Текст книги "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 25 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Розділ 22

Незрозуміле занепокоєння охопило Оксану, тільки-но вона припаркувала «Чебурашку» під кав'ярню «Домінік». Ноги самі прискорили ходу. Хвіртку до брами було відімкнено. Оксана піднялася на другий поверх, оглянула двері. Цілі! Та за ними ж іще одні, другі двері, й теж із замком, її квартиру пограбували кілька років тому, буквально через місяць після купівлі. Забрали небагато, але багато в неї й не було ніколи. Комп'ютер, прикраси та нову тефлонову сковорідку.

Вона зітхнула з полегшенням, відчинила перші двері, потім другі. Ступила в коридор і завмерла злякано. На підлозі перед нею в калюжі води лежали її рибки. Дві ще ворушилися, перевалювалися в'яло з боку на бік.

– Господи, що ж це! – скрикнула Оксана, кинулася на кухню, схопила першу-ліпшу каструльку, наповнила її водою і тут же кинулася на коліна на підлогу. Зібрала рибок, перекинула їх у каструльку. Відчула в правому коліні біль, подивилася – кров. Пройшлася долонею по мокрій підлозі перед собою і тут же наткнулася на скло від розбитого акваріума.

Обернулася на фіранку, за якою акваріум стояв, замислилась. І раптом хрип, що пролунав зовсім поряд, за цією фіранкою, ввігнав її в ступор. Її паралізувало від раптового страху. А хрип, мовби хтось намагається вдихнути повітря і не може, тривав.

Вона відповзла назад, забувши про порізане коліно. У руці в неї сам собою з’явився мобільник. Набрала номер Тараса.

– Тарасе, швидко приїжджай! Я вдома! Тут хтось є!..

– Зрозумів, лечу! – почула вона голос Тараса і, опустивши телефон на підлогу, позадкувала на кухоньку, де всілася просто на підлозі, застигнувши поглядом на краєчку фіранки, з-за якої ще кілька секунд тому доносився моторошний хрип людини, що задихається.

Тарас, збігаючи по сходах, уперше, мабуть, своєчасно наступив на п’яту сходинку. Її несамовитий викрик плавно перейшов у деренчання дверного дзвінка в коридорі у Єжи. Тарас притиснув кнопку дзвінка з усієї сили і все ще тримав її, коли двері відчинились і в отворі з’явилося перелякане обличчя Єжи Астровського.

– Швидко, їдьмо! В Оксани вдома грабіжники! – вигукнув Тарас і тільки після цього відпустив кнопку й побіг у двір до машини.

Єжи, як був у капцях, так і помчав за ним услід.

Старий «опель» вирвався із дворової брами на Пекарську зі швидкістю «феррарі». Тут же пролунав виск гальм, на який Тарас не звернув уваги. Різко повернув ліворуч і знову на газ.

– Ти трохи тихше, а то з мене зараз серце вистрибне! – вирвалося в Єжи.

– Та ми зара’, тут поруч! – не відриваючи погляду від дороги, сказав водій, і машина, промчавши на червоний сигнал світлофора, вискочила на вулицю Франка.

Кинувши машину просто навпроти Оксаниного двору на проїжджій частині – місця для парковки тут не було, – вони вискочили із салону. Тарас забіг у двір, майже застрибнув у парадне, загупав підошвами по дерев’яних сходинках круглих сходів. Смикнув двері до квартири Оксани. І перші, і другі двері були відчинені.

– Оксано, де ти? – запитав, зупинившись уже в квартирі.

– Я тут, – прошепотіла вона з кухні.

Її обличчя було незвично блідим, очі вологі.

– А цей де? – Тарас теж перейшов на шепіт.

Оксана показала тремтячою рукою на фіранку, що закривала вікно.

Тут до коридору зайшов, важко дихаючи, Єжи. Він тільки розкрив було рот, аби щось сказати, але Тарас підніс до його губ вказівний палець правої руки, а потім ним же вказав на фіранку.

І звідти, із-за фіранки, знову пролунав хрип. Єжи здригнувся. Тарас зробив півкроку назад.

– Ніж, дайте ніж! – зашепотів Єжи, що вже оглядівся й помітив Оксану, яка сиділа на підлозі у своїй малюсінькій кухоньці. – І палицю!

Оксана показала поглядом на столик, але несподівано осмілілий Єжи Астровський уже був на кухні, акуратно переступивши через хазяйку. Він схопив зі столика правою рукою хлібний ніж із довгим пилкоподібним лезом, у ліву взяв швабру на дюралюмінієвій ручці й кинувся до вікна.

Тарас і не думав, що в його сусіда може виявитися досить сили, щоб, розмахнувшись, так ударити шваброю по фіранці, що піднятий вітерець скине з кухонного столика декілька паперових серветок. У відповідь на удар шваброю із-за фіранки знову пролунав хрип.

– Ти в міліцію не дзвонила? – запитав Тарас хазяйку квартири.

Вона заперечливо хитнула головою.

Тарас, якому раптом стало незручно спостерігати, з яким завзяттям Єжи вступив у поєдинок із невідомою небезпекою, теж узяв у руки віник і кухонний ніж.

– Єжи, – зашепотів він, – ти шваброю відкинь із вікна фіранку! Тоді ми його й притиснемо!

Єжи кивнув. Він розмахнувся шваброю і вдарив по верхніх кільцях фіранки, яка тут же з'їхала по дерев'яній трубці-карнизу в правий кінець.

Оксана скрикнула й сама собі затиснула рот долонею правої руки. Мурашки пробігли по спині Тараса. Єжи застиг із розкритим ротом.

У розбитій шибці стирчала скривавлена величезна чайка. Кров капала на біле підвіконня, далі на підлогу, на розбитий акваріум, на камінчики й водорості.

Оксана підвелася з підлоги. її тіпало, але вона все-таки підійшла трохи ближче, придивилася до чайки.

Потім опустила погляд на каструльку з водою, в яку вона опустила піднятих із підлоги рибок. Рибки були живі. Чайка також.

– Я цій пернатій сволоті зараз горло переріжу! – обурено заявив Єжи, який усе ще стискав у правій руці рукоятку хлібного ножа.

– Навіщо? – розгублено запитала Оксана.

– Ну… Щоб не мучилась, – Єжи озирнувся на хазяйку. – Адже однаково здохне…

Оксана заперечливо хитнула головою, нахилилася до пораненого птаха.

– Обережно! – попередив її Тарас. – Вона може клюнути!

Чайка, мовби Тарас нагадав їй про її зброю, підвела дзьоб і, втупившись своїми маленькими очицями в Оксану, захрипіла знову.

Тарас помітив на кухонній полиці скотч, одірвав шматок клейкої стрічки та швидкими, рішучими рухами намотав її на дзьоб пораненого птаха.

– Тепер безпечно, – сказав він.

– Треба «швидку ветеринарну допомогу» викликати, – мовила Оксана. – Набери довідкову, запитай номер! – Оксана показала Тарасу на стаціонарний телефон, що стояв на пуфі під іншим вікном, уже в кімнаті.

– Та рибки наче в нормі? – Єжи опустив погляд на каструльку на підлозі.

Оксана кивнула, не зводячи своїх очей із птаха.

– У них послуги платні! – крикнув із кімнати Тарас, усе ще притискаючи слухавку до вуха. – За виклик сто гривень, додатково за допомогу. Викликати?

– Викликай! – відповіла Оксана.

Хвилин через двадцять до квартири спішною ходою зайшла ветлікар у фірмовому зеленому комбінезоні, з пластикового зеленою валізкою в руці. Її обличчя виявляло заклопотаність. Коротко стрижене русяве волосся було скуйовджене. Чи то випадково вітром, чи то свідомо перукарем.

– Роззуватися? – запитала вона Оксану.

– Не потрібно. – Оксана жестом покликала її за собою до кімнати. – Ось, бачите!

– Ой, як же це вона так! – вирвалось у ветлікаря, коли та побачила чайку. – Треба її визволити!

– А вона при цьому ще більше може поранитися, – припустила Оксана.

– Ви не вегетаріанка? – Лікар напружено подивилася на хазяйку квартири.

– Ні.

– Тоді дайте молоток для відбивання м'яса!

– Оксаночко, – відвернув увагу хазяйки Тарас. – Ми з Єжи по новий акваріум сходимо і по воду для нього!

Оксана кивнула. Принесла з кухні молоток. Жінка в зеленому комбінезоні уважно оглянула скло під чайкою, не зважаючи на слабке похрипування птаха. Потім ударила молотком по склу відразу над нижньою перекладиною рами. Почувся брязкіт.

Оксана спостерігала, як спочатку вилетів шматок скла під чайкою, але чайка не впала, вона продовжувала мовби висіти в цій дірці, затиснута склом із боків.

– Візьміть ганчірку і стійте поруч! – скомандувала їй ветлікар, приміряючись молотком до правої частини шибки. – Я зараз ударю по склу, а ви відразу ловіть її, щоб не впала!

Так і вийшло. Права частина шибки обсипалася. Чайка незграбно змахнула пораненим крилом і тут же впала на руки Оксані, точніше на стару зелену кофтину, яку Оксана вчасно взяла в руки.

Вона опустила кофтину з птахом на підлогу, вже очищену і від крові, й від битого скла. Ветлікар принесла валізку, розкрила її. Чайка раптом стала підстрибувати, чим злякала Оксану.

– Ой, що робити? Що робити?

Ветлікар, що вже наділа товсті гумові рукавички, притиснула правою рукою чайку до підлоги, потім розвернула її на спинку і показала Оксані, як потрібно притримувати птаха, придавивши крила до підлоги. Оксана так і застигла, упершись обома руками в розкриті крила птаха. А ветлікар уже нахилилася над чайкою й оглядала порізи на її тілі.

У двері подзвонили.

– Відчинено! – крикнула Оксана.

До коридору зайшов Тарас із двома великими бутлями води.

– Єжи ще не повернувся? – запитав він, поставивши бутлі на підлогу.

– Іще ні. Йди сюди! – покликала вона Тараса. – Підміни мене, а то я втомилася!

Тарас опустився навпочіпки, змінив Оксану, хоча, здавалось, особливої потреби в цьому вже не було – чайка більше не стріпувалась.

Поки Тарас спостерігав, як ветлікар поливає рани птаха якимось розчином, Оксана поставила на вогонь чайник і каструлю з водою.

– Я сьогодні з глузду з'їду, – спересердя сказала вона. – То в тебе, Тарасе, щось негаразд, то цей Єжи стрижку нав'язує, то тут чортзна-що відбувається! Хіба так можна? Щоб усе це і в один день!

– Магнітні бурі, напевно, – приєдналася до розмови й коротко стрижена жінка-лікар у зеленому комбінезоні. – У нас сьогодні три виклики від голуб'ятників було – чайки покалічили голубів! Щось у природі відбувається.

Цієї миті до коридору зайшов, важко дихаючи, Єжи. У руках – акваріум.

– Ось, меншого не було, – сказав він, показуючи покупку Оксані, що виглянула з кухні.

– Та він удвічі більший за розбитий, – мовила вона задумливо.

– Можна буде ще рибок докупити, – запропонував Єжи Астровський. – їм же чим більше їх, тим веселіше! О! – Він звернув увагу на заспокоєну поранену чайку. – Ну що, житиме?

– Обов'язково житиме, – кивнула ветлікар. – На чайках усе гоїться, як на собаках!

– Але собаки кращі! – твердо мовив Єжи.

– Собаки кращі, – погодилася ветлікар. – Але лікувати їх дорожче.

Жінка-ветлікар, залишивши вже перебинтовану чайку на підлозі, підвелася.

– Ну от і все, – сказала вона Оксані. – Нехай три дні полежить у бинтах. Годувати, звичайно, треба. Можете купити їй морожених бичків. Тільки розморожуйте їх під теплою водою, перш ніж їй давати!

– А клітку їй треба купити? – відповідально поцікавилась Оксана.

– Навіщо вам витрачатися?! – знизала плечима ветлікар. – Візьміть під будь-яким гастрономом картонну коробку з-під маргарину і тримайте її в ній. Забрудниться – викинете й візьмете нову. Зараз вона однаково нікуди не полетить!

– А дзьоб?

– Знаєте, я б, перш ніж годувати, зв'язувала їй лапи! Про всяк випадок. Все-таки хижак! Якщо лапи зв'язані, то і дзьоб можна звільнити…

Оксана кивнула, озирнулася на Тараса і Єжи.

– Ви запам'ятайте все, а то ще забуду, – мовила вона втомленим голосом.

Розплатившись і відпустивши ветеринарного лікаря, Оксана вирішила погодувати гостей-рятувальників. Посадовила їх навколо маленького столика на колесах. Підігріла в мікрохвильовій печі картоплю з грибами.

– Ви там собі налийте, якщо хочете, – крикнула з кухні. – Під столиком усе є!

Єжи заглянув під столик. Побачив горілку і коньяк. Дістав горілку і подивився на Тараса поглядом, який вимагає схвалення.

– Можна по чарчині, – кивнув Тарас. – Від стресу! Випивши без закуски, і Тарас, і Єжи озирнулися на всі боки. Погляд Тараса завмер на порожньому новому акваріумі, що стояв на підлозі під вікном, за метр від перебинтованої чайки, яка лежала на Оксаниній кофтині.

Тарас підвівся, приніс із коридору два бутлі з водою, вилив воду в акваріум.

– Окса', а де рибки?

– Та тут, у каструлі, на плиті! – відповіла хазяйка квартири з кухні.

Тарас підійшов, із побоюванням заглянув під каструлю, в якій плавали рибки, що опам'ятовувалися після шоку, – газ під каструлею не горів. Тарас із полегшенням зітхнув.

Відніс каструлю з рибками до акваріума, руками переловив рибок і відправив плавати в нову «квартиру». Знайшов на підвіконні пакет із сухим кормом, насипав і побачив, як кинулися рибки до цієї незрозумілої для людини їжі. Помітив, як чайка спрямувала на рибок свій гострий і хижий погляд. її маленькі очиці здалися Тарасові злими.

– І не здумай! – суворо сказав він забинтованому птахові.

За їжею всі троє випили ще по дві чарочки, після чого Оксана трішки розслабилася.

– А що ви з нею робитимете? – запитав Єжи хазяйку квартири, кивнувши на чайку.

– Підлікую й випущу, що з нею ще робити? – Оксана знизала плечима. – Треба не забути бичків їй купити.

– Їй, напевно, зараз боляче, – задумливо мовив Єжи. Потім налив чарку горілки, випив майже до дна. Підвівся й підійшов до чайки. Присів біля неї навпочіпки і вилив горілку, що залишалася, птахові на дзьоб.

– Може, на язик потрапить! Це ж як анестезія! – пояснив він, усаджуючись на своє місце. Знову оглянувся на всі боки. – Цікаво тут у вас! – сказав, і погляд його зупинився на волоссі Оксани.

– Не починайте! – суворо попередила його хазяйка квартири.

Єжи покірно опустив погляд на свою тарілку.

Розділ 23

– Адреса? – жінка за поштовим віконцем запитально втупилася прямо у вічі Рябцеву.

– Освицька, тринадцять, квартира шістнадцять.

Вона опустила очі на стіл перед собою й зашаруділа пенсійними відомостями.

– Рябцев? – запитала вона, знову звівши очі.

Рябцев кивнув і простягнув їй паспорт.

Розписавшись у відомості, він узяв свої тисячу двісті гривень і відійшов убік, де тремтячими пальцями перерахував отриману пенсію. Настрій у нього всякий раз псувався після цього щомісячного ритуалу, що складався із стояння в черзі від півгодини до години, «ідентифікації» його особи поштовою працівницею, підпису на відомості й отримання суми, що дорівнює сотні євро. І це все за тридцять п'ять років вірної служби в рядах спочатку радянських, а потім уже і незалежних українських чекістів!

За скляними дверима поштового відділення мжичив дощ. Звичайна львівська осінь, погода, що в принципі не впливала на плани колишнього капітана КДБ. Тепер треба десь випити кави – він звик дотримуватися цієї традиції ще з радянських часів, тільки тоді, одержавши зарплату, він сміливо заходив до будь-якої львівської кав'ярні й голосно замовляв філіжанку кави – завжди російською мовою. Йому чомусь подобалося, коли на нього дивилися з побоюванням і нелюбов'ю. Тепер, всякий раз отримавши пенсію, він вирушав до кав'ярні й замовляв собі філіжанку вже українською. Тепер йому хотілося, щоб його любили, але на нього просто не звертали уваги, як, утім, уже не звертали уваги й на інших клієнтів, хоч якою б мовою вони замовляли свою каву. Він був просто клієнтом, от і все.

Переставивши свій жовтий «piaggio» під дерево, він вирушив до найближчого бару, на розі вулиці. Замовив філіжанку кави, розплатився. Сів біля вікна.

Тільки-но кава приємно загірчила на язиці, в думки Рябцева заскочив смуток і усвідомлена жалість до себе. Адже він іще не старий, а вже нікому, окрім своїх голубів, не потрібен. Руки сильні, голова ясна, зростом – ну не менший за Путіна, освітою – теж. Але при всьому при цьому, та й при інших позитивних якостях – пригноблююча душу марність власного існування. Марність, що підживлюється смішною пенсією. Ні, він не з тих, хто скаржиться на життя. Навпаки, раніше йому було приємно думати, що життя має право скаржитися на нього, на капітана Рябцева, тому що не могло тоді життя диктувати йому умови! Життя пасло задніх, воно із заздрістю дивилося в спину Рябцеву, виглядаючи із-за рогу будівлі обкому партії. Ні, він не зловтішався з цього приводу, не дивився з цього приводу на інших зверхньо, не випинав своє «Я» так, щоб це «Я» могли засікти з космосу ворожі супутники-шпигуни. Він, Рябцев, завжди зберігав рівність і скромність характеру, й усе, що відбувалося всередині нього, все, що відбивалося не розумом, а серцем, усе це залишалося нікому не видимим і невідчутним. Усе залишалося в собі. І тим більше слабкості, в яких він сам собі признався вже після смерті своєї Батьківщини – Радянського Союзу. Ці слабкості свого часу довели самому Рябцеву, що він не такий простий, яким здається своєму начальству. Вони, ці слабкості, додали перцю в його думки, але при цьому не викликали жодних сумнівів, не позбавили Рябцева надійного та міцного контакту з ґрунтом, із землею, з устроєм покійного радянського світу. Одне питання, правда, завжди турбувало Рябцева: чому йому не дали звання майора? Чому його товариші-однолітки пішли з контори полковниками, а один навіть генералом, а він залишився на все життя капітаном?

Другий ковток кави додав бадьорості в його думки й трохи відсунув смуток. Згадалися двоє друзів-товаришів по службі, з якими він іноді вночі в кабінеті слухав конфісковані з міжнародних поштових відправлень платівки. Стереопрогравач, зроблений десь на таємному сибірському військовому радіозаводі, міг засунути за пояс за якістю звуку і Sony, і Philips, і Gründic. Колонки по п'ятдесят ват прискорювали рух крові по венах і артеріях. Тіло само ставало музичним інструментом. Іван Сухих, чоловік, який тілесно повністю відповідав своєму прізвищу і пішов у відставку полковником, при перших же звуках західного року мінився на обличчі, і тільки тепер, згадуючи цей вираз, Рябцев розумів, що відбивало воно повну розкріпаченість і незалежність, тобто обличчя Вані Сухого набувало виразу вільної західної людини. Правда, як тільки платівку знімали з круга, щоб перевернути і поставити з іншого боку, обличчя колеги поверталося до питально-напруженого виразу радянського чекіста. Другий товариш по службі й колега по таємній любові до року обличчям під час прослуховування «шкідливої» музики не змінювався. Тільки очі в Нікіти Рюмачова спалахували по-особливому і не затухали до останніх акордів. Нікіта Рюмачов пішов у відставку підполковником, потім став Микитою Рюмачовим, а його син, Василь, уже в незалежній Україні йшов на вибори від націоналістів під прізвищем Рюмач. Шляхи Господні несповідимі. Якби в нього самого, у Ряб-цева, були діти, ким би вони нині стали? По один бік етнічного фронту чи по інший? Чи в тилу? Чи в Чехії на заробітках?

Рябцев зітхнув, ковтнув кави, подивився у вікно. Там світило раптове сонце, і краплі недавнього дощу, які завмерли на зовнішньому боці скла, іскрилися, заломлюючи сонячне світло і перетворюючи його на прикрасу повітря.

У пам'яті зазвучала одна з перших пісень Джимі Хендрікса «Purple Haze» з його першого альбому «Are you experienced?». Давно Рябцев її не чув, дуже давно. Спробував посилити пам'ять і зробити пісню, що доносилася з минулого, трохи гучнішою. Здалося, що вийшло. На обличчі склалася м'яка, добра усмішка. І тут же під ще звучну в пам'яті пісню виник там же поруч образ молодого Аліка Олисевича і ще кількох хлопців-хіпі, нагляду над якими Рябцев присвятив велику, та й можна сказати – кращу частину свого професійного життя. Ну, це так називалося для начальства. Для себе Рябцев завжди розумів, що він вивчає світові тенденції на прикладі цих, заражених світовими тенденціями, хлопців. Щоправда, і сам він досить швидко заразився однією з їхніх тенденцій – любов'ю до року та до фізичного відчуття свободи, яке викликалося саме цією шкідливою, з точки зору комуністичної ідеології, музикою. Звичайно, навіть сама ця пісня – «Фіолетовий туман» – була і насправді шкідливою, шкідливою для психічного здоров'я тих, хто розумів її слова, адже пісню присвячено курінню травички! І правда ж, що радянська музика, яка відповідала ідеології, була куди «конструктивнішою» і менш шкідливою для психіки та здоров'я. Вона, як тепер кажуть, допомагала вишиковуватися в шеренги, марширувати, будувати майбутнє або просто нові корівники. У кожній радянській пісні чулася конкретність поставленого авторами завдання. У рок-пі-сень не було конкретики, вони викликали тваринний інстинкт радості, відчуття свободи, тремтіння та несподіваність бажань. Людиною, що полюбила таку музику, керувати було неможливо. Ось і тоді, в конторі, після таємного прослуховування Джимі Хендрікса, чи то заради звукового камуфляжу, чи то заради духовно-фізичного повернення в нормальний стан радянської людини, всі вони втрьох прослуховували кілька пісень Магомаєва або – героїчних – Йосифа Кобзона. І тільки потім розходились або по оселях, або по завданнях. Утрьох вони тоді ж розглядали оперативні фотознімки львівських хіпі і братів по духу, що заїжджали до них. У принципі, й Ваня Сухих, і Нікіта Рюмачов ніякого професійного відношення до оперативної розробки хіпі не мали, для них усе це було хобі. Але чому ж Рябцев усе їм розповідав і показував?

Рябцев замислився. І, на свою радість, згадав, що об’єднало їх трьох спочатку прослуховування конфіскованих платівок, а тільки потім уже вони зацікавилися тими, до кого не дійшли ці поштові посилки.

– Ех, – зітхнув уголос Рябцев.

І згадав, скільки всього не дійшло поштою до Аліка Олисевича і його друзів. І стало йому гірко й соромно. Але тільки на декілька секунд.

«Це не я, це система», – заспокоїв себе Рябцев.

І згадав, як довго не міг наважитись і як усе-таки наважився нещодавно вийти до них і признатись. І, звичайно, насторожено зустріли його вночі на Личаківському цвинтарі хіпі, що подорослішали, постаріли, але не змінилися. Еге ж, таку інформацію переварити важко. Важко, але потрібно. Для справедливості. А справедливість дуже важлива для історії. Історія – вищий суддя. Це Рябцев знав. У львівських хіпі своя історія, у львівського КДБ – своя. Але це не означає, що ці дві історії перетиналися тільки на лінії ідеологічного фронту. Скрізь і завжди були колабораціоністи, співчуваючі, та і просто зрадники або слабовільні. Про останніх думати Рябцеву не хотілось, а от і себе, і своїх двох товаришів по службі він вважав щирими співчуваючими і в чомусь носіями та вершителями вищої справедливості, вершителями того, що, врешті-решт, в очах історії дозволить навіть його колишню контору – КДБ – фарбувати не самим чорним кольором, як це нині заведено. Принаймні так йому, Рябцеву, зараз здавалося.

Кава закінчилась, але смак її ще тримався на язиці. Рябцев примружився, губи склалися в тонку напружену лінію.

«Так, я ще в боргу, – подумав він. – Я ще себе не реабілітував. Але це потім. Я їм іще мушу дещо повернути, і тоді… Тоді вони спочатку будуть у шоку, потім – ледве чутні слова вдячності. Хто ж голосно дякуватиме колишньому кадебісту, нехай навіть якщо він у якомусь розумінні зробив подвиг, а якщо бути точнішим – то зрада службових інтересів? Потім. Потім можна спокійно помирати».

Рябцев уявив собі власний похорон: жовтий автобус із чорною смугою в’їжджає у браму Личаківського цвинтаря, відкриту труну з небіжчиком піднімають на плечі високі та довговолосі хіпі зрілого віку. Всі – в джинсовому одязі. Серед них перший ліворуч – Алік Олисевич. Поряд із ним Пензель та Ігор Злий. За труною – кілька постарілих товаришів по службі в цивільному…

– Може, вам іще кави? – порушила роздуми Рябцева дівчина за барною стойкою.

– Ні, дякую! – Рябцев підвівся і, натиснувши на «паузу», зупинивши свої візуальні фантазії, пішов до виходу.

Зробивши собі маленьку кавову приємність, Рябцев замислився про своїх пернатих підопічних. Уже зупинившись біля моторолера, подзвонив знайомому голуб’ятникові, поцікавився наявністю вітамінів. Той відповів ствердно, чим допоміг Рябцеву конкретизувати план на найближчу годину.

І поїхав Рябцев на своєму жовтому «piaggio» по мокрому асфальту Сихова. Повз багатоповерхівки та колишні пустирі, на яких вишикувалися церкви й костьоли, повз торговельний центр «Арсен», повз ринок Санта-Барбара.

Ілько Наріжний, для якого голуби були не лише хобі, але й маленьким бізнесом, прийняв Рябцева у себе вдома, у двокімнатній квартирці на п’ятому поверсі.

– Усе свіженьке, навіть не розпаковував, – сказав він, розгортаючи вчетверо складений аркуш паперу. – На ось, подивися!

Рябцев пробігся поглядом по списку назв. Повернув погляд на хазяїна – сутулого вусатого здорованя, років на десять молодшого за Рябцева.

– А ти що порадиш? – запитав.

– Ну, минулого разу ти бельгійський «вітамікс» брав… Я його цього разу не привіз. Зате «Омніформ» є, це те ж саме і теж бельгійське. У тебе вони всі здорові? Кліщів немає?

– Здорові, чого їм хворіти?

– «Омніформ», коротше, а до нього ще «форталіта» і «декстротоніка», щоб вони взимку спортивну форму не втрачали! – твердіше запропонував Ілько Наріжний.

– А навіщо їм спортивна форма?! Я їх на змагання не вожу…

– І даремно не возиш? Спорт не лише людям життя подовжує! Випити хочеш?

Рябцев заперечливо хитнув головою.

– Вітаміни візьму, а все інше – ні, – рішуче сказав він.

Хазяїн квартири кивнув.

Отримавши в обмін на двісті гривень пакет із вітамінними добавками для корму, Рябцев попрощався.

Смеркало. Вологість обважнювала повітря, вечорила його, забарвлювала сірим кольором.

Через десять хвилин колишній капітан уже відчиняв двері свого голубника, заводив усередину моторолер, умикав світло.

Нагорі, між першим поверхом і голубами, Рябцев скинув із табурета газету, всівся. Далі він уже все робив сидячи, позаяк руками можна було дістати і до маленького столика, за яким вони з Аліком нещодавно непогано поспілкувались, і до тумбочки, де стояв посуд і пляшка мінералки. Наливши собі склянку «Моршинської», Рябцев задумливо подивився вгору. Лампочка світила слабко – акумулятор потребував заряджання. Але згори виразно долинав бадьорий голубиний говір. Рябцев усміхнувся, відпив води і опустив погляд на пакетик із голубиними вітамінами, що лежав поряд на дерев'яній підлозі. Ось він зараз хвилин десять відпочине, туркотання мирне послухає, а потім уже і за справу візьметься: змішає вітаміни з кормом і почастує своїх пернатих приятелів оздоровчою вечерею.