Текст книги "Бікфордів світ"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

9

Шлях, який вів униз, був легкий і приємний. Харитонов крокував легко і широко. За спиною теліпався напівпорожній речовий мішок, до лямки якого був прив'язаний кінець шнура.

Перші тижні Харитонов майже щогодини хапався за шнур – перевіряв, чи не відірвався, – але з часом так звик до міцності вузла, що вже і подумки не уявив би собі, що раптом коли-небудь урветься або порушиться його бікфордів зв'язок із динамітом, що залишився чекати вирішення своєї долі на далекому березі Японського моря. Шнур не був ношею і ніяк не утрудняв руху самотнього тайгового мандрівника, що встиг на своєму шляху побувати в подвійному ворожому оточенні й завдяки добрій випадковості вийти з цього оточення живим.

Шлях, який вів униз, був легкий і тішив Харитонова ознаками природного життя, що частішали. Можливо, через те, що схил лежав на сонячній стороні, трава тут була густіша та яскравіша, з трави стирчали шапочки грибів. І вже зовсім незалежно від сонця до шереху вітру домішувалися крики птахів.

Харитонов зупинився й прислухався. І зрадів тому, що шум природи не зник. Що він пам'ятав із цього шуму, з цієї нескінченної колекції звуків, які оточують життя?! Крики чайок на морі? Автоматні черги, розриви гранат, занадто виразну, а тому й несхожу на все інше, людську мову і тріск гілок, які горять у вогнищі? Так, це все, що несла в собі недавня пам'ять, пам'ять, очищена війною від звукових спогадів дитинства. І ось тут, на цьому схилі, завмерлий на час чоловік наново насичувався великим різноманіттям звуків, народжуваних самою природою, її рухом і диханням. Насичувався, щоб повернути в себе її присутність і таким чином повернутися в неї, знову стати частиною великого Всесвітнього Лісу, що терпить під своїми склепіннями і своїх руйнівників, і своїх захисників.

Він дивився на траву, на шапочки грибів, які піднялися, щоб стати доступними сонячним променям.

Раптом один міцний підберезник захитався і впав, а його шапочка зникла. Шерех живої істоти привернув увагу Харитонова, і він уже стежив за цим місцем, де хтось маленький ласував грибком. Сівши навпочіпки, мандрівник стежив за ворушінням у траві, очікуючи побачити їжачка, але, придивившись, помітив щура, що дивився йому в вічі, притиснувши чіпкими лапками до землі ще недоїдений підберезник. Щур дивився на нього без переляканого напруження, хоча до нього й було трохи більше двох кроків. Перервавши погляд, він зубами відірвав од грибної ніжки смужку білого м'яса і знову, підвівши мордочку, втупився в Харитонова. Харитонов, зірвавши травинку, лоскотав нею свої губи, але поглядом був усе ще прикутий до звірятка, яке спостерігало за ним.

Харитонов добре пам'ятав останню страхітливу ніч на баржі, пам'ятав і про те, як намагався влучити палицею у зустрінутого в тайзі щура, та зараз на мирному, прогрітому сонцем схилі вся колишня ворожість до цього хитрого зубатого звірятка минула, і подумав він про те, що всі звірі мають від природи рівне право на життя: і люди, і щури, і птахи, і риби, і вовки.

А щур, хутко знищивши підберезник, усе так само дивився двома маленькими оченятами на чоловіка.

Чоловік усміхнувся на все своє веснянкувате обличчя і, вирішивши перевірити, наскільки нелякливий цей щур, рішуче зробив крок у його бік. Щур навіть не відстрибнув, коли нога Харитонова, що зробив другий крок, прим'яла траву, ледве не наступивши на хвіст звірятка. Після третього кроку чоловік зупинився й озирнувся. Щур швидко пробіг біля його ніг і знову зупинився попереду, кроків за два від чоловіка. Той знову пройшов повз нього, ледве не зачепивши ногою, і знову щур, почекавши, поки чоловік зупиниться, вибіг уперед, завмерши в нього на шляху.

Дивна гра тривала. Коли черговий раз Харитонов зупинився, щур проскочив уперед і зник у траві. Харитонов оглядівся: просто перед ним, буквально під ногами, починалася чи то просіка, чи то дорога, рівна і пряма, вирубана в кедровій тайзі. Він стояв на самому її початку – за спиною високі стрункі дерева утворювали тупик. Важко було зрозуміти, початок це чи кінець дороги, але проста логіка підказувала, що перед Харитоновим лежав початок, адже дуже часто дороги, стежини зароджуються в зовсім дивних місцях, але приводять вони завжди до житла, до тепла або до інших доріг.

І попрямував бадьоро Харитонов цією просікою-дорогою, першою на своєму шляху. Крокував і роздумував, у якій стороні від нього зараз б'ється об піщано-кам'яний берег Японське море. Дуже вже хотілось йому дізнатися про це, щоб зрозуміти, в який же все-таки бік він іде. Але у відповідь прийшла тільки одна думка: ось якщо підпалити бікфордів шнур і почекати, поки він прогорить увесь, там, де зметнеться над горизонтом величезної сили вибух, – там і була його баржа. Але Харитонов тут же відкинув цю думку через свою незгоду з нею, адже в дорозі він був не один місяць, а отже, шлях пройшов довгий, і невідомо – якщо вибухне баржа, чи побачить він вибух, чи почує гуркіт. Та й потім, який сенс і куди йому йти, якщо десь далеко не лежить на мілині баржа, повна динаміту, і якщо не зв'язує його з цією баржею вогнепровідна нитка? Ні, той динаміт – це все, що є у Харитонова, і доки він шукає, кому передати його або що з ним зробити, – шлях його має мету, а отже, і сенс.

10

Над тайговим зеленим морем, по поверхні якого шастав вітер, розхитуючи крони та розгойдуючи гілки, повільно плив чорний дирижабль, наповнений зсередини теплом, завдяки якому політ його був позбавлений посадок. І був знаменний його політ не лише відсутністю людини на борту, але й узагалі відсутністю всякого баласту. Його політ був вільним волевиявленням вітру, а тому нескінченним. Адже волевиявлення людини завжди переслідує конкретну досяжну мету, і притому, з різноманіття цілей людині властиво вибирати найлегше досяжну, адже живучи, вона рахує прожитий час і віднімає зі свого життя, зменшуючи таким чином його залишок, а порахувавши приблизний залишок життя – поспішає, щоб устигнути. Вітру поспішати нікуди – він несмертний, його мета – рух повітря й усього іншого, здатного бути легшим за це повітря: порошинок, метеликів, дирижаблів. Можна подумати, що коли відмовитися від цілей – відкриється вічність, що складається з руху, але, на жаль, тією ж природою зумовлено призначення кожної складової частини Всесвітнього Лісу, і лише одна істота з цього Лісу одвічно мучиться, не знаючи сенсу свого життя. Інші ж живуть, аби вижити, а помирають, аби вижило їхнє потомство. І так усе рухається, неквапом і розумно, овіюване вітром. А над тайговим зеленим морем, по поверхні якого шастає вітер, розхитуючи крони та розгойдуючи гілки, повільно пливе чорний дирижабль, наповнений ізсередини теплом, завдяки якому політ його позбавлений посадок.

Ідучи дорогою-просікою, Харитонов відчув, як сам собою прискорюється його крок. «Господи, – думав він, – як я відвик від прямої дороги! Як я відвик од усього, від днів тижня, від часу, від утоми». І вперше за роки він ішов, не дивлячись під ноги, довіряючи цьому вкритому травою бульвару.

Сонце нестримно піднімалося вгору, і голоснішою ставала природа, збираючи воєдино всі звуки навколишнього світу; і ось у цьому звучанні здалося раптом Харитонову щось страшенно знайоме, від чого він навіть уповільнив крок, аби прислухатись. А прислухавшись, зупинився, не вірячи своїм вухам: разом із криками і співом птахів, шерехами трав і листя в усій цій природній симфонії звучала і справжня музика, музика, яку він чув у ще недавньому передвоєнному дитинстві. Він пробував уловити шматочок мелодії, щоб зрозуміти, що ж він чує, але звуки виринали ніби з-під води і знову ближчі шуми заглушали їх. І тоді продовжив свій шлях Харитонов, але йшов уже повільніше, ввесь обернений на слух.

Через годину звуки музики стали більш явними, і мандрівник зрадів, зрозумівши, що ця дорога веде його до звуків. Він знову прискорив крок.

Через деякий час музика стала чутнішою, ніж вітер. Невидимий оркестр радісно виводив «Марш ентузіастів», і ноги Харитонова самі собою підлаштувалися під ритм маршу. Харитонов, схвильований і щасливий, поспішав побачити село або містечко, в якому грав оркестр. Поспішав побачити свято, адже і в його рідному Каргополі кожне свято, чи то річниця революції, чи День рибалки, супроводжувалося концертом оркестру, що починав свою програму різними маршами ентузіастів, а продовжував її танцювальною музикою.

І тут попереду замаячив зелений тупик – кінець дороги-просіки, але ні дахів будинків, ні різноколірних огорож видно не було. А музика тривала, і була вона вже настільки чутною, що поглинула всі інші звуки. Харитонов наблизився до тупика й несподівано зупинився, розглядаючи прочинені залізні ворота, пофарбовані в зелений колір, на яких красувався зварний скрипковий ключ із червоною зіркою в центрі. Обабіч воріт відходив густо натягнутий на стовпи колючий дріт, який губився далі серед кедрових стовбурів.

Колючий дріт нагадав Харитонову про війну, але скрипковий ключ, хоч він і був прикрашений червоною зіркою, мав доволі мирний вигляд. Почекавши, Харитонов протиснувся у ворота.

Від воріт у глиб обнесеної колючим дротом території вела добре протоптана стежина. По ній і вирушив мандрівник назустріч невидимому оркестру, що вже закінчив грати «Марш ентузіастів» і зайнявся репетицією чогось класичного. Рухався він недовго, поки побачене не змусило його зупинитися. Картина, що відкрилася перед ним, була незрозуміла: на галявині був побудований дерев'яний поміст, такий схожий на літню естраду, які зазвичай розташовуються в парках, тільки був він непофарбованим. На помості з музичними інструментами в руках стояли люди в однаковому сірому одязі. Це й був той невидимий оркестр, а диригент стояв на землі обличчям до музикантів, які припинили грати, і щось енергійно їм пояснював. Поряд із диригентом, що не відрізнявся від музикантів одягом, стояв, тримаючи руки за спиною, високий кучерявий чоловік у тільнику і ватних штанях. Він уважно й суворо дивився на музикантів, залишаючись при цьому абсолютно нерухомим. Диригент закінчив свої пояснення – його рот закрився, а руки застигли долонями догори. Після короткої паузи він змахнув руками, затримав їх на мить над головою – цієї миті вистачило музикантам, аби піднести труби до губ, а скрипки до підборідь – і різким жестом провів руками дві невидимі вертикальні лінії до землі. Загальний акорд обрушився на літню землю, відскочив од неї і вибуховою хвилею покотився по трав'яній поверхні. Навіть у Харитонова загуділо у вухах, хоч він і причаївся метрів за п'ятдесят від помосту.

Харитонов школи не мав радісних почуттів до класичної музики. Він полюбляв бадьорі пісні, слухаючи які можна було легко намалювати власне майбутнє. Уся ж інша музика, яка не супроводжувалася словесними поясненнями або ж твердженнями, була для нього незрозуміла. Виняток становили тільки танцювальні мелодії, але в них не було нічого серйозного, а отже, і замислюватися про значення і сенс цих мелодій не варто було. І ось тут раптом, присівши в незрозумілому місці, відчув Харитонов у собі якесь нервове тремтіння і зрозумів, що це тремтить у нім той самий перший шквальний акорд оркестру, після якого так незалежно й мелодійно зазвучала скрипка. І тремтіння, що виникло в нім од того акорду, не викликало опору розуму або шкіри. Було воно дивної властивості й існувало мовби окремо від людини, так, що врешті-решт Харитонову стало його шкода – може, і не його, але пробуджена акордом жалість почала наростати й заповнювати собою настрій людини, і вже не залишилось у людині конкретної жалості до зниклого акорду або до чого-небудь іще, а була єдина жалість до всього, включаючи себе і весь світ.

Харитонов заплющив очі й залишив свої думки на потім: думати під таку музику виявилося неможливо. Вона, як моторний кінематограф, проносила перед заплющеними очима Харитонова картинки його дитинства та обірваної на півслові юності. Крізь заплющені очі він бачив батька, що повернувся з риболовлі й у брудних високих чоботях зайшов просто до кімнати з двокілограмовим лящем у руках. Розсерджена мати виштовхала батька в коридор, а потім, стоячи на колінах, довго терла ганчіркою підлогу, на якій наслідив батько.

…По зимовому льоду Лачі на санях він поспішав у село Ноколи, яке осібно стояло на протилежному березі озера, щоб там чого-небудь виміняти на вісім брикетів коричневого мила, привезеного дядьком із самої Москви. Так, обмін тоді виявився вдалим – назад він повертався з трьома міцними віниками, великим шматком сала і бутлем журавлинної настоянки. Життя було цікаве своїми дивностями, тим, приміром, що в Каргополі можна було до блиску відмитись і попаритися в лазні, але щоб ходити щодня ситим – не виходило, а в Ноколах і Труфановому – навпаки: митися ніде й нічим, а їжі – живіт переварити не встигає…

Потім було свято, і вони з Грицаком прикрашали пароплав «Нікітін» гаслами і просто кольоровими клаптями. Вовтузилися цілий день, а на ранок, як розвиднилося, примчали на пристань, і капітан, звиклий приходити на пароплав першим, злегка розгубився, позаяк хотів відразу і хвалити, і лаяти їх. Може, саме через ці взаємовиключні бажання він просто по-чоловічому потиснув їм руки, привітав зі святом і побажав дожити до всесвітнього щастя, до того часу, коли в усьому світі, й навіть у далекій Африці, не залишиться знедолених і визискуваних. Потім на пристані збиралися музиканти. Збиралися довго, години півтори. А коли зібралися, то всі піднялися на корму пароплава і почали розігруватись. Уздовж берега на той час уже прогулювалися городяни. Капітан, запитавши у диригента, чи всі в зборі, дав команду відчалювати, і до самого вечора вздовж берегів озера Лачі колами плавав пароплав «Нікітін», на борту якого бравурно шумів міський оркестр, поширюючи святкову музику й такий самий настрій на довколишні села та хутори. А ввечері, коли вже причалили, начальник міського ОРСу безкоштовно нагодував музикантів і на майданчику для гулянь, між трьома старовинними соборами та берегом озера, виголосив промову, наприкінці якої побажав пролетарям усіх країн з'єднатися. Потім були танці під музику того ж оркестру. А наступного ранку, коли всі прокинулись і вийшли на вулиці, – свята вже не було, місто було брудним, і до полудня зарядив дрібний осінній дощ…

Так, було дуже шкода це напівзабуте минуле, але вже й перший акорд оркестру розчинився в повітрі тайги, вже і він став частиною минулого, а скрипка все ще звучала, час від часу підтримувана іншими інструментами, і мелодія її не викликала тремтіння, вона була ніжною і сонною, вона гладила Харитонова по голові, як багато років тому гладила його перед сном мати.

– Хто?! – долинув до Харитонова різкий окрик з боку оркестру. – Хто сфальшував?! Я запитую!

Музиканти відпустили музику, і навколишня тайга принишкла.

Харитонов протер очі.

– Я востаннє запитую! – знову різким фальцетом прозвучав голос диригента.

Музикант із тромбоном у руці зробив крок уперед.

– Канторе, скільки разів ти сфальшував за останні три дні? – жорстко прозвучав вимогливий голос людини в тільнику.

– П'ять разів… – опустивши голову, зізнався худолиций тромбоніст.

– Тобі зрозуміло?! – зло посміхаючись, примружив очі у бік музиканта чоловік у тільнику.

– Але ж у мене була подяка, – забелькотав Кантор.

– Я її анулював. Опівночі заступиш на музвахту, і якщо я прокинусь удосвіта й не почую твого тромбона – нарікай на себе!

Диригент нервово переминався з ноги на ногу, скоса поглядаючи на чоловіка в тільнику, поки той, спіймавши косі погляди диригента, не кивнув йому: мовляв, продовжуй.

– Від третьої цифри! – змахнув руками диригент, і знову зазвучала музика.

Харитонов іще разок пильно оглянув людей, що зібралися на помості, і, не побачивши в їхньому розпорядженні ніякої зброї, заспокоївся, підвівся і запросто попрямував до них.

Коли до помосту залишалося кроків двадцять, сфальшувала скрипка, а слідом за нею збилися з пантелику й інші інструменти. Музиканти перервали гру, зі здивуванням на обличчях розглядаючи Харитонова, що наближався до них. Навіть диригент і чоловік у тільнику застигли, не зводячи з нього очей.

Харитонов, підійшовши ближче, зупинився. В очах у декількох музикантів помітив сльози. А від їхніх поглядів було якось ніяково: так могли дивитися на месію, на вождя, але не на молодшого матроса.

Напружена пауза тривала недовго. Чоловік у тільнику підійшов до Харитонова, простягнув руку.

– Як же ви знайшли нас?! – радісно запитав він.

Харитонов почухав у роздумі свою руду бороду.

– Та… я вас не шукав… – запинаючись, признався він, – хоча, може, і шукав…

Доладно говорити не виходило, і Харитонов замовк.

– Дозвольте відрекомендуватися, – знову заговорив чоловік у тільнику. – Перший помічник диригента з політчастини, колишній засуджений капітан першого рангу Пабловський, не політичний.

– Молодший матрос Харитонов.

– Матрос?! – зрадів Пабловський. – Оце так зустріч! Ніколи не думав, що зустріну тут матроса. Так вас сюди ніхто не посилав?!

– Ні… випадково вийшов, – признався Харитонов. – Але я бачу, ви – наші!

– Ми – наші! – кивнув Пабловський.

– А ви не знаєте часом: війна скінчилася? – втрутився в розмову диригент.

– Не перебивай! – кинув недобрий погляд на диригента перший помічник.

Харитонов знизав плечима.

– Самому хотілося б дізнатись… А що, сюди повідомлення з фронтів не доходять?

– Бачите, товаришу молодший матрос, – уповільнено мовив Пабловський. – У нас немає зв'язку з Великою землею… Ми ж не в місті живемо. Знаєте, що таке Музлаг?

– Ні, – хитнув головою Харитонов.

– Музичний табір… А оці, – він указав поглядом на музикантів, що перешіптувалися на помості, – це залишки Великого симфонічного оркестру. Як вони раніше грали! Ви б чули! Наскільки я терпіти не можу всяких Бахів, але у них це виходило. Гаразд, заждіть… Шикуйсь! – раптом закричав перший помічник. – Струнко!

Музиканти метушливо вишикувалися на помості, туди ж проворно видерся диригент і став першим.

– Репетицію закінчено. Розійдись! – надривно прокричав Пабловський.

Музиканти сплигнули з помосту і, озираючись на Харитонова, попрямували кудись у глиб території.

– Гей, Фриц! – перший помічник окликнув диригента. – Зроби нам чай!

Диригент кивнув і теж поспішив геть.

– Пройдімо до мене! – запропонував Пабловський. – Чайку поп'ємо, поговоримо. Ви, може, не повірите, але ви тут перша людина за шість чи сім років.

Пабловський був на голову вищий за Харитонова, та і будь-кого з музикантів, але розмовляв він, не нахиляючи голови, – тримаючи спину рівно, по-офіцерськи, наче був на параді.

Підійшли до рубленої хатинки. Пабловський штовхнув двері й пропустив молодшого матроса вперед.

Навколо столу обійшов із поліном в руках диригент і, зупинившись біля руської печі, почав трощити це поліно маленькою тупуватою сокирою. На грубо збитому столі вже стояли три гранчаки.

– Сідайте! – Пабловський указав рукою на табурет.

Харитонов сів. Перший помічник усівся навпроти.

– Приємно дивитися на незнайоме обличчя, – сказав він, дивлячись молодшому матросові у вічі. – Ці ж бо пики за стільки років уже остобісіли, просто нудить іноді. Та й ви знаєте, що це в нас за національність наймузикальніша: усі ці Кантори, Раумштейни… Чомусь у мене на кораблі жодного такого не було, там навпаки – Іванови, Коваленки, Петрови, Сидорови.

Пабловський важко зітхнув, перевів погляд на диригента.

– Ну ти! Ворушись!

Харитонов позирав здивованим поглядом на убрання хати, на цих людей, на диригента, що колов неподатливе поліно.

– Може, я йому допоможу?! – підвівся він, дивлячись у вічі першому помічникові.

– Сидіти! – гаркнув Пабловський, і негайно його обличчя набуло якогось вовчого виразу. Але враз очі його подобрішали. – Не варто, – вже м'якше вів далі він. – Ви тут гість, до того ж чесна, вільна людина, а ці всі – табірники, а там уже різниця невелика, політичні чи музичні. Я ось теж табірник, але мене по карній проводили. П'яна бійка. Я в ній честь вождя захищав, якби той дурень не згадав вождя матюком, я б його і кортиком не кольнув. Але так уже вийшло. Та й ви знаєте, за що цей оркестр сюди переїхав?! Вони ж додумалися на З'їзді колгоспників в «Інтернаціоналі» сфальшувати, причому так сфальшували, що навіть колгоспники обурились і написали листа в ЦК. До сорок першого тут іще більш-менш життя було – вишки, охорона НКВС, кухня табірна. А як війна почалась – охорону зняли, все зібрали. Спочатку лякали, що ось-ось наказ надійде ліквідувати табір із усіма ув'язненими, але, видно, не дочекалися вони наказу й поїхали.

– А ви як тут? – запитав Харитонов.

– А мене для зміцнення внутрішнього порядку ще в тридцять дев'ятому з Колими сюди перевели. Ох і намучився я з ними… Та й що це за табір без охорони й начальства?! Це ж чому вони досі не розбіглися? Тому що місце згубне. Вже тікав якось кларнет, як його, забув прізвище, словом, тікав, через місяць повернувся – скелетом і тут же здох… Устиг, щоправда, конаючи, сказати своїм, що звідси не вибратись, і на тому дурневі спасибі.

– Ось чай, будь ласка… – тихим жалібним голосом промовив сухоребрий диригент, нахиляючись над склянкою з чорним прокопченим чайником у руці.

– Сідай, Фриц. Вип'єш із нами і йди. Не забудь пізніше виштовхнути Кантора з його трубою – нехай подудить до світанку!

Пабловський широкою долонею підсунув до себе склянку і знову глянув на Харитонова.

– А вам, – сказав він, – якщо карти немає, то звідси не вибратися. Залишайтеся. Я вас другим помічником диригента з політчастини зроблю. З їжею у нас нічого – скрипки і валторни навчилися гриби збирати і маринувати, собак розводять, що залишилися від охорони. Енкавеесівська порода – м'ясна. З голоду не помираємо.

– Ні, – твердо мовив Харитонов. – У мене завдання.

– Завдання, яке за вами тягнеться? – перший помічник указав поглядом на шнур, прив'язаний до речового мішка.

Харитонов кивнув.

Перший помічник, закусивши нижню губу, прокрутив у мозку якусь думку. Потім хитрувато-напружено глянув на молодшого матроса.

– Так ви все-таки знаєте дорогу… позаяк у вас завдання?!

– Ні, – простодушно відповів Харитонов.

– Секрети, військові секрети… – забурмотів собі під ніс паруб'яга в тільнику. – Звичайно, хто ж табірникам довірятиме.

Це тільки без охорони їм довіряють залишатися, тому що тут вона без потреби.

Пабловський утупився скривдженим поглядом у свою склянку, потер рукою лоба, немов у нього заболіла голова, потім ковтнув чаю.

– Скажіть, – диригент, полохливо озираючись на першого помічника, нахилився вперед, до Харитонова. – А ви, може, і до Москви доберетеся?

– Може, – знизав плечима молодший матрос.

– У мене до вас прохання буде… – сказавши це, диригент серйозніше покосився на Пабловського, але той наче не слухав їх. – Ви не могли б узяти з собою ноти?..

– Що? – не зрозумів Харитонов.

– Ноти, – перейшов на напівшепіт диригент. – Усе, що я тут написав за багато років. Кантата «И как один умрём», цикл п'єс про благородну ненависть.

– Добре, – погодився Харитонов, відчувши приплив надії, адже якийсь ув'язнений диригент раптом припустив, що він, Харитонов, добереться до Москви. – І що з цією музикою робити?!

Диригент беззвучно заворушив губами, немов промовляючи про себе те, що боявся сказати вголос.

– Якби ви могли, – сказав він нарешті, – віднести це в Кремль… і передати в уряд тому, хто музикою керує?

– Спробую, – невпевнено пообіцяв Харитонов.

– Так я принесу…

– Геть іди! – Перший помічник підвів на нього очі. – Чуєш?!

Диригент швидко вийшов із кімнати.

– Ви не думайте, що я дуже вже засмучений… – тоном, що претендує на відвертість, заговорив перший помічник. – Я все розумію… Але ви від мене подарунок прийміть. Ви палите?

– Ні.

– Шкода… У мене тут дві пачки цигарок – єдині на тисячі квадратних кілометрів… Гаразд. Тоді я для вас концерт завтра влаштую. Точно, влаштую!

Пабловський рішуче підвівся й кудись пішов.

Залишившись на самоті, Харитонов оглядівся.

Хата хатою, в кутку – залізне ліжко з ковдрою з шинельної тканини, над ліжком на дерев'яній стіні висить книжкова поличка. Харитонов підвівся, щоб розгледіти книги – раптом там що-небудь мирне про дирижаблебудування. Підійшов, провів рукою по запорошених корінцях, прочитав назви: «Посібник з корабельної навігації», «На допомогу першому помічникові капітана», «Щоденник агітатора», «Чому ми непереможні» і тому подібні.

Дивлячись на ці книги, Харитонов згадав про недопитий чай і повернувся за стіл. Чай уже остигнув, але смак його все одно був приємніший за річкову або озерну воду, якої Харитонов за час шляху накуштувався вдосталь.

Харитонов спробував згадати перший акорд оркестру, але замість нього чулась ясна мелодія скрипки. За вікном сутеніло – насувався вечір; відчуття даху над головою й тішило, і трохи тривожило молодшого матроса. Дуже вже дивним був дах, хоча у порівнянні із «загоном» генерала Ликова Музлаг був набагато спокійніший і доброзичливіший.

Повернувся Пабловський.

– Порядок! Завтра святковий концерт на вашу честь.

– Та не треба, – почав було Харитонов, але, зустрівши жорсткий погляд першого помічника, замовк.

– Для нас людина – це подія! – розсудливо мовив Пабловський. – Нова людина, звичайно.

І пауза знову затягнулася. Харитонова почали долати позіхи.

– Втомилися? – кивнув перший помічник. – Лягайте на ліжко. Давно, певно, не відсипалися?!

– А ви де ляжете?

– Я не люблю спати. Іноді вдень подрімаю, а так я себе від цього відучив.

Харитонов підійшов до ліжка. Сів. Металева сітка приємно прогнулася, жалібно скрипнувши.

– Лягайте, а я пройдуся ще. – Пабловський знову вийшов, залишивши Харитонова самого.

Харитонов скинув чоботи, розмотав пергаментні онучі, провів пальцем між великим і вказівним пальцями правої ноги, викотивши звідти грудку бруду. Потім улігся і накрився шинельною ковдрою. Заплющив очі й опинився у дитинстві. Посовався на ліжку, і воно знову жалібно заскрипіло. Сон наближався неспішно, у міру того як Харитонов зігрівався якимсь особливим, давно забутим теплом, теплом покинутої рідної домівки, що взимку зберігалося під важкою ватною ковдрою.

Приємна млявість розлилася по тілу, і крізь заплющені очі він побачив хлопчика років шести, дивно, по-старожитньому одягненого, гладенько прилизаного, погляд якого горів подивом. Він був сам у великій кімнаті, а за вікном заходило багрове сонце. На стінах кімнати висіли картини й чиїсь портрети. Несподівано відчинилися двері, й так само дивно одягнений чоловік уніс свічник із двома палаючими свічками, вніс і поставив на середину круглого столу в центрі кімнати. Це була казка або закордон, але нічого фантастичного в цій картинці не було. Чоловік, поставивши свічник, вийшов, а хлопчик навшпиньки підійшов до столу і довго-довго спостерігав за двома вогниками, до того довго, що навіть очі його засльозилися. Сонце вже зайшло, а свічки все горіли й горіли. Раптом прозвучав жіночий голос: «Вільям! Віллі!» Хлопчик здригнувся, але залишився стояти біля свічок. До кімнати ввійшла молода жінка в довгому бежевому халаті. Погладжуючи й відкидаючи назад своє каштанове пряме волосся, вона підійшла до хлопчика.

– Ну що ж ти не йдеш спати? – ласкаво запитала вона.

– Я чекаю, коли вони догорять, – відповів хлопчик.

– Дурненький! – ніжно мовила жінка.

Вона нахилилася до свічок, і її видих загасив їх.

– Навіщо, мамо? – здивовано запитав хлопчик.

– На те, що нічого палити свічки марно! Треба і слузі про це нагадати.

Жінка взяла хлопчика за руку й вивела з кімнати, а над свічником здіймалися дві цівки білястого диму. І раптом зазвучала музика, незрозуміло звідки й абсолютно чужа, така, що не мала ніякого відношення ні до цієї кімнати, ні до хлопчика.

Харитонов перевернувся на інший бік – кімната зникла, але музика продовжувала звучати. Він розплющив очі й побачив недалеко від себе яскраву точку.

– Хто там? – сонно запитав він.

– Це я, палю… – відповів голос першого помічника. – А що, не спиться?!

– Музика…

– А-а, так, це оркестр репетирує.

– Вночі?!

– У них же концерт завтра. Справа відповідальна.

– Це той, що для мене?! – Харитонов підвівся на ліктях, так нічого навколо себе, крім вогника цигарки, й не бачачи.

– Так, святковий, для вас. І ви не думайте, що їх хтось примушує. Знаєте, як вас диригент назвав? Аудиторія! А перед аудиторією, як він сказав, оркестр уже багато років не виступав. Я для них – не аудиторія!

До слуху Харитонова знову долинув знайомий шквальний акорд, але звучав він тепер набагато тихіше й слабкіше, ніж першого разу, а скрипка, що з'явилася слідом, була майже не чутна: не голосніша за писк комара. Видно, стіни зрубової хати надійно захищали її мешканців од гучних звуків.

Харитонов опустив голову на те, що замінювало подушку, і знову заплющив очі.

Прокинувшись уранці, почув голоси диригента й Пабловського, що сиділи за столом.

– Гляди! – говорив перший помічник. – Якщо вони її з'їли – це одна справа, але якщо хтось спеціально випустив із загороди…

– З'їли, напевно, – заспокійливо мовив диригент. – Кому потрібно випускати?!

– А якщо з'їли, то знайди кістки й покажи мені, тоді питань більше не буде! Але якщо не з'їли!.. Я вам усім улаштую!

Харитонов зі скрипом підвівся й заходився намотувати на ноги онучі.

– Сідайте до столу, – запросив Пабловський. – Тут на вас чекає сніданок.

Сівши за стіл, Харитонов побачив перед собою на залізній мисці смажене кроленя. Узяв у руки і за якусь хвилину обгриз до кісток. Запив чаєм.

– А ви вже снідали? – запитав він.

– Одну зловили, як годиться – гостю, – відповів Пабловський.

– Одну – кого?!

– Білку, – пояснив хазяїн хати. – Вони тут, навколо Музлагу, ручні. Ми ними собак відгодовуємо. Та й сьогодні подія… найпаскудніша сучка із загороди зникла. Добре, якщо її ці скрипки та валторни з'їли, але якщо вона жива десь тут бігає, то краще за дріт не виходити.

– Дуже зла, – піддакнув диригент. – Вона цуценят виводила постійно, тому так довго її і тримали: що краще – один раз собаку з'їсти чи щороку по декілька цуценят… Зла сучка! Вона ще при охороні в одного, вже покійного, гобоїста шматок м'яса з ноги вихватила.

– Ну, Фриц, буди оркестр. Концерт пора починати, – сказав Пабловський.

Фриц вийшов, а перший помічник утупився незмигним поглядом у Харитонова.

– Якщо ви справді до Москви дійдете, – вкрадливо заговорив він, – скажіть там, аби повернули нам охорону. Скажіть: Музлаг, вони знають, де це, один такий табір на всю Батьківщину. Погано без охорони. Ніякого стимулу, та й здичавіти можна. Як добре раніше було: НКВС, кухня, фельдшер… А так: випустить який-небудь Кантор собак із загороди, і почнуть оці музиканти один одного їсти.

– Добре, якщо дійду – передам.