Текст книги "Привид із Валової"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Складаючи подумки нехитрі математичні вправи, Кошовий відкидав ті, що не мають рішень. Тобто, якби він служив у поліції чи бодай мав доступ до тієї інформації, котру мають агенти, напевне знайшов більше способів розв’язати задачку, де дана лише міфічна Чорна пані. Відтак, зібравши докупи все чуте й бачене, а потім – відкинувши все недосяжне, зупинився на тому, що чомусь зовсім не зацікавило кримінальну поліцію. Зокрема, цілковито проігнороване комісаром Віхурою.

Пляшка з-під токайського вина в кутку на першому поверсі забудови.

Пійло дешеве. Доступне насамперед тутешнім жебракам, і вони зовсім не вередують. Угорське абсолютно їх влаштовує.

Звідси – висновок, повторений Климом уже для самого себе: тієї ночі, коли в будинку на Валовій вбили Антона Моргуна, там був іще хтось.

Жебрак.

Свідок.

Забрався туди, бо падав дощик. Роздобувши пляшку токая, шукав собі затишної місцини. Де хоча б не крапало над головою. Коли ж його спокій після випитого вина було порушено, жебрак напевне бачив, що відбулося.

Проте свідком убивства мав би перейматися Марек Віхура.

Перед Кошовим стояло інше завдання – дізнатися, що відбувається в будинку з привидом уночі. Являється там Чорна пані чи ні. Той факт, що будівництво з відомих уже причин то зупинялося, то знову відновлювалось, давало Климові підстави припустити: оселю недалеко від центральної частини міста могли облюбувати саме жебраки.

Адже чутки про Чорну пані ніби поширюють вони.

Саме тому в її існування мало хто вірить.

Стару легенду поважають. Навіть переповідають при нагоді, роблячи круглі очі. Так само бабуся розказує онукам страшні казки, аби бешкетники принишкли й швидше повкладалися спати. Відтак із жебрацьких вуст усе звучить досить серйозно, аби поширюватися усно, – й зовсім недостатньо для того, аби історія про привида стала підставою для ґрунтовного поліцейського розслідування.

Кошовому ж шукати того, хто міг напасти на Моргуна, не випадало. Зрештою, це не його справа.

Йому потрібен хоч хтось, здатний підтвердити – так, бачив Чорну пані на власні очі. Тверезими були вони чи п’яними, наразі жодного значення не мало.

Затримка вийшла через те, що Клим зеленого поняття не мав, як відшукати серед сотень львівських жебраків одного. Того самого, поки що безіменного, котрий ночував на Валовій і міг або сам бачити привида, або – знати особу, котра споглядала моторошне явлення на власні очі.

Задачка не з простих. Особливо забавляла Кошового єдина прикмета, яку мав, – жебрак полюбляє дешеве міцне угорське вино. Кумедного тут, звісно, мало. Проте ніде правди діти: саме завдяки знайденій пляшці він і додумався до пошуків саме жебрака. Але ж це все одно, що шукати, скажімо, певного цигана, про якого ніби відомо багато – чорнявий, кучерявий, краде коней і так далі.

Розважаючи себе такими ось міркуваннями й паралелями, Клим усе одно не просунувся ні на крок у потрібному напрямку. Жебраків на львівських вулицях бачив щодня, почав придивлятися, розрізняти їх, хоч раніше міські злидарі для нього були на одне лице, й, признатися, намагався всіляко уникати навіть випадкових зустрічей із цією публікою. Тепер же кортіло зупинитися й заговорити з кимось із них. Інакшим способом, ніж розпитування, прогресу не досягнути. Та в останній момент стримувався – не уявляв, як і про що в них питатися.

На третій день Кошовий здався й відбив телеграму Йозефу Шацькому. Якщо він справді знає половину Львова, то мусив би мати якісь знайомства й на міському дні. Зустрівшись із товаришем того ж вечора у «Сан Сусі» та коротко переговоривши, Клим зрозумів, яким дурнем лишався весь той час, поки сушив собі голову. Адже сам міг додуматися до того, що порадив посвячений у проблему Шацький.

– Пан Густав, пригадуєте такого?

– Густав…

– Пан Сілезький.

Аж тепер Клим витягнув із пам’яті загадкового чоловіка з густими бровами, довшим, ніж пристойно носити в його віці, волоссям та клиноподібною борідкою. Минулого літа вони потай зустрічалися на Личакові, де Кошовому зробили пропозицію виправдати звинуваченого в чужому злочині молодого батяра. Сілезький напевне мав високу вагу в прихованому для невтаємничених кримінальному світі Львова. А то й околиць – Клима зовсім би не здивувало, аби дізнався, що вплив пана Густава поширюється далеко за межі міста. Та бачив його Кошовий лише раз. Після тієї ночі львівські злодії не давали йому про себе знати й чути. Хіба на Різдво прийшла додому листівка за підписом «Г. С.», де адресат разом із родиною Новотних зичив Климові усіляких гараздів.

– Чим він допоможе? – поцікавився Кошовий, тут же додавши: – Хай там як, але я не знаю, де його шукати. Може, часом вам відомо?

Шацький виставив руки перед собою долонями вперед.

– За кого ви мене маєте? Я сам дуже 6 хотів бути аж таким всюдисущим та впливовим, слово честі. Й вирішив би в такий спосіб безліч проблем, котрі має бідний жидівський зубний лікар із Кракідалів.

– Ясно. Корисні поради зазвичай дають ті, хто не може сам скористатися ними.

– Пане Кошовий, – голос Шацького зазвучав ображено, – я сказав про пана Густава не тому, що знаю, як його знайти. Я й минулого разу, не забувайте, нікого не шукав. До мене звернувся його помічник, пан Єжи Тима.

– А як Тиму знайти, ви знаєте?

– Було б бажання, пане Кошовий, – поважно мовив Йозеф. – Повірте, в мене досить знайомих, котрі мають знайомих, котрі мають знайомих… Ну, і так далі. Якщо розтягнути такий ось ланцюжок, рано чи пізно він приведе до Єжи Тими. Той, своєю чергою, виведе на пана Густава. Тільки, – він багатозначно підніс пальця, потрусивши ним у повітрі, – я натякнув вам на ту нашу спільну нічну зустріч «Під вошею», аби ви пригадали, з якого приводу збиралися.

– Гадати нема чого. Мене обікрав батяр, такий собі Зенек Новотний. Коли я затявся знайти його, знайшов та зловив, поліція мала підстави запідозрити бідаку в убивстві адвоката Сойки. Після того з вашою допомогою зі мною познайомилися панове Тима й Сілезький.

– У вас чудова пам’ять, пане Кошовий.

– Таке не скоро забудеш.

Шацький почухав неохайно заросле підборіддя.

– Хотів, аби ви самі далі додумалися. Але не та нагода, аби гратися в загадки-відповіді. Густав Сілезький наполегливо просив вас узяти участь у долі того молодого батяра, котрим, виявляється, опікувався. У вас із Божою поміччю все вийшло. Юний Зенек незабаром після того вийшов на волю, відбувшись хіба переляком. Не сказати, що прикра пригода того шикеця чогось навчила. Він далі батярує, і ось того Зенека відшукати ще простіше навіть, аніж пана Тиму.

– Ніяк не зрозумію хід вашої думки, Шацький.

Йозеф відкинувся на стілець, схилив голову набік, тоді склав губи трубочкою, поцмокав за звичкою.

– Ай-ай-ай, пане Кошовий. От чесне слово – ай-ай-ай! Хоча те, що зараз ви є тугодум, доводить сумний факт, що ви не є жидом. І ніхто в роду, дай всім вашим Бог міцного здоров’я, не мав навіть краплі нашої крові.

Манера Шацького говорити, котра часом розважала Клима, зараз починала серйозно дратувати.

– Не ходіть колами! – Це прозвучало різкувато. – До чого тут моя неєврейська кров? До чого я, по-вашому, не додумався досі?

– Жидам дуже важливо знати, хто коли кому й що винен, – відповів той лукаво. – У нас таке в жилах. Ви ж досі не зрозуміли, що вже рік як маєте у Львові боржника. Зенек Новотний вам винен, хіба ні? А він же на вулиці, вважайте, живе, хоч і не ночує. Як ви думаєте, той молодий батяр відмовить вам у невеличкому проханні?

Не стримавшись, Клим ляснув себе розкритою долонею по лобі.

Справді, йому доводилося робити значно складніші висновки, й вони виявлялися вірними. Тут же довго не розумів простої підказки. Взагалі, сам би додумався шукати батяра з чубчиком на голові.

Вже наступного дня Зенек постукав і зазирнув до контори пана Штефка. Вибачившись перед старим нотарем, Кошовий, навіть не накинувши пальта, вийшов покурити на кілька хвилин.

Й на ранок двірник приніс записку в заклеєному довгастому дешевому конверті. Почерком, котрий змушував кожну літеру танцювати краков’як, було написано: «Вам треба шукати Рибку Павла. Найкраще знає Фертик з Ринку».

Кошовий так само не знав, кого називали Фертиком. Але його, виявляється, впізнавали на Краківському базарі. Так сказав Шацький, щойно почувши прізвисько.

Отак Клим із Йозефом познайомилися з жебраком. І дізналися: злидар, котрий напевне ночував у будинку на Валовій не раз, буває в барі «Під градусом».

Розділ дев’ятий
У ЖЕБРАЦЬКОМУ ЦАРСТВІ

Клоака з клоак.

Так сказав Шацький, і Клим, чия нога жодного разу там не ступала, охоче повірив у це. Бо місце, де постійно збирається публіка з львівського бруку, інакшим бути просто не може.

Здивувало інше – звідки про це знає Йозеф. Навряд чи тільки з чуток. Адже, почувши, куди Кошовому треба далі, без запинки відтарабанив: це Підзамче^{22}, трохи далі на північ від княжого Львова, там колись стояла одна зі старих міських брам. Свого часу її, як і решту подібних, розвалили. Королівське місто розбудовувалося чим далі, тим більш швидкими темпами, під це рівнялися з землею не лише княжі брами, давні й здебільшого ні до чого вже не придатні, хіба нагадували спадковим львів’янам про давню славну історію міста Лева. Валилися давні мури, аби на їхньому місці активні й спритні забудовники починали зводити барокові кам’яниці, дбайливо стежачи, щоб інженерний проект відповідав вимогам модної нині сецесії.

Поступово й щільно залюднювалися передмістя. Львів не просто потребував, а й вимагав нових робочих рук. Через те старі брами, вже давно втративши свою колишню велич, поволі розбиралися. Кам’яні гори, на які їх перетворювали, ставали цінним матеріалом для підмурків нових будинків. Були вони на міських околицях усюди. Й тепер упізнати місця, де колись стовбичили з’єднані давніми фортечними стінами ворота, дозволяли хіба рогатки. Так називали своєрідні контрольні пункти перед кожною брамою, де сторожа зустрічала всіх, чий шлях пролягав до міста, старанно перевіряла й вирішувала, може особа входити до Львова чи її треба завертати до окремого розпорядження.

Як пояснив Шацький, бар «Під градусом» стояв на одній із рогаток Підзамчого.

Кошовий уже витратив на пошуки забагато часу, аби перенести візит до жебрацької резиденції.

– Ви зі мною? – запитав коротко Йозефа.

– Куди ж я без вас, – відповів той покірно. – Тільки вважайте, всередину не зайду. І, аби ви знали, поліцію туди в разі чого не докличешся.

– Нам хіба треба там поліція?

– Ви маєте рацію, пане Кошовий, – погодився Шацький. – Поліції там не потрібно нікому. Включно з самими блюстителями порядку. Те місце обходять десятою дорогою всі, хто хоч трохи береже себе й не хоче зайвих пригод на власну дупу.

– Аж бачте, я хочу, – розвів руками Клим. – Невже там аж так небезпечно? – І тут же вирішив не стримувати себе зовсім, задовольняючи цікавість повною мірою: – Скажіть, Шацький, ви звідки так обізнані про ту клоаку? Бували? Завсідник? На вас не схоже. Чи маєте таємниці бурхливої юності?

Очі Шацького враз зробилися сумними.

– Я б не кепкував із цього. Та ви ж не знаєте нічого, тому зрозуміло…

– Шацький, ви колись навчитеся говорити просто й відразу? Без того, аби заходити здалеку.

– Чого ж, тут простіше нема куди, пане Кошовий, – зітхнув Йозеф. – Пам’ятаєте страхи моєї Естер з 'приводу того, що я можу пуститися берега через оковиту? В неї був молодший брат, Іцхак Боярський, ми звали його Іциком. Мій тесть покладав на сина великі надії. Дав трошки грошей, аби Іцик міг розпочати власну справу. А той одного разу заклав майно банку, аби взяти велику суму. Що він тоді замислив, не важливо. Головне – нічого не вийшло, зірки світили не так, – Йозеф знову зітхнув. – Іцик прогорів. Банк чекав терпляче, та врешті-решт майно довелося віддавати. Після того гордий Іцхак Боярський за дуже короткий час опинився на бруці. «Під градусом» – місце, де його знаходили найчастіше. Зрозуміло, моя Естер не могла ходити по таких кнайпах. Довелося мені брати справу в свої руки. Вас іще щось цікавить?

Клим відчув себе ніяково.

– Вибачте.

– Та нічого. Ви ж не знали.

– Тепер буду.

– Що це змінить? – відмахнувся Шацький. – Він усе одно помер, Іцик. Там же ходить трамвай. Ось він п’яний і втрапив на рейки. Ніхто не встиг цьому завадити. Врятувати його теж було неможливо, – він похитав головою, потім знову махнув рукою, ніби так легше прогнати неприємні спогади. – Їдемо, пане Кошовий. Можна навіть трамваєм.

Але Клим запропонував покликати візника.

Погодився їхати на рогатку до Підзамчого лише четвертий. Перші двоє, почувши назву «Під градусом», далі говорити не хотіли, один навіть демонстративно відвернувся. Третій заправив стільки, що Шацький попросив ці гроші в Кошового, навзаєм пообіцявши донести Клима на собі, – воно того варте. Візник пурхнув, та торгуватися не став: не хоче панство – то хай справді пішки йде. Нарешті четвертий, високий вусань, погодився доставити пасажирів куди слід за прийнятну ціну, дивуючись тільки, для чого двом пристойно вдягненим добродіям той гадючник. Кошовий пояснив: там на них дехто чекає, й цим обмежився. Візник, своєю чергою, більше ні про що не питав, тож доїхали до місця мовчки.

За цей час у свої права впевнено вступили жовтневі сутінки. Поки дісталися, довкола все з сірого перетворилося на чорне. Там, де візник висадив їх, вечір здавався темнішим, ніж будь-де. Рогатку освітлював лише один гасовий ліхтар. Електрика до цих передмість вже дотягнулася, бо в бік Замарстинова не так давно проклали трамвайну колію. Проте тут, далі від рейок, вуличне освітлення зберігало первісний вигляд – тобто досить одного ліхтаря на всю вуличку, відразу на місці старої рогатки. Аби освітлювало бар, аби його завсідники могли знайти це місце без перешкод.

Візник узяв гроші та швидко поїхав геть, хоча його й спробував зупинити якийсь чоловік у розстебнутому пальті. Виринувши з густих сутінків раптово, наче чортик із коробочки, він спробував наздогнати дорожку, вимахуючи затиснутим у правиці капелюхом. Може б, удалося, бо чолов’яга біг точно не повільніше за коня. Та враз підвернулася нога, заорав носом, впустивши при цьому головний убір. Після чого, забувши, куди й задля чого мчав, звівся на всі чотири й, посилаючи прокльони в темряву, почав шукати капелюха.

Не витримавши видовища, Клим ступив у його бік з явним наміром допомогти. Але Шацький тут же міцно вчепився йому в лікоть, швидко мовивши:

– Та ви що, пане Кошовий! Не треба!

– Що таке?

– Він може вирішити, що ви хочете забрати його капелюха. Чи гаманець. А в нього ніж у кишені.

– Звідки ви знаєте?

– Та сюди ніхто не приходить без ножа. Тихо будьте. Гляньте.

Тепер Кошовий кинув погляд на двері бару. Звідти саме вийшли один за одним троє типів, котрих зі свого місця він як слід розгледіти не міг. Поки прикидав, чи варто чекати з їхнього боку якоїсь небезпеки, двоє враз схопили третього за руки з обох боків, рвучко кинули спиною до стіни. Бідака не встиг нічого сказати – один, той, котрий ліворуч, пустив жертву, замахнувся ногою й сильно копнув чоловіка. Мабуть, цілив у пахвину: той голосно й тоненько зойкнув, а після другого удару заскавчав. Другий теж пустив побитого, ударом в лице змусив сповзти донизу. Після чого обоє зосереджено заходилися копати жертву ногами.

Тим часом із бару вийшли ще двоє й, не звертаючи уваги на розправу біля стіни, посунули в протилежний бік, підтримуючи один одного й голосно, на всю вулицю, лаючись. Ось парочка розчинилася в сутінковій густоті, проминувши ліхтар. Аж тоді за ними вибігла розпатлана жінка в довгому плащі – те, що він з чоловічого плеча, Кошовий помітив навіть зі свого місця. Щось волаючи, вона побігла за чоловіками, так само не озираючись на екзекуцію біля стіни. Пірнувши в темряву, за короткий час із котячим вереском вилетіла під світло ліхтаря, відкинута туди сильним безжальним ударом. Рачки долізши до ліхтарного стовпа, жінка спершу обхопила його руками, потім – підтягнула ближче тулуб, примостилася, сперлася й принишкла.

Шацький знову сіпнув Клима за рукав.

– Перепрошую, пане Кошовий, я поміняв свою думку.

– Ви про що?

– Тут вас не чекатиму. Не лишуся ззовні сам. Підемо туди разом.

– Мужній вчинок, Шацький.

– Е, не знущайтеся. Я боягуз. Тому й боюся стояти тут, сам, без вас. Сподіваюсь, ви дасте нам обом раду в разі чого?

Клим поправив капелюха.

Сплів пальці рук, затягнутих у м’яку шкіру рукавичок.

Порухав ними, розминаючи.

– Хіба я не обіцяв у вашій присутності поновити вправи з боксування?

– Тамтешня публіка, котра всередині, ваше боксування має в носі.

Двоє біля стіни вже припинили екзекуцію. Їхня жертва не ворушилася. Парочка про щось тихо перемовлялася, голови обох дедалі частіше поверталися в бік прибулих глядачів.

– Ви про що?

– Зайдуть ззаду. Гепнуть чимось важким по маківці. Халамидників не обходить, яким саме спортом ви займаєтеся, пане Кошовий.

– Хіба ви не прикриєте мою спину?

Шацький поцмокав губами.

– А хто прикриє мою, га? Я ж, на відміну від вас, ніколи не відвідував спортові клуби.

Клим рішуче поклав правицю Шацькому на плече.

– Ми вже приїхали сюди. Та й ви раніше бували «Під градусом». Нас двоє, у одного з нас досвід.

– Ви про кого?

– Про вас, Шацький. Вперед. Доведемо справу до якогось фіналу.

Коли вони рушили до дверей, пара біля стіни провела їх зацікавленими поглядами. Та з місця жоден не зрушив.

Щойно переступили поріг, як занурилися в густу хмару цигаркового диму.

Запах дешевого тютюну можна було при бажанні помацати й навіть черпнути рукою просто з повітря. Так принаймні здалося Кошовому. До цієї суміші додавалися різкі, неприємні та ядучі пахощі меланжу, котрі сукупно щипали, різали, роз’їдали очі, й Климові здалося на мить – потрапив до якоїсь своєрідної хімічної лабораторії, де божевільні й затяті вчені запекло проводять лиш їм самим відомі й зрозумілі досліди. Ніс уловив ще якусь кислятину: схоже, пиво; зварене не інакше як із відпрацьованого сусла, аби не пропадало. Так принаймні здалося Климові.

У дальньому куті, довкола похиленого шинквасу, товклася неоднорідна галаслива людська маса. То тут, то там виникали короткі сутички, котрі миттю переходили в братання та міцні обійми. Власник не обтяжив себе турботою навіть про натяк на пристойність внутрішнього декору. Столиків і стільців усередені не було, відвідувачі гуртувалися круж стійок, збитих із грубих дощок. Кожне таке місце зовні нагадувавало екзотичний гриб із прямокутною поверхнею-«капелюшком». Під одним таким уже сидів брудний волохатий дядечко, розхитуючись у різні боки. Довкола розмістилася така сама нечесана компанія, і хтось або несильно копав товариша, або, навпаки, передавав туди повну чарку.

Кошовий обережно рушив уперед, тримаючи курс на шинквас.

Шацький сунув за ним, сторожко роззираючись навсібіч й намагаючись триматися точно за спиною товариша.

Звідкись ізліва раптом долинув нелюдський рев. Дружно здригнувшись, Клим та Йозеф повернули в той бік голови. Здається, гармидер привернув лише їхню увагу. Решта відвідувачів і далі пили, про щось бубоніли, дехто голосно хропів по кутках. Тим часом ревонуло ще раз, до звуку додався глухий удар – це високий лисий волоцюга в дорогому колись кожушку, напевне отриманому за непотрібністю від якогось пана-благочинця, вдарив свого товариша, низенького типа в старому плащі й зім’ятому циліндрі, кухлем по голові. Причому ревнув не побитий – йому, виглядало, було навіть байдуже. Чи били несильно, ще й циліндр пом’якшував удар, чи низенький був такий п’яний, що не відчував або не реагував, чи подібні стосунки давно вже стали для приятелів нормою, і зараз, почекавши своєї черги, маленький злидар відповість.

Розім’явши пальці, Кошовий посунув далі. Від шинквасу їх із Шацьким відділяло кілька кроків.

Знову заволали. Цього разу лисий репетував, бо низенький зацідив йому в писок склянкою з меланжем. На відміну від пивного кухля, вона розбилася, та не об чоловікове чоло – вислизнувши з руки низенького, впала на підлогу.

Клим не помітив, звідки взявся міцний хлоп із засуканими рукавами. Наче виринув із густого сизого повітря. Міцна волохата правиця зіжмакала карк старого плаща. Матерія затріщала, половина коміра лишилася в руці здорованя, коли низенький шкідник сіпнувся, намагаючись тікати. Лисий стояв непорушно, допиваючи кисле пиво, котре дивом не вилилося за краї, коли днище кухля гепало об чужу голову.

Здоровило спритно схопив утікача за вцілілий верх плаща. Смикнув до себе, різким рухом нахилив волоцюгу.

Копняк вийшов, немов гарматний постріл.

Покараний пролетів повз новоприбулих, гепнувся жабою на старі рипучі дошки підлоги, повернув голову в бік Кошового, прорипів голосно:

– Дивіться, хто до нас прийшов!

Якщо на несподіваних відвідувачів дотепер не звертали уваги, або, швидше за все, тутешня публіка вдавала байдужість і вичікувала, тепер завсідники дістали такий привід. Ратом стало дуже тихо. Порушило тишу хіба чиєсь бридке відригування, та на подібне тут навряд чи хто звертав особливу увагу.

Не вигадавши нічого кращого, Клим, як міг спокійно, підніс капелюха на знак привітання. Те ж саме поквапився зробити Шацький. Вирішивши, що формальності залагоджено, Кошовий рушив далі, аби нарешті дістатися до шинквасу. Але враз шлях йому заступив той самий лисий злидень, котрий невідомо як опинився перед ним, бо щойно ж маячив за своєю стійкою.

– Пан може купить Дзідзьові горівки?

– Кому?

– Дзідзьові. – Лисий тицьнув пальцем із обкусаним нігтем собі в груди. – Я Дзідзьо. Тут мене знає вшьо товариство.

– І кожен пригощає тебе? – Клим намагався зберігати спокій.

– Я ходив походом на Грецію за найяснішого цісаря! Я вояк, я кров проливав!

– Що з того?

Сказав – і тут же зрозумів, як необережно.

– Моя кров для такого слічного панка ніц не значить? – гаркнув Дзідзьо. – Ти зара викотиш мені цілу діжу горівки! Бо не будеш живий, курва твоя мама!

Зблизька навіть у задимленому повітрі Кошовий бачив круглі розширені зіниці лисого злидаря. Або він не розуміє, про що й з ким говорить, бо п’яний мов чіп, або хмільний, але чудово все розуміє й шукає приводу та нагоди поскубти панка.

Людський мурашник ураз заворушився.

Ще трохи – й завсідники бару, забувши на короткий час про чвари між собою, посунуть на незваних гостей скопом. Принаймні нічого доброго для себе й Шацького від надто пильної уваги до себе Клим не чекав.

Чуйка вимагала плювати на все, повертатися й тікати.

Та чи прийде він «Під градус» удруге…

– Слухайте всі! – промовив так гучно й дзвінко, як міг, відразу помітивши – волоцюги зацікавилися. – Ми з товаришем готові щедро заплатити всякому, хто покаже нам особу на ім’я Рибка Павло. Ми шукаємо його у своїх, приватних справах. Якщо хтось боїться, що ми з поліції, – не треба.

– Кукурудза не така! – долинуло від шинквасу.

– Добре, що з цим усе ясно. – Кошовий полегшено зітхнув.

– Ціхо! То перевдіті агенти! – рявкнув хтось із кутка.

Шацький притиснувся ззаду до Клима вже аж занадто інтимно, на межі припустимої пристойності, зашепотів на вухо:

– Пане Кошовий, ми тут нічого не зловимо. То була помилка, я каюся. Я вас підбив, я вас не стримав. Поки не пізно – робимо звідси ноги. Ви ж знаєте, я страшний боягуз, пане Кошовий…

– Стійте спокійно, – відповів Клим, не повертаючись: випускати агресивний п’яний натовп із вигляду дозволити собі не міг.

Наперед, відсунувши штурханом Дзідзьо, виступив знайомий уже здоровань. На відміну від інших, цей виглядав цілковито тверезим. Що, втім, не робило його безпечнішим. Навпаки, зблизька він виявився схожим на дикого кабана. Лиш тепер Кошовий побачив у нього «заячу губу», з-під якої блискав залізний зуб.

– Ви, я бачу, тут за господаря, – Клим далі показово тримав себе в руках, хоча пружина всередині стислася до краю. – 3 цією публікою знайомі краще за мене… за нас. Тому готовий перемовлятися з вами. Пропозиція винагороди лишається в силі.

Здоровань для чогось облизав губи. Подих його був несвіжим, навіть брудним.

– Я тут не за господаря, – процідив він. – Я тут правдивий господар. І заходять «Під градус» лише ті, кого я звик тут бачити. Й готові прийняти це достойне товариство. Ми не шануємо чужих, зрозуміло?

– Маєте право, – погодився Кошовий. – Але ж ці чужі пропонують вам гроші за…

– Ша! Рибка Павло тут чужий! – гаркнув Заяча Губа, і його миттю підтримав дружний хор з десятків спитих та прокурених горлянок. – Йому не вільно вступати сюди! А якщо він втратить розум та зайде, його звідси винесуть! Мені навіть не треба буде віддавати команду!

Клим ураз відчув – йому забракло слів.

– Чекайте. Нам сказали… Стоп, стоп, давайте…

– А мені до дупи, хто кому шо бовкнув! – Заяча Губа бризнув слиною. – Я знаю одне! Одне! Всякий, хто шукає тут за Рибкою Павлом, – чужий! Я зараз покажу, як ми тут робимо із чужими!

Сильна рука стисла Климове плече.

Погляди схрестилися.

– Забери.

Кошовий хотів сказати голосно, аби всі чули. Вийшло тихо, ледь не собі під ніс.

Сильно смикнулося віко.

Міцна п’ятірня стисла його через пальто.

Боляче.

– Шацький, на вихід, – кинув, не повертаючись, Клим.

Того не довелося просити двічі. Задріботів назад, підбадьорюючи себе вигуками:

– Геть! Геть! З дороги геть!

Заяча Губа замахнувся.

Кулак пробив повітря – Кошовий таки досить часу тренувався, відновлюючи трохи втрачену форму. Вчасно відхилив голову, відразу підбив ізнизу руку, якою нападник тримав його. Гойднувся, пірнаючи під кулак, немов справді на уроці боксування, під час навчального двобою.

Зігнув ноги в колінах.

Зацідив знизу, цілячи та влучаючи в підборіддя.

Здоровань заревів не від болю – не чекав зустрічного нападу й кривди. Наступним своїм ударом лише збив із Климової голови капелюха. Та продовжувати бійку Кошовий не збирався, адже волоцюги вже насувалися зусібіч, передчуваючи забаву. Краще лишити головний убір тут, хтось забере на сувенір.

– Ззаду! – почув за спиною вигук Шацького.

Пізно – під ноги кинувся низенький злидар, підбиваючи їх. Не стримавшись, Клим полетів через нього на підлогу, відразу відчувши, як зверху навалюються. Не розгледів хто – перегаром дихали довкола всі однаково.

Ніхто не вчив цього прийому, спрацювали інстинкти – діяти слід саме так. Розвівши руки, поки що їх ніхто не скрутив, Кошовий одночасно вдарив нападника долонями по вухах. Ніколи не практикував такого, навіть не думав, що з першого разу вийде. Але вийшло: заволавши від болю, волоцюга пустив його.

Час працював проти.

Спершись на зігнутий лікоть, Клим рвучко підштовхнув себе, перекотившись запльованою підлогою й уникнувши чергового копняка. Вдруге не вберігся, дісталося нижче спини. Та він уже все одно спритно підхопився, розпрямив ноги.

Вдарили з різних боків. Не водночас, молотили, хто діставав.

Не розбираючи, зацідив кулаком у найближчу пику. Знову пірнувши, ухилився від удару замашною палицею, де вона тут і взялася. Досить, треба прориватися на вихід.

– А-а-а-а!

Це горлав переляканий Шацький. Біля дверей його перехопили двоє голодранців, незвичний до бійок зубний лікар відбивався з останніх сил. Двома стрибками здолавши відстань до нього, розкидаючи по дорозі нападників та пропустивши кілька дошкульних ударів, Клим садонув одного з Йозефових кривдників так, що враз заболів кулак. Другого відчайдушно штовхнув сам Шацький, він же нарешті прочинив двері.

Об одвірок розбився пивний кухоль.

Над головами пролетіла склянка з меланжем.

Пхнувши Шацького наперед, Клим вистрибнув за ним.

Парочка біля стіни надто пізно зрозуміла, що цих двох треба зупиняти, – коли під крики тих, хто вибіг назовні, спробували погнатися, втікачі вже зникли в темряві.

Й виринули з неї, без зупинки подолавши кілька кварталів та вибігши нарешті на освітлену вулицю. Тут же Йозеф налетів на ліхтарний стовп та зупинився й важко задихав, аби не впасти. Перевів подих і Клим.

Він не думав зараз, як краще вибратися звідси.

Навіть не переймався, як доправити додому товариша, якого вкотре втягнув у авантюру.

У голові вже Крутилося: жебрак із Ринку послав їх «Під градус» навмисне.

Що означає – напевне знає, де треба шукати Рибку Павла й де таким пошукам покладуть край.