи досить вагомі, і при бажанні Селіді може продати – грубо, але правда! – японцям фірму й себе, жовтопикі таким чином домагаються впливу в Америці, навіть за рахунок скупки невеликих фірм і компаній та об’єднання під своїм дахом. У нього, Олександра Селіді, буде в такому разі одна умова: всі працівники його фірми повинні залишатися на своїх робочих місцях, інакше з японцями нема про що говорити. Не треба нервувати, містере Селіді. Просто він не допустить, аби його люди шукали засобів для існування. Хто буде платити за роботу: японці, американці, греки, євреї врешті-решт – його не обходить, головне – «Хронос Лімітед» буде існувати далі.

Японці на це підуть. Танака-сан зацікавлений, проковтне і оближеться. Він уже повільно, але упевнено поглинув кілька таких фірм. І жовті можуть домогтися свого, можуть проникнути в американську економіку. І тебе, Селіді, це хвилювати не повинно. Ти продаси фірму, зробиш пластичну операцію, перечекаєш, поки стихне ґвалт, і тихо-мирно, з новим ім’ям, обличчям, паспортом, із новим життям, в якому не буде малахових, переселишся до Європи, хоча б до спокійної Швейцарії, грошей тобі стане, старість ти собі вже забезпечив. Про тебе забудуть. І прийде очікуваний спокій. Ти заслужив.

Так, Селіді втомився. У нього не було сил для боротьби. Аби років із десять тому… До речі, тоді Селіді саме боровся, в Союзі це робилося з якимось дивним азартом… Та зараз ще не до спогадів, проблеми – ось вони! І врешті-решт до якогось рішення дійти треба, заплющувати очі на це просто безглуздо. Отже, Селіді втомився, і це буде головним аргументом. А може, ти шукаєш приводу? Кому яке діло?

– Я згоден, – вичавив він із себе через два дні, коли міс Джонсон передзвонила, як і було домовлено. – Укладаємо контракт, – це він додав, повіривши байкам про можливість прослуховування, а коли поклав трубку, процитував, не втримавшись, Юрія Гагаріна: «Поїхали!»

Про зникнення чоловіка місіс Клавдія, або, як її називали з її ж таки легкої подачі, в Америці – Клаудіа Селіді повідомила в поліцію, як і було задумано, вранці. Чоловік дійсно залишив прозорого змісту записку, текст якої згодом став невідомо яким способом розтиражований засобами масової інформації і дослівно відтворений на сторінках одразу кількох газет. Окрім того, що Олександр Селіді вирушив на зустріч із викрадачами доньки для якихось незрозумілих переговорів, на які вони його нібито запросили через посередництво Лідії (вільний переказ тексту записки), було відомо, що поїхав він сам, без водія, у темно-коричневому «кадилакові», що прихопив із собою «люгер», дозвіл на володіння яким залишив у сейфі, де зберігалася зброя, і що вдягнутий був у свій звичайний костюм синього кольору, білу шовкову сорочку, навіть пов’язав світло-синю краватку. Зрозуміло, факт зникнення президента фірми «Хронос Лімітед» негайно потрапив до розряду головних новин дня, і замах, той, давній, і свіженьке викрадення із незрозумілим повернення доньки, і нарешті зникнення Селіді, само собою, стали ланками одного ланцюжка. Розслідування тупцяло на місці, Клавдія Селіді старанно зображувала нервові стреси і, хоча й не відмовлялася спілкуватися з пресою, демонстративно пила таблетки. Поліції вона, навпаки, прагнула уникати, при кожному зручному моменті лаючи офіційні органи слідства неробами, які ще й досі не розкрили вбивства Кеннеді, то чого від них сподіватися в цьому випадку?! Лідія трималася поряд із матір’ю і підігравала їй, наскільки дозволяли здібності. Більше у спектаклі ніхто участі не брав.

Кульмінація, а за нею й розв’язка, відбулися наступного дня, як і вимагалося за сценарієм. Невідома жінка, котра говорила, за твердженням місіс Селіді, з акцентом, подзвонила і повідомила, що Олександр Селіді знаходиться в Бронксі, назвала вулицю, додала: «Він вільний, він чекає, заберіть його. Більше ми вас не потурбуємо». Телефон прослуховувався, поліція й фебеерівці кинулися за вказаною адресою. Одночасно туди помчали, перешкоджаючи нормальному рухові транспорту, телерепортери Сі-Ен-Ен, їм теж дзвонила якась жінка через п’ять хвилин після розмови з Клавдією. «Кадилак» Селіді справді стояв біля одного із покинутих і потрощених будинків, з таких будівель-примар у Бронксі складаються цілі квартали. Репортери наспіли одночасно з поліцією, оператор Мік Уілсон з ходу увімкнув камеру, і все відзняте без монтажу пішло у найближчий випуск новин, було повторене у вечірніх новинах з більш розгорнутим коментарем. Потім цей запис намагалися перекупити інші телекомпанії, але Сі-Ен-Ен наклало на весь матеріал вето ексклюзивного власника, оператор отримав солідний чек за професіоналізм, але був суворо попереджений – будь-яке порушення ексклюзиву автоматично означатиме позбавлення роботи. Аби максимально обмежити кількість імовірних підозрюваних у можливому перехопленні плівки, її не тиражували, а поклали до сейфа президента компанії. Для подальшого використання були використані лише найбільш вдалі фрагменти. А Мік Уілсон лише зафіксував, як «кадилак» вибухнув, не встигли копи наблизитися до нього й напівдороги, причому свідчення очевидців розходилися в тому, була в машині людина чи не була. Тут навіть відеозапис не був доказом. Машина розлетілася на друзки, коли до неї залишалося метрів триста, а з такої відстані складно щось роздивитися. Начебто маячили людські контури, та в «кадилаків» високі спинки сидінь у салоні… Вибух був потужним і спрямованим, працювали профі, постраждала й без того безлюдна споруда. Поки приїхали пожежники, від машини й від імовірного пасажира залишилися купа попелу й покручене залізо. Згодом експерти підтвердили, що при такій силі вибуху людські останки легко могли згоріти й змішатися з рештою попелу.

Після того, як Олександр Селіді вибухнув разом із власного машиною на очах спочатку поліції, агентів ФБР та репортерів, а потім – мільйонів американців, смерть його якось сама по собі стала фактом доконаним. Поліція схилялася до версії, що його спочатку вбили, цілком можливо, піддавши попередньо тортурам, потім посадили в машину, нафарширували її вибухівкою, а сам виконавець, можливо, ховався неподалік і натиснув у потрібний момент на кнопку дистанційного пульта, ще й помилувався створеним ефектом. Громадська думка така: все одно навряд чи щось з’ясується в цій заплутаній справі. Мафія. Хіба це перший випадок? Тим більше, хтось згадував «російську мафію»… Мало що вони там не поділили…

Антон із Вітою відлетіли через три дні. Пройшло все начебто нормально. Найбільш сумнівне місце їхнього плану – брак трупа – здається, вдалося обійти, впоралися. Скоро про Селіді забудуть. Він пропонував якісь гроші, вони відмовилися. Хоча б тому, що вивозити великі суми з США зовсім непросто. З ними розрахується Круглий. Малахов. Так буде справедливо. Це буде востаннє.

Київ. Липень.

– Нічогенько спрацювали, – Малахов поставив на стіл дві діжкоподібні чарочки, хлюпнув у них «смирновської». – Сам додумався, чи баба допомогла?

– Куди ми без баб? – у тон йому відповів Антон, не поспішаючи перехиляти свою чарку.

– Тільки я не второпав: на кий було дівку красти?

– А як його інакше з нори витягти? Доньку випустили, вона розтовкмачила, що боятися нічого не треба, він і поїхав сам, без охорони. До мене в машину сів, йому ззаду в потилицю смальнули. Бо – як іще в цих американських жопах фітіля запалиш? Ми ж не вдома, повипендрюватися закортіло. Зате все натурально. Як замовляли. – Антон витримав невеличку паузу. – Щось не так?

– Нє, все нормальок. Я задоволений. Давай за успіх врубаємо, – він узяв чарку, заклично гойднув. – Ти чого?

– На роботі не п’ю.

– Роботі триндець, братило. Не ламайся.

– Роботу скінчено. Бабки де?

Малахов висунув ногою з-під столу синю спортивну сумку, підхопив за ручки, важко опустив на стіл. Блискавка була розстібнута, Малахов узяв сумку за нижній край, різким рухом перевернув, труснув. Акуратно заклеєні пачки по п’ятдесят доларів купою лягли на гладеньку поверхню столу.

– Дрібніше не міг. Знаю, домовлялися, але не вигоріло. Задоволений?

– Задоволений буду, коли перерахую.

– Ти диви, – Малахов похитав головою. – Давай, якщо не довіряєш.

Стоячи з чаркою в руці, він терпляче чекав, поки Антон перераховував гроші і складав у черево сумки. Потім заохочувально підвів чарку і перекинув її вміст до рота. Антон відсьорбнув трохи.

– Не пойняв…

– Я за кермом, – Антон перекинув сумку через плече.

– Дивись, – Малахов стенув плечима. – Де тебе знайти, коли щось?..

– Навіть не пробуй. Не вийде.

Антон був уже в дверях, коли Малахов погукав його.

– Ну? – він розвернувся усім корпусом.

– Не треба цих понтів, мужик, – Малахов уже витер з обличчя театральну усмішку. – Захочу – знайду. Це щоб ти знав.

– Спробуй, – двері за Антоном зачинилися.

– Є варіант. По-моєму, нормальний, – Віта з ногами вмостилася в кріслі й закурила. – Ну й спека! Селіді міг би кондишен подарувати.

Антон пересунув крісло так, щоб сидіти навпроти Віти.

– Доповідай обстановку. Взагалі-то в холодильнику мінералка.

– Міг би й принести, ти ж мужчина.

Антон неквапно, неохоче сходив на кухню і повернувся із пластмасовою пляшкою «Миргородської». Віта ковтнула просто з шийки.

– Уф-ф-ф, полегшало! Коротше, маклерка знайшла те, що треба. Євпаторія. Двоповерховий особняк, до моря рукою подати, з другого поверху його з вікна видно. Опалення центральне, каналізація, навіть камін – усе як треба. Навіть телефон є. Люди для себе будували, чого продають – не знаю. Не наше діло. Квартира у центрі. Будинок цегляний, старий, симпатичний, євроремонт. Вона фотки показувала. Двокімнатна, звичайно, телефон. Здається, те, що ми хотіли. До речі, біля особняка ділянка присадибна…

Антон уже яскраво уявив собі, як місяців через півтора він вийде з цього особняка, буде оксамитовий сезон, вони з Вітою спустяться рано до моря, прибій лизне їхні босі підошви, свіжий бриз приголубить відпочилі за ніч тіла, вони увійдуть у ранкову морську цноту, неквапом, спочатку по кісточки, потім вода сягне колін, ось уже вона на рівні грудей, і нарешті вони попливуть наввипередки, він дозволить себе обігнати, потім кількома різкими сильними гребками зрівняється з нею, ось уже він далеко попереду, пірнає, набираючи в легені чимбільше повітря, рухається під водою їй назустріч, очі відкриті, і він бачить її стрункі смаглі ноги, виринає просто перед нею, як морське чудовисько, вона верещить, регоче, хлюпається водою…

– Аго-ов, ти де?

– Уже серед морського безмежжя, – повернення в реальність задушливої панельки трохи збентежило. – Думаю, нам підходить. Що там із ціною?

– Домовимося. Кримські ціни кусаються, але власники досить довго продають, їх там щось підтискає, так що домовимося… На нашу хатку вона ще покупця не знайшла. Не знаю, наскільки воно все затягнеться.

– Не зрозумів.

– Квартиру поки що не приватизовано. Нам що, цим іще займатися треба було? Тижнів за два все оформимо. Знаєш, як воно – по кабінетах ходити.

– А гроші показати?

– Можна, але думаєш, ми одні показуємо? За хабарами своя черга. І потім швидше все ’дно не буде. Власники особняка у принципі згодні, документи на руках, тільки доця у них за якимось бугром, буде в середині місяця. А ще ймовірніше – наприкінці. Без неї вони не хочуть нічого починати. Морока з ними всіма.

– Гаразд, коли реально все зв’яжеться?

– Маклер каже – орієнтуйтеся на кінець серпня. Реально. Вона, ти ж знаєш, у комісійних зацікавлена, тому підганятиме клієнтів. Це ж покупка солідна, не кожен день таке у них… Так що доведеться попотіти тут ще з місяць.

Антон приречено зітхнув.

– А що робити? Тільки для чого – тут? Може, гайнемо кудись, розвіємося?

– На море?

– На кий тобі море, воно скоро кожен день перед очима буде! Краще в гори. У Карпати, га? Там повітря цілюще, і продукти, кажуть, екологічно чисті. Візьмемо палатку, шмотки, консерви – романтика! Я заросту бородою і буду, як турист у кедах, знаєш, малювали таких колись у дитячих книжках?

– Щось тебе на романтику потягнуло… – Віта ніжно пригорнулася до чоловіка. – Гарна ідея. Підемо в гори.

– Перейдемо гори.

– Звернемо гори… Чекай, тут незручно…

Київ – Нью-Йорк – Лос-Анджелес. Серпень.

– Ти знаєш, що тут ніч зараз? Що люди сплять іще?

Малахов пробурчав так, для порядку. Дзвонили з Нью-Йорка, чути чітко, від сусідів так гарно не почуєш, і голос він упізнав, хоча очі ще не до кінця продер, мозок увімкнувся миттєво. Там знають, яка зараз година в столиці України. І якщо не дочекалися, не витерпіли різницю в часі – значить, справа серйозна.

Правда, кілька разів братва просто випендрювалася. Якось сиділи у «Чорній масці», відзначали малаховський сороковник, так Льодик із кабака на Брайтон-біч обдзвонив усі точки, поки Малахова не вирахував, хлоп’ята звідти привітали іменинника по черзі, а той мобільник свій до мікрофона підніс, а потім іще пісню замовляли – «На Колыме, где тундра и тайга кругом», ці репертуарчик знали. Але зараз на тому кінці дроту, через океан, – мужчина серйозний, не якийсь там Льодик…

– Старієш, Круглий. У тебе дівка молода під боком, а ти хропеш. А були часи – міг кілька діб працювати. Зліз із дівки – на діло, зробив справу – на дівку, розслаблятися. Розслабився, гранчака хилонув – і знову до діла…

Співбесідник хоча й базікав жартома, готував Малахова до серйозної інформації. Біля нього справді вовтузилася, невдоволено мружачись від світильника-бра, фарбована білявка. Скільки їй років, як звати – Малахов не питав і не пам’ятав. Він виграв її напередодні в «сєку» у Стрільця. Краля, до речі, нічого проти не мала, Круглий у принципі крутіший за Стрільця, вона вже встигла порівняти, зачепитися б за нього, тільки ж прожене через тиждень, у нього таких мочалок навалом, а їй куди? До Стрільця знову? Ні, треба, щоб Круглий до неї звик, звикають же люди до речей, предметів… Треба якось непомітно, вона зуміє. Головне – не називати його Круглим, тепер він – солідний авторитет.

– Усі ми старіємо, Хазаре, усі старіємо й помираємо, така воля Божа, – Малахов уже зовсім прокинувся і зручніше примостився на ліжку, підклавши під спину подушку. – Ти мене чого підняв оце – про вік нагадати хотів?

– Я й сам, якщо чесно, не розтумкаю ні греця, – тон Хазарів був миролюбний, але Малахов навіть через слухавку відчував добре приховану стурбованість. – Може, туфта все. Може, даремно шубуршимося, ти ж знаєш, у яку копієчку такі розмови нам тут обходяться. Тільки диму без вогню… Ну, ти зрозумів. Може, пуста базгранина, сенсації вишукує чувак…

– Нічого поки не второпав, – пустопорожня розмова починала дратувати Малахова.

– Я про грека. Люди, котрих ти найняв, надійні?

– Начебто ділові. Я бабу не бачив, а мужик, схоже, справу свою знає. Вони ж усе зробили… А що там за біда?

– Сумніви декого беруть. Настрої різні… Коротше, телефоном довго. Факс у тебе працює?

– Як звір. Чогось я не врубався, Хазаре…

– Я тобі хвилин за десять факсом усе вишлю. Почитай, поміркуй. Не дуже мені все це подобається. О’кей?

– О’кей, – автоматично відповів Малахов у трубку мобільника, яка вже гула.

Що могло статися? Незрозумілі якісь натяки… Грек…

– Кому це не спиться, котику?

– Заткни пельку, – беззлобно кинув через плече Малахов, підвівся, і, як був, голий, поплентався до сусідньої кімнати, котру називав кабінетом і де в кутку масивного антикварного – начебто кінець минулого століття, якщо жидяра не обдурив, але ж дорогий, зар-раза! – письмового столу притулився факс. Білявка подумала було піти за ним, та дивна поведінка Круглого її насторожила, і вона вирішила краще лежати й не рипатися, щоб не злити його.

Дзвінок. Малахов зняв трубку, почув писк у динаміку, натиснув зелену кнопку. Апарат загув, і з щілини поповз, скручуючись у рурку, аркуш паперу із чітко відбитим текстом. Дві сторінки. Газетна стаття.

Хоча за вікном стояла серпнева задуха, Малахов раптом відчув себе незатишно, стовбичачи голяка із рулончиком факсового паперу в руці. Він повернувся до ліжка, влаштувався зручніше, прикрившися простирадлом.

– Що там таке? – білявка присунулася до нього й відсахнулася від лютого вигуку.

– Пішла геть!

Вона відсунулася у куток і принишкла. Їй дуже хотілося, аби вигук цей так і залишився проявом емоцій, вона більше не буде заважати, вона буде вести себе тихо й скромно, вона, між іншим, готувати вміє, в інституті харчової промисловості колись училася, а хто із отих хвойд «київські» котлети вміє приготувати? Ага, слабо? Не чіпати Круглого – оце вона збагнула…

Малахов кілька разів прочитав текст, але це не роз’яснило прочитаного. Хазар переслав через океан статтю із газети «Вечірній Нью-Йорк», російськомовна американська преса, емігранти видають. Судячи з дати, номер учорашній. Заголовок набраний крупно, аби в очі кидалося: «Вбивство мільйонера Олександра Селіді?» Знак питання, гм. Автор – такий собі Аркадій Полянський, ім’я Малахову нічого не говорило, Хазарові, мабуть, теж. Це взагалі міг бути псевдонім. Якщо відкинути патякання автора про те, ким був Селіді у Союзі, чого досяг у Америці і хто міг йому тут погрожувати, то залишається дещо цікаве… Це може бути бурхливою фантазією автора, котрий бажає придумати сенсацію. Або… Або…

Олександра Селіді поквапилися записати до списку небіжчиків, пише Аркадій Полянський. Для такого висновку потрібен як мінімум труп. Одначе трупа Селіді немає. Припустімо, він справді згорів дотла у власному «кадилаку» разом із машиною. І пишний похорон (фотографія прикладена до тексту статті: вдова, вся в чорному, несе урну із прахом, попіл, звичайно, підгребли з місця злочину, треба ж щось ховати) носили досить демонстративний характер і, погодьтеся, шановні читачі, дещо умовний. Адже труп у нас таки умовний, давайте дивитися правді в очі. І немає ніяких слідів, котрі підтвердили б наявність у салоні «кадилака» людини. Не обов’язково Селіді, абстрагуємося на хвилину. Машина вибухнула й згоріла, в ній знаходилася людина. Жменька попелу від неї залишається лише після нормальної процедури кремації, а тут – потужний вибух. Спеціалісти, знайомі авторові особисто, стверджують: від людського тіла в таких випадках щось та залишається, прошу пробачення за деякий натуралізм, панове. Очевидці теж не можуть із точністю підтвердити, що в салоні автомобіля в момент вибуху хтось знаходився. Щоправда, протилежного вони теж не твердять, і всі сходяться на тому, що бачили «кадилак» лише протягом кількох хвилин, поки не пролунав вибух. Отже, факт, що Селіді перебував у машині під час вибуху, при бажанні можна поставити під сумнів. Тоді, запитує Аркадій Полянський, чому в це усі повірили?

Давайте, панове, пригадаємо, з чого все почалося. Не будемо шукати винних, Нью-Йорк і без того втомився від згадок про «російську мафію». Олександрові Селіді погрожували з деякого часу, потім вирішили підкріпити пусті погрози спробою замаху. Аналогічний вибух машини. Збіг? Між іншим, рештки першого водія Селіді, Ніла Козицькі, тоді лишилися внаслідок катастрофи. Зрозуміло, розслідування ні до чого не призводить, хоча Олександр Селіді – досить впливова в певних колах людина й бізнесмен, тому спустити на гальма замах на відому людину важко. Минає час, і донька Селіді зухвало викрадена з-під носа представника солідної охоронної фірми. Слідів, як правило, немає, історія стає широковідомою, за нею стежить громадськість із неабияким хвилюванням, а через добу батькові повертають доньку, не завдавши їй ніякої шкоди й не висунувши жодних умов, що не схоже на жоден випадок викрадення людей із метою шантажу. Місіс Селіді доводить, що умови викрадників вона передає батькові на словах, виконуючи, таким чином, роль «живого листа». Це підтверджує й записка, залишена самим Селіді. Та далі голослівних запевнень, що були висунуті якісь там таємничі «умови», справа не стосувалася. Отже, навколо всієї справи створено певний ореол загадковості, зітканий із багатозначних недомовок. А чи не схоже все це на старанно продуману й підготовлену операцію прикриття? Але прикриття – чого?

Малахов відчув, що невідомий йому Аркадій Полянський починає схиляти його на свій бік. Наче нічого конкретного, балаканина… Як висловлюються менти, версія. Але він правий – чимось смердючим від цієї історії відгонить, чимось підозрілим… Як там у нього далі?

Маленька імперія, створена Олександром Селіді, пише Аркадій Полянський, не розвалилася із загибеллю імператора. Більше того, навіть збоїв у роботі «Хронос Лімітед» не помічено. Може, так здається сторонній особі? Може, це тільки видимість… Але складається враження, що рука Олександра Селіді керує далі, вже з «того світу». Формально крісло президента зайняла його вдова, місіс Клаудіа Селіді. Одначе дехто із працівників «Хронос Лімітед» здивований, як це вона так з ходу розібралася в справах чоловіка. Правда, вона працювала з ним, але ж треба знати й усілякі там тонкощі… Під час розмов із деякими працівниками (знову «деякі працівники», хто, цікаво, капає так активно?) складається враження – Селіді якось підготувався до свого статусу покійника, перед тим як зійти зі сцени. Між іншим, незабаром «Хронос Лімітед» стане частиною фінансової промислової корпорації «Танака інтерпрайзис», з японцями ведуться переговори, і, за свідченнями деяких працівників (знову вони, язиката сволота), почалися порівняно недавно, та перший камінь заклав ще Олександр Селіді, будучи ще при здоров’ї. А ще донедавна він і чути не хотів про справи з японцями, рішення перемінив ось буквально за кілька днів до загибелі. Передбачив? Запланував?