Текст книги "Бікфордів світ"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

13

Над загубленою в сибірських лісах злітною смугою повільно пропливав дирижабль. Літнє полуденне сонце прогрівало його чорну оболонку, а разом із нею й газ, завдяки якому вже багато років тривало вільне повітроплавання цього слухняного вітрам творіння. Посередині гондоли на табуреті сидів невисокий лисий чоловік із доброзичливими рисами обличчя. Одягнений він був у мішкуваті штани та вишиванку. Роздумуючи про щось, Мешканець дирижабля раз у раз скошував очі на велику картонну коробку, доверху наповнену сигаретами «Друг».

Несподівано підвівшись, він зробив декілька кроків навколо табурета, пожував губи і зосереджено мовив: «Скажу про себе! Мій дід – неписьменний кріпак». Говорив він це, явно прислухаючись до власного голосу. Розміркувавши трохи, він знову врочисто мовив, усякий раз міняючи інтонацію: «Скажу про себе… Скажу про себе! Скажу про себе?! Мій дід…»

Чоловік підійшов до віконця-ілюмінатора й зазирнув униз. Дихання його раптом стало переривчастим од хвилювання: там унизу, в самому череві сибірських лісів, несподівано він побачив довгий бетонний слід рідної цивілізації – немов крейдований папір, біліла серед природної зелені злітна смуга невідомого аеродрому. Поряд зі смугою на очищеному від лісу майданчику стояв маленький будиночок, на даху якого прапором розвівався надутий смугастий сачок вітровловлювача.

Чоловік відчинив широке віконце-ілюмінатор, вдихнув чистого остудливого повітря й відчув легке запаморочення. Прочумавшись, пильніше вглядівся в аеродромне господарство й помітив крихітного з висоти польоту чоловічка, що вийшов із лісу й попрямував просто по злітній смузі.

І наповнилось у Мешканця дирижабля серце жалістю й любов'ю до цього крихітного чоловічка, такого беззахисного й самотнього на величезних сибірських просторах. І тоді він підійшов до картонної коробки, виклав із неї декілька пачок сигарет, залишивши їх для себе, – адже все одно збирався кидати палити, – підняв її на руки, просунув у віконце-ілюмінатор і відпустив униз, а сам висунувся, щоб поспостерігати вільне падіння предмета.

Коробка із сигаретами «Друг» летіла недовго і впала між будиночком і чоловічком, розсипавшись од жорсткого зіткнення із землею й усіявши смугу своїм дрібним вмістом.

Незвичайний свистячий звук зупинив чоловічка раніше, ніж він побачив дар, що впав із неба. Чоловічок підняв із бетону пачку сигарет із зображенням чотириногого друга й уважно оглянув її. Тільки після цього погляд чоловічка спрямувався вгору, де повільно плив чорний дирижабль.

Мешканець дирижабля змахнув пальцем випадкову сльозу. Любов до побаченої ним унизу людини була надзвичайно сентиментальною – адже той, унизу, був першою людиною, побаченою ним із висоти дирижабля. Звичайно, Мешканець мріяв про урочистішу зустріч із Людиною, він уявляв собі маси людей, які зустрічають і проводжають його, величезні транспаранти, що їх розгортають на землі, написані такими літерами, які легко прочитати з будь-якої висоти. Він уявляв спеціально прикрашені міста, підготовлювані зустріти політ дирижабля, щасливі обличчя дорослих і радісні усмішки дітей. Але зараз унизу, на землі, перебувала тільки одна людина, і все-таки ця людина дивилася вгору, дивилася неодмінно з вдячністю і напевно хотіла знати: хто там угорі так про неї потурбувався.

Мешканець пожував губами, прокашлявся й голосно мовив: «Скажу про себе! Мій дід – неписьменний кріпак…»

Але далі він говорити не захотів – однаково там унизу його не було чутно. Сам він насилу розрізняв свої слова, мовби повітря на висоті поглинало й глушило будь-які звуки.

Засмучений Мешканець стукнув од досади кулаком по дерев'яній рамі й відійшов од вікна.

Дивитися вниз більше не хотілося, хоча всі добрі почуття до самотнього чоловічка, що залишився на злітній смузі, були ще сильні і його доля не могла не тривожити. Він навіть уявив собі, як цей дирижабль опускається на смугу й забирає на борт самотнього мандрівника, і далі вони вже летять разом.

Але, на жаль, дирижабль не підкорявся його Мешканцеві, він підкорявся тільки вітру. А політ тривав, і біла бетонна смужка, що так несподівано виринула із сибірських лісів, знову ховалася за кронами дерев, зникала. І знову по щоці Мешканця дирижабля скотилася випадкова сльоза, але цього разу він не поспішав її змахнути, адже зараз йому було жаль себе, самотнього блукальця в небі, далеко від поверхні рідної землі. І ця жалість до себе посилила його сентиментальний стан – він сів на табурет і затулив обличчя долонями, намагаючись крізь них побачити давно минуле дитинство.

Харитонов сидів на прогрітому сонцем бетоні й напружено дивився в небо. Його серце наповнювалося жалем через те, що там, у повітряному океані, без нього відлітав у невідоме майбутнє стільки раз бачений ним уві сні чорний дирижабль.

Вже стільки він пройшов, стільки залишив позаду себе, але до жодної зі своїх цілей не наблизився, і навіть мрія його, мрія про мирне дирижаблебудування, немов знущаючись із мрійника, все далі й далі спливала за горизонт, залишаючи Харитонова в смутку та самотності.

Він підніс до очей підібрану з бетону пачку сигарет і відчужено подивився на розумну собачу пику.

«Закурити, чи що?!» – подумав він.

Але закурювати не став.

Оглядівся на всі боки й пішов далі, стараючись не наступати на сигарети, що валялись у величезній кількості.

Ішов він просто вздовж по бетону, сприйнявши його за серйозну головну дорогу, яка, судячи з рівності й ширини, може привести і в Москву. Але безлюдність її, відсутність машин і шумів спантеличували Харитонова, а тут іще з жахом він помітив, що попереду бетон обривається й ніякого продовження у цієї дороги немає.

Зупинившись, він приречено обвів поглядом околиці й побачив будинок. Невеликий одноповерховий будиночок із мовчуном-димарем і надутою смугастою ганчіркою, що розвівалася.

На стук із вікна виглянув сухорлявий чолов'яга, в якого борода починала рости майже з-під очей. Він приголомшено втупився в Харитонова, потім щось змусило його перевести погляд на пачку сигарет, яку молодший матрос тримав у руці.

Харитонов відійшов од дверей, аби краще розгледіти хазяїна, та й щоб хазяїн міг краще розглянути нежданого гостя, адже вже зрозуміло стало молодшому матросові, що в будь-якому лісі зустрічний зустрічного боїться.

– Ну чого?! – осиплим голосом привітав хазяїн мандрівника, відчинивши двері в будинок.

Харитонов мовчки зробив крок усередину.

Хазяїн відступився.

– Що це за мотузок тягнеться?! – запитав він.

– Шнур бікфордів, – відповів Харитонов.

– Ну заходь! – кинув хазяїн і зник за дверима в кімнату.

Харитонов скинув речовий мішок, приткнув його в куток сіней, витягнув дві жмені груш-дичок і, відіпхнувши ногою двері, також увійшов до кімнати.

– Ну тепера можна і привітатися, – спокійно сказав хазяїн, який сидів за столом.

– Здрастуйте, – якось розгублено кивнув Харитонов.

– Здрастуйте, – кивнув хазяїн. – Як звати?

– Василь.

– Григорій, – назвався хазяїн. – А тепер і сісти не гріх! – додав він, указуючи колючим поглядом з-під густих із сивиною брів на стілець навпроти.

Харитонов зсипав на стіл груші й усівся.

Хазяїн широченною долонею, як сачком, накрив декілька дичок і посунув до себе, потім узяв одну, кинув до рота, пожував – і тільки насіннячко в долоню сплюнув.

– Добрі! – сказав він ствердно. – В садах був, чи що?

– Та звідки ж тут сади? – знизав плечима Харитонов. – Випадково якесь деревце виросло, ось його і обібрав.

– Сади є! – Григорій махнув рукою, мовби не слухаючи мандрівника. – Далеко, але є. Так ти, видно, не з того боку. А йдеш куди?

Харитонов замислився, почухав свою руду бороду.

– У Москву добре б вийти… – після роздумів мовив він.

– Але ж далеко! – здивувався Григорій.

– У-гу, – згідливо кивнув Василь.

– Що це ти, Василю, в руках там тримав? – Григорій кивнув на вікно.

– Цигарок пачку… – не відразу, після короткого міркування, відповів Василь.

– Цигарок… – кивнув хазяїн. – Ану принеси-но!

Харитонов охоче приніс із сіней залишені ним там сигарети.

– Бач! – вигукував Григорій, вертячи пачку в руках. – Собака, чи що, друг? А я вже років десять тому курити перестав. Запалити, чи що?! У тебе ще є?

– Та там на бетонці їх багацько валяється, – сказав Харитонов.

– На смузі?! – сіпнувся Григорій. – Звідки ж?

– Із дирижабля викинули, – зітхнувши, відповів молодший матрос. – Він уже відлетів. Чорний дирижабль…

Хазяїн зірвався з місця й заходився нишпорити по засмічених кутках кімнати, вже не звертаючи уваги на гостя. Нічого не знайшовши в кімнаті, він вискочив у сіни, і через хвилину його гучний голос викликав туди ж Харитонова.

– Тримай! – усучив він Василеві в руки широкий плетений кошик.

Квапливо вони вийшли з будинку і потьопали по бетонній смузі до сигаретних розсипів. У хазяїна в руках теж був кошик, але трохи більший.

– Ранувато щось! – поглядаючи в небо, говорив сам із собою Григорій. – І чого ж це на дирижаблі?! Мали бути літаком!

– Яким літаком? – не зрозумівши, перепитав Харитонов.

– Звичайним, транспортним, бомбардувальником колишнім. Вони завжди мені літаком усе доставляють! І їжу, й листи від сім'ї, й інше там.

– Ну от! – зупинився Харитонов.

Григорій сів навпочіпки, підняв кілька пачок, розглянув їх уважно і, похитавши головою, почав збирати їх у кошик.

– Іди на той край і збирай їх мені назустріч, – сказав він Василеві.

Сонце висіло прямо над ними, рівномірно прогріваючи живе і неживе на поверхні землі. По теплому бетону в'юнко бігали ящірки, перелякано озираючись на людей. А лісові клопи-солдатики, ні на що не звертаючи уваги, спокійно й ліниво блукали між пачок, які валялися, повзали по них, намагаючись, мабуть, визначити, наскільки все це добро, що впало з неба, їстівне.

Харитонов акуратно струшував жуків із кожної пачки і тільки після цього кидав сигарети в кошик. Час від часу він підводив голову, щоб перевірити, чи далеко ще до Григорія. Кошик уже був наповнений майже вщерть, але все ще багато сигарет валялося на бетоні.

І раптом цю мирну ідилію порушили рушничні постріли, що донеслися з лісу.

Харитонов остовпів, однак через мить уже побіг, не дивлячись під ноги і раз у раз наступаючи на сигарети, до Григорія.

– Стій, хай тобі біс! – кричав йому хазяїн, але Василь почув його, тільки зупинившись поруч.

– Стій! Чого розприндився?! – сердито дивився Григорій у вічі Харитонову.

– Стріляють же! – видихнув молодший матрос.

– Ну й що з того, – знизав плечима Григорій. – У них там війна, ось і стріляють, а ти при чому?

– Яка війна? – нерозуміння взяло гору над переляком.

– Місцева, громадянська, – пояснив Григорій. – Вони часто стріляють. Робити їм просто нічого, через це й воюють. Мені ось є що робити – так хіба я кину свою справу й піду воювати?

– А яка у тебе справа? – запитав Харитонов, усе ще кидаючи косяки одним оком на воюючий ліс, мовби чекаючи побачити ворога, що біжить в атаку.

– Я при смузі сторож, – провів хазяїн рукою вздовж смуги. – Бач, яка вона! Теж на випадок війни побудували. Ось якщо серйозна війна почнеться, ну там із Америкою або Румунією, літаки сюди прилітати почнуть.

Григорій увесь наповнився гордістю, озираючись на своє господарство.

– А цих ти не бійся! Вони тільки один в одного стріляють, а сторонніх не чіпають. А один одного вони в обличчя до того ж знають. Отже давай дозбираємо, а там підемо чаювати.

Здавалося, що минуло декілька годин, але сонце все так само рівнесенько висіло по центру небесного купола. Сигарети вже були зібрані – два кошики, наповнені з верхом, стояли під вікном у кімнаті, а з коротенького димаря, що дивився прокопченим оком у небо, дрібними баранчиками полетів димок щойно затопленої печі.

Харитонов усе ще знизував плечима, сидячи за столом і чекаючи чаю.

– Війна ж закінчилась! Я сам чув, – повторював він, на що Григорій, який копошився біля печі, тільки озирався, не ділячись із молодшим матросом своїми думками.

Замість обіцяного чаю Харитонов отримав грушевий відвар в алюмінієвому кухлі. Ще хазяїн виклав на стіл кусень засохлого хліба, розламав його на дві частини й почав свою половину вмочати у відвар і з насолодою гризти.

– Я тобі ось що скажу, – жуючи, він глянув на Харитонова. – Це ж тільки про великі війни повідомляють: коли почалася, коли закінчилась, а про такі дрібниці, як тутешня, частіше мовчать, тому вони і тривають десятиліттями. Я взагалі так думаю, що війна йде постійно, тільки не скрізь, а так, як хмара над світом пролітає, так і вона переходить із одного краю в інший, а потім назад. Сам-то я ніколи не воюватиму! Ця дурість не для мене. Я ось пам'ятник будую.

– Який? – пожвавився Харитонов.

– Великий, дерев'яний. Біля смуги стоятиме. Буде пам'ятник, так, може, і село, а то й містечко коли тут кругом нього побудують. Добре тоді – літаки і в мирний час почнуть прилітати!

Очі Григорія мрійно блиснули, і він знову вмочив шматок черствого хліба у грушевий відвар.

Харитонову на мить здалося, що й він бачить це близьке та щасливе майбутнє, і – немов сонячний зайчик потрапив у вічі – захотілося примружитись і почекати хвилину, щоб потім розплющити очі й зажити в повному благополуччі та у власному будинку, але тут Харитонов помітив у кутку щось знайоме. Щось знайоме поворушилося, перебігло в інший куток і звідти ще разок подивилося на Харитонова. «Це ж той щур!» – подумав Харитонов і чомусь усміхнувся, немов дивуючись радісно тому, що тваринка ще жива.

Григорій простежив за дивним поглядом свого гостя і, побачивши звірка, схопився на ноги та з криком «Ах ти ж, тварюка!» шпурнув у нього сухим куснем. Те, що сталось услід, змусило Григорія оніміло застигнути і простояти в задумливому заціпенінні декілька хвилин. Щур відскочив, але потім спокійно встромив зуби в сухий кусень і навіть не втік, а спокійно прошкутильгав до дверей і сховався в сінях.

– Ну не було тут ніколи цих тварюк! – нарешті розвів руками Григорій. – Воістину, там, де чума, – там і щури! Довоювались, йолопи, видно!

– А кому пам'ятник буде? – повернувся до попередньої розмови Харитонов, бажаючи відвернути хазяїна від нерадісних думок.

– Пам'ятник? – перепитав Григорій. – «Усім загиблим».

– Зовсім усім? – здивувався Харитонов. – Це і нашим, і їхнім, тобто ворогам?

– Я ж кажу: усім загиблим! – Хазяїн подивився на Харитонова як на не дуже розумного. – Це ж доки люди живі – вони вороги одне одному, а смерть їх примиряє. Який же він тобі ворог, коли він уже мертвий. Тому і пам'ятник: «Усім загиблим», тобто всім, кого смерть примирила.

– А-а, – мовив із протягом Харитонов, – щось тут, здається, неправильно…

– Ну знаєш, Василю, цей пам'ятник я будую і як хочу, так і назву. Коли ти який-небудь свій пам'ятник будуватимеш – тоді й назвеш його виходячи зі свого розуміння.

Із такими міркуваннями Харитонов погодився. Він навіть відламав шматок від свого сухого кусня і простягнув Григорію замість того, що підібрав щур. Погляд Григорія пом'якшав. Він прийняв шматок сухого хліба і занурив його у відвар.

– Щось сонце не заходить! – висловив своє здивування вголос Василь.

– А тут так буває, – поділився досвідом хазяїн. – Буває, що стоїть воно по три дні підряд на одному місці, а потім ніч дуже довга настає. Вночі-то вони не воюють, тиша така божественна, що всякі природні шуми здалека чутно.

Виспавшись на печі, вони прокинулися досить бадьорими. Григорій сплигнув на підлогу, розпалив згаслу вночі піч, приніс води.

На той час, як Харитонов зліз униз, на столі вже стояли й пускали пару два наповнені кухлі, в яких, абсолютно несподівано для Василя, був справжній чорний чай.

– Звідки? – глянув він на Григорія.

– Із Москви либонь… – відповів Григорій, риючись у полотняному мішку біля печі.

Окріп обпікав губи, і Харитонов уже відчув, як відшарувався шматочок шкіри на нижній губі, але чомусь так хотілось напитися цього чаю, що молодший матрос ніяк не міг стримати себе.

Зупинився він тільки тоді, коли відчув, що і піднебіння пече нестерпно.

– Ну куди тебе! – з докором подивився на нього хазяїн, який підійшов до столу. – Віднімають, чи що? – І він поставив біля свого кухля консервну бляшанку і коробку «Московських сухарів».

– Залишки минулого пайка, що з літака скинули, – пояснив він, відкриваючи консервну бляшанку тупуватим складаним ножем.

Їли з апетитом.

– Що це за риба така, без кісток зовсім? – поцікавився Харитонов, захопивши пальцями шматок білого м'яса з консервної бляшанки.

– Краби, – відповів Григорій. – Бач, як цікаво виходить у нас: я от ніколи на морі не був, а їм «Краби океанські».

– А я був, але таких жодного разу не куштував… – похитав головою Василь.

– Не засмучуйся. Я думаю, що їжа, як і голод, теж хвилями по землі рухається, ось як тут. Прилітає літак, скидає чогось, я і не знаю чого, тільки коли вже скинули – дивлюся. Так от прилітає він, скидає і відлітає, а потім його то місяць, то два, а то і три немає. А де він ці три місяці? Напевно скидає їжу в інших місцях. І ось, приміром, якщо я все з'їм до того, як він знову прилетить, – то зі мною голод станеться, від якого я й померти можу. Таж і те… прилітає він сюди частіше тому, що я на державній важливій службі перебуваю. А в інші, не такі важливі місця, як це, він, літак, може й не долетіти. Адже не може так бути, щоб усім усього вистачало. О, чуєш, знову стріляють!

Харитонов теж розчув рушничні постріли, і стало в нього на душі неприємно, наче обдурили його. Адже передали по обгорілій радіоточці, що давно вже запанував мир і відзначалась якась річниця перемоги над ворогом, а тут усе ще йде війна, а війни ж із друзями не буває, вона тільки з ворогом ведеться. І хто тут кому ворог – невідомо…

Григорій нехотя підвівся й підійшов до вікна.

– Знахабніли, наволоч, зовсім поряд воюють! – незадоволено мовив він. – Коли вже в них патрони закінчаться?!

– А звідки у них патрони? – запитав Харитонов.

– Теж літак скидає. Колишній бомбардувальник. Видно, тим, кому їжі не вистачає, їх і скидають, аби самі собі їжу добували. Ні, піду скажу їм, щоб якомога далі звідси воювали.

Хазяїн відійшов од вікна, і раптом звук нового пострілу змішався з брязкотом скла, що осипалося бризками на підлогу. Григорій обернувся. Від легкого пориву вітру, що залетів у кімнату крізь розбиту шибку, відхилилися зі скрипом двері в сіни.

Григорій, насупившись, витягнув із-за печі автомат Калашникова та два ріжки з патронами й поклав на стіл праворуч од себе.

У двері забарабанили.

Григорій, схопивши зі столу автомат, вискочив у сіни.

Харитонов, заціпенівши, сидів перед кухлем захололого чаю.

– Гей! Сюди йди! – покликав його із сіней Григорій.

Квапливо ввійшовши до сіней, Василь побачив моложаву жінку у ватянці та ватяних штанях, яка лежала на підлозі, та Григорія, що схилився над нею.

– Чаю принеси! – наказав Григорій.

Жінку було поранено в плече. Хазяїн зняв із неї ремінь з кобурою, розстебнув ватянку, теплу блузку з грубого сукна й оголив плече та груди. На щастя, куля пройшла навиліт, не зачепивши кістку.

– Ну от! Яка молодиця! – кивнув Григорій на оголені красиві груди. – І такою хернею займається!

Харитонов мовчки погодився, подаючи хазяїну кухоль із чаєм.

– Візьми-но, ковтни, – підніс той кухоль до рота жінки.

Поранена ковтнула.

– Гей, там! – донісся окрик знадвору.

Григорій сіпнувся від несподіванки, перевів погляд на Харитонова, потім, дивлячись на двері, крикнув:

– Чого?

– Молодиця жива? – запитав хрипкий чоловічий голос.

– Поранена, – відповів Григорій.

– Ото ж то, – голос знадвору зазвучав задоволено. – Скажеш їй, що коли ще раз почне стріляти у старших – приб'ємо!

Нашвидку перемотавши рану якоюсь квітчастою ганчіркою, Григорій і Василь перенесли жінку, що стогнала, в кімнату, де опустили її на дерев'яну лаву під стіною.

Пішли дні, впродовж яких постріли звучали вже віддалік у лісі, ніби вояки не бажали турбувати поранену жінку.

Харитонов якось звик до цих пострілів і вже не звертав на них уваги: вони влилися в єдину симфонію природи й були не голосніші за стук дятла. Доглядаючи поранену, Василь проводив більшу частину дня в будинку, лише зрідка виходячи з бляшаним відром по воду. Джерело протікало неподалік, до нього вела добре протоптана стежка, що на півдорозі до води розрізала надвоє густий квітучий малинник. Кущі малини були всіяні й квітами, і ягодами. По дорозі назад Харитонов робив тут перепочинок, ставив відро на землю та обривав, скільки міг, ягід, кидаючи їх у чисту джерельну воду. Повернувшись додому, він ставив чай і годував жінку малиною, що йому особливо подобалося, тому що кожного разу після такого «ягідного» годування на її обличчі з'являлася мила дитяча усмішка, і, дивлячись на цю усмішку, Харитонов почувався настільки щасливим, наскільки навіть у дитинстві не був. Адже бовтаючись на своїй баржі по Японському морю, він твердо увірував, що люди всміхаються тільки в дитинстві й уві сні.

Григорій щоранку йшов із дому, прихоплюючи в сінях увесь столярний інструмент, необхідний для спорудження дерев'яного пам'ятника. Працював він іноді до самісінького вечора, не повертаючись на обід, і, судячи з його ділового бадьорого стану, справи з пам'ятником ішли добре.

Якось увечері він повернувся додому дещо спантеличеним.

Василь якраз вийняв чайник із печі й витрусив у нього залишки чаю.

Григорій, пересунувши стілець до лави, на якій лежала жінка, всівся біля її узголів'я і сказав:

– Там приходили двоє, про тебе запитували. І ще просили запитати, чи повернешся ти в стрій?

Жінка спохмурніла, підвелася на лікті.

– А вони з наших чи з їхніх? – запитала ослабленим голосом.

– Звідки ж я знаю?! – знизав плечима хазяїн злітної смуги. – Ви ж не з інородцями воюєте! Інородців би я по говору впізнав. А ті – звичайні росіяни…

Жінка, пересилюючи біль, усілася на лаві, притулившись спиною до дерев'яної рубленої стіни. Зібралася було щось сказати, але тут погляд її зупинився на двох кошиках із сигаретами, що стояли на підлозі під розбитим вікном.

– Справжні?! – здивовано вигукнула вона.

– Авжеж, – кивнув Григорій.

– Дайте закурити! – попросила жінка.

Харитонов, який у цей час розливав чай по кухлях, почувши прохання, поставив чайник на стіл і підійшов до кошиків, але тут щось змусило його обернутись. Обернувшись, він зустрівся поглядом із Григорієм.

– Дай, дай їй цигарочку, – кивнув Григорій.

Жінка закурила, жадібно затягуючись. Рука, що тримала сигарету, тремтіла. З її очей полилися сльози.

– Скільки років… – заголосила вона, – скільки років тютюну не курила! Все листя сухе, то малинове, то горіхове… Це війна все! Коли ж вона закінчиться!..

– Так от закінчили б, якщо так набридло! – Григорій відмахнув од себе сигаретний дим. – Жили б собі та палили б у мирі й спокої!

– А ось переможемо, тоді й закуримо! – все ще плачучи, прошепотіла жінка.

– Та дурна ти! – зло мовив Григорій. – Ніхто у вас не переможе! Знищите одне одного, на тому все й закінчиться!

Василь, слухаючи розмову, всівся за стіл і обхопив голову руками. Якийсь у ній шум виник, чи то від спогадів про війну, чи то від диму сигаретного.

– А за що ж мій батько і чоловік життя свої віддали? – мокрими від сліз очима вона втупилась у Григорія.

– Та від дурості й віддали, – неголосно й незлобиво мовив хазяїн. – Робити вам нічого, тому і стріляєте одне в одного. А що, якби патрони вам не скидали – сокирами б воювали?

– І сокирами, – кивнула жінка, опустивши очі.

Піднесла димлячий бичок до рота і ледве не обпалила губи.

– Дайте ще одну! – попросила жалібно.

– На, більше сьогодні не дам, – твердо сказав Григорій, витягаючи з пачки сигарету.

– А багато хто з наших такого тютюну і в житті не пробували… – похитала головою жінка. – Ех, якби їх почастувати – ось свято було б!

– Обійдуться! – відрізав хазяїн. – І воювати, і курити хочуть! Бач як!

– А через що ви воюєте? – не втримався і поставив питання Харитонов, який до того чомусь боявся вступати в розмову.

– Через загострення класової боротьби, – ніби соромлячись, мовила жінка завчену фразу. – Ми ж не з пролетаріатом воюємо, а з українськими куркулями, яких сюди заслали… Вони й тут вирішили завести куркульські господарства! Хіба революцію для таких робили?! Вони, бачте, бідувати не хочуть!

– Дурні ви всі, – ухвалив вирок Григорій. – Яке ж нормальне господарство без огорожі?! А ці, – хазяїн обернувся до Василя, – вирішили всі огорожі поламати, а все за огорожами порівну між собою поділити! Це в них історичною справедливістю зветься. Слава богу, вколошкали хоч їхнього більшовика – той узагалі з карних злочинців був. Він там десь убив когось, так його сюди заслали комуною керувати…

Жінка, закусивши губи, зло дивилася на Григорія.

– А ти думаєш уберегтися?! – зашипіла вона. – Не вийде! Все одно доведеться вибирати, за кого воювати! Тута на відшибі ми тобі спокою не дамо.

– А хай тобі біс! – сплюнув роздратовано Григорій. – Не треба було тебе в дім тягнути, пристрелили б тебе – і спокійніше стало б! Все'дно одне одного постріляєте.

І Григорій підвівся, пересів до столу, де сидів Василь, і похмуро втупився у свій вечірній чай, захололий через цю безглузду розмову.

– Чаю дайте! – попросила жінка.

Григорій навіть не обернувся.

– Що, не подобається правда? – якось жалібно запитала вона.

– Та пішла б ти зі своєю правдою! – буркнув Григорій.

Василь, відчуваючи незручність, одніс їй кухоль.

Жінка вдячно всміхнулася Харитонову, й від її усмішки знову на душі в молодшого матроса стало тепло й затишно. Просто не вкладалося в його розумінні, що всміхалася йому та сама жінка, якій так подобається війна. Ні, та не могла всміхатися… не могла.

Григорій відпив холодного чаю, витягнув сигарету, закурив.

Від холодного чаю на душі стало зимно, ніби це не поранена жінка ввірвалася в його спокійне, розумно розмірене життя, а сніговий шторм, який зірвав дах і розбив вікна.

Сигарета погасла, але хазяїн будинку, не помічаючи цього, все намагався і намагався затягнутися, поки не поламав її довгими чіпкими пальцями. Дивлячись крізь Василя та крізь поранену жінку, що лежала на лаві за ним, він думав про щось своє, про тендітність свого світу, в якому так важко підтримувати мир. Сигарета, випавши з його пальців, потрапила в кухоль. Григорій опустив погляд туди ж, виволік ложкою розмоклий тютюн. Зробив іще декілька ковтків.

Вечір готувався влитися в ніч. Гасова лампа коптіла стелю. Можна було з упевненістю сказати, що лампа ця вже давно й нерухомо стояла на одному місці, адже саме над нею на стелі виднілася темна пляма.

Наступного ранку Григорій, як завжди, пішов, прихопивши столярний інструмент. Харитонов сходив до джерела по воду. По дорозі назад зупинився біля малинника, але незірвані ягоди ще не дозріли, а лізти глибше в колючі кущі не хотілося. Не особливо засмутившись через це, Василь повернувся до будинку, де зустрів двох міцних хлопців, дуже схожих один на одного: очевидно, братів. Від несподіванки Харитонов спершу сторопів.

– Здрастуйте! – кивнув головою один із них.

Василь теж привітався, все ще відчуваючи в душі тривогу.

– Як там Петрівна? – запитав той самий чоловік.

– Хто? Поранена? – перепитав Харитонов.

– Еге ж.

– Оклигує вже, – видихнув Василь, міркуючи, що це, мабуть, ті самі двоє, що підходили до Григорія.

– Ти от що, – задумливо вів далі мовець. – Скажи їй, що ми тут ваш будинок охороняємо, щоб ніхто не напав… Нехай швидше лікується.

Хлопець, який мовчав досі, раптом якось надривно замугикав, дивлячись на мовця.

– Так! – додав той. – І, звичайно, скажи, що ми її любимо!

– А хто ви?

– Брати Корнягіни…

Відрекомендувавшись, вони пішли.

Харитонов розпалив піч, нагрів грушевого відвару – чай уже скінчився – і підійшов до пораненої.

Жінка лежала на спині, дивлячись у стелю. Помітивши Василя, вона підвелася й опустила ноги на підлогу. Лівою рукою взяла кухоль і, не зводячи очей із Харитонова, піднесла кухоль до рота.

– Там до тебе приходили… Петрівно… – плутано заговорив Василь, – брати Корнягіни…

Очі жінки ожили.

– А де вони? – запитала вона.

– Пішли. Сказали, що будинок вони стережуть… і ще сказали, що люблять тебе…

Жінка опустила кухоль на лаву й поманила Харитонова пальцем, а коли він нагнувся до неї ближче, обвила рукою його шию й міцно поцілувала в щоку. Тут же, відчувши, як її сльоза скотилася по його скроні, він теж обійняв її, пригорнув до себе. Так просиділи вони досить довго, і ніщо не порушувало їхню тишу, не було чутно ні пострілів, ні співу птахів.

– Вони із старовірів, – розповідала потім жінка, – наші, сибірські. Батько їх прогнав, аби вони людей знайшли, і так ось брати до нас і вийшли. А тут – війна. Ми їм пояснили, що треба вибирати, за кого і проти кого боротися. Ну, якщо вони на нас вийшли, – то нас і вибрали. Молодший уже в полоні побував, так ці куркулі-нелюди йому язик вирізали, щоб він за нас їх не агітував…

Григорій повернувся додому в гарному настрої. Навіть запитав у Петрівни про її рану. Налив у казанок води, висипав туди ж якоїсь крупи і поставив у піч, після чого всівся за стіл і хитрувато подивився на Харитонова.

– Що це ти такий чудний сьогодні? – здивовано похитала головою жінка.

– Мир буде, – всміхнувся Григорій. – Я домовився. Точніше, перемир'я…

– Як?! – теж зрадів Василь.

Жінка спохмурніла.

– А так! – сказав хазяїн. – Я колоду обтісував і якраз сигарету закурив. Тут до мене хтось чи то з ваших підходить, чи то з їхніх. І просить дати йому закурити. Я ж йому сказав, що сигарети дорого коштують, за них працювати треба, а не воювати. А коли він побачив, що це не самокрутки які-небудь, а справжні Московської тютюнової фабрики, то погодився потрудитись. Тут у мене в голові й ідея з'явилась, і я попросив цього сходити до всіх інших, і своїх, і ворогів, і сказати, що коли не воюватимуть, а мені пам'ятник будуватимуть, то за кожен день роботи плачу по три сигарети. І вони всі погодились!

– Як усі?! – вигукнула Петрівна. – Що, воювати не будуть?

– Ні, на час спорудження пам'ятника житимуть мирно і гуртом будуватимуть.

Ця звістка вкрай здивувала Харитонова, настільки ж, наскільки засмутила Петрівну. Вона не могла заспокоїтися від думки, що її соратники рука в руку з їхніми ж ворогами мирно будуватимуть якийсь пам'ятник. Просто не могла повірити в це.

– Хочеш – вір, не хочеш – не вір! – байдуже кинув Григорій. – Якби не була пораненою, пішла б завтра зранку до пам'ятника й сама подивилася.

– А й піду! – твердо відрізала Петрівна. – Скільки ж можна валятися!

– А ти, – звернувся Григорій до Василя, – рахівником будеш. Людей рахуватимеш і наприкінці робочого дня сигарети видаватимеш.

Харитонов охоче погодився.

Несподівано навіть для Григорія біля майбутнього пам'ятника відразу після сходу сонця зібралися душ тридцять. Як такого пам'ятника ще не було: просто поряд зі злітною смугою на невеликій галявинці була викопана широка яма завглибшки до двох метрів і поруч лежав десяток обтесаних кедрових стовбурів.