Текст книги "Чорний ліс"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

4
Урал, неподалік Туринська, виправно-трудовий табір НКВС, окремий табірний пункт N 5

– Громадянине капітан, засуджений номер…

– Відставити, – жестом зупинив Ярцев, чого на Максимовій пам’яті не водилося раніше ані за цим, ані за іншим начальником оперативної частини. – Не надривайся, Коломієць. Ось товариш прекрасно розуміє, що ти знаєш, як треба звертатися. Присядь. Закурюй.

Незнайомий офіцер із майорськими погонами – поки Максим був у таборі, офіцерські відзнаки встигли змінитися, – сидів за столом під незмінним портретом товариша Сталіна, зайнявши місце господаря кабінету. На відміну від Ярцева, котрий звично припалював чергову сигарету від майже скуреної раніше, гість димів люлькою. Перед ним на аркуші табірної багатотиражки лежав розпотрошений брикетик тютюну, судячи по упаковці з іноземними літерами – англійський, отриманий разом з іншою закордонною допомогою. Тонкі, мов у музиканта, пальці з доглянутими нігтями м’яли й терли крихти. Люлька була дивної форми, не такої, з якою в руці народ бачив на картинах свого вождя: неглибока й приплюснута згори та внизу чаша, коротенька шийка, довгий тонкий мундштук.

Принц.

Здається, так називаються подібні. Колись до війни, у минулому житті, Коломієць знав одного дореволюційного дідка, якого не чіпали, бо сидів тихо-тихо, прижившись нічним сторожем і не привертаючи до себе уваги. Максим допитував його як свідка в одній не надто складній справі і так зробив відкриття: дідок курив люльку. А вдома мав навіть невеличку колекцію, залишену чи то в спадок, чи на збереження одним «колишнім», верховодом повітового дворянства. З його коротенької лекції Максим дізнався, що, наприклад, такої ось форми люльку полюбляв котрийсь із британських принців, звідти й назва.

Потім дідка арештували, виявився англійським шпигуном. Що за інтерес мав на Полтавщині, лишилося невідомим – помер, не доживши до суду, серце не витримало. Куди поділися люльки, теж ніхто не знав.

– Сідай, тобі сказано, – повторив Ярцев, для чогось додавши зовсім не до речі, аби здатися дотепним: – Будь як удома.

– Присядьте, – утрутився незнайомий майор, затягнувшись люлькою. – Учіться виконувати накази, Коломієць.

Знизавши плечима, Максим примостився на краєчок міцно збитого зеками в тутешніх цехах табурета. Не чекаючи повторного припрошення, узяв цигарку, покрутив у пальцях, пошукав вогню. Ярцев підштовхнув йому коробку сірників, дочекався, поки в’язень закурить, потім поцікавився:

– Голодний? Може, їсти хочеш?

Від несподіванки Коломієць захлинувся димом, закашлявся. Офіцери не намагалися допомогти, хоча в таких випадках заведено постукати по спині. Дивилися на нього, немов стежили за не зрозумілим поки Максимові експериментом. Йому самому вдалося впоратися з диханням, надавив легенько долонею на груди, сказав хрипкувато:

– Води б…

Хлюпнувши з чайника в алюмінієвий кухоль, Ярцев поставив питво перед в’язнем. Той кивнув, жадібно, трьома ковтками, осушив, зробив нову затяжку.

– Так пожереш? – повторив начальник оперчастини.

– З чого б таке… Ми ж ніби ні про що остаточно не домовилися, громадянине…

– Тобі велено бути готовим, Коломієць, – учительським тоном нагадав Ярцев. – Не кажи тільки, що зеки не хочуть жерти. Ваш брат тут завжди голодний. За пайку дехто цілу ніч готовий паханам брудні п’яти чухати, у кращому разі. Добре, – він хлопнув долонею по столу. – Значить, їсти від пуза не готовий. А на фронт?

Коломієць знову закашлявся. Цього разу води не просив, але й отямився швидше. Роки табору відбили звичку викидати недокурене. Тож, послинивши пучку брудного пальця, Максим пригасив цигарку, акуратно поклав у кишеню ватних штанів, сказав:

– Я писав рапорт. Не один. І вам це відомо, громадянине капітан.

– Тоді ситуація була одна. Тепер інша. Усе змінюється, Коломієць. Тим більше, коли війна. Ось, товариш комісар державної безпеки тобі далі все пояснить. Я йому вже своє слово сказав. І не лише про тебе, май це на увазі.

Залишаючи чоловіків наодинці, Ярцев хотів прихопити свій «Казбек». Уже простягнув руку, та враз передумав, замість того знову повівся несподівано – поплескав Максима по плечу, чого табірний опер ніколи б собі не дозволив. Думки в Максимовій голові остаточно сплуталися, і він, не знайшовши нічого кращого, витріщився на майора з люлькою, знаючи напевне – тільки той може все пояснити. І правда: він заговорив, щойно за Ярцевим зачинилися двері:

– Капітан справді найперше звернув мою увагу на вас, старший лейтенанте Коломієць.

– Колишній.

– Що?

– Колишній старший лейтенант міліції.

– Хочете повернути звання?

– А це так просто, як ви кажете?

– Ще простіше, Коломієць. Як ви вже почули, я – комісар держбезпеки Руфін Юрій Ілліч. На початку цього року носив звання старшого майора. Кажу це, аби ви розуміли – міняються звання, нашивки, кубики, шпали, зірочки. Повноваження ж лишаються, і моїх повноважень, Коломієць, цілком достатньо, щоб ви вийшли з цього кабінету знову старшим лейтенантом.

– Міліції?

– Не суттєво. Ви офіцер, маєте як на свій вік досить вагомий досвід оперативно-розшукової роботи. Нам же знадобляться насамперед ваші оперативні навички.

– Кому «нам»?

– Правильне запитання, Коломієць. Але дурне, – Руфін пихнув люлькою, сиза хмарка пахучого диму піднялася до стелі. – Коли наша з вами країна воює з лютим ворогом, знадобитися ми з вами можемо лише Батьківщині. Ну і, звісно, товаришеві Сталіну. Готові виконувати завдання партії та Верховного Головнокомандувача для наближення нашої перемоги?

Максима щось підштовхнуло знизу.

– Так точно! – виструнчився він, витягнувши руки по швах.

– Сядьте вже. Стрибати не треба, то потім, як бажання буде.

В’язень знову опустився на ослін, тепер уже не на край, усівся зручніше. Руфін, підсунувши до себе сірий газетний аркуш, вибив об нього люльку, помилувався невеличкою гіркою попелу. Затим поклав «принца» поруч на стіл, легенько провів пучкою по лакованій поверхні.

– Трофей. Коли вибили німців із Харкова взимку, один із моїх офіцерів знайшов у кинутій поспіхом німецькій машині дві валізи. В одній – документи, не аж такі важливі, усе серйозне встигли спалити. В іншій – набір люльок, різних. Мені сподобалася ця. Харків потім довелося залишати, але трофеї лишилися. Добре, не про те мова, – майор відсунув люльку ближче до краю столу. – Є можливість піти на фронт, Коломієць. Знаю, за що засуджені. Згоден, були вагомі причини лишати вас у таборі. Хоча в штрафні батальйони, як ви, мабуть, знаєте, набирають із табірного контингенту море покидьків. Хіба ні?

– Вам видніше.

– Напевне. Але ваш випадок особливий. Бачте, виглядає, ніби вас тримали до пори, до часу, немов навмисне до мого приїзду.

– Поясніть, громадянине майор. Я далі нічого не розумію.

Руфін підвівся, обсмикнув кітель. Уставши, виявився на зріст вищим за середній і не надто пропорційним як для звичної чоловічої статури складеним. Фігура нагадувала перевернутий видовжений фужер – недосяжний ідеал для багатьох жінок.

– Досить лірики й політінформації, Коломієць. Я розмовляю з вами тут і ось так, у вільній манері, лише тому, що уважно прочитав вашу справу. Так, начальник оперативної частини підсунув мені її першою. Але я не обмежився змістом сухих протоколів, зробив відповідні запити. Ви – наша людина, Коломієць. Хіба ні?

– Наша – це чия?

– Знову те ж саме нерозумне питання. Ви, мабуть, трохи здичавіли тут, у таборі. Радянська. Ви ж комуніст?

– Був членом партії більшовиків. Партквиток здав разом зі зброєю при арешті.

– Це все атрибутика, Коломієць. Бо наші органи не прирівнюють вас до десятків тисяч злочинців й відвертих ворогів, зібраних тут і в інших виправних таборах. Ваша провина лише в тому, що приревнували керівника до власної дружини, маючи для цього всі підстави. Хіба ні?

Заперечувати Максим не збирався.

– Так… Так точно.

– Отож. А ми пізніше зібрали матеріальчик і на вашу жертву, Матвія Романенка.

– Ви особисто?

– Ми – це органи НКВС, Коломієць. І не важливо, хто на якій ділянці працює. Робимо одну роботу. Так що скажу… – майор, нахилившись, узяв люльку, почухав мундштуком підборіддя. – Романенко був відданий нашим ідеалам чоловік. Багато працював, викриваючи прихованих ворогів радянської влади. Це допомогло вашому кривдникові зробити досить швидку та успішну службову кар’єру. Наша влада, як ви знаєте, на тому й стоїть, щоб молоді люди активніше витісняли старі кадри, котрі не готові працювати в радикально нових умовах. Пам’ятаєте, що з цього приводу писав товариш Сталін?

Максим вчасно стримався від негативної відповіді. Не тримати в голові висловлювань, думок та цитат вождя саме по собі за певних обставин могло вважатися злочином, за який пришивають політичну статтю. Чи, принаймні, беруть на олівець як украй підозрілу особу. Проте Руфін й не чекав відповіді, говорив далі:

– Товариш Сталін влучно назвав поведінку таких, як джерело ваших бід товариш Романенко, запамороченням від успіхів [16]16
  «Запаморочення від успіхів. До питань колгоспного руху» – одна з програмних статей Й. Сталіна, опублікована в газеті «Правда» 2 березня 1930 року. Сталін критикував «надмірну самодіяльність» партійних працівників, котрі припускалися «перегинів на місцях». Як наслідок, почалося масове кримінальне переслідування тих, хто «викривлено розуміє генеральну лінію партії». Хоча на момент публікації Сталін приділяв увагу передусім колгоспам, згодом «перегини» виявлялися й засуджувалися всюди, де того вимагала політика «очищення партії», у тому числі в органах НКВС.


[Закрыть]. Він дав це визначення досить давно, але воно досі актуальне й не до всіх доходить. Різко пішов угору той ваш кривдник. Не всі витримують, далеко не всі. Ось і він почав морально розкладатися. Від цього, Коломієць, і до зради Батьківщині небагато кроків. Хтозна. Раптом ви своїми імпульсивними діями зупинили потенційного ворога народу раніше, ніж він би встиг себе проявити й наробити значно більше лиха… Ви можете гарантувати, що морально нестійкий Романенко не піддався б з часом на свідому провокацію американського, англійського чи японського агента?

– А що робити іноземній агентурі в Миргороді? – вирвалося в Максима.

– Ворог усюди, – Руфін загрозливо помахав чубуком. – Думаєте, до війни не готувалися? Будь-який залізничний вузол по всій нашій території іноземних агентів цікавив завжди. А Миргород ваш – важлива залізнична ділянка, самі прекрасно знаєте. Не кажучи вже про теперішній час, воєнний. Знаєте, скількох виявляють? Знаєте де? Тут, за Уралом, куди евакуйовані стратегічно важливі підприємства й переведені на оборонні рейки, – шпигуни й диверсанти тарганами розводяться. І, до речі, активно вербують морально й соціально нестійкі кримінальні елементи. Вірите?

– Підозрюю, – Максим вирішив не сперечатися з комісаром держбезпеки. – Ви хочете мене залучити до такої роботи, диверсантів ловити?

– Для того є інші служби, – відрізав Руфін. – Але ви на правильному шляху. Як тут раніше зазначив капітан Ярцев, ви можете вийти з табору достроково, відновити звання офіцера міліції та вирушити на фронт. Готові?

Коломієць чекав, коли майор так скаже, тому відповів відразу:

– У мене є вибір?

– Стоп, – офіцер помітно збентежився. – Чому ви заговорили про вибір? Ви не хочете служити Батьківщині й партії, вийти з табору та стати в лави?

– Ви мені не наказуєте, громадянине майор, – говорячи так, Максим дивився йому просто в очі. – Ви спитали, чи я готовий. Так, я готовий. Раніше мої клопотання не розглядалися, бо, як відомо, я вбив офіцера міліції. Кримінальні злочинці на моєму фоні виглядали надійнішими. Саме тому, до речі, їм дають більше прав зробити два кроки вперед та піти в штрафні підрозділи, на передову. Мене ж попереджали – навіть не думай. Зараз щось помінялося. Але ви не наказуєте мені, громадянине майор. Ви питаєте про готовність. Отже, може бути інша відповідь, крім «так точно»?

– Може, – погодився Руфін. – Тільки вона дорівнює смертному вироку. Для вас.

Максим зловив себе на думці – почуте не здивувало.

– Коли більшість блатних не виходить на заклик записуватися в штрафні батальйони, їх автоматично не розстрілюють за зраду. Чогось я не розумію, громадянине майор? Чому моє «ні, не готовий» коштуватиме життя?

– Бо йдеться не про штрафні підрозділи, – пояснив Руфін, далі граючись люлькою. – Вам пропонується очолити групу, яка буде закинута за лінію фронту для диверсійної роботи. Ви будете діяти в тісному контакті з партизанськими загонами, що віднедавна закріпляються в лісах та активізують підривну роботу у ворожому тилу. Відповідно, тепер ви, Коломієць, уже стали носієм цілком таємної інформації. Повернути вас у табір, у барак, означає припустити ризик розголошення, вільного чи невільного. Самі розумієте, ваш вибір зараз стає чистою формальністю.

Сказавши так, Руфін відсунув стіл, примостився й почав наново натоптувати люльку духмяним тютюном із іноземної пачки. Процес захопив майора раптово, відразу, занурив по маківку. Офіцер навіть не відволікся, коли Максим проговорив:

– Ви впевнені, що я впораюсь?

– А у вас, повторюся, нема виходу. Ви сумніваєтеся в собі, відмовляєтеся, і протягом доби ваша подальша доля швидко вирішиться. Або приймаєте пропозицію, повертаєтеся до органів НКВС, отримуєте перше бойове завдання та виконуєте його. Третього, як кажуть у подібних випадках, не дано. Хіба ні?

Поки пояснював, закінчив із люлькою, прикурив, запахтів, відкинувся на спинку стільця. Коломієць, вирішивши не питати вже дозволу, так само пригостився «Казбеком», глибоко затягнувся.

– Мене… нас… ну… групу довго готуватимуть?

– Війна, – укотре нагадав Руфін. – Часу на розкачку нема ні в кого. Ви, до речі, людина цілком підготована. Скільки маєте стрибків із парашутом?

– Тринадцять.

– Число нещасливе, – криво посміхнувся майор. – Проте практики досить, аби стрибнути в чотирнадцятий раз. Поки служили в міліції, вогневу підготовку здавали регулярно. Результати більш ніж втішні. Рукопашний бій, змагання між районними міліцейськими управліннями в Полтаві, тридцять шостий рік, забули? Почесне третє місце.

– Мені тоді руку вивихнули, – згадав Максим.

– І це зафіксовано, де треба, – кивнув Руфін. – Як уже було щойно сказано мною, моральне обличчя вбитого вами офіцера лишало бажати кращого. І не відповідало образу працівника радянських органів. Тож реабілітувати вас, Коломієць, особливих проблем не складе. Шляхи застосуються цілком законні. Після успішного виконання першого завдання вам повернуть звання й поновлять у партійних лавах. Нарешті, ще трохи про підготовку, – він знову всміхнувся, тепер уже з хитринкою. – Адміністрація табору ставилася до вас, колишнього колеги, який залетів через слабку на передок жінку, досить лояльно, поблажливо. Неважка робота, навіть певні привілеї. На доходягу не схожі. Для відновлення сил вам потрібно не більше трьох діб. Сон, посилене харчування, спортивні вправи, вогневі заняття. Приймається?

Або казка – або пастка. Максим ще не знав, до чого схилитися.

– Так точно, громадянине…

– Товариш.

– Так точно, товаришу комісар державної безпеки! Але…

– Що знову не так, Коломієць? Чому у вас постійно оці «але»?

– Винуватий, товаришу майоре, але… Гм… Ви сказали, я прийму командування групою. Підлеглі нормально поставляться до того, що накази віддаватиме людина, щойно звільнена з табору?

Люлька згасла. Руфін знову запалив сірника, розкурюючи, при цьому кивнув:

– Умгу. Нормально поставляться. Саме ці підлеглі – зрозуміють. Жодному командирові, крім вас, Коломієць, таких не довірять. Аби дати новим підлеглим лад, вам не треба повертати звання. Вони й без погонів бачитимуть у вас офіцера міліції. Ви ж усіх знаєте. Декого навіть дуже добре. І з ними подібних розмов отут, у цьому кабінеті, ніхто не вів і не збирався вести. Кожному з чотирьох запропонували, коротко пояснивши суть. Погодилися всі. Дивіться, це теж чоловіки з багатим досвідом та зовсім не доходяги.

Майор явно готувався.

Відсунувся назад, ковзнувши ніжками стільця по лінолеуму підлоги. Переклавши люльку в ліву руку, правою потягнув до себе шухляду. З неї видобув тонкий стосик фотографій, зроблених із матеріалів справ. Розклав перед Коломійцем у рядок.

Анфас і профіль.

Мирон Князєв на прізвисько Князь, бандит, рецидивіст.

Дмитро Зубов на прізвисько Зуб, ватажок банди грабіжників, убивця.

Савелій Болотов на прізвисько Савка, злодій, торговець анашею, зарізав коханку, котра хотіла здати його міліції.

Петро Ігумнов на прізвисько Піп, грабіжник, чистив військові склади.

Це не жарти. Далеко не жарти.

Засудженому за вбивство міліціонерові Максимові Коломійцю випало бути закинутим у ворожий тил на чолі радянської диверсійної групи, яку склали повністю з кримінальних злочинців.

Один із них навіть ударив його заточеною залізякою – пікою: хотів зарізати, дізнавшись, що в одному з ним таборі сидить лягавий. Вони колишніми не бувають.

До того ж лють була свіжісінькою – у квітні спіймали та засудили.

Зуб гострив на Коломійця зуб.

За інших обставин звучало б кумедно.

5
Північніше Здолбунова, село Ташківці, генеральний округ Волинь-Поділля

Хмара сам спланував операцію й вірив у її успіх.

Загальну ситуацію ускладнювали не німці. Від весни відділи УПА збільшилися, новобранці пройшли швидкий вишкіл, не забарилося бойове хрещення. Досвіду повстанська армія набувала в щоденних сутичках із регулярними німецькими частинами й водночас із польськими пляцуфками, котрі, на думку більшості провідників, були більш небезпечні.

Німці, полюючи на загони бульбівців, украй рідко виходили далеко за межі міст, містечок та селищ, де стояли їхні гарнізони. Небезпека загрожувала селам, що лежали ближче до великих транспортних шляхів. Якщо ж треба було заглибитися далі в ліси, аби черговий раз спробувати забрати в повстанців контроль над територією, кулеметною чергою міг відгукнутися кожен кущ, а з-за кожного дерева міг шукати мішень захоплений у ворога в бою карабін. Тому на якомусь етапі між німцями, їхніми союзниками мадярами та українцями утворилося щось на зразок негласного нейтралітету.

Звісно, довго так тривати не могло, але навіть активізація каральних операцій з розквітом весни майже не вплинула на статус-кво. Хмара розумів значення цього терміна, бо колись, ще за Польщі, уперше потрапивши в тюрму та вирішивши стати правником, щоб захищати українців у судах, перечитав у камері багато юридичної літератури. Тобто загалом усе лишалося, як було. Керівництво ОУН разом із повстанською армією, своїми збройними силами, контролювало певну частину території, переважно сільську місцевість, облаштовуючи в запіллі нормальне життя та не допускаючи туди німецьку владу, яка, своєю чергою, рапортувала про вдалі каральні операції, що лишалися здебільшого на папері, бо насправді німці далі отримували по зубах, порушуючи негласно встановлені кордони.

З поляками натомість складалося важче. Армія крайова на той момент контролювала польські села й колонії. А польська самооборона, як і поліцейські частини, походила з місцевих. Тож вояки добре орієнтувалися на території і, головне, зовсім не боялися Чорного лісу. Хмара так і не визначився, як треба сприймати акції польських боївок – ударами з фронту чи наскоками з тилу. Проте близько місяця тому з району, на який поширив свій вплив курінь «Сокіл», вони витіснили польські загони в західному напрямку. Українці вже планували зміцнити владу у відвойованій із кров’ю місцевістю, що в найближчий перспективі давало змогу отримати контроль над одним із потужних залізничних вузлів.

Це – зброя.

Це – продовольство.

Це – звільнення людей, котрих німці почали активно вивозити в рабство.

Радянські партизани впали, мов сніг на голову. І хоча за діями Червоної армії керівництво ОУН та УПА стежило, поява в тутешніх лісах окремих червоних партизанських загонів та диверсійних груп змусила додати до переліку ворогів ще одного. Як досить швидко з’ясувалося, серйознішого за поляків, котрі тут же прогнозовано почали шукати союзу з більшовиками.

Червоних партизанів забезпечували регулярно. За радянськими стояла величезна військова машина, на яку працювала промисловість величезної держави. Новий ворог мав, куди відступити, як правило, рухаючись у напрямку Білорусії, аби незабаром наскочити знову, уже більшими силами і далі облаштовувати в лісах власні бази, щоб приймати військові вантажі, нових людей, розширювати діяльність та розвивати великий фронт у німецькому тилу.

Про це Хмара знав із протоколів, складених службою безпеки, – контррозвідка допитувала полонених партизанів, тож про наміри червоних українцям було відомо все. Його особовий відділ отримав від курінного Холодного завдання забезпечити контроль над районом та створити базу для створення тут міцної залоги [17]17
  Військовий гарнізон.


[Закрыть]. Для цього, звісно, треба дізнатися, скільки чужих у лісах, та по можливості вичистити совіцькі бази. Або хоча б відсунути далі.

По окрузі таборилися як стаціонарні загони, так і мобільні диверсійні групи, невеликі числом. Лісові бази були їхніми опорними пунктами.

Виявлення й ліквідацію таких баз Павло Бережний, більше відомий як хорунжий Хмара, визначив основним завданням для свого відділу.

Водночас помилкою було б забувати про німців. Інший ворог останнім часом знову став активнішим, і морочити себе пошуком причин Хмара не збирався. Тим більше, їх могло бути відразу кілька. Тут – поява радянських диверсантів у тилу, боротьба з якими прямо зачіпала й українські повстанські підрозділи. Сюди ж додати відомості про планомірну підготовку контрудару на Східному фронті, що означало збільшення потреб у харчах для війська, а отже, грабунки почастішали. Українська самооборона відповідала, підтягувалися загони УПА, бої за продовольство ставали дедалі жорсткішими та інтенсивнішими. Нарешті, російські диверсії в тилу прогнозовано бісили німців, вимагали від них каральних дій у відповідь. І найперше страждали мирні жителі довколишніх сіл – гітлерівці влаштовували показові акції пацифікації [18]18
  Акції насильницького умиротворення місцевого населення на окупованих територіях.


[Закрыть], супроводжуючи їх звичними вже пограбуваннями людей.

Саме така готувалася нині ранком у селі Ташківці.

Два дні тому партизани напали на німецьку автоколону. Наскочили стрімко, обстріляли, закидали гранатами й відступили, як вдалося дізнатися Хмарі, без утрат. З німецького боку лишилося п’ять трупів, у тому числі старший офіцер. Оскільки від місця засідки до Ташківців рукою подати, німці вирішили зробити з селян винних. Місцева влада складалася повністю з українців: староста, начальник допоміжної поліції та її особовий склад дотепер зберігали вірність Райху. Звісно, на той час усі вони потай уже співпрацювали з УПА, чекаючи нагоди й команди повертати зброю проти вчорашніх хазяїв. І план Хмари полягав у тому, аби не квапити події, а трошки відтягнути їх.

Швидко прорахувавши ситуацію й зваживши всі ризики, хорунжий передав голові ташківського громгоспу грипс, у якому розпорядився зібрати людей на майдані та оголосити: аби село не палили, продовольство для німецької армії треба дати добровільно. Відкупитися, інакше не назвеш. У той самий час місцевий поліцай осідлав коня й погнав до найближчої німецької комендатури, щоб запевнити владу – у Ташківцях порядок, населення лояльне, радо самі зберуть кілька возів із провізією. Треба тільки приїхати й забрати. На що отримав відповідь: усе заберуть разом із возами й кіньми, і погодилися: сільська поліція має всі підстави боятися УПА, тому німці приїдуть самі за приготованим.

Хмара не сумнівався, що ворог полізе в досить примітивну пастку. Лісова війна нічого не вчить, у подібне німці влазили раз по раз, не роблячи для себе жодних висновків. Напевне вважали правильною стару військову приказку про бомбу, яка нібито ніколи не впаде двічі в одну вирву.

Ташківська поліція чекала німецьких гостей та сигналу від повстанців. Відділ Хмари вирушив на підмогу. За стратегічним задумом, німців, котрі планували прислати сюди не менше роти, затиснуть у подвійне кільце. Хорунжий розраховував на ефект несподіванки, і вся операція, за його прикидками, не мала зайняти більш ніж півгодини. Адже схожа тактика відпрацьована не раз, та й ворог сам ішов у старанно підготовану й гостинно відчинену мишоловку.

Командир та його бійці не відразу розібралися, що сталося.

Перша міна рвонула метрів за десять попереду, варто було повстанцям лиш наблизитися до сільської околиці. Перед тим вістун [19]19
  Військове звання в УПА, відповідник сержанта.


[Закрыть] Тополя особисто перевірив пересування ворожої колони й доповів – усе за планом. Щоправда, коли друга міна впала позаду групи, забираючи скалками одне життя й відрізаючи шлях до відступу, Хмара зрозумів – розвідник не побачив, куди саме завернули мотоцикли та криті автомобілі. Швидше за все, той, хто спрямував їх в обхід, – і тепер міномети розгорнулися й били з тилу, – наперед знав не лише про пастку, а й про те, якою дорогою рухатимуться до Ташківців упівці.

Усе це майнуло в голові Хмари стрімко, і він прийняв єдино правильне зараз рішення – дав команду розсіятися та рухатися далі, углиб села. Що, чому і як сталося, з’ясує потім. Для цього треба бодай лишитися живим та вберегти по можливості більшу частину людей. Схоже, хорунжий ризикував потрапити у власну пастку – не його відділ оточував німців, а поліцаї зустрічали їх вогнем, – кільце в будь-який момент могло замкнутися довкола Ташківців, і всіх, хто всередині, розстріляють із мінометів.

Тому Хмара вирішив виграти час – і прориватися через усе село на протилежний бік.

Судячи з усього, діяв правильно: з тієї сторони, куди вояки відступали від мінометного вогню, ураз долинуло густе клацання одиночних пострілів, підключився автомат. Припустивши – там прийняли бій тепер уже колишні поліцаї, тримаючи оборону й не даючи пастці захлопнутися, Хмара, пригинаючись і петляючи, побіг сільською вулицею на звуки бою. Намагався рухатися далі від середини шляху та частіше завертаючи у двори, аби перебігти городами. Партизани, розсипавшись, повторювали дії командира, не відволікаючись на те, щоб стріляти у відповідь. Німці вперто не показувалися, далі рясно й хаотично засипаючи все довкола мінним дощем.

Коли перетнули майдан й завернули в найближчу вуличку, що вела до лісу, спереду почувся шум та гучний тупіт і назустріч вилетіло троє кіннотників, із трофейними радянськими дисковими автоматами на шиях. Зупинившись та відступивши, аби не затоптали, Хмара впізнав у найближчому Івана Сердюка, начальника кущової поліції. Розпашілий кінь під ним став дибки, чоловік утримав його, прокричав:

– Зрада, друже Хмаро! Станового вбито, п’ятеро моїх з того боку оборону тримають!

– Ну?

– У німаків броня, друже Хмаро! Самохідна!

Далеко попереду глухо рвонуло раз, потім – другий, третій. Із протилежного боку сипалися міни. Сердюк, стримуючи коня, обернувся на вибухи.

– Схоже, нема самоходу!

– Або твоїх хлопців нема! – гаркнув Хмара.

До них уже збігалися інші бійці. Ніхто не виглядав розгубленим, та всі чекали наказу.

– Не стоїмо! – крикнув він. – Виходимо відразу, трьома малими групами! Усі, хто є, нікого не лишаємо! Раненого чи мертвого з наших побачили – з собою брати! Іване! Людей. як знаєш, виводіте! Друже Тополя, ті, хто з тобою, – ударна група, на прорив! Я з рештою праворуч піду, вогонь на мене буде! Місце збору – Сиве урочище! Уперед!

Рвонуло зовсім близько, в унісон його наказам.

Кінь під Сердюком знову здибився, тепер удалося скинути вершника. Поки той піднімався, кінь помчав уперед, подалі, іржучи на бігу й мотаючи чорною розпатланою гривою.

Іншим разом видовище могло б захопити Хмару.

Зараз було не до того – треба вириватися, не оточили б.