Текст книги "Спляча красуня"

Автор книги: Андрей Гуляшки

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

Почалась «Вальпургієва ніч».

Як це було чудово! Я міг би слухати й дивитись без кінця. То були мої студентські роки, гальорка, перші захоплення й перші сумніви. То була безтурботна юність, переді мною стояв світ, який я збирався об'їздити вздовж і впоперек... То були перші біляві кучері, перша усмішка, перша щаслива безсонна ніч...

Якийсь механізм клацнув, і од видінь Вальпургієвої ночі на стіні лишилась тільки сіра пляма. Урвалась і чудова музика.

– Літера «ф». Фауст. Балетне інтермеццо,– холодно промовив Авакум.

Він підняв штори, і по кімнаті знов розлилося тьмяне світло дощового дня.

– Зараз я покажу тобі Прекрасну Фею. Ось вона,– і він подав мені довгастий знімок.– Літера «М». Марія Максимова. Ти чув це ім'я?

Я признався собі, що чую це ім'я вперше. Не всі імена вчасно доходять до Триградського краю, та й радіо я не мав, щоб слухати культурні новини. Звичайно, я не дуже шкодував, що не чув про існування цієї зірки зі столичного балету, але промовчав про своє цілковите невігластво у цих справах. А щодо фотографії, то не стримався.

– Яка красуня! – вигукнув я.

Прекрасна Фея справді втілювала в собі щось чарівне, найвимовніше свідчення – її очі. Вони були напрочуд гарні, але дивились безцеремонно, були молоді, але ховали в собі досвідченість зрілої жінки.

– Ну як, подобається? – поблажливо всміхнувся Авакум, поклавши фотографію на місце.

Але я вже встиг стримати перше захоплення і, застромивши руки в кишені, знизав плечима.

– Вродлива,– відповів я.

Про Прекрасну Фею ми більше не говорили.

Згодом Авакум повів мене в музей, де він і досі працював позаштатним реставратором. Крізь готичне вікно в майстерню лилося холодне, сумне світло. Ніколи раніш я не бачив тут стільки уламків – розбитих амфор, келихів та гідрій, шматків статуеток, мармурових плит зі стертими написами – не було вільного місця на цьому кладовищі античної слави.

– Невже в тебе так багато роботи? – здивувався я. Авакум усміхнувся і не відповів. Він показав мені дві тільки-но склеєні гідрії та безруку й безголову статуетку жінки з білого мармуру сантиметрів тридцять заввишки і сказав таким голосом, ніби йшлося про щось украй важливе, від чого залежала доля принаймні половини людства:

– Артеміда!

Я кивнув, хоча міг би, звичайно, заперечити йому. Адже з не меншою підставою можна було твердити, що це Афродіта, або Афіна, або якась старогрецька гетера з непоганою статурою. У неї не було ні голови, ні рук, а в решті всьому, як відомо, більшість жінок схожі одна на одну.

– Це видно по туніці та позі,– стримано всміхнувся Авакум.– Ось на цьому місці, на лівому стегні, на туніці немає зборок і мармур шорсткий. Либонь, тут був сагайдак зі стрілами. Туніка коротка, вище колін, а праве плече і права нога трохи виставлені вперед, як у людини, що біжить або женеться за кимось. Права рука тримала спис, а ліва була зігнута в лікті. Те, що на правому стегні зборок більше...

Він пояснював далі, а я думав: «Ось чому майстерня завалена всякими уламками!" Авакум просто має потребу аналізувати, робити припущення, будувати гіпотези і кінець кінцем знаходити істину. Тимчасово «законсервований» як працівник органів держбезпеки, він одірвався від живого життя, і тепер йому доводиться літати на крилах своєї колишньої професії, робити припущення і відновлювати рештки мертвого світу!»

Коли я зібрався йти, Авакум сказав мені:

– Увечері, дорогий Анастасію, підемо разом у гості до одних симпатичних, милих людей. Там ти побачиш і Прекрасну Фею. Вона – чарівна істота, і я певен, що ти неодмінно закохаєшся в неї. Але прошу тебе – не до безтями, бо вона заручена і наречений її збіса ревнивий та злий.

Так сказав мені Авакум, і я поквапився купити собі нову краватку. Я давно вже думав зробити це, бо та, що я носив, була засвітла для мого чорного костюма.

3

Отак я потрапив у дім професора Найдена Найденова, доктора фізико-математичних наук. Хіба я знав, що доля готує мені жахливу драму, де я мав грати роль безмовного свідка? Коли б я міг усе передбачити, то, безперечно, лишився б у Триграді і ходив би полювати на вовків. Таке полювання – для мужніх людей Г потребує неабиякої кмітливості. Тим більше що я давно мрію про вовче хутро. Зустрівся б, скажімо, зі своєю синьоокою приятелькою і у відповідь на її здивований погляд сказав би: «Хутро – абищиця. Цієї зими я настріляв стільки вовків! Не знаю, що робити зі шкурами, ніде їх зберігати. Хочеш, принесу тобі кілька шкур – зробиш гарний килимок. У таких килимках не заводяться блохи. Вони дуже зручні». Так сказав би я їй, коли б залишився в селі.

Бідолаха Найденов – професор, доктор фізико-математичних наук, пенсіонер – мав років шістдесят, був удівцем, самотньою, бездітною людиною. Він майже не виходив з дому, жив відлюдно, бо жахлива хвороба – частковий параліч ніг – примушувала його весь час сидіти.

Його будинок, схожий на маленьку віллу, виходив фасадом на вулицю, по другий бік якої тягнувся ліс. На першому поверсі містилась кухня і великий хол, а звідти кручені сходи вели нагору, де був кабінет професора – велика зручна для роботи кімната із заскленим еркером, і на мансарду з двох кімнаток, які дивились у ліс круглими, окутими жерстю слуховими вікнами.

У кухні жив далекий родич професора – колишній кок дунайського пасажирського пароплава, свого часу веселун і гульвіса, а нині старий парубок – лисий, з капшуками під очима. Він був за доглядальницю й кухаря при старому професорові. Кок одержував деякі кошти з провінції, від квартирантів, що мешкали в будинку, який дістався йому в спадщину. Цей червонощокий товстун жив безтурботно, цілими днями мугикаючи собі під ніс старі романси та віденські шансонетки тридцятих років.

Племінник професора – Харалампій Найденов, або просто Харі, як його всі звали,– мав на диво артистичні руки. З кількох соломинок він міг зробити китайського мандарина, слона, віслюка або жар-птицю. Харалампій закінчив факультет декоративно-прикладного мистецтва Художньої академії і славився як оформлювач показових вітрин та виставкових стендів. Високий, тонкий, рухливий і гнучкий, він був зтих людей, про яких кажуть, що вони аж киплять енергією. Де б Харі не був, він завжди щось робив, навіть коли це здавалося смішним і непотрібним: то стілець переставить, то скатерку на столі поправить або почне складати книжки, якщо його погляд випадково зупиниться на книжковій шафі. А коли Харі мусив сидіти на одному місці, то одразу ж виймав етюдник і малював або складав у себе на коліні різні фігурки з тонкого ланцюжка накладного золота. В ресторані в перерві між другою стравою та десертом його пальці машинально виліплювали з хлібної м'якушки півників та чоловічків, яких він, дивуючи офіціанта, лишав на столі.

Харі заробляв добре, але витрачав гроші дуже ощадливо, був навіть скупий і, здавалось, мав лише одну пристрасть – карти. Вони були його злий фатум, і не тому, що він надто азартно грав, а тому, що вдавався до махінацій, суворо засуджених мораллю картярів. Коли гравці викривали ці махінації (а таке траплялось раз у раз), то гра, звичайно, закінчувалася скандалом.

Махінації були його манією, його внутрішньою потребою. А втім, певною маніакальністю відзначався і дядько Харалампія, поважний доктор фізико-математичних наук. Він, коли не писав статей або підручників, використовував кожну вільну часину, розв'язуючи математичні ребуси. Вчений передплачував спеціальні зарубіжні часописи й постійно листувався з редакціями. Інколи сам складав ребуси з інтегральними та лінійними рівняннями, які навіть Авакумозі не завжди вдавалося розшифрувати.

Взагалі схильність до маніакальних захоплень була властива всьому їхньому родові. Покійний батько Харі, за фахом іхтіолог (всі вважали його серйозним і відданим науковим працівником), теж не був позбавлений химер. Під час відпустки чи в дні свят він надівав ранець, але вирушав не в поріччя, не на морський берег, що відповідало б його науковим інтересам, а блукав по дрімучих лісах, по монастирях та занедбаних каплицях, шукаючи старовинних бронзових свічників, іржавих замків та напівпрогнилих фрагментів олтарних іконостасів. Під час однієї такої подорожі по горах Странджі його вкусила гадюка, і він помер. Ось чому я думаю, що в них у роду з психікою не все гаразд. Одна річ бути ветлікарем дільничного масштабу і на дозвіллі ловити барвистих метеликів, і зовсім інша – бути іхтіологом, а збирати старі замки...

Так я думаю. А тепер мені хочеться сказати кілька слів про Прекрасну Фею. Я людина не романтична, але як виняток – бо інакше не можу,– дозволю собі поетичне порівняння. Прекрасну Фею можна порівняти за ніжністю з водяною лілією, а за жвавістю та гнучкістю – з пустотливим білим козенятком мого приятеля діда Реджепа. Це була якась чарівна квітка з Магометового раю правовірних, створена багатою фантазією східних поетів на славу ласолюбного аллаха. Така була Прекрасна Фея – водночас і лілія, і козенятко, але насамперед – жінка.

Та вона в житті зазнала багато лиха. Перше нещастя сталося, коли їй сповнилось вісімнадцять років. Її тільки-но призначили стажисткою в театр оперети і помічник диригента запропонував їй проїхатися з ним у його машині до Золотих мостів. Він був непоганий шофер, але відвернувся на мить (певне, думав про якісь свої контрапункти), і сталась аварія. Неуважність – то велика, а інколи й згубна вада водія. Не можна думати про різні гами, такти і контрапункти, сидячи за кермом.

Коли ж Прекрасній Феї минуло двадцять років, вона вийшла заміж за відомого інженера, який керував великім будівництвом. Він був років на тридцять старший за неї, і кажуть, було зворушливо дивитись, як молодість і зрілість закохано простували поруч. Та незабаром після весілля інженер несподівано помер.

Отже, життєвий шлях Прекрасної Феї не був усипаний трояндами. Але вона трималась мужньо. Жодного разу я не бачив цю жінку скорботною чи хоча б сумною, в похмурому туалеті. Навпаки, вона одягалась барвисто і наполягала, щоб навіть Харі носив жовте пальто.

Ось у який особливий світ увів мене Авакум. Серед цих людей з химерними звичками я здавався дуже прозаїчним. Та воно і справді так – інакше навряд чи я досяг би успіхів у ветеринарній справі. Людина з химерними звичками напевно не доб'ється успіхів у боротьбі за високі надої молока.

Той перший вечір, коли Авакум привів мене в гості до професора, промайнув наче сон літньої ночі, хоч закінчувався листопад і мрячив докучливий дощ.

Колишній кок приготував чудові шніцелі, а Харі вийняв з глибоких кишень свого демісезонного пальта дві пляшки витриманого червоного вина. Потім удвох з Авакумом вони перенесли поважного професора на руках до їдальні. Це було зовсім неважко, бо старий важив не більше п'ятдесяти кілограмів. Прекрасна Фея поцілувала професора в щоки і під час вечері слугувала йому, мов рідна дочка. Попри хворобу, професор був весела і втішна людина, розповідав старі анекдоти, а потім, по-старечому розчулившись, подарував своїй майбутній невістці гарний золотий перстень з мініатюрним смарагдом. Усі ми заплескали в долоні. Прекрасна Фея обняла старого і сплакнула в нього на грудях з радощів, а колишній кок заграв на старій гармонії церемоніальний марш моряків.

Потім усі ми зійшли на горішній поверх і розмістились у професорському кабінеті. Прекрасна Фея наділа білий обшитий рюшами фартушок і почала варити каву. Авакум з професором схилились над новим алгебраїчним ребусом, а Харі, закасавши рукава, взявся до роботи: він уже давно майстрував для свого дядька чудо-крісло. Це й справді мало бути чудо: і крісло для відпочинку, і письмовий стіл, і ліжко. Річ до того ж легко пересувалась, бо її «шасі» було на коліщатках.

Колишній кок почастував нас бісквітами з кремом, ми пили каву з лікером, а потім Харі запропонував пограти... в піжмурки. Я витріщив очі з подиву, бо мені здалося, що я не дочув. Тоді мене взяли на глузи. Але Прекрасна Фея тупнула ніжкою, і обличчя насмішників ураз споважніли. А вона мило глянула на мене і навіть ледь помітно всміхнулась. А коли чиясь наречена мило гляне на когось і .всміхнеться йому, то це, чував я від людей, може стати початком невеличкого роману. Ось чому мені здалося, що температура в кімнаті раптом підскочила градусів на двадцять. А втім, я випив перед тим повну чарку лікеру.

Захопившися своїми інтегральними ребусами, професор не звертав на нас ніякої уваги. Ми вийшли з кабінету, а він і не помітив. Потім Харі погасив світло, і гра почалася – проста, але дуже захоплива, бо все відбувалось у цілковитій темряві. Кожен з нас міг ховатися де схоче, по всьому будинку, від нижнього поверху до мансарди. Тільки на кабінет професора було накладено табу. У грі, звичайно, брав участь, ще й дуже активну, колишній кок. Незважаючи на свої дев'яносто кілограмів, він нечутно і спритно збігав східцями і, причаївшись у кутку, наче рись, чекав. А коли хтось із нас знаходив його, сплескував руками і, давлячись сміхом, хрипливо гудів, немов річковий пароплав.

Увесь цей час у мене було відчуття, ніби Авакум стежить за нами і завжди чудово знає, хто де сховався, але вмисно, цілком свідомо вдає з себе безпорадного, так, наче й справді не може знайти нас. Він грав цю роль дуже природно, як обдарований і з великим досвідом професіональний актор.

Цей вечір лишив у мене багато спогадів, та один випадок найглибше засів у моїй пам'яті. Заховавшись у комірчині за кухнею, я причаївся в темряві і раптом почув, що до дверей наближаються чиїсь легкі квапливі кроки. Потім двері відчинились, і на мене враз війнуло міцними і п'янкими парфумами Прекрасної Феї. Ті пахощі в душній маленькій комірчині подіяли на мене, як хлороформ,– здавалось, повітря випаровувалось, і я почав часто дихати, широко роззявивши рота.

Потім Прекрасна Фея обережно причинила двері, навпомацки підійшла до мене і, сівши поруч, обвила мою шию руками. Її волосся торкнулося моєї щоки, груди притиснулися до мого плеча, гаряче дихання війнуло в обличчя. Мені було так приємно, аж я заплющив очі. Отже, її недавня усмішка, примружений погляд не були випадковими – ту мить я відчув, що душа її тягнеться до мене.

Ба! Хто може вгадати примхи кохання?

Поки я роздумував, що б їй сказати, якими вишуканими словами висловити свою радість, вона зашепотіла щось, називаючи мене чомусь Авакумом... І раптом усе мені стало нещадно ясно, як сказав в одному зі своїх віршів Олександр Блок.

Щоб допомогти Прекрасній Феї вийти з незручного становища, я визволився з її обіймів і, не промовивши й слова, кулею вилетів з комірчини. І одразу ж наштовхнувся на щось рухоме і величезне, яке ту ж мить страхітливо заревіло.

То був колишній кок. Чи то від захвату, що знайшов мене, чи то з переляку, він заревів, мов поранений бик.

Але зненацька чиясь рука затулила йому рота, і я почув, як справжній Авакум сказав йому з досить грізними нотками в голосі:

– Перестань вити, дурню, бо заткну тобі пельку кухонним віником, чуєш?

Ось як закінчилася ця сцена.

Гра тривала ще трохи, але я вже брав у ній участь без особливої охоти і без колишнього ентузіазму. Хтозна-що могло ще скоїтися зі мною, бо в грі було багато всіляких несподіванок. Та й Прекрасна Фея час від часу позирала на мене лихо і глузливо.

4

27 листопада – запам'ятайте дату! – саме того вечора, коли ми грали у піжмурки з Прекрасною Феєю, на південному кордоні в секторі L – 2 було оголошена тривогу.

Дні стояли негодяні: безперервно мрячив дощ, нависле над гірськими хребтами похмуре небо опускалось чимраз нижче, аж поки торкнулось крон височенних сосон. А з мокрих ущелин заструменів густий білястий туман, поповз хвилями по схилах і, приборканий, застиг в улоговинах, лісах та ярах. Стало так темно, аж годі було відрізнити величезну сосну від ліщини, кручу – від щербатої скелі.

У цьому місиві з дощу й туману навіть людина з чудовим зором була безпорадною. Око проникало крізь морок щонайбільше на два кроки, а промінь електричного ліхтарика перетворювався на тьмяне сяйво, що освітлювало відстань не більше як на один метр. Прикордонні дозорці відшукували дорогу за стрілкою компаса, їм допомагали непомильний нюх собак-шукачів, навики, інстинкт людей, що живуть серед природи.

Прикордонники розуміли землю. Всяке розповідала вона їм. Одне – коли їхні ноги ступали по прогнилому листю, інше – коли вони йшли по глиці або по мокрій трапі. Вона попереджувала їх, якщо стежка в'юнилась угору або спускалась униз чи раптово обривалась перед якимось урвищем. Прикордонники розуміли і мову тиші. Вона була неоднакова взимку і влітку, в улоговині просто неба і в глухому сонному лісі, в туманну і в ясну погоду, опівночі ї на світанку, в буковому гаю і в соснині. Тиша теж промовляла цілком певною і зрозумілою мовою.

Дні й ночі йшов дощ, світ здавався дном якогось безмежного моря туману, що з давніх-давен спустився в ці дикі місця. Недосвідчена людина може подумати, що в таку негоду легко перейти кордон: у густому липкому тумані не помітять слона, не те що людини! Треба тільки ступати обережніш, якщо взуття туристичне, а також не зчиняти шуму, не кашляти, не курити і не потрапити до рук прикордонника.

Але досвідчені люди знають, що перейти кордон надзвичайно важко. Прикордонна охорона має свої пости, дозори і таємні застави, собак-шукачів, телефони та сигнали, а найголовніше – досвід, уміння бачити в тумані і розуміти мову сторожкої тиші.

І все ж туманні дні та ночі, які передують першому снігу, бувають найтривожніші, бо дощ змиває сліди, знищує запахи, а туман допомагає порушникам підходити до прикордонної смуги і вистежувати дозор, який обходить свою дільницю.

Двадцять сьомого листопада близько шостої години вечора в третьому районі прикордонного сектора L – Z було оголошено тривогу.

Сектор L – Z утворював дугу, вигнуту на південний схід, а третій прикордонний район займав найопуклішу її частину. На обох його флангах розмістилися 178-ма і 179-та застави, а в середині хорди – оборонна споруда «Момчил-2».

Місцевість, яку займав район, лісиста, поорана глибокими, зарослими чагарником ярами; два з них на ділянці 178-ї застави перетинали прикордонну смугу і трохи спускались на південний схід. Яри були природним геометрично закритим прикордонною смугою виходом до південпо-східних низин.

Тривогу було дано саме тут. На дні східного яру, заповненого туманом і темного, мов ніч, прикордонники вчули незвичайний, підозрілий шурхіт. Кілька разів хруснули зламані гілки, шелеснули віти ліщини. .Ведмеді о цій порі року вже не блукають по лісі, та й ступають вони легенько, наче їхні лапи взуті в оксамитові черевички, й ніколи не ламають сухолісу. Для вовків ще зарано, але якби вони й з'явилися, то рухалися б за звичкою так тихо, аж вовкодав і той би їх не почув. Сарни інстинктивно уникають ярів та закритих місць. А коли тихо, коли зовсім безвітряно і все притиснуте густим туманом, віти самі, звичайно, не можуть шуміти.

Стало цілком ясно, що в яр з півдня, з того боку кордону, пробираються люди, причім зовсім недосвідчені, бо ламають ногами хмиз і зачіпають плечима голі віти дерев. Досвідчені порушники повзуть навіть у темну ніч, навіть тоді, коли густий і непроглядний листопадовий туман оповиває землю.

А може, то просто легковажні сміливці, які надто вірили в себе і в свою щасливу зірку. В усякому разі, вони силоміць вдиралися в чужий дім.

Два прикордонники з 178-ї застави залягли за кілька кроків від смуги. Послали зв'язкового на секретний пост. Звідти телефонували черговому про становище. Потім постовий і зв'язковий також залягли недалеко від своїх товаришів. Отак четверо прикордонників утворили заслону в формі підкови, чекаючи непроханих гостей.

Усе це – з моменту, коли було почуто шум, і до утворення замкнутої лави – забрало не більше як десять хвилин.

Сіяв дрібний холодний дощ. Видно було препогано – прикордонники орієнтувались наосліп, по пам'яті. Вони знали ці місця, як свої п'ять пальців, і могли швидко і непохибно вести німу розмову з землею.

Начальник 178-ї застави негайно підняв на ноги всіх бійців, повідомив по телефону начальника 179-ї застави і, пояснивши кількома словами становище, попросив прикрити його фланг з південного заходу. Наказавши телефоністові подзвонити у штаб прикордонного загону, він кинувся до виходу. Та в цей час подзвонили з секретного поста в другому яру: там невідомі особи намагались перейти кордон. Начальник наказав зайняти вигідну позицію в найвужчій частині яру і не відкривати вогонь, аж поки ворог не ввійде в тіснину. Потім він поділив своїх бійців на три групи. Першій і другій групі звелів зайняти висоти, що оточували обидва яри з південного сходу і південного заходу, а третю, в якої було два ручних кулемети, повів сам до устя ярів. Таким чином прикордонники мали охопити порушників з трьох боків, наче підковою.

Коли групи вирушили, в ярах уже лунала часта рушнична стрілянина.

Начальник сектора L – Z привів у бойову готовність увесь сектор, а в найнебезпечніші місця послав на підмогу загони. А коли хвилин через двадцять йому доповіли, що ворог обстрілює наші частини з автоматів і важких кулеметів, він оголосив бойову тривогу і в прикордонному резерві, а також установив радіозв'язок з центральним пунктом прикордонної охорони.

Незабаром після того, як в устях ярів зчинилася стрілянина, над районом оборонної споруди «Момчил-2» пролетів літак. Він викинув дві освітлювальні ракети, зробив різкий поворот і раптом зник за прикордонною смугою. Начальник оборонної споруди наказав охороні зайняти дугасту позицію на випадок, якщо з'являться непрохані гості.

Уся ця метушня, супроводжувана кулеметними та автоматними чергами, тривала хвилин двадцять п'ять. І як раптово вона почалася, так раптово і припинилася. Над ярами знову залягла глибока тиша. Тільки туман ще якийсь час зберігав кисло-терпкий запах пороху.

Був один убитий. Його знайшли на нашій території за кілька кроків від прикордонної смуги. Начальник 178-ї застави освітив закривавлене обличчя ліхтариком і відразу впізнав племінника відомого диверсанта Шукрі Ілязова – Хасана Рафієва з Барутіна, який два роки тому втік за кордон.

На світанку начальник третього прикордонного району мав кількахвилинну розмову з офіцером, що командував чужими прикордонними частинами. Розмовляли вони посередині зораної смуги. Тихий вітер трохи розвіяв туман, зате з потемнілого неба тепер лив справжній листопадовий дощ.

– Це справа,– говорив французькою мовою чужоземний офіцер, поводячи плечима й усміхаючись так, наче йшлося про його залицяння до якоїсь наївної місцевої дівчини,– це справа, як ви самі пересвідчилися, ваших утікачів, політичних емігрантів. Я глибоко співчуваю.

– Так, звичайно,– кивнув начальник третього прикордонного району. Він дивився на свого чужоземного колегу з сумом і нездоланною зневагою.– Щоб умити руки, ви підкинули нам цей труп, хіба не правда?

– Це ваш трофей, пане. Цю людину вбили ви. Точніше, хтось із ваших бійців.

– Мої бійці вбивають порушників кордону, стріляючи їм в обличчя. А цю людину вбили ви. Їй вистрелили в потилицю майже впритул.

– Що вдієш, пане начальник! – чужоземний офіцер зітхнув так, ніби повз нього пройшла та сама дівчина і не привіталася з ним.– Хіба для вбитого має значення, як його вбили? На війні все трапляється! – Дівчина, здавалося, знову з'явилась поблизу. Він осміхнувся.– Ви не хочете закурити, пане?

Начальник третього прикордонного району запропонував йому на відповідь свої сигарети.

Відтак вони відсалютували один одному, як належить за статутом, і зустріч закінчилась.

Дощ лив на зорану і стоптану смугу. Опівдні в районі оборонної споруди «Момчил-2» було помічено особливе пожвавлення. Офіцер контррозвідки знайшов неподалік від плацу предмет, що своєю формою дуже скидався на касету з-під плівки для кінокамери. Предмет цей лежав під возом, яким приставляли на кухню продукти зі складу, розміщеного в північній частині плацу, неподалік від дороги, яка вела в Момчилово через село Тешел.

Майор N був досвідчена людина. Він надів рукавички, взяв касету за обидва кінці й ахнув від задоволення: і лицьовий, і внутрішній боки були сухісінькі – отже, відбитки пальців не стерлися. Офіцер упакував касету, наче коштовну річ, і, наказавши своїм помічникам з'ясувати, чи є у когось із прикордонників підрозділу фотоапарат, почав вивчати місцевість навколо складу.

Шукати слідів на землі було марно – дощ не вщухав ні на хвилину. Трав'янисті місця перетворилися на болото. Землю вкривали великі і малі калюжі, по яких невпинно періщили дощові струмені, і вода в них кипіла, беручись бульками.

Майор N обійшов склад і почав крок по крокові обстежувати колючу огорожу. Плац у цьому місці був обгороджений двома рядами колючого дроту, між якими зяяв рів завглибшки з метр, наполовину заповнений каламутною дощівкою. Точно за складом обидва дроти було перерізано, і кінці їх стирчали над ровом.

Невідома особа, яка приїхала з боку Момчилова чи Тешела, непомітно для дозору пробралася під покровом дощової ночі в розташування охоронної зони, причому, можливо, зробила це саме тоді, коли охорона займала дугасту позицію на південь від об'єкта. Певно, ця особа й була власником загубленої касети.

Через годину майор N мчав на джипі до найближчого військового аеродрому, звідки вилетів спеціальним літаком У Софію і о третій годині дня вже доповідав полковникові Манову, начальникові відділу державної безпеки, про диверсію в районі оборонної споруди «Момчил-2».