Текст книги "Бікфордів світ"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– Так що робити, хазяїне? – запитав один із присутніх Григорія, що підійшов до галявинки.

– У вас там колоди або цегла є? – по-діловому поцікавився хазяїн.

– Та є декілька зрубів, де вже ніхто не живе. Загинули всі… – відповів хтось.

– Тоді так, – міркуючи, заговорив Григорій. – Розберіть ті будинки й усі колоди принесіть сюди. Печі теж принесіть – підуть на фундамент…

– А не шкода?! – розвів руками сухуватий дідок майже дитячого зросту. – Там у Корнілових піч костромський пічник клав, вона ж із кахлями навіть…

– Ну, якщо така красива, то поверх фундаменту піде! – розсудливо вирішив Григорій.

Дядьки вирушили працювати, і Григорій, аби без діла не сидіти, почав підрубувати найближчий до галявинки кедр.

Хоч як хотіла Петрівна зранку піти подивитися своїми очима, як зійдуться разом її друзі та вороги, але так рано не прокинулася. Харитонов теж полюбляв поспати, тим паче, що за війну вже дуже багато накопичилося в його житті безсонних ночей, а тут була піч, і відірватися від неї, сплигнути з неї вранці було вкрай важко.

Прокинувшись, Харитонов і Петрівна абияк поснідали. Василь, побачивши, що запас груш вичерпався, вирішив, як тільки буде час, сходити і нарвати малинового листя, щоб насушити його та пити малиновий чай.

Поснідавши, вийшли вони з дому і, пройшовши метрів двісті вздовж смуги, побачили Григорія, що самотньо обтісував уже звалений кедр.

Підійшли.

– І де ж вони?! – єхидно запитала Петрівна.

– Будинки на пам'ятник розбирають, – пояснив хазяїн. – Ну ті, в яких уже ніхто не живе.

Петрівна всілася на вже обтесаний стовбур, а Харитонов пішов прогулятися по смузі. Він вийшов на самісінький її край, на те саме місце, куди ступив, вийшовши з лісу. Постояв трохи, жмурячись на сонце, що піднімалося над землею. Потім пройшов трохи по смузі й присів навпочіпки. Можливо, саме тут він присів, побачивши коробку, що впала з неба, із сигаретами, і саме звідси подивився вгору, на чорний дирижабль, що завис над смугою?

А по бетону смуги, що нагрівався, все так само бігали в'юнкі ящірки землисто-зеленого кольору та спокійно й навіть урівноважено цілими струмочками по лише їм відомих стежинах пересувалися сотні лісових клопів-солдатиків. Бетон, що нагрівався, був повний життя. Там, де плити не було укладено впритул, із тріщин пробивалася трава, а оскільки укладено їх було без особливої педантичності, то трава тонкими зеленими рядами облямовувала кожну плиту, створюючи ледве помітну тінь, якої, ймовірно, було цілком достатньо для комах.

Харитонов подумав, що в цьому місці життя все-таки спокійніше, хоча й відчував він, що засидівся, і, хай там як, але не віддавши кінець бікфордового шнура якому-небудь командуванню і не доповівши про останнє плавання самохідної баржі, він не має права зупинятись і починати особисте, суто мирне життя.

Про суто мирне особисте життя думалося йому особливо тепло і приємно, як про щось заборонене або ж далеке, і думалося йому всупереч тому, що не зустрів він іще жодного разу такого життя, як не зустрів він і простого, але організованого часом і державою.

І знову стало прикро через те, що не виявилася ця злітна смуга дорогою. Він підвів очі, щоб із гіркотою ще раз побачити зелений тупик, біля якого закінчувався бетон, і тут побачив людей, що перетинали його погляд. Вони несли колоди до галявинки, на якій було викопано яму під майбутній пам'ятник «Усім загиблим». Харитонову сподобалося, що будівельним матеріалом для цього пам'ятника будуть розібрані будинки насправді загиблих людей, змирився він і з ідеєю хазяїна відносно смерті, що примиряє всіх ворогів, навіть не змирився, а майже погодився, після недовгих роздумів. «І дійсно ж, – думав він, – якщо люди дізнаються, що є такий пам'ятник, то, може, вони замисляться і про смерть, для якої однаково, хто за що і з ким воював? І тоді вони всі перестануть убивати одне одного і, можливо, захочуть робити що-небудь, що подовжує життя?!»

Тим часом носії колод перетнули смугу, але слідом за ними на якихось приземкуватих широких санях декілька міцних дядьків витягнули на бетон велику білу руську піч із високим димарем, який іще нещодавно, мабуть, виглядав із даху. Витягнувши піч на бетон, вони зупинились і влаштували перекур. Із цікавістю Василь розглядав, що ж вони курили. Це були незграбні товсті самокрутки. Перекуривши, дядьки впряглися в сани і потягли піч до галявини. Інші ж дядьки, склавши принесені колоди, перетнули погляд Харитонова у зворотному напрямі.

Так почалося перше мирне будівництво в цих місцях, що примирило колишніх ворогів. За перший день до ями віднесли декілька десятків міцних колод, які були раніше стінами двох сибірських зрубів.

Григорій був задоволений. Він раз у раз озирався на похмуру Петрівну, що весь день просиділа поруч і з хмурним виглядом спостерігала за будівництвом. Харитонов видавав у кожні руки по три сигарети. Ті, що отримали їх, відходили трохи поодаль і закурювали, й очі їхні сяяли щастям. Видно, не витримала цього Петрівна, зірвалася зі свого місця й майже бігом повернулася в дім Григорія. Ще б пак – її бойові соратники стояли поряд зі своїми ворогами, разом курили, розмовляли про щось досить весело і при цьому без кінця всміхалися. Було це дивно і для Харитонова, але він скоріше був радий тому, що відбувається, пояснюючи це для себе тим, що народ втомився воювати, що цілком могло виявитися правдою.

Настав іще один вечір. Сонце повільно скотилося за далекі кедри, а люди все ніяк не розходилися з галявинки. їх уже не було видно, лише вогники сигарет, а точніше, останньої, третьої сигарети кожного, все ще світились і ворушилися, підвладні жестам рук.

Харитонову дуже хотілося підійти, послухати розмови, самому поговорити з ними, але стримувало відчуття своєї непричетності, адже насправді: про що він міг із ними говорити?!

Між собою в них було, звичайно, про що побалакати. їх стільки років об'єднувала одного з одним війна, об'єднували жертви цієї війни, і тепер ось об'єднало будівництво єдиного пам'ятника всім жертвам. А хто тут Харитонов?! Мандрівець, який просто зайшов випадково. Відпочине і продовжить шлях. Адже не сюди ж він ішов насправді!

Петрівна лежала на лаві, обливаючись слізьми. її плечі здригались. Здавалося, вона відвернулася від усього світу, втиснувшись у стіну рубленого будинку.

Василь, повернувшись додому і розгледівши її в тьмяному світлі гасової лампи, що чаділа, хотів було підійти, втішити, поговорити. Але й тут зупинило його відчуття своєї непричетності до подій, які відбуваються, і єдине, що зробив він, – це сів скраю на ту ж лаву й ніжно погладив її нечесане волосся.

Незабаром повернувсь і Григорій. Усівся за стіл. На обличчі – переможний вираз, навіть погляд його помолодшав.

– Давай чаю ковтнемо! – бадьорим голосом запропонував він.

Харитонов згадав, що чайник давно вже в печі. Підскочив, витягнув його.

Заварювали сушене малинове листя.

– Нічого, – заспокійливо кивав Григорій. – Скоро літак буде. Усе привезе. Тут, звичайно, є запас на випадок війни, але його ніяк не можна чіпати… Гей, поранена, чай будеш?

Петрівна не відповіла, на що Григорій знизав плечима й махнув рукою.

Харитонов усівся на своє місце по інший бік столу. Подумалося йому про те, як швидко людина отримує «своє місце», хоч куди б вона прийшла.

– Добре працювали, – закивав сам собі задоволений Григорій. – Так вони за тиждень-другий і пам'ятник закінчать… Добре б потім повідомити в які-небудь газети про це, може, приїжджати люди почнуть… А там для них і дорога знадобиться, і житло… Це ж яке життя настало б, а всього-на-всього – тільки пам'ятник побудувати. Все-таки як багато в житті залежить од пам'ятників! Дивно!

Григорій підвів очі на Харитонова й поділився з ним захопленим од власних думок поглядом.

– Я ось дитинство пам'ятаю, – вів далі він, – так у селі нашому, а село велике було, вбили, загалом, одного з комнезаму. І такий йому пам'ятник поставили в центрі села – метрів два заввишки, а збоку дошку, загорнуту в кумач, прибили, з фотографією та віршами. Так ми, хлопчаки, щодня приходили до того пам'ятника. А коли його куркулі спалили – куркулів ураз заарештували, а пам'ятник новий побудували, ще кращий! І по неділях до нього людей більше, ніж до церкви, приходило… А от якби то був пам'ятник «Усім загиблим», то його, звичайно, не спалили б…

Харитонов позіхнув. Слідом за ним позіхнув і Григорій, що задумливо замовк одразу після позіху.

Помовчавши трохи, він обвів неуважним поглядом своє житло і загасив лампу.

Через декілька днів будівництво пам'ятника було закінчене, але ті, хто будував його, не бажали розходитися. Вони сиділи на не використаних при будівництві колодах, курили й розмовляли.

Невисокий лисий дядько, в якого не було правої руки, зло виказував іншим за те, що ті, на його думку, занадто швидко працювали. Говорив, що такий пам'ятник можна було й рік будувати, і навіть спробував порахувати, скільки б сигарет кожен заробив, але збився з рахунку і замовк. Деякі згідливо закивали.

Інший, сивобородий старий, сказав, що якби фарбу добути, то ще кілька тижнів можна було б споруду фарбувати, але на питання: «Де добути фарбу?» – ніхто відповісти не міг. Потім прозвучало ще декілька міркувань, але, зважаючи на їх явну нездійсненність, усі вони незабаром розчинились у тривожній вечірній тиші. І так тривала тиша, поки хтось схлипнув зовсім не по-чоловічому, а потім почулося чиєсь тяжке зітхання й заворушилися дядьки, почали розходитися мовчки, без прощальних слів.

Пам'ятник вийшов на славу. Всередині частоколом поставлених колод на високому постаменті стояла побілена руська піч, яка димарем рвалася в небо. Григорій обійшов кілька разів навколо, посміхнувся, уявивши собі щось із майбутнього, і попрямував до будинку.

Літо готувалося до осені. Вітерець розчісував випалену сонцем траву вздовж злітної смуги, а його старший побратим високо в небі гнав на схід самотні хмари.

І ось із однієї далекої хмари виринула чорна цятка й почала повільно збільшуватись, а незабаром донеслось і дзижчання, що змусило Григорія, не дійшовши до будинку, зупинитись і задерти голову догори. Відшукавши поглядом літак, який наближався, він одержимо всміхнувся і закричав що було сил: «Летить! Летить!» Потім за кілька стрибків опинився на ґанку, відчинив двері та, не прибираючи з лиця дивну застиглу усмішку, зупинився посеред кімнати, звернувши на себе здивовані погляди Харитонова і Петрівни. Відсапавшись, Григорій тільки зібрався було повідомити їм новину, аж тут дзижчання мотора проникло і в будинок. Харитонов кинувся надвір, хазяїн вибіг услід.

Коли жінка вийшла на ґанок, чоловіки вже стояли посередині бетонної смуги й шалено розмахували руками. Великий військовий літак повільно плив по небу. Долетівши до смуги, він мовби пригальмував у повітрі, потім почав розвертатись, і тут із його черева щось випало. Харитонов і хазяїн упилися очима в падаючий предмет, тим більше що падав він просто на них. Пролунав ляск парашута, й чоловіки побачили великий брезентовий пакунок, який опускався плавно вниз. Опустився він за декілька метрів од них. Коли Василь і Григорій підійшли до нього, пролунав іще один ляск парашута, й вони побачили, як трохи збоку просто на крони дерев опускається гаубиця. Літак, уже розвернувшись, віддалявся від смуги, скинувши вслід за гаубицею кілька великих ящиків, які приземлялися на парашутах там же в лісі.

Пакунок був заввишки в людський зріст, але дуже важкий. Підняти його двоє чоловіків не змогли, тому вирішили докотити його до будинку, а там уже розпатрати й увесь вміст занести всередину.

Поки котили, повз них у бік лісу пройшла Петрівна.

– Ти куди? – обернувшись їй услід, запитав Харитонов.

Вона зупинилась.

– Треба, щоб гармата ворогам не дісталася! – сказала, почекала хвилину, чи то чекаючи від Харитонова якихось слів, чи то просто розглядаючи його на пам'ять, потім пішла далі.

Докотивши пакунок до ґанку, Харитонов і хазяїн відсапалися.

– От дурна! – мовив Григорій. – Народжувати їй треба, а в самої тільки гармати в голові!

Він діловито оглянув пакунок, знайшов шов і почав його розпорювати ножем. Коли зняли брезентову оболонку, вміст розпався на безліч коробок, мішечків, упаковок.

– Ну, з цим уже легше справу мати! – мовив хазяїн, піднімаючи із землі плоску коробку, перев'язану червоною стрічкою. – Давай усе це в будинок заносити.

Харитонов узяв у руки два мішечки, ніби як з крупою, і зайшов усередину. Коли знову вийшов, побачив у руках у Григорія пачку листів. На обличчі хазяїна виникла заклопотаність. Харитонов вирішив його не чіпати і самому занести все в будинок. Носив недовго, хвилин з десять, а коли заніс останню коробку, то вслід за ним до кімнати зайшов і Григорій. Поклав листи на стіл, а наткнувшись на питальний погляд Василя, пояснив:

– Листи за останні три роки дійшли. Я думав, що мене забули всі, а виявляється – пошта погано працювала…

Хазяїн закурив сигарету і сів на стілець. Акуратною купкою склав перед собою листи і взявся за верхній. Уважно прочитав зворотну адресу, потім надірвав конверт і витягнув декілька аркушів зі шкільного зошита, пописаних дрібним квапливим почерком.

Василеві було незручно. Бажаючи залишити хазяїна на самоті, він вийшов на ґанок, узяв там порожнє бляшане відро й попрямував до струмка. По дорозі зупинився в малиннику, нарвав дозрілих ягід.

Перед струмком опустився навпочіпки. Набрав води, поставив відро поруч на пісок, а сам не міг відвести погляду від свого віддзеркалення на поверхні абсолютно прозорої води. Віддзеркалення магнітом притягувало, так і хотілося опустити обличчя в струмок, аби прохолодна вода освіжила обвітрену шкіру. Підкоряючись цьому «магнітові», Харитонов усе ближче і ближче нахилявся до води, аж поки очі побачили, як сіпнулось і зірвалося з місця його віддзеркалення. Здивовано повернувши голову, він провів поглядом віддзеркалення свого обличчя, що попливло вниз за течією, а коли знову подивився на воду перед собою – побачив лише піщане дно. На поверхні води більш нічого не відбивалося. Харитонов зірвався на ноги, схопив у руку відро і завмер, дивлячись на іскристу кришталево-прозору воду. Здалася чиясь присутність поруч, у повітрі виник незнайомий пряний запах.

Харитонов обернувся, оглядівся навкруги і раптом звернув увагу на свою тінь, яка ворушилася, незважаючи на те що він стояв нерухомо. Несподівана втома опустилася на його плечі, змусила його сісти на пісок, навіяла дрімоту, і тут він почув голос, знайомий голос, чутий ним уже не один раз, тільки цього разу ніби подорослішалий:

«…і якщо дорога нікуди не виводить – вона вливається в ще ширшу дорогу, яка, забираючи у тих, що йдуть, усе життя, не приводить їх до мети. Так ці дороги вливаються одна в одну й у своєму складному продовженні стають настільки широкими, що вже неможливо розрізнити їхні напрями, вони просто нагадують поля, безмежні, до полірованості укочені, з рівними зникомими горизонтами.

Раніше я думав, що від загиблих цивілізацій залишаються дороги, але все виявилося не так. Після кількох років мандрів я зрозумів, що стежки, дороги означають лише загальну присутність життя, не обов'язково цивілізованого, і навіть не обов'язково людського. В Африці я побачив одну стежку. Ця стежка була настільки красивою та незвичайною, вона звивалась, як річечка Евон, і кожен її вигин був геометрично точний і обернено симетричний наступному вигину. При цьому в трьох місцях вона плавно обходила вікові баобаби, створюючи ідеальні півкола. Спочатку мені й на думку не спало, що це звірина стежка. Я вийшов на неї після тижня плутаних блукань і в щасливому настрої пішов по цій стежці до людей. Ішов я, здається, недовго, віддаючи хвалу місцевим жителям, але несподівано стежка спустилася до річки і, втративши свою акуратну лінію, розділилася на сотні дрібних нелюдських слідів. Я відразу подивився на інший берег, вважаючи, що переді мною брід, а далі продовження стежки. Але інший берег був незайманим куточком джунглів…

А що стосується загиблих цивілізацій, то від них частіше залишається культура, точніше буде сказати, що від більш давніх загиблих цивілізацій залишається культура; ми ж говоримо – старогрецька культура, культура Ассирії, культура Стародавнього Риму, навіть скіфська культура, а від пізніх цивілізацій залишається зброя, хоча нещодавно загиблі цивілізації ще могли похвастати тим, що вони довели зброю до предмета мистецтва, а іноді й до шедевра. У королівському історичному музеї зібрано прекрасну колекцію шабель, мечів, ятаганів, арбалетів, прикрашених такою тонкою інкрустацією, якої не побачиш і на вхідних брамах старокитайських храмів. Але й цей час безповоротно пішов. Зброя перестала бути частиною костюма, вона стала предметом побуту. А побут настільки далекий од мистецтва, як іноді далеке подружнє життя від любові. Мене не втішає те, що я помру раніше, ніж загине моя цивілізація. Мене не втішила б і можливість загинути разом із нею. Я просто хотів би не належати їй, не мати до неї ніякого відношення. Але якщо вже я народився в будинку своїх батьків і зобов'язаний вибрати для себе рід діяльності – я просто вимушений чомусь присвятити своє життя. Будь-яка діяльність йде або на благо, або на шкоду цивілізації. Я виберу найбільш гуманне. Хтось же придумав присипляти хворих собак і кішок. Але ніхто ще не думав про те, як приспати нашу хвору цивілізацію, що втратила смак до мистецтва і схибнулася на сталі та чавуні. Втім, приспати її не вдасться. Все набагато простіше. Вона поспинає до своєї загибелі. Єдине, що необхідно, – поквапити її. Багато нинішніх умів уже зайнято цим. Вони чесно роблять свою справу. А мені вже двадцять п'ять років. Побачено багато чого, але практично нічого не зроблено. І поспішати не хочеться. Хоча двадцять п'ять років мені виповниться завтра. Ввечері зберуться родичі. На стіл поставлять іменинний торт, понастромляють у нього 25 свічок і, почекавши чверть години тих, що спізнюються, запалять свічки. Буде нестерпно красиво, і в темряві, вихоплені свічковим вогнем, напружено всміхнуться гості. Настане тиша, і зашкварчить розплавлений віск, з'єднуючись із кремовою трояндою. А повітря просочиться солодкувато-церковним запахом, і настане відчуття справжньої врочистості, коли я відчую себе в оточенні святих ликів, а не нудотно всміхненої рідні. Тільки в такі моменти мені не соромно, що я – людина, тільки в такі моменти мені навіть чимось симпатичні ці напружені нерухомі обличчя, по яких хаотично танцюють відблиски свічкових вогників. І я починаю чекати, починаю передчувати майбутній феєрверк, в який має виливатися така істинна врочистість, я стежу, як вогники свічок опускаються все нижче й нижче до торта, як застиглий сталагмітом віск купчиться над кремовим написом, і мені абсолютно байдуже, що, оплавляючись, він руйнує цей жалюгідний святковий напис, і мені робиться радісно й смішно. І ось уже деякі свічки, ослаблі та розм'якшені власним полум'ям, схиляються до останнього складу мого кремового імені й мовби пошепки читають його: «…льям… льям…», і залишається мить до того святого моменту, коли вогонь дотягнеться до торта і прогримить вибух, якого ще ніколи не бачила наша цивілізація і в порівнянні з яким загибель Помпеї видасться дитячою казкою. И усе людство вознесеться в невідоме нікуди, й уся моя рідня, що зібралася за цим столом, вознесеться теж, і я піду за ними. Але ось знову порушується істинний хід подій, і ці старезні родичі починають виявляти занепокоєння та нетерпіння. Урочистість зникає з їхніх облич, і вони тривожно шепочуться, з нервовою посмішкою поглядаючи на мене, потім, ніби домовившись, вони дружно дмуть на свічки, і від їхнього дмухання свічки гаснуть, що наштовхує мене на ще одну неприємну думку – думку про те, що мої родичі видихають вуглекислий газ, здатний загасити будь-яке полум'я. Мої родичі виявляються такими самими споживачами природи, як і все людство, як і сам я. Але все-таки я бачу відмінність між собою і ними: вони безмірно щасливі, тому що змогли загасити свічки, вони відчувають свою спільність, адже вони загасили свічки спільно, а я був сам-один і нічим не міг завадити їм. Я знаю, що я їм осоружний, але себе-то вони люблять. А я й себе не люблю. Я люблю ці свічкові вогники і співчуваю їм. Кожен сірник мріє породити пожежу, кожна свічка горить, мріючи освітити весь світ, але люди не дають мріям здійснитись… А торт уже розрізано срібним ножем на правильні трикутнички, і я бачу останній склад свого імені, що зникає в роті моєї тітоньки, що приїхала з далекого Блекпула, незважаючи на негоду. Гам, і немає «…льям»! Господи, та вони ж з'їхалися сюди не лише загасити мої свічки, але й набити шлунок на майбутній тиждень. Якщо я зникну зараз, вони й не згадають про мене, у них є про що поговорити, з чого посміятися. Добре, що вони теж не люблять яскравого електричного світла. За столом напівтемрява, і тільки крізь каламутне дверне скло пробивається приглушене сяйво лампочки, що висить у коридорі. Я тихенько встаю й відходжу до вікна. Ніхто навіть бровою не повів. У них своє свято, це свято не має ніякого відношення до мого двадцятип'ятиріччя. Це свято гасіння вогню, свято виділення вуглекислого газу. Я відчиняю вікно і, прихований гардиною від гостей, що не цікавляться мною, вистрибую в сад. У саду ніч, але вона набагато світліша, ніж моя кімната, ніж темрява, в яку вони з'їхалися, щоб привітати мене. Добре, що в саду світліше. И видно зірки. А місяць вилискує синявою й нагадує мені обличчя мертвої людини. Він урочистий і холодний. Він – свідок загибелі всіх зниклих цивілізацій. Як я йому заздрю! А ось моя улюблена яблуня, вона старша за мене на два роки. І вже декілька років не родить. Батько пообіцяв спиляти її на дрова, якщо й цього року ми залишимося без власних яблук. Дивись-но, а гості запалили світло. Тепер під моїм вікном лежить яскраво освітлений неправильний чотирикутник. Напевно, закінчилося вино. А може, огляділися, мене шукають? Навряд. Знову вікно погасло. Тепер треба повернутися в будинок і тихенько піднятися в спальню. Цікаво, коли вони вже розповзуться?! Адже таргани теж не люблять яскравого світла! І, мабуть, теж виділяють вуглекислий газ. Як я все-таки втомився від них. Щороку в один і той самий день вони з'їжджаються з усієї Англії, вставляють у торт свічки, самі запалюють їх і самі ж їх гасять. Як я від них утомився! Чому вони не дають свічкам догоріти?!»

Коли Харитонов повернувся в будинок, Григорій усе ще читав листи. У його очах блищали сльози. Почувши кроки, він обернувся і, сумно дивлячись на того, хто ввійшов, сказав:

– Ось, про новини дізнався… виявляється, мої мати, старша дочка і Сталін померли… і нещодавно ми запустили в космос якийсь супутник, і в Москві пройшов усесвітній карнавал… а тут нічого не змінюється… нічого! Як же мені їм листи відправити, з відповідями?! Га?

– Піду я завтра, так захоплю з собою, – запропонував Василь, сідаючи за стіл. – Якщо яке містечко з поштою буде по дорозі – так і відправлю відразу.

Григорій кивнув, опустивши погляд на послання, що лежали перед ним.

– А чого йти хочеш? – запитав.

– Треба. Наказ, – тихо відповів Харитонов, на що хазяїн іще раз кивнув.

Минув іще деякий час, перш ніж Григорій, відклавши непрочитані листи на завтра, загасив лампу й поліз спати на піч. Василь вирішив влаштуватися на лаві, що звільнилася після того, як пішла Петрівна.

– Ну, нічого, – мовив із печі хазяїн, – запаси поповнились, я тобі завтра прощальну заутреню влаштую, і з собою візьмеш, що в речовий мішок влізе…

– Спасибі, – перевертаючись на жорсткуватій лаві, сказав Харитонов. – На добраніч.

– Добраніч… – позіхнув Григорій.

Ніч за вікном іще не настала, і вечірнє світло, що лилося з осяяного місяцем неба, проникало в кімнату й народжувало слабкі, ледве помітні тіні.

Харитонов уже спав, захоплений чужим, отриманим ним, певно, помилково, сном. У цьому сні незнайомі Харитонову люди щось святкували, розмовляючи незрозумілою іноземною мовою, і лише голос світловолосого хлопця, який не зводив погляду зі свічок, що горіли на торті, про щось нагадував.

Цей сон тривав дуже довго. Гості чинно сиділи за столом, повільно їли, пили вино, потім дружно дмухали на свічки, поки всі вони до єдиної не погасли, і раптом у темряві загуркотіло так, що задеренчали шибки широких вікон і блискавка освітила на мить перелякані бліді обличчя гостей і таке ж бліде, але абсолютно спокійне обличчя світловолосого хлопця. При спалаху ж другої блискавки на обличчі хлопця з'явилася холодна посмішка.

Харитонов заворушився на лаві, й тут його слух знову наповнився гуркотом. Він розплющив очі й побачив за вікном червону заграву. Сон миттєво пройшов, Василь встав і вийшов на ґанок. Григорій був уже там – стояв, безвільно притулившись до одвірка.

– Що це? – запитав Харитонов.

– Війна… – буркнув, як сплюнув, Григорій.

– Знову?!

Наступний снаряд розірвався метрів за двісті від будинку між лісом і злітною смугою. Грудки землі забарабанили по даху.

Харитонов пригнувся. Григорій залишився нерухомий. Він тільки головою повів у бік вибуху.

Буквально відразу ж гримнув наступний постріл, і снаряд розірвався на злітній смузі.

– Та вони ж стріляють по нас! – напівпошепки вичавив із себе Харитонов.

Григорій відсахнувся від одвірка і сів на дерев'яні сходи ґанку.

– Тепер доки всі снаряди не розстріляють – не заспокояться, – похмуро мовив він.

Обстріл тривав майже до світанку. Ще декілька снарядів розпороли бетонну смугу, деякі розірвалися в лісі за будинком, але хазяїн і Харитонов, нікуди не сховавшись, провели всю ніч на ґанку. Лише коли стрілянина затихла, а незабаром за тишею, що настала, над тайгою підвелося сонце, вони вийшли на смугу і мовчки попрямували по ній, розглядаючи глибокі воронки й уламки бетонних плит. Пройшовши трохи далі, вони побачили, що від пам'ятника «Усіма загиблим» залишилося тільки декілька обгорілих колод і уламки димаря руської печі.

– Усе! – сумно видихнув Григорій. – Нічого не залишилось…

Він розвернувся і пішов назад до будинку. Василь рушив услід. Він не хотів наздоганяти хазяїна, якого йому було надзвичайно шкода. Що користі від словесного співчуття, коли мрія, що майже здійснилася, перетворюється на прах?!

Увійшовши в кімнату, Харитонов застав Григорія за змащуванням автомата.

– Я їм зі мною повоюю… – примовляв Григорій, прочищаючи шомполом дуло.

– Але ж невідомо, хто це з гармати стріляв, – сказав Харитонов. – 3 ким же ти воюватимеш?

– І ті й інші гарні! – не обертаючись, зло мовив Григорій. – І ті, хто гармату їм скинув, – теж наволочі! Знав би, що так буде, я б краще їм свій продзапас віддав! А тепер що? Пам'ятника немає, смуги, вважай, теж немає, у вибоїнах уся… Більше мені тут робити нічого, залишається тільки з ними воювати…

Важко зітхнувши, Василь узяв свій речовий мішок у сінях, заповнив його запропонованими Григорієм продуктами з пакунка, а в подяку на прохання хазяїна відмотав тому метрів сто бікфордового шнура, після чого свіжовідрізаний кінець його знову міцно прив'язав до лямки і, попрощавшись, вийшов із будинку. Хотілося побажати Григорію насамкінець чого-небудь хорошого, але бажати йому перемоги в цій війні було безглуздо – перемогти він міг, тільки вбивши всіх інших. Іншим же Харитонов добра і зовсім не бажав, проте не бажав і смерті.

– Гей! – донісся до нього окрик Григорія.

Харитонов зупинився і побачив хазяїна понівеченої злітної смуги, що біг до нього.

Підбігши, Григорій простягнув Харитонову кілька пачок сигарет «Друг».

– На, згодяться, – сказав він, відсапавшись, потім ляпнув Василя по плечу і попрямував назад.

Харитонов дивився йому в спину і тяжко роздумував, що б таке йому крикнути на прощання, чого все-таки побажати. І коли Григорій був уже на порозі свого будинку і збирався ввійти всередину, Харитонов не витримав і що було сил заволав: «Е-ге-гей!!» і замахав рукою.

Григорій обернувся й у відповідь теж підвів руку, махнув нею раз і зайшов у будинок.