Текст книги "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 25 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Розділ 26

Здавалося, що ввесь ранок десь на задвірках сну Тараса звучав нескінченний Гімн України. І затих він тільки після того, як запіпікав будильник у мобільному телефоні. А Тарас підвівся, відчуваючи неприємну тяжкість у плечах, ніби він цілу добу носив на спині важкий похідний рюкзак. Умився, але снідати не захотів. Хто снідає о другій годині дня? Якраз час обідати!

Із увімкненим ноутбуком пройшов на кухню. Перевірив пошту – у віртуальній скриньці тільки один e-mail, та і той від нічного клієнта Славомира.

«Красно дякую, – писав поляк. – Не забувайте про можливий заробіток! Із вашою винахідливістю та енергією ви можете заробляти й більше, ніж 5000 євро на місяць! Славомир».

Тарас гмикнув, перейшов на сайт метеопрогнозу, побачив, що вечір у Львові буде дощовий, але не засмутився. Нехай іде дощ! Хто його тут, у Львові, боїться? Зате він зустріне через дві години своє особисте «сонечко» і поведе його туди, де їм обом буде затишно й тепло!

Зустрілися вони з Даркою в кав’ярні «Кабінет». Він уже сидів за столиком, перегортаючи взяту з полиці книгу, коли вона зайшла, на ходу складаючи мокру парасольку червоного кольору. З парасольки крапала вода. На її обличчі світилась усмішка – Дарка дивилася на нього пустотливими, веселими оченятами. Підійшла. Ніжно доторкнулася до губ Тараса вказівним пальчиком правої руки, затягнутої в бордову рукавичку. Тканина рукавички виявилася хорошим провідником тепла. Дарка сіла навпроти, опустила парасольку під ноги на підлогу, зняла з голови чорну кепку, схожу на кашкет американських поліцейських, розстебнула два верхніх ґудзики короткого, по коліна, чорного пальта, щоб звільнити шию від темно-синьої вовняної хустки.

– Тут тепло! – Тарас усміхнувся у відповідь. Дарка підвелася, зняла пальто, залишившись у темно-синіх вельветових джинсах і бордовому светрі. Рукавички на її руках були трохи світліші за светр. Вона помахала рукою офіціантці, смаглявій жінці років тридцяти, схожій на циганку.

– Латте![3]3
  Латте (від італ. caffè latte – «кава з молоком») – кавовий напій родом із Італії, що складається з молока (італ. latte) і кави еспресо.


[Закрыть]

– А вам? – офіціантка перевела погляд на Тараса.

– Еспресо і п'ятдесят «Закарпатського».

Коли офіціантка відійшла, Тарас поцікавився:

– Як удома?

– Усе гаразд! А в тебе?

– А що в мене? – Тарас знизав плечима. – Я ж сам живу. Ну, не зовсім. Ще кактуси є і акваріум із рибками. їх я погодував.

Дарка розсміялася.

– Чим ти їх годуєш?

– Чим? Кормом. Із коробки. А ти, до речі, обідала сьогодні?

– Звичайно, – відповіла Дарка. – Теж кормом із коробки. Сухий сніданок!

– Сухий сніданок на обід?

– Знаєш, – губки Дарки склалися в єхидну посмішку, – людина зазвичай снідає тричі на день, тільки другий сніданок називає обідом, а третій – вечерею. Для різноманітності. Зрозуміло?

– Авжеж, – кивнув Тарас. – Зрозуміло!

– На життя треба дивитися вільніше, а не за інструкцією! – додала Дарка, озирнувшись на офіціантку, що наближалася.

Тарас попивав каву з коньяком, слухав сьогодні балакучішу, ніж зазвичай, Дарку і час від часу кидав погляд на залиті дощем вікна кав'ярні. Він чекав од них сигналу, не хотів пропустити паузу в дощі. І коли за вікнами кав'ярні стало трохи світліше, заквапився, допоміг Дарці надіти приталене чорне пальто, сам підняв із підлоги парасольку.

На вулиці вони встигли потрапити під швидкоплинний сонячний промінець. Тарас узяв Дарку за руку. М'яка, тонка тканина рукавички не заважала йому.

– Тільки-но пуститься дощ, побіжимо до найближчої кав'ярні! – запропонував він.

Дарка кивнула.

Перерва в дощі довела їх до бару «Домінік» на Федорова. Там їм довелося затриматись на годинку, поки дощ, що перетворився на справжню зливу, не затих, не припинився, даючи закоханим можливість знову прогулятися старим центром Львова.

– Як твоя алергія? – обережно запитав Тарас, осмілівши після коньяку.

– Поки що не турбує, – відповіла Дарка. – Я ж розумна! Я її не провокую!

– Знаєш, мені тут один клієнт із Польщі сказав, що в Бельгії придумали нові ліки від алергії, – Тарас заговорив невпевнено, неголосно. – Якщо хочеш?

Дарка заперечливо хитнула головою.

– Обережність – кращі ліки! – сказала вона. – Обережність і тверезість!

Близько шостої Дарка попросила Тараса посадити її в таксі й поїхала додому відпочити перед нічною зміною.

Імжило. Тарас крокував додому в піднесеному настрої. Проходячи повз міні-маркет, не втримався й зайшов, аби купити пляшечку коньяку. Вже у своєму дворі на Пекарській помітив, що вікна в квартирі Єжи Астровського світяться. Виникло бажання поговорити з сусідом.

Єжи, відчинивши двері, зрадів. Охоче впустив Тараса в коридор, але тут же попросив зняти черевики.

– У мене сьогодні прибрано, – сказав, і в його інтонації водночас прозвучали і гордість, і вибачення.

У кімнаті дійсно було чисто. У Тараса виникло відчуття, що прибирання тут тільки-но закінчилося. На підвіконнях обох вікон, оголених зсунутими вбік фіранками, стояли чотири вазони з дорослими столітниками – по два на кожному підвіконні. Перукарське крісло було знову вкрите простирадлом. Столик, за яким вони нещодавно втрьох із Оксаною пили каву, прикрашала зелена скляна ваза. З неї скромно виглядала червона голівка штучної троянди.

Тарас поставив пляшку коньяку поряд із вазою й озирнувся на хазяїна.

Єжи заперечливо захитав головою.

– Я тут більше не п’ю, – м’яко, не бажаючи образити гостя, заявив він. – Тільки в культурних громадських місцях. До речі, у мене є хороший чай. І чайник я купив новий. Зі свистком.

– Ну я якось уже налаштувався на коньяк. – Тарас кинув погляд у бік вікон, за якими на їхній двір опускалися сутінки.

– Одне іншому не заважає. – Хазяїн квартири знизав плечима і пішов на кухню.

Приніс чарочку і дві чайні філіжанки. Тарас тут же наповнив чарочку коньяком. Пригубив.

– Я порадитися хотів, – признався хазяїну квартири.

– Зі мною? – здивувався Єжи.

– Авжеж, по-сусідському.

Єжи закивав.

– Звичайно, звичайно, якщо я чимось можу допомогти… Я з радістю, ти ж знаєш…

– У тебе, до речі, ніяких рідкісних хвороб немає? – запитав раптом Тарас, перейшовши на напівшепіт.

– Ні, а що?

– Та так, просто… У моєї дівчини сильна алергія на гроші…

– На гроші? – здивувався Єжи.

І тут із кухні долинув наростаючий свист чайника. Розмова урвалася ненадовго, та через кілька хвилин Єжи знову всівся на свій стілець.

– І вона що, терпіти не може грошей?

– Не вона, а її тіло. Відразу висипання, почервоніння, свербіж… А вчора мені один знайомий поляк запропонував для неї ліки… Бельгійські…

– Так це ж, напевно, дорого…

– Ні, можна сказати – безкоштовно, але за послугу…

Єжи замислився. Обличчя його стало настільки серйозним, що й Тарас завмер, чекаючи почути думку сусіда.

– Знаєш, – нарешті заговорив Єжи. – Я б на твоєму місці її не лікував…

– Чому?

– У тебе що, багато грошей? Якщо в неї алергія на гроші, значить, їй і без них добре! Моя перша дружина… – В очах Єжи блиснули раптові сльози. – Вона навпаки, так гроші любила, що мені довелось її розлюбити. Якби тільки в неї була алергія на гроші! Може, я зараз був би вже дідусем…

– Може, вип'єш? – Тарас кивнув на пляшку коньяку. – Чи додати в чай?

Єжи рішуче відмовився, затулившись на мить від пляшки піднесеною долонею.

Про Дарку більше за столом не згадували. Сусіда понесло по хвилях власної пам'яті. Він відчув у Тарасові вдячного слухача й почав розповідати про свій перший шлюб, про першу дружину – Терезію Володимирівну. Розповідав із ніжністю, як про втрачену коштовність. За вікном темніло і стихало, через що світло триріжкової люстри під стелею ставало, як здавалося Тарасу, все яскравішим і яскравішим.

В якийсь момент Єжи замовк, замислився. Потім підвівся й підійшов до шафи. Скрипнули фанерні дверці. Тарас, озирнувшись, побачив сорочки, що виглянули з шафи, і піджаки, які висіли на плічках. Єжи опустився навпочіпки й перебирав щось унизу, під ними.

Тарас повернув свій погляд на напівпорожню чарку. Допив коньяк.

– Ось! – радісно пролунав за спиною голос хазяїна квартири. – Подивися!

Тарас обернувся й побачив у руках Єжи довгу жіночу сукню. Він її тримав перед собою так, аби нижнім краєм сукня торкалася підлоги. Темно-синя з дрібними яскравими квіточками жовтого та червоного кольорів, вона дійсно було красива.

– Підійди! – попросив Єжи.

Тарас підвівся зі стільця.

– Візьми її отак, – він поглядом указав на свої руки.

Тарас узяв сукню за плечі, змінивши Єжи. Вона виявилася напрочуд легкою, майже невагомою.

А Єжи відійшов на кілька кроків убік і завмер, знову зупинивши на сукні свій погляд.

– Бачиш? – запитав він через хвилину. – Ні, тобі не видно!

Він знову підійшов, завів долоню за сукню, доторкнувся долонею до м'якої легкої тканини.

– Вона була така струнка! – знову подивився на Тараса. – Коли забирала свої речі, влаштувала через цю сукню скандал! Усю квартиру перерила! А я її в Аркадіївни заховав, у старої, що навпроти жила. Треба було щось на пам'ять залишити. Та й не хотів, аби вона в цій сукні перед кимось іншим крутилася. Ти, до речі, понюхай. Понюхай сукню!

Тарас підніс сукню до обличчя, уткнувся носом у тканину. Відчув ледь-ледь помітний солодкуватий запах.

– Парфуми «Красный Октябрь», – пояснив Єжи. – її улюблені. Я раз на рік ними сукню обприскую… І бачиш, міль її не бере!

Тарас віддав сукню Єжи, повернувся за стіл, обтяжений раптовою думкою про те, що він жодного разу не бачив Дарку в сукні. Увесь час джинси та светри і рукавички, десять, напевно, пар різноколірних довгих, до ліктя, рукавичок. Хоча без них вона не може, без них їй не можна!

Єжи, заховавши сукню назад у шафу, заварив свіжого чаю і знову всівся навпроти. Його обличчя відбивало тиху радість і спокій. Його обличчя так світилось особливою чистотою помислів і почуттів, що Тарас завмер, дивлячись сусідові у вічі. Завмер і напружено вслухався в тишу, що настала. Говорити більше не хотілося.

Коли хвилин через п'ять Єжи розлив по філіжанках свіжий чай, Тарас здригнувся, зрозумівши, що дзюрчання чайного струменя долинуло до його вух дещо пізніше належного, немов кіномеханік, який показував кіно, забув спочатку ввімкнути звук, і тільки коли ввесь зал закричав «Звук! Звук!», він виправив свою помилку.

Проте дзюрчання чаю не порушило безмовність. Просто тепер у тиші двоє чоловіків, кожен занурений у свої думки й почуття, пили чай. Чай без цукру.

І раптом тиша розсипалася вщент. Щось за вікном задзвеніло, затупало, жіночий крик ударився в зачинені вікна квартири й розсипався на звуки, перш ніж Тарас і Єжи змогли його зрозуміти. Єжи кинувся до ближнього вікна, відчинив кватирку, відсунув вазон із столітником і видерся на підвіконня. Тарас теж підскочив.

– Швидко, на вулицю! – скомандував Єжи, сплигнувши з підвіконня на підлогу. – Там жінку б'ють!

Єжи встиг забігти на кухню і схопити сковорідку. Вони вискочили у двір одночасно. Світло, що падало з вікон Єжи, освітило жінку, що присіла навпочіпки, руками затуляючи голову. Біля її ніг лежав порваний паперовий пакет, поряд із ним – білий батон, рибні консерви, кільце напівкопченої ковбаси, що вивалилося з паперової упаковки, і цілий оселедець.

Тарас озирнувся на всі боки, прислухався. Раптова тиша злякала його. Наче бандити, що напали на цю жінку, теж сховалися на мить десь зовсім близько.

Дивний солонуватий запах залоскотав у носі в Тараса. Він нахилився до жінки, доторкнувся до її плеча.

– Все гаразд! – спробував її заспокоїти. – Вони втекли! Вставайте!

Жінка повільно опустила руки, якими затуляла голову, подивилася з побоюванням на Тараса. А він, побачивши на її обличчі кров, злякався і зробив крок назад.

– Ходімте до мене, – сказав їй Єжи. – Треба викликати міліцію! Ходімте!

Поки Єжи допомагав жінці звестися на ноги, Тарас зібрав її покупки назад у пакет, узяв пакет під дно – ручки у нього було відірвано – і заніс до квартири.

Вже посадовивши жінку на кухні, Єжи намочив рушник і витер її обличчя та руки. Тарас викликав міліцію та «швидку» і теж зайшов на кухню.

– Сволота! – шепотів Єжи, продовжуючи витирати з її лиця кров, що знову й знову виступала з ран. – Скільки їх було?

Жінка здригалась і не відповідала. Тільки час від часу вона підводила зляканий погляд на Єжи і Тараса, що стояв з ним поряд.

Через декілька хвилин у двір заїхав міліційний джип. Міліціонери, зустрінуті Тарасом, теж пройшли на кухню. Єжи глянув на їхні брудні важкі черевики і скривив губи.

– Хто це її так? – запитав молоденький сержант.

– Ми не бачили, – відповів Тарас. – Коли вибігли, їх уже не було.

– Вони згори напали, – тремтливо прозвучав слабкий голос жінки. – Згори, як птахи! І ще сміялися при цьому!

«Швидка» приїхала хвилин через п'ять. Жінка-лікар оглянула потерпілу.

– Знову, – видихнула вона скрушно.

– Що «знову»? – обережно запитав міліціонер, на вигляд старший.

– Лице і руки поколені тонким гострим предметом, – пояснила лікар. – Втретє за цей тиждень! Якийсь маніяк орудує!

Вона допомогла потерпілій підвестись і разом із сержантом, що взяв її з іншого боку під руку, вивела жінку з квартири.

Старший міліціонер затримався на хвилинку, записавши телефони Тараса та Єжи і сказавши, що, можливо, передзвонить їм пізніше.

Обидві машини поїхали, і знову стало тихо. І у дворі, і в квартирі.

Єжи мовчки взяв у руку віник і почав підмітати підлогу на кухні. Наткнувся поглядом на паперовий пакет із продуктами. Виклав його вміст на стіл. Кільце ковбаси заховав у холодильник.

– Може, все-таки коньячку? Проти стресу? – запропонував Тарас, що заглянув на кухню.

Єжи відмовився.

– Пізно вже, – сказав він. – Та й на тверезу голову сни сняться добрі, без цих жахів, – він кивнув на вікно, за яким осінній вечір ось-ось збирався перетворитися на ніч.

Вночі Тарасові не спалось. Він крутився, лежав на спині з розплющеними очима. Кілька разів підводився й підходив до вікна, за яким було тихо та спокійно. Знову лягав, але заснути ніяк не міг. Увесь час згадувалася ця жінка, на яку «напали згори, як птахи». її крики з двору. Кров на її обличчі. Жах в її очах. Усі ці зорові та слухові спогади викликали якусь дивну заціпенілість тіла. Так, напевно, почувається кролик, на якого дивиться удав перед тим, як проковтнути. Жах передує неминучій загибелі, смерті. Це, звичайно, стосується скоріше кролика, ніж Тараса. Жах в очах цієї жінки із кров'ю на обличчі його, Тараса, не стосувався. Він – сторонній, навіть не свідок. Точніше – свідок не події, а наслідків.

Тарас зітхнув, повернувся на бік. Простягнув руку до тумбочки й узяв мобільник. Подзвонив Дарці.

– Як ти? – запитав.

– Нормально, – відповів знайомий голос. – Тихо. Нікого. Приходили з казино, обміняли десять тисяч доларів. Знову гривні немає. Вночі чомусь усім потрібна гривня, а вдень – долари…

– Дивно, – погодився Тарас, згадавши, що й сам постійно міняє євро та долари на гривні, й завжди вночі. – А мені не спиться…

– Випий! – порадила Дарка.

– Я вже. Не допомагає.

– Тоді приїжджай! Поговоримо!

– Я ж випив, – почав виправдовуватися Тарас. – Тепер за кермо не можна. Тільки пішки.

– Так пішки приходь!

– Знаєш, – Тарас заговорив повільніше. – Я боюсь. У нас сьогодні у дворі на жінку напали… Вся в крові була…

– Ну, на жінок завжди нападають. На чоловіків нападають, тільки коли поряд жінок немає, – голос Дарки задзвенів пустотливо та грайливо. – А мені якраз кави хочеться!

– Просто зараз?

– Просто зараз!

– Добре, вже встаю! – сказав Тарас і опустив ноги на підлогу.

– Вставай-вставай! – підохотила його Дарка. – Нічого дурно валятися!

Тарас одягнувся, заварив каву, залив її в термос.

Вийшов у двір і прислухався до навколишнього нічного світу. Те, що спочатку здалося йому тишею, поступово розшарувалося на безліч мікрозвуків. При цьому деякі з цих мікрозвуків доносилися з тілесних надр самого Тараса. Він однаково добре чув навіть не вухами, а власною шкірою стук свого серця. Чув далеке дзижчання літака десь високо в темних небесах. Чув щось не зовсім зрозуміле, але ритмічне і таке, що мало якості якоїсь індустріальної мелодії, ніби нескінченно працюючий верстат або конвеєр. Коли ця мелодія затихла, Тарас зрозумів, що десь далеко пройшов потяг.

Потяг, що пішов за межі слуху, заспокоїв Тараса. Він вийшов на Пекарську і повернув по ній ліворуч. Тепер сам він став джерелом нічного звуку. Він ішов і слухав свої кроки, і водночас намагався ступати м'якше, щоб його кроки звучали якомога тихіше.

Біля Галицького ринку ним оволоділо вже знайоме занепокоєння, і Тарас попрямував швидше, немов поспішав проминути небезпечну зону. І дійсно, пройшовши метрів тридцять-сорок, зупинився на початку вулиці Франка і завмер, розуміючи, що занепокоєння покинуло його так само швидко, як і оволоділо ним раніше, кілька хвилин тому. Озирнувся на всі боки, прислухався. Нічого незвичайного, тільки чомусь на язиці з'явилася солоність. Поправивши на плечі сумку з термосом, Тарас зробив декілька кроків назад, до Галицького ринку. І відразу відчув дивні неприємні вібрації. Тепер, коли він дуже уважно прислухався до свого тіла, виниклі відчуття не викликали більше занепокоєння, а просто страх і цікавість. Причиною цієї цікавості цілком міг виявитися випитий увечері коньяк. Тарас зробив іще декілька кроків назад, і тут його наче затрясло. Тремтіння пройшлося по всьому тілу зверху вниз. Він завмер. Цікавість зникла. Залишився тільки страх і солоне дивне повітря, що ним важко дихати. Згори різко закричав криком, що нагадував старечий регіт, якийсь птах. Заляскали крила. Тарас задер голову і побачив, як на нього падає щось біле. Ударив по цьому білому рукою, як по м'ячу, і біле, виявившись важким і м'яким, відлетіло вбік і, заляскавши крилами, почало здійматися в невидиме нічне небо. Тарас вибіг назад, на початок вулиці Франка. Але занепокоєння тепер не відпускало його. Він був зляканий, тремтів. На лобі виступив холодний піт. Він витер його долонею правої руки, але лоб залишився неприємно мокрим. Ще раз витер і відчув на долоні щемкий біль. Підійшов ближче до тьмяно освітленої вітрини кав'ярні, підніс долоню до обличчя. Побачив кров. Озирнувся назад, прислухався. Доторкнувся кінчиком язика до піднебіння, намагаючись визначити залишковий смак на язиці. Знову відчув сіль. Розвернувся і швидким, гучним кроком вирушив до обмінника Дарки, який тут зовсім поряд, за «бумеранговим» вигином вулиці.

Розділ 27

Під ранок Аліка Олисевича розбудив дзвінок мобільного, що доносився з боку дверей. Розбудити – розбудив, але з канапи не підняв. За вікном було ще темно. Ледь чутно шарудів дрібний дощ, і мелодія мобільного на фоні дощу звучала приємно і зовсім не дратівливо. Не виникало ані найменшого бажання її відключити. І вона тривала з перервами кілька разів. Алік лежав на спині й дивився в стелю. Ось знову чутний тільки дощ, але, напевно, зараз знову заграє мобільник! І дійсно, мобільник звучав іще двічі, перш ніж остаточно замовк. Алік перевернувся на живіт і знову задрімав.

Десь близько дев'ятої йому захотілося випити кави. Підвівся і згадав про мобільник, що дзвонив раніше. Витягнув його з кишені куртки. П'ять дзвінків од Рябцева. Перший – о шостій ранку!

«Що з ним скоїлося?» – подумав. Передзвонив.

– Ти новини по радіо слухав? – схвильовано запитав Рябцев, навіть не привітавшись.

– Та я щойно прокинувся!

– Так спочатку послухай, потім згадай, що я тобі говорив, а потім знову передзвони мені! – випалив колишній кадебешник і відключився.

Спантеличений Алік озирнувся на піч, на заготовлену з вечора джезву,[4]4
  Джезва (тур Cezve) – інша назва турка – посудина для приготування кави по-турецьки. Являє собою товстостінний металевий ківш із довгою ручкою. Традиційна джезва виготовляється з кованої міді.


[Закрыть] на скляну банку з меленою кавою, щільно закриту капроновою кришкою.

– Новини чи кава? – запитав Алік сам себе. І сам собі відповів: – Кава!

Хвилин через двадцять він-таки ввімкнув телевізор, але там по єдиному каналу, що нормально показував, ішов прогноз погоди.

Алік знову набрав номер Рябцева.

– Я нічого не знайшов, – сказав йому. – А що там передавали?

– Нічне пограбування рибного магазину на Липинського, через вибиту вітрину винесли всю живу рибу. На місці злочину залишено декілька пташиних пір'їн. За останні два дні – п'ять однакових нападів на жінок. Нічого не викрадено, обличчя та руки жінок поколені тонкими гострими предметами, у двох наскрізь пробиті щоки, в однієї відірвано вухо. Напади були здійснені в одному районі між дванадцятою та другою годинами ночі!

– Я не Шерлок Холмс, – сказав Алік і зітхнув. – І рибу я, до речі, майже не їм!

– Я не закінчив, – знову заговорив Рябцев. – Одна з потерпілих стверджує, що на неї напали два величезних білих птаха.

– Ну і що? – Алік, хоч як напружувався, щиро бажаючи зрозуміти схвильованість колишнього капітана КДБ, а все безрезультатно. Ну, пограбування магазину… Ну, нічні маніячні напади на жінок… Що тут нового? Жінок, звичайно, шкода! Але, слава Богу, що живими залишилися! Нехай не бродять по нічному місту, тоді й нападів не буде!

– Всі жертви стверджують, що перед нападами відчули себе погано, їх нудило, а на язиці виступала сіль! Я вже попросив моїх колишніх колег зібрати інформацію! Це те, про що я тобі говорив! Пам'ятаєш?

– Про море? – запитав Алік, згадуючи недавню розмову з колишнім капітаном. – Про Карпатське море?

– Авжеж! Ти ж удома зараз?

– Так.

– Не йди нікуди, я скоро приїду!

Спантеличений розмовою Алік знову влігся на канапу. І тут його немов підкинуло. Він усівся, потер пальцями скроні. Йому згадалось, як ішов він нещодавно вночі додому від Рябцева, із Сихова. Згадалось, як якась незрозуміла сила не дала йому перейти вулицю, як його охопив незрозумілий страх, як повітря наповнилося сіллю, й сіль ця ще довго залишалася на язиці, не даючи йому до ранку заснути й відволіктися від цієї незрозумілої події. Рябцев сказав, що жінки теж відчували на язиці сіль? Тобто з ними відбувалося щось схоже? Але ж на них ще й напали!

Алік сходив у двір по воду, поставив на широку конфорку старої печі чайник, а на другу – джезву. Заварив одночасно і чай, і каву. Чай залишив на потім, на найближче «потім», коли знадобиться глушити чаєм кофеїн, що розбушується у нього всередині. А поки що налив собі філіжанку кави і вийшов з нею в двір, під мжичку.

По Замарстинівській голосніше, ніж зазвичай, через мокру дорогу проїздили машини. Низьке небо обіцяло продовження дощу і, можливо, перетворення мжички на зливу.

«Добре, що він не попросив мене до нього на Сихів приїхати», – подумав Алік про Рябцева.

У таку погоду приємно залишатися вдома, навіть якщо будинок такий маленький, як у Аліка. Така погода тільки підкреслює затишність будь-якого простору, накритого дахом і відгородженого від решти світу власними стінами.

Появі Рябцева у дворі передувало веселе бурчання мотора його «piaggio». Колишній капітан, одначе, був невеселий на обличчі. Зайшовши в житло Аліка, він стягнув із ніг осінні черевики, зняв синю цератову плащ-накидку. Пройшов і мовчки всівся в крісло біля печі. Піч, як єдине джерело тепла в цьому житлі, вже встигла нагріти повітря.

– Ну, здрастуй! – Рябцев утупився у вічі Аліку, що сидів на вічно розкладеній канапі. – Що робитимемо?

– А що ми можемо робити? – Алік знизав плечима.

– Треба рятувати місто! Це ж наше місто! Треба бити в усі дзвони! Повідомити в «жовті» газети – вони напевне здіймуть галас! Он через якогось негідника «доктора Пі» скільки галасу! А тут справи серйозніші! Може, хоч тоді міліція та контора замисляться про те, що відбувається, та про його можливі наслідки?

Алік мовчки закивав. Те, що ця тема має бути набагато ближчою «жовтій пресі», ніж йому, серйозній людині, що працює освітлювачем сцени в оперному театрі, не викликало в нього сумнівів. Але тільки чому тоді капітан приїхав сюди, до нього на Замарстинівську, а не вирушив одразу до редакції газети «Експрес»?

– Ну що? – порушив паузу голос Рябцева. – Думаймо разом!

– Я готовий, – Алік подивився на колишнього капітана цілком серйозно. – Тільки я не знаю, як і про що думати!

– Ні, ти не турбуйся! – Рябцев, отримавши позитивний сигнал від Аліка, розслабився. – Я говоритиму, а ти слухай і реагуй! Так ми швидко складемо план дій і почнемо ці дії! Так у нас було заведено в конторі – завжди працювало. Один говорить, двоє-троє слухають і коригують. Отже, що ми маємо? Аномальні природні явища. – Рябцев утупився у вічі Аліку.

Алік зрозумів, чого від нього хоче його давній знайомий, і кивнув. Рябцев діловито всміхнувся й теж кивнув. І вів далі.

– Аномальні природні явища, які ми вже зафіксували: вихід назовні солоного морського повітря з явною присутністю йоду в різних районах міста.

Алік кивнув.

– У місцях виходу цього повітря відбуваються порушення атмосфери і, мабуть, магнітних полів, що приводить людину, що опинилася в цьому місці, в замішання і в паніку.

Алік знову кивнув у відповідь на пильний погляд колишнього капітана. Йому раптом сподобалось, як чітко і ясно Рябцев викладає свої думки. Зовсім не так, як він же намагався пояснити сонному Аліку своє хвилювання цього ранку по телефону. Алік раптом зрозумів, чому Рябцев так сумбурно висловлювався по телефону – перед ним нікого не було, перед ним не було очей, що слухають його! Алік усміхнувся.

– Ці ж локальні аномальні зміни в атмосфері приводять у паніку не лише людину, але й птахів, запрограмованих природою на життя біля моря – тобто на чайок! – Рябцев підвів праву руку, показуючи вказівним пальцем у стелю і, очевидно, маючи на увазі небо. – Значить, морське повітря будить у чайках якийсь інстинкт… Скоріше за все – інстинкт полювання! Чайки живуть зграями. Ймовірно, одна з таких зграй і розбила вітрини рибного магазину на Липинського, і вони ж викрали звідти всю живу рибу, що була в магазині…

Рябцев завмер, немовби був сам вражений власними висловленими вголос думками. Його рот трохи розкрився, він подивився на піч із порожньою джезвою на конфорочних кругах, підвів погляд на віконце.

– Слухай, а звідки у Львові чайки? – запитав він несподівано, повернувши погляд на хазяїна житла.

Алік знизав плечима.

– Зі звалища, напевно, з Грибовичів…

– Але до звалища вони ж десь біля води жили?

– Не знаю, – видихнув Алік.

– Гаразд, повернемося до нашого аналізу. Значить, ми з тобою погодилися, що солоне повітря просочується десь із-під землі. Так?

Алік замислився. Це припущення все-таки викликало сумніви, але ж усе інше Рябцев виклав так доладно і логічно! Може, дійсно з-під землі?

Алік нерішуче кивнув.

– Бачиш, нам треба діяти самим і провокувати на дії інших. А значить, спочатку ми маємо підкинути сенсацію газетам! Як ти думаєш?

– Згоден, – твердо мовив Алік.

– Якщо ти прийдеш до редакції й розповіси їм про все, вони подумають, що ти обкурився! – голос Рябцева втратив упевнену інтонацію. – Якщо прийду я, вони подумають, що їх хочуть використати в якій-небудь спецоперації… Треба, щоб прийшов хтось третій…

– Хто? – запитав Алік.

– Це має бути людина, що викликає довіру, бажано, відома в місті…

– Письменник? – вирвалося в Аліка.

Очі Рябцева пожвавилися.

– Чому письменник?

– А кому ще повірять? Політику, чи що?

– Ні, – погодився колишній капітан. – Політикові не повірять. Але, наприклад, якому-небудь професорові університету повірять!

– Є такий, – зрадів Алік і відчув, як його охоплює незвичайний азарт, ніби він тепер став причетним до деяких великих подій. – Він і письменник, і в університеті викладає!

– Хто це? – Рябцев подався всім тілом уперед.

– Юрко Винничук! Мого віку…

– Що, теж такий волохатий, із хіпі?

– Ні, навпаки, лисий, не хіпував, просто пив…

– Отож я й подумав, що не чув раніше про такого… А він, думаєш, погодиться?

– Треба поговорити. У мене є його телефон. Він у Винниках живе! – сказав Алік, і згадана ним самим назва львівського передмістя переключила його думки на безкоштовний душ і безкоштовне прання одягу, які йому пропонували там же, у Винниках.

Рябцев вичікувально дивився на замисленого Аліка. За вікном не переставав дощ. Алік згадував кругловиду Оксану. І думав про гарячий душ. Йому дійсно раптом захотілося в гарячий душ. Ні, не для того, щоб намилитись і пройтися по своєму тілу мочалкою. Це він міг зробити в будь-який день після закінчення спектаклю в душі за акторськими убиральнями. Ні, захотілося просто стояти і «слухати» всім тілом гарячу воду, що ллється по шкірі. І щоб на вулиці періщив суцільний, безперервний холодний дощ. Він уявив собі це відчуття, цю картину. Уявив себе під гарячим душем. Стало жарко. На лобі виступив піт.

– Ну що? – нетерпляче запитав Рябцев. – Придумав що-небудь іще?

– Ні, – Алік відволікся від своєї гарячої уяви. – Зараз подзвоню Винничуку…

Він дістав мобільник, «заліз» у список контактів.

Через десять хвилин під зливою на жовтому «piaggio» вони вже їхали на зустріч із Юрком Винничуком. Знову Алік сидів іззаду, незручно обхопивши колишнього капітана руками, зімкнувши їх на його животі. Йому було б зручніше дотягнутися руками до керма, але вести моторолер удвох, та іще й по мокрій дорозі, було ризиковано.

Крислатий шкіряний капелюх Аліка явно заважав їх швидшому просуванню по дорозі, зате частково рятував од дощу. Здути його міг зустрічний вітер тільки разом із головою – натягнута лямка капелюха різала підборіддя. Але ж за всяку зручність треба платити якоюсь незручністю. Волосся, одначе, було вже абсолютно мокре, з нього вода струмками збігала вниз і злітала на дорогу гронами великих крапель, уже розсмиканих вітром. Маківка Ряб-цева, об яку при сильному гальмуванні Алік обов'язково б ударився своїм підборіддям, блищала мокрою лисиною, майже не помітною в суху погоду.

Юрко Винничук чекав їх у барі «Чарівний ліхтар» на Федорова. Він сидів за барною стойкою з келихом білого вина. Сірі випрасувані брюки, начищені чорні качконосі туфлі та бежевий светр грубого плетіння надавали йому незвичайної солідності. «У такому вбранні горілку не п'ють!» – подумав Алік, одночасно помітивши на вішалці мокрий чорний плащ і внизу, на дерев'яній підлозі, згорнуту парасольку, що лежала в невеликій калюжці води.

– Юрко, – Алік відрекомендував давнього знайомого колишньому капітанові.

– Рябцев, – назвався той і простягнув руку.

– А ім'я та по батькові? – зацікавився Юрко Винничук.

Алік хотів було вставити швидко ім'я та по батькові Рябцева в цей словесний момент знайомства, щоб швидше перейти до справи, але зі здивуванням зрозумів, що не знає ні його імені, ні по батькові. Приголомшений, він «стрибнув» у пам'ять, але і там натрапив тільки на комбінацію «капітан Рябцев».

– Пане Юрію, – заговорив Рябцев напрочуд ввічливо. – Я не користуюся, чесно кажучи, своїм ім'ям уже років сорок, якщо не більше. Поки мати була жива, користувавсь, а потім перестав… Річ у тому, що я служив УКДБ.

– У Львівському? – уточнив Винничук.

– Так, але ми до вас з іншого приводу приїхали… Сядьмо? – запропонував Рябцев і озирнувся на вільний столик біля вітражного вікна.

– Вам щось узяти? – запитав Юрко, переставляючи свій келих із барної стойки на вибраний столик.