Текст книги "Спляча красуня"

Автор книги: Андрей Гуляшки

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

Авакум вирвав перший аркуш із зошита і подивився крізь нього на світло лампи. То тут, то там на ньому видніли ледь помітні лінії та заглибини. І все ж то були сліди.

Тепер у того, хто сидів десь у теплі і радів своїй вправності, вже не було підстав спокійно курити люльку.

– Лейтенанте! – гукнув Авакум помічника, і коли той з'явився на порозі, сказав йому: – Цьому аркушеві із зошита ціни нема. Віднесіть його самі до фотохімічного відділу лабораторії і накажіть негайно зняти з нього фотокопію. Сподіваюсь, за годину все буде готове і найбільше через годину і десять хвилин я матиму задоволення бачити вас знову тут!

– Так точно! – всміхнувся лейтенант і цокнув закаблуками, хоч і був у цивільному. Він вважав великим щастям працювати під керівництвом Авакума, бо це, на його думку,, було однаково, що навчатися у вищій школі детективного мистецтва. Та й для послужного списку мало значення – з ким ти працював. Начальство зважає на це.

Авакум опустився в крісло і втомлено заплющив очі.

13

Йому здавалось, ніби він поринає у глибокий вир Янтри, що одразу за її заломом, біля старого виноградинка діда Седефчо. Сюди вони хлопчаками бігали після школи нібито ловити рибу під камінням, а насправді частіше грались тут або, сховавшись у верболозах, потай підглядали за невістками діда Седефчо, які мали звичку купатися, розстеливши на траві випрану білизну проти сонця. Вир під старим виноградником був глибокий – рідко хто досягав його дна, та й не всі наважувались пірнати: ходили чутки, немовби там, у твані, лежав, ворушачи величезними вусами і підстерігаючи жертву, лютий і хижий сом, трохи не ровесник самого діда Седефчо. Тож Авакумові здалося, ніби він пірнає у вир і вода навколо нього зелена й прохолодна, а нагорі, на поверхні, поблискує безліч сріблястих бульбашок. Він вагається – чи піднятися йому нагору і спіймати кілька бульбашок, чи спуститися ще глибше до самого дна, де ворушить вусами страшний сом. Поки він роздумує, з дна випливає вусате страховисько, а на спині в нього сидить професор з безсило звислими руками і сердито дивиться на Авакума. «Чи ба»,– думає Авакум, і йому хочеться спитати: «А де бандаж, ви ж так упадете!» Та не наважується розтулити рота, бо знає, що наковтається води і потоне. Йому кортить піднятися нагору, туди, де срібляться бульбашки, однак жахливі очі професорові немов зв'язали його сотнею мотузків, і він не може поворушити ні рукою, ні ногою. «Якщо я не переріжу ці проклятущі мотузки,– думає Авакум,– то неодмінно піду на дно». А нагорі тим часом приглушено дзвенить веселий сміх. «Та це ж Райночка,– здогадується Авакум,– наймолодша невістка діда Седефчо. Вона, мабуть, купається біля берега і так завзято сміється. На неї бризкають водою, а вона сміється і борониться руками. На правій нозі вище коліна у неї шрам, торік її вкусив злий собака Киньо Кьосового. Цей Киньо завжди тримає злих собак». Так він думає, а веселий Райноччин сміх наче простягає до нього невидимі руки, і вони тягнуть його нагору, туди, де срібляться бульбашки. «А професор? – з жахом питає себе Авакум.– Невже він так і залишиться там, унизу, на спині у слизького вусатого сома?» Йому наче й шкода професора, але, опинившись серед бульбашок, він зразу ж починає оглядатись на всі боки, щоб побачити, звідки долинає цей дзвінкий сміх. «Шукаєш Райночку, а хотів збирати сріблясті бульбашки!» – шепоче у вухо чийсь голос.

Авакум розплющив очі й винувато всміхнувся. Перед ним стояв полковник Манов.

– Я думав, він уже схопив убивцю за комір, а він спить! – сумно сказав полковник.

– А ви давно тут? – спитав Авакум, підвівшись і випроставши плечі. Дивно! Про цю Райночку він не згадував досі жодного разу. У неї справді був шрам на правій нозі вище коліна, він добре пам'ятає. Двадцять п'ять років минуло з того часу. Авакум був тоді п'ятнадцятирічним хлопцем, але пам'ятає той шрам дуже добре.

Полковник не відповів. Він стояв з капелюхом у руці перед мертвим професором, мовчки розглядав його. Добрий, вірний товариш пішов у небуття. Страшенно самотня людина. Тепер уже старий не нарікатиме більше на свою небіжчицю дружину і не тужитиме за нею. Дехто з чоловіків за життя часто нарікає на своїх жінок. Учора і полковникові терпець урвався через оті квитки. Дружина так обурилась, аж відмовилась вечеряти.

Райночка була білява пустунка, майже дівчинка, а її віддали заміж за старшого сина діда Седефчо – вдівця і п'яницю. Коли на неї бризкалися там, на річці, вона дзвінко сміялась і крутила головою.

– Мушу негайно ввести тебе в курс справи,– сказав полковник Авакумові.– Все дуже серйозно.– Він почувався трохи винним у смерті професора і в тому, що потрапив під машину старший шифрувальник, якого він вирядив прогулятися на свіжому повітрі. Він стояв, пригорбившись, у важкому зимовому пальті, відчуваючи нестерпну потребу сісти.

Саме в цю хвилину зі слідчого відділу прибув лікар.

Коли труп парешті винесли з кімнати і відвезли на анатомування, в домі раптом запала мертва, гнітюча тиша. Черговий офіцер мовчки читав на кухні газету. Мовчав і міліціонер, що стояв на посту біля дверей будинку. Полковників шофер сидів за кермом машини і час від часу хукав на замерзлі пальці.

Йшов дощ упереміж з мокрим снігом.

Полковник вводив Авакума в курс справи. Він докладно розповідав йому про останні події, не шкодуючи слів навіть для опису погоди. Він добре знав ціну подробицям – інколи одна невелика деталь може сказати значно більше, ніж те, що на перший погляд здавалось найістотнішим. А ще Манову хотілося вразити свого талановитого учня тонкою і гострою спостережливістю, вмінням відрізняти головне від другорядного. Та й зрештою у глибокому шкіряному кріслі було так зручно. А вдома у нього ще не відшуміла вчорашня історія з квитками.

Та Авакум перепинив його, коли він описував місце розташування оборонної споруди «Момчил-2».

– Будь ласка! – попросив Авакум.– Назвіть у хронологічному порядку події перед тим, як наші пеленгатори перехопили шифрограму, і події – знов-таки в хронологічному порядку, після того як перехопили шифрограму і передали її за вашим наказом професорові для розшифрування.

Помовчавши, полковник розвів руками.

– Та вам уже все відомо, хай йому чорт! – вигукнув він.– Можна подумати, що ви маєте приватну розвідувальну службу, яка стежить за всім і все знає!

Йому аж стало прикро. Можливо, учневі слід було б виявити більшу тактовність? Кінець кінцем це ж він, полковник, навчав його розвідницького мистецтва! На місці Авакума він тримався б скромніше. Гіркий сум, викликаний тим, що, можливо, з його вини загинув професор і потрапив під машину шифрувальник, а також що не минула сварка через квитки, заполонив душу полковникові, як густий туман.

– Дуже прошу вас не гаяти часу,– попередив Авакум. І тільки тепер помітив, як полковник постарів за останні місяці.– Можна запропонувати вам сигарету? – Якби полковник вказав хоча б одну стежинку до того, хто досі мав змогу спокійно курити люльку і втішатися зі своєї спритності, то можна було б слухати його всю ніч і навіть наступний день.– Отже? – спитав Авакум.

Полковник затягнувся сигаретою і поволі випустив дам.

– Двадцять сьомого листопада близько шостої години вечора – провокація в двох пунктах третього району прикордонного сектора L – Z. Саме в цих пунктах ворог зосередив вогонь. Тривалість перестрілки – близько півгодини. Наслідок – підкинутий на нашу територію труп відомого диверсанта. Водночас чужий літак пролітає в повітряному просторі над оборонною спорудою «Момчил-2» і кидає дві освітлювальні ракети. Через годину – рухомий радіопередавач «Іскир», який діє в районі Смоляна, посилає позивні закордонній радіостанції «Гермес», повідомляючи, що якесь замовлення виконано, і питає, коли і кому його передати.

«Гермес», як це, напевно, ви знаєте, має звичку передавати кодовані інструкції і мало говорить або й зовсім мовчить, Однак цього разу «Гермес» передає «Іскиру», що другого дня – тобто вчорашнього – повідомить, кому й коли передати виконане «замовлення», і нагадує, що треба вжити яки-хось «відповідних запобіжних заходів». Ранком двадцять восьмого листопада, тобто вчора, офіцер контррозвідки N знаходить на території «Момчила-2» касету від фотоапарата, пристосовану для знімання вночі в інфрачервоних променях. Плівка в касеті чиста. Учора ж, близько шостої години вечора, «Гермес» посилає шифровану радіограму, яку нашим пеленгаторам пощастило перехопити. А перед тим, о четвертій годині дня, легкова машина завдає тяжкої травми нашому старшому шифрувальникові – він переходив дорогу не там, де слід, на перехресті вулиць Івана Базова та Шостого вересня. Шофер не помітив його через туман. Щоб не гаяти часу, я доручив розшифрувати радіограму професорові Найденову, хоч мав відомості, що його засікла іноземна розвідка. Для безпеки наказав спостерігати за будинком і охороняти його з вулиці. Ми знали, що ти часто відвідуєш професора і приятелюєш з його племінником та нареченою племінника, і були певні, що в домі ніхто не Заподіє вченому ніякого зла... Отак хронологічно відбувалися події.– Згадавши все те, полковник навіть забув про свої прикрощі й непомітно з офіційного службового тону перейшов на дружній, знову звертаючись до Авакума на «ти».– Запитання є?

Авакум своїм звичаєм заходив туди-сюди. Якийсь час він мовчав.

– Як себе почуває старший шифрувальник? – спитав він.

Авакум був знайомий з ним і не раз користувався його допомогою. Взагалі до таких розумних і веселих людей, як старший шифрувальник, Авакум відчував щиру симпатію.

– Сильно покалічений,– неохоче відповів полковник. І навіщо було посилати його на свіже повітря? Мабуть, уже в тисячний раз проклинав він свою фатальну пораду.

Помовчавши трохи, Авакум спитав:

– Товаришу полковник, чи є, на вашу думку, якийсь взаємозв'язок між усіма цими подіями? Пробачте, але це мене дуже цікавить.

– Певною мірою є,– відповів полковник. Взагалі, таке питати мав він Авакума. Підлеглі звичайно не ставлять таких запитань своїм начальникам. Проте Авакум, його Авакум, вартий тисячі начальників, був поза всякими умовностями.

– Зв'язок є! – повторив полковник.– Наприклад, між знайденою касетою від фотоапарата для нічного знімання та вчорашньою шифрограмою «Гермеса». Мені здається, між цими речами є якийсь зв'язок.

– Ви так гадаєте? – Авакум не сказав більше нічого, але з усього було видно, що в душі він радів.

– Мені хотілося б почути твою думку,– холодно промовив полковник. Усе-таки він начальник відділу і має право вимагати пояснень від підлеглих.

– Справа цілком ясна,– відповів Авакум.– По суті, я тільки розгорну вашу думку. Головне в цій справі, звичайно, оборонна споруда «Момчил-2», що дуже серйозно непокоїть ворога, який хоче будь-що мати докладніші й конкретніші дані про неї. Однак навіть найдосвідченішому шпигунові важко за нормальних умов пробратися до такого важливого об'єкта, чи не так? І ось ворог створює па кордоні напружену обстановку, яка дозволяє шпигунові проникнути на територію «Момчила-2». Ворог інсценує напад на третій район сектора L – Z, сильним вогнем привертає до себе увагу наших прикордонних сил. Більше того, посилає літак у повітряний простір над «Момчилом-2». Все це, разом з тим, що відбувається на кордоні, примушує охорону й обслугу споруди зосередити увагу насамперед на тому, що робиться попереду, а не за спиною.

Використовуючи вміло створену і заздалегідь відому йому обстановку, шпигун проник на територію «Момчила-2» з північного, безпечного, боку, сфотографував об'єкт і в поспіху загубив запасну касету. Певно, поблизу його чекала машина з радіопередавачем, і він зв'язався з «Гермесом», перебуваючи десь неподалік від Смоляна, щоб сховатися в місті, перш ніж почнеться погоня'. Лишився шпигун у Смоляні чи тієї ж ночі добувся до Софії – питання неясне, його ще треба вивчити й розв'язати. Я особисто вважаю, що шпигун був тут до світанку. Вчорашній день знаменний двома подіями. По-перше, збито машиною старшого шифрувальника, тобто виконано один з «відповідних запобіжних заходів». І, по-друге, ввечері перехоплено радіограму «Гермеса», який інформував свого агента, коли і кому передати знімки споруди «Момчил-2». Дізнавшись, що радіограму передано для розшифрування професорові Найденову, іноземна розвідка вирішила усунути його зі свого шляху раз і назавжди. Вона розробила план убивства і здійснила його, як ви вже знаєте, сьогодні по обіді.

– Дай закурити,– попросив полковник, простягти руку за сигаретою. Тепер йому й на думку не спадало називати Авакума на «ви».

Затягнувшись кілька разів, він задумливо сказав:

– Так, усе це, напевно, пов'язане між собою. Я маю на увазі події останніх днів.

– Ви припустилися великої помилки, не встановивши нагляду за шофером,– сказав Авакум.

– За шофером? – полковник потер лоба.– Так... А втім, туман учора був дуже густий.

– І цей густий туман,– Авакум почав дратуватися,– допоміг шоферові стежити за своєю жертвою мало не цілий день і збити її в найсприятливіший, найслушніший момент. – Ти певен? – полковник усміхнувся.– Буду радий, якщо це сталося саме так, як ти кажеш.

Авакум знизав плечима. Він не бачив тут нічого такого, чому можна було радіти.

– Зараз же накажу черговому офіцерові, щоб дав розпорядження почати розшуки цього типа.– Полковник підвівся і попрямував до дверей.– Встановимо за ним нагляд, поки з'ясуємо, що воно за пташка і якої вона співає.– Він повеселішав, але пішов, по-старечому згорбившись.

Нове відкриття ще більше згустило і так непроглядний туман.

Поки полковник розмовляв унизу з черговим офіцером, Авакум, сидячи в кріслі, курив і байдуже спостерігав за синюватими хмаринками тютюнового диму. Вони здіймались угору, утворюючи якусь спіралеподібну галактику, і зникали у нього за спиною. Спершу Авакум дивився байдуже, потім почав свідомо, зацікавлено стежити за рухом Цих скручених прозорих форм. І нарешті підвівся. Поза всяким сумнівом, за його спиною є якась тяга, і саме вона всмоктує всі ці галактики та Чумацькі Шляхи з тютюнового диму: весь дим, хоч і повільно, але вперто і незмінно плив усе в тому самому напрямку – до величезного вікна.

Вікно було зачинене. Але зачинене вікно не може притягувати до себе диму. Або воно зачинене не щільно, або в ньому є отвір, який з'єднує кімнату із зовнішнім світом.

Авакум підійшов до вікна. Праворуч, на висоті його грудей і на відстані двох п'ядей від віконної рами, зяяв ідеально круглий отвір діаметром міліметрів п'ять. Хоч він був маленький, але через велику різницю між зовнішньою температурою і температурою кімнати виникла тяга, і то досить значна.

Авакум просунув в отвір мізинець. Краї отвору були гладесенькі, наче їх відполірували тоненькою пилочкою з дамського манікюрного набору. Не було сумніву: отвір утворився від випущеної зблизька кінчастої кулі.

Стоячи біля вікна, Авакум відчув, що в нього за спиною часто дихає полковник, який уже встиг повернутись.

– Ось, будь ласка,– всміхнувся Авакум і відступив убік.

Полковника вважали за великого фахівця з вогнепальної зброї. Він дослідив отвір і, посопівши, сказав:

– Тут пройшла куля, випущена з безшумного дванадцятикаліберного пістолета. Я знайомий з цією системою. Головка кулі гостра, наче шило.

Авакум знав: така куля, пробиваючи скло, стирає його на порох і розсіює обертальним рухом так, що його не побачиш і крізь лупу.

Знявши телефонну трубку, Авакум накрутив номер службового моргу і спитав у лікаря, яку форму має куля.

– Кінчасту,– відповів лікар, який щойно вийняв кулю з-під лівої лопатки.

– Чи є на ній сліди подряпин? – поцікавився Авакум.

– Є,– ствердив лікар,– на конусі.

– Я зараз пришлю посланця по цю цінну річ,– сказав Авакум і поклав трубку.

– Отже, все відбулося так,– озвався полковник, і обличчя його набрало натхненного виразу. Він показав на спинку крісла,– Ця точка відповідає тому місцю, навпроти якого було професорове серце. Якщо провести звідси пряму лінію крізь отвір у шибці, де вона закінчиться? Вона закінчиться по той бік дороги, за канавкою. Якраз за тією товстою старою сосною. Я певен, що вбивця стояв саме там і стріляв звідти.

– Навряд,– заперечив Авакум.– Саме за тією сосною стояв ваш сержант.

Вираз натхнення миттю зник полковникові з обличчя. Тепер він мовчав і скидався на людину, яка з великим сумом розглядає узори на килимі, так ніби там зображено щось дуже веселе.

– Що ж далі? – спитав полковник.– Нічого не розумію. – Я теж,– тихо відповів Авакум.

Лейтенант Петров клацнув закаблуками і попросив у полковника дозволу ввійти. Передавши Авакумові пакет, запечатаний червоним сургучем, і повідомивши, що фотокопії відбитків будуть готові завтра зранку, він пішов.

Коли лейтенант зачинив за собою двері, Авакум розпечатав конверт і вийняв звідти фотокопію з аркушика, вирваного з професорового зошита, і коротеньку записку начальника лабораторії. Записку було адресовано полковникові Манову. Авакум прочитав її вголос. «Надсилаю вам фотокопію аркушика із зошита. На жаль, хімічна обробка його лицьової сторони не скрізь дала однакові наслідки. Деякі літери – там, де були заслабкі сліди на папері,– не вдалося проявити. З повагою...»

На фотокопії нерівним професоровим письмом було виведено: «Flo es Vi chae A rorae».

Прочитавши текст через Авакумове плече, полковник у відчаї сплеснув руками.

– Спробуй розгадати! – простогнав він.– Та тут і сам Навуходоносор, коли б воскрес, нічого не зрозумів би!

– Це текст шифрограми,– сказав Авакум.– Що ж до Навуходоносора, то цей вавілонський цар жив наприкінці п'ятого століття до нашої ери.

– Втішай себе байками,– промовив полковник. І чому спав йому на думку якийсь Навуходоносор? Манов відкинувся в кріслі й підпер голову рукою. Йому не хотілося навіть курити.

Авакум пройшовся по кімнаті, потім узяв кольоровий олівець зі срібної склянки на професоровому столі й написав щось на знімку.

– Прочитайте,– подав він його Манову.

Тепер текст мав такий вигляд: Flo es Vi chae A rorae. Авакум дописав літери, яких бракувало в тексті.

– Гаразд,– сказав полковник.– А що означають ці слова?

Полковник спитав, аби тільки щось сказати. І з тими літерами, і без них зміст шифрограми однаково був незрозумілий. Слова могли означати одне, а їх символічний зміст – зовсім інше. У нього раптом запекло в горлі, і хтозна-чому він згадав про дружину. Все одно вона не дасть йому спокою, бо історія з квитками ще не вилетіла у неї з голови.

– Що все-таки означають ці слова? – повторив полковник байдужим голосом.

– Вони можуть означати,– Авакум намагався здаватись бадьорим і самовпевненим,– по-перше: «Квіти Аврорі для Вітоші» і, по-друге: «Квіти Аврорі від Вітоші».

Полковник гірко всміхнувся, але на відповідь нічого не сказав:

– Аврора означає світанок,– вів далі Авакум.– Зорю.

Вони помовчали.

Раптом Манов ляснув себе по коліну з такою силою, наче хотів розчавити якусь огидну комаху.

– Еврика! – вигукнув він, і його зморене обличчя знов прояснилось.– Знаєш, я починаю здогадуватися про дещо.

– Ні, не знаю,– відповів Авакум.

– А я знаю! – полковник випростався, причесав гребінцем шпакуватий чуб, немов хотів цим жестом приборкати почуття гордості, що вирувало в його грудях.– Ось що я знаю,– провадив він.– Чи відіграють тут якусь роль від мінки й відмінкові форми? На мою думку, ні. Важливе інше, істотне. А воно ось у чому: зоря, квіти, Вітоша. Людина, що має одержати знімки оборонної споруди «Момчил-2», стоятиме десь на підступах до Вітоші і триматиме в руках квіти. Коли? На світанку! Тобто між сьомою та восьмою годинами. Де саме? Може, у Драгалевцях, а може, в Бонні чи Княжеві. Я завтра скерую туди людей, і ти побачиш, що вони з порожніми руками не повернуться!

– Було б добре! – сказав Авакум і зітхнув. Полковник майже збіг сходами вниз.

14

Дрімота майже здолала Авакума. Йому здавалось, ніби він знов поринає в холодну зеленаву глибочінь, і чекав, що от-от пролунає знайомий сміх, ніжний та веселий... Коли зненацька все це зникло у вихорі якихось нестерпних згуків, наче на голову посипався крижаний град.

То дзвонив телефон. Ніколи ще він не дзеленчав так дзвінко і настирливо.

Авакум підвівся з крісла, де задрімав, увімкнув світло і зняв трубку.

Ту ж мить, пробивши скло на веранді, щось просвистіло повз його вухо, й зі стіни навпроти посипалися шматочки тиньку.

Авакум інстинктивно нахилився, підповз навколішки до дверей на веранду і запнув їх важкими оксамитовими шторами.

Потім випростався. За вікном могли вистрелити знов, але навряд чи в нього тепер влучать. Авакум узяв ніж і видовбав кулю зі стіни. Головка її була гостра, як шило.

Авакум посміхнувся – ця штучка могла, звичайно, пронизати його. Завтра ввечері Прекрасна Фея розкланювалася б зі сцени, а він не міг би плескати їй. Не довелося б йому більше згадувати і про глибокий вир біля виноградника діда Седефчо, і про сріблясті бульбашки. А втім, сріблястих бульбашок ніколи й не було, вони існували тільки в його уяві.

Та чому в нього стріляли?

Людина, що раділа зі своєї спритності, тепер уже не сиділа, спокійно покурюючи люльку. Вона блукала навколо будинку, де жив Авакум, примушувала когось дзвонити йому по телефону і цілила йому в голову з безшумного пістолета.

Авакум глянув на годинник. Наближалась північ.

У каміні ще тліли жарини. Підкинувши дров, він присунув до вогню крісло, натоптав люльку й закурив.

А за вікном ішов дощ.

Чому ж усе-таки в нього стріляли? Адже він не так багато знав у цій справі, А те, що знав, нічого не важило. Все це знали і полковник, і лейтенант, і навіть перемерзлий сержант. Добре, що він примусив його випити чарку коньяку. Проте в них ніхто не стріляв. Коли б таке сталось, його неодмінно повідомили б. Напевно в них ніхто не стріляв. А коли стріляли тільки в нього, отже, гадають, що він знає щось дуже важливе, чого інші не знають.

Полум'я в каміні затанцювало. Авакум простяг ноги до вогню. Навіть заради самої цієї насолоди – грітися біля вогню та слухати, як потріскують дрова в каміні,– навіть заради цього гостра куля не повинна була його пронизати.

Отак він просидів з півгодини.

І раптом його охопив якийсь нестримний шал діяльності. Він вийняв плівку з кінокамери і кинувся з нею в комірку за кухнею, де обладнав собі невеличку фізико-хімічну лабораторію. А вже хвилин через двадцять, намотавши проявлену плівку на бобину проектора, натиснув на пускові кнопки. На стіні навпроти засяяло усміхнене обличчя Прекрасної Феї...

Авакум прокрутив плівку кілька разів, часом сповільнюючи, а то й зовсім зупиняючи її. Очі в нього палали, як У лихоманці.

Потім, одягнувшись і взявши електричний ліхтарик та туристську сокирку, Авакум вийшов.

Сіяв дощ із снігом.

Пригинаючись і пильно вдивляючись у темряву, Авакум рушив навпростець до останнього будинку на вулиці Латина.

Піднявши вранці штори на дверях веранди, Авакум побачив, що падає пухнастий, тепер уже справжній зимовий сніг.

Лейтенант Петров прибув точно о восьмій годині. Авакум налив йому чашку гарячої кави, а сам підійшов до дверей, ближче до світла, щоб розглянути матеріали лабораторних досліджень, які приніс лейтенант.

Отже, колишній кок останнім торкався бронзової ручки дверей, Харі останнім торкався спинки чудо-крісла, а на гудзику із зіркою лишився слід професорового великого пальця.

– Лейтенанте,– сказав Авакум,– ви, здається, обіцяли , художникові повернути його гудзик? Пригадуєте? Гадаю, офіцер повинен додержувати свого слова, навіть даного такому дріб'язковому і жадібному суб'єктові, яким, на жаль, є наш художник. Ви надто по-джентльменському трималися з ним учора ввечері, і зараз вам доведеться спокутувати свою надмірну гречність непередбаченою прогулянкою. Візьміть з лабораторії цей знаменний гудзик і віднесіть його Харі. Попросіть у нього пробачення за вчорашню неприємність і повідомте, що похорон його дядька переноситься на завтра – на десяту годину ранку. А цей лист,– він узяв зі столу запечатаний конверт,– будь ласка, передайте полковникові Манову особисто.– Трохи помовчавши, Авакум зауважив: – До п'ятої години дня ви вільні і навіть можете потанцювати десь, як і годиться молодій людині. А о п'ятій десять ми з вами зустрінемося при вході в зоологічний сад. Запам'ятали?

Лейтенант вийшов.

Авакум постояв біля скляних дверей, задумливо дивлячись на повільний лет сніжинок. Тоді підкинув дров у вогонь, натоптав люльку тютюном і знов сів до свого рукопису про античні пам'ятки та мозаїку.

Опівдні він вийшов з дому. Пообідав у Російському клубі. Згодом навідався до Академії наук і просидів дві години в бібліотеці. Рівно о п'ятій десять Авакум зустрівся при вході в зоологічний сад з лейтенантом Петровим.

Вони поручкались і якийсь час ішли разом. На землю сипав густий, пухнастий сніг.

– Лейтенанте,– тихо промовив Авакум.– Візьміть п'ять машин з радіопередавачами і поставте їх при вході в театр опери та балету через десять хвилин після початку вистави. А зараз ідіть до касирки театру і попросіть у неї два квитки, що замовив для мене секретар академії. Один квиток залиште собі, а другий дасте мені при вході в театр за дві хвилини до початку вистави. Запам'ятали? Лейтенант кивнув.

– І ще,– вів далі Авакум.– Візьміть п'ять співробітників, які супроводитимуть машини з радіопередавачами. Дайте їм фотоапарати, журналістські посвідчення і накажіть увійти до зали після другої дії... Все.

Він махнув рукою і повільно пішов до парку.

Ніжний Дезіре вкляк перед Сплячою красунею і святобливо, з безмежною любов'ю торкнувся губами її уст.

Ту ж мить музика сповістила про повернення весни.

Спляча красуня прокинулась. Прокинулось від довгого сну і сонне царство короля Флорестана.

В антракті Авакум сказав лейтенантові:

– Накажіть своїм людям пильно стежити за першим рядом. Там сидять троє з букетами. Треба запам'ятати, у кого з них які квіти. Після вистави пошліть своїх співробітників на машинах слідом за ними і накажіть їм підтримувати безперервний зв'язок з вами. А ви їхатимете слідом за мною і чекатимете розпоряджень.

Він передав записку Прекрасній Феї. «Харі шкодує, що не може провести вас додому, бо у нього дуже важлива і пильна справа, й попросив це зробити мене. Чекатиму вас біля вашої вбиральні».

І поспішив повернутися до зали.

Спляча красуня і ніжний Дезіре викопували сонячний гімн всепереможного кохання. Крилаті квіти – добрі феї, зачаровані чаклуном, захоплено вітали дівчину. Всі були дуже щасливі. Спляча красуня і Дезіре натхненно виконували свій весільний танок.

Якесь таксі проїжджало повз театр, коли Авакум з Прекрасною Феєю виходили з під'їзду. Авакум махнув рукою, і машина зупинилась.

Дорогою Авакум сказав, що вона танцювала цього вечора блискуче, що він просто зненавидів Дезіре, а коли той поцілував її, відчув непереборне бажання скрутити йому в'язи.

Ці слова розсмішили Прекрасну Фею. Вона поклала свою руку на його і злегка її потиснула.

Коли вони під'їхали до її будинку, Прекрасна Фея попросила Авакума взяти букети й віднести в кімнату, бо в неї страшенно замерзли руки. Він із задоволенням погодився, взяв букети, розплатився з шофером і відпустив таксі. А Прекрасна Фея, хоч Авакум мав провести її тільки додому, зовсім не здивувалась, що він одпустив таксі.

Або, можливо, не звернула на це уваги.

Коли вона порпалась у торбинці, шукаючи ключа від кімнати, Авакум вигукнув:

– Що я наробив! Відпустив таксі! У мене було таке відчуття, ніби я приїхав додому, от я й відпустив його.

– Правда,– сказала Прекрасна Фея.– Але в мене є телефон, і ми цю справу якось улаштуємо. Можна викликати таксі зі стоянки.

– Дякую,– кивнув Авакум.

У кімнаті було тепло й затишно, пахло парфумами. Лійко було застелене покривалом із золотастого шовку.

– Принесіть квіти сюди,– сказала Прекрасна Фея, відчиняючи двері до ванної.

Авакум поклав їх у раковину вмивальника і спитав:

– Що ви робите з цими квітами?

– Нічого,– відповіла вона, скидаючи пальто, і знов повторила: – Нічого. Я не дуже кохаюся в квітах, але завжди зберігаю їх для Харі – він потім забирає ці букети і малює натюрморти. Якось я викинула один букет, і Харі дуже засмутився.

Вона підійшла до дзеркала й поправила зачіску.

– Який телефон стоянки таксі? – стурбовано спитав Авакум.

– Почекайте,– усміхнулась Прекрасна Фея.– Я зараз скажу. Сідайте.

Вона зникла у ванній і через кілька хвилин вийшла в строкатому японському кімоно. Наблизившись до Авакума, розгорнула поли, і перед його очима блиснули її груди – округлі, свіжі, як у дівчини.

– Ось тобі номер,– дзвінко розсміялась вона.– Вмієш читати? – і сама обвила руками його шию.

Все це було чарівно і п'янило. Поки він знімав з неї кімоно, вона куйовдила йому волосся. «Навіть та кирпата офіціантка не була така безсоромна»,– подумав Авакум.

Потім вона лежала на зім'ятому золотастому покривалі, і Авакум відчував, що в його душі теж щось зім'ялось – щось золотасте і красиве. «Прекрасна Фея»,– подумав він і гірко всміхнувся.

– Послухай,– звернувся він до неї.– У мене в пальті є пляшка чудового вина. Нам треба цокнутися за успіх «Сплячої красуні».

– Келихи у ванній,– тихо сказала Прекрасна Фея.

А далі відбулося ось що.

Вона вихилила до дна свій келих і за п'ять хвилин заснула глибоким сном,– краплі, що Авакум додав їй у вино, діяли надійно і швидко. Тоді він увійшов до ванної, порився в квітах і в букеті червоних гвоздик знайшов те, що шукав. Кінострічка була акуратно намотана на зелені стеблини. Вія залишив стрічку на місці, поправив квіти, вийшов з кімнати і надів пальто.

Прекрасна Фея міцно спала, злегка сапаючи. Те, зім'яте в Авакумовій душі, знов завдало йому болю.

Сівши в машину поруч з лейтенантом, Авакум спитав:

– Хто з трьох кинув букет червоних гвоздик?

– Уявіть собі,– відповів лейтенант,– той самий шофер, що підбив нашого старшого шифрувальника. Це він кинув на сцену букет червоних гвоздик.

Авакум помовчав. Неприємне почуття в його душі не проходило.

– Негайно арештуйте його,– звелів Авакум.– Повідомте полковника Манова, щоб закінчував приязну розмову з Харі й відпустив його. Оточіть потай цей будинок. Харі прийде сюди, але довго не затримається. Коли він вийде з парадного, арештуйте його і одразу ж надіньте наручники.– Він усміхнувся в темряві й додав: – Та й квит.

Потім вийшов з машини і повільно попрямував на вулицю Латина.

Тихо, наче уві сні, падав густий і пухнастий сніг.

Мені потрібні були деякі подробиці для цієї розповіді, і я спитав Авакума:

– Як ти дізнався, що вбивця – Харі? Це подробиці, звичайно.– І потім додав: – І як ти розгадав справжнії! зміст шифрограми? Яку роль відігравала в цій історії Прекрасна Фея?

Авакум розповів мені:

– Тієї ночі я не спав, усе думав, що ж я знаю таке, чого не знають полковник і лейтенант, і дійшов висновку, що воно може стосуватись тільки Харі і Прекрасної Феї. Тоді я згадав про гудзик, який Харі загубив у кімнаті професора. Він сказав, що загубив його «вчора», і я спитав себе, чому він вимовив слово «вчора». Плівка була в кінокамері, і я міг негайно перевірити, чи справді все відбулося «вчора». Я переглянув фільм. На кадрах, які я зняв уранці в день убивства, на піджаку Харі були всі гудзики. Тільки на останньому знімку одного з них не було. Я взяв сокирку і пішов на те місце, звідки хтось послав кулю. Розкопавши землю, я знайшов у ній приблизно на глибині десяти сантиметрів блискучу загострену кулю. Потім я ввійшов у будинок професора і оглянув стіни біля кабінету. В коридорі навпроти дверей поряд з вікном, що виходить на захід, я помітив електричну розетку. Коло неї стояв шезлонг і біля нього – маленький столик. У цьому куточку професор інколи відпочивав улітку. Тепер шезлонг стояв якось неприродно щодо столика та кімнати. Очевидно, хтось недавно його переставив, аби щось узяти. Певно, здогадуєшся, про що йдеться? Харі ввійшов у кімнату, вистрелив дядькові в груди заздалегідь подряпаною кулею, потім повернувся і вистрелив у вікно, цілячись у щось поблизу на тому боці вулиці. Після цього вирвав аркушик з професорського зошита з розшифруванням радіограми, але в цю мить професор в агонії схопився за нього. Харі з жахом відсахнувся. Гудзик, зачепившись за ручку арифмометра, відірвався і впав на мостину, під крісло. Можливо, Харі не помітив цього тієї миті, а як і помітив, то був надто схвильований або зляканий, щоб гаяти час на якийсь гудзик, шукаючи його біля тіла свого дядька, що тіпалося в агонії. Харі ж не запеклий убивця.