Текст книги "Привид із Валової"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Не читав. Але вже щось таке пригадую, ходили колись Краківським базаром розмови.

– Звісно, після такого Моргуна виперли. Та все ж, зі слів Віхури, ту історію вдалося навіть використати. Вигнаний із поліції русин напевне мав на неї зуб. Тому – поза всякими підозрами. Й кілька наступних років він працював таємним агентом, з тих, що винюхують по різних кублах потрібну інформацію. Мав якусь легальну службу, не суть. Важливо інше: останнім часом від послуг Моргуна кримінальна поліція відмовилася. Є… гм… була підозра, що, мовляв, знюхався зі злочинцями, веде якусь одному йому зрозумілу подвійну гру. Словом, в будинку на Валовій сьогодні зранку знайдено труп таємного поліцейського інформатора, остаточно списаного на пси з усіх рахунків. Ось так воно все виглядає на перший погляд. І розбиратися, що привело Моргуна вночі в той будинок та погнало на риштування, кримінальна поліція в особі комісара Віхури не хоче. Схоже, дирекція його в цьому обома руками підтримує.

Поки Кошовий говорив, Шацький ум’яв свій круасан. Запивши кавою й переконавшись, що у чашці ще лишилося, запитав:

– Чому вас уся ця буденність насторожує? Був собі невдаха, тепер нема. Про сам той дім…

– Потім про будинок! – неввічливо перервав його Клим. – Не поспішайте з висновками. Ви уявляєте собі, що значить – кілька років поспіль ризикувати здоров’ям та навіть життям, вдаючи із себе свого на кримінальному дні? Ми з вами мали змогу трошки доторкнутися до нього, згадайте ту славну нічну прогулянку Личаковом. Нам нічого не загрожувало, і то! – Він багатозначно підніс пальця, відсунувши заразом ближче до краю столу каву, що поволі вистигала. – Судячи навіть із почутого від Віхури мізеру, Моргунові кортіло гострих відчуттів. Йому ж пропонували ганяти батярів на Гетьманських Валах чи жебраків із Ринку. Тому й подався в таємні агенти, проковтнув образу. Чоловік бачив себе таким, шукав, де краще проявити, як то кажуть, власну сутність. Словом, я б не називав убитого таким уже невдахою.

– Ви знову сказали – «вбитого», – нагадав Шацький, машинально підсовуючи до себе тарілку з Климовим круасаном, котрого той не торкнувся.

– І маю на те підстави, – кивнув Кошовий. – Зрозуміло, чому Віхурі вигідніше прийняти як нещасний випадок. Останнім часом Моргун пропонував свої послуги як приватна особа. Залагоджував різні суперечки, яких воліють не нести в поліцію. З’ясовував різні неприємні обставини, користуючись зв’язками в місцевому кримінальному світі. Серед іншого – займався досить легальними справами. Наприклад, йому довіряли проводити різноманітні оборудки. Мав репутацію чоловіка, обізнаного в шахрайських справах. Тож запросто міг контролювати, аби довірителя не натягнули. Особливо це стосується угод із нерухомістю. Самі ж знаєте, у Львові нині відзначають своєрідний будівельний бум. Є багато бажаючих нагріти на цьому руки.

– Правда, – підтвердив Шацький, беручи Климів круасан. – Знаю кілька абсолютно негідних випадків, коли…

Кошовий укотре зупинив словесний потічок, цього разу – жестом.

– Нічний похід Моргуна на вулицю Валову жодним боком не стосувався справи, до якої його за чиєюсь рекомендацією збирався залучити наш клієнт Борис Липницький. На той час Антон уже виконував якесь доручення. Це воно привело його в той будинок глупої ночі. І було те доручення дуже небезпечним.

– Звідки такі висновки?

– Револьвер у кишені, – спокійно відповів Клим. – З того, що при загиблому був «бульдог», ані Віхура, ані хто інший у кримінальній поліції не зробили жодних висновків. Вважається, мати при собі зброю постійно такому, як Моргун, із відповідною репутацією – нормально. Роздобути револьвер нині не є проблемою. Тим більше – для Антона, з його зв’язками. Звідки, й тим більше – для чого вона, комісар не замислився.

– А ви, значить, задумалися?

Шацький говорив, жуючи.

– Ще раз, – зітхнув Кошовий. – Уночі ніхто просто так, з доброго дива, не піде в будинок, де ведуться серйозні будівельні роботи, прихопивши револьвер та ліхтарик. Тим більше – Моргун. Тих крихт, що відомо, досить, аби чітко зрозуміти для себе: просто так, заради цікавості він не пішов би о пізній порі в дім, де ніхто не живе й найближчим часом не житиме. Тим більше – озброєний. Моргун прихопив ліхтарик. Збирався уважно роздивитися там усе, аби ніхто не заважав, лишаючись непоміченим. Щось шукав? Напевне. «Бульдога» прихопив, бо розумів – пошуки пов’язані з небезпекою. Тож готувався до неї. Нарешті, я сьогодні вже прогулявся до того будинку, на Валову. Будівельників розпустили до завтра, після ранкової знахідки ніхто працювати вже не налаштований. Глянув на місці. І остаточно переконався у своїй правоті. Моргуна вбили, Шацький. Зробив це той, чию таємницю колишній поліцейський хотів розгадати і для того пробрався в дім глупої ночі. Якщо ви готові – прогуляємося, поки сонце не сіло й видно без додаткового освітлення. Треба показувати наочно, я лишив там усе, як є.

Слухаючи, Йозеф дожовував круасан. Упоравшись, одним ковтком спорожнив свою філіжанку, промокнув губи серветкою.

– Я можу пояснити, кого боявся той нещасний і на кого готував револьвер. А також – що могло привести його туди вночі. Пане Кошовий, – зараз Шацький перейшов на голосний шепіт, – він напевне готувався зустріти Чорну пані.

Від раптового різкого звуку Клим здригнувся.

Випростався на стільці, глянув з-за колони в бік його витоку. Нічого серйозного не сталося, якомусь панові раптом закортіло заспівати польською. Задля цього він підвівся, й по обидва боки соліста-аматора сиділи й захоплено гляділи на нього дві зовсім молоденькі панночки. Крім Кошового й Шацького, ця сцена не привернула нічию увагу. Або панові давали можливість проявляти себе перед панянками так, як він вважав за доцільне, або він тут частий гість і практикує подібні соло.

– Значить, Чорна пані.

Клим двома пальцями стис за краї недопиту філіжанку зовсім уже захололої кави. Замислено повернув її довкола власної осі, не відпускаючи від поверхні столу.

– Хто її побачить – більше не житиме, – кивнув Йозеф. – Я взагалі здивувався, коли пішли чутки, що хтось наважився купити той проклятий будинок.

– Я так розумію, тут має місце якась страшна казка чи легенда.

– Пане Кошовий, коли будь-яка місцевість обростає міфами, то не є аж так погано, – мовив Шацький упевнено. – Іноді мені, грішному, здається, що Мойсей так само міф. Знаєте, коли разом збирається багато жидів, не знайдеться в світі жодної особи навіть серед нас, котра могла б морочити голови цілих сорок років, водячи пустелею кагал. Землю обітовану мій народ справді шукав довго, сумнівів нема. Але сорок років – то, даруйте, занадто.

– Ви знову говорите не про те, що треба, Шацький.

– Лише приклад! – він картинно розвів руками. – Існують справжні прикрі випадки. Але завжди знайдеться той, хто згустить фарби, перетворивши чужу приватну трагедію на таке собі прокляття, здатне торкнутися всіх та вся. Проте, пане Кошовий, Чорна пані – той випадок, коли не варто говорити про чиюсь надмірно хвору уяву. Тільки не подумайте, що я – мішугец, випущений із Кульпаркова навідати родину. – Задля наочності Йозеф покрутив пальцем біля скроні. – Тут маємо не той випадок, коли німий сказав, що сліпий бачив, як кульгавий кудись стрімко біг.

– Тобто Чорна пані – не легенда?

– Як подивитися. З одного боку – ніби так. Із іншого – ваш Антон Моргун не перший, кого знаходять мертвим у проклятому будинку на Валовій. Слухайте, перший, кого вона перестріла у своєму домі, загинув, коли я ще не народився!

Пан соліст уже доспівав і під дружні оплески супутниць замовив ще французького шампанського, зробивши це голосно, аби почули всі присутні, й сів.

Кошовий кинув гратися філіжанкою, повернув її на блюдце.

– Почніть із початку, Шацький.

Той зітхнув, ніби його примушували до тяжкої невдячної праці.

– Я знаю не більше й не менше за інших. – Йозеф вмостився зручніше. – Колись, близько ста років тому, жив собі там заможний бровар Міхал Гаєцький. То, кажуть, було третє покоління пивоварів, і пиво виходило знамените. Саме в ті часи на Валовій, де раніше стояли міські мури, розчистили місця для забудов. Так почали виростати нові будинки, один із них зводив власним коштом пан Гаєцький. Був, говорять, чоловіком при літах, хоч не таким уже старим. Але вік для мужчини – не біда. Весь рід Гаєцьких як по чоловічій, так і по жіночій лінії не вдався на лиця.

– Тобто? – Клим навіть труснув головою. – Не зовсім розумію…

– Ох, пане Кошовий. Негарні були ті Гаєцькі. Щоб не сказати – потворні. Я сам не красень, але… Гм, так ось. Наділив їх Господь наш усіма талантами, та й вирішив собі – досить. Будуть багаті, познаходять собі пари. Так і було. Дівчат Гаєцьких брали через пишні посаги, хлопців – бо мали важкі калитки й ніколи не скупилися. Правда, до слова сказати, нащадки теж не змінювали породи. Хоч хлопи брали вродливих панянок, хоч дівчата їхні тішилися зі ставних мужів, усе одно вишкварки, перепрошую, вдавалися видами в Гаєцьких. Але коли говорити про пана Міхала, той вдачу мав ніби непогану, ще й кохався на мистецтві. Був меценатом, фундував кошти для артистів, художників, музикантів. Через це, власне, поклала на Гаєцького оком одна молода, вродлива й досить примхлива панна. Називалася Єва, єдина донька в сім’ї знаного на той час графа Новицького. Душі в ній граф не чув. Беріг мов зіницю ока. Та зовсім не заперечував, коли Єва захотіла побратися з Міхалом Гаєцьким, котрому на той час перевалило вже за сорок. Для молодої дружини, власне, він той дім будував.

– Для Єви? – перепитав Клим.

– Хто буде, – знизав плечима Шацький. – Тобто бровар хотів мати родину, жінку й дітей, ось і готував собі родинне гніздечко. І бачте, пане Кошовий, яка склалася картина. Незвична для всього славного роду Гаєцьких, я б навіть так сказав. Бо чи не вперше не мала молода вродлива панна жодного розрахунку щодо нареченого! Чули про Красуню й Чудовисько? Десь так, хіба чудовиськом пана Міхала, кажуть, можна було назвати досить умовно. Людиною був жорсткою, та хіба може бути іншим той, хто веде серйозні справи? Пані Єву на руках носив, їй то подобалося. А ще більше лягало на душу захоплення чоловіка різними мистецтвами, бо сама вона тим жила, скільки себе знала. Отак одного разу й умовила пустити на горище пожильця.

– Хто такий?

– Забрів до Львова бідний станіславівський скульптор Зенек. Молодий, але, казали, страшенно талановитий. Як про нього дізналася пані Єва, історія замовчує. Але достеменно відомо: вона привела художника до чоловіка буквально за руку. Й вмовила, точніше, поставила перед фактом – талантові не гідно бути голодним та холодним, без даху над головою. Отак і оселився скульптор під дахом своїх благодійників.

Краєм ока Клим побачив, як кельнер ніс панові солісту шампанське у відерці з льодом.

– Слухаєте мене, пане Кошовий?

– Звісно. Поки нічого надзвичайного не відбувається. Я так розумію, юний талант закохався в пані Єву і почуття стало взаємним. А ображений у кращих почуттях чоловік зробив щось із коханцями, так чи ні?

– Не зовсім. – В очах Шацького майнула лукавинка. – Хоча щойно цими словами, ходом власних думок, ви довели: сто років тому люди мислили так само просто, як і тепер. У всякому разі, висновки були зроблені подібні до ваших. – Він шморгнув, легенько посмикав себе пальцями за ніс. – Перепрошую, десь трохи застудився. Осінь, восени я завжди підхоплюю нежить першим. Потім він передається Естер, далі…

– Що з Євою та Зенеком?

– Нічого. – Йозеф знову розвів руками. – Зовсім нічого, пане Кошовий. Ані тоді, ані тим більше тепер ніхто не дізнався, чи було щось між ними. Але якось на горище, в майстерню до нашого скульптора, завітав один настільки поважний, наскільки ж безсовісний добродій. Він, бачте, наслухався про Зенекові таланти й вирішив замовити власне погруддя. Бюст, розумієте? – Для наочності Шацький показав руками, і збоку це виглядало так, ніби він розповідав про розмір грудей своєї Естер. – Не судилося. Тобто погруддя замовив, та виліпити скульптор не встиг. Бо, вийшовши з майстерні, добродій усім кумасям Лемберга повідав, скільки там побачив утілень красуні Єви.

– Вона позувала йому? Може, навіть голою?

– Коли викликали поліцію, аби відтягнути Гаєцького від Зенека та врятувати юнакові життя, хлопець, казали, божився – все робив з пам’яті. Єва жодного разу не позувала, тим більше – оголеною. Більше того, пані навіть не знала про Зенекові вироби. Клявся, що закарбував Євин образ у пам’яті й отак, даючи волю уяві, ліпив. Дозволив собі дати фантазії більшу волю, ніж того дозволяє пристойність, – так за те вибачався, готовий був валятися в ногах у пані, аби лиш дозволила не розбивати милі серцю скульптури. Та Гаєцький осатанів. Розбив важким молотком усе, що бачив. Уявіть, пане Кошовий, – засліплений гнівом, гидкий чолов’яга із перекошеним лицем кількома сильними ударами розбиває лик своєї дружини. В її присутності, її живої, розвалює глиняні голови копій. Коли ж Єва, отямившись, стала благати мужа не робити цього, тим розізлила його ще більше! Мовляв, знала все ж таки, курво! Оголялася безсоромно перед тим, кому він через власну душевну теплоту дозволив жити в себе під дахом на всьому готовому. Пані злякалася за власне життя й далі не зронила ні слова.

Раптом десь поряд бахнуло.

Кошовий знову здригнувся. Майнуло – де стріляють, хто, для чого. Але наступної миті почулися знайомі гучні оплески: це дівчата плескали в долоні, вітаючи пана соліста, котрий справно впорався з корком. Торкнувшись краю правого ока, Клим запитав:

– Бровар вигнав дружину?

– Ні. Все вийшло набагато гірше. Поліція тоді вирішила не тримати Зенека в криміналі. Збереглися неперевірені чутки, що його викупила сама Єва та просила нікому не говорити. Але більше зробити нічого для скульптора не могла. Бідака не мав, де жити, що їсти, була холодна зима. Після Різдва його мертве замерзле тіло знайшли на Гицлівській горі. Після того пані Єва ходила, постійно вбрана в чорне. Перебралася жити на горище, де не дозволяла нічого прибирати. Й так проводила дні й ночі серед глиняних залишків власної вроди. Гаєцький намагався привести до неї трьох найкращих лікарів, одного навіть виписав аж із Відня. Пані Єва нікого до себе не підпускала, майже нічого не їла, а коли залишала горище – її мовчазну постать, закутану в чорне, бачили на бічних міських вулицях. – Йозеф знову шморгнув. – Правда то чи ні, але ходило в той час по базарах і дійшло дотепер: комусь сказала пані Єва, що тільки Зенек здатен визнавати й цінити її вроду. Для всіх інших вона померла. Так тяглося до Великодня, а тоді справді вона зробила Гаєцького вдівцем. Обставини досить дивні. Просто в ніч перед Великоднем у будинку на Валовій сталася пожежа. Коли загасили, з горища винесли тіло бездиханної Єви, як завжди, в чорному. Що сталося, хто запалив, від чого вона загинула чи загинула сама – історія, як кажуть у подібних випадках, відмовчується. Але, – Шацький трохи подався вперед через стіл, стишив голос, – поховавши дружину, бровар спокою в тому домі не знав. Дуже скоро розорився. Міг врятувати справу, та не хотів цього робити. Все розпродав за безцінь, останнім був будинок, де Гаєцький так і не почув дитячого сміху, де ніколи вже не затупцяють сходами маленькі ніжки. Не буде, кому лишити спадок. Рідні з ним не зналися, вважали – приносить нещастя. Ще за рік по тому Міхал Гаєцький помер у божевільні. Закопаний на тамтешньому цвинтарі, могила заростає травою.

Дзенькнуло – це пан соліст, говорячи й розмахуючи при цьому руками, захопився та впустив кришталевий келих на підлогу. Чомусь і це його панночки прийняли захопленими оплесками.

– Сумна історія, – Кошовий говорив щиро. – Я так розумію, Чорна пані – це про нещасну Єву Гаєцьку. А докладніше?

– Вона почала являтися ночами, – Шацький промовив це буденно. – Так принаймні говорили.

– Просто являлася? Привидом?

– Кажуть, спершу бачили сяйво. А в ньому – Чорна пані. Для неї нема перешкод. Пройде крізь зачинені двері, крізь стіну, може з’явитися у вікні. Коли просто стоїть, а буває – питається: «Хто ти?» Не злякаєшся – житимеш, більше та мара не приходитиме. Бо не злякатися може лиш чоловік, котрий до самої смерті її кохав та помер з її іменем на вустах, з її образом у серці.

– Зенек?

– Він. Тільки ж, пане Кошовий, привида серед ночі хто завгодно злякається. Добре, коли Чорна пані просто зникне. Дивися, почне сунути просто на бідаку. Глядиш, чимось важким наверне. Чужих у своєму домі не визнає, до смерті довести готова. Отак, – знову шморгнув: – Та що ж це таке! Треба тертої цибулі…

– Найцікавіше ж, Шацький! – Клим уже ледь стримувався. – Скільки народу довела Чорна пані до могили?

– Хіба я це сказав? – Йозеф не здивувався – майстерно зіграв, не надто приховуючи. – Всякий наступний власник за деякий час продавав той будинок чим далі, тим дешевше. Та років вісімдесят тому дім на Валовій висвятили. Дім тоді навіть перебудували. І знаєте, Чорна пані з того часу не являлася. За неї забули навіть. Згадали ось тепер, зовсім недавно.

– Коли?

– У нас на Кракідалах заговорили про Чорну пані наприкінці літа. Двоє померло, побачивши привида. Виглядає, Антон Моргун – третій.

З якої причини панночки плескали своєму кумирові цього разу, Кошового вже не цікавило.

Розділ третій
ПОВІЯ, ЗЛОДІЙ ТА ПРИВАТНИЙ ДЕТЕКТИВ

Жовтневі сутінки – ранні.

Звісно, не такі, як у листопаді, коли у звичну для Львова обідню пору, тобто ближче до п’ятої вечора, волога темрява вже ковтала місто, моргаючи гасовими ліхтарями. І то – не всюди. Передмістя занурювалися в ніч, віддавалися її владі, й цнотливі панночки отримували від батьків найсуворіший наказ не засиджуватися, не загулюватися, вертатися чимраніше. Якщо ті заспокоювали, що мають кавалера, суворий тато неодмінно вимагав рекомендацій про того. Аби бути певним – делікатний чоловік, не батяр. Хоч, поклавши руку на серце, вечірня прогулянка у батярському товаристві бігме виглядала безпечнішою, ніж під ручку з майстровим чи того гірше – з паном студентом.

Але хай поки сутейіє ще не надто рано. Все одно ближче до шостої починало сіріти. Ліхтарика Кошовий при собі не мав, бо ще зранку, коли чепурився перед виходом, не знав, із чого почнеться день. І куди поведе вечір. Тож мусив розрахувати так, аби втрапити до будинку на Валовій, поки видно. Саме тому стримав бажання дізнатися від всевідаючого Шацького подробиці негайно. Розрахувався, кивнув товаришеві, й обоє залишили кав’ярню.

– Прогуляємося разом, не проти? – поцікавився Клим, щойно вийшли на вулицю.

– Пане Кошовий, ви ж знаєте, маєте певний досвід. Шацький ніколи не був від того, аби вплутатися кудись разом із вами. Тільки щось мені підказує, вас зацікавив означений будинок із привидом. Хіба ні?

Перехопивши портфель у ліву руку, правою Клим заспокійливо поплескав Йозефа по плечу.

– Ви мене своєю страшною казкою справді збили з пантелику…

– Дуже перепрошую шановного пана, ви мене ображаєте! – стрепенувся Шацький, у голосі чулося щире обурення. – Я не казкар, не ота шикса Шехерезада! Все, що ви почули, є чистісінькою правдою!

– Примарна Чорна пані теж?

Шацький досить сильно ляснув себе по лобі, потім звично почмокав губами:

– Ви мені не повірили! Пане Кошовий, я розпинався, а ви не ймете віри!

Вечір видався теплим. Сіріло повільно, проте – невблаганно. Клим відчув, як починає нервувати.

– Слухайте, Шацький, давайте рухатись. Поговоримо по дорозі, на ходу. Тільки заради Бога, не кричіть і не махайте руками. Або, якщо важко стримуватися, то бодай не вигукуйте. На нас звертатимуть увагу, а мені зараз це потрібно найменше. Згода?

Йозеф уперто гойднув головою.

– Ні. Тобто, – тут же виправився, – я готовий провести вас до місця, на Валову. Але щось мені підказує, вам кортить зайти всередину будинку. Якщо припекло перевірити, чи справді являється привид Чорної пані, прийдіть краще вночі. Той чоловік так і зробив. Не він один, як вже знаєте. Скінчилося все це дуже сумно…

Климова рука стисла плече Шацького міцніше.

– Послухайте мене дві хвилини. Не перебивайте. Я не прошу вас забути цю згубну звичку. Ви старша людина, і я вас надто поважаю, аби змінювати натуру, – це не має жодного сенсу. Та все ж послухайте спокійно й спробуйте зрозуміти.

Говорячи, Кошовий дивився йому просто в вічі. Шацький майже ніколи не витримував прямого погляду. Відвівши очі, він глянув на Климову руку на своєму плечі, акуратно зсунув її своєю, так ніби брався за крихку порцеляну. Прикусив нижню губу, хитнув головою.

– Кажіть. Мені справді важливо знати, пощо я мушу йти туди з вами.

Кошовий зітхнув.

– Отже, – почав, намагаючись говорити переконливо, – коли я просив вас про зустріч, справді хотів лише поділитися певними сумнівами й порадитися. Ваша казка… добре, нехай буде – ваша правдива історія сильно вибила мене з колії. Признаюся, перемішала думки, розрахунки та висновки. Змінила увесь хід та цілковито перекреслила логіку. Проте йти на Валову разом із вами я збирався, бо інакше не маю, як пояснити, чому нещасного Моргуна підступно вбито. Сьогодні вже був там, оглянув місце незалежним від поліції поглядом. Зайвий раз переконавшись: їхні нишпорки всюди дивляться, але нічого не бачать. Ви мені були потрібні там лише як свідок, Шацький.

– Свідок – чого, дозвольте запитати? – Й не дочекавшись відповіді, Йозеф тут же мовив: – Я дуже перепрошую, тільки мої свідчення нікому ніколи й ніде не знадобляться. Ви ж самі кажете: пан комісар Віхура зробив інший висновок, котрий вважає єдино правильним.

Сонце вперто сідало. Ще трохи зволікань, і їм справді не буде сьогодні жодного сенсу йти до фатальної кам’яниці. Хіба справді серед ночі, озброївшись ліхтариками чи взагалі парафіновими свічками.

– Ходімо вже. – Клим сіпнув Шацького за рукав пальта. – Якщо не переконаю вас ні в чому по дорозі, просто постоїте поруч, іззовні. Годиться такий варіант?

– Приймається. Хоч моя Естер ставиться до вас шанобливо, пане Кошовий, але все ж має рацію, кажучи: від вас жидові може бути часом забагато цорес.

– Чого забагато?

– Не дуже приємних трафунків. – Йозеф розвів руками. – Хто я такий, щоб не погоджуватися зі своєю фейгале? Але коли чую це й киваю головою, завжди маю на то відповідь – часом втрапити в цорес із вами цікавіше, аніж зазирати в роти різним шлимазлам. Ходімо!

І Шацький, котрий хвилину тому вагався, чи треба погоджуватись на небезпечну, з його погляду, пропозицію, перший посунув уперед. Ще й узяв такий темп, що Кошовому навіть довелося його наздоганяти.

Рухалися швидко, немов справді намагаючись випередити неспинні сутінки.

Лишаючись вірним собі, зубний лікар час від часу з кимось вітався, перед кимось навіть привітно знімаючи крислатого капелюха. Проте підганяти його, як під час більшості прогулянок, не довелося. Крокували злагоджено, тож Кошовий мав усі шанси встигнути по видному.

– Насправді ваша історія, Шацький, нічого серйозно не змінює в моїх висновках, – говорив Клим на ходу. – Хіба дещо коригує їх, та не заперечує й не перекреслює. Все поясню на місці, наочно, трошки потерпіть. Поки поясніть коротко про тих двох, котрі загинули у фатальному будинку.

Шацький знизав плечима.

– Насправді про товаришів по нещастю вашого знайомого, пана Моргуна, відомо небагато. Газети приділяли цьому мало уваги. Бо всі випадки, як оцей, третій, трактувалися як нещасні. Першою, наскільки я пригадую, ще в серпні була така собі панянка Марія Д., так прописали в публікації.

– Докладніше нічого не було?

– Було, – охоче кивнув Шацький. – Панянка – то сильно сказано. Є, звісно, шляхетні курвасі. Я навіть знаю декількох, тільки Боже збав бовкнути про це при моїй Естер, – він захихотів. – То була звичайна собі не дуже популярна повія. Молода, кажуть, негарна з виду. Ніби русинка, перебралася з села, шукала файної долі. Ми дорослі чоловіки, пане Кошовий, встигли дещо побачити й запізнати. Хіба зайде кубіта, котра торгує собою та при цьому себе поважає, серед ночі у хтивих справах до напівзведеної кам’яниці?

– Ви там були, Шацький, що знаєте про її справи?

Йозеф відмахнувся.

– Слухайте, це також публікували газети. Поліція дуже швидко відшукала її любчика, загулялого муляра з Верхнього Личакова. Тому ще жінка дала такого чосу, пір’я летіло на всю вулицю! Підпив добряче в отому жахливому шинку «Під гарматою», бо саме була п’ятниця й дістав від хазяїна тижневу платню. Дівка тут же підкрутилася, вона, казали, часто вешталася саме біля «Гармати» чи поруч із подібними гнидниками. Змовилися швидко, усамітнитися хтивцям не було де. Хіба забудова, всередині ж нема нікого. Той майстровий, ходили чутки, говорив, ніби кубіта нагнулася, виставила вперед дупу, стала, впершись руками в підмурок…

– Шацький, у вас Естер і четверо дітей. Вас аж такі подробиці не мали б цікавити.

– Саме тому, пане Кошовий, вони переймають мене найбільше! – запалився Шацький. – Ну, менше з тим. Коли кавалер пішов, панна Марія лишилася там. На ранок знайшли мертвою.

– Від чого померла?

– Про кримінал не писали. Скажу лиш, що то була перша смерть у будинку за номером двадцять вісім на вулиці Валовій відтоді, як будинок поміняв власника і його почали змінювати за сецесією. Про Чорну пані згадували в розмовах, і то озираючись. Бо, самі розумієте, подібне не надто вітається. Та якби все було не так, власник не відмовився б від подальшої забудови й не перепродав будинок. А по тому, під кінець вересня – нова халепа!

Говорячи, вони тим часом завернули в дворики, аби скоротити шлях, і зараз вийшли в центр вулиці Боїмів. До кінцевої мети подорожі лишалося зовсім небагато, й Клим зберігав надію побачити в непорушному вигляді те, що виявив там удень.

– Хто цього разу?

– Подейкували – дрібний крадій. Стирив щось, за ним гналися. Знали в обличчя, тож вирішив пересидіти десь, перечекати лови. І тут, казали в нас на Краківському базарі потім кілька днів, усе набагато зрозуміліше.

– З’ясували, від чого помер?

– Бог мене милував, пане Кошовий, роздивлятися й того трупа. Але! – Шацький багатозначно підніс пальця вгору й помахав ним, ніби погрожуючи комусь. – У нас на Краківському ходили чутки, що той злодюжка помер від страху. Перелякався, вгледівши щось. Серце, підірване безпутним життям, не втримало. Кого або, краще так – чого міг перелякатися дрібний крадій, звичний до постійних небезпек? Скажете – наздогнали, знайшли, затисли в глухий кут. Та, знову ж посилаюся на достовірні чутки з Кракідалів, бо у нас лише правдиві чутки, – все потягнуте ним при ньому лишилося.

– Що це значить, на вашу думку?

Шацький раптово спинився, змусивши Клима вчинити так само. З багатозначним виглядом підніс указівного пальця вгору, потрусив, звично поцмокав губами.

– Чорна дама являлася обом нещасним у різний час. Хочемо ми того чи ні.

– Моргуну теж?

– Чим гірший ваш нещасний Моргун від решти?

Кошовий зітхнув.

– Я особисто зустрічався з ним, Шацький. Недовго спілкувався. Та мені цього виявилося досить, аби скласти про людину думку. Той чоловік не служив у поліції з уже відомих вам причин. Зате числився в агентах, отже, був сміливим та готовим до небезпечних зустрічей. Отак, від переляку, померти не міг.

– Навіть уздрівши Чорну пані?

– Ходімо, нарешті, далі. Тут поруч уже. Все покажу й розкажу на місці.

Вони підійшли до потрібної споруди, поки промені жовтневого сонце ще остаточно не встигли заховатися.

Перед ними постав будинок, котрий, на дотримання вимог сецесії, в колишньому стані зберіг хіба підвальну частину й фундамент. Будівельники взялися за нього ще наприкінці минулого року. Кошовий добре пам’ятав це, бо процес відбувався фактично в нього на очах. Йдучи у справах або просто гуляючи, він кілька разів на тиждень неодмінно проходив по Валовій, не звертаючи спеціальної уваги ані на цю, ані на інші забудови, котрих у Львові зростало останнім часом дуже багато. Це відзначалося самими містянами та мало різну оцінку.

Хтось вітав руйнацію й перебудову старих кам’яниць на більш сучасні, вважаючи – сецесія значно освіжить обличчя Львова. Чув Кошовий і протилежну думку: частині громадян не подобалися всі ці новомодні впливи, котрі, до того ж, народжуються не в межах міста, а завозяться з Відня, Парижа, Рима чи Берліна. Були й ті, чиє бурчання стосувалося насамперед питань економічних: хто й скільки заробить на будівельному бумі, накручуючи ціни на все поспіль – від найдрібніших витратних матеріалів до власне будівельних робіт. Не кажучи вже про подальші оборудки з нерухомістю. Адже значна частина сецесійних будинків від самого початку планувалася для продажу, перепродажу, здачі в комерційну оренду, словом – для отримання прибутку. Місцеві українські соціалісти, до яких тяжів пан Штефко, взагалі виступали на сторінках своїх газет із розлогими статтями про шкідливість тотальної урбанізації, яка вигідна лише скоробагатькам і віддаляє народ від сталих традицій, позбавляючи такий затишний колись Львів звичного комфорту й витискаючи звичайних людей подалі від агресивної цивілізації кудись далеко на суспільні маргінеси.

Сам старий нотар ставився до будівельної лихоманки із симпатією, котру змушений був старанно приховувати від товариства. Кількість звернень щодо оборудок із нерухомістю зросла, тому пан Штефко міг лише радіти збільшенню заробітків. Не менше тішився й сам Клим, адже всяка наступна нотаріальна угода давала невеличкий зиск і йому. Проте вголос нотар про таке намагався у присутності близького собі товариства не говорити, лиш киваючи, коли заходила мова про згубний західний вплив на тутешні традиційні цінності, якому русинам варто опиратися, консервуючи та максимально зберігаючи власні культурні звичаї й погляди.

Від початку забудови тут уже звели зовнішні стіни, вигнавши два поверхи вгору та накривши дах. Саме ця обставина, як зрозумів Кошовий із розповіді Шацького, виявилася найважливішою. Згори не капало, тому всередині заховатися від дощу чи снігу міг усякий, хто мав бажання. Звісно, серед білого дня тут працювали будівельники, та вночі жодної спеціальної охорони не виставлялося. Клим уже встиг ніби між іншим запитати у Віхури, чи є тут сторож. І цілком вдовольнився поясненням, котре зараз переказав Йозефові:

– Попервах тут ночами сидів спеціально найнятий охоронець. Стеріг матеріали, аби не розтягнули. Але вже кілька місяців жодної варти тут нема. Тепер розумію, чому. Хоча ваша Чорна пані могла бути лише однією з причин. Коли тут знайшли тіло повії, про що я ще зранку нічого не знав, будинок не пантрували.

– Це ще нічого не означає! – вперто правив своє Шацький. – Люди знали, яку погану репутацію має будинок. Тож дурних нема сидіти тут ночами.