Текст книги "Останній раз"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

Та втома від постійного напруження брала гору. Усіх не відстріляєш, на місце одного приходить інший. Італійці знають добре – мафія безсмертна. Так заради чого ризикувати життям? Грошей накопичено достатньо, час зав’язувати. І без них є кому вбивати.

Рішення прийняли разом і довго не обговорювали. Ялта – то був останній раз.

– Спиш? – стиха запитав Антон.

– Майже…

– Що там із маклером?

– Усе за планом. Передзвоню у понеділок, вона підшукала варіанти.

– Може, у вівторок? Понеділок – погана прикмета. Краще гроші заберемо. Завтра вихідний, банки все одно зачинені.

Частина зберігалася у спеціально обладнаному сховку, решта – в банках, надійність яких перевірена часом. Хай проценти капають. Рахунки в різних комерційних банках вони відкрили для надійності. Є прикмета – не тримай всі яйця в одному кошику.

– Гаразд, – Віта усміхнулася і цмокнула його в щоку. – На добраніч.

У салоні «мерседеса» сиділо четверо. Троє, і водій також, ховали обличчя під чорними масками. В очах четвертого читалися острах і покірність долі. Він сидів спереду, біля водія. Ззаду до його потилиці було притиснуто ствол «кольта».

– Оно його вікна, – пробелькотів полонений. – На четвертому поверсі.

– Світло пробивається, – зауважив на задньому сидінні старший, котрий командував усією групою. – Чого це йому не спиться в неділю о першій ночі?

Запитання явно було риторичним. Старший простягнув полоненому мобільний телефон.

– Совість твоя, в усякому разі, чиста. Нікого не розбуркаєш. Дзвони. Тільки поводься розумно.

Набираючи номер, полонений збився. Йому вдалося набрати номер лише з третього разу.

– Алло. Я слухаю, – відгукнулася трубка.

Дуло сильніше притиснулося до потилиці полоненого.

– Це я… Сторожук…

– Чую. Котра година, ти знаєш? Що сталося?

– Побалакати треба… Терміново… Зараз… Я тут поряд… Мені погрожували…

– Ти сам?

– Думаю, кому треба твою адресу, без мене дізнаються… Сам я…

Крізь прорізи в масці Сторожук помітив, що губи водія розтягнулися у задоволеній посмішці.

– Ти далеко?

– Два квартали від тебе. Хвилини за три буду.

– Добре, – на тім кінці дроту голосно зітхнули. – Чекаю.

Щойно у трубці почулися короткі гудки, ствол прибрали.

– Бач, як усе просто, – старший говорив із полоненим, як із дитиною. – Тепер почекаємо, скільки треба, і вперед. Скоро ти заробиш свої гроші.

Час тягнувся повільно. П’ять хвилин здалися Сторожуку вічністю. Нарешті старший скомандував:

– Гайда. Погнали!

Всі разом з водієм вийшли з машини, перетнули подвір’я і зупинилися біля потрібного під’їзду. Сторожук натиснув кнопки на щитку домофону.

– Ти? – прошипів динамік.

– Я, я… Свої… – Сторожук натиснув на дверну ручку, котра за кілька секунд піддалася. Троє в масках ковзнули за ним. Двері потрібної квартири виходили просто на майданчик, вони були прочинені, хазяїн стояв у темно-коричневому оксамитовому халаті, з-під якого стирчали голі волохаті ноги. В такому вигляді президента комерційного банку «Партнер» побачити міг не кожен.

Сторожук трохи повагався, не поспішав заходити, хоча господар і пропускав його. Нарешті він зробив крок через поріг і несподівано навалився усім тілом на двері, не даючи їм закритися. Троє в масках миттєво випірнули з мороку сходового майданчика і потіснили хазяїна всередину, погрожуючи револьверами. Коли всі увійшли, Сторожук зачинив двері, після короткого вовтузіння освоїв досить складну систему замків, клацнув ними. На господаря квартири він намагався не дивитися.

Хазяїна обшукали, з кишені халата видобули плаский браунінг старого зразка. Старший покрутив зброю в руці.

– І це стріляє?

– Сунь собі в жопу і спробуй, – порадив господар.

– Дуже смішно, – старший пожбурив браунінг на м’який килим собі під ноги, хвацьким ударом зафутболив його під диван, промовив: – Мало часу для гумору. Починайте, хлопці.

Його підлеглі діяли точно за планом. Уже за хвилину вони виштовхали до залу перелякану молоду жінку, котра плуталася в халатику, вдягаючи його на ходу, і хлопчину, який нічого не розумів зі сну. Йому було років вісім. Старший жестом звелів хазяїнові сісти на диван, жінці й хлопчикові вказали місце біля столу. Дитина притислася до матері, злякано глипаючи на чорні маски.

– Довго базарити не будемо, – старший став так, щоб одночасно бачити всіх. – 3 тобою, Рогоза, хотіли домовитись по-мирному. Ти не послухався. Більше того, найняв миршавих мудаків, але вони таки покалічили двох наших хлопчиків. Коротше, ти догрався.

– Далі що? – Сторожук, що причаївся у кутку, не міг зрозуміти холоднокровності Рогози. – У будь-якому разі, сволото, чого б ви там не хотіли, поки тут жінка й дитина – розмови не буде.

– Саме тому вона й буде, – старший неквапом витяг пачку цигарок, припалив, струсив попіл на килим, посміхнувся, забачивши мовчазне очікування на обличчях полонених. – Ви залишитесь жити. Усі троє. У будь-якому випадку, домовимося ми чи ні, – він явно грав на публіку. – Зараз почнемо.

Він кивнув одному із підлеглих. Той взяв за руку переляканого хлопчика, смикнув його від матері і поклав його руку на стіл. Жінка спробувала стати на заваді, але досить було важкого погляду з чорних прорізів маски, і вона уклякла на місці, немов загіпнотизована удавом. Другий напасник тим часом притиснув дуло до голови Рогози.

– Я роблю останню пропозицію, Рогоза, – старший говорив, не дивлячись на господаря квартири, неначе в кімнаті не було нікого, крім переляканої безпорадної жінки, що стояла навпроти. – Якщо ти відмовишся, твоєму шмаркачеві відрубають пальця. Ти віриш, мамусю? На мене дивися, суко! – гаркнув він несподівано і знову перейшов на нормальний тон. – Я повторюю: ти відмовляєшся – це буде коштувати одного дитячого пальчика. Я буду повторювати пропозицію ще тричі. Потім займуться твоєю дружиною. На очах сина. Обох вас ми скуємо наручниками і прикуємо до труби опалення. Якщо й це не промиє тобі мізки, я віддам тобі ключі від наручників, і ми дамо твоїй родині спокій. Назавжди. Живи з усім оцим. Спокійно. Якщо зможеш, – він випустив струмінь диму в жіноче обличчя і повернувся до Рогози: – Ну? То як?

Все сталося за кілька секунд. Бандит, котрий тримав дитину, змахнув лезом ножа. Крик дитини змусив Сторожука, про якого всі забули, закрити вуха долонями і опустити голову. Від удару руків’ям револьвера в обличчя поточився Рогоза. Жінку, котра рвонулася до сина, що стікав кров’ю, старший схопив за волосся і змусив опуститися на коліна.

– Сука! Сука! – стогнав Рогоза, витираючи долонею кров із обличчя.

– Я хіба зараз просив? – у голосі старшого вчувалося дорікання. – Куди поспішаєш? Приперло тобі?

Громило витер лезо об скатерку, стенув плечима.

– Я думав, він не повірить…

– Думав він! – старший відпустив жінку, підштовхнув її ногою. – Займися пацаном, перев’яжи… Ти, здається, медик… А ми поки що з чоловіком продовжимо розмову. Може, воно й на краще. Тепер зрозуміє, що не жартуємо. Та не скигли, без тебе дзвенить у вухах! Ворушися!

Він підхопив стілець, поставив його так, щоб сидіти обличчям до Рогози.

– Бачу, слухати ти готовий. До понеділка час є. Тобі не обов’язково їхати в офіс, у тебе вся документація продубльована на персоналці, факс теж тут. У понеділок рахунки твого банку повинні бути заморожені. За ці дні ти зробиш усе, щоб перевести їх туди, куди я скажу. Твої співробітники повинні отримати повний розрахунок. Цей, – він кивнув на Сторожука, – відповість на всі запитання щодо того, що робити з приміщенням і всяким там банківським барахлом. Свою охорону ти знімеш, уже сьогодні зранку там повинні стояти наші люди. Ми троє залишимося тут до понеділка, спостерігатимемо, як ти впораєшся. Подробиці в процесі роботи. Ну, то як?

Рогоза витер цівку крові, що текла по обличчю, подивився на заплакану дружину, котра намагалася перев’язати руку сина, перевів погляд на укляклого Сторожука, на чорні маски прибульців, під якими явно ховалася жорстока байдужість.

Звичайно, президент комерційного акціонерного банку «Партнер» Анатолій Рогоза прийняв єдино можливе рішення.

Антон проштовхався до входу, постукав у скляні двері. Охоронець у камуфляжі байдуже кинув оком на його чорні штани, черевики на грубій підошві, білу сорочку з коротким рукавом, зелену ошатну краватку, і відчинив.

– Банк не працює.

– Себто як? У мене зустріч із президентом, – для чогось додав Антон.

– Нічого не знаю, – охоронець процідив крізь губу лише тому, що мужик виглядав солідно, виліз із «беемвешки», не те що галаслива потолоч перед входом. – Зачинено.

– Надовго?

– Я тут не начальство, – плямистий вирішив, що видав вичерпну інформацію, і зачинив двері.

Антон стенув плечима і повернувся до машини. Він навіть не намагався дізнатися щось у натовпі, навряд чи хтось знає більше.

Через два дні хіба що лінивий не говорив і не писав про скандал із банком «Партнер», котрий несподівано луснув, а гроші вкладників, в тому числі й валюта, спливли в невідомому напрямку, а разом з ними – і президент Анатолій Рогоза, про якого нічого не знає навіть дружина, але, на переконання громадськості, вона точно бреше. Розпочато слідство.

У «Партнері», одному із найбільш надійних до останнього часу банкові, Антон і Віта зберігали п’ятдесят тисяч доларів. Дрібничка. Але…

– Я так і зрозумів, що це був жарт.

– Обставини змінилися. Але я так собі прикидаю, що тепер це справді буде востаннє. Мені все набридло.

– З такими настроями братися до серйозних справ навіть лікарі не радять.

«БМВ» перетнула Печорський міст і рухалася в бік Голосїївського лісу. Кіт не приховував своїх радощів з приводу повернення Антона до справ. Клієнт, котрий зробив замовлення, дуже солідний, втрачати такого небажано. Знаючи суть справи в загальних рисах, Кіт був певен, що, крім Антона, з роботою такого масштабу не впорається ніхто. Або, скажімо так, мало хто.

Антон проїхав проспектом і повернув у бік виставочного центру. Припаркувавшись, він начепив темні окуляри і взявся за ручку дверцят.

– Ходімо погуляємо. Спекота в цій коробці, думати заважає.

Розпечене повітря застигло, здавалося, його можна помацати.

Антон і Кіт пройшли крізь арку, знайшли лавицю у затінку і вмостилися на ній.

– Як ото негритоси в своїй Африці живуть? – пробурчав Кіт. Він уже добряче заплив салом, отож переносив спеку важче, ніж худорлявий спортивний Антон.

– Вони пристосувалися, як риби до води, як пташки у повітрі. Та й у нас іще далеко не Африка. – Антон закурив. – Давай про справи.

– Замовник платить двісті штук плюс витрати. Половину – наперед, при згоді працювати на його умовах.

– Які ще умови? Ім’я, завдаток, терміни – по-моєму, все.

Кіт не поспішав із відповіддю. Антон інстинктивно відчув щось недобре.

– Є один нюансик. Нюансик, гм… Замовник хоче особисто зустрітися з виконавцем.

– Не піде! – Антон рішуче ляснув долонею по обтягнутому джинсами коліні. – Замовник не знає мене, я його. Такий порядок. Нема про що говорити!

– Зажди! – у голосі Кота почулися нотки відчаю. – Спочатку послухай спокійно, а потім уже й вирішуй. Я сам мало що знаю. Замовник дав лише ім’я. Олександр Селіді. І адресу, – він витримав паузу. – У Нью-Йорку.

– Не зрозумів…

– У місті Нью-Йорк, Сполучені Штати Америки. З людиною, котра погодиться працювати, замовник зустрінеться особисто і буде домовлятися вже без мене. Коротше, своє я отримую. І не дивись на мене так! Повторюю, не знаю ні греця! Звичайно, витрати тебе не стосуються…

– Ще б пак, – Антон говорив відсторонено, думки витали десь далеко, таких пропозицій він іще не отримував. – У них там що, своїх немає?

– Не знаю! До речі, я й про тебе мало що знаю. Антон – та й усе – а де ґарантія, що тебе насправді так звуть?! Де твій барліг – невідомо. Може, й на тачку свою ти чіпляєш фальшиві номери! Напарника твого в очі я не бачив. Здогадуюся, що це баба, але це лише припущення, думки, можу й помилятися. То що про тебе буде знати замовник? Чого ти боїшся?

– Хто замовник? Платити хто буде?

– Відповідаю – Віктор Малахов! Його всі знають! Він не ховається!

Про Малахова на прізвисько Круглий Антон дещо чув ще з часів своєї оперативної роботи. Останнім часом статус бандита змінився, тепер він – шанований бізнесмен, банкір, власник мережі модних супермаркетів. На сьогодні Антон міг повідати про Віктора Малахова дуже багато. Вони з Вітою по ходу справи збирали інформацію про всіх значних авторитетів, заганяли усе в комп’ютер і вже мали невеличку особисту картотеку.

Знав Антон і про те, що зо два роки тому вони отримали замовлення ліквідувати одного з ділових партнерів Малахова і з успіхом впоралися з цим. Може, на них чекає пастка, хоча навряд чи їх могли вистежити, вони діяли зазвичай із пересторогою. Та від випадковостей не застрахований ніхто, якась дрібна необачність тепер могла вилитися у небезпечну ситуацію. І все ж таки пропозиція спокуслива. Якщо пастка – вивернутися можна. А гроші потрібні неабияк, а до того ж – абсолютно нові горизонти…

– Я маю подумати, – промовив він.

– Довго? Він чекати не буде.

– Потерпить. Завтра чи післязавтра я з тобою зв’яжуся і скажу, що вирішив. Куди тебе підкинути?

…Віта неабияк здивувалася. І у неї були ті ж таки побоювання. А потім вони години чотири радилися. І коли усоте перелопатили мінімальну інформацію та варіанти, ранком наступного дня Кіт отримав відповідь.

– Зустріч – там, де скажу. На моїх умовах. Зрозуміло?

Неважко було здогадатися, що Малахов прикотить на зустріч у шикарній машині – темно-синьому, блискучому в сонячному сяйві «шестисотому». Антон не поспішав виходити з своєї машини.

– Щось не так? – занепокоївся Кіт.

– Поки все о’кей.

До «БМВ» швидким кроком підійшла довговолоса брюнетка, обличчя якої ховалося під величезними темними окулярами. Вона прочинила задні дверцята і вмостилася у них за спинами. Кіт здивовано озирнувся на неї, його погляд прикипів до стволу «берети».

– Відверни свою морду. Дивись прямо, – звелів Антон.

Кіт підкорився. Дуло ткнулося йому в потилицю.

– Я так розумію – це твій напарник, – він намагався не втрачати чоловічої певності. – Приємно познайомитися, мадам…

– Заткни пельку, – Антон зиркнув на годинник. – Отже, я іду. У неї сотовий телефон при собі. Буду сигналізувати кожні п’ятнадцять хвилин. Якщо ти нас підставляєш, і я не озвуся за п’ятнадцять хвилин, вона тебе застрелить. Зрозумів?

Кіт кивнув.

– Не нудьгуйте! – Антон вийшов, хряпнувши дверцятами.

Від «мерседеса» його відділяло метрів п’ятсот, котрі він подолав неквапом, зиркаючи на всі боки. Як і було домовлено, Антон відчинив задні дверцята і, вмостившись у салоні, з задоволенням відзначив, що у машині кондиціонер. Чоловік, що сидів поруч із водієм, повернувся і простягнув руку.

– Здоров!

Якби Антон не знав, що Малахову сорок два, то не зміг би точно визначиш його вік. Голова його була поголена, як більярдна куля. Саме за звичку ходити голомозим він і отримав прізвисько Круглий. Ніс йому колись давно зламали, зробивши Малахова чимось невловно схожим на постійних супротивників Роккі-Сталлоне по ринґу. Однак сірі очі, розумні й жваві, не пасували до загальної зовнішньої дебільності, котра так і випромінювалася з кожного поруху авторитета. Потиск руки був коротким і міцним, Антона це чомусь заспокоїло – сильні люди, якщо вони ще й не дурні, не звикли робити дурниць, а важко тільки з ідіотами, вони непрогнозовані і тим небезпечні.

– Гайда до мене в офіс. Там ніхто не заважатиме. Один на одного легше через стіл дивитися. Мені тут сидіти нудно.

– Нехай так, – Антон вагався лише кілька секунд.

Від Солом’янської площі, місця їхньої зустрічі, до Подолу їхали мовчки. Один тільки раз Антон, зиркнувши на годинник, попросив у Малахова дозволу скористатися телефоном і тут же, з машини, подзвонив Віті.

– Усе нормально, – промовив у трубку і дав відбій.

– А якби ненормально? – поцікавився Круглий.

– Тоді б ти сам побачив усі наслідки.

– Круто, круто, – Малахов посміхнувся.

Офіс Малахова займав два поверхи старого будинку неподалік Контрактової площі. Антон знав, що увесь будинок викупив і відремонтував той-таки Малахов через підставних осіб. Вважалося, що його фірма просто орендує приміщення, насправді структури з різноманітними назвами, котрі розташувалися по сусідству, по суті були частинами маленької малахівської імперії, оплотом, неприступною цитаделлю. Перший поверх займало агентство «Моноліт». Воно надавало послуги по охороні офісів і приватних осіб, охороняючи заодно розташовані в будинку фірми. Під цією назвою Малахов замаскував штаб своїх бойовиків. Двоє запакованих у камуфляж здоровил байдуже провели Антона поглядом.

У передпокої перед кабінетом Малахова секретарка теревенила по телефону, манірно посмоктуючи дорогу дамську сигарету «Море». Шеф навіть не глянув у її бік, відімкнув ключем двері кабінету і жестом запросив гостя. Антон присів на стілець з боку столу.

– Вип’єш?

– На роботі не п’ю. Спекота.

– То ти на роботі?

– Можна сказати й так. Мені подзвонити треба.

– Ти ще довго телефон ґвалтувати будеш?

– Поки розмову не закінчимо і ти мене назад не відвезеш.

Малахов кивнув на трубку радіотелефону. Коли Антон дав відбій, господар кабінету гмикнув.

– Ну, то про справи?

Малахов легенько пустив «Мальборо» по гладенькій поверхні столу гостеві, за нею – запальничку із золотою монограмою.

– Судячи із замашок, мужик ти крутий. Для мене головне – зроблена робота, решта мене не хвилює. Отже – клієнта звати Олександр Селіді, з одеських греків. Живе в Штатах уже років із десять, отримав громадянство. Там у нього своя фірма, операції з нерухомістю. Він мені заважає.

– Чим? – Антон струсив попіл у попільницю.

– Це – тебе не стосується, – брови Малахова незадоволено смикнулися. – Я плачу тобі за роботу. І яка тобі печаль, кого і за що хоче прибрати з дороги замовник?

– Гаразд. Давай далі.

– Усі витрати – візи, паспорти, квитки, проживання там – я беру на себе. Платня – двісті штук баксів. Термін три тижні, відлік іде з першого дня у Штатах, треба впоратися швидше. Як це ти зробиш – мені до задниці. Нещасний випадок – нормально, але хай усі знають, що це організовано. Іншим буде наука. У Штатах вас зустріне моя людина…

– Ні. Чим менше людей…

– Послухай. Ти розумний мужик. Як ви освоїтеся? Нова країна, мовний бар’єр, свої правила й порядки. Вам потрібен ґід. Окрім того, він буде виконувати ваші накази.

Логіка в його словах була. Антон кивнув і вже без дозволу взявся за телефон. Йому муляло те, що їх змушують грати за чужими правилами, причому справді використовують вбивчі за своєю логікою докази. І це іще квіточки.

– Чому б тобі не знайти людей на місці? Не думаю, що обійшлося б дешевше. Простіше – так.

– Я знав, що ти про це запитаєш, – Малахов затовк недопалок у попільниці. – Якось уже намагалися. Спрацювали хлопці на совість, все прорахували, тільки грека, мабуть, його олімпійські боги бережуть. Йому просто пощастило, так лише раз у житті пре. Само собою, він тепер обережний. Якщо виконавці будуть зальотні, це зіб’є зі сліду, нишпорити почнуть по всьому Нью-Йорку, не додумаються, що такий фінт можливий. Коли дійде – слідів не буде. Та й узагалі – я вас наймаю, і квит.

Антон мовчав, переварюючи інформацію.

– Треба обмізкувати.

– Довго?

– До кінця тижня. Я сам тебе знайду.

– А чого мене шукати? – Малахов розкинув руки, немов демонструючи власну відкритість. – Тільки затям, хлопче, – його голос забринів металом, – що я тебе теж у разі чого знайду.

– В разі чого? Якщо відмовлюся?

– Це півбіди. Якщо робота тобі не сподобається аж так, що ти вирішиш на цьому заробити. Все зрозуміло?

Віта натиснула потрібну кнопку на клавіатурі, і принтер загув, за кілька секунд із щілини поповз аркуш паперу із видрукованим текстом.

– Усе, що вдалося. На, поглянь – вона простягла Антонові аркуш.

– Зроби мені копію.

Отже, Селіді. Олександр Костянтинович. П’ятдесят п’ять років. Батьки – прямі нащадки греків, котрі свого часу пустили коріння в багатонаціональній Одесі. За освітою – економіст, починав навіть писати кандидатську, але вилетів з аспірантури за банальну торгівлю джинсами. Таким чином, економіст-теоретик із Олександра не вийшов. Зате практик виявився чудовий. Вони з приятелем постійно намагалися вести, наскільки можливо, чесну торгівлю, і товари, вироблені легендарними колись цеховиками, не поступалися якістю імпортним. А підроблені лейбли – так усі цим займаються, не на крадений же товар нашивали, ніхто не винен, що в СРСР не заохочується приватне підприємництво і що виробник клює на яскраві ярлички з обов’язковим «made in…». Цеховиків саджали, Олександр кілька разів викручувався, в основному завдяки зв’язкам родичів, і нарешті йому набридло. Невдячний бізнес він поміняв на одноманітну, але спокійну роботу підсобника на будівництві. З такою кількістю приводів кращої роботи, чесно кажучи, він знайти не міг. Але й тут якась вроджена жилка взяла своє: скоро Селіді потрапив до бригади шабашників, працелюбний хлопець припав до душі роботягам. Потім Селіді сам почав знаходиш для бригади шабашки, вигідну роботу він чув, як досвідчений мисливський собака відчуває здобич. Практика, як завжди, давала фору будь-якій теорії. Звичайно, неприємності з радянським законодавством виникали й тут, але їхня бригада зводила особняки багатьом впливовим особам. Полковники й генерали армії, шишки з міліції та прокуратури, обкомівські бонзи, підпільні мільйонери, коротше, заступників вистачало. До перебудови Олександр уже був людиною, котра піднялася з підсобників до директора солідної будівельної організації. Відчувши подих нових вітрів, він відкрив одну з перших у місті маклерських контор, торгівля нерухомістю набувала дедалі більшого розмаху. А потім була гучна справа – Селіді особисто потяг до суду такого собі Мазера, фірма якого займалася квартирними аферами. Там виявився весь букет – від багаторазового продажу однієї житлоплощі до примусового виселення небажаних мешканців. За Мазером, як з’ясувалося, стояли певні кримінальні структури, з якими тісно співпрацювали високі посадові особи, державні мужі. І це, і проблеми з горбачовськими порядками змусили Олександра Селіді виїхати спочатку до Західної Німеччини, потім – до Америки. Їхав він не на порожнє місце, одесит ніколи не опиниться самотнім за кордоном. На даний момент Олександр Селіді був помітним підприємцем, президентом фірми «Хронос Лімітед», із офісом на Манхеттені, із солідною репутацією не лише серед колишніх радянських чи есендівських громадян, котрі віддають перевагу його банкові, якщо хочуть десь зберігати гроші, а й серед американських колеґ. Збирався поступово поширювати сферу діяльності на Одесу й Київ, адже ґрунт благодатний.

– І чим він заважає Малахову? – Віта запитувала швидше для того, аби отримати підтвердження уже зробленим висновкам.

Про Малахова Антон міг розповісти багато. За свої тридцять сім той устиг зробити блискавичну кар’єру сучасного злочинця, яка не вирізнялася ориґінальністю і була точною копією із повчальних ґанґстерських романів. Вулична шпана, підручний районного авторитета, кур’єр, співробітник однієї із приватних фірм, котрі плодючістю нагадували гриби після дощу і лопалися, як мильні бульбашки, їхні власники одразу створювали нові, бо гроші треба було відмивати і леґалізовувати. Потім у Малахова з’явилася власна фірма-ширма, потім – гризня за право називатися авторитетом і боротьба за територію. Малахов, розуміючи, що відверта жорстокість не заохочується у солідному колі авторитетів, все ж таки вирішив змити супротивників потоком крові. Підручного основного суперника закопали в землю живцем, процедуру записали на відео, касету послали спільникам конкурента, йому самому – голову його коханки, облиту кислотою, а коли він, не склавши зброю, приїхав на переговори, бойовики Малахова розстріляли його охорону майже впритул, а самого відпустили неушкодженим. Цю боротьбу Круглий виграв, та розумів – не надовго, тож почав здобувати повагу серйозних людей і закріплювати позиції більш реальними справами. Він точно розрахував момент, час такий – гроші можна робити мало не з повітря. Він використовував для цього будь-яку можливість, у ньому перестали бачити босяка, і серйозні авторитети визнали його за свого. Так він став одним із шанованих керівників братви. Антон мав точні відомості, що через підставних осіб Малахов володіє одним із столичних казино, є співвласником кількох нічних клубів. Він уже легалізувався в Німеччині, торгівля європейським продуктом – чудовий дах. Тепер апетити зросли – йому потрібна Америка.

– Я так собі мислю, він хоче використати зв’язки грека, його фірму та його банки для вкладення своїх капіталів. Рахунок в американському банку іноземцеві з його репутацією відкрити не просто.

Віта кивнула і продовжила.

– Думаю, ні греця у Малахова не виходить, ось він і хоче прибрати Селіді. Щоб, як він тобі обмовився, з іншими простіше було. Селіді – не єдина його надія. Хоча версії це все, домисли, ми можемо чогось не знати…

– Може бути, що грек йому навіть заважає. Судячи з того, що ми про нього знаємо, бандитів він не любить і справ з ними немає, більше того – при першій же можливості підставить під удар. Зі своїм авторитетом у ділових колах він запросто може це зробити. Малахов не на ту карту поставив і зрозумів це.

– І не один раз.

– Це ти про що?

– Олександр Селіді – не наш клієнт. Я б із задоволенням узялася за самого Малахова.

– Згоден. Та тільки відмовимося ми, він інших винайме, йому – нема різниці. Вибирати не доводиться, а гроші потрібні, як не крути.

Вони мовчки вивчали одне одного з різних кінців кімнати.

– Спробуємо? – хитро посміхнувся Антон.

– Як ми це зробимо?

– Придумається щось. Ну, беремося?

– Востаннє – затям! – Віта посміхнулася у відповідь.

Оформлення необхідних документів тяглося близько місяця. У Антона не виявилося закордонного паспорта, Віта вирішила закріпити свої знання англійської на якихось дуже прискорених курсах, із замовленням квитків на літак вийшла затримка… Малахов лютився, що гроші не прискорюють справи, ганяв своїх до сьомого поту, одначе бюрократична машина від цього не пришвидшувалася, бо що то – окремі гвинтики? Антон і Віта скористалися липовими прізвищами, штампи про прописку лише були схожі на справжні. Та при бажанні можна було переконатися, що за вказаною адресою проживають саме означені громадяни. Несподівано виникла ще одна проблема: американці не поспішають відкривати візу людям, котрі не мають сім’ї. Нічого не тримає на батьківщині, потенційний емігрант. Антон засміявся, довідавшись про це, але сміх сміхом, а час іде. Малахов не мав абсолютно ніякого впливу на американських дипломатів, але саме у вирішенні цієї проблеми він проявив себе із розмахом: до Дарницького загсу підкотив кортеж із «шестисотих», стрижені крем’язні із квадратними плечима відчинили двері до кабінету мало не ногами, жінка оговтатися не встигла, як перед нею на стіл лягли кілька зелених папірців із портретом президента Франкліна і два паспорти. «Чекати ніколи, любов до гроба, оформити треба. По-бистрому!» Начальниця на гроші втупилася, як удав на кролика, у голові вже калькулятор клацав, і рішення прийняла миттю – раз любов, то перешкоджати не можна, спішаться нині молодята…

Видаючи Антонові паспорти й квитки, Малахов підморгнув:

– Щасливої весільної подорожі, братан!

Антон знизав плечима. Паспорти все одно одноразові, а штампи нічого не регламентують. Зроблять справу – і документи у вогонь. Та Віта несподівано поставилася до цього серйозно. Антон усміхнувся. Ех, жінки! Їм треба обов’язково захомутати мужика. Жінки – власниці по натурі, їх не переробиш. Він сказав про це Віті, вона обняла його за талію і, дивлячись у вічі, мовила тихо: «А я хочу весілля. Це красиво, особливо коли в кіно. Так чоловік і жінка всьому світові оголошують, що кохають одне одного. Пам’ятаєш, як у „Природжених вбивцях“?»

Того вечора вона наділа білу сукню. Антон не знав, що вона така гарна у довгому, звик більше бачити її в джинсах або міні. Він запропонував покататися, але вона сказала, що вони можуть обійтися сьогодні без машини. Тоді він одягнув костюм, вони випили шампанського і довго танцювали під Джо Дассена. Дивно, але того вечора вони майже не розмовляли. Віта чомусь обмовилася, що такого вечора в їхньому житті більше не буде. Дивачка! Антон віджартувався: «Не знаю, як вечора, а ночі – точно. Шлюбна – один раз у житті». Він хвацько, як і належить молодому, легко підхопив її на руки і поніс у спальню. Як у кіно…

Митницю проминули без проблем. Коли злетіли, Антон признався, що ніколи до цього літаком не літав. Вертольотом – так, а літаком уперше. Він з таким захватом і такою жвавою зацікавленістю стежив за бортпровідником, який показував, як користуватися рятувальним жилетом, що Віта не змогла стримати сміх: «Ти що, тонути збираєшся?» Над океаном вони заснули. Київ від Нью-Йорка відділяли дев’ять годин льоту.

Нью-Йорк Сіті. Штат Нью-Йорк. Липень.

Собака обнюхав сумки і байдуже повів поліцейського, що тримав повідок, далі.

– Він правда наркоту винюхує? – Віта із повагою провела пса поглядом.

– У нас теж такі є. Їх спеціально тренують. Потім розповім.

Антон підхопив сумку, і вони рушили до виходу. Як і було обіцяно, їх зустрічали. Навіть якби хлопець не тримав аркуш паперу із виведеними ім’ям та прізвищем, що ними в цей момент користувався Антон, його легко можна було помітити серед усіх зустрічаючих. Колишній «совок» не зіллється із натовпом американців, навіть через десятки років його, мабуть, можна буде безпомильно виділити в натовпі.

– Хелло! – хлопець помахав рукою і згорнув аркуш паперу у трубочку.

Чоловіки потисли один одному руки. Рука хлопця була неприємно волога від поту, але тиснув той добряче. Віті новий знайомий лише кивнув.

– Я – Леонід. Можна Льодик. Як долетіли?

– Нормально, – Антон зображував незворушність, місцевих шестірок одразу треба тримати на відстані. – Нам сказали, що справу маємо лише з тобою. Більше ніхто бачити нас і спілкуватися з нами не повинен.

– Оф коз! Хто інґліш знає? – з обличчя Льодика не сходила дурнувата посмішка.

– Не пропадемо, – відповіла англійською Віта. – Так і будемо тут стояти?

– Карету подано, їхати можна! – Льодик театральним жестом пропустив їх поперед себе, але Антон кивком голови звелів йому йти попереду.

На стоянці чекав червоний «шевроле». Антон закинув сумку в багажник, вони вмостилися на задньому сидінні, Льодик завів мотор, увімкнув радіо, і під акомпанемент репу машина рушила з місця.

Антон і Віта прилипли до вікон. Спочатку нічого, крім траси і написів англійською, не було, але потім вони проминули тунель і побачили якогось латиноса із коробочкою для збирання пожертвувань. Місто виросло майже одразу немов з-під землі. Однотипні і величні своєю могутністю хмарочоси, здавалося, були поряд, простягни лиш руку. Точнісінько як у кіно або на кольорових журнальних фото. Та вони зникли так само, як і з’явилися, машина виїхала на вулицю, упродовж якої обабіч тягнулися в якусь океанічну безконечність три-чотириповерхові цегляні споруди, невловимо нагадуючи Антонові старий Поділ. Будинки були схожі один на один і разом з тим – різні, на відміну від сірої одноманітності панельних блочників спальних районів. Антон не міг поясниш собі, чим різняться тутешні будинки, і дивився, як повз проходять байдужі громадяни Сполучених Штатів, аборигени Нью-Йорка. Абияк причесана білявка на роликових ковзанах, за плечима – зелений рюкзачок. Опасиста негритянка у тісних джинсах, кросівках та футболці навипуск іде перевальцем, мов одеський докер після випитого пива. Акуратно підстрижений блондин у білій сорочці з коротким рукавом, при краватці і в окулярах, котрі дуже пасували цій клеркоподібній істоті, золота оправа блищить на сонці. Мужчина в ковбойських чоботях і ковбойському капелюсі. Товстогубий патлатий негр із навушниками на голові і плеєром на шиї, підстрибує в такт музиці. Життєрадісний кореєць, голова стирчить за яткою з фруктами. Поголена наголо дівиця, губи наквецяні чорною помадою, довгі нігті – навіть із машини видно! – чорним лаком. А Льодик устигав стежити за дорогою, крутити головою і теревенити: