Текст книги "Спляча красуня"

Автор книги: Андрей Гуляшки

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Андрей Гуляшки
Спляча красуня

1

Якось увечері, повертаючись додому з тваринницької ферми, я пішов, сам не знаю чому, не звичайним шляхом повз Даудову кошару, а навпростець луками і невдовзі опинився біля Халілової кам'яної чешми. Звідси починався . битий шлях, що пролягав через село і, простягаючись далі па схід, зливався з магістральним шосе за мостом через Доспатську річку.

Саме тут, біля Халілової кам'яної чешми, застигла мене злива. Вже в пообідній час почав мрячити дрібний дощик, який то вщухав, то припускав, а тепер, коли посутеніло, раптом полив як з відра. Тим-то я скоротив шлях: рушив навпростець луками, а не повз Даудову кошару. Нехай знає дощ, що я не з тих, над ким можна збиткуватися!

Навпроти Халілової чешми стоїть двоповерховий біло-мурий будиночок. Таких будинків, з дубовими галереями, з геранню на виступах і давніми чотиригранними підпорами, обплетеними плющем, тут багато. Дарма що в цьому будинку на горішньому поверсі жила моя добра знайома, навіть добра приятелька, він нічим особливим не різнився від інших. І хоч моя приятелька, на рідкість білява і синьоока, вчителювала тут перший рік, будинок, де вона жила, був звичайнісінький. А зупинився я під його піддашком просто тому, що зненацька почалася злива. Мені не хотілося, щоб дощ узяв наді мною гору, і я сховався тут, навпроти Халілової чешми.

Під широким піддашком було зручно і приємно. Я не знаходив ані найменшого приводу для невдоволення, навіть посміливішав, це звичайно буває з сильними людьми, коли доля кидає їм виклик, і почав висвистувати веселу пісеньку, саме ту, що її любила співати моя знайома, приграючи собі на гітарі й злегка нахиляючи голівку вбік.

Ця пісенька зринула в моїй голові випадково. Висвистуючи її, я чуйно прислухався до одноманітного шуму дощу, який періщив по дахівці.

Знявся легкий вітерець, зірвав з кущів біля огорожі жменю пожовклого листя й зневажливо шцурнув мені під ноги.

В цю мить з галереї почувся вельми неприємний сміх. Дрібно й перекотисто заливався низький баритон, і я одразу пізнав його нецеремонного власника – нашого зубного лікаря, молодого і дуже нахабного типа з руками ката й плечима тореадора. Цей огидний суб'єкт весело й безтурботно реготав нагорі, байдужий до того, що надворі йшов сумний осінній дощ і що холодний вітер розносив на всі боки пожовкле мертве листя.

Я уявив собі, як цей грубіян докучає моїй синьоокій знайомій своїм сміхом і невгамовними веселощами, як їй прикро, як нетерпляче жде вона тієї миті, коли він нарешті ушиється. Я подумки зійшов на галерею і кинув на нього нищівний, зневажливий погляд. Цікаво, яке враження справила б на нього така несподівана, але вчасна поява?!

Я мимоволі порівнюю себе і його. Та хіба можна нас порівнювати? Цей тип уміє видирати й пломбувати зуби, тільки й того, а я – ветеринарний лікар, у мене за плечима три довгі роки багатогранної діяльності. Досить йому навідатися в Момчилово, спитати про мене Балабаниху, завідувачку тваринницької ферми, або поглянути на корову Рашку, яка за один надій дає по два відра молока, і нехай після цього він стане переді мною!

Якщо надумає хизуватися своїми кліщами, символом свого фаху, і ткне їх мені під ніс, єхидно посміхаючись, я так зарегочу, аж у нього кров застигне в жилах. А потім вийму з сумки свої кліщі, схожі на зловісне знаряддя тортур, кліщі, якими я видираю зуби у коней та ослів, і так розчепірю їх перед його очима, аж він ураз зблідне, наче засуджений до страти, і, не в змозі подолати дрож у тілі, врочисто і без заперечень визнає, що я перевершую його в усьому.

Ось що станеться, коли я покажу йому свої кліщі!

Тоді моя синьоока знайома захоплено заплескає в долоні й чарівно всміхнеться мені. А я скажу їй, що у мене в амбулаторії є ще цікавіші інструменти і що ці кліщі – дрібниця.

А втім, чи ж можна вважати суперником цього типа, що так нахабно сміється там, на галереї?

До мене дійшли чутки, нібито зубний лікар добре розуміється на вині та картах, що він – великий веселун і смітить грішми. Гаразд, уявімо, що це справді так. Тим гірше для нього! Бо якщо відкинути щедрість, усі інші його риси можуть викликати лише огиду в такої романтичної молодої дівчини, як моя знайома. До того ж він, мабуть, не знає жодного вірша, а я можу, не затинаючись, продекламувати напам'ять щонайменше двадцять; він, безумовно, не покаже жодного сузір'я на небі, а я читаю небосхил, як книгу.

Про яку ж його вищість може бути мова?

Міркуючи так, я відчув, що серце моє сповнене рішучості. Треба було рятувати мою знайому від непроханого гостя, від цього нахаби. І я вже ступив був крок до хвіртки, щоб постукати як слід палицею, коли ноги мої враз наче підітнулися. Я пройшов цього дня дуже багато, і не дивно, що відчув кволість у ногах.

На галереї, над моєю головою, задзвенів сміх – неначе заливалося з десяток сріблястих дзвіночків, неначе задзюрчали всі гірські струмки, що впадають у Доспатську річку. То був веселий дівочий сміх. Сміялась моя синьоока знайома, сміялась на весь голос, з усього серця. А тому сріблястому сміхові вторував баритон. Він жахливо бубонів, і на його тлі сріблясті дзвіночки, здавалося, дзеленчали ще голосніше.

Зроду я не чув огиднішого дуету.

Цього дня я й справді находився й відчував кволість та непереборне бажання якнайшвидше забратися звідси. В Халіловій чешмі не було нічого такого, що могло б затримати мене. Це звичайна кам'яна чешма з двома жолобами і колодою, з якої п'є худоба. В інших місцях теж є такі ченши, навіть з трьома жолобами.

Отже, не було рації залишатися тут. Мені аж стало шкода себе, коли подумав, скільки часу я згаяв під піддашком, розглядаючи цей буденний витвір людських рук.

Дощ почав стихати, але коли б він і не вгавав, я все одно пішов би звідси. Мені завжди подобалось вертатися додому в дощ. За своєю вдачею я чоловік суворий і вважаю за слабкість ховати голову від дощу під якимось там черепичним піддашком.

Я застебнув брезентову куртку на всі гудзики і не кваплячись рушив розгрузлою дорогою. Хай моя знайома побачить згори, з галереї, що і в таку жахливу погоду я не зупиняюсь під черепичним дахом її будинку і не вважаю за потрібне стукати в її хвіртку. Хай побачить, що я й не згадав про неї. Хіба мало клопоту у ветлікаря, щоб ні сіло ні впало заходити у кожну хату на своєму шляху?

Знаю, вона підбіжить до вікна, гляне вниз і гукне мене дзвінким голосом, але я вдам, що не чую її. А коли дівчина одчайдушно покличе мене вдруге і навіть утретє, озирнуся і зневажливо махну їй рукою.

Отак я і зроблю! Махну їй зневажливо рукою та й піду собі. Побачимо, чи буде в неї після цього настрій сміятись і розважатися зі своїм гостем!

Я йшов не поспішаючи. Вода струмочками стікала з мого чуба, забиралася за комір куртки і неприєно збігала вниз по спині. Та я не зважав і спокійно простував далі, як то личить дужій людині.

Пройшовши метрів, тридцять і не сприймаючи навколо себе нічого, крім плюскотіння дощу, що поливав розкислу землю, я раптом вирішив наддати ходи, бо ніколи, між іншим, не любив іти повільно й флегматично.

Отак, не розбираючи дороги, чалапаючи по калюжах і відчуваючи у грудях страшенну пустку, я нарешті дочвалав до своєї оселі, яка, здавалося, настовбурчилась, мов квочка, за колючим тином. Тітка Пантеліїха жила тепер у свого сина в новій кам'яниці посеред села, а в цій халупі з цегли та моховитої дахівки господарював я. І хоч на вигляд вона не дуже відповідала моєму суспільному становищу, я жив у ній щасливо і байдуже думав про сучасні будинки з заскленими верандами та сонячними еркерами.

Моя халупа, мокра і приземкувата, наполовину схована за похиленим тином з сукуватого гілляччя та кущів тернику, мала справді жалюгідний вигляд. Але в усьому винен проклятущий дощ. Навіть справжній палац, подумав я, не здавався б веселішим під цим похмурим, мокрим листопадовим небом.

Сказати по правді, я ні про що не думав, коли стромляв ключ у заіржавілу замкову щілину. Мені було однаковісінько, ввійду я в палац чи в курінь, сяятиме за дверима мармурова колонна зала чи темнітиме кімната з долівкою і старовинним задимленим, цегляним вогнищем.

Звичайно, ніяка несподіванка не чекала мене за дверима і ні про яку мармурову залу не могло бути й мови. Я наче пірнув на дно глибокого виру, так тихо і спокійно було навколо. Тільки вряди-годи чулося сичання: це дощинка падала на гарячий присок. Пахло головешками та смолою. До цього запаху домішувався ледь відчутний подих давнини: діжі, що й досі відгонили тістом з кукурудзяного борошна, закурені глечики на полицях, де булькотіла колись квасолева юшка, підсолоджена пожовклою аличею, видовбаний гарбуз із дерев'яними ложками сповнювали халупу старовинним, затхлим ароматом.

Ось чим зустрів мене мій палац, коли я причинив за собою двері.

Діставшись у пітьмі до того місця, де висіла гасова лампа, я зняв з неї скло і запалив гніт. Потім зайшов у суміжну кімнату, відмінну від першої лише тим, що була менша й без вогнища, і переодягся в сухе.

Закінчивши свій туалет, я відчув таку пустку в душі й навколо себе, що аж злякався. Неначе те, що зветься життям, відокремилось від мене і я рухався в якійсь напів-

темній і забутій домовині, рухався, мов автомат з м'язів та кісток. Нічого не хотілося робити, не хотілось навіть думати.

Отак я стояв кілька хвилин на порозі двох кімнат. Хтозна, скільки часу тривав би цей безглуздий стан млявості, коли б я ненароком не зупинив свій погляд на тіні, яка вимальовувалась на протилежній стіні. Я дивився на неї і поступово усвідомлював, що то моя тінь. Зрозумівши таку просту річ, я почав розглядати свій силует: цікаво; який вигляд маю. Мушу признатися: у захваті я не був. Похилена голова й опущені, мов неживі, руки робили мій силует досить жалюгідним та сумним. Мені стало ніяково, навіть трохи соромно, бо я уявляв себе зовсім не таким. Я мав себе за людину з молодецькою поставою, широкими плечима та руками списоносця (мене приваблювала антична історія). А цей силует на протилежній стіні свідчив про інше.

Це, звичайно, мене обурило, і я почав розмахувати руками, підвів голову. Не було ніякого сумніву, що силует навпроти спотворила моя втома – адже сьогодні я забагато ходив розгаслою від дощів дорогою. Це могло трапитись і з найкращим списоносцем. Дивуватися нічого!

Я повернувся спиною до тіні й зо зла почав розпалювати згасле вогнище. Під гарячим попелом ще виблискували червоні, наче рубіни, великі жарини. Я наклав хмизу, трохи подув, і невдовзі грайливе полум'я почало лизати задимлений ланцюг, звислий над вогнищем. Іноді, коли не було охоти йти до корчми, я чіпляв на ланцюг невеличкий казанок і парив картоплю або мамалигу. Та цього вечора в мене зовсім не було апетиту, навіть не хотілося думати про їжу. Певно, через негоду...

Підклавши у вогонь велике поліно, я підсунув до вогнища триногий стілець і сів навпроти полум'я.

Було хороше й приємно. Але трохи сумно. В серце знов заповзло відчуття пустки. Я знав, що нема причини сумувати, адже в мене все гаразд. Склав місячний звіт, кооперативна худоба здорова, надій молока в моєму районі зростав хоч і повільно, але невпинно, а корова Рашка здобула славу в окружному масштабі. Чого ж мені сумувати? Зуби в мене не боліли, плигав у висоту й довжину не гірше за будь-якого місцевого самодіяльного спортсмена.

Одне слово, не було ніяких причин сумувати, а надто почувати себе самотнім. Справді, смішно. Ранком я оглядав своїх рогатих пацієнтів, по обіді обходив ферми, брав участь у конференціях та нарадах – про яку самотність можна говорити? Тільки ввечері я лишався сам-один.

Хотілось навіть посміятися з себе, такий безпідставний був поганий настрій.

Потім, коли полум'я у вогнищі почало загасати і мені набридло згортати палицею попіл, я раптом згадав, що вже понад рік не виїжджав за межі свого ветеринарного району. Згадав це, і хтозна-чому мені стало так весело, аж я всміхнувся. Цілий рік не залишав я цієї зеленої глушини між Кестеном і Триградом.

Щоразу, думаючи про відпустку, я відчував дивну тривогу. І міркував: «Ось, приміром, завтра почнуться ці вільні дні, позбавлені всяких службових обов'язків. Чудово. А потім?» Стільки привабливого крилося за тим «потім», що я просто не знав, чому саме віддати перевагу, аби не прогадати. Я міг би, наприклад, податися в ліс пополювати на вовків або поїхати в село Ликіте до лікаря Начевої і, зустрічаючись щодня з її чоловіком, кидати на нього зарозумілі й нищівні погляди. І вовки, і поїздка в село Ликіте здавалися мені дуже спокусливими. Не менш привабливою була можливість купити собі в Смоляні з десяток романів і, користуючись цілковитою волею, замкнутись у хаті й читати їх з ранку до вечора. Це було б добре, звичайно. А що мені заважало, приміром, щодня після обід ходити в гості до моєї синьоокої знайомої? Я б допомагав їй переглядати учнівські зошити, а той огидний тип скаженів би від ревнощів під черепичним піддашком! Нехай і йому трохи помуляє очі ота Халілова чешма!

Скільки ще інших цікавих речей я мав на оці!

Але цього вечора серце моє не сприймало нічого. Що б я не вигадував, воно лишалось байдужим. Воно тільки чомусь сумувало, а чому – хтозна.

І я переставав думати про милі та приємні місцеві речі. Навіть полювання на вовків викреслив зі своїх планів. Вовки – то, звичайно, героїчна справа, але й вона вимагає бодай елементарної умови: треба мати рушницю, і найкраще – з двома цівками. А я мав тільки сачок – ловити метеликів, а про таку рушницю міг лише мріяти. Тому я й облишив думати про вовків.

Усупереч всім правилам послідовності й асоціативним зв'язкам у мисленні я раптом згадав одну корчму в Софії, де рік тому ми обідали з Авакумом. Той спогад так несподівано виплив з якогось потаємного куточка свідомості і водночас був такий приємний, що я не втримався і голосно засміявся. Щось подібне я, напевно, відчув би, коли б, повернувши голову, зненацька побачив схилену над моїми старовинними діжами чарівну Балабаниху з Момчилова. Чудасія, та й годі, тут можна було посміятися.

Справді, згадав я про ту корчму з доброго дива, бо не любив пити, та й взагалі такі місця не викликали в мене захвату. Але про Авакума, признаюся, думав часто, рідко минав день, щоб я не згадував його. Коли йшов дорогою в Момчилово, минаючи Зміїцю, мені здавалося, що серед зубчастих скель ось-ось майне, мов тінь, його висока пригорблена постать. Коли завертав до Ілчового шинку, щоб трохи відпочити й за звичаєм випити келих кислуватого вина, на мене раптом налітали тривожні спомини – вся мом-чиловська історія або її окремі епізоди воскресали перед моїми очима, наче відбулися тільки вчора. А коли траплялося проходити повз Даудову кошару, сховану в лісових хащах, щось стискало мені горло, і я мимоволі зітхав. Адже саме сюди Авакум привів свою кохану, і тут вона заподіяла собі смерть. І все те в ім'я краси, яка безупинно гналася за ним, мов та стріла на його теракотовому келиху, що вічно летить за сарною і ніколи не настигає її.

Ті місця були пов'язані з його діяльністю, з проявами його аналітичного таланту і з важливими моментами його неспокійного життя. Тут ми вперше зустрілися з ним, тут зародилась наша дружба, якщо взагалі може існувати дружба між обранцем богів і простим смертним, хоч і дільничним ветеринарним лікарем...

А дощ не вщухав. Завивав вітер у димарі, дощові краплини шипіли, падаючи на жаристі головешки, двері рипіли й зітхали, немов хотіли зірватися з розхитаних завіс.

Ніч була неприємна. Крізь щілини в стелі просочувалась волога, задував холодний вітер, і жовтий вогник у лампі злякано тремтів.

Сидячи біля вогнища, я думав про Авакума, а можливо, більше про себе... Гніт у лампі зачадів, жовтий вогник полум'я почав згасати, але в моїй голові народилася чудова думка, я засміявся, і дощова ніч не здавалася вже такою жахливою.

Я наклав хмизу і знову розпалив вогонь. Зайнялося велике полум'я. Потім налив гасу в лампу, і вона засяяла золотистим світлом. Вітер співав у димарі, двері весело про щось сперечались із своїми поржавілими завісами.

Я витяг з-під ліжка валізу і почав збиратися.

Нічого не вдієш – хай завтра моя синьоока знайома проливає сльози. Так їй і треба... Людина має бути гордою.

2

Цілу годину простояв я під гарячим душем, хлюпався, вимахував руками і весело висвистував. Мене тішило все – дзеркало, блискучі нікельовані крани, скляна поличка з мильницею, одне слово, я нетямився від щастя. Таким щасливим може бути тільки той, хто вийшов з лісових нетрищ, проживши там понад рік. Щоправда, і в цьому лісі я знаходив місця, щоб скупатися. Звичайно, не в Доспатській річці з її крижаними вирами. Там хлюпотілися пструги і купатися було незручно. Я вибирав собі глибші місця біля села, ставав навколішки і хлюпався досхочу. Було дуже приємно, хоч інколи я загрібав пісок і жабуриння. Зате тут є крани для холодної та гарячої води і не треба ставати навколішки. Та й вода чиста, як сльоза.

Скупавшися, я одягнувся, вийшов на вулицю і взяв таксі.

– Вулиця Латина,– сказав я шоферові.

А що настрій у мене був гарний, то я приготувався докладніше пояснити йому, де ця вулиця, але він, як видно, розсердився і невдоволено махнув рукою.

«Нехай попетляє,– подумав я,– хоч мені й коштуватиме дорожче. А коли втратить усяку надію самостійно дістатися до місця, тоді подивиться на мене винувато, чекаючи допомоги, та я тільки пересмикну плечима. Нехай на гіркому досвіді пересвідчиться, що кепський настрій до добра не доводить».

А взагалі я почував себе чудово, і мені було весело. В мене були гроші, вільний час, а всі службові клопоти лишилися далеко, за тридев'ять земель.

– Зачекай трохи,– сказав я шоферові,– треба купити сигарет. Навпроти продають саме такі, як я люблю.

Насправді я не курив, хіба що для забавки. Мені кортіло зайти у фірмовий магазин з цікавості – подивитися на вітрини. Виходячи з готелю, я купив чужоземну газету. Цю газету я, безумовно, не прочитаю, бо погано володію чужою мовою. Але яким тоном я сказав дівчині-продавцеві: «Будь ласка»,– киваючи на газету головою! Та вмить зрозуміла і, як мені здалося, навіть усміхнулась. Було приємно.

Потім ми рушили далі. Видно, шофер весь цей час, поки я ходив по крамниці, міркував, як знайти вулицю Латина, і тому легко її знайшов.

Ми проїхали повз телевежу і через дві хвилини зупинились біля будинку, де жив Авакум.

Надходила дев'ята година. Коли я розплачувався з шофером, у мене було відчуття, ніби за мною хтось стежить з веранди. Чужий погляд пронизував мене наскрізь, давив, я відчував його кожною клітинкою. Я міцно зціпив зуби і не підвів голови.

Коли машина від'їхала, я штовхнув хвіртку і зайшов на подвір'я. Від будинку мене відокремлювало кроків з десять, які я мав пройти вузькою алеєю, вимощеною кам'яними плитами. Та тільки я ступив на неї, як з веранди гукнув Авакумів голос:

– А валізу кому залишаєш? Ах, цей голос! Я мало не спіткнувся. Обличчя моє спалахнуло.

– Я не був певен, що застану тебе вдома,– збрехав я,– і залишив речі біля хвіртки.

Я пройшов школу в нього-таки і знав, як виплутатися з незручного становища.

– Он як? – прикинувся здивованим Авакум.– А коли ти не був певен, що застанеш мене, чому відпустив машину? – І тихо, незлобиво, трохи сумно засміявся.

Він обняв мене, поплескав по плечу важкою рукою, як робив завжди, подивився на мить мені в очі й підбадьорливо кивнув головою. Потім посадовив у величезне шкіряне крісло навпроти каміна, а собі присунув низеньку табуретку й сів біля мене. Ми перекинулися кількома банальними фразами про мою роботу, про наших спільних знайомих (про Балабаниху він не промовив ні слова), про погоду в Триградському краї. Все це тривало не більше як п'ять хвилин. За всю нашу розмову він глянув на мене лише раз – коли я вийняв пачку з сигаретами, а то був заклопотаний своєю люлькою. Це дало мені придивитися до його обличчя, бо я не боявся зустрітися поглядом з його жахливими очима. Кажу «жахливими» не заради ефекту і не тому, що в його очах було щось справді жахливе. Навпаки, він мав гарні, великі, блакитно-сірі очі, спокійні й зосереджені. Але таким шанолюбам, як, наприклад, я, знести погляд цих очей нелегко. Тільки-но він гляне на вас, ви одразу почуваєте себе, як студент-першокурсник перед професором. Вони проникають глибоко у мозок і зважують думки співрозмовника, мов надчутливі терези, тож не диво, що інколи здаються жахливими.

Його обличчя – чи то художника, відсталого від моди, чи то актора, що залишив сцену, чи то старого парубка, в чиєму житті було багато історій,– здалося мені тепер худим, як ніколи. Зморшки, що прорізали чоло та щоки, стали глибші й довші, підборіддя загострилося, вилиці випиналися дужче. На волоссі та скронях додалося сивини, а борлак став помітніший. Худорлявість надавала його обличчю підкреслено міського, я б навіть сказав, аристократичного вигляду. Можна було подумати, що ні в його жилах, ні в жилах його дідів ніколи не текло жодної краплини селянської крові. І тільки його руки з дуже розвиненими кистями, довгими пальцями та грубо окресленими сухожиллями свідчили про первісну силу, природжену спритність, і мені завжди здавалось, що хтось із його предків неодмінно споруджував мости й будинки – походив з тревненських або копривштицьких майстрів [Міста Тревна і Копривштиця – в минулому осередки самобутньої болгарської архітектури].

Коли скінчилась розмова про се про те, Авакум поцікавився, чому я зупинився в готелі, а не приїхав прямо до нього – адже мені відомо, що в нього вигідне помешкання і я почував би себе тут як вдома.

– А може, я й приїхав прямо до тебе,– відповів я, значливо показуючи на свою валізу.

Він похитав головою і скупо всміхнувся. В його очах спалахнули знайомі вогники – він збирався, як робив це завжди після тривалої розлуки, почати свою звичну «ловитву». Така гра в розгадування була його примхою, чимось на зразок навчального етюда, але, видно, давала йому насолоду, бо він повторював її щоразу, як тільки ми з ним зустрічалися.

– Може, я й приїхав прямо до тебе,– повторив я, щоб дати йому привід почати «ловитву».

Вогники згасли в його очах, і він позіхнув.

– Цього разу завдання дуже просте, але якщо ти наполягаєш, то я зразу ж і без великих зусиль розв'яжу його. Ти зупинився, любий мій друже Анастасію, в готелі «Болгарія», а в цій валізці лежить оригінальний родопський килимок, який ти привіз мені в подарунок. Я зворушений до глибини душі. Він викликатиме в моїй душі хороші, приємні спогади.

Натоптавши люльку, Авакум закурив і випустив кілька синюватих хмаринок диму. Він здавався замисленим.

Я з власного досвіду давно знав, що то його манія, улюблена гра – вражати гостей «відгадуванням» деяких дрібних пригод і випадків з їхнього щоденного життя. Так він демонстрував свою гостру спостережливість і, хоч намагався вдавати байдужого, я добре знав, що в таких випадках він переживає подвійну радість: і від ефекту, справленого «відкриттям», і від уміння вести ризиковану й небезпечну для його шанолюбства гру. Я підозрював, що Авакум однаково здогадається про готель, але про килимок – це мене справді здивувало. Глянув на валізку – защібнута гаразд, жодної шпаринки.

Авакум випустив ще кілька хмаринок диму й поблажливо знизав плечима.

– Ця справа така проста, що я на твоєму місці червонів би з сорому, як учень, що не вивчив уроку. Та й час уже тобі стати спостережливішим! Тим паче, що тут нема чого відгадувати. Отже, береш на вокзалі таксі й кажеш шоферові: «Готель «Болгарія». Чому саме «Болгарія»? Бо ти звик до цього готелю. Така вже звичка у всіх мандрівників світу – зупинятися в тих самих готелях. Хоч буває, що людина прагне жити в одному готелі, а потрапляє кінець кінцем зовсім в інший – бо немає вільного номера. Принаймні тобі пощастило – чи тому, що випав нездалий для туризму сезон, чи просто ти народився під щасливою зорею,– черговий адміністратор «Болгарії», записавши твоє ім'я в книгу, дав тобі номер. Ти спитаєш, чому я дійшов такого висновку? Взагалі вже настав час не питати мене про це. Скільки разів я вчив тебе аналізувати дрібниці! По-перше, з лівої кишені твого піджака визирає згорнена газета «Юманіте». Чудово. Читати «Юманіте» і взагалі чужоземну пресу похвально. Але чужоземні газети й часописи продаються лише в кількох кіосках, і один з них стоїть саме поблизу готелю «Болгарія». По-друге, ти вийняв пачку сигарет і закурив. Пачка загорнена в целофан з червоною крайкою. Це сигарети найвищого гатунку «Фільтр», що, на жаль, продаються тільки в одному місці – фірмовій крамниці «Болгарський тютюн». Де він? За кілька кроків від готелю «Болгарія»...

По-третє, ти прибув сюди на старенькій машині «Варшава» СФ 58-74. Я знаю цю машину, знаю і шофера – він часто возив мене додому. Ця «Варшава» прикріплена тепер до стоянки таксі на Слов'янській вулиці – найближчій до готелю «Болгарія»...– Газета, сигарети, машина,– вів далі Авакум,– і те, що ти мав час помитись, поголитися, змінити костюм і надіти щойно випрасувану сорочку, все це, дорогий Анастасію, досить недвозначно свідчить, що ти зупинився саме в готелі «Болгарія».– Він трохи помовчав.– Що ж до килимка... Пригадуєш, я приніс сюди цю валізу, поки ти скидав пальто в передпокої? Вона здалася мені залегкою, ніби напівпорожньою. Коли людина приїздить з Триграда в Софію, щоб провести тут свою відпустку, вона прибуває не з порожніми валізами... Отже, вона десь залишила більшу частину свого багажу, і ми вже з'ясували де... Але що ж у цій валізі? Щось велике і легке. Воно не має твердих ребер та твердого пакування, бо при похитуванні не стукається. Людина, яка зупиняється в готелі, не піде в гості до товариша з білизною у валізі. Коли б це «щось» не залишило слідів, я б визначив тільки його характер: наприклад, шкіра. Та, на щастя, воно лишило на тобі сліди, промовисто підписавшися своїм ім'ям. Подивись, будь ласка, сюди, на вилоги свого піджака. Що ти бачиш? Кілька білих волокнинок завдовжки сантиметрів чотири. Це волокнинки з козячої вовни. Коли килимок ще зовсім новий, окремі погано виткані волокнинки випадають. Сьогодні зранку, перекладаючи свій багаж, ти розглядав килимок, і він залишив своє ім'я на твоєму одязі. Потрібно лише трохи спостережливості, щоб прочитати його!

В очах Авакумових знову спалахнули вогники, але через секунду згасли. На його обличчі не ворушився жоден м'яз, він мав вигляд знудьгованої людини.

Я підвівся і розвів руками. Що можна було сказати йому? Я вийняв з валізи килимок і мовчки розстелив його біля Авакумових ніг.

Авакум якийсь час дивився на килимок, потім по його тонких губах промайнув стриманий, але гіркий усміх.

Поки він одягався і варив каву в суміжній кімнаті, я з цікавістю розглядав його кабінет. Крім кінопроектора, який я бачив уперше, нічого нового тут не з'явилось. Так само щільно забиті книжками полиці, диван зі старим плюшевим оббиттям, висока настільна лампа і витерте шкіряне крісло біля каміна – все те було мені знайоме, стояло на тих самих місцях, і від усього того віяло дивною втомою... Немов кожна річ тут перебрала від свого господаря скептичний вираз і назавжди втратила надію, що її колись замінять або пересунуть хоча б на сантиметр.

Тільки кінопроектор здавався оптимістично настроєним і якось неприродно поблискував скельцями.

Цього разу, на відміну від минулого, коли я сюди приходив, письмовий стіл Авакума був набагато більше завалений паперами, довідниками, ілюстрованими часописами та газетами. То було єдине місце в кімнаті, над яким суворий лад утратив свою владу. Розгорнені книжки, розкидані часописи, витинки з підкресленими заголовками та абзацами – цей незвичний хаос свідчив, що господар вже не засиджується довго за своїм столом, що його зацікавлення скупчені на іншому, за межами цієї кімнати, або що він проводить майже все своє дозвілля в улюбленому шкіряному кріслі, простягнувши ноги й заплющивши очі, наче вслухаючись у якийсь далекий, ледь чутний шум. Я бачив його таким у найтяжчі для нього дні – після закінчення історії з ящуром та самогубства Ірини,– і ця похмура картина назавжди врізалася в мою пам'ять. Проте мої спостереження, як виявилось, були не дуже точні.

– Ти вже вивчив мою фонотеку? – зайшовши в кімнату і ставлячи на стіл тацю з кавою, спитав Авакум. На ньому був елегантний темно-коричневий костюм.

– Яку фонотеку? – здивувався я, озираючись на всі боки.

Він усміхнувся, як завжди, поблажливо-лагідно і, поклавши руку мені на плече, підвів до книжкових полиць. До них було добудовано з того самого дерева і в тому самому стилі вузьку шафу із заскленими шухлядами – вона сягала аж верхньої полиці і створювала враження єдиного цілого.

Не слід забувати, що я всю ніч їхав і деякі дрібниці, звичайно, пройшли повз мою увагу.

Авакум висунув кілька шухляд. Одні з них були набиті фотографіями, інші – кіноплівками, і на всьому цьому стояли сигнатурні літери та цифри і ще якісь знаки, схожі на літери грецької абетки.

Він запропонував мені вибрати першу-ліпшу літеру. І я ' назвав «ф». Мабуть, слово «фантазія» промайнуло в моїй голові, і я несвідомо обрав літеру «ф».

– Чудово,– кинув мені Авакум. З усього було видно, що він справді задоволений моїм випадковим вибором.

«На які тільки химери не марнують свій час виняткові люди»,– подумав я і відчув глибоке задоволення від того, що в мене звичайний і постійний характер.

Справді, я мав на селі сачок ловити метеликів, але одна річ – ганятися за крилатими квітами і зовсім інша – віддавати весь свій час фотофокусам.

– Тут є знімки людей, прізвища яких починаються на літеру «ф». Зрозуміло, то особи, до яких я виявляю так звану професійну зацікавленість. А також знімки речей – ось безшумний пістолет РК-59... І череп, пробитий спеціальною кулею з цього-таки пістолета. Бачиш, яка вузька і рівна пробоїна?.. А ця плівка особлива. Вона може зачарувати. Хвилинку!

Він почав заправляти плівку в кінопроектор. Я зціпив зуби, приготувавшись побачити інші травми, заподіяні спеціальною кулею,– пробиту стегнову кістку або, можливо, продірявлений шлунок.

Поки я чекав, Авакум запнув на балконних дверях штори і в кімнаті посутеніло. Потім він дістав з шафи валізку і, добувши звідти магнітофон, став налагоджувати його.

«Зараз, можливо, я почую специфічний тріск розтрощеної стегнової кістки»,– подумав я. Адже то була спеціальна куля.

Я тихенько зітхнув і приготувався слухати.

Спершу долинув ледь чутний шурхіт стрічки, а тоді полилися звуки, що, здавалось, линули з гущавини якогось казкового лісового царства, осяяного ніжним чарівним світлом... На стіні над каміном, що правила за екран, постали скелі й страшенно зігнуті, з розчепіреними гілками дерева, таємничі гірські пустки... І зараз же, танцюючи, з'явились, наче з небуття, відьми та чорти, а серед них Арієль і Оберон, Пук і Прекрасна Фея [Персонажі з балетної сцени «Вальпургієва ніч» в опері Ш. Гуно «Фауст»]...