Текст книги "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 25 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Розділ 24

У самому кінці вулиці Замарстинівської вдосвіта настав четвер. Алік спочатку цього не зрозумів і прокинувся, як завжди. Посидів на канапі, подививсь у вікно з «коротким видом», що впиралося в стіну цегляного сарая, потім перевів погляд на стару піч, яку колись давно топили дровами, а тепер у неї було заведено газову трубу. Алік запалив сірник, відчинив залізні пічні дверці й, піднісши вогник до завуженого кінця труби, пустив газ. Синій спалах сколихнув пічне повітря, що застоялось, і вогонь почав облизувати знизу старі металеві круги двох широких конфорок. Алік насипав меленої кави в турочку, залив водою з дворового колодязя-джерела і тепер подививсь у вікно «далекого виду». За цим вікном світило сонце. Воно своєю несподіваною появою і навіяло Аліку календарні думки, отож він спочатку згадав, що на вулиці – жовтень, а в будинку, де все завжди конкретніше, ніж на вулиці, й навіть годинник тихо цокає в передбаннику під самою стелею, настав четвер.

Міцна кава не прискорила течію думки, але мовби додала погляду Аліка різкості. Сонце ж за вікном, навпаки, розслабляло його й намагалося ослабити дію кофеїну на мозок.

– Четвер? – прошепотів Алік і чомусь стривожився.

Згадав про те, з якими труднощами нещодавно добирався він додому від капітана Рябцева, згадав і про стривоженість самого Рябцева деякими дивними подіями, що відбуваються в місті. Ні, четвер був тут явно ні до чого, не в четвер вони посиділи з Рябцевим у голубнику. Інший день тижня це був.

І Алік відвернув увагу від нічного Львова, і тут пригадався йому конкретніше минулий четвер. І все встало на свої місця: і Порохова вежа, і черга бомжів за безкоштовною їжею, і кругловида, суворої краси жінка Оксана, яка простежила, щоб він був ситий, і хотіла, щоб він прийняв гарячий душ десь у Винниках. Так! Іще вона говорила, що там можна випрати його одяг. Але його одяг уже виправ капітан Рябцев.

Алік усміхнувся й подивився на спинку крісла в кутку кімнатки, де лежали його джинси та джинсова сорочка. Одяг був правильного синього джинсового кольору – тобто чистий, випраний і висушений праскою особисто колишнім штатним співробітником КДБ.

Не допивши каву, Алік одягнувся. Подивився в люстерко над умивальником, зачесав своє довге волосся, від чого воно вирівнялось і надало його обличчю майже чернечого вигляду.

«Четвер, – знову замислився він. – Треба скористатися сонцем. Скоро його взагалі не буде!»

Згріб зі столу дрібні гроші і зсипав до кишені джинсів. Перерахував пом'яті купюри, подумав про день зарплати, що наближався, і… вирішив випити чаю. Кава зранку – завжди добре, але іноді її дію варто було «гасити». Тим більше, перед тривалою пішою прогулянкою. Діловою ходою Алік ніколи не користувався, але коли випивав зайву філіжанку кави, ця хода сама з'являлась і викликала в ньому невдоволення собою. Адже негоже вільній людині кудись поспішати! Якщо людина кудись поспішає – вона вже не вільна. Можна ж і повільно йти до мети, можна неспішно прийти на зустріч і навіть виявитися першим! Це якраз траплялося з Аліком дуже часто. Він і жив за принципом: той, хто не поспішає, завжди встигне!

Дві філіжанки зеленого чаю привели Аліка в стан повної згоди зі світом. І він, зачинивши свої прикрашені десятками наклейок двері слабкою подобою замка, вирушив до міста. Як завжди, пішки.

По дорозі, помітивши небо, що несподівано спохмурніло, заглянув до придорожньої забігайлівки, де не без сумніву взяв філіжанку кави. Одначе за вікном забігайлівки раптом різко посвітлішало, і Алік, не допивши кави, знову продовжив шлях.

Через годину він уже сів на лавку в скверику біля Порохової вежі. З площі Ринок долинув полудневий удар годинника. Небо розступилось і пропустило вниз декілька променів утомленого осіннього сонця. Один із них упав просто на лавку й Аліка, що сидів на ній, і він тут же зняв свого крислатого капелюха – навіщо тому сонячне тепло? Настрій покращав, стало затишніше, немовби сквер біля вежі перетворився на велику комунальну квартиру, де всі одне одного знають, хоч і не всі одне одного люблять. Повз нього пройшла, штовхаючи попереду себе коляску з малюком, жінка років тридцяти в синьому плащі, і Алік, упіймавши її погляд на собі, кивнув їй. Вона кивнула у відповідь. Алік замислився. Зараз йому здалося, що минулого четверга вона теж проходила мимо, в тому ж синьому плащі, штовхаючи перед собою ту ж коляску бордового кольору. Місто було поруч. Місто, з усіма його шумами, справами та проблемами, лежало навколо цього скверика. Але тут якщо не світило, то хоч трохи підсвічувало сонце, і замість міського шуму звучали шерехи, поскрипування коліс дитячих візків, кроки людей, які проходять мимо, людські голоси, які не розділялися на слова через те, що відстань і вітерець перетворювали їх на музику або навіть, скоріше, на відгомони розмов. Це наштовхнуло Аліка на думки про те, що всякий куточок, нехай то скверик або двір, живе своїм життям, усталеним таким, що постійно повторюється. Це життя вмикається зі світанком, із відчинянням або зачинянням кватирок, вмиканням-вимиканням світла у вікнах, скрипом дерев'яних сходинок у парадних старих польських будинків та з лясканням-грюканням вхідних дверей, підконтрольних тугим пружинам, до обов'язку яких входить тримати двері у нормальному стані – тобто в зачиненому вигляді.

Якби Алік приходив сюди щодня до полудня, він би знав не лише імена матусь, але й імена малюків у колясках, знав би не лише клички собак, яких тут вигулювали, але й імена їх хазяїв і хазяйок. Адже це вони постійно кричали: «Дружок! Барс! Джоллі!» Собаки своїх хазяїв по іменах не знають, тому і не кричать їм, коли ті раптом загубляться або відвернуться до пива. Собаки знають своїх хазяїв по запаху.

І Алік, зупинивши свої думки на собаках і запахах, знову замислився про своє життя. Спробував згадати запах свого флігеля, свого будинку. Спробував і не зміг. «Напевно, це природно, – подумав він, зітхнувши. – Адже я не знаю свого власного запаху? Я не можу раптом сказати: о, ця людина пахне так само, як я!»

І тут пам'ять підкинула Аліку спогад із зовсім недавнього минулого. Голубник капітана Рябцева. Там запах стояв сильний і такий, що легко запам'ятовується. Але це не був запах капітана Рябцева. Це був запах голубника і голубів.

Алік посміхнувся своїм думкам і спогадам. І помітив, як на алею скверика виїхала вже знайома йому машина-«пиріжок» із написом «Оселя» на білому боці. До неї з різних кутків скверу заспішили люди неблагополучного вигляду, їхні рухи були поривчастими, метушливими, як у непостійного вітру. Вони почали невміло створювати з себе чергу, але тут їм на допомогу поспішили троє пристойно одягнених дівчат. Вони обійшли незрозумілу чергу, і та набула форми та впорядкованості.

Алік раптом упіймав себе на думці, що він видивляється в цьому натовпі-черзі кругловиду брюнетку в джинсах і темній короткій куртці з великим фотоапаратом у руках або на ремінці. Він навіть підвівся з лавки, щоб краще роздивитися людей, які зібралися біля машини-«пиріжка».

А від машини вже відходили перші ощасливлені безкоштовним супом бомжі. Вони обережно несли одноразові пластикові миски до найближчих лавок. Хвилини через три на ближній до машини лавці сиділи вже пліч-о-пліч п'ятеро з них і майже синхронно піднімали до рота одноразові ложки. їли вони швидко, немов боялися не встигнути.

Алік задумливо спостерігав за ними, не помічаючи, що і за ним самим із сусідньої лавки спостерігає худий високий чоловік, біля ніг якого на асфальті лежить старий жовтий шкіряний саквояжик. Одягнений чоловік із саквояжем був скромно, але пристойно: коричневий костюм кінця вісімдесятих із гострими лацканами і синім значком-ромбом якогось радянського вузу над нагрудною кишенею, замшеві сірі туфлі, на голові – бежевий вузькокрисий капелюх. На якийсь момент чоловік у костюмі відвернув увагу на чергу біля машини-«пиріжка», глитнув слину, через що його борлак на худій шиї зробив різкий рух угору-вниз. Вигляд черги бомжів чомусь змусив його хвилюватись, і він повернув свій погляд на Аліка, від чого на його душі знову стало спокійніше і стабільніше.

А Алік відчув голод. Підсвідомо він іще вишукував поглядом ту добру та красиву кругловиду жінку, що нагодувала його минулого четверга тут же, у сквері. Але її не було видно. Значить, її не було. Алік дивився, як бомжі та просто бідні, доївши суп, знову ставали в чергу. Тепер уже за переміною. Потім вони отримають компот – пам'ять Аліка повернула на його язик смак цього компоту, випитого тиждень тому. Відчуття голоду загострилося. Він почав пригадувати: де тут поруч можна дешево та смачно перекусити?

А в цей час чоловік у коричневому костюмі підхопив із асфальту свій жовтий саквояжик і підійшов до лавки Аліка. Сів поруч так тихо, що Алік навіть не почув. Не почув і не побачив, поглинений своїми думками.

– А ви чому не йдете? – запитав чоловік і кивнув у бік машини– «пиріжка».

Алік здригнувся від несподіванки, подивився розгублено на сусіда по лавці, що несподівано з'явився.

– Незручно? – припустив уголос чоловік.

Алік кивнув.

– Мені теж, – сказав чоловік. – Але я вам принесу. Ви тільки мої речі постережіть! – і він указав поглядом на саквояжик.

Чоловік повернувся з двома тарілками. Одну відразу передав Аліку і тільки після цього всівся поруч. Алік дивився на гречану кашу, щедро засмачену підливкою, на котлету, на білу пластикову виделку.

– Дякую! – мовив він, обернувшись до доброго незнайомця.

– Нема за що! – вже прожувавши їжу, відповів той. – Я, даруйте, не представився. Єжи Астровський, колишній поляк.

– Чому «колишній»? – здивувався Алік. – Хіба можна бути «колишнім» поляком або росіянином?

– Колишнім кадебістом або комуністом бути не можна – ці печаті з тіла і з душі не змиваються, – відповів Єжи, відвернувши увагу від їжі. – А з мене за радянських часів усе польське вибили, окрім імені й прізвища. Та й ті пропонували поміняти! Ось і вийшло, що я – «колишній».

Гречана каша танула у роті так само легко, як слова цієї доброї людини танули у вухах Аліка, залишаючи уявний післясмак.

– Мене Аліком звуть, – сказав він. Хотілося додати що-небудь про себе, щоб порівнятися за щирістю й відкритістю з сусідом по лавці. – Я взагалі-то з хіпі.

– Колишній хіпі? – перепитав Єжи Астровський.

– Ні, – Алік хитнув головою. – Не колишній.

– А що, хіпі ще є? – здивувався співрозмовник.

– Ну, ті, хто не помер, іще живуть. І я ще живу…

Єжи кивнув і, начепивши на виделку котлету, підніс її до рота, смачно відкусив одну третину. Жував довго і зосереджено. Потім обернувся до Аліка.

– Знаєте, я нещодавно життя заново почав! – сказав сусід по лавці майже урочисто.

– Ну і як?

– Подобається. – Єжи кивнув. – Дуже подобається. Тепер розумію, що двадцять років життя втратив, але щось же ще попереду залишилося!

– Це добре! Я теж оптиміст, – мовив Алік, але голос його чомусь прозвучав сумнувато.

– Якщо ви оптиміст, то вам сам Бог велів теж почати життя заново!

– А з чого його починають? – з ледве вловимою іронією запитав хіпі.

– Із дрібниць, – твердо відповів Єжи. – 3 душу і мила, з прання одягу, з відмови від шкідливих звичок, із прибирання у себе вдома і, звичайно, з перукарні, з упорядковування свого волосся. – Єжи зупинив погляд на голові Аліка.

Аліку раптом здалося, що у співрозмовника в одну мить ніс став орлиним і хижим. Єжи був нижчим за Аліка, і зараз, сидячи та дивлячись на волосся Аліка, він трохи задер голову вгору. Аліку стало трохи ніяково. Дивний запах залоскотав у носі. Це не був запах їжі або міста.

Алік чхнув. Єжи нарешті відвернув увагу від волосся сусіда по лавці. Доїв переміну, подивився на вже порожню одноразову тарілку на колінах Аліка. Узяв її.

– Я за компотом сходжу, – сказав підводячись. – А ви саквояжик постережіть!

Тільки-но Єжи пішов, пропав і запах, який стурбував Аліка. Алік оглядівся. Черга перед машиною-«пиріжком» розсмокталася, хоча бомжі ще кучкувалися по п'ять-шість душ у кількох місцях недалеко від їхньої «польової кухні». Прохолодний вітерець підказав, що сонця більше немає. Алік надів свій крислатий капелюх. Кинув боязкий погляд на небо.

– Так як ви гадаєте? – поруч знову всівся «колишній» поляк і тут же передав Аліку пластиковий стаканчик із компотом.

– Відносно чого? – запитав Алік.

– Відносно того, щоб почати життя заново?

– Я ще не думав про це, – признався Алік. – Це занадто серйозна тема.

– Так, – погодився Єжи. – Але, як я сказав, можна ж починати із дрібниць!

Він нахилився до свого саквояжика, розкрив його, не піднімаючи з асфальту. Дістав звідти квадратне дзеркало розміром із книжку, перукарські ножиці й ножиці-гребі-нець, квадратний шматок страшенно знайомої Аліку особливої матерії зеленого кольору, великий пластиковий гребінь.

– Це все я знайшов у себе вдома, коли зробив прибирання після двадцяти років недоладного життя, – пояснив Єжи, передаючи дзеркало Аліку.

Алік узяв квадратне дзеркало, видивився в нього. Його обличчя, відбите в дзеркалі, виявляло нерозуміння. Він знову перевів погляд на зелену матерію, яку Єжи струсив у повітрі, як струшують скатерть, аби звільнити її від крихіт.

У носі знову залоскотало від неприємного й незрозумілого запаху.

– Я вас можу підстригти просто тут і абсолютно безкоштовно, – сірі очі «колишнього» поляка втупилися просто у вічі Аліка.

– А навіщо? – запитав Алік.

– Мені це важливо. Мені це зарахується!

– Там зарахується? – Алік вказав пальцем на небо.

– Ні, – Єжи хитнув головою. – Тут! – і вказав пальцем униз, на землю.

– Взагалі-то я проти, – мовив Алік. – У мене є близький друг, жінка, вона мені підрівнює кінчики волосся раз на три місяці. А стригтись я не хочу!

– Але ж нове життя найчастіше починається з нової зачіски!

– Я не хочу нового життя, – признався Алік. – Мені дуже подобається моє нинішнє життя. Напевно, я консер-ватор. Мені подобається моя кімната, мій двір. Мені не подобаються нові предмети й нові запахи… До речі, мені здається, що від вас якось дивно пахне!

– Так-так, – закивав Єжи. – Даруйте! Переборщив! Виприскав на себе балончик засобу проти комах…

– Навіщо? – Алік від здивування широко розкрив очі.

– Ну, щоб на мене чужі комахи не перестрибували… З людей, яких я стригтиму!

– У мене немає ніяких комах, – ображено мовив Алік.

– Що ви, я не про вас! Я тому вам першому й запропонував безкоштовно постригтись! Я ж бачив, що у вас ні бліх, ні вошей немає! Я про них! – І він вказав поглядом на бомжів, які ще залишалися поблизу. – Їм моя допомога важливіша. Їм і нове життя важливіше, ніж вам. Я це бачу. Просто мені важко себе змусити відразу піти до них. Але ж потрібно!

– Ви віруючий? – поцікавився Алік.

– Я б цього не сказав. – Єжи глянув під ноги, опустив у саквояжик ножиці з гребенем. Склав акуратно зелену матерію.

Алік несподівано простягнув до матерії руку і помацав її пальцями.

– Це я зі старого плаща-болоньї вирізав, – пояснив Єжи, помітивши інтерес Аліка.

– А-а, – Алік із розумінням кивнув.

– Я не віруючий, хоча віра – теж хороший стимул для початку нового життя. У мене стимул теж є… Жінка…

– Вона вам сказала стригти бомжів? – вирвалося раптом у Аліка.

– Не зовсім так. – Єжи заперечно захитав головою. – Але ви цього не зрозумієте! Гаразд. Мені пора, а то вони зараз розбіжаться, і вийде, що я даремно сюди прийшов.

Єжи, піднявши свій жовтий саквояжик із асфальту й кивнувши Аліку на прощання, вирушив до найближчої групи бомжів.

Алік бачив, як він підійшов до них, заговорив. Говорив довго, хвилин п'ятнадцять. Потім одна з жінок-бомжів усілася на лавку і зняла з голови хустку. Єжи дістав із поставленого на ту ж лавку саквояжика гребінь і почав розчісувати її волосся. І по її обличчю, і по обличчю «колишнього» поляка було видно, що заняття це нікому з них не приносить задоволення.

Розділ 25

Після трьох ледачих днів, трохи зіпсованих незрозумілими чи то атмосферними, чи то іншими явищами, сусідня Польща підкинула Тарасу зговірливого та інтелігентного клієнта. Перш ніж Тарас назвав йому по телефону вартість нічних медичних послуг, Славомир повідомив, що готовий заплатити сто євро, якщо вся процедура займе тільки одну ніч. Почута сума пом'якшила до невпізнання голос Тараса, і він, схвильований щедрістю, що рідко зустрічається серед його клієнтів, забув поставити свою неодмінну умову: про те, що здобутий камінь має залишитися йому на пам'ять. Поляк повідомив, що забрати його треба від готелю «Леополіс» на Театральній, що ще більше додало до нього пошани. Далеко не всякому полякові була по кишені розкіш цього готелю, що належить фінському магнатові. Обумовивши час зустрічі та ввічливо попрощавшись, Тарас тут же передзвонив Дарці, сказав, що на п'яту – пів на шосту ранку принесе міцної гарячої кави. Ніч збиралася бути наповненою роботою та романтикою, але не одночасно, а по черзі. Спочатку, звичайно, робота. Але попереду ще три години, треба добре поїсти, подивитися новини і, можливо, зайти на кілька хвилин до сусіда знизу, не наступивши при цьому на його «улюблену» п'яту сходинку. «Хоча ні, – Тарас вирішив подумки скоригувати плани. – До Єжи заходити не буду. Краще погодую рибок!»

За вікном сіялася мжичка. У дворі було тихо, але тиша ця відповідала часу доби. О дев'ятій годині вечора по Пекарській уже не мчать машини. Та й вікна Тараса виходили в двір, який був непогано захищений од вуличних шумів. Іноді в самісінький розпал дня Тарасу вдавалося заснути й непогано виспатися. Звичайно, за двох незмінних умов: втомі й зачиненій кватирці. Щоправда, останні декілька днів йому не вдавалося виспатися навіть уночі, хоча і втома була присутня, і кватирку він зачиняв. Нерви. В усьому винні нерви. Нерви й ця величезна чайка, яка Оксані здалася грабіжником. Може, подзвонити Оксані? Дізнатись, як вона там зі своєю чайкою?

Тарас заперечливо хитнув головою. «Ні, – вирішив, – краще подзвонити завтра. її турбувати ввечері, самому турбуватися? Навіщо?»

Щоб відволіктися, Тарас зайшов на кухню. Поставив грітися чайник із водою, заглянув до холодильника. Може, запхати в себе півпачки спагеті? – Важко, дешево і сердито. А якщо добре полити кетчупом, то ще й смачно!

До півночі залишалося п'ятнадцять хвилин, коли він, переступивши п'яту сходинку, вийшов у двір, сів за кермо «опеля» й виїхав на Пекарську.

З'їдені спагеті дійсно надали йому відчуття ваги та стабільності, але очікувана тілесна бадьорість не з'явилася після ситної вечері. Втоми, одначе, теж не було.

Славомир стояв біля входу до готелю. Тарас зупинився трохи віддалік, вийшов із машини, помахав рукою, відразу відчувши, як на шкіру долоні осіла вологість, що переповнювала нічне повітря.

– Машинка старенька, – сказав із акцентом Славомир, що виявився приємноликим, напевно, сорокарічним чоловіком у твідовому пальті по коліна і з «Ролексом» на руці.

– Спеціальна, – пояснив Тарас. – Для процедур, а не для задоволення!

Славомир розуміюче закивав.

– Я собі «Порше Кайєнн» тиждень тому купив, – похвалився він.

– Некорисна машина, – зітхнув Тарас. – На ній тільки дівчаток катати!

– Для цього й купив, – усміхнувся поляк. – Ну ось, ви просили рентген! – Дістав він із внутрішньої кишені пальта згорнутий рурочкою знімок.

Тарас увімкнув салонове світло, підніс знімок до очей, примружився.

– Без проблем, – сказав він голосом профі, обернувшись до клієнта, що сидів поряд, на передньому пасажирському сидінні. – За ніч упораємося!

Славомир усміхнувся і пристебнув ремінь безпеки.

– От цього не потрібно! – сказав йому Тарас і відстебнув його ремінь.

– Але ви ж пристебнуті! – здивувався поляк.

– Мені камені виводити не треба, а вам треба! Ви мусите разом із машиною підстрибувати й вібрувати, а ремінь вас стримуватиме!

– А-а, – сказав спроквола Славомир. – Зрозуміло!

Він акуратно відвів ремінь назад, на місце.

Хвилин через п'ять Тарас виїхав на Личаківську. Дорога була порожньою, бруківка матово поблискувала, і щось зловісне привиділося Тарасу в її блиску. Клієнт поводився незвично спокійно й самовпевнено, немов і не боліло в нього нічого!

Тарас пригальмував, обернувся і поправив спортивну сумку з термосом кави на задньому сидінні.

– Ну що, готові? – запитав він Славомира.

Той кивнув. Тарас натиснув на педаль газу. Машина рвонула вперед, і тут же поляка підкинуло так, що він маківкою голови вдарився об стелю кабіни. Ойкнув, на обличчі блискавкою проскочила хвороблива гримаса. Тарас, помітивши це, внутрішньо всміхнувся. Ще кілька кілометрів, і від самовпевненого спокою поляка не залишиться і сліду.

Після нічної протряски по Личаківській Тарас провіз клієнта туди й назад по Городоцькій, а після цього, розуміючи за кольором обличчя Славомира, що мета близька, виїхав на Лісову. Там уже поляк так скрикнув, затиснувши долонями причинне місце, ніби заїхали йому в пах важкою футбольною бутсою. Тарас загальмував і подумки відзначив, що знов опинився перед парадним знайомого чотириповерхового будинку, де в нічній тиші вже не раз звільнялися його клієнти від тягаря дрібних, але тяжких каменів.

Поляк схопив простягнуту йому літрову банку, скорчившись у три погибелі, вибрався з машини.

– Гей! – сказав йому в спину Тарас. – Ви тільки не викидайте камінчик! Я їх складаю!

Поляк, що зігнувшись стояв спиною до машини, повів здивовано головою, немов хотів обернутися. Але в якийсь момент він опустив голову, вирішивши, що спостерігати за банкою йому в цей момент важливіше.

Тарас вимкнув двигун і фари – навіщо турбувати мешканців? Тим паче, що всі вікна будинку були темні. Подивився на годинник – пів на третю. Подумав про Дарку – як їй там, у її обмінній клітці? Добре ще, якщо електрика є!

Секунди тягнулися нестерпно довго. Поляк немовби завмер, згорбившись, нахилившись уперед. У відчинені дверці «опеля» дув прохолодний сирий вітерець. У цей момент зазвичай падає в скляну банку камінчик, видаючи поодинокий цокаючий звук. Потім звучить дзюрчання, і клієнт поступово розпрямляє спину. Але зараз цього не відбувалося.

Тарас відчув занепокоєння. Спочатку подумав, що турбується за клієнта, але через кілька секунд дрібне неприємне тремтіння охопило його пальці. Він опустив долоні на кермо, стиснув кермо щосили і відчув своїм тілом, як тремтить усе навкруги – і він, і кермо, затиснуте в руках, і вся машина. Клейка тиша, що оточила сірий «опель», ще більше лякала Тараса. Він різко обернувся до поляка. Той раптом здригнувся, підніс обидві руки, немовби відштовхуючись від невидимих нападників. Брязкіт розбитої банки виштовхнув тишу з простору, який оточував машину. І тут задзюркотів струмінь, Славомир, застогнавши, опустив руки, точніше, ліву опустив просто вниз, а правою взявся за керування струменем.

Тарас усе ще відчував, як тремтить у руках кермо машини, але тепер, коли тиші більше поруч не було, його внутрішній жах змінився страхом і розгубленістю.

Поляк повільно обернувся, дзвякнула «блискавка» його брюк, він застебнув твідове пальто й повільно опустився на сидіння.

– Вийшов? – запитав його Тарас.

– Здається, – тихо відповів Славомир. – Такий різкий біль… Я не очікував… Навіть зараз якось не по собі…

Тарас хотів був попросити поляка зачинити свої дверці, як до його слуху долинули човгаючі кроки. Він нахилився вперед і побачив, як униз по вулиці, похитуючись, дивною хворобливою ходою, ледве піднімаючи ноги, пройшов чоловік, сутулий, невисокий, чи то у ватнику, чи то в якійсь схожій на ватник куртці.

– Ну що, їдемо? – запитав поляк.

Тремтіння в пальцях Тараса зникло. Занепокоєння відпустило його. На душі запанував мир, і цю миттєву зміну стану Тарас відчув у найменших подробицях, наче в різних місцях його тіла було ввіткнено не менше сотні тонких голок, і хтось раптом якимось дивним чином одночасно їх витягнув.

Він зняв машину з ручника. Вона неквапом покотилася вниз. На ходу завів мотор, увімкнув світло.

Тарас вдивлявся в освітлений фарами простір, намагаючись розгледіти кілька хвилин тому поміченого бомжа, але нікого не побачив.

– До готелю? – запитав він поляка.

Славомир заперечливо хитнув головою.

– А куди? – здивувався Тарас.

– Нічний клуб. Треба отямитись.

Тарас знизав плечима і повіз клієнта в «Позитифф» на Зелену.

Вже зупинившись біля дверей клубу, він звернув увагу на безлюдність вулиці й тишу. Поляк теж недовірливо огля дав із машини вулицю.

– Це тут? – запитав він.

Тарас вийшов, прислухався. Звідкись, здавалося, з-під землі, до його тіла донеслися низькі вібрації. Він підійшов до входу в клуб, і вібрації посилились. Обернувся до поляка, заклично махнув йому рукою.

У клубі гуділа музика, саме гуділа, а не грала. Вони сіли за столик, до них повільно й невпевнено підплив по важкому повітрю втомлений молодий офіціант.

– Лаговалін є? Офіціант кивнув.

– Два! – сказав йому поляк.

– Я – за кермом! – твердо заявив Тарас.

Офіціант завмер. Тільки зіниці його очей «сходили» подивитися на того, хто «за кермом», і знову повернулися на Славомира.

– Все рівно два, – повторив він. – Без льоду, в одну склянку.

Тарас дивився в спину офіціанта, що віддалявся, і намагався зрозуміти: був той обкурений, п'яний чи просто втомлений.

– Скажіть, а ви інші хвороби лікуєте? – запитав раптом Славомир.

Його обличчя немов звільнилося від залишків перенесеного під час процедури болю. Очі здавалися знову абсолютно зосередженими, погляд – чистим і трохи гордовитим.

– Ні, я тільки каменями займаюся.

– А може, друзі є? До яких з іншими хворобами звертаються? – наполягав поляк.

Тарас, здається, розумів, куди хилить клієнт.

– Вас цікавить важка венерологія? – запитав він.

– Важка? – повторив Славомир, посміхнувшись і показавши ряд білих зубів. – Хороший термін! Сам придумав?

Тарас кивнув. І відчув миттєву гордість. Адже це саме він іще в інституті заради жарту розділив венерологію на важку та легку і порівняв її з артилерією.

Перед Тарасом на стіл несподівано опустився банкнот в десять євро.

– Це за копірайт! – сказав поляк. – Я цей термін використовуватиму!

«Сто десять!» – калькулятор у голові Тараса підрахував прибуток нинішньої ночі.

Офіціант опустив на стіл перед поляком склянку з товстого скла, наповнену бурштиновою рідиною. Різкий запах увірвався в ніздрі Тараса, й він інстинктивно відкинувся на спинку стільця.

– Мені потрібні люди з рідкісними захворюваннями! – поляк вимовив чіткіше й виразніше, не зводячи погляду з віскі.

– У моєї подружки алергія на гроші, – сказав Тарас не тому, що хотів підтримати розмову на тему, яка цікавить клієнта, а тому, що у цей момент він думав про Дарку і про те, що пора б йому з нею вже й кави з термоса випити.

– Цікаво. – Славомир ковтнув віскі й нахилився вперед, відсунувши склянку праворуч. Уперся ліктями в стільницю, втупився очікувально в Тараса. – Давно? Які симптоми?

– Висипання по всьому тілу, почервоніння…

Тарас раптом збентежено замовк, мовби зробив щось негарне і тепер йому стало соромно. Так! Він зрозумів, що заговорив про її тіло зі сторонньою, незнайомою людиною. Заговорив про її хворобу, про неї саму. Навіщо?

Тарас опустив погляд на склянку з віскі. Зараз, щоб ще міцніше замовкнути, він був би не проти зробити ковток-другий. Але ж потім однаково за кермо! Вона ж його чекає у своїй «валютній вежі», закритій зовні! Він має принести їй каву. Це єдине, чим він зараз може її розрадити!

– Мені треба йти, – ніяково вичавив із себе Тарас.

– Ви подумайте! Рідкісні захворювання – це хороший бізнес! Я міг би вам запропонувати партнерство! – Славомир заговорив швидше, розуміючи, що Тарас зараз дійсно піде і не дослухає його. – Я працюю у фармакологічній лабораторії в Бельгії. їм потрібні пацієнти для випробування нових ліків.

– А який сенс робити нові ліки для рідкісних захворювань?

– Ви не розумієте! У деяких рідкісних захворювань є великий потенціал! Вони можуть стати звичайними хворобами. Алергії вже повністю захопили Америку. Ваша знайома – це, як у вас кажуть, перша ластівка майбутніх серйозних алергій. Вона отримає безкоштовні ліки, ви отримаєте триста євро на місяць за адміністративні послуги і контроль лікування пацієнта.

Тарас несподівано відчув утому. Чи вібрації клубу, що гудуть, доконали його голову, чи безсонна ніч, а чи те раптове нез’ясовне хвилювання, що охопило і налякало його на вулиці Лісовій. Він більше не міг і не хотів думати.

Поляк простягнув візитку.

– Справа надійна! – сказав він. – Ви реально можете адмініструвати десять-п’ятнадцать пацієнтів, а це до п’яти тисяч євро на місяць! Що вам вартує пройтися по лікарнях? Будь-який лікар за двадцять євро викладе вам усі діагнози на стіл. Залишиться тільки вибирати!

– Я потім, – мовив Тарас, ховаючи візитку поляка до кишені куртки. – Мені щось недобре.

Поляк гукнув його іще раз, коли Тарас ішов геть, але не для того, щоб продовжити розмову. Підійшов до нього, простягнув сто євро і поплескав по плечу.

Вже на вулиці, відчуваючи на обличчі холодну вологість осіннього повітря, Тарас подивився уважно на банкнот у правій руці. Подивився і зрозумів, що ледве не залишився без заробітку! Відправив полякові в клуб уявну вдячність за порядність. І сів у машину.

Близько пів на п’яту він уже був біля сяючого віконця нічного обмінника на вулиці Франка. Просунув у нижній виріз віконця сто десять євро.

– Гривні немає, – почув знайомий улюблений голос.

Нахилився, кінчиком носа прилипнув до скла.

– Ой, це ти! – зраділа Дарка і помахала правою ручкою в довгій рукавичці смарагдового кольору. – Знаєш, півгодини тому прибіг негр, здається, він у казино «Спліт» на дверях стоїть, і забрав усі гривні!

– Що ж, – усміхнувся Тарас. – Тоді просто питимемо каву! Кавові попільнички чисті?

Дарка просунула назовні обидві «венеціанські» попільнички. Тарас наповнив їх із термоса й одну акуратно просунув назад. Приємний запах залоскотав у ніздрях.

– Ти сьогодні після обіду вільний? – запитала Дарка.

– Так! – Тарас кивнув.

– Тоді придумуй: куди підемо?

Тарас підніс «венеціанську» попільничку до губ, відпив уже не гарячої, зате міцної й ароматної кави і замислився.