Текст книги "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 25 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Рябцев кивнув, вийшов. Повернувся з прасувальною дошкою, розклав її. Ввімкнув у розетку праску, приніс із ванни випрані джинси Аліка і, розклавши їх на дошці, почав розгладжувати. Над джинсами під звуки шипіння, що долинали з-під гарячої праски, здіймалася пара. В повітрі запахло теплою домашньою вогкістю. Й Аліку стало тепліше. Він зрозумів, що капітан прискорює праскою висушування його одягу, і спостереження за цим процесом відвело думки та відчуття гостя вбік від дискомфорту і дивного внутрішнього занепокоєння.

О пів на шосту Алік зняв кадебістську шинель і знову надів джинси та джинсову куртку. Одяг передав йому тепло, отримане від праски. Алік почав прощатись, але Рябцев наполіг на тому, що він сам виведе гостя на пряму дорогу.

На сходовій клітці, просто за дверима квартири Рябцева, лежала порожня пляшка з-під портвейну та надгризена цибулина, навкого валялися хлібні шкуринки.

– Бомжів розвелося! – засмучено видихнув Рябцев.

Він провів Аліка до проспекту Червоної Калини, попрощався і, пообіцявши незабаром нагадати про себе та свої передчуття, попрямував назад досить твердою ходою.

Через півтори години Алік вийшов на безлюдну і безмашинну Замарстинівську і вирушив у бік свого будинку. На розі Татарської Аліка немов струмом ударило. Він зупинився. Знову рукам і ногам стало холодно, а по спині побігли мурашки. Доторкнувся до лоба, і пальці стали вологими. В повітрі виник запах йоду, запах моря, запах водоростей, що гниють на піщаному березі. Згори, з темного неба, долинув різкий пташиний крик, схожий на крик чайок. І ще з'явився страх, страх іти вперед. Він зробив кілька кроків назад, і внутрішній холод потихеньку почав слабшати. Так само і запах йоду раптом покинув повітря, що ним дихав Алік. На зміну пташиним крикам настала тиша. Алік знов озирнувся на всі боки, вглядівся в дорогу, по якій йому треба йти, якщо він хоче дістатися свого будинку. Знову попрямував уперед, і тут же новий удар холоду та занепокоєння зупинив його. І запах моря ще дужче вдарив у ніс, крики чайок посипалися з неба, як град звуків. Знову відбіг назад, у тишу, зупинився. Сів навпочіпки, скоріше, піддавшись виниклій у ногах слабкості, ніж просто для відпочинку. Гарячкові думки нагадали йому слова та підозри капітана Рябцева.

– Схоже, він має рацію, – прошепотів Алік, втупившись у вулицю, що йшла у бік Брюховичів, вулицю, яка з незрозумілої причини раптом стала для Аліка непрохідною, вулицю, що не бажала пропускати його додому.

Розділ 20

Ближче до п'ятої ранку Тарас відклав убік п'ятий том «Малої медичної енциклопедії», куплений на книжковій розкладці біля пам'ятника Івану Федорову. Звичайно, йому б зараз більше згодився перший том, на літеру «А», щоб краще зрозуміти природу та способи лікування алергій, але п'ятий том починався з літери «Л», а якщо точніше – з опису дії протитуберкульозного засобу «Ларусан». Тому Тарас перегортав джерело викладених за абеткою медичних знань вільно, зупиняючи погляд на окремих статтях, що, хоч як це дивно, освіжали в пам'яті уривки знань, здобутих під час спроби стати фельдшером. Коли б не яскраво-зелена обкладинка цього тому, коли б не назва, в якій гордо було присутнє слово «енциклопедія», якби ще й не ціна десять гривень, то не купив би він цей п'ятий том. А тепер, нагортавшись його вдосталь, відчув Тарас необхідність зміцнити свою незавершену середню медичну освіту купівлею одинадцяти томів, яких бракувало. Як не крути, а гроші він заробляв медициною! Здоров'я – це найнадійніший товар, кращий за хліб! І хто знає, яка ще в його, Тараса, розумну голову може прийти думка, пов'язана з медичним заробітком? А думка сама по собі не прийде. Вона має від чогось відштовхуватись. І якщо збере він усі дванадцять томів цієї енциклопедії, то прикладних думок може з'явитися сила-силенна. Але однаково починати потрібно з літери «А». Із самого початку. Це не лише природно, це просто необхідно. Розібравшись із алергією Дарки, він зможе особисто зняти з неї її довгі по лікоть рукавички, зможе поцілувати подушечки пальчиків, зможе доторкнутися до її шкіри!

Він заварив міцної кави, залив у термос. Після короткого вагання додав туди п'ятдесят грамів коньяку і щільно закрутив чашку-кришку. Вийшовши у двір зі спортивною сумкою на плечі, він постояв хвилину перед своїм «опелем» і вирушив пішки до брами, що веде на вулицю. Заводити машину в таку рань у дворі, на який виходили вікна трьох десятків квартир, здалося йому не дуже ввічливим. Раніше він не замислювався про сусідів, але зараз, наповнений ніжними почуттями до дівчини з нічного обмінника, раптом упіймав себе на підсвідомому благородстві. Мабуть, закоханість дійсно ушляхетнює.

Сплячий Львів спокійно дихав вологим прохолодним повітрям. Жодне вікно на Пекарській вулиці не світилося. Тільки світлофори підфарбовували ніч по черзі то жовтим, то червоним, то зеленим кольорами. Через вуличний спокій, який оточував Тараса, він прагнув іти якомога тихіше, проте йому це не зовсім удавалося з однієї-єдиної причини – він поспішав на кавове побачення.

Вже вийшовши на вулицю Франка, Тарас зовсім забув про своє недавнє дбайливе ставлення до міської нічної тиші, й відлуння його кроків ударилося в стіни старих будинків обабіч вулиці й, відштовхнувшись од стін, злетіло ще вище, вище за дахи міста.

А попереду показалося маленьке, наповнене жовтим світлом віконце обмінника. Перед ним – фігурка людини, навпроти на дорозі – таксі з фарами, що світяться.

Тарас зупинився. Дочекався, коли Дарка залишиться сама. Таксі відвезло клієнта обмінника через кілька хвилин.

– Каву замовляли? – Тарас притулився до віконця, тримаючи в руці термос.

За віконцем вітально замахала рука в довгій зеленій рукавичці. Коли вона опустилася, Тарас побачив радісне обличчя Дарки.

– Де наші венеційські кавові філіжанки? – весело запитав він.

– Знаєш, змінник із друзями використовували їх за призначенням, – винувато всміхаючись, сказала Дарка. – Але я їх відмила. І його вже попередила!

Вона дістала обидві попільнички і просунула їх у нішу для обміну грошима.

Тарас наповнив попільнички кавою. Одну акуратно повернув назад за віконце.

– Сьогодні вона якась незвичайна, – мовила Дарка, піднісши попільничку з кавою до рота.

– Інший сорт, особливий! – таємничо прошепотів Тарас. – А в тебе вихідні бувають?

– Бувають, – Дарка теж перейшла на шепіт. – А в тебе теж бувають?

– Теж бувають, – Тарас кивнув. – Так, може, ми… що-небудь придумаємо?!

Обличчя Дарки стало серйозним.

– Можна і придумати, але ти мусиш ні на секунду не забувати про те, що я тобі говорила в кав'ярні…

– Я тільки про це і думаю, я навіть том медичної енциклопедії купив. Правда, не той… Ні, я все розумію. Мені просто хотілося б побути з тобою подовше… у громадських місцях. Ти не думай…

Дарка знову заусміхалася.

– У мене в середу вихідний, – сказала вона. – Можу затриматися до півночі, якщо ти мене потім додому проведеш!

– Звичайно, проведу! І місцину виберу, де затишніше і смачніше!

– А завтра ти мені каву принесеш? – грайливо запитала Дарка.

– Авжеж! Цей самий сорт чи інший?

Дарка зробила ще один ковток, посмакувала.

– Давай цей самий! – Вона подивилася на свій наручний годинничок, надітий поверх рукавички. – Тобі пора! Через хвилин п'ятнадцять за мною приїдуть!

– Ну і що?

– Я не хочу, щоб хто-небудь, окрім тебе, думав, що ти мені подобаєшся!

Тарас просунув руку в нішу, постукав пальцями по прилавку обмінника. Дарка ніжно провела пальцем у рукавичці по тильній стороні його долоні.

– Приходь завтра! – прошепотіла вона.

Цей її шепіт так наелектризував думки та тіло Тараса, що, вже віддаляючись від обмінки, він, здавалося, не йшов, як людина, а летів над землею повагом, як куляста блискавка, готова вибухнути від внутрішнього захвату при щонайменшому зіткненні зі сторонньою для його почуттів дійсністю.

Дивною була і цілковита відсутність фізичної втоми. Наближався час гімну, після звучання якого по національному радіо несинхронно зашарудять своїми мітлами львівські двірники. Мали б уже засвічуватися вікна в будинках, повз які він ішов. Але мовби хтось натиснув на кнопку «пауза» в головному годиннику, за яким жило місто. І ніч тягнулася довше, ніж зазвичай, ранок запізнювався, сни не відпускали сплячих, ворони Стрийського парку затримувалися з перельотом у бік міського звалища біля села Грибовичі. І ніщо не відволікало Тараса від насолоди захватом закоханості, захватом життя, який накопичився у нього всередині.

Він дійшов до повороту на свою вулицю, й раптом передсвітанкове, але все-таки прозоре повітря втратило свою звичну податливість. Повітря, немов сильний зустрічний вітер, припинило легку ходу Тараса, пронизало його тіло неприємними холодними вібраціями, через що виникла у Тараса несподівана безпорадна розгубленість. Він зупинився, нервовим поглядом «обійшов» знайомі околиці, будинки та вітрини магазинчиків. А відчуття холоду тільки посилювалося. Тремтіння пробігло по руках, холодне повітря мокрими пальцями доторкнулося до голої шиї. Згори посипався неприємний і агресивний крик-регіт птахів. Різкий запах моря вдарив у ніс, і Тарас чхнув. Не розуміючи, що з ним відбувається, він позадкував, і холод відпустив його. Птахи замовкли, звітрився й запах моря. Але на зміну всьому цьому закапав дощ. Настрій несподівано змінився на гірший, на душі стало тяжко, і страх перед прийдешньою зимою безпричинно й нез'ясовно запанував у його думках, що заметушилися, мов перелякана гороб'яча зграя. Хвилин десять-п'ятнадцать він стояв на місці, занурений у себе й у свій несподіваний страх. Вікна квартири на першому поверсі праворуч від нього засяяли добрим жовтим світлом. Краєм ока помітив він, як засвітились і вікна в будинку по інший бік вулиці. Повз нього пройшла старенька з болонкою на повідку. Болонка понюхала холоші Тараса і продовжила свій шлях, а її хазяйка кинула на молодика, що стояв, підозрілий погляд.

Тарас озирнувся, провів стареньку із собачкою поглядом і пішов до себе.

Вже біля брами, що вела в його двір, слабкий холод знову спробував звернути на себе увагу Тараса. І в повітрі щось повторилося, тільки вже в терпимішій, ледве вловимій формі. Це вже не був явний і виразний запах моря, а скоріше нагадування про цей запах.

Роздягтись, Тарас улігся під ковдру. Із-за завішеного вікна пробивалися смужки світла. Очі самі заплющилися, світ погас, переможений фізичною та емоційною втомою.

Розділ 21

Відчуття голоду ось-ось було готове розбудити Тараса, але, на жаль, запізнилося буквально на п'ять хвилин. Викрик п'ятої сходинки парадного, жорстоко-тужливий, пронизливий, гострий, як наточений серп, змусив тіло сплячого здригнутися. Цей викрик проник у тіло через обидва вуха і пройшов наскрізь, уколовши собою навіть внутрішню частину стіп. Тарас підібгав ноги, подивився в стелю. «Бідолашний Єжи!» – встиг подумати він про сусіда, якого п'ята сходинка просто доводила іноді до сказу.

І тут задзеленчав дверний дзвінок. Тарас підвівся, натягнув джинси і, голий до пояса, з головою, поки що повністю не здатною сприймати навколишній світ, вийшов у коридор.

За відчиненими дверима стояв сусід знизу. Стражденно-землистий колір його обличчя насторожив Тараса. В очах його не було живинки.

– Уранці ти не переступив п'яту сходинку! – голос Єжи пролунав похмуро і загрозливо.

Тарас відчув скандал, який наближався й, мабуть, із шостої ранку визрівав у цьому худому та невлаштованому тілі, аж ось нарешті визрів. Скандал, так би мовити, з доставкою додому. Губи в Тараса скривились, у пам'яті відгукнувся викрик цієї ж сходинки, що прозвучав кілька хвилин тому.

– Ти ж щойно сам на неї наступив, – мовив Тарас.

– Значить, ти почув? Значить, ти мене розумієш? – Голос Єжи ставав голоснішим і різкішим.

Тараса залихоманило. Настрій зіпсувався. Проте він зібрався з думками, замислився, як би швиденько загасити цю іскру, що з неї ось-ось почне розгорятися скандальне полум'я.

– Винен. – Тарас рішуче опустив голову і побачив на ногах Єжи пухнасті капці. – Зі мною під ранок щось дивне сталося, просто тут поруч, під будинком.

Тарас зробив кілька кроків назад і запропонував жестом сусідові увійти.

Погляд Єжи ожив і наповнився нерозумінням. Натхненний цією зміною настрою сусіда, Тарас повів його до кімнати.

– Сідай. Оксані так сподобалось, як ти мене постриг!

– А що сталося? – запитав Єжи, сідаючи за стіл.

– Я не був п'яним, розумієш? – Тарас усівся навпроти. – На розі з Франка мене щось зупинило, стало навдивовижу страшно і холодно. У ніс запах моря ударив, а згори немов чайки закричали. А коли я відступив на кілька кроків, усе це зникло.

Єжи замислився.

– У тебе випити є? – запитав він після короткої паузи.

Утішений тим, що п'ята сходинка втратила в їх розмові актуальність, Тарас різко підвівся з-за столу.

– Горілки? – уточнив він.

– Ні, давай чаю! – несподівано попросив Єжи. – Зі мною щось схоже теж нещодавно було, днів п'ять тому, вночі…

Стоячи біля закипаючого чайника на кухні, Тарас не міг не думати про дивноти в поведінці Єжи, помічені ним за останній час. Гладенько поголені щоки вдень, чай замість горілки. Усе це викликало невиразні підозри.

До чаю в Тараса нічого, крім цукру, не виявилося.

У кімнаті було темнувато, і, поставивши філіжанки на стіл, Тарас одсмикнув дві половинки фіранок.

Єжи обернувся до вікна.

– Ти рибок годував? – запитав він.

– Вчора вранці, так.

– А сьогодні вранці?

Тарас усміхнувся, взяв у руку коробочку з кормом і нахилився над маленьким акваріумом. Нахилився і завмер. Рибки нерухомо «стояли» у воді, зібравшись у компактну зграю в ближньому до краю підвіконня кутку акваріума.

– Щось із ними не те, – прошепотів Тарас, не відриваючи від рибок погляду.

Єжи підійшов і теж втупився в рибок.

– Оксана говорила, що вони можуть передбачати землетруси. – Тарас обернувся до сусіда. – Тільки в цьому разі вони мають нервово по поверхні плавати… Треба Оксані подзвонити, запитати!

– Та вони злякані! – ткнув у бік рибок пальцем сусід. – Дивися! Хтось тобі у вікно каменем кинув!

Тарас простежив за поглядом Єжи і побачив на зовнішній шибці вікна троянду тріщин, що розходилися від невеликої дірки якраз на рівні акваріума.

– Я ніколи не бачив зляканих рибок, – признався Тарас.

– Ти їх гарненько погодуй, вони і прийдуть до тями! – порадив Єжи.

Тарас щедро насипав на поверхню води корму і завмер. Буквально через секунду рибки рушили до їжі, й Тарас заспокоївся. Вони повернулися до столу.

– Треба буде тепер скло міняти, – сумно, але без трагізму мовив Тарас.

– Так, адже скоро зима! А там наскрізь дірка, – закивав Єжи. – А ось стосовно того, що тут у нас уночі коїться, треба в міліцію заявити. Це скоріше за все якась нова форма хуліганства!

– А може, магнітні бурі? – припустив Тарас. – Кажуть, що така буря може людину з розуму звести, якщо вона слабка чи хвора…

– А ти слабкий чи хворий? – стурбовано запитав сусід.

– Я – ні, я – здоровий.

– Якщо я піду заявляти, міліція посміється і пошле мене куди подалі! А ось якщо ти, то, може, і зроблять що.

– Що? – Тарас знизав плечима. – Патрулів сюди пришлють? А якщо це привиди? Міліція привидами займатися не буде! Привиди хабарів не дають, і з кишень у них нічого на пам'ять не витягнеш!

– А подзвони Оксані, – пожвавився раптом Єжи. – Вона ж така розумна і ділова! Вона відразу скаже, що робити треба! Це точно!

Тарас подивився на сусіда з підозрою. Інтерес Єжи до Оксани у Тараса не викликав ентузіазму. Одначе те, що сталося з ним рано-вранці на рідній вулиці, дуже схвилювало Тараса. Оксана ж була саме тією людиною, яка не лише могла все розставити по своїх місцях, але і на найскладніші запитання відповісти. І тут безперечне бажання Єжи побачити бойову подругу Тараса збігалося з бажанням самого Тараса почути, що Оксана думає із цього приводу.

Тарас подзвонив Оксані й попросив заїхати, сказавши тільки, що рибки, подаровані нею, якось дивно поводяться і що є ще одна серйозна тема, з якою без її поради ніяк не впоратися.

– Приїде? – обережно поцікавився Єжи після того, як Тарас опустив мобільник на стіл.

Тарас кивнув.

Через півгодини з-під вікон квартири долинув знайомий звук мотора «Чебурашки». У парадному «скрикнула» п'ята сходинка, і відразу після цього трель дверного дзвінка погнала Тараса в коридор.

– Ну що тут у тебе? – Оксана втупилася стурбованим поглядом у приятеля.

– Та тут… Ходімо, покажу!

Коли Оксана побачила Єжи Астровського, обличчя її закам'яніло.

– Ви ж збиралися сходинку замінити! – заговорила вона суворо, як учителька.

– Я пам'ятаю… Так, – забелькотав сусід. – Просто накладка вийшла, та і гроші витратилися… Я зроблю… Тут проблема серйозніша! – Сусід кивнув у бік підвіконня, де, схиливши голову над акваріумом, стояв Тарас.

– Що? Рибки? – Нотки суворості в голосі Оксани зникли. – Що з ними?

– Хтось камінчиком кинув, – показав Тарас Оксані на пробоїну в шибці, від якої розходилися кілька десятків тріщин і тріщинок. – Коли я сюди підійшов, риби усі в кутку стояли, і так нерухомо, як мертві… Немов налякалися.

– Ну? – Оксана перевела погляд з рибок на Тараса. – Але ж тепер вони нормально плавають?

– Тепер так. Але я цього ранку теж… Мене теж налякали…

– Камінцем? – сердито запитала Оксана.

Тарас заперечливо хитнув головою й почав детально розповідати про те, що пережив дорогою додому. Усмішка на обличчі гості розтанула. Вона слухала Тараса уважно, забувши про те, що Єжи стоїть поряд.

– Зі мною теж щось схоже було, – вставив сусід, коли Тарас замовк. – Тільки не тут, на Пекарській, а біля Краківського ринку, вночі. Довелося в обхід іти, тому що повітря просто тряслось, і від цього навіть тіло тряслося. Я думав, що п'яний був, але тепер розумію, що ні.

Оксана всілася за стіл, уперлася ліктями в стільницю і, підперши щоки долонями, завмерла, заглибившись у роздуми.

– Може, чаю? – запропонував Тарас і тут же помітив, як сусід схвильовано замахав рукою, привертаючи його увагу.

– Краще потім до мене на каву спустимося, – прошепотів він, мовби стараючись не тривожити роздумів гості.

Оксана обернулася.

Єжи Астровський витягнувся в струнку, відчувши на собі її погляд.

– Ви подумайте поки що, а я каву зварю! Через п'ять хвилин спускайтеся! – мовив він швидко і тут же зник у коридорі, наче боявся почути заперечення.

Неголосно клацнули двері, зачиняючись.

– Це він тебе напоумив мене покликати? – запитала Оксана Тараса.

– Ні, ми разом. Намагалися самі розібратися, а потім зрозуміли, що без тебе – ніяк. Якщо не хочеш спускатися до нього, можемо сказати, щоб він сюди приніс!

– Ну ти ж зі мною підеш на його каву?

– Звичайно, я тебе саму до нього не пущу!

– Бачиш, знаєш свого сусіда! – Оксана посміхнулася.

– Та ні, він нормальний божевільний, не маніяк!

Тільки-но зайшли до квартири Єжи, в ніс ударив різкий неприємний запах.

– Швидше проходьте до кімнати! – настійно порадив Єжи. – Я тут дезінфекцію проти мишей учора розпорошив, але провітрювати ще рано!

У кімнаті в нього виявилося напрочуд чисто і світло. Навіть Тарас, який тут уже був нещодавно, здивувався змінам. На стіні висіло новеньке овальне дзеркало в ажурній, фарбованій під бронзу, рамі. Перед ним, накрите білосніжним простирадлом, стояло старе радянське перукарське крісло.

– Що там таке? – Оксана взяла Тараса за лікоть і показала поглядом на крісло.

– Його робоче місце, – відповів Тарас і озирнувся. Єжи в кімнаті не було. – Він же перукар, – додав Тарас.

– А я думала, що просто алкоголік!

– Одне іншому не заважає, але сьогодні вранці від нього пахло шампунем, – Тарас перейшов на шепіт, почувши, як відчинилися двері.

До вітальні зайшов хазяїн квартири. У руках – таця з трьома порцеляновими філіжанками і такий же старий порцеляновий кавник. На кавнику і філіжанках – сценка полювання з хортами.

– Ви сідайте! – Єжи поглядом указав у правий кут кімнати, де стояв круглий столик, у центрі якого з вази з водою виглядала штучна троянда.

Гості зайняли стільці, залишивши хазяїну табурет із м'якою подушечкою.

– Цей сорт кави радять пити без цукру, – врочисто оголосив Єжи, наповнюючи філіжанки.

– Так, запах сильний, – схвально мовила Оксана.

Єжи примостився на «пом'якшений» подушечкою табурет, відпив каву з філіжанки, і його обличчя виявило задоволення.

– У тебе ж минулого разу цього столика не було? – запитав спантеличений Тарас.

– У мене і філіжанок цих не було минулого разу, – Єжи кивнув. – Я минулого разу теж був не дуже, хоч і старався. – Єжи подивився на зачіску Тараса, роботу своїх рук. – Усе купив на чесно зароблені!

– Ви пішли працювати? – захоплено вирвалося в Оксани, і Єжи, почувши ці слова, розцвів.

– Так, так, звичайно! Робота ушляхетнює людину, пам'ятаєте? Тільки мені спочатку довелось ушляхетнити себе, а потім уже все вийшло…

– Що вийшло? – спробував уточнити Тарас, уважно вдивляючись у гладко поголене обличчя сусіда.

– Ну що? За фахом! Ось, – він кивнув на закрите простирадлом крісло. – Воджу сюди жінок, роблю красивими.

– І що, йдуть? – здивувалась Оксана.

– Ну, такі, як ви, не йдуть, звичайно, – в його голосі прозвучала сумна нотка. – Але ті, що простіші, йдуть. Я їм зачіски роблю. Вже і фен на зароблені купив, і віник, і столик. – Він озирнувся на всі боки, немов перевіряючи, чи не купив він іще чогось на свої недавні заробітки. – Я, до речі, і чоловічу стрижку вмію, але чоловіків сюди кликати не хочеться. Неправильно зрозуміють. А от жінки, навіть якщо і неправильно розуміють, а однаково іноді йдуть…

– Хотіла б я подивитися хоч на одну. – Оксана єхиднувато посміхнулася.

Єжи скривив губи. Мовчки допив каву. Відійшов до телефону, що стояв на тумбочці. Набрав номер.

– Алло Іванівно, це Єжи Астровський. Пам'ятаєте? Ви не могли б мені дати рекомендацію як перукареві? Тут одна особа до мене ставиться з підозрою. Так, дякую! Секундочку!

Єжи перевів погляд на Оксану і запросив її жестом до телефону.

Неохоче взявши слухавку, Оксана піднесла її до вуха.

– Алло! Алло? – долинув звідти тендітний жіночий голос.

– Так, я слухаю, – мовила Оксана нарочито суворо. – Він що, вас підстриг?

– Ви знаєте, у Єжи чудові руки! Я тепер стригтимуся тільки в нього! Отож не бійтеся! Не пошкодуєте!

– Про що не пошкодую? – обурилась Оксана, озирнулася, простягнула слухавку Єжи, що стояв поряд. – Самі розмовляйте зі своїми фанатками!

Єжи ніжно взяв слухавку з рук гості. Його обличчя відбивало терплячість і сумирність, і, напевно, тому сердитість швидко покинула Оксану. Вона повернулася за стіл. Зробила ковток кави. Подивилася на Тараса винувато.

– Ви пробачте, – прозвучав поруч голос Єжи, що вів далі телефонну розмову. – Ви ж знаєте, іноді у жінок просто поганий настрій! Я вам завтра передзвоню! Так, не забудьте – поки що ніякого лаку для волосся!

За столом зависла важка, як сокира, тиша. Всім стало якось ніяково.

Єжи долив із кавника Тарасу й Оксані, але самому йому кави вже не вистачило.

– Піду ще зварю, – мовив він неголосно, підводячись.

– Чогось мене понесло. – Оксана знизала плечима, провівши поглядом хазяїна квартири.

– Іноді у жінок просто поганий настрій, – повторив Тарас слова Єжи і всміхнувся. – Не переймайся! Хтось же має ставитися до нього скептично. Мені – небезпечно. Я раз у раз на цю бісову сходинку наступаю…

– А кава нічого, – мовила Оксана.

Єжи повернувся за стіл хвилин через десять. Налив собі кави, відпив. Обвів поглядом гостей і тут же повернув погляд на волосся Оксани, від чого їй стало трохи ніяково.

– І багато у вас клієнток з'явилося? – запитала вона, спробувавши прибрати свою голову з-під його задумливого погляду.

– Ну жінок вісім уже. – Єжи подивився їй у вічі. – Було б більше, якби я не був такий соромливий. Усе-таки нелегко виходити на вулицю й вибирати жінку, яка не дбає про себе і при цьому явно нікуди не поспішає.

– Так ви просто на вулиці до них чіпляється? – пожвавилась Оксана. – Так от просто підходите і знайомитеся?

– Це зовсім не просто. – Єжи став зовсім серйозним. – Після першої клієнтки я півночі заснути не міг. Серце боліло. Але треба якось жити, особливо якщо я вирішив почати з нуля… Тобто з чистого аркуша.

– Це нелегко, – Оксана закивала. – Ви ще вчасно наважилися на такий крок. Я знаю багатьох, хто б вам позаздрив!

– Та чому там заздрити! – Єжи соромливо махнув рукою. – І не так уже це було й складно. Перестав пити, вирішив по п'ять разів на день чистити зуби, щоправда, паста тепер дуже дорога. Але смачніша, ніж раніше! Голитися став. – Він погладив долонею правої руки щоку, перевіряючи гладкість шкіри. – Одеколон купив наш, вітчизняний. Праску ось теж купив. – Єжи озирнувся, немов намагаючись знайти поглядом згадану праску. – Мені Тарас приклад подав. Я ж за ним давно спостерігаю! Був пройдисвіт пройдисвітом, додому з пивом повертався. А тепер ось рибок годує! Це, звичайно, ваш вплив!

Погляд Єжи знову поповз угору й зупинився на кучерявому короткому волоссі Оксани.

– Ну чому «пройдисвіт пройдисвітом»? – запізніло запротестував Тарас. – Я і зараз пиво люблю! Щоправда, менше. Його ж увечері п'ють, а мені зазвичай увечері за кермо потрібно! Робота!

– У мене там щось не в порядку? – напруженим голосом запитала Оксана.

Єжи знову опустив погляд і подивився їй у вічі.

– Може, тільки здається, але… У вас улітку волосся не сіклося?

– А хіба кучеряве січеться? – здивувалась Оксана.

– Ви дозволите? – Єжи підвівся з-за столу, відійшов до тумбочки, з ящика взяв збільшувальне скло на ручці й підійшов до гості.

Оксана знову засовалася, занервувалась. Обличчя її почервоніло.

Єжи нахилився над головою гості й, вивчивши її волосся крізь лупу, тут же зробив крок назад і зітхнув із полегшенням.

– Вибачте, – сказав він, сідаючи на табурет. – Я просто злякався. Здалось… У вас чудове волосся!.. Хоча ви ним не користуєтеся.

– В якому розумінні не користуюся? – втомлена від свого власного роздратування, Оксана впилася поглядом у хазяїна.

– Ну, ви могли б привертати безліч поглядів чоловіків, якби захотіли.

– А навіщо мені їхні погляди?! – її голос став колючим. – Мене тільки один ваш погляд із себе виводить, а якби таких поглядів було три або чотири, я б вибухнула, як атомна бомба!

– Дивна ви якась, Оксано! – знову миролюбно заговорив Єжи і перевів погляд на Тараса. – Я вам пропоную безкоштовно зачіску зробити, а ви гніваєтеся! Повірте, нова зачіска – це новий шанс у житті!

– Слухай, Тарасе, ходімо до тебе! – Оксана підвелася з-за столу. – А то добром ця розмова не закінчиться!

Тарас теж підвівся. Глянув скоса на застиглого в розгубленій позі хазяїна.

– Але ви ж до якоїсь перукарні ходите? – жалібно запитав Єжи.

– Та ні до якої не ходжу! – відрізала Оксана. – Подруга мене іноді підстригає, от і все!

Єжи засмучено хитнув головою.

– У вашої подруги, напевно, і дача є, де вона на кущах тренується!.. – напівпошепки мовив він.

– За каву спасибі! – твердо мовила Оксана і значущо подивилася на Тараса, розраховуючи, що він піде до виходу, а вона за ним услід.

Але Тарас стояв на місці.

– Жаль, що ви йдете, – мовив Єжи. – Давайте я вам хоч своє крісло покажу! Радянський антикваріат, але всі механізми працюють!

Він підійшов до перукарського крісла, зняв із нього простирадло, розвернув до Оксани.

– Ви знаєте, я б навіть вам доплатив, якби ви дозволили мені зробити вам зачіску!

– Послухайте, Єжи! По Львову ходить стільки нещасних, кошлатих, нестрижених бомжів, а ви на моєму волоссі зациклилися! Ви б для початку їх постригли, а потім уже мене!

– І скільки мені їх потрібно постригти, щоб потім можна було вам зачіску зробити?

– Та хоч би десяток спершу! – Оксана знову всміхнулася, укотре відчуваючи, що переборщила зі своєю жорсткою реакцією на перукарські фантазії цього колишнього алкоголіка.

– Я готовий, заради вас готовий хоч п'ятдесят бомжів постригти, – пробурмотів Єжи.

– Так, Тарасе, ходімо! – Оксана вже сама зробила крок до дверей у коридор.

– А коли починати? – запитав її Єжи, теж зробивши крок до виходу з кімнати.

– Що починати? – перепитала вона.

– Ну, безхатьків стригти.

– Знаєте, давайте потім про це поговоримо! Ви мені стільки локшини сьогодні навішали, що навіть думати тепер складно! Якщо так уже хочете, то по четвергах в обід біля Порохової вежі! Туди всі львівські бомжі їсти приходять, – спересердя виговорилась Оксана і вийшла в коридор, де різкий неприємний запах змусив її прискорити крок.

– Може, чаю? – запропонував Тарас, коли вони піднялися до нього, переступивши через п'яту сходинку.

– Та ти що? Я вже поїду! Твій Єжи мене вже так кофеїном накачав, що я, напевно, і заснути сьогодні не зможу!

– Ти його вибач, – попросив Тарас. – Він, схоже, покращати намагається. Тільки б знову не запив. Приходив кілька разів мене від твого імені контролювати: годую я рибок чи ні!

– Добре, досить про твого Єжи-їжачка. Набрид він мені. І ти мені сьогодні набрид. Поїду я до своїх рибок. Хоч вони нерви не псують і стрижку не пропонують!

Оксана поцілувала Тараса в щічку і, махнувши рукою на прощання, вийшла.

Тарас підійшов до вікна. Почекав, поки синя «Чебурашка» виїде з двору. Потім увімкнув комп'ютер.