Текст книги "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 25 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Розділ 17

Повернувшись додому, Тарас звично роздягся і влігся на диван. До виконання Державного гімну залишалося не більше двадцяти хвилин. Тіло відчувало втому, але в голові було світло, нібито там увімкнули лампочку-стоватку. І думкам у голові через це внутрішнє світло було так просторо, що здавалося: знайдеться там місце і ще для тисячі інших приємних роздумів, які, звичайно ж, починались і закінчувалися Даркою, і знову починались і закінчувалися нею. Вона зайняла ввесь простір, усі клітини його мозку, відповідальні за емоції та уяву, працювали немов тільки на неї, на її імідж, на її «піар». Його мозок був зараз геніальним іміджмейкером Дарки. Її руки в темно-синіх матер’яних рукавичках до ліктів ніжно доторкалися до Тараса зсередини, немовби вона вся перебралася всередину його тіла та всередину його мозку, і йому не треба було шукати способу доторкнутися до неї, досить було відчути її присутність у собі, всередині своєї власної оболонки.

Він лежав, накрившись легкою ковдрою, накопичуючи під нею своє особисте тепло для легшого входження в сон, такий потрібний і необхідний для того, щоб потім бадьорим і радісним приготуватися до їх першого побачення. Йому багато не потрібно, годинки чотири, може, п’ять. Йому напевно щось снитиметься. Можливо, що навіть минула ніч і пиття кави з чорних попільничок із золотим написом «Venezia» на дні. Цього нікому не розповіси, тому що ніхто не повірить, по-перше, в те, що таке кавування можливе, а по-друге… По-друге, і по-третє, і по-десяте, усе, що відбувається вночі, вдень здається нереальним. Якщо розповісти, що дівчину, яка працює в нічній обмінці, замикають, як принцесу у вежі, з купою валютних багатств під рукою, а потім, уранці, відмикають і відвозять! Якщо розповісти, що принц без коня, але на старому «опелі», приїздить до цієї замкненої вежі й намагається цю принцесу звільнити! Якщо розповісти, що принцеса, з симпатією начебто ставлячись до принца, таємно знімає його веб-камерою й показує портрет королю-батькові, а той доручає своїм стрільцям вирахувати і «пробити» за системою цього принца, перш ніж дасть згоду на те, щоб принц визволив принцесу з вежі! Та він сам би ніколи не повірив у реальність того, що відбувається! Але ніхто його і не просив вірити. Для нього бачити – це вже вірити. А він усе це бачив, чув, пережив і переживає досі!

– «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…» – заспівала привчена до гімну радіоточка.

Тарас заплющив очі, приготувався до сну, завмер. Усі думки зупинилися в очікуванні переходу тіла в інший стан.

Радіоточка виконала гімн, як завжди, пафосно і до кінця. І Тарас, дослухавши його, зрозумів, що сон не наближається, зрозумів, що він так само, як і перед гімном, лежить із заплющеними очима та зупиненими думками і чекає занурення, яке не настає.

«Я занадто збуджений», – зрозумів Тарас і знову подумав про Дарку. І подумав про те, що добре б хоч би хвилин десять не думати про неї. Може, тоді він засне, і Дарка просто йому присниться? І він спробував не думати про Дарку, але не зміг. Тому що зараз він думав про те, що не думає про Дарку, хоча йому й хочеться про неї думати.

Він лежав іще півгодини, потім годину. Очі його, як і раніше, були заплющені, а думки зайняті нею, Даркою. Тіло скаржилося на втому, голова скаржилася на передчасну бадьорість. Цей дисонанс дратував.

Він подумав, що добре б послухати гімн кілька разів, аби тіло за його допомогою перемогло бадьорість голови. Але з радіоточки долинали якісь безглузді новини про поліпшення життя та про європейські перспективи.

Стомившись від очікування сну, Тарас опустив голі п'яти на підлогу, всівся. Втоми в ньому явно додалось, але подіти її було нікуди. Вона просто накопичувалася в ньому, як електрика в акумуляторі, що заряджається. Що він потім із нею робитиме? Особливо ввечері, коли вони зустрінуться? Раптом тоді ця втома вирветься і змусить його заснути прямо за столиком у кав'ярні, а Дарка сидітиме навпроти і дивитиметься на нього дивним, сумним поглядом, згадуючи старогрецький міф про побачення Леандра і жриці Афродіти Геро.

Одягнувшись, Тарас вийшов на вулицю і вирушив до найближчого кіоску, що торгував компакт-дисками і дівідішками.

– У вас Гімн України є? – запитав Тарас.

І тут же зустрівся поглядом із хлопчиною, який, здавалося, ледве зі свого віконця не виліз із цікавості й бажання подивитися на автора запитання.

– У нас тут популярна музика, – сказав він після паузи.

– А де можна купити? – зніченим голосом, який уже втратив останню свіжість, поцікавився Тарас.

– Знаєте, – хлопчина, здавалося, зглянувся над дивним клієнтом, – за кіоском у вікні першого поверху клітка з папугою! Бачите?

Тарас відступив убік, заглянув за кіоск і дійсно побачив вікно з кліткою на першому поверсі триповерхового будинку. Повернувся до віконця.

– Там один дурень живе, він точно на гімні схиблений, кілька разів просто так без приводу вмикав його на повну гучність, поки я не викликав міліцію. Можете у нього попросити!

Тарас, пройшовшись по траві, що розділяла стіну будинку і тротуар, зупинився перед вікном. Із божевільним йому спілкуватись не хотілося, йому вистачало спілкування з сусідом із першого поверху. Але стан тіла так дратував душу, що відступати було нікуди. І Тарас постукав кулаком у вікно. Помітив, як налякано заметушився по клітці зелений хвилястий папужка.

Тюль за кліткою від'їхав убік, і у вікні Тарас побачив знервоване обличчя літньої людини. Хазяїн квартири незадоволено й запитально втупився в Тараса.

Тарас показав рукою на кватирку. Старий хазяїн прибрав із підвіконня клітку і відхилив вікно.

– Що потрібно? – запитав він голосом людини, готової до словесної самооборони.

– Мені дуже потрібний гімн, український, – забелькотав Тарас, прохально дивлячись у блакитні очі старого. – Мені сказали, що у вас є…

– Гімн?! – повторив старий, і обличчя його поступово втратило сліди роздратування. – Зайдіть, вхід із двору… квартира тринадцять…

Тарас вдячно кивнув і поспішив по бетонній відмостці просто під стіною будинку до його кута.

Старого звали Назар Орестович. Він уже стояв на порозі своєї квартири, коли Тарас увійшов до парадного. Завів його до кімнати, наповненої старими меблями. Тарасу відразу кинулись у вічі суперсучасний музичний центр, який стояв просто на підлозі біля вікна, і комп'ютер на допотопному письмовому столі.

– Два роки пенсію складав, – із гордістю прокоментував хазяїн квартири, помітивши, на що звернув увагу гість. – А навіщо вам гімн?

– Як навіщо? – вирвалось у Тараса скоріше від нерозуміння запитання, ніж від очевидності відповіді.

– Вибачте, – тут же відступився старий. – Звичайно, бачу, що вам потрібен… У мене тут… – Він відсунув шухляду письмового столу, витягнув кілька компакт-дисків у паперових конвертах. – Ось, візьміть! Просто в подарунок. – Він простягнув диск гостю. – Тільки з однією умовою.

Тарас уже тримав диск у руці, коли до його мозку дійшло слово «умова», що прозвучало з уст старого.

– Із якою умовою? – запитав він із побоюванням у голосі.

– Ви розумієте, ми живемо в такий час… я навіть не наважуся сказати в який…

– Та я розумію. – Тарас кивнув.

– У вас же комп'ютер є?

Тарас знову кивнув.

– Зробіть п'ять копій і роздайте п'ятьом друзям або знайомим. Я на собі перевірив: якщо кожного дня його слухати, він приносить щастя. Просто мало хто його слухає в країні. Тому і країни як би немає… Ви друзям роздайте, нехай слухають. І нехай кожен із них теж по п'ять копій зробить і своїм друзям роздасть. Розумієте?

– Це як лист щастя, чи що? – запитав Тарас.

– Це – гімн щастя, листи ж не звучать! Та й ніякої від них користі! Я сам перевіряв! А ось у ньому, у гімні, закодовано щасливе майбутнє нації, але збудеться воно, тільки якщо вся нація його слухатиме. Щодня! І по багато разів!

– Я слухаю, – признався Тарас. – Кожного ранку… Але мені цього сьогодні не вистачило… По радіо тільки один раз його грають.

– Я їм писав уже, – розуміюче вторив гостю хазяїн. – Просив хоч би тричі на день передавати… їм усе байдуже, аби реклама, а те, що гімн – це реклама майбутнього щастя, вони не розуміють!

Коли Тарас вийшов од старого на вулицю з компакт-диском у руці, повітря здалося йому дивовижно свіжим і запашним.

Він повернувся додому, роздягся. Скопіював файл із гімном на комп'ютер, зайшов у комп'ютерний програвач і вибрав для цього файла режим тривалого повторення. Натиснув курсором на «play» і швидко пірнув під ковдру. Сон настав під час третього повторення Державного гімну.

Розділ 18

На небі світило сонце, що відбивалося в калюжах тротуару. Воно вже світило, коли Тарас прокинувся, хоча крізь сон він виразно чув дріб косого дощу у вікно. Тепер же ні вітру, ні дощу не було. Вечорове чисте небо не відзначалося яскравою синявою, проте його блакитна сріблястість якось заспокоювала Тараса, налаштовувала на неспішні думки. Чи це очікуване цього вечора перше справжнє побачення з Даркою якимось дивним чином заспокоювало його?

Вийшов Тарас із дому дуже рано, майже за годину до обумовленого часу зустрічі. Від його будинку на Пекарській до статуї Діви Марії на проспекті Свободи заледве п'ятнадцять хвилин пішого ходу. Подовжувати шлях штучно, змінюючи та ускладнюючи маршрут, Тарасові не хотілось. І він просто максимально уповільнив крок. Кілька разів зупинявся, знаходячи для таких зупинок причину то в чиєму-небудь вікні, за склом якого сиділа і дивилася на вулицю біла кішка, то звертаючи увагу на старовинні двері з ґратчастим віконцем у стилі модерн.

Зустрівшись в обумовленому місці, вони стояли декілька хвилин біля статуї, спостерігаючи, як зупиняються перед Матір’ю Божою перехожі, як вони моляться й відразу продовжують свій шлях.

Далі вирушили вони у бік площі Ринок і саме там зупинилися біля третьої числом кав’ярні, що трапилася на їхній дорозі.

Її смарагдового кольору рукавички дивним чином гармоніювали з інтер’єром цієї кав’ярні. Темно-зелений приталений жакетик підкреслював любов Дарки до моди тридцятих років. Твідова злегка завужена донизу спідниця такого ж кольору і темніші, але теж зелені шкіряні полуботки доповнювали її образ, і в цьому вбранні вона ніяк не схожа була на працівницю обмінного пункту. Скоріше, її вигляд відповідав образові начальника відділення банку. Проте для начальника їй чогось бракувало. І Тарас швидко зрозумів чого. Її обличчя цього дня було вільне від косметики. Але це не впадало у вічі. Цього вечора її щокам вистачало власної рум’яності та свіжості, її губам – природного малинового блиску.

– Здається, нам пощастило. Тут цілком затишно! – усміхнулася, сівши за столик, Дарка. Поправила комір жакетика, озирнулась і подивилася в бік барної стойки, де стояв високий, із набріоліненим чорним волоссям хлопчина-офіціант.

– Знаєш, насправді це п’ята числом, ти просто не помітила, – признався Тарас. – Мені ця місцина більше подобається. Тут і кавоварка ніколи не ламається. І шоколад гіркий завжди є!

– А ти що, гіркий шоколад любиш?

– Ні, – смішливо вів далі Тарас. – Але тут він завжди є, подивися на рекламу на стіні!

Набріолінений хлопчина-офіціант підійшов і зупинився між Даркою й Тарасом. Тарас замовив каву по-віденськи. Дарка попросила собі подвійний еспресо.

Коли її пальчики смарагдового кольору піднесли філіжанку кави до губ, Тарас завмер. Він мовби відчув, що просто зараз, тільки-но вона зробить маленький ковток, його, Тараса, світ зміниться. Нібито не кава була в її філіжанці, а особливий еліксир, еліксир, що змінює бачення і відчуття світу, змінює його розміри, форми і звуки. Тарасові зробилося душно. Він зняв куртку і залишився в довгому плетеному светрі, купленому спеціально для того, щоб носити з джинсами.

– А що ти зазвичай робиш удень? – запитала раптом Дарка.

– Сплю, – розгублено відповів Тарас, але тут же стрепенувся й додав: – А ще поливаю кактуси і годую рибок.

– Кактуси та рибки? – здивувалася вголос вона.

– Вони одне одному не заважають, хоч і стоять поряд, на одному підвіконні. А ти що робиш удень?

– Теж сплю. Я легко засинаю, тільки коли тіло дуже стомлене, тому і працюю вночі… А потім, після сну, читаю, допомагаю батькові.

– Ти з батьком живеш?

– Так. Мама у нас була з дивацтвами. Коли батько захворів, вона пішла. А потім до іншого міста переїхала, до Чернівців. Іноді телефонує.

– Дивно! – Тарас знизав плечима. – Що, пішла тому, що батько захворів?

– Не судіть, та не судимі будете! – Дарка зітхнула. – Вона просто втомилася від моїх болячок. Адже я з дитинства завдавала тільки клопоту. їм довелося заради мене в квартирі повітряні антиалергічні фільтри встановлювати. А потім іще й батько…

– Ти ж казала, що в тебе алергія на гроші, а не на пилок.

– У повітрі не лише пилок літає. Гроші теж у повітрі є, найдрібніші частки. Ось ти береш гроші в руки, на пальцях залишаються їх частки, кислоти. Виникає реакція, яку ти не помічаєш, тому що товстошкірий!

– Я товстошкірий? – вирвалось у Тараса.

– Я в медичному розумінні говорю, – підкреслено м'яко мовила Дарка. – Товстошкірі не схильні до алергій, а тонкошкірі, такі як я, схильні. У людини ж пальці завжди вологі, навіть коли вона думає, що сухі й витерті рушником. І коли пальці торкаються грошей, то волога тіла вступає в реакцію з грошовою кислотою – вона і на купюрах, і на монетах. У товстошкірих реакція проходить ззовні, а в тонкошкірих грошова кислота проходить у кров…

– А повітря тут при чому?

– Наша температура 36 і 6, – спокійно пояснювала далі Дарка. – Температура реакції тілесної вологи та грошової кислоти ще вища, а значить, у результаті, якщо кислота не потрапляє в кров, то вона випаровується та залишається в повітрі. І потрапляє в кров тонкошкірих уже через легені.

– Ти хочеш сказати, що світ складається з тонкошкірих та товстошкірих і товстошкірі винні у проблемах тонкошкірих? – сформулював не без зусиль Тарас.

Дарка, всміхаючись, заперечливо захитала головою.

– Ні, в усіх проблемах винні гроші. Товстошкірі не винні.

– Так усе-таки я – товстошкірий? – трохи заспокоївшись, знову запитав Тарас.

– Так, – вона кивнула. – Дуже симпатичний товстошкірий, червонолиций і дуже забавний та винахідливий!

Близько сьомої вечора Дарка заспішила додому. На радість Тараса, вона дозволила йому провести її, й вони під ослаблими променями сонця прогулялися до її будинку на вулиці Дудаева, піднялися на третій поверх.

– Ти сьогодні вночі заглянеш? – запитала Дарка, вже вставивши ключ у замкову щілину.

– У мене сьогодні немає роботи, – признався Тарас. – Але якщо хочеш, можу організувати каву з доставкою!

– Хочу.

– О котрій годині? – Тарас жартівливо став у позу офіціанта, що приймає замовлення.

– Давай годині о четвертій! У цей час я страшенно позіхаю!

– Буде виконано! – пообіцяв Тарас і подався вперед усім тілом, намагаючись опинитися губами якомога ближче до її губ.

Дарка зробила півкроку назад, не прибираючи з обличчя усмішки. Потім, навпаки, трохи нахилилась уперед і торкнулася своїми губками його губ. Але тільки на мить.

Цієї миті виявилося досить, аби електричний струм пройшовся по всьому тілу Тараса зверху вниз. Тарас завмер.

– Це пробний поцілунок, – жартівливо мовила Дарка перед тим, як зникнути за дверима своєї квартири. – Вночі я тобі скажу: є у тебе на губах грошова кислота чи немає!

Додому Тарас ішов, відчуваючи невагомість. Він нічого навкруги не бачив. Ноги самі знали дорогу на Пекарську. В голові неповороткі думки спотикалися одна об одну, але він не звертав на них уваги. Все його самовідчуття в цей час перебувало на губах, які досі зберігали смак дотику до губ Дарки, смак уранішньої свіжості, малини та кави.

Розділ 19

Жовтий «piaggio» капітана Рябцева зупинився біля хвіртки Аліка на початку шостої. Повітря вже наповнювалося вечірньою вагою, втрачало потихеньку свою легкість і прозорість. Темніло й небо над Замарстинівською вулицею, й через це темніло його віддзеркалення в озері через дорогу від будинку Аліка.

Алік не дуже здивувався, коли колишній капітан держбезпеки подзвонив йому цього ранку на мобільний і нагадав про свою обіцянку запросити в гості. Настрій у Аліка в момент дзвінка не відрізнявся від звичайного, був він благодушний і налаштований до світу позитивно. Та й дивне зізнання Рябцева на Личаківському цвинтарі в ніч на вісімнадцяте вересня досі спливало в його пам'яті, нагадувало про те, що Алік цю інформацію так і не сприйняв як остаточну, тричі перевірену правду. І висіла вона в його свідомості, начебто книга висіла над книжковою полицею в повітрі, а не стояла на ній. До самого Рябцева Алік відчував одночасно і жалість, і цікавість. Тут уже і його малий зріст відігравав роль, і його очевидна російськомовна невлаштованість в україномовному Львові, хоча говорити по-українськи він навчився цілком стерпно. Старіючий уламок державної машини радянської імперії не викликав антипатії, хоча й особливої симпатії теж не викликав.

Коли Алік усівся за його спиною на м'яке сидіння моторолера, у нього виникло враження, що вести «piaggio» доведеться йому. Голова Рябцева маківкою ледве діставала до підборіддя Аліка, взятися руками за кермо не становило б труднощів, але, з іншого боку, капітан Рябцев сидів за кермом упевнено та компактно, і ноги його зручно поміщалися в ніші моторолера. Якби Алік сів на його місце, ось тоді б він і відчув усі незручності зросту, який називається «набагато вищим за середній». Із таким зростом зручніше та природніше сидіти за кермом мотоцикла.

Перед тим як поїхати, Рябцев раптом згадав про те, що хотів узяти до столу води з колодязя-джерела у дворі. Довелося Аліку повертатися до будинку за дволітровим бутлем, набирати воду.

– Мені минулого разу вона так сподобалася, – ніби виправдовуючись, мовив Рябцев, коли Алік знову всідався на моторолер.

Замарстинівська в години пік була вулицею малоприємною для їзди, особливо на відкритому виді транспорту, їм раз у раз доводилось об'їжджати вантажівки, маршрутки. Вихлопні гази заважали Аліку зосередитися. Він відвертався, намагаючись дихати «бічним» повітрям, на ходу поправляючи довге волосся, що розвівалося під крислатим шкіряним капелюхом, який тримався на голові тільки завдяки підтягнутій під саме підборіддя лямці.

Нарешті на горизонті з'явився Сихів, піднявся своїми білими багатоповерхівками над ближнім приватним сектором. Тут уже був рівненький асфальт, та й вантажівки кудись зникли з дороги.

– Я тебе, Аліку, додому не запрошую. Там прибрати треба, – знизивши швидкість, заговорив Рябцев. – Але зате гарантую, що так, як сьогодні, ти ще ніколи не сидів!

Рябцев звернув праворуч, проїхав уздовж кількох дев'яти-поверхівок. Із протилежного боку від будинків зеленів хвойний ліс. Несподівано Рябцев звернув на вузеньку стежину, що вела від дороги в бік лісу. Здивований Алік озирнувся на будинки, що залишилися за спиною, потім кинув погляд уперед і побачив, що стежина впирається в зелену дерев'яну вежу-голубник, за якою вже нічого, окрім дерев, немає.

«Piaggio» зупинився біля голубника.

– Ну от, – усміхнувся капітан Рябцев. – Милості прошу!

Алік зліз із моторолера, потягнувся, розминаючи плечові суглоби після не дуже зручної їзди. Рябцев тим часом зняв із дверей голубника висячий замок, завів усередину моторолер, потім виглянув і, впіймавши погляд Аліка, заклично махнув йому рукою.

У темряві, пронизаній запахом калійних добрив, спалахнула тьмяна лампочка й освітила грубо збиту дерев'яну драбину.

Хазяїн голубника зачинив двері на засувку і подерся нагору. Алік – за ним услід.

Другий поверх чомусь здався Аліку просторішим за перший. Можливо, тому, що тут стояв маленький столик, два табурети, старомодна тумбочка. Усі меблі було накрито розгорнутими газетами. Під ногами хрускотів висохлий голубиний послід. Над головою туркотіли голуби, що сиділи в двох частково видимих знизу просторих клітках. На дерев'яній перекладині між клітками нерухомо і мовчки розташувався самотній білий голуб.

– Сюди я запрошую тільки найближчих. – Рябцев, скинувши газету під ноги, сів на табурет перед столиком. – Ти, Аліку, друга людина, яку я сюди покликав…

Алік зняв газету з другого табурета і теж сів. Погляд його завмер на столі. Під «Известиями», що прикривали стіл, вгадувалася наявність посуду та пляшок. Сама газета позначилася свіжими слідами голубиної присутності. Тьмяна лампочка світила й тут, звисаючи на чорному дроті з верхньої дерев'яної перекладини, звідти, де самотньо сидів білосніжний голуб.

– Ну що, до столу! – урочисто мовив Рябцев і за краєчок стягнув «Известия», відкинувши потім газету на підлогу.

Перед Аліком постала приємна й знайома за змістом картинка: відкрита банка шпротів, миска з морською капустою, тарілочка з нарізаними ковбасою та сиром, хліб, скляна півлітрова банка з солоними огірочками, пляшка горілки, дві чарочки, дві склянки.

– Це мій маленький храм, – із любов'ю мовив Рябцев, і теплота, що прозвучала в його голосі, змусила Аліка ще раз оглядітися на всі боки.

Дивне почуття виникло у хіпі: ніби він зараз видивиться в якому-небудь непримітному куточку цього голубника повішену на стіну іконку. А можливо, навіть портрет Сталіна чи Берії. Але ні іконки, ні портретів у голубнику не виявилося. Погляд Аліка повернувся до лампочки над столом.

– А як вдалося протягнути сюди електрику? – запитав він.

Рябцев посміхнувся й заперечливо хитнув головою.

– Акумулятор поставив. Раз на тиждень вожу його додому на заряджання. Я ж тут частіше, ніж удома, буваю. Тут усі мої друзі. – Він подивився вгору. – І найбільший друг – Микитка! – Рябцев показав пальцем на великого білосніжного голуба з незвично кучерявими крилами, що сидів на перекладині. – Він у нас не простий, а серпокрилий! Красень і розумник!

Рябцев наповнив чарки горілкою, опустив на тарілку Аліка алюмінієву виделку.

– Був би одружений, – Рябцев подивився на закуски злегка критично, – тут би і запахи інші стояли! І виделки б мельхіорові були. Але мене покійна батьківщина вчила, що держава – первинне, а сім'я – вторинне!.. От і не встиг…

– Та чого там, – взявся заспокоювати капітана Алік. – У мене теж усе завжди по-простому! І тут є все, що людині потрібно!

– Еге ж, у цьому ти маєш рацію! – Рябцев підняв чарку. – Я й раніше, років тридцять тому, думав, що ти маєш рацію. А зараз для мене це просто факт! Давай, за добрі спогади!

Випивши, Рябцев налив собі й гостю у склянки води, набраної в колодязі-джерелі. Тут же відпив половину, прицмокнувши від задоволення.

– Нас раніше вчили, що запивати горілку – неправильно. Правильно тільки закушувати! А я думаю, кожна людина вільна вибирати, що їй правильніше: закушувати чи запивати. Мені ось і те, й інше подобається.

Алік, прожувавши шпротину й умочивши м'якушку чорного хліба у «шпротну» олію, закивав.

– Колишній світ складався з умовностей, тому і розсипався, – мовив він задумливо. – Цей світ теж складається з умовностей, тільки з інших! Теж розсиплеться з часом. Найважливіше – охороняти свій власний внутрішній світ од усяких умовностей!

– Ти просто як батюшка говориш! – здивувався Рябцев.

– Це я тут, – зніяковів раптом Алік. – Зазвичай я нормально висловлююсь.

Алік черговий раз оглядівся на всі боки, затримав погляд на серпокрилому голубові, що сидів просто над їхнім столом.

– Видно, місце так на мене діє, – додав Алік і зітхнув.

– На мене це місце теж діє, повертає мене до себе… Я ось за ними наглядаю, випускаю політати, побачення іноді дозволяю, бачиш же, вони в клітках окремо сидять. Хлопчики окремо, дівчатка окремо… Тільки ось Микитка на волі постійно, я йому довіряю. Та і до голубок він не прив'язується…

Алік скривив губи, і Рябцев тут же замовк.

– Щось несмачне? – обережно запитав він, і його рука потягнулася до пляшки горілки.

– Ні, смачне, – Алік зітхнув. – Просто у ваших словах щось кадебістське почулося… Дівчаток в одну клітку, хлопчиків – в іншу…

Рябцев, наливаючи горілку, засміявся і підняв шийку пляшки, щоб не пролити.

– Так скрізь же, де є люди, виникає щось кадебістське… Але з голубами по-іншому не можна. Бардак буде, яйця власні подавлять, поб'ються…

І Рябцев узявся захоплено і з любов'ю розповідати про голубів, про свій голубник, про те, що клубом львівських голуб'ятників керує зараз якийсь псих, але йому на це наплювати! Він у змаганнях участі не бере і, на відміну від інших голуб'ятників, своїх померлих птахів на сміття не викидає, а ховає тут же, неподалік, у лісі.

Захопленість, із якою колишній капітан славив свої з голубами відносини, знову налаштувала Аліка на лірику, і він чув Рябцева, водночас прислухаючись і до його монологу, і – в напівзабутті – до власних думок, які запірнули раптом у далеке радянське минуле. Життя його багато разів зводило в давні часи з кадебістами та ментами, але ще ніколи не зіштовхувало його з голубами та їх фанатами. Те, що фанатом голубів виявився колишній кадебіст, він же таємний фанат хіпі, робило картинку цього вечора ще й сумбурно-веселою. Проте Алік уже був у тому віці, коли далеко не все веселе викликає сміх або навіть просто усмішку.

Непомітно спорожніла півлітрівка горілки, і також, майже непомітно, Рябцев прибрав порожню тару зі столу, продовжуючи говорити і при цьому дивлячись Аліку просто у вічі.

Алік уже давно сидів без капелюха. Той тепер лежав у нього на колінах, виконуючи функцію серветки. їжа теж закінчилася. Алік уже замислювався про способи повернення на рідну Замарстинівську. Йому важко уявлялося, що підпилий капітан повезе його назад на своєму жовтому «piaggio».

А капітан раптом замовк, обернувся до тумбочки, витягнув із неї магнітолу. Перевірив, яку касету вставлено, й увімкнув апарат.

Знайомий Аліку з минулого століття голос Джимі Хендрікса заспівав:

 
After all the jacks are in their boxes,
And the clowns have all gone to bed,
You can hear happiness staggering on down the street,
Footprints dress in red
And the wind whispers Mary
 

Алік завмер, думки його сховалися, віддавши всю свою територію слухові.

На голову щось крапнуло, але Алік не звернув уваги. Він зосередився на пісні, чутій тисячі разів і нітрохи не обридлій.

– Багатим будеш! – мовив Рябцев, показуючи пальцем на маківку голови Аліка.

Алік провів долонею по волоссю, наткнувся на вологе. Підніс долоню до обличчя. Понюхав, подивився на серпокрилого білосніжного голуба, що сидів над ними на перекладині.

– Та мені багатства якось не треба, – сказав. – Мені й так добре!

Через півгодинки магнітола не дограла пісню й замовкла. І лампочка над столом почала тьмяніти. Рябцев жваво підвівся, знову накрив стіл піднятою з підлоги газетою.

– Тобі так додому не можна, – задумливо мовив він, дивлячись на Аліка.

– Чому? Я не п'яний!

– Ні, запрати треба! – пояснив хазяїн голубника і показав пальцем на ледве видимі в тьмяніючому просторі білі плями голубиного посліду на рукавах джинсової куртки.

Вони спустилися вниз, на землю. Рябцев замкнув двері голубника й обернувся до гостя.

– Доведеться до мене зайти, у мене пральна машина працює! Я тут поруч. – Він показав рукою на багатоповерхівку, що стояла фасадом до лісу метрів за сто від них. – Вибач, що не прибрано!

Тільки при світлі вуличних ліхтарів Алік оцінив рівень «голубиної присутності» на своєму одязі, включаючи й капелюх, який він тепер ніс у руках.

– Це нічого, – заспокоював його на ходу Рябцев. – Відмивається миттєво! У голубиному посліді зовсім немає жирів!

Однокімнатна квартира капітана виявилася затишною, й ніякого особливого бардака, про який згадував Рябцев, Алік не помітив. Хіба що частина речей містилася в картонних коробках, які стояли біля стіни поряд із балконними дверима.

Показавши єдину кімнату квартири, хазяїн тут же відвів гостя на кухню. Посадовив за стіл і почав викладати на стільницю закуски. З'явилась іще одна пляшка горілки і чисті чарочки.

– А ти поки що роздягайся! Не соромся! – мовив хазяїн мимохідь.

Аліку дійсно було якось незручно сидіти в рясно заплямованих чи то одним, чи то кількома голубами джинсах і куртці. Знявши куртку і залишившись у светрі, він стягнув із ніг черевики, потім джинси. І відчув себе некомфортно.

– Боюся, в самих трусах мені буде прохолодно! – сказав гість.

Рябцев замислився.

– У мене розмір менший, а то можна було б мою стару форму одягнути… Хоча… Хвилиночку! – Рябцев вийшов із кухні.

Аліку було чутно, як хазяїн квартири відкриває картонні ящики, переставляє їх, щось бубонячи собі під ніс. Нарешті він повернувся, тримаючи в руках синю шинель.

– Ось, у ній буде тепліше! Та й горілочка зігріє!

Рукави шинелі виявилися короткими, та й сама вона ледве закривала Аліку коліна. Рябцев уже поніс куртку і джинси у ванну, і тепер Алік почув, як дзюрчить вода. Незабаром пральна машина загуділа, закрутила свою центрифугу. Повернувся Рябцев, усівся за стіл. Знову почав наливати. Обличчя його раптом здалось Аліку заклопотаним.

– Я, коли в голубнику сиджу, відчуваю тільки позитив, – заговорив він. – А ось удома… Удома зовсім інші думки приходять. Може, навіть не мої думки, а сусідів. Тут же стіни тонкі. У будинку більше ста квартир. Така концентрація несинхронно працюючих мізків і сердець!.. А пам’ятаєш нашу останню розмову в тебе?

Алік кивнув.

– Я ж не жартував! Це все дуже серйозно. Скоро будь-яка звичайнісінька людина помітить ці аномалії, на собі відчує! Сам-то ти ще нічого дивного не помічав?

Алік замислився. Згадалося, що дійсно якісь дрібниці здавалися йому останнім часом дивними. Крики птахів або ще щось, та і запах моря або морської капусти наздоганяв його в дорозі кілька разів.

– Так, – Алік кивнув. – Щось помічав. Але щось невиразне…

– Я ходив у контору, до своїх колишніх колег. Вони тільки похихотіли! Там уже майже нікого зі старої гвардії. Самі салаги, які нічого не розуміють!

Аліку раптом розхотілося пити. Він тільки із увічливості пригубив з чарочки та й поставив її на місце. Рябцев усе зрозумів і далі розмовляючи пив сам. Пив і не п’янів.

У якийсь момент пральна машина затихла одночасно з хазяїном квартири. І настала важка гнітюча тиша, від якої Аліка пробрав мороз. Він спробував утягнути кисті рук у рукави короткуватої синьої шинелі, але нічого з цього не вийшло. Рябцев усе так само сидів навпроти, за його спиною біліла газова плита. За вікном – чорнильна темрява ночі. Відчуття звичного кухонного затишку зникало, покидало кухню Рябцева, як покидають піщинки верхню напівколбу піскового годинника, залишаючи її порожньою і знаменуючи цим закінчення часового інтервалу. Мабуть, інтервал затишку теж закінчувався. Годинник на мобільнику показував пів на п'яту ранку. Мобільник, затиснутий у руці Аліка, теж здавався занадто холодним.

– Мені якось недобре, – мовив гість, подивившись на хазяїна квартири непевним, напівзапитливим поглядом.