Текст книги "Привид із Валової"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Та прошу дуже! – відповів за всіх Яблонський.

– Я прошу панство пробачити мені. Нам треба переговорити з паном Кошовим наодинці. Але попросити всіх вас вийти з апартаментів не можу, бо то виглядатиме ще менш пристойно, ніж коли я запрошу чоловіка в іншу кімнату.

– Тут без церемоній, – знову мовив Яблонський. – Ви вільні чинити так, як вам зручніше, пані Магдо.

– Дякую. В такому разі пройдіть зі мною, будь ласка, Климентію.

Магда показала на сусідні двері й сама пройшла туди першою.

Шаль скинула на ходу.

Розділ сьомий
ПІДОЗРИ МАГДИ БОГДАНОВИЧ

Тут очікувано була спальня.

Обстановка її більше нагадувала домашню, різко контрастуючи з прокуреною залою та чоловічим зібранням. Помешкання було досить широке, велике вікно виходило у двір, бо, на відміну від першої кімнати, не відбивало світла вуличних ліхтарів. Мабуть, кімнату саме для спання в цій частині передбачили за планом – тут тихо й затишно, нехай навіть удень видно не залюднену жваву центральну вулицю, а глуху цегляну стіну. Так принаймні уявляв собі вид Кошовий, бо з власної спальні мав не кращий.

Ліжко стояло вглибині. З обох боків – модерні тумби на вигнутих ніжках у формі лев’ячих лап, прикрашені масивними канделябрами. Товсті високі фігурні свічки оплавили їх, але патьоки воску здавалися своєрідною прикрасою підсвічників. Окремо, на масивному комоді, поруч із годинником примостилася гасова лампа. Але все ж володарка покоїв частіше користувалася електрикою – переступивши поріг, повернула вимикач та зачинила за Климом двері.

Сісти не запропонувала, хоч одне крісло примостилося біля великої шафи для одягу, інше – поруч із комодом. Пройшовши вперед, Магда стала в центрі кімнати, повернувшись обличчям до Кошового й схрестивши руки на грудях. Климові нічого не лишалося, як стати в одвірку, зберігаючи між собою та жінкою пристойну відстань. Не стримався, мовив якомога недбаліше:

– Отже, я отримав запрошення в будуар. Ще й у присутності чотирьох мужчин. Сміливо, пані Магдо. Дуже сміливо. Ви точно не боїтеся за власну репутацію.

– Саме тому, що їх там сидить аж четверо, мені нема чого боятися. І годі пащекувати, Климентію. Не треба.

– Ви називали мене повним іменем раніше, коли хотіли повідомити новини, котрі стосуються мене безпосередньо. Точніше, – він гмикнув, – показати власну поінформованість про мою скромну персону.

– Не така вже й скромна ця персона, якою хоче здаватися, – зазначила Магда.

У голосі далі легенько брязкав метал. І Кошовий зрозумів – вона заведена, насилу стримується, але причина невідома. Нічого, подумав, зараз напевне все проясниться.

– Я слухаю вас, пані Магдо.

– Ні, це я хочу вислухати, чому ви відмовляєтесь допомагати мені.

– Усе ж таки вам. Бо я вже повірив, що ви справді не маєте до цієї історії жодного стосунку.

Магда зітхнула:

– А якщо я особисто зацікавлена в тому, аби чимшвидше прояснити історію з привидом на Валовій? Вашу позицію це змінить?

– Ні. Пані Магдо, у вас багато можливостей вирішити проблему. Комісар Віхура дасть відповідне неофіційне доручення, і…

– Якби я хотіла мати справу з кримінальною поліцією, я б уже все організувала, – перервала його Магда. – Є речі, про які ані комісар, ані директор, ані інші офіційні особи знати зараз не повинні.

– Ага. То, виходить, до мене така довіра. Як кажуть у Львові, файно дякую, пані Магдо.

Її очі метнули тонкі гострі блискавки.

– До вас довіри ще менше, пане Кошовий. Віднедавна.

Зізнання заскочило Клима зненацька, й він навіть не знайшов негайної відповіді. Замість того обмежився простим:

– Чого це так?

– Зараз поясню. А ви послухайте й зробіть для себе висновки. Бо якщо після того, що почуєте, далі стоятимете на своєму, це означатиме – мої підозри справді дуже близькі до істини.

– Ваші підозри? Стосовно мене?

Магдині пальці вибили тихий дріб на схрещених руках.

– Ви ж не забули Адася? Пана Адама Вишневського, котрий минулого року раптово виїхав зі Львова у Трускавець, аби влаштувати там свою хвору сестру Ядвігу. Ви зустрічалися на поминках адвоката Сойки.

Кошовий не знав, у чому загроза. Він просто відчув її.

Віко сіпнулося сильніше, ніби підтверджуючи й водночас попереджаючи про небезпеку.

Адам Вишневський був закоханий у Магду Богданович. Чи були вони коханцями, Клим не знав та й гнав від себе такі думки чимдалі. Принаймні, майнуло зараз, якщо в них щось і було, то не на цьому ліжку. Бо минулого року, в розпал історії з убивством Сойки, готель «Жорж» саме ремонтувався й перебудовувався відповідно до вимог панівної сецесії. Тож де саме жила Магда в ті дні, Кошовий не уявляв і навіть не переймався тим. Проте заручини було розірвано – й саме на Климову вимогу.

Бо іншого виходу для Адама Вишневського, ніж поїхати зі Львова, розірвавши стосунки з без п’яти хвилин нареченою, Кошовий запропонувати не міг. Адже саме близький друг Магди убив адвоката Сойку. Тільки збіг обставин сприяв тому, що у вбивстві звинуватили іншу людину, котрій насправді було все одно, скільки злочинів на неї повісять – під час вуличної сутички російський терорист Ігнатій Ярцев, котрий мав тісні стосунки з Сойкою, зловив кулю. Навішування на росіянина всіх собак влаштовувало абсолютно всіх, починаючи з директора поліції й завершуючи президентом міста. Тож якби не бажання самого Кошового перевірити всі свої підозри й докопатися до істини, Адам Вишневський не проявив би себе.

Але він прийшов убивати Кошового серед ночі як єдиного, хто розкрив його таємницю. Він мав причини звести рахунки з Сойкою, котрий, як устиг минулого року остаточно переконатися Клим, перетворився на цілковито безпринципного негідника. Тож не сумував за ним. Навпаки, чудово розумів мотив Вишневського. Бо завдяки Сойчиним зусиллям, помноженим на дурну політичну доцільність, виправдали ґвалтівників Адамової меншої сестри Ядвіги.

Та сам Кошовий не мав жодних причин, аби доз волити лишитися у Львові людині, котра в будь-який момент може повторити спробу вбити того, хто знає її таємницю. Тож глупої ночі в помешканні Клима на Личаківській, практично на тому місці, де Вишневський убив Сойку, в присутності Йозефа Шацького чоловіки домовилися між собою.

Магда ніколи не дізнається про те, що Адам – убивця, нехай він і вбив негідника. Вишневський розірве з нею стосунки й надовго, як не назавжди, залишить місто.

– Так, я пригадую його, – спокійно відповів Клим. – Ми після того поминального обіду на Вірменській більше не зустрічалися. Що з ним сталося?

– Нічого. Далі опікується хворою сестрою, займається різними справами в Трускавці, не бідує. Чоловік із його здібностями завжди знайде, до чого себе застосувати, – мовила Магда. – Але мені відтоді й дотепер все ж не дає спокою поспіх, із яким пан Адась забрався зі Львова. Й зовсім недавно я дещо дізналася.

– Не тягніть інтригу, пані Магдо.

– Чому ж? Вона без того надто довго триває, нехай ще потягнеться. Йозеф Шацький, той кумедний, метушливий і надміру цікавий доктор із Кракідалів, – ваш колега, чи не так?

– Цілковита правда. Пан Шацький від самих перших днів мого приїзду до Львова став кимось на кшталт мого янгола-охоронця. Не знаю, що саме потягнуло його до мене в той час. Та якби не він, було б мені в чужому місті без даху над головою та ламаного крейцера в кишені зовсім непереливки.

– Комісар обмовився – в будинку на Валовій вас застукали разом із Шацьким.

Клим картинно наморщив носа.

– Отак відразу й застукали! Пані Магдо, застукують лиходіїв за злочинними справами. Або, даруйте, коханців та коханок за різними непристойностями. Ми лише перевіряли мої припущення. До того ж, саме Шацький розповів мені про Чорну пані. Не бачу нічого крамольного в тому нашому візиті на Валову.

– Признатися, я теж. Та й пан Віхура, як ви, мабуть, встигли зрозуміти, обурився не так вештанням на місці пригоди цікавих людей, скільки саме вашою появою. З огляду на минулі прикрощі, завдані вами львівській поліції…

– Ох, пані Магдо! Хіба ви не знаєте, що насправді моя скромна допомога виявилася для поліції та особисто комісара Віхури дуже корисною!

Вона не прийняла його гри, зберегла суворий тон.

– Саме тому, Климентію, поліція підозріло сприйняла вашу цікавість. Погодьтеся, ніхто не любить, коли пхають носа не в свою справу й переходять дорогу.

Кошовий не стримався – клацнув пальцями.

– Та і я ж про це! Пані Магдо, ось причина моєї відмови і вам, і тому шановному товариству в залі! Не хочу я лізти не в свої справи, не збираюся переходити стежку поліції! При моєму-то непевному становищі…

– Про це й поговоримо. Добре, що ви згадали своє становище раніше за мене. Значить, ви повною мірою усвідомлюєте його крихкість.

Ось тепер у її голосі звучала явна, дуже погано прихована погроза.

– Я не розумію вас, пані Магдо.

– Пояснюю, – вона говорила, ніби висувала звинувачення. – Йозеф Шацький – ваш друг, ваша тінь. А в той час, коли ви опинилися в гущині подій, пов’язаних із вбивством Сойки, – ваша права рука. І ось випадково я дізнаюся: наприкінці липня минулого року, незабаром після того, як уляглася історія з Сойкою й російськими терористами, пан Шацький шукає зустрічі з паном Вишневським. Хоча між ними нічого спільного. Пан Адам відвідував іншого, значно престижнішого зубного лікаря. Інакше ці двоє ніде й ніяк не могли познайомитися.

Серце Кошового гупало так сильно, що він боявся – стукіт лунає на всю спальню й Магда неодмінно почує його, якщо вже не почула.

– У мого друга є улюблена приказка: Шацький, мовляв, знає половину Львова. Інша половина Львова знає Шацького. Не здивуюся, якщо пан Вишневський належить до першої половини.

– Проте це не пояснює, чому ваш Шацький тоді шукав зустрічі з паном Адамом.

– Мій?

– Я не обмовилася, – слова звучали урочисто. – Саме так – ваш Шацький. Вони зустрілися. А кілька днів по тому, дуже скоро, Климентію, він зібрався, нічого не пояснив та поїхав геть із міста. Маю на увазі пана Вишневського.

– Це я зрозумів.

– Чудово. Бо, виглядає, ви таки маєте якусь причетність до від’їзду Адама.

«І його розриву зі мною», – читалося в її очах, хоч уголос Магда цього не говорила й навряд чи колись скаже. Принаймні – в його присутності. Зате Кошовий нарешті зрозумів, до чого вона веде.

Та в чому підозрює.

Його.

Віко вже сіпалося без упину, й Клим машинально притримав його пучкою вказівного пальця.

– Не хочу вас розчаровувати, пані Магдо. Але до рішень пана Вишневського моя скромна персона жодним чином не причетна. Мене в той час переймала власна доля. Як, до речі, й тепер.

– Тобто Шацький шукав зустрічі з паном Адамом не на ваше прохання?

– Ні.

– І ви нічого не передавали йому? Ні про що з паном Вишневським не домовлялися?

– Ні. Про що ми мали б домовитися, пані Магдо?

Вона витримала коротку й багатозначну паузу.

– В такому разі я хочу домовитися з вами. Мене дуже цікавить і завжди перейматиме, чому Адам Вишневський виїхав зі Львова так несподівано. Мені здається, він зробив це під тиском певних зовнішніх обставин. Я вдова поліцейського, пане Кошовий, і навчилася від покійного чоловіка зіставляти факти та робити висновки. І щось мені підказує – ота зустріч, якої вперто шукав ваш Йозеф Шацький, відбулася й мала певні наслідки. В мене досить важелів, аби довести все до кінця.

– А чи не простіше вам самій написати панові Вишневському листа або навіть поїхати до нього? Та усе з’ясувати…

– Він уникає спілкування. Це викликає ще більше підозр, – відрубала Магда. – Словом, Климентію, я готова не рухатися в цьому напрямку. Й забути про свої підозри стосовно вашої можливої причетності до загадкового від’їзду пана Адама. Ви приймаєте пропозицію шановного панства й докладаєте зусиль, аби прояснити всю історію з Чорною пані. Згодні?

Цугцванг.

Клим трохи грав у шахи, хоч останнім часом не мав часу та й партнерів не знаходив, бо не шукав. І все ж знав, як називається комбінація на дошці, спровокована майстерністю супротивника. Або, що трапляється частіше, спричинена власною неуважністю, помноженою на хибну оцінку здатностей іншого гравця.

Чесно кажучи,’Кошовий до цього моменту взагалі не сприймав Магду Богданович як суперника. А її манеру вести розмови й справи вважав проявом кокетства. Бо воно в кожної жінки індивідуальне. Значить, у Магди – ось таке. Загалом же, не будучи пещеним дамською увагою, Клим устиг помітити за собою, що в присутності наділених від Бога яскравою вродою жінок ніяковіє, втрачає на короткий час упевненість в собі. Тож задля виправлення прикрої ситуації починав удавати хулігана, нахабного вуличного джиґуна, досвідченішого в «жіночих» питаннях навіть за легендарного Казанову. Можливо, це не завжди вдавалося, часом його навіть вважали хамом. Та здебільшого подібна поведінка, не стільки захисна стіна, скільки спроба контратаки, додавала Кошовому впевненості в собі й дозволяла вирівняти позиції.

Але почута від Магди пропозиція – це було щось зовсім нове, абсолютно незвідане й незнайоме в стосунках Клима з жінками.

Не світська бесіда, не флірт, не перемовини, не освідчення чи розставання. Жорстка, справді чоловіча гра, в якій правила може писати й змінювати за бажанням лиш одна сторона.

Цугцванг.

Кожен наступний Климів хід, усяка подальша його спроба захиститися й навіть покращити позиції насправді заганяли в глухий кут, крок за кроком погіршуючи перспективи.

– Пані Магдо, – Кошовий почав обережно, мов рухався тоненькою стежкою через грузьку небезпечну трясовину. – Я не знаю, як правильно вам відповісти.

Хоч розумію, чого саме ви чекаєте від мене. Припустимо, я погоджусь.

– Припустимо?

– Так, поки припустимо, пані Магдо. Це означатиме, що я мимоволі визнаю свою причетність до несподіваного від’їзду пана Адама Вишневського з міста. Тобто погоджуюся з вашою версією: мовляв, такий собі Климентій Кошовий, київський зайда, з відомих лише йому причин інтригами витурив зі Львова людину, котра входила до близького кола ваших друзів. І вас не переймає, що більше ніколи й ніде після зустрічі на поминках ми з означеним добродієм не зустрічалися. Я визнаю провину, якої насправді за собою не бачу й не відчуваю. Мимоволі, пані Магдо. Вірніше, з вашої волі.

– Це все? – сухо запитала вона.

Треба хоч спробувати захиститися.

– Ні. Не все. На жаль, не все, – зітхнув Клим. – Бо якщо я покажу характер і все ж відмовлюся, розвернуся й піду, вас це зачепить ще більше. Й ви, тепер уже – винятково з принципу, почнете діяти проти мене. Минулого року ви допомогли мені, визнаю і зайвий раз дякую, – короткий уклін. – Нині ж ви досить швидко зруйнуєте все те невелике, чого я встиг досягнути тут, у Львові, на рівному місці. З чистого аркуша. Жіноча помста за відмову. Так це називається?

Поки говорив, Магда розплела руки, сплітаючи натомість тонкі пальці.

– То ви так усе сприймаєте?

– А ви – інакше? Для чого тоді взагалі було заводити подібну розмову?

Вона не поспішала з відповіддю. Пройшлася до вікна, думаючи про своє, звідти розвернулася, завівши руки за спину й обіпершись на підвіконня.

– Не знаю, що думати про вчинок Вишневського та його мотиви, – мовила нарешті. – Той дивак Шацький натякає на можливий місток між Адамом та вами, пане Кошовий. Ось звідки мої підозри. Хоча ви маєте рацію, більше нема нічого. Але, – тут вона піднесла голос, – категорично не праві у своїх припущеннях!

– Що маєте на увазі?

– Ви зле подумали про мене. Це мене образило. Зовсім не хочу зруйнувати вам життя, Климентію. Просто…

– Що – просто?

– Жінка, котрій потрібна допомога, може й має право просити про неї навіть у такий спосіб. Шукала, чим натиснути на вас, аби погодились взятися за вирішення зовсім чужої справи.

– На мене треба тиснути?.

– Я у тій кімнаті вас просила. Ви відмовили.

– Прохання було не від вас, пані Магдо. Там сидять троє осіб, котрі мають різні інтереси до одного будинку. Ви ніби посередник, усіх зібрали й познайомили зі мною. Чи – я помилився? У вас є особистий інтерес?

Магда знову промовчала.

їх розділяла кімната, від краю до краю. Але навіть з такої відстані, зі свого місця, Кошовий прочитав муки вагання й сумніву на її обличчі. Нарешті сказала, не вичавила з себе – видала таким тоном, котрим просять узяти своє й відчепитися:

– Так. У мене є певний особистий інтерес, аби історія з явленням Чорної пані якомога швидше прояснилася. Йдеться лише про все, пов’язане з привидом… чи так званим привидом. Убивствами хай далі переймається поліція, за те гроші дістає. Потойбіччям комісар Віхура займатися не буде. Мій покійний чоловік, пан Густав, теж не став би.

– Я, значить, підходжу на роль Ван Гельсинга чи хто там ще кидав виклик нечистій силі.

– Моє особисте прохання, пане Кошовий, – вона наголосила на слові «моє». – У моїй особі вам краще мати друга.

– Ми не ворогували.

– Значить, ми друзі. Середини життя не пропонує. Або ворог, або – навпаки, – тепер Магда окреслила легку посмішку, відступила од вікна, повільно рушила вперед, ледь гойдаючи стегнами. – Даруйте, якщо не з того почала й змусила вас хвилюватися. Ще раз: допомога потрібна мені не менше, ніж тим панам у залі, – кивок на двері. – Більшого, на жаль, пояснити не можу. Принаймні зараз.

– А коли? – вирвалось у Клима.

– Щойно все проясниться хоча б у якийсь бік, ви про все дізнаєтесь і без наших відвертих розмов. Хоча б від вашого друга Шацького. Судячи з усього, неймовірного міського пліткаря. То як?

Відповідь вона могла прочитати в Климових очах, наблизившись майже впритул, тільки руку простягни.

Й погодившись спершу наодинці, потім – при всіх, ще й отримавши запевнення в тому, що витрачений на клопоти час буде належним чином оплачено, Кошовий все одно повертався додому з тривогою в серці.

Бо нехай йому сьогодні вдалося знизити градус напруги, а Магді своєю чергою забалакати його й таки домогтися свого, все одно її підозра щодо нього не здиміла.

Просто відійшла.

Й завжди може повернутися, потрібен лише привід.

Розділ восьмий
ПО СЛІДУ ПЛЯШКИ З-ПІД УГОРСЬКОГО

– Панове обіцєли корону! Тож прошу дати!

Чоловік, котрий вимагав грошей, був не схожий на жебрака. Побачивши його вперше здалеку, Кошовий просто мазнув очима по цьому персонажеві. Напівпальто з теплим накладним коміром, збитий до потилиці повстяний картуз, добротні штани й важкі черевики – тип більше нагадував ремісника-роботягу, котрий через брак постійної роботи зранку виходив у місто на лови.

Жили подібні «мисливці» зазвичай у робітничих передмістях. Їхні дружини прали чи шили на дому, або прибирали в дешевих барах та задимлених рестораціях там же, неподалік. Діти в них напевне були, навіть кілька. Адже сходилися такі пари, як водиться, замолоду, проте почуття рухали ними не в першу чергу.

Зводило те, що вибралися обоє з довколишніх сіл. Удома завжди знайдеться, до чого докласти рук. Але міста будувалися, ширилися, рухалися, ставали дедалі живішими й жвавішими. Тут можна мати більше праці, навіть шукати не треба. Ось вони, птахи удачі, ширяють над міськими дахами. А ще, вдаючи із себе голубів, поважно прогулюються бруком, зовсім не зважаючи на людей, навіть зневажаючи їх за вічну метушню. Якщо мати лій у головах, триматися разом та не покладати рук, місто незабаром широко розкриє обійми. Й стануть вони тут рідними. Дітиська ж їхні – взагалі запанують, у містах розумнішають швидше.

Дійсність виявлялася зовсім протилежною. Мрії не збувалися, очікування не виправдовувалися. Не всякому вдавалося спіймати птахів удачі. Ті ж, кому чарівна птиця давалася в руки, бачили зблизька: обскубане воно, недолуге, ще й підгодовувати треба. Ось чому чоловіки швидко старішали, ставали злішими, з часом ставили хрест на мріях вибитися в люди – аби не потонути в злиднях. Зароблені щоденною, часто – випадково наколядованою працею гроші вони частіше лишали в дешевих барах, де їхні жінки ще й мили запльовану підлогу.

Проте жебраками подібні типи не ставали.

Бо Клим, почавши втілювати свій єдиний поки план для виконання прохань Магди Богданович, дуже швидко зрозумів, чим волоцюга й прохач зі львівського бруку відрізняється від прибитих життям невдах – трударів із передмість. Адже більшість жебраків, принаймні тих, із ким за останні дні довелося перетнутися Кошовому, або гралися, з усієї сили зображаючи шляхетність, або справді колись належали до поважного товариства.

Цього, здаля справді схожого на ломовика-заробітчанина, показав Йозеф Шацький. Відгукувався на прізвисько Фертик. Коди був тверезий – вдень пригощався дармовим борщем на Краківському, розважаючи за це базарувальників віршами власного творення. Їх ніхто ніколи не запам’ятовував, бо втримати у голові неримовані рядки завжди складно. Адже віршами Фертик називав погано пов’язані між собою фрази, котрі складалися в оди всякому, хто нагодує його цього разу, тим, хто годував раніше, добродіям, котрі ще не годували, але колись і в них прокинеться совість та співчуття. Також своє специфічне віршування присвячував погоді, релігійним святам, а особливо тішили кракідальських аборигенів Фертикові речитативи на політичні теми.

Щоправда, пригадав Шацький, не так давно жебрака поперли з базару копняками, бо пригостився десь домашньою горілкою й розводився на весь світ, як потрібна всім зараз добряча прочуханка. Спершу, як переповіла йому Естер, ніхто нічого не зрозумів. Та скоро стало ясно – Фертик голосно накликує війну. Бо інакше не зупиниться весь той Содом, котрий поступово охоплює Львів. Усі довкруж багатшають, втрачаючи від цього міру, розум та здоровий глузд. Варто як слід труснути світ, аби збити з людства небачену раніше пиху.

Пізніше, говорив Шацький, вдома дружина розказала про дивну поведінку Фертика. Й додала, як кілька міцних молодих євреїв уже крутили прикрого жебрака, аби волочити до криміналу. Відпустили, бо їй та ще кільком розважливим жіночкам удалося переконати найбільш обурених: не будуть поліціянти тягатися із жебраком, лиш матимуть через нього додатковий клопіт. Ще й перепаде найактивнішим – бач, розійшлися, краще б злодіїв ловили. Тоді Йозеф виголосив їй та дітям коротку повчальну промову: сам Фертик до такого 6 не додумався, то хтось його спершу напоїв, потім – накрутив, потім випустив серед людей, аби посіяв паніку. Естер відрізала – той жебрак просто дурний, не варто шукати в його діях вселенської змови. Й додала філософськи, як його фейгале часом уміла: типи з бруку відчувають певні настрої, чому б їх не озвучити.

Після того, завершив Шацький, розбишака не потикався на Краківський базар днів зо п’ять. Нарешті виринув, ніби нічого й не було. Йому нагадали – краще забратися звідси по-доброму. Після чого Фертик виконав чергову оду, якою каявся та навіть не просив – вимагав пробачити. Довго гніватися люди не мали бажання, тож відтоді жебрак знову став у єврейському передмісті частим гостем.

Ось чому Шацький спрямував Кошового саме до нього. Зубний лікар упізнавав багатьох міських жебраків, та особисто знав лише одного.

Й розгледівши Фертика зблизька, Клим побачив: напівпальто в нього подерте, штучний комір неакуратно, косо-криво пришитий грубими нитками, штани в латках, хіба черевики були міцними. Хоч нічого дивного саме в цьому не було. Жебраки дбайливо ставилися до взуття, бо проводили більшу частину свого часу на ногах, за будь-якої погоди. І, на відміну від тих, у кого просили, мали одні черевики на літо й на зиму.

– Ти отримаєш корону, коли ми матимемо від тебе обіцяне, – відрубав Клим, знічев’я граючись монетою, аби жебрак постійно бачив її перед собою.

Шацький стояв трохи позаду Клима, вирішивши поки не втручатися в розмову. Щойно заговорили з Фертиком, почали привертати увагу чим далі, тим більшої кількості різношерстої публіки з числа завсідників Ринку. Зазвичай пристойно вдягнуті добродії не балакають із жебраками з доброго дива, тим більше – не трусять гаманцями. Відчувши пильність шкірою, Йозеф утягнув голову в плечі, машинально насунувши при цьому крислатого капелюха глибше на лоба. Йому було незатишно, коли десятки пар босяцьких очей свердлять зусібіч. Руки навіть під одягом ураз взялися сиротами.

Стиснувши зуби, Шацький повів плечима, прагнучи позбутись легенької сверблячки.

– Воші? – швидко запитав Фертик.

– Прошу? – не зрозумів Йозеф.

– Пан має воші? – Очі жебрака чомусь радісно блиснули. – Та де пан їх ся нахапав? Де можна у славному Львові підхопити комах цих прикрих? Бо воші хвороби розносять. Заразу вони ганяють, – говорячи так, жебрак явно заводився, театральним жестом виставив уперед ногу, тепер уже голосно декламував: – А знаєте, пане шановний, яку користь мають ті воші? Велика від них є користь! Бо всіх тії воші рівнєють! Хоч Фертика й такого, як Фертик – хоч пана, котрий має ванну. Й купелю щодня гор’ячу приймає, коли тут нам зимно. Та варто лиш вилізти з ванни, як воша…

– Досить! – грубо перервав Клим, ховаючи монету в кишеню пальта. – Про твої таланти тут хіба що я не знаю. Тепер, Богу дякувати, переконався на власні очі й вуха. Язик у тебе підвішений, Фертику. Тільки молотить не те, що треба.

– Йой! Та шо ж треба шановному панові?

Жебрак ступив ближче. Тепер густі випари дешевого угорського пійла обдали Кошового, мов жар із розпеченої груби. Навіть ступив мимоволі назад, зиркнув через плече на принишклого Шацького, прокашлявся.

– Я повторюю вдруге. Бо припускаю – не маючи, де взяти гарячу ванну, ти давно не мив свої вуха й міг погано почути. Адже сказано чітко: мені потрібен Рибка Павло. Скажеш, де його шукати, – матимеш корону. Її ти вже бачив.

Фертик зміряв Кошового поглядом, ніби побачив перед собою щойно оспівану вошу. Клим чекав на нову порцію складених на місці рядків. Тим більше, жебрак далі тримав театральну позу, напевне зібравшись продовжити виставу одного поганого актора для невибагливої, через те – вдячної публіки. Та враз передумав, міцніше примостив картуза на давно нечесаній голові, мовив через губу, наслідуючи личаківських батярів:

– Чи має пан гонорове куриво?

Замість відповіді Клим видобув із кишені портсигар, звідти – цигарку, простягнув. Фертик узяв двома пальцями, пом’яв, із виглядом гурмана понюхав, заклав собі за вухо, з якого вибивалися тонкі жмутики волосся.

– Файно подякував. Тепер давайте корону.

– Матимеш, коли я знатиму про Рибку Павла.

– А як мені це ніц не говорить?

– Кому говорить? Кажи, це так само коштує корону.

– Нє, – спокійно відповів жебрак.

Тут уже не витримав Шацький.

– Слухай, Фертику! Ти забираєш дуже багато нашого з паном часу! Коли так вправно гендлюєш, міг би давно займатися цим на базарах. А не канючити борщу, пляцків, цигарок та вина!

– Так я й гендлюю, прошу пана, – відповідаючи Шацькому, жебрак дивився на Клима, відчуваючи в ньому старшого. – Корону коштує моя добра воля вас вислухати. Я витрачаюсі на вас обох. Хоч маю ниньки багато справ.

– Які в тебе справи, халамиднику! – знову скипів Йозеф. – Які в тебе можуть бути справи!

– Важливі. Просто зараз, наприклад, я пропускаю через вас недільний обід у пані Кошацької. Ви знаєте пані Кошацьку? По неділях вона чекає мене на обід. І так триває вже кілька тижнів, бо пані має добру волю й намір її виявити.

Перехопивши незрозумілий Климів погляд, Шацький пояснив:

– Так у Львові водиться. Благочинні заможні містяни підгодовують тутешнє жебрацтво. Найбільші спритники навіть складають собі розклади на тиждень, де й коли харчуються. Умова – не вередувати, їсти на місці, нічого не викидати, не водити за собою цілий кагал бажаючих. Бачте, пане Кошовий, цей фацет аж надто спритний.

– Кажіть, шо хочте, але обід від пані Кошацької через вас нині втрачаю. Тому, перепрошую паньство, корону мусіте сплатити за те, що я ся витратив на вас, стою і слухаю. Тими брудними вухами, на які ви мені вказали! Такі є правила!

– Ніде нема таких правил! – уперто правив своє Шацький. – Зависоко числиш себе, Фертику!

– Ша! То ви мене занизько рахуєте, прошу пана!

Віко легенько смикнулося.

Клим спокійним жестом зупинив водограй Йозефового обурення.

– Я мушу переконатися, що нам є про що з тобою говорити, Фертику. Як виглядає Рибка Павло?

– Хе-хе! Хто ж не знає Рибку Павла!

– Ось я й хочу почути, чи про одну й ту саму особу думаємо.

Жебрак для чогось вийняв подаровану цигарку з-за одного вуха, пом’яв пальцями, переклав за інше.

– Маленький. Худий. Голомозий. Клаповухий. Каже, що грав ролю народу в якомусь театрі. Значить, виходив на сцену, коли її треба було наповнити людьми. Ніс отак, набік, – Фертик показав на собі. – Каже, шо зламав, як ся гепнув уночі об ринву. Але то є брехня.

– Що ж у нього з носом?

– Побили на Левандівці. Думав ся прижи в якоїсь кубіти. То її кавалер приголубив залізякою. Пишається, шо кривдника забрали до криміналу. У нас із того часу Рибку Павла не шанують.

– Чому?

– Ніхто не любить хатраків^{20}.

– Хіба Рибка Павло – хатрак? – запитав скептично Шацький.

– Та зара, може, нє. Завтра може ним стати. Хто ся злигав із кукурудзою^{21} один раз, завше злигається інший.

– Збігається все, – кивнув Кошовий. – Бач, як гарно вже балакаємо. Так давай далі, Фертику, раз почав. Де ми твого друга Рибку Павла можемо знайти нині?

– Дідько з рогами йому друг! – вицідив жебрак.

– То де збираються оті рогаті Рибчині друзі? На обід не встигнеш, їй-богу.

– Та я й так стратив!

– Фертику, май совість! – знову вліз Шацький. – Пані Кошацька сама не їстиме того, чим зібралася тебе частувати. А викидати їдло в порядних помешканнях не водиться. Вже награвся, всі побачили, який ти джиґун.

Справді, публіка з бруку вже шукала й знаходила собі інші, цікавіші сценки.

– А корона?

Фертик уже не говорив через губу. Втративши вдячних глядачів, він сам перетворився на звичайного нахабного прохача, котрому лише треба нагадати іншим про власний гонор.

Кошовий мовчки вивудив монету, підкинув на долоні.

– А ще одна корона?

Підкинувши монету, Клим зловив її, затиснув у кулаці.

Розвернуся, демонструючи зовсім не жартівливий намір йти геть.

– «Під градусом»! «Під градусом»!

Обернувшись на розпачливий вигук, Кошовий скривив кутик рота, зображаючи гидливу й водночас переможну посмішку.

– Заради цього ти воду варив? Тримай!

Відстань між ними була в кілька добрих кроків, та жебрак спритно плеснув долонями, ловлячи монету на льоту.

– Шацький, дайте йому ще одну, – попросив Клим. – У мене дріб’язку вже нема, ми з вами потім розрахуємося. Заробив, заробив, не сперечайтеся.

…Погодившись узятися за доручення, на яке його висватала Магда Богданович, він ліг із цим спати.

Крутився цілу ніч, спав неспокійно. А ранком підвівся з розумінням: у цій історії до істини нема ані довгих шляхів, ані коротких. Бачив один-єдиний. Яким він буде, Кошовий ще не знав. Так само не розумів, чи взагалі у змозі на нього вийти. Тим більше що службу в конторі пана Штефка ніхто не скасовував. Сидячи за своїм маленьким хистким столиком у атласних нарукавниках та борсаючись у паперовому морі, Клим не може поводитися вільно й займатися пошуком так само, як минулого року вираховував у місті батяра, котрий полегшив йому гаманець, позбавивши засобів до існування й ледь не змусивши жебрати.