Текст книги "Чорний ліс"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Частина друга
Свої

Українські націоналісти особливо сильні в Рівненській області. Тут їх, за деякими підрахунками, декілька десятків тисяч, озброєних і організованих у так звану Українську повстанську армію. Експлуатуючи ненависть українського населення до німців, вони зуміли підняти маси на збройну боротьбу. Але сили вони бережуть для боротьби з радянською владою.

Зі звіту командира 1-ї Української партизанської дивізії Сидора Ковпака про Карпатський рейд 1 жовтня 1943 року

29 червня – 2 липня 1943 року

1
Ліс, район Здолбунова, база відділу УПА

Максим відразу зрозумів, до кого потрапив, згадавши розмови про діяльність націоналістичних банд у тутешніх лісах.

Хоч на цьому армійський інструктор не зупинявся докладно, час від часу нагадував: на загони, які іменують себе повстанськими, доведеться зважати. Звичайно, ніхто всерйоз не припускав зіткнення диверсантів із місцевими партизанами. Але так само не уявлялося, що вчорашні кримінальники зрадять і Коломієць лишиться один.

Чоловік, котрий узяв Максима в полон, відгукувався на Явора. Так зверталися до нього товариші, полоненому ж партизан себе не назвав, забагато честі. Коломієць теж відмовчався, бо той категорично заявив: розмовляти з ним буде командир Хмара. Та хвилювала не цілком закономірна зустріч із повстанським ватажком, що сама по собі, на Максимову думку, могла дати йому надію залишитися живим. Наприклад, прикинув він, його могли обміняти на якогось свого полоненого, бо подібний обмін, напевне, має місце тут, у німецькому тилу, де підпілля цінує кожну людину.

Проте сподівання повернути ситуацію в такому напрямку були примарними, хоч весь час, поки повстанець вів його до своїх, ці думки роїлися в Максимовій голові.

Перше, що сказав Явір, коли полонений кинув зброю та повернувся: «Ти вбив нашого побратима, друга Тополю!» Коломієць спробував пояснити: нікого не вбивав, хоча й чув постріл, та партизан слухати не хотів. Крім нього, москаля у формі червоного бійця, поруч нікого не було. І взагалі, сюди, у Чорний ліс, чужі бояться заходити, і найперше німці. Можуть пролізти ляхи, тільки тих давно звідти витіснили. Лишаються червоні партизани або совіцькі парашутисти, лише в них стає нахабства залазити на чужі землі й поводитися тут зовсім по-хазяйськи.

Після кількох безглуздих спроб незграбно виправдатися Коломієць облишив цю справу. Справді, краще пояснювати все старшому, бо, дивись, цей застрелить на місці, якщо гарикання набридне. Тому, підкорившись та взявши мертвого Тополю на плечі, Максим рушив уперед, керований своїм полонителем. Добре, хоч годинник залишився. Час від часу просячи перепочинку, Коломієць обережно клав тіло на землю, сідав поруч, закурював – мав при собі фабричні папіроси «Делі», щедрий дарунок капітана Орлова, – і позирав на циферблат. Так, із зупинками, до місця, де розташувалися основні сили, вони дійшли трохи менш ніж за дві години.

На підступах до бази їх зупинили двоє вартових, які виринули з-за дерев, немов з’явилися з повітря. Упізнали Явора, від нього першими дізналися – полонений москаль застрелив вістуна Тополю, і жоден із них не намагався забрати в бранця тіло товариша. Коломійцеві довелося пройти свій шлях до кінця: покласти ношу Явір дозволив посеред невеликої галявини, де розмістилися повстанці.

Чим вони займали себе до того, Максим не розгледів. Його поява привернула загальну увагу, і полоненого миттю взяли в щільне кільце, яке Явір розширив, ставши по центрі й вигукуючи:

– Розійдіться! Посуньтеся! Командира пропустіте!

Поки по того збігали, Коломієць із неприхованою цікавістю роздивився чоловічий гурт. Перше, що кинулося в очі, – строкате, зовсім не уніфіковане вбрання. На більшості були німецькі мундири, дехто не відпоров відзнаки. Хтось натягнув під мундир зелені галіфе, і не всі Максим упізнавав, як штани радянських бійців. Чоботи майже в усіх доглянуті, попри обставини лісового життя, – звичайно, взуттєвою ваксою тут не пахло, зате їх старанно витирали й навіть, судячи з усього, за першої ж нагоди мили.

Кілька вояків не знімали плащ-наметів, і це теж мало своє пояснення: у серці Чорного лісу звичного для літа тепла не відчувалося. Голови прикривали гостроверхі шапки, Максим бачив такі на картинках: здається, їх називають «петлюрівками» чи щось таке, точно з буржуазією пов’язано.

Військовий одяг був не на всіх. Один вояк, старший, із зарослим дводенною щетиною обличчям, носив під піджаком із ватними плечима вишиту сорочку, заправлену в штани. Холоші, своєю чергою, акуратно заправив у халяви чобіт.

І всі тримали зброю. Переважно німецьку, та Максим помітив радянські дискові автомати. А ближче до центру галявини, біля згаслого вогнища, розмістився на шматку брезенту розібраний, готовий для чищення кулемет Дегтярьова.

Трофеї, інакше бути не може. Так само, як галіфе чи солдатські чоботи.

Їх здобули в боях, убиваючи попередніх власників, своїх ворогів.

Той, хто заволодів ППШ, мусив убити радянського солдата чи офіцера.

Коломієць мимоволі стиснув кулаки. Він точно не серед своїх, слід відкинути найменше бажання порозумітися, шукати спільну мову, щось там погодити. Навіть ураховуючи те, що табірні вертухаї за Уралом мали ту ж саму зброю, однаково Максим не збирався домовлятися чи проситися в тих, хто вбиває наших.

Стоп, виринуло з пам’яті. Хіба не він сам застрелив офіцера міліції, теж ніби свого, на сто відсотків нашого, перевіреного. Нехай майор Руфін потім розкрив очі, явивши справжню суть Матвія Романенка, і той виявився мало не прихованим ворогом, хіба ні? Більше того, Максим Коломієць не шкодував про наперед продуманий та безжально скоєний злочин незалежно від того, що потім, через два з гаком роки, повідав комісар держбезпеки. Навпаки, нічого не змінилося, бо він визнав: убив би радянського міліціонера й комуніста ще раз, якби виникла потреба чи той би, не дай Бог, вижив.

Коломієць труснув головою, навіть легенько прикусив губу.

Ще трохи подібних думок, і він, чого доброго, поставить себе в один ряд із цими бандерівцями, німецькими посіпаками. Хоча й тут не все складалося. Адже якщо радянська форма й зброя – бойові трофеї, чому німецькі кітелі, автомати й чоботи повинні мати інше походження. Виглядає, усе теж узято з мертвих ворогів. Те ж саме стосується польської зброї, в одного з вояків Максим помітив польський карабін.

Коли вже так міркувати, ці люди тут, у лісах, з усіма воюють. Навіть можна сказати – з усім світом.

Хід думок полоненого перервала поява того самого командира, до якого Явір звернувся «друже Хмара». Даючи йому дорогу, вояки розступилися, і Коломієць зробив ще одну замітку для себе: схоже, тут зібралися всі. Їх небагато, а отже, він потрапив до невеличкого мобільного підрозділу. Скоріш за все, розвідка чи така сама диверсійна група, яку невдало очолив він сам, тільки чисельніша. Хмара ж, яким погрожував Явір, виявився непоказним, трохи нижчим не лише за полоненого, а й за більшість своїх бійців, і кирпатим, що робило його простецьким на вигляд. Волосся стрижене коротко, та спереду лишився чуб, який командир звичним жестом відкинув набік, потому запитав коротко:

– Хто такий?

– Він Тополю вбив! – укотре вигукнув Явір. – Друже Хмаро, його треба отут катрупити! Руки його погані рубати! Чого з ними говорити!

Усі довкола слухали розмову уважно, і полонений відчував на собі погляди десятків пар очей. Вони не були добрими. Він розумів: вояки чекають наказу командира, аби розправитися з ворогом та зрадником, не сходячи з місця, дружним гуртом.

– З усіма треба говорити, – спокійно відбив Хмара, не зводячи при цьому очей із Максима.

– Друже Хмаро! – вигукнув Явір. – Ну, наслухалися вже його! Доста наговорив! На станок його брати!

– Заткайся, – відрубав командир, відкинув набридливе пасмо з лоба, відступив трохи, кивнув полоненому: – Уперед ходи.

2
Здолбунів, генеральний округ Волинь-Поділля

Ванда дістала наказ перейти в розпорядження капітана Хольмана.

Нічого хорошого для себе від того не чекала. Дивувалася лиш, чому цей хтивий кабан терпів до останнього. Давно б міг скористатися своєю владою й домогтися в комендатурі, щоб перекладачку Мостовську відрядили до відділу пропаганди для його потреб. Вони без того бачилися в комендатурі щодня, і огрядний Франц ніколи не забував бодай ущипнути її жартома, при людях, не вбачаючи нічого ганебного в таких ось проявах уваги до симпатичної працівниці.

Якби Ванда не значилася в документах фольксдойч, підозрювала – події б розвивалися інакше. Хольман чи такі, як він, може й приховували б свої зв’язки з представницями неповноцінних націй. Але, з іншого боку, зґвалтування в цих випадках не вважалося злочином. Навпаки, право переможця на жіноче тіло не скасовувала жодна з армій світу. Ванда не тішила себе ілюзіями стосовно поведінки частини польських солдатів та офіцерів за подібних обставин. Проте саме тепер її переймала цілком конкретна, власна проблема: уперті й наполегливі приставання німецького офіцера, котрий не може собі дозволити брутально скористатися правом завойовника.

Оскаржити розпорядження Ванда не мала права. Просити захисту в Ерика Венцеля, зв’язок із яким був її головним завданням від польського підпілля, теж марно. Адже ще нічого не сталося, її гестапівець отримав останнім часом купу роботи і якось відповів коханці, байдуже, навіть з цинічним гумором:

– Розчарую, лібхен. Ти себе переоцінюєш. Чи, скажімо так, занадто високо цінуєш. Як ти називаєш Хольмана? Диким кабаном? Схоже, дотепно. Не знаю, мабуть, трапляються стурбовані сексом wildschwein, бо твій капітан Хольман чіпає всіх жінок, до яких може дотягнутися рукою. До речі, руки в нього коротенькі. Просто відходь подалі, і він заспокоїться.

Сперечатися не хотілося. Тим більше не бажала роздмухувати проблему, адже так мимоволі приверне до себе надмірну увагу не лише офіцера-пропагандиста і не тільки слідчого гестапо, з яким ділить ліжко. Німці з початком активізації партизанів усіх мастей, від радянських до українських, не кажучи вже про польських, стали надто підозрілими. Хоч Ванда Мостовська, згідно з метрикою, наполовину німкеня, однаково не може мати рівні з чистокровними арійцями права.

Значить, поскаржившись на дії німецького офіцера, вона неодмінно приверне додаткову увагу до себе. Наслідок цього – почнеться перевірка, бо того вимагають інструкції.

Рано чи пізно за нею вирішать стежити. Просто так, без підозр, задля очистки совісті.

Хтозна, чи не поставить стеження під загрозу якусь важливу операцію, яка готується саме зараз і в яку вписана Ванда, безпосередньо пов’язана не лише з підпіллям, а й з Армією крайовою.

Тож, поміркувавши, вона вирішила дати собі раду з капітаном Хольманом сама. І не чекала, що в його кабінеті буде ще один чоловік, Станіслав Юркевич. Тому, коли Франц, із незграбною галантністю поцілувавши їй руку, зачинив двері зсередини, Ванда не відчула загрози. Справді, не викликав же він цього сутулого, лисого, мов коліно, типа, аби давати собі волю з перекладачкою при свідкові.

– Щоб не заважали, – пояснив Хольман, потер руки й повернувся за стіл. Німецький пропагандист був чимось помітно заклопотаний та захоплений водночас, тож відразу форсував справу: – Ви ж знайомі з паном Юркевичем, фройляйн Вандо?

Так, Мостовська знала його.

Юркевич опинився в Здолбунові цією зимою, говорив тільки російською, виглядав переляканим, тому багато й охоче виступав на різних мітингах. Усякий раз, починаючи говорити спокійно, він дуже швидко накручував себе, піднімав градус емоцій, під фінал промови доводив себе ледь не до сказу, бризкаючи слиною. Ванда не могла зрозуміти, кого з німецьких вождів він при цьому мавпує. Німецька хроніка в кінотеатрах, яку завжди крутили перед німецькими ж фільмами, майже ніколи не обходилася без кадрів, подекуди цілих фрагментів із чергових звернень до нації Гітлера або Геббельса. Утім, Ванда припускала: Юркевич міг наслідувати когось із комуністичних лідерів, про яких знала дуже мало.

Раніше він працював у більшовицькій газеті.

Коли чотири роки тому радянська влада почала вкорінюватися тут, на польській території [21]21
  11 листопада 1918 року Юзеф Пілсудський проголосив відновлення Польської держави. Офіційною її назвою стала Річ Посполита Польська. Після підписання 22 квітня 1920 року Варшавського договору з Директорією УНР Ю. Пілсудський розпочав війну з Радянською Росією, яка завершилася укладенням у березні 1921 року Ризького мирного договору, що залишив західноукраїнські й західнобілоруські землі за Польщею.


[Закрыть], Станіслава перевели з Ленінграда до Львова. Там тридцятип’ятирічний комуніст спершу працював в одній зі створених на потребу нової влади газет, що пояснювала новим громадянам політику партії російською мовою. Потім очолив її. А коли в сорок першому прийшли німці, не встиг відступити, точніше утекти разом зі своїми. Кілька днів переховувався десь на міській околиці, аж поки його не видали вже німецькій владі в обмін на лояльність. Юркевич не втомлювався жалітися, що місцеві жителі виказали його, аби дістати можливість визволити з гестапо якогось свого родича. Виміняли чи ні, лишилося за дужками – того випадку стало досить, щоб колишній редактор зненавидів усе, так чи інакше пов’язане з Україною.

На співпрацю з німецькою владою пішов, аби повною мірою дати волю праведному гніву. Хоч Ванда підозрювала, що свою справу зробили кілька місяців концтабору, та не засуджувала Юркевича за це. Люди не народжуються, щоб витримувати життя в табірних умовах. Тим більше, не всякий наділений сильним духом, і Станіслав був серед таких. Своїх же слабких вистачало й серед поляків. Ванда знала про всі ліквідаційні акції, спрямовані бійцями Армії крайової проти зрадників та колаборантів. Проте Юркевича поляки не чіпали.

Його взагалі ніхто тут не чіпав. Тому й попросився сюди, у глибокий тил.

Спершу, написавши заяву про відмову від членства в комуністичній партії через прозріння з приводу руйнівної політики більшовизму, він працював у пропагандистському відділі дистрикту Галичина [22]22
  Адміністративна одиниця з центром у Львові, утворена 1 серпня 1941 року. Дистрикт Галичина не належав до райхскомісаріату Україна.


[Закрыть]. Та дуже скоро з’ясувалося – користі від нього мало, бо агітувати за німецькі порядки проти більшовицьких саме на тих землях особливої потреби не було. Навпаки, треба було підбирати кадри, здатні протистояти питомо українському підпіллю, яке мало в Галичині більший вплив, аніж польське, і тим більше більшовицьке: того близько не було. Через те Юркевича вже восени сорок першого спрямували до Смоленська, для роботи в газеті «Новий шлях» [23]23
  «Новий шлях» («Новый путь») – багатошпальтова окупаційна газета, що виходила друком у російському Смоленську з 1941 до 1943 р. Серед іншого, писала про причетність НКВС до розстрілу польських полонених офіцерів у Катині.


[Закрыть].

Там Станіслав проявив себе з гарного боку й навіть заслужив право відвідати Райх, аби потім описати свої позитивні враження на газетних сторінках. Кожна така публікація мала надихати росіян дружно й добровільно їхати на роботи в Німеччину або докладати зусиль, будуючи німецький порядок у себе вдома.

Коли тамтешні партизани оголосили Юркевичу смертний вирок і справді мало не вбили, він упав у ноги своєму начальству, молячи про захист. Тож минулого літа Станіслава перекинули до Рівного, де він занурився у творення агітаційних листівок та газет, призначених для поширення в наближених до лінії фронту генеральних округах Райху. І ось тепер ним підсилили Здолбунівський район – мусив допомогти впоратися з саботажем місцевих жителів своїм полум’яним словом.

Його часто возили по таборах, де колишній комуніст палко виступав перед полоненими, значна частина яких бійці та командири Червоної армії, вихідці з Росії, а також східних та південних частин України й Білорусії. Поява вчорашнього комуніста, який може власним прикладом показувати, як добре служити великій Німеччині, приносила плоди. Візити чи, як іменував сам Юркевич, гастролі майже завжди увінчувалися згодою кількох полонених перейти на німецький бік. Після чого їх найчастіше записували у веркшуци або шума [24]24
  Веркшуц – парамілітарні формування для охорони промислових підприємств, створені на окупованих Німеччиною територіях, у тому числі України. Шума (шуцманшафт) – підрозділи охоронної поліції, які охороняли комунікації та адміністративні центри.


[Закрыть]. Агітаційні таланти Станіслава цінувалися, і його діяльність не могла пройти повз увагу Ванди. Принаймні, як працівниця комендатури, вона мусила знати, хто він такий і чим займається. Тепер же, побачивши його в кабінеті Хольмана, подумки спитала себе, що тут, серед двох пропагандистів, робить вона.

– Особисто не знайома, – відповіла. – Проте пан Юркевич персона в наших краях досить відома.

Вони говорили німецькою, і Ванда звернула увагу: росіянин, слухаючи, тримається напружено й водночас виглядає розгубленим. Не розуміє, розуміє погано, розуміє не все. З трьох припущень правильним їй видалося третє. Тісно працюючи з німцями досить тривалий час, людина хоч не хоч, але мусила б навчитися мови бодай на примітивному рівні. Судячи з того, що таланти Юркевича німецька влада активно використовувала для пропаганди й агітації серед тих, хто розуміє лише російську, з ширшими комунікаціями той таки мав проблеми. Тож не стрималася, уточнила:

– Вибачте, гер капітан, пан Юркевич нас із вами добре розуміє?

– Добре, – замість Хольмана відповів Станіслав, при цьому трохи розправив плечі. – Але не настільки, щоб писати й перекладати. Думки ж формулюю, і, сподіваюсь, ви допоможете надати їм потрібних нам форм.

– Дозвольте мені пояснити, фройляйн Вандо, – виступив Хольман на перший план. – Ви знаєте, що з Берліна зараз наказують посилити роз’яснювальну роботу серед місцевого населення в генеральних округах райхскомісаріату. Особливо це стосується так званих Волині й Полісся, – ці назви німецький капітан старанно вимовив ламаною українською, потім відімкнув сейф, витягнув звідти й гидливо кинув на стіл невеличкий стосик друкованих аркушів. – Щоб довго не пояснювати, панове, маємо певну проблему. Ось тут, – зігнутий крючком товстий палець постукав по викладених трофеях, – зразки ворожої пропаганди. Є більшовицька, кілька примітивних листівок та газеток. Її чимало, та вона, як свідчить підготована мною аналітична записка, зовсім не дієва. Причини в мові.

– До чого тут мова?

– Скажіть, пане Юркевич, – дозволив капітан.

– Мова, – коротко пояснив лисий. – Місцеве населення погано розуміє. Попри те, що радянська влада була тут два роки, успіхів у загальній освіті населення не досягла. Я стикнувся з цим, коли почав працювати… ну… тут… потім…

– Ясно, – кивком Мостовська позбавила його необхідності вкотре пояснювати, що робить у цьому кабінеті. – Це справді так, гер капітан. Місцеві ліпше розуміють польську, ніж російську.

– А ще краще свою! – багатозначно мовив Хольман. – Ось чому агітація й пропаганда місцевих повстанців працює значно краще, ніж більшовицька й німецька. З допомогою пана Юркевича я вивчив зміст зразків. Комуністи пояснюють тутешнім селянам, як добре було за Сталіна, бо радянська влада запровадила колгоспи. Ми пишемо – колгоспи придумані більшовицькими комісарами, аби грабувати простих людей, а Німеччина дала змогу вільно працювати на своїй землі. Націоналісти, наскільки я розумію, пояснюють: усі режими, включно з польським, пані Вандо, несли українцям лише горе. Тому закликають гуртуватися, чинити опір, боротися. І що завдає політиці фюрера найбільшої шкоди – вимагають саботувати поставки продовольства та виїзд на роботи в Райх. Скажіть, пане Юркевич.

– Те ж саме пишуть у радянських бойових листках та листівках, – мовив той. – Але люди довіряють своїм. Українською писати це не можуть. Не мають відповідних шрифтів, я дізнавався. У нас же такі шрифти є. Ми повинні щось протиставити.

– Ви – це хто? – поцікавилася Ванда. – Росіяни?

– Забудьте про національне питання! – підніс голос Хольман, тут же виправився. – Тобто, воно дуже важливе. Ігнорувати його не можна, сам фюрер наголошує на його важливості. Проте зараз, у цьому кабінеті, ми, фройляйн Вандо, – ті, хто відданий великій Німеччині та її перемозі в цій війні. Сподіваюсь, то буде наша, спільна перемога. Отже, як керівник відділу пропаганди вермахту в цьому районі, я вирішив залучити таланти пана Юркевича створювати агітаційні тексти, здатні позитивно діяти на людей і переконувати їх, та ваше знання місцевої мови й специфіки. Моя ідея така, – капітан машинально підрівняв стосик на столі. – Юркевич пише максимально коротко, влучно, ясно. Треба пояснити місцевим, чому, наприклад, працююче населення отримує саме таку, а не іншу, більшу норму калорій на день. Насправді все обраховано німецькими фахівцями й харчування надається досить здорове. Обжиратися шкідливо для організму.

Хто б говорив. Після цих слів Ванда ледь стримала посмішку.

– Так само слід довести до людей, що Німеччина – рай для працьовитих людей. Зокрема, усякий, хто виїде з власної волі, на місці відразу отримає право на збільшену норму харчування. Тут, де війна й усі сили армія спрямовує на Східний фронт, доводиться себе в чомусь обмежувати. Райх – місце, де можливості необмежені. Якщо, нагадаю, усі будуть гарно працювати. Нарешті продукти. Дуже важливо пояснити, особливо по селах, що добра воля знижує ризик насильства. Той, хто здає продовольство на потреби вермахту сам, своїми діями вберігає не лише себе, а й своє рідне селище від каральної акції. Треба розтлумачити: арійська нація – найгуманніша в Європі. Тому в умовах війни німецька влада не провокує насильство, а лише відповідним чином реагує на нього. У загальних рисах так, – Хольман усівся за стіл. – Я вірю в таланти пана Юркевича. Він досвідчений працівник, зможе знайти потрібні слова. Вам же, фройляйн Вандо, належить перекласти все це з німецької мови добре знайомою вам українською.

– Чому з німецької?

– Бо пан Юркевич зовсім не володіє мовою, якій довіряють аборигени. Його німецька досить вправна. Він напише, ви перекладете. Ось чому я попросив відрядити вас до мене на деякий час. Потрібно поки три агітаційні листівки. Вони повинні мати характер офіційного документу. І стати першим викликом масованій антинімецькій пропаганді місцевого підпілля і банд, що таборяться в Чорному лісі. Як вам ідея?

Франц Хольман неприховано тішився з самого себе. Сутулий Юркевич мовчав.

– Невже важко залучити для такої роботи когось, чиї, гм, витвори можна не перекладати в такий складний спосіб? – спитала Ванда.

– Можна, – легко погодився капітан. – Навіть треба. Аби не кілька чинників. Особисто я не довіряю тим українцям, котрі дотепер співпрацювали з Райхом на всіх напрямках. Виявляється, що вони в загальній масі були прихованими ворогами німецької влади, користалися зі співпраці для власних потреб. Зараз самі бачите – на бік повстанських банд переходять цілі поліційні відділи, зі зброєю, яку отримували від німецької влади. Учорашні віддані громадяни чинять активний опір, скрізь саботаж, і тому довіряти українцям таку важливу ділянку, як пропаганда й агітація самих себе, – він сумно всміхнувся, – не ризикую ані я, ані хтось вище. Не лише в Рівному, а й у Берліні згодні зі мною. Ну і, повторюся, пан Юркевич себе добре зарекомендував на подібній роботі. Дає стабільні й гарні результати. Співпрацю з ним та об’єднання зусиль вважаю ефективним. Вас, фройляйн, задовольнить таке пояснення?

Ванда відповіла ствердно.

Не хотіла озвучувати ще одну причину такого вибору, яку вважала справді головною.

А саме: Франц Хольман, dziki czlowiek, знайшов, нарешті, легальний привід тримати її поруч. Не забереш від Венцеля, уміє точно відзначити: на відстані простягнутої руки. Капітан поєднує інтереси, державний та особистий, і не треба ламати голову, що для нього важливіше: успіхи на ниві пропаганди чи прискорення процесу, що дозволить одного разу залізти їй під спідницю.

Ванда Мостовська хотіла помилятися.

Та досвід і жіноча інтуїція підказували: ох, правильні її передчуття.