Текст книги "Бікфордів світ"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Через деякий час вони вийшли з хати і попрямували до дерев'яного помосту. Харитонов, виходячи, захопив із собою речовий мішок.

– Що, боїтеся – вкрадуть? – запитав Пабловський.

– Ні, я далі піду після концерту, – зітхнувши, відповів молодший матрос.

– Замало погостювали. Хоча воно і зрозуміло: кому охота за колючим дротом гостювати!

На помості вже стояли музиканти, опухлі від безсонної ночі.

Диригент, побачивши Харитонова й Пабловського, змахнув руками і щось крикнув оркестру.

Зазвучав «Марш ентузіастів». Але, незважаючи на марш, Пабловський і Харитонов підійшли до диригента в'ялим кроком.

– Кантор пропав! – розмахуючи руками, сказав їм диригент. – Тромбона, значить, не буде.

– Велика біда? – запитав у нього перший помічник.

– Дев'ятнадцять тактів без нього вилітає.

– Біс із ним! – буркнув Пабловський.

– Я піду, мабуть?! – запитав у Пабловського Харитонов.

– Почекайте Бога ради! – зашептав диригент. – Секундочку! Ще два тактики!

«Марш ентузіастів» закінчився. Диригент дістав із внутрішньої кишені ватника папери, згорнуті в дудочку.

– Це ноти, ті, що я говорив.

– А-а, добре, – Харитонов узяв їх і засунув у речовий мішок.

– Я вас дуже прошу! – Диригент благально подивився на колишнього молодшого матроса. – Це все, що залишиться від мене, ви розумієте… Я ж навіть не прошу вас занести листа рідним, дружині. Тільки це. Рідні все одно помруть, а музика не мусить…

– Досить! – гаркнув Пабловський. – Не чую концерту!

Диригент зітхнув, обернувся лицем до музикантів і знову змахнув руками.

– Якщо ви дійсно не знаєте дороги, – заговорив перший помічник, – ідіть, поки вони грають! Я змушу їх працювати ще годинки дві, так що ви від музики ідіть, аби колами не бродити.

– Дякую, – кивнув Харитонов.

Вони потиснули один одному руки, і колишній молодший матрос попрямував по добре витоптаній стежині до вхідних зелених воріт, прикрашених зварним скрипковим ключем, у центрі якого красувалася зірка.

11

Машина котилася неспішно. Темрява більше не підкидала камені під колеса. Поверхня землі була гладенькою, немов залита ковзанка. Люди, що їхали в цьому невидимому просторі, міцно дрімали, перечікуючи темряву, а разом із темрявою перечікуючи життя.

Шофер, який відчував губами прохолодний метал керма, щасливо всміхався. До нього нарешті прийшов сон і переніс його в іншу площину: в приємно спотворене минуле.

…У правлінні колгоспу вирішувалося серйозне питання: із трьох тракторів, які були в господарстві, два потрібно було відправити до міста для участі у святковій демонстрації трудящих. Голова був заклопотаний: адже через дощі із сівбою запізнювалися, працювали без вихідних, а тут іще коли віддати на день трактори, то невідомо, чи закінчать вони сівбу взагалі. З цієї причини голова й був проти участі сільгоспмашин у демонстрації. Але партсекретар осередку Загубін із аргументами голови не погоджувався. «Що, – він запитував, – важливіше? Сівба чи єдність усіх трудящих?» – «Таж хліб сіємо, не конюшину!» – говорив голова. «Без хлібного достатку вже який рік живемо, і все ще живі! – гарячкував партсекретар. – А от якщо не буде ідейних посівів і сходів у народі – то будь-який ворог прийде і на пні нас вирубає!» – «Але коли звідусіль позабирати на ці демонстрації техніку, – намагався довести свою правоту голова, – не вистачить хліба, і голод статися може, та ще й план не виконаємо!» – «Виконаєш! – гаркнув партсекретар. – Сам підеш, вручну сіятимеш, а план Батьківщині даси! А голоду не бійся, вже був він і на Волзі, й на Україні – що, не вижила влада?! Важко було, але вижила. А чому? А тому, що ідейність хліб замінювала, і якщо ти не даси трактори на день – то послужиш справі ворогів!» – «Біс із тобою! – здався голова. – Тільки бери ті трактори, що гірші, й Масленникова залиш, нехай хтось із молодих ці трактори поведе!» – «Масленникова залишити?! – обурився партсекретар. – Кращого механізатора, орденоносця – і ти його не пускаєш на демонстрацію! А на кого ж, як не на Масленникова, всім рівнятись?! Га? Ти що ж, хочеш демонстрацію зірвати?» – «Нічого я не хочу, – похнюпившись, сказав голова. – Роби, що хочеш…» – «Ти на мене не вали, – задоволено мовив Загубін. – Я роблю не те, що хочу, а те, що моя совість партійна велить! Я собі не хазяїн! Я слуга великої справи й заради цієї справи на смерть піду!!!»

Закінчивши тираду, партсекретар підвівся й простягнув руку голові. Той, видно, в'яло її потиснув, через що Загубін залишився невдоволений і сказав: «Ти мені послуг не роби! Потисни по-нашому, по робітничо-селянському! За одну ж справу страждаємо!!!» Голова ще раз потиснув руку партсекретареві, після чого Загубін кивнув на прощання й вийшов. І тільки тоді голова знову згадав про хлопчиська – випускника районної школи червоних шоферів, що сидів тихенько в кутку. Він пильно подивився на підлітка, зітхнув і несподівано для самого себе всміхнувся, сказавши: «От бачиш, як воно виходить…» – «А що, я й на тракторі вмію», – вимовив хлопчисько. Голова сумно кивнув, думаючи, мабуть, про тільки-но закінчену розмову із Загубіним. «Як звати тебе?» – запитав він, не відриваючи погляду від своїх огрубілих рук, що невміло лежали на столі. «Чижов, Васько…» – відповів хлопчисько. «Орден носити вмієш?» – запитав голова. «Ні», – перелякано відповів Васько. «Спробуєш!» – твердо мовив, як наказав, голова. Потім прийшов викликаний Масленников, приніс свій парадний кітель із орденом Трудового Червоного Прапора. Васька змусили приміряти кітель. Виявився завеликий, але коли кітель не застебнули, а замотали навколо Васька, а поверх іще й ременем притиснули – вийшло нібито й нічого. «Обличчя дуже дитяче!» – з жалем зітхнув Масленников. Голова, кивнувши, погодився. Вирішили, що два дні перед демонстрацією Васько Чижов поживе у Масленникова. Тільки-но вони прийшли додому до орденоносця, на стіл було виставлено пляшку горілки, і почав Масленников Васька «омужичувати». День Васько пив, навіть тоді, коли сам залишився, а Масленников на поле пішов. Як сказав Масленников, так хлопчисько і робив – після кожного «ку-ку» настінного годинника – скляночка горілки. Повернувшись із сівби, Масленников насамперед розглянув при світлі лампи обличчя Васька й залишився задоволений. «Оце діло, добре опух!!! – говорив він. – Ну все, завтра трошки відійдеш, а післязавтра на тракторі на демонстрацію до міста поїдеш!»

Наступного ранку голова у Васька просто розколювалась, але він стійко чекав, коли біль утихомириться, й дочекався-таки до шостої години вечора. Масленников повернувся до десятої і ще раз уважно оглянув обличчя хлопчиська. «Відмінно! Викапаний орденоносець! – заусміхався він. – Просто дивно, як швидко горілка людей дорослими робить!»

Третій день почався зі сходом сонця. Розштовхав Масленников Васька і тут же наказав одягатися. Допоміг одягнути й оправити кітель із орденом, порадив у розмови ні з ким не вступати, а на все відповідати життєствердною білозубою усмішкою. Потім пішли вони разом на МТС. Там стояли, видно, з вечора підфарбовані два трактори – ніби тільки із заводу або з ВДНГ. В одному вже сидів тракторист. «Ну все, Василю-брате, – зітхнувши, напучував Масленников. – Сідай за кермо і за оцим їдь. Куди він їде – туди й ти повертай. Зрозумів?» Василь рішуче кивнув. «А там святам – амба, і нормальною роботою займемося! Буду твоїм наставником!» – сказав Масленников і, відчинивши дверцята кабіни, підсадив хлопчиська. Перший трактор загарчав і, випустивши брудний дим із труби, що височіла перед кабіною на руховій частині, поїхав, розгойдуючись по брудній вибоїстій дорозі, як п'яний мужик. Васько потягнув на себе важіль, і його трактор теж сіпнувся з місця, як кінь, у якого відпустили поводи. А позаду залишився стояти з піднесеною рукою майбутній наставник Васька Чижова – відомий на всю область і навіть, напевно, країну, – орденоносець Масленников. Коли трактори в'їхали в місто, акуратно одягнені пожежники змили водою із шлангів усю грязюку, що пристала по дорозі до машин, і міліціонер у білому кашкеті дав дозвіл на проїзд по центральній вулиці. Ставши частиною святкової колони, що складалася з тисяч людей і десятків різних машин, на кузовах яких було прикріплено різні діаграми та транспаранти, два трактори рухалися дуже повільно. Вася постійно витирав із лоба піт, що виступив од хвилювання, оскільки ввесь час боявся, що трактор, як малооб'їжджений жеребець, візьме раптом і вийде з покори, і тоді він наскочить на трактор, що йде попереду, або, що ще гірше, зачепить цих щасливих святкових трудящих. І тут він побачив із лівого боку високі трибуни, оббиті кумачевою тканиною, а на них якихось людей, що здаються з відстані однаковими й такими, що відрізняються ніби тільки наявністю або відсутністю вусів. Долітав і посилений причепленими до ліхтарних стовпів гучномовцями голос, який раптом оголосив, що за кермом другого трактора сидить знатний механізатор, лауреат Сталінської премії, орденоносець Масленников, який, незважаючи на важкі умови, раніше встановленого терміну закінчив сівбу. І тут руки у Василя затремтіли. До нього виразно донеслися клацання затворів фотоапаратів, націлених на нього, він ловив на собі привітні погляди демонстрантів, які йшли обабіч машини. З великим зусиллям він утримав кермо й утримав себе від несподіваного бажання зупинити машину, вийти і пояснити, що він тут на прохання, а орденоносець Масленников навіть у цей святковий день працює на полях колгоспу, тому що сівбу ще не закінчено, і якщо зараз не працювати допізна, то й не закінчать вони її не те що вчасно, а навіть до літа, бо немає сенсу сіяти влітку – адже не проб'ються колоски крізь сніг, а раніше, ніж випаде сніг, вони не піднімуться… Але утримав він себе від цього, тільки на привітні погляди й руки, що махали йому, відповідав не життєствердною білозубою усмішкою, а збентеженим поглядом червоних від першої у своєму житті п'янки очей. Доїхавши до кінця центральної вулиці, обидва трактори повернули на околичну ґрунтову дорогу, таку ж розмоклу, як і дорога від їхнього села до міста, і поїхали по ній уздовж полів, які поблискували калюжами. Повернулися в колгосп години до третьої. Залишили брудні трактори у дворі МТС. Василь одразу побіг до голови і, поки біг, не міг зрозуміти, чому на нього так дивно озираються доярки, що йдуть із ферми. Забігши до кабінету, він нікого там не побачив і, сівши в куточку, вирішив почекати. Ввечері прокинувся від дотику до руки. Розплющив очі – перед ним стояв, усміхаючись на ввесь рот, голова. «Ну, врятував ти нас! – говорив він. – їй-богу, врятував! Орден можеш уже зняти, а то, чого доброго, рознесуть по окрузі чутку, що в нашому колгоспі вже два орденоносці. А за все корисне, що зробив, – виписав я тобі три трудодні. Отримаєш на складі… – Василь Чижов, слухаючи, сонно кивав. – Кітель віднеси Масленникову і завтра ж виходь на поле, ну тобі про це твій наставник скаже! Ну все, йди!» – І голова нахилився до Чижова і, вколовши його жорсткими вусами, поцілував, через що до наступного ранку хлопчиська переслідував запах тютюну…

Шофер закашлявся й відірвав голову від керма. Сонним поглядом подивився на «світляк», потім перевів погляд на Горича. Горич ліниво потягнувся.

– Ну і накурено… – похитав головою шофер. – Ледве не задихнувся.

– Де накурено?! – здивувався Горич.

Шофер зосередився, на пробу вдихнув кілька разів носом повітря.

– Так, дивно, – сказав він. – Але ж тільки-но ледве не задихнувся уві сні.

– Так, напевно, уві сні й пахло тютюном, – припустив Горич.

– Вірно, – після короткої паузи погодився шофер. – Сон хороший був, тільки не ввесь.

Горич повернувся до шофера обличчям, спершись плечем об спинку сидіння.

– Не ввесь хороший?! – перепитав він.

– Ні, не ввесь правдивий…

– Ну ти даєш! Сон, та ще й правдивий захотів! – Горич усміхнувся.

– Та ти розумієш, – говорив, наче виправдовуючись, шофер. – Там майже все було як насправді, коли я тільки на шофера вивчився… але тільки все хороше. Розумієш? Я один раз у житті чужий орден надівав. Ну, там ця історія закінчилася сумно. Голову колгоспу й партсекретаря заарештували… і ще декілька чоловік; а мене – ні, тому що я всю правду розповів, як усе було. Але, розумієш, уві сні нічого цього не було!

– Ну, якби не прокинувся, може, й побачив би продовження, – без особливого інтересу до розмови сказав Горич.

– Так. Даремно прокинувся, – кивнув шофер. – Цікаво було б усе побачити. Я ж і обличчя їх усіх уже забув, а тут уві сні впізнав їх відразу і згадав.

– Ну от, – знову потягнувся Горич. – А кажуть, що вві сні ми бачимо те, чого нам у житті не вистачає!

І тривала ніч, позбавлена світил і часу. Котилася машина по невидимій у темряві, нахиленій площині землі. Котилася неспішно, підкоряючись неясному закону опору мороку світлу, що рухається в нім. Мешканці кабіни чергували довгі розмови про минуле з настільки ж довгими мовчаннями про нинішнє, мовби намагаючись хоча б так поділяти застиглий час на певні проміжки. Дивне існування в темряві не лише порушувало собою якісь раніше непохитні наукові закони – котилася машина, в якої вже казна-коли закінчилося пальне, і так само спокійно спалахував прожектор, невідомо звідки насичуючись електрикою; порушились і звичайні, більш вічні закони природи: і Горич, і шофер давно нічого не їли, але відчуття голоду не виникало. Тривожила їх іноді спрага, але і про неї вони забували, згадуючи сонячне світло. Хоча спогади про сонячне світло також не бували довгими: від цих спогадів нестерпно боліли очі, й тоді надходив час розмов про минуле, і дивно, що минулого було так багато, що якби не ця темрява й не урвався день учорашній – цього минулого вистачило б і на майбутнє, вистачило і залишилося б воно навіть для наступного покоління. Але покоління не народжуються в темряві. Для них потрібне світло.

12

Легкі кучеряві хмари летіли на захід. Летіли надзвичайно швидко. Харитонов проводжав їх заздрісним поглядом. їм допомагав вітер, а тут, унизу, під деревами, повітря стояло нерухомо, все живе пересувалося лише власними зусиллями, від чого в чоловіка, що тягнув шнур, виникало почуття несправедливості. Але не було в Харитонова образи на природу. Чим могла, вона годувала його. Як могла, допомагала в дорозі або, принаймні, не заважала, не створювала зайвих перешкод. Уже не думав Харитонов про те, що хтось, отримавши з його рук кінець бікфордового шнура, піде по ньому до берега Японського моря, але все одно треба було йти далі й треба було тягнути шнур уперед, у невідоме майбутнє. Адже тільки цей шнур міг якось пояснити, хто такий Харитонов, звідки він і чому в дорозі. І не важливо, чи повірять йому. Важливо, що мета його мандрів реальна і зрозуміла.

Ідучи слідом за хмарами, Харитонов вийшов до невеликого згорілого села, що ховалося в тайговій глушині. Кілька великих попелищ, тут же колодязь, бочка з водою. Харитонов підійшов до колодязя, заглянув у нього і побачив глибоко внизу віддзеркалення неба. Скинув із плеча речовий мішок і сів на зруб. Прикро стало йому, що перше зустрінуте ним на шляху людське житло було згорілим, і ні в кого запитати, як бути далі, куди йти. І не дізнатися, що сталося з цим селом і його жителями.

Механічне шипіння відвернуло Харитонова від його думок. Він озирнувся, намагаючись визначити, звідки донеслося це шипіння, і несподівано почув такий самий механічний голос:

«…Вже не перший рік народ-переможець святкує велику перемогу над фашистською Німеччиною. Руїни, залишені окупантами, знову перетворені на заводи, фабрики, елеватори, колгоспи та радгоспи. Після тривалої зупинки ми знову рушили вперед до наміченої партією мети. І хоч рухаємося ми поки що повільно, але вже і в цій поступальній ході визначились ударники, яких сьогодні нагороджували вищими нагородами в серці нашої Батьківщини – Кремлі…»

Харитонов, затамувавши подих, слухав цей далекий голос, який сповістив його, що війна вже скінчилася, притому не вчора, а кілька років тому. Навкруги, значить, працюють заводи, колгоспи, елеватори, йде мирне життя, а він у глухому тайговому куточку тільки мріє про нього.

Харитонов підвівся і, відкидаючи носками давно нечищених чобіт обгорілі головешки, почав шукати джерело голосу. Знайшов швидко, узяв радіо в руки, покрутив і так і сяк, прислухаючись. Кілька разів воно зашипіло, а потім несподівано ввімкнувся концерт легкої музики. Харитонов акуратно поклав джерело музики на обгорілу дошку й повернувся до колодязя. Музика звучала неголосно, і раптом якесь виття, що донеслося з неба, стало її заглушати. Харитонов задер голову вгору, але побачив лише крони, що гойдалися під вітром.

Піднявши із землі речовий мішок, Харитонов продовжив шлях. Він ішов по стежині, що петляла між попелищами, і вийшов на сільський цвинтар, де упереміш із напівгнилими хрестами росли якісь різнорідні низькорослі дерева. Харитонов підійшов до одного дерева і, на власний подив, побачив на його гілках багато дрібних груш. Він скуштував дичку, й у роті стало незвично солодко та терпко. Ще раз озирнувся на дивний кладовищенський сад із єдиним плодоносним деревом, потім довго й повільно збирав урожай дрібних груш у свій речовий мішок. Збирав – немов кущ оббирав, деревце було низьким, стовбур його напівлежав на ледве помітному горбку. Зібравши всі плоди, Харитонов зав'язав речовий мішок і підкинув його собі на плечі. Відразу відчув ношу і радість від її ваги, і продовжив він із цією радісною ношею свій шлях. Залишив позаду себе і згоріле село, і здичавілий тайговий цвинтар. Здавалося йому, що все ще веде його кудись стежина, знайдена в селі, але незабаром він зрозумів, що й вона залишилася десь позаду, в наповненому дивним гудінням місці. А попереду був вечір. Він рухався назустріч Харитонову, і як можна рано-вранці, йдучи по полю, входити в глибокий туман, так Харитонов уходив у сутінки, що пташиним пером плавно опускалися на землю. День, який приніс зустріч із чиїмсь минулим життям і дав щедрою рукою солодко-терпку їжу, закінчувався, але ще довго пробирався по тайзі майже напомацки колишній молодший матрос Харитонов, поки не зупинила його суцільна темрява і її опір не влаштував мандрівника на нічліг на теплій голій землі, підклавши речовий мішок йому під голову.

Легкі кучеряві хмари летіли на захід. Летіли надзвичайно швидко. Були вони вільні від усього, окрім вітру. Але вітер був невидимий, і тому в усього, що живе на землі, виникала ілюзія про повну свободу хмар. І виникала заздрість у всього, що думає. І навіть маленький щур, який дивився в небо, майже не підводячи мордочки, проводжав хмари, що відлітали в невідоме, відчайдушним поглядом своїх маленьких очей-ґудзичків. Щур, відлучений волею випадку від людей, чиїми турботами він раніше жив, шарудячи залежаним торішнім листям, пробирався по тайзі. У небо щур дивився випадково, після того, як не знайшов навколо себе на землі нічого їстівного. Але і там, угорі, окрім незрозумілих легколетючих хмар він нічого не побачив.

Посовавшись на голій землі, Харитонов вибрав найбільш зручну позу і, вдихаючи запах дикої груші, що пробивався крізь брезент речового мішка, заснув, замість ковдри накрившись низьким місячним небом, по якому все так само мчали на захід тонкі, підфарбовані нічним світилом хмари. Нашаровуючись на зоряне світло, вони приглушали його, але як тільки промені далеких зірок знаходили простори, не зайняті хмарами, – вони відразу ж прямували до землі. Але не було їхнє світло таким яскравим, аби освітити нічну землю. Схоже воно було більше на голос, що ледве долинав і сповіщав землю про те, що не самотня вона в космосі світил. І якимсь дивним чином голос цей будив до звучання інші голоси, що наяву й уві сні розбавляли людські самотності. І почув Харитонов уві сні вже не раз чутий голос, який прийшов із іншого життя, іншої країни, іншого часу, але такий зрозумілий і закличний, що, якби прийшов він до нього не уві сні, вступив би Харитонов із ним у розмову і теж чимало повідав би про своє життя і про мрії, що живуть окремо. Але, на жаль, це був сон, і голос, який звучав у нім, говорив:

«…Скільки вже років я повертаюся в цей будинок, аби сісти вночі біля вікна своєї спальні й проводжати поглядом невидимі лінії між небом і землею, що лежить унизу. Скільки вже років мені здається, що я стаю розумнішим, що люди нарешті починають цінувати мене, слухати мої слова і шукати в них мудре. Але надходить цей день, а слідом за ним – ніч, і я знову повертаюся до відчуттів і думок, які переслідують мене з дитинства. Я не жену ці думки геть, я не прагну розважити себе чимось забавним, хоча що б мені коштувало втекти на днинку в публічний дім, де напевно я змії би забутись і згаяти час набагато веселіше. Але, немов свята, я чекаю чергового нападу душевного болю, водночас і боячись його, і смакуючи наперед. Так, напевно, чекають своєї останньої дози наркомани, знаючи, що за цією дозою їх зустріне смерть, але оцінюють останнє задоволення вище смерті. Ось і я знову приїхав, піднявся у свою спальню і сів біля вікна. Тут і зимно і тепло водночас. Постарілий будинок і постарілі батьки раді мені. Вони знали, що я приїду, хоча й не отримували моєї телеграми. Вони навіть запросили всю нашу рідню на мій день народження. І якби я не приїхав – це не затьмарило б їхнього свята. І ось зараз, цієї ночі, я можу насолодитися тишею та роздумами, я можу згадати про те, що було, і про те, чого, на жаль, не сталось. Я можу фантазувати навіть уголос, тому що люди похилого віку вже сплять, а гості почнуть з'їжджатися тільки вранці.

Я ще ніколи не пробував із заплющеними очима спуститися по сходах і вибратися в сад. Зараз якраз нагода для цього. Ніч. Але я впевнений, що, падаючи зі сходів, я порушу сон моїх батьків і вони, прокинувшись, перестануть почуватися щасливими. Я теж буваю вві сні щасливим і ні на кого іноді так не злюсь, як на людину, що перервала мій сон. У людини завжди є два життя: погане і хороше. І завжди одне з них реальне, а друге – ні. Коли мене в дитинстві побили сусідські діти, тієї самої ночі вві сні я повбивав їх. А вранці, коли ми зустрілися випадково, вони злякалися мого погляду і втекли. Напевно, я дивився на них, як на мерців. Мало того, я точно пам'ятаю, як довго після цього сну я думав, що помстився їм насправді. Але найдивовижніше, що так само думали вони. Через кілька років молодший сусідський син підійшов до мене і запитав: «Віллі, ти дійсно хотів убити нас?» На той час я вже не тримав на них зла, але, не бажаючи розлучатися з якоюсь своєю зловіснинкою й одночасно боячись показатися надмірно м'яким, я відповів ствердно. Я сказав: «Так, я хотів убити вас, і я майже зробив це!» Усе краще в моєму житті було нереальним, побаченим і відчутим у снах. У снах я був щиро коханим, у снах мене жодного разу не зраджували, у снах моя улюблена яблуня, пізніше зрубана батьком, приносила солодкі червонобокі плоди. У снах ніхто не дозволяв собі задувати свічки на моєму іменинному торті. Але тільки в снах.

Сьогоднішнє небо не тішить мене зірками. Воно темне і безживне. Немає в нім ні птахів, ні комет. Але найсумніше – це відсутність зірок. Я завжди з таємною надією поглядаю на них, думаючи про те, що коли-небудь одна велика зірка все-таки зірветься зі своєї орбіти, зі свого невидимого постаменту, і помчить назустріч Землі, виляючи вогняним шлейфом. І тоді астрономи вирахують, скільки місяців залишиться до катастрофи, й оголосять про це. Мені дуже цікаво, чим займуться люди у свої останні дні. Війни, я думаю, припиняться. Вороги помиряться. Втікачки-дружини повернуться до своїх чоловіків, і всі вони разом зачастять до церкви, не сподіваючись більше на себе, а тільки на диво. Але палаюча зірка промчить мимо, ледве торкнувшись землі й спричинивши незліченні лісові пожежі. И ось тоді, зрозумівши, що небезпека минула, люди напевно повернуться до свого колишнього життя. І знову відродяться війни, церкви спустіють, чоловіки і дружини розбіжаться у пошуках солодкого гріха, й не помітить ніхто, як лісові пожежі перекинуться на міста, і кінець настане не всій землі, а лише деякій частині людства.

Але сьогоднішнє небо не тішить мене зірками, і я проводжу поглядом невидиму лінію вниз і бачу наш старий сад, який так само темний, як небо. Я заплющую очі й тихенько спускаюся по сходах, не забувши прихопити з собою коробку сірників. Кожне дерево стає для мене високою гіллястою свічкою, і я акуратно підпалюю кінчики всіх гілок і гілочок та переходжу до наступного дерева, до наступної моєї свічки. За годину я повертаюся в спальню і знову сідаю біля вікна. Тепер мій сад прекрасний. На кожному дереві горять сотні вогників свічок, і, відбиваючись у небі, вони будять зірки. Я довго милуюся своїм свічковим садом, але ось розлягається шум, і до саду забігають стривожені люди. Вони кидаються до дерев і починають задувати мої вогники. Спочатку задувають нижні гілочки, а потім, здираючи підборами кору, дряпаються по стовбуру гасити найкрасивіші, верхні язички полум'я, що яскравіше за інших відбиваються в нічному небі. Насолодившись своєю перемогою, вони йдуть і навіть акуратно зачиняють за собою хвіртку. І тепер із гілок дерев нашого саду в знову згасле небо відлітають сотні цівок скорботного диму. Вони заповнюють усе небо, роблять його білястим і сивим, а потім туманом повертаються в наш сад, і з мого вікна я вже не бачу дерев. До карниза підкочується легкий молочний прибій туману, і тепер, якщо відчинити вікно, я зможу погладити його вологу шерсть. Але я не відчинятиму вікно. Туман не полюбляє вогню, значить, я не полюбляю туману. Адже не можу ж я одночасно любити і смерть і життя. Беззоряне небо не притягає більше мого погляду, я відходжу від вікна, щоб лягти спати й уві сні побачити свою перемогу над силами цього світу».