Текст книги "Бікфордів світ"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Будь тут, – сказав Ізводьєв і зашарудів по старому листю.

Харитонов зупинив погляд на генералові, але той не ворушився. Можливо, спав?

– Тримай! – солдат опустив на спину Харитонову речовий мішок, а заарештований швидко протягнув руки в лямки й негайно перевірив шнур. Він був на місці.

– Зі мною не хочеш? – запитав, не обертаючись, Харитонов.

– Ноги болять, – відповів Ізводьєв. – Та і куди? Ти знаєш, куди йдеш?

– Ні, – признався Харитонов.

– Тоді навіщо звеш?! Може, краще залишишся? Може, тебе й не відразу розстріляють. Смерть однаково завжди при нас.

– Прощавай, – прошепотів Харитонов і, так і не обернувшись, обережно обійшов вогнище, пройшовши майже по самісінькій крайці темряви. А потім гілки та стовбури нашаровувалися на червону пляму вогнища, поки вже не залишилася від нього всього лише яскрава цятка. Тоді Харитонов сів на схилі і почав очікувати сходу сонця, яке освітить шлях і відігріє.

Арешт, вогнище і нерухомий генерал – усе це залишилося позаду, за якихось двісті метрів од нього. Харитонов дивився на цятку вогнища. Дивився і подумки прощався з першими «своїми», яких він зустрів і яких залишав тут, на сопці, у ворожому оточенні, невидимому й невідчутному. Скільки років вони ще чекатимуть ворогів? Харитонов цього не знав, але в душі бажав їм зустріти ворогів якнайскоріше, щоб дванадцять років безсонного бойового чергування не виявилися марно витраченою частиною життя. Дай їм Боже швидких ворогів. У Харитонова заболіли очі від довгого вдивляння в одну точку. Дістав гриби і зжував їх сирими. їв і згадував смак маринованих рижиків. Дуже хотілося відчути його ще раз, але сирі білі гриби були позбавлені смаку.

7

За огорожею скиту, високим частоколом із соснових колод, лежало кладовище. Вже більше двох століть вважалося воно священним: через місяць після смерті будь-якого старовіра, нехай навіть грудного дитяти, сюди приходили всі на чолі зі старійшиною й перевіряли: чи пустив коріння, чи проріс дерев'яний хрест над свіжою могилою. Якщо проріс – значить, у нього перейшли святі сили померлого. Якщо ж не прийнявся хрест на могилі й помертвіло дерево, то більше цю могилу не доглядали. Серед пророслих хрестів була одна дика груша, понівечений стовбур якої і раніше ледве нагадував форму хреста. Проростав він під час дощів, які пригнули його до землі так, що врешті-решт він уже не стояв, а лежав на могилі й так лежма коріння пустив, а новий стовбур почав підніматися нерівно.

Колись дітлахи пробиралися сюди за дичками. Старші лаяли та шмагали їх за це нещадно, але потім хтось сказав, що коли хрест проріс, то злих сил боятися нічого. Свята груша не може не дати святих плодів. Після цього щоосені дітворі було роздолля. Проте засмучувало багатьох те, що ніхто не міг згадати, кого поховали під грушевим хрестом. Хоч і нещодавно це було, але всім наче памороки забило. Намагались подивитися, хто за останній час помирав і де кого ховали. Так, на подив, у кожного померлого була своя могила і свій хрест, а хто лежав під грушею – так і не зрозуміли.

Відтоді минуло чимало років та життів, і залишилися в скиту тільки Іван Тимофійович Корнягін і троє його синів. Жили окремо, але працювали разом. Іван Тимофійович був старійшиною, а отже, духовним батьком своїм синам. Від того дня, як поховав він свою дружину, почав усе частіше зачинятися вечорами в капличці й думати. Сини знали, що з батьком відбувається щось дивне, але запитати його про це не наважувалися.

Весняної неділі Іван Тимофійович оголосив синам, які зібралися в каплиці для молитви, про те, що віднині він не дозволяє їм звертатися до Господа доти, поки він особисто не перепише вчення.

– Навіщо? – здивувався старший син Володимир. – Адже вченню тисячі років!

– Може, й не у вченні справа, – погодився батько. – Але я відповідаю перед небом за вас. Майбутнього в нас тут не буде, а лише минулим не проживеш, хоча й частиною його стати можливо. Словом, треба буде йти звідси. Тут у вас не буде дітей, як немає і дружин. Кладовище розрослось, а теплих будинків залишилося тільки чотири, і в кожному з них по одній людині…

– А куди йти? Хіба є де поблизу люди? – запитав середній, Микола.

– Коли ваш прадід привів сюди людей, навкруги на сотні верст не було ніякого житла. Але відтоді минуло багато часу. Може, хто-небудь іще прийшов і привів за собою неподалік звідси? Нам треба шукати. Не знаю, через що наші біди… Але тепер по неділях ми працюватимемо на славу Господню, будуватимемо дзвін.

– З чого, як? – подав голос молодший син Андрій.

– Таж немає ні срібла, ні міді… – додав Микола.

– Я думав про це, – кивнув батько. – Нам потрібне нове вчення й новий дзвін. Дзвін, який звучатиме навіть тоді, коли ми підемо звідси.

Сини почувалися незручно, вперше ведучи такі розмови в каплиці, вперше слухаючи не проповідь батька, що стояв перед іконостасом, а його дивні, незрозумілі думки. Володимир перевів погляд із Івана Тимофійовича на лик Ісуса, і стало йому соромно за батька свого перед Господом, але промовчав він.

– Я придумав такий дзвін… – вів далі Іван Тимофійович, – а якщо ви гадаєте, що я не зможу переписати вчення…

Сини мовчали.

– Дзвін почнемо робити сьогодні. Із старого кедра, що впав минулої зими поряд з воротами.

– Дерев'яний?! – вирвалось у Андрія, і він засумнівався, що батько їхній при повному розумі.

– Так, дерев'яний, – підтвердив Іван Тимофійович. – Але скажіть спершу: чи підете зі мною?

Після хвилинного мовчання Володимир кивнув. Андрій і Микола кивнули вслід.

– Після того, як наш дзвін зазвучить, Господь пошле нам знамення і вкаже шлях звідси. – Іван Тимофійович відійшов од іконостаса, трохи зачекав і несподівано швидко вийшов із каплиці.

Кедр, який упав минулої зими, був у три людські обхвати. Взявши пилку та сокири, останні жителі скиту взялися за роботу. Батько давав указівки, сини працювали мовчки. Перед смерканням разом поглянули на сонце, перехрестились і ввійшли до воріт скиту. Сини почувалися ніяково й навіть один на одного не дивилися. Так мовчки і розійшлися по своїх зрубах. Тільки батько мав упевнений вигляд, твердою ходою крокуючи до будинку. Він давно мріяв про цей день – і він настав. Настала й закінчилася перша в його житті й у житті його дітей робоча неділя. Отже, зламалася споконвічна традиція та заповідь, а значить, можна ламати й далі, і тоді вони знайдуть свій шлях до Господа й отримають його благословення на все подальше життя. Адже якби давнє вчення було вірне, то давно б уже на землі виникло царство Боже і не творилося б стільки зла, й не довелося б його дідові відводити за собою в тайгу єдиновірців, переслідуваних шахраями-священнослужителями, що служили передусім собі, а вже потім Господові.

Володимир, прийшовши додому, став навколішки перед іконою Богородиці й простягнув до неї руки, показав їй долоні. Погляд Богородиці був добрим, але дивилася вона кудись далі, крізь Володимира, і він, сам уважно оглянувши долоні, підвівся з колін. Відчуття гріха не було, як, можливо, не було й самого гріха.

Буденні дні принесли буденний клопіт, а наступна неділя знову зібрала їх біля широкої кедрової колоди. Батько пояснив синам, якої форми надати дзвону, і робота знову тривала до передзахідного сонця. Коли воно, багрове, опустилося за далекі дерева, всі вже входили у свої будинки. Микола здивувався тому, як швидко він звик до буденної неділі. Іван Тимофійович радів, що робота рухається і скоро зазвучить у серці тайги новий дзвін, волаючи до Бога.

Сини вечорами замислювалися про те, як звучатиме дерев'яний дзвін, і не могли собі цього уявити. Батька про це не запитували. Раптом подумає, що вони сумніваються: а чи зазвучить дзвін узагалі. Сумніватися в його словах і справах не можна було. Треба було чекати. І вони терпляче чекали.

Дзвін під керівництвом Івана Тимофійовича набув форми і став схожий на величезного дерев'яного равлика заввишки в людський зріст.

Прийшла ще одна неділя, й Іван Тимофійович послав синів у тайгу: нехай роблять, що хочуть, – полюють, гриби збирають, але щоб до заходу сонця в скиту не з'являлися.

Залишившись сам, Іван Тимофійович сів біля дерев'яного равлика.

Гострив на бруску сокиру. Підвівся, перевернув майбутній дзвін на бік і, примірявшись, почав вирубувати в днищі виїмку.

Працював повільно й акуратно, майже без розмаху. Закінчив, коли рука заходила в дупло майже по лікоть. Далі сокира була вже без потреби. Іван Тимофійович перепочив трохи, потім зібрав хмиз і запалив вогнище біля майбутнього дзвону. Сів погрітись і замилувався вогняним візерунком палаючого моху.

Вогонь дрібними іскорками квапливо бігав по синьо-зеленій моховитій корі, не кваплячись братися за сухе дерево.

«Ти ба, – подумав старий. – Вогонь і той смак знає, спершу з'їдає найкрасивіше».

Наблизився полудень. Іван Тимофійович сходив у дім і приніс декілька картоплин, після чого поділив багаття на два вогнища. Злизавши вогняним язиком мох, полум'я взялося за дерево, і незабаром обидва вогнища палахкотіли жаром. Тоді Іван Тимофійович розтермосив одне вогнище, перекинув палаючі гілки в друге, а в жар, що залишився, кинув картоплю. Нехай печеться. Сам же знову підвівся й повернувся до свого будинку.

Повернувся із сапою в руці й поклав її іржаве жало у вогонь. Коли воно розчервонілося – засунув його у вирубане дупло. Дерево тужливо зашипіло і піддалося силі розжареного заліза. Іван Тимофійович знову кинув сапу у вогонь.

Робота просувалася. На душі у старого стало якось особливо добре. Він радів вогню, який допомагав випалювати розтруб дзвону, радів, як дитина, і від цього працював завзято й так само завзято перекидав із долоні на долоню витягнуту з другого вогнища картоплю, дмухав на неї, розламував і їв. Час минав швидко та радісно. До вечора в дупло заходила вся сапа з руків'ям. На тому Іван Тимофійович зупинився й пішов у дім очікувати синів. А вогнище, догоряючи, намагалось освітити випалене дупло.

Удома Іван Тимофійович усівся на лаву біля вікна, й на зміну радості прийшла втома, втома не одного дня, а усього прожитого життя. Він подивився на небо й подумав про свою душу, якій скоро надійде час вознестися туди ж угору, до Господа, до зірок. І подумав він іще про те, що буде його душі холодно взимку в нічному небі, адже вона – не тіло й одягнути її немає в що. Очі заплющились, і думи Івана Тимофійовича перебралися в сон, де він продовжив дивитися в нічне небо й бачити холодні зірки.

Сини, побродивши весь день по навколишній тайзі, повернулися до скиту. Зупинилися біля догоряючого вогнища й оглянули випалене дупло. Там же мовчки сіли. Старший, Володимир, підкинув хмизу, й вогонь ожив, потіснивши вечірню сутінь. Освітив бородаті обличчя, затанцював по них відблисками. Тріском прогнав тишу.

– Значить, скоро йти нам звідси… – порушив мовчання середній брат Микола.

– Значить, скоро… – кивнув Володимир.

– Була б стежка, я б давно пішов! – скоромовкою випалив Андрій.

Володимир і Микола подивилися на молодшого брата як на молодшого.

– Ти мовби й не тут народився, – сказав із докором Володимир.

– Немає такої заповіді, щоб смерті чекати там, де народився, – відповів Андрій.

Брати подивилися на нього твердо, немов хотіли змінити в нім щось силою поглядів своїх. Молодший брат погляди їхні витримав.

– А ви не хочете йти? – запитав їх Андрій після мовчазних переглядань.

– Хочемо, – відповів Володимир. – Але не говоримо про це. Батьківщину, коли навіть покидаєш її, не можна не жаліти…

– А батько наш хоче йти? – знову запитав Андрій.

– Батько живий, – підвів погляд од вогню Микола, – і його діяння – воля його і Господа…

Розмова не в'язалась, і якби не було вогнища, залишеного Іваном Тимофійовичем, то ніщо б не змусило братів зібратися разом і замислитися про бажання один одного в цей літній вечір. Але вогнище було, і тепло його об'єднувало братів сильніше, ніж відчуття кровної спорідненості. І не тому так було, що не любили вони один одного. Ні, навпаки, вони боялися втратити цю любов. Вони знали, що рано чи пізно їх чекає дорога. Вони вирушать на пошуки людей і, знайшовши їх, можливо, втратять один одного, розчинившись у мирському житті, в метушні людського багатоголосся. А чи не від цього багатоголосся відводили свої сім'ї в тайгу їхні пращури? Чи не від того вони втікали, чого зараз брати прагнули? Питання мучили братів, просилися на язик, хотіли зазвучати цього вечора, та міцно зціпили брати зуби й жоден із них не поділився своїми сумнівами, ніби й не було ніяких сумнівів, а тільки тверда віра в Провидіння.

Так сиділи вони довго, слухаючи тріск вогнища та крики нічних птахів. Сиділи й думали. І навіть захотівши спати, позіхали, але не йшли, чекаючи, коли погасне вогнище, і в той же час підкидаючи в нього гілок. Під ранок зібраний хмиз закінчився і вогонь почав загасати. Брати підвелися й увійшли до скиту, у ворота, які ніколи не зачинялися.

Через тиждень, недільним ранком Іван Тимофійович сказав синам, що дзвін готовий і треба його піднімати.

Сини оглянули ще раз дерев'яного равлика.

– Куди ж його піднімати? Дзвіниця давно завалилася, – замислився вголос Микола.

– А язика-то в нім немає! – здивувався Андрій.

– І не має бути, – відповів молодшому синові Іван Тимофійович. – Це тобі не бронза, що задзвенить від будь-якої руки, що потягне за мотузок.

– А як же він?.. – запитав Андрій, дивлячись на батька.

– Це гудодзвін, – сказав батько. – Піднімемо його туди, до вітру, і від вітру ж він загуде. І жодна рука грішна його не торкнеться. Жодна! І жодна людина не зможе змусити його звучати, а тільки вітер, позаяк у вітрі більше Господа, ніж у людині…

І батько оглянув старі кедри, що підносили свої крони в небо поряд зі скитом. Особливо сподобався йому один стовбур із сучками, що по-їжачому стирчали від землі вгору.

– Ось наша дзвіниця! – поплескав Іван Тимофійович долонею по кедру. – Андрію, принеси смоляного мотузка скільки є мотків, а ти, Миколо, розшукай гак залізний від борони й сюди неси.

Молодший і середній брати пішли в скит, а біля дерев'яного дзвону залишилися Іван Тимофійович і Володимир.

– Перед тим, як іти звідси, – заговорив батько, – треба буде могили прибрати й полити, коли дощів не буде.

– Адже давно вже не прибирали… – погодився старший син.

– Я прибирав, – признався батько.

– А підемо – так заросте все, – із жалем хитнув головою Володимир.

Батько хотів щось відповісти, але, набравши в груди повітря, видихнув його тяжко, побачивши молодшого сина, що приніс три мотки мотузка.

– Зв'яжи їх між собою міцно й лізь на верхівку, перекинь через товстий сучок, – розпорядився Іван Тимофійович.

Андрій зайнявся вузлами, а тут і Микола приспів зі здоровенним іржавим гаком. Вбили його обухом сокири у верхівку дзвону, просилили кілька разів крізь гак кінець мотузка й туго зав'язали.

Андрій же тим часом уже дерся по сучкуватій драбині до верхівки кедра. Довжини чорного смоляного мотузка вистачило не лише верхівки дістатися, але і вниз опуститися. Володимир схопив другий кінець мотузка, що опустився з дерева, натягнув його, відійшовши на два кроки назад, і так стояв, чекаючи, коли брат злізе вниз.

– Ну, благослови нас Господь! – видихнув Іван Тимофійович і теж взявся за мотузок.

Так вони вчотирьох, ухопившись за один кінець, потягнули мотузок на себе, і зрушився з місця дерев'яний дзвін, підповз спершу ближче до кедра, залишивши на землі широкі подряпини, а потім почав поволі підніматися вгору. З тяжким напруженням, із тремтінням у м'язах працювали Іван Тимофійович і троє його синів, перехоплюючи смоляний дряпучий мотузок, але бачили вони, що з кожним зусиллям усе вище злітає гудодзвін і все менше залишається до вершини, і ще сильніше напружувалися вони, поспішаючи зрадіти закінченню богоугодної справи.

Але справа раптом зупинилася, коли гудодзвін уперся в один із довгих сучків, що був недалеко від крони. І поліз тоді вгору Микола, щоб допомогти дзвону вище забратись. І ще важче стало втрьох утримувати дерев'яного равлика дзвону Івану Тимофійовичу і двом його синам. Але сили в них вистачало, й дочекалися вони, поки Микола очистив шлях дзвону до неба й повернувся до них, аби могли вони знову вчотирьох потягнути на себе чорний товстий мотузок.

– Стій! Досить! Дійшов наче, – скомандував хрипким од напруги голосом Іван Тимофійович, вдивляючись пильно в крону дерева. – Тепер треба закрутити мотузок навколо стовбура навіки…

Так Іван Тимофійович і Володимир тримали натягнутий мотузок уже біля дерева, а Микола з Андрієм обкручували його кінець навколо стовбура, зав'язуючи багато вузлів.

Незабаром відпустили мотузок батько та старший син, і тятивою лука кинувся він до дерева, через що посипалася на землю зідрана кора. Завмерли батько й сини, вдивляючись угору й чекаючи почути звук. Але було тихо, вітер не шепотівся з кронами, і світ хилився до вечора.

В усіх боліли руки, та сильнішою за біль була гордість за зроблене, гордість за піднесений їхніми руками до неба дзвін, який хоч і мовчить поки що, але обов'язково загуде і прикличе Господа вказати їм шлях, вказати їм вихід до людей, які не чекають їх, але можуть допомогти, прийняти і зрозуміти їх. А якщо навіть не зрозуміють їх люди, але хоч би приймуть, якщо навіть приймуть тільки для того, щоб віддати за братів своїх дочок, – однаково не буде пізно відвести свої майбутні сім'ї знову в тайгу й побудувати новий скит, аби жити в єдиній вірі, в єдиній радості й, коли приходить час, у єдиній скорботі. Адже поділена скорбота легше проходить, як і поділена радість голосніше звучить і триває довше.

Довго стояли вони під кедром в очікуванні вітру, але час услід за сонцем ішов у західну сторону, і навіть тайгове життя затихало, наближаючись до ночі. Непорушна тиша затамувала подих людей, і стояли вони в кам'яному заціпенінні, підвівши очі до неба і розглядаючи на його темно-синьому тлі справу рук своїх.

Сонце сховалось, але по його слідах на небо забирався неквапливий круглий місяць, і було зрозуміло, що настає ніч. Десь недалеко завив пронизливим виттям вовк. Криком відповіли йому нічні птахи. Андрій, опустивши голову, помітив їжачка, що біг у відчинені ворота скиту.

– Не потрібно так чекати… – видихнув Іван Тимофійович. – Зазвучить – одразу почуємо. А вітру, мабуть, не буде вночі – бач, який яскравий місяць там…

І повернулися вони до своїх будинків. Іван Тимофійович сів на лаву біля вікна, за звичкою глянув у небо – і тут голова його пішла обертом. Гіркота підкотила до горла. Руками він схопився за живіт, звідки рвався назовні різкий незнайомий біль.

– Невже надірвався! – прошепотів Іван Тимофійович, осівши на лаву й підібгавши під себе ноги. – Невже…

І почувся йому звук, протяжний і манливий, але не було сил ні встати, ні очі розплющити.

Так само стрепенулися від звуку брати, але, прислухавшись, заспокоїлися – знову вив вовк, видно, не давав спокою його душі такий яскравий і низький місяць.

Уранці Іван Тимофійович прокинувся й відчув, що за ніч років десять прожив. Руки тряслися, настирливо болів живіт. Страшно йому стало від того, що побачать сини батька свого таким розбитим, наче він у лапах у ведмедя побував. Підвівся він із лави й вийшов на поріг будинку. Сів на сходинку дерев'яну і завмер. І нічого не почув він, окрім тиші, подібної до тієї, що звучала минулого вечора, поки не прогнало її вовче виття.

І замислився Іван Тимофійович. Замислився про те, що не потрібна тиша у цьому світі. Адже напевно вона була й до того, як світ було створено Господом. І якщо світ прийшов на зміну тиші, то не має бути їй місця у природі. Недаремно ж є різні птахи для дня і ночі, й різні звірі є для кожного часу доби, й усі вони видають звуки, всі вони наповнюють землю відчуттям життя. Кричать, шиплять, виють, співають, гавкають… До чого ж ці мовчання природи? Адже не спить вона. Адже все навкруги, як і земля сама, перебуває в постійному русі, в постійному диханні. Та все ж приходять вони, ці мовчання природи, і моторошно стає на душі, і не хочеться, але все одно про смерть замислюєшся, хоча й там, на тому краю, перший крок від життя до смерті не проходить у тиші. Який в ній сенс?! А й те може бути, що з'являється вона всупереч волі Господа і створена супротивниками життя…

А сонце піднімалося над цією тишею так само беззвучно, і було воно ще слабким, не яскравим, а ніби воском укритим. І навіть не зіщулився Іван Тимофійович, дивлячись на нього, але не думаючи про нього. Знову піднялося світило, знову ранок, усе буде знову і знову, і хоч що б відбувалося внизу, на тверді земній, завжди надійде година світанку, і підніметься воно й освітить те, що відбувається, ніяк не впливаючи на нього, а тільки розбиваючи поверхню на світло й тінь. І те, що в тіні залишиться, ніхто не помітить. І повз нього пройде. Адже тінь – це немовби хрест, який сонце поставило на чомусь. А спробуй позбавити паросток земний сонячного світла, наведи на нього тінь – і все. Назад повернеться він у землю. Як усе живе повертається, перегорівши життям і втомившись од нього. Але повернення – це теж рух, і не може воно бути нечутним, беззвучним, як тиша. Не має бути.

А сонце піднімалося над цією тишею, над тайгою, над земним життям. І звук цього життя несподівано ввірвався у вуха Івана Тимофійовича співом птахів, тріском і шерехами лісу. І знову поглянув він на світило – і тут же зіщулився. Немов розтопився віск і полилося вниз сонячне сяйво, ошпарюючи своїми киплячими променями очі тих, хто дивиться вгору, і трави, верхівки дерев і мох на мертвих стовбурах. Може, не було цього мовчання природи, може, і не було тиші? Просто не слухав він життя, прислухаючись тільки до своїх думок і сумнівів, до своїх тремтячих рук, до своїх болів. І заглушили ці внутрішні звуки весь живий світ, і здалося йому все живе навкруги мертвим, а ввесь рух, що відбувається поза ним, – тишею. Так буває, коли чекаєш почути себе більше, ніж життя. Коли життя здається чимось окремим від тебе, що не має до тебе ніякого відношення. Так буває, коли, не примружившись, дивишся на сонце і думаєш про силу свого погляду.

А сонце тим часом сходить, поділяючи світ на світло і тінь.

Коли сонце піднялося на небо, вниз на землю опустився вітер. Опустився і почав куйовдити трави та кущі, розгойдувати кедри та модрини. Він підхоплював стрибаючих білок і допомагав їм долітати до гілок сусіднього дерева. Він грався, міняючи напрям, змішуючи повітря, що прогрілося, з прохолодним, виштовхуючи його з тіні просто на сонячні промені, у світлі яких він утрачав свою міфічну прозорість і ставав наповненим мільярдами метушливих порошинок. Граючись, вітер проходився гребенем по кронах, які від його дотиків роняли на землю ослаблені й висохлі гілки.

І зазвучав дзвін. Немов заволав вітер, що потрапив у нього, як у пастку. Здригнулося від цього звучання все живе, здатне чути. Принишкли птахи і звірі, й на мить застигло на місці сонце, що не дісталося ще зеніту.

А гудодзвін не замовкав, і в гудінні своєму зібрав він усі звуки живого відчаю та самотності, з'єднавши виття вовка з виттям собаки, зимову завірюху з плачем дитини. І розлився над навколишньою тайгою цей звук самотності, що прорвалася, болю, вітру, спійманого в пастку. І все-таки болю, що піднявся високо вгору, високо в небо над усією тайгою, над усією країною, над усім світом.

Із кедра, на якому висів гудодзвін, утекла вниз білка, передумавши стрибати на сусіднє дерево, і посипалася за нею вслід окрушина кори, здряпнута її гострими кігтями. А неподалік закричав птах і, злякавшись того, що не почув свого крику, залопотів крильми й полетів, петляючи між стовбурами та боячись піднятися над кронами дерев, де звучання гудодзвона було голоснішим і відчайдушнішим.

Іван Тимофійович стулив долоні свої, намагаючись стримати тремтіння рук, і слухав дзвін. Губи його ворушилися, промовляючи молитву і видихаючи біль. Себе він не чув і не думав про себе більше. Природа повернула його собі, зробивши частиною всього живого, об'єднавши все живе гнітючим звучанням гудодзвона. Завмерли, кожен біля свого будинку, сини Івана Тимофійовича. Стояли там, де почули дзвін. Стояли і слухали не рухаючись. Слухали і наповнювалися його звучанням, а через його звучання – відчаєм і болем. І хотілось їм тікати від цього місця, від цього страшного звуку, у владі якого вони почувалися безмовними й покірними рабами. І хотіли вони бігти, але стояли не рухаючись. А звучання опускалося вниз, проливалося на землю й топило ямки та вибоїни, заповнюючи спочатку їх, а потім піднімаючись усе вище й вище, як піднімається вода під час повені. А звук усе ллється і ллється вниз, і вони, люди, стоять уже по пояс у цьому витті, й чим вище воно піднімається, чим ближче до вух їхніх – тим нестерпніше їм слухати його.

Не зміг довше сидіти на ґанку Іван Тимофійович. Зібрав сили й повернувся в дім, замкнувши за собою двері. Сів на лаву. І тут було чутне звучання гудодзвона, але не так голосно, не так нестерпно. Затулив вуха долонями. І очі заплющив, але так і не почув свої думки, не відчув себе, немов і зсередини вже наповнився звучанням дзвона.

А вітер, утомлений від пастки, обм'якнув, сповільнився, і почав затихати дзвін.

Опритомніли брати, ожили, коли гудодзвін ледве звучав. Ожили вони, подивилися напружено вгору, на крону кедра-дзвіниці, й погляд їхній пройшов крізь крону, пішов далі в небо, де наткнувся на чорну хмару, маленьку, незвичайну, схожу на величезного небесного сома й кольором, і формою.

– Знамення! – вирвалось у Володимира.

Побігли брати до будинку батька свого. Підвівся він із лави, вийшов на поріг. Рука старшого сина відвела його погляд високо в небо, де побачив Іван Тимофійович щось пливуче чорне.

А в небі спокійно й мирно плив чорний дирижабль. Він летів над тайгою в кудизавгодному напрямі. У гондолі дирижабля нікого не було, хоча посередині неї і стояв табурет, на підлозі валялося дрібне сміття, а в кутку лежала велика картонна коробка, що вміщувала понад тисячу пачок сигарет «Друг».

– Ні, – помовчавши, відповів Іван Тимофійович. – Знамення не буває чорним… Воно – світло. Як у Писанні є «райдуга в хмарі…»

– А що ж це? – запитав Андрій.

Замислився знову Іван Тимофійович, а чорна хмара тим часом пішла з видимості, залишивши тих, хто побачив її, в неспокійному нерозумінні.

– Не знаю, – признався батько. – Може, справа рук природи або інших сил…

– Але інших, окрім сил Господа, не буває! – напружено видихнув Андрій і заглянув батькові у вічі.

Іван Тимофійович знизав плечима.

– Може, справа рук часу, іншого часу… – майже прошепотів він, провівши долонею по лобі. – Я ж збився з нього, з часу… Давно збився. І неділя в нас – тільки сьомий день числом…

А гудодзвін звучав протяжно й неголосно, і стало знову чутним на тлі його життя тайги. Вітер пробігав по травах, ледве торкаючись їх, кружляв на одному місці, завмирав.

– Завтра знову сьомий день… – мовив Володимир і питально глянув на батька.

Іван Тимофійович кивнув.

– Чекатимемо знамення.

І вранці, і вдень, і вночі виходили брати надвір і дивилися на всі боки, але марно.

Іван Тимофійович із дому не виходив. Хворів. Уперше лава здавалася занадто жорсткою для спини, але лягти в ліжко, в якому спали вони раніше з дружиною, не хотів. Боявся, що з ліжка йому вже не встати. Надвечір шостого дня почув чийсь гучний крик. Виглянувши у віконце, нікого не побачив. Вийшов надвір.

Дзвін гудів неголосно й монотонно, ніби втомився.

– Гей, є хто? – знову закричав хтось з боку воріт.

Іван Тимофійович квапливо попрямував на голос, на перший незнайомий голос, почутий у своєму житті. «Хто ж це сюди?» – стривожено думав він.

– Та є тут хто? – знову запитав голос, цього разу вже тихіше і, здавалося, перелякано.

Підійшовши до воріт, Іван Тимофійович зупинився. Поряд із ним зупинилися Володимир і Андрій, через хвилину підбіг Микола.

Перед ними стояв невисокого зросту немолодий чоловічок у військовій формі. Перед ним – візок на одному дерев'яному колесі, а на ньому якісь круглі плоскі предмети й мішок.

– Хазяї? – запитав він і зробив крок убік од візка.

Іван Тимофійович помітив, що у незнайомця одна нога дерев'яна.

– Що це за село? Як називається? – запитав незнайомець.

– Ніяк, – відповів Іван Тимофійович. – Скит це.

– Сектанти, чи що? – спохмурнів прийшлий.

– Християни, – відповів Іван Тимофійович. – А ви ж бо ким будете?

– Інвалідом буду. На прізвище – Кортецький, – гордо відрекомендувався чоловік у військовій формі. – А ви чому не на війні?

Сини здивовано подивилися на батька.

– З ким? – здивовано запитав Іван Тимофійович.

– Ну як же, у Батьківщини стільки ворогів: фашисти, японці, фіни. Вся країна воює…

– Зараз?! – вирвалося в Андрія.

– Так… – сторопіло відповів інвалід. – А ви що, не знаєте?

– Ми вже давно від світу віддалилися… – пояснив Іван Тимофійович. – Яка хоч там влада зараз?

– Яка-яка… – загальмовано забубонів Кортецький, дивлячись на свою дерев'яну ногу.

– Ні, ну яка ж… – не вгамовувався Іван Тимофійович. – Якщо ті, що раніше були…

– Коли любиш Батьківщину – влада не має значення! – твердо відрубав інвалід. – Я, може, теж владу не люблю, але заради Батьківщини сюди ось забрався! Ці штуки притягнув, аби всі знали, яка вона, правда, сьогодні… – І він кивнув на візок.

– А що це? – поцікавився Андрій.

– Відступися з дороги, секто! – незлобиво буркнув Кортецький і, взявшись за візок, заходився штовхати його у ворота.

Іван Тимофійович і сини відступилися.

Інвалід, жваво орудуючи дерев'яною ногою, проштовхнув візок до першого будинку, там зупинився й озирнувся на місцевих жителів.

– Чого стали! – крикнув він. – Ідіть сюди, дорогу покажете!

Іван Тимофійович поволі попрямував до прийшлого.

– Куди тобі дорогу? Немає тут ніяких доріг! – сердито відповів Іван Тимофійович.

– У тайзі немає, це мені відомо… Не про це я. Де тут у вас центральне місце?

– А навіщо вам? – запитав Володимир.

– Та штуку одну присобачити… – Інвалід спідлоба оглянув будинки.

– Немає у нас такого місця, – відповів Іван Тимофійович.

– Брешеш! – не повірив інвалід. – Де культова будівля?

– Яка?

– Церква! – пояснив іншими словами Кортецький.

– Там, – показав рукою Іван Тимофійович.

– Ходімо, християни! – скомандував прийшлий.

І вони попрямували до каплиці, до якої було кроків тридцять. Інвалід штовхав візок. Поряд із ним ішов Андрій, розглядаючи незнайомі круглі предмети, схожі на чорні миски.

– А що це тут у вас виє? – на ходу запитав інвалід.

– Дзвін, – відповів Андрій.

Інвалід важко зітхнув і незадоволено хитнув головою, мовчки дивуючись.

Підійшли до каплиці. Іван Тимофійович, косячи одним оком на Кортецького, відімкнув двері. Інвалід узяв з візка одну круглу штуковину і заліз усередину. Тут Іван Тимофійович помітив, що за штуковиною цією потягнувся якийсь тонкий мотузок.