Текст книги "Привид із Валової"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Розділ п'ятий
КОНВЕРТ ІЗ ГОТЕЛЮ «ЖОРЖ»

Не можна сказати, що історія на Валовій за цей час цілковито перестала його цікавити. Але Клима більше тішив саме факт того, що він знову отримав шанс загнати комісара в глухий кут, аніж справді переймали пошуки вбивці. Справи колишнього таємного агента поліції Антона Моргуна його самого жодним чином не стосувалися. На Валову вночі озброєного сміливого чоловіка могла привести яка завгодно потреба. Міг справді полювати на загадкову Чорну пані. А міг вистежувати цілком реальну людину, котра когось убила чи погрожує комусь смертю, й Моргуна попросили вирішити делікатне й водночас небезпечне питання.

Так він міркував, збираючись наступного ранку на конторську службу.

Клим не мав та й не бачив особистих мотивів, аби влазити в історію з головою. На відміну від минулого разу, коли довелося кілька разів ризикувати здоров’ям та навіть життям, активно беручи участь у пошуках убивці адвоката Євгена Сойки, який був його давнім, ще з київських часів, знайомим, і знайомство це не давало Кошовому додаткових позитивних рекомендацій. Навпаки, його ледь не звинуватили в шпигунській діяльності на користь російського царя, тож встановлення істини стало тоді для Клима ще й засобом власного порятунку.

Моргуна бачив сукупно не більше п’ятнадцяти хвилин за життя. Не мав з ним нічого спільного. Тож не було жодних потреб наближатися до людей та процесів, котрі жодним боком його не торкалися.

Щоправда, газети таки всує згадали у зв’язку з трагедією на Валовій про Чорну пані. Але – дуже коротко, у невеличких замітках. Та й то більше в заголовках, аніж у самих повідомленнях. Лише з метою привернути увагу, аби хлопчикам-газетярам було що вигукувати на вулицях, вимахуючи свіжими видрукованими аркушами й закликаючи народ на вулицях викладати крейцери. Стара легенда привертала увагу сама по собі, тож Кошовий не утримався, купив кілька газет, аби переконатися: ніхто ніде не пише більше того, що повідав напередодні Йозеф Шацький.

Тому вже через день привид Чорної пані так само вилетів із голови. Натомість Кошовий змушений був віддаватися службі в конторі пана Штефка навіть більше, ніж донедавна. Старий нотар досі гнівався на зроблену помічником без його благословення візитівку. Через те дозволив собі захворіти надовше, ніж зазвичай у вологу пору року, переклавши на Клима всю роботу й заборонивши турбувати. Хіба виникне щось вкрай важливе, не здатне вирішитися без особистої пана Штефка участі. Та контора «Штефко й партнери» за надто серйозні й складні справи не бралася вже давно. Тож Кошовий з волі свого патрона занурився в стійке паперове, навіть не бурхливе море – тихе болото.

Єдиний, хто бодай трохи розрадив за цей час, – невгамовний нафтовик. Пан Липницький з’явився в бюро наступного дня. Спершу з ввічливості запитав Степана Яковича, але потім відразу взявся за його молодого колегу. Хотів ані мало, ані багато. Антон Моргун трагічно загинув, через це справа, на яку його підписав бориславський промисловець, лишилася невирішеною. Сам пан Липницький далі не мав часу та й змоги займатися нею особисто. А «Штефку й партнерам» довіряв безмежно. Тому наполегливо попросив знайти надійну особу, здатну взятися за діло. Якщо така не знайдеться, цією людиною міг би стати, наприклад, пан Кошовий.

На щастя, клієнт мав чимшвидше відбути назад до Борислава, й Кошовий лише пообіцяв щось придумати. Хоча що тут можна вигадати, не мав зеленого поняття. Та якби пан Борис не видряпав у нього подібних запевнень, стовбичив би над душею ще довгенько. Виторгувавши час, Клим нарешті лишився сам на сам із паперовими горами, які хоч-не-хоч треба розгрібати.

Такою вже була покута.

Лишалася надія, що пан Штефко рано чи пізно змилостивиться, повернеться на службу й наступного разу розмовлятиме з наполегливим паном Липницьким сам.

Скніти в конторі доводилося допізна. Саме через те Кошовий отримав листа на кілька годин пізніше, ніж розраховував адресат.

Вірніше – розраховувала.

Відчиняючи браму пізно ввечері, двірник зі схожим на бульбу прикметним носом, звично отримавши дрібну монету за свою послугу, зупинив Клима:

– Прошу пана зачекати. Маєте пошту.

– Пошту? – здивовано перепитав Кошовий і ще більше здивувався, побачивши конверт. – Це точно для мене?

Хоча добре все почув. Сюди писали батьки з Києва, міг прислати записку чи телеграму Шацький, на Різдво та Великдень дістав кілька вітальних листівок. Але вся кореспонденція надходила з поштарем. Ділове листування розбирав у конторі. Та вперше за своє львівське життя бачив послання, заклеєне й навіть запечатане невеличкою сургучною ляпкою, й при цьому – зовсім не підписане.

– Передали вам. Велено віддати панові Кошовому особисто в руки. Я в таких випадках ся не плутаю, прошу пана.

Двірник помітно образився. Взагалі за Бульбашем помічалася така риса. Не було б нічого дивного, бо ображатися властиво всім без винятку людям. Особливість тут полягала у винятково адресному надиманні губів: Гнат Бульбаш пнувся виключно на Клима. Привід міг бути яким завгодно, й Кошовий підозрював – двірник, свідомо чи підсвідомо, прагне врешті-решт викохати в ньому стійке почуття провини. Можливо, Бульбашеві було вкрай важливо, аби хоча б одна особа в усьому Львові почувалася винною йому, простому двірникові, до скону віку, по гріб життя.

Причина на те, ймовірно, існувала. Та поки Кошовий вирішив не морочити себе ще й такими роздумами. Хоч, звісно ж, приємного мало, коли вартовий брами твого будинку проводжає косим поглядом і незрозуміло, чого й коли від нього чекати. Чого доброго, колись візьме й не відчинить, знайшовши поважну причину…

– Не маю щодо вашої уважності жодних сумнівів, пане Бульбашу, – поквапився з відповіддю Клим. – Просто самі ж бачите, тут не вказаний адресат.

– Приніс посланець готелю «Жорж»^{19}. Їхні строї ні з чим не сплутаєш. Та ось, прошу бачити, вензель!

З виглядом, ніби обчистив до нитки партнера по картярству, двірник підніс конверт ближче до світла й тицьнув зашкарублим пальцем у фірмовий знак, котрим у «Жоржі» позначали все, що мало стосунок до готелю.

Підсвідомо Кошовий уже зрозумів, від кого послання.

Апартаменти на першому поверсі «Жоржа» вже кілька років, після смерті чоловіка, займала пані Магда Богданович. Покійний начальник кримінальної поліції мав лише казенне помешкання, звідки його вдова мусила виїхати. Чому молода жінка вирішила оселитися саме в готелі, а не шукати інше житло, переймало, здається, лише Клима. Подібні практики були тут звичайною справою. Хоч сама пані Магда виявилася при ближчому знайомстві ох якою незвичайною жінкою…

Зрозумівши – не для того двірник брався передати листа, аби робити це задурно, Кошовий тицьнув йому ще монету. Будучи певен: за послугу Бульбаш раніше отримав свого ще й від посильного. Як не кортіло розкрити конверт швидше, розірвати кутик, він стримався й, гарно подякувавши Гнатові за люб’язність, піднявся до себе. І вже вдома, для чогось старанно зачинившись ізсередини, акуратно, спеціальним ножиком, сколупнув сургуч, розрізав конверт, витрусив листа.

Коли зовсім точно – то була записка. Кілька речень, написаних почерком, який Клим упізнав. Він належав єдиній жінці з усіх, хто взяв собі за труд послати йому різдвяне привітання. Власне, він тримав у руці лише друге послання, отримане від Магди Богданович за весь цей час.

«Шановний пане Климентію!

Прошу Вас приділити мені сьогоднішній вечір. Потрібна Ваша порада й допомога у розв'язанні одного вкрай делікатного питання. В швидкому вирішенні є мій особистий інтерес. Зустріч приватна і небажана для розголосу. Чекаю на Вас у себе, в „Жоржі“. Вас зустрінуть біля головного входу о восьмій годині вечора.

Лишаюся з повагою.

М. Б.»

Нижче стояв підпис, схожий за кількістю завитків на парость виноградної лози, дата й час написання.

Кошовий спохмурнів, навіть скреготнув зубами. Призначена година непрямо доводила: Магда принаймні цікавилася його робочим часом. Бо послання, написане о п’ятій вечора, мало потрапити до адресата не пізніше сьомої – саме так він зазвичай повертався додому щовечора по буднях. Але нині він затримався.

Годинник показував тридцять по восьмій.

– Пан Кошовий – це ви?

Ще не було дев’ятої, коли захеканий Клим підбіг до парадного входу в «Жорж». Звісно ж, не побачив нікого, хто міг би його зустріти. Грішним ділом майнуло – до нього, забувши про гонор, вийде сама пані Магда. Протягом часу, котрий минув від моменту їхньої останньої розмови, незабаром після завершення історії з Сойкою, вони бачилися не так часто. Крутилися в різних товариствах, перетиналися хіба випадково, люб’язно й коротко бесідували та розходилися кожен у своїх справах. У цьому світлі Клим навіть був приємно здивований тією різдвяною листівкою: бач, не забула.

Припустити, що зустрічатиме особисто авторка листа, Кошового спонукав тон послання. Ніби діловий, значною мірою відсторонений. Та все ж відчувалося – у Магди раптом з’явилася потреба саме в його присутності. Клим не розумів, що тягнуло його до цієї надто, на його смак, гонорової полячки. Тим більше, вони мали різний статус, й у найближчій перспективі Кошовий не бачив себе ані серед тих, хто вважається вищим світом, ані в середовищі впливових містян, де пані Богданович почувалася впевнено, бо мала непомітний, негласний, але доволі сильний вплив на багатьох відомих у Львові осіб.

Словом, вони, як кажуть, ширяли в різних небесах.

І ось раптом маєш.

Проте, шукаючи поглядом саме Магду й не знаходячи її, Клим уже вирішив – запізнився, все скасовано, вона знайшла допомогу в іншому місці. Через те здригнувся, почувши за спиною своє прізвище. Повернувшись, побачив у світлі, яке відбивали готельні вікна й вивіски, кремезного вусаня в сірому пальті з піднятим коміром та теплому вовняному картузі. Руки він тримав глибоко в кишенях. Ковзнувши поглядом униз, Клим розглядів чоботи, акуратно заправлені в бриджі.

– То перепрошую, ви – Кошовий? – повторив незнайомець.

– Так. Із ким маю честь?

– Мені доручили провести вас туди, де на вас уже давно чекають.

– Даруйте, запізнився. Отримав листа зовсім недавно…

– То не моя справа, – процідив вусань. – Пояснювати будете не мені.

Як би Кошовий не переймався запізненням, тон незнайомця його зачепив.

– Я маю щось комусь пояснювати? – запитав різкувато.

– Ви маєте йти за мною, – почув у відповідь.

– Кому і що я винен? Поки не поясните…

– Не час для гарикань, пане Кошовий. Ходімо.

Не виймаючи рук із кишень пальта, чоловік повернувся й рушив за ріг готельної споруди. Кинувши погляд на яскраво освітлений парадний вхід, куди носії у форменому вбранні саме заносили валізи чергового поважного гостя, Клим знизав плечима й пішов за незнайомцем. Той, не озираючись, будучи цілковито переконаним – супутник не відстає, завернув праворуч в арку, пірнувши в темряву підворітні. Кошовий підтюпцем наздогнав його й чомусь не здивувався, коли чоловік у бриджах легенько постукав носаком чобота в якісь бічні двері – і вони прочинилися. Кивком незнайомець звелів Климові йти вперед, і той ступив усередину.

Його негайно обдало сумішшю приємних запахів. Так пахне гарна кухня, і навіть не встигнувши призвичаїти до півтемряви погляд, Кошовий зрозумів: його проводять до готелю одним із чорних ходів. Саме цей виводив у бік кухні, але чоловік у бриджах знову пройшов уперед, задівши Клима плечем. Посунувши за поводирем, Кошовий минув прохід до куховарні, перечепився об нижню сходинку, що трапилася на шляху, й ледь не впав, учасно притримавшись за стіну. Лайка таки вирвалася, незнайомець не звернув на це увагу, йшов далі вгору. Обережно ступаючи, Клим нарешті піднявся на перший поверх, як було задумано – не з парадного боку.

Тут було світло й тихо. Навіть не долинали звуки музики з ресторану, що чулися на чорних сходах. Тепер вусань, усе ще не виймаючи рук із кишень, уже не бачив потреби ховатися. Рухаючись один за одним, чоловіки перетнули коридор, піднялися ще поверхом вище й завернули в ліве крило.

Апартаменти Магди Богданович знаходилися в самому кінці.

Кошовий знав це. Хоч ніколи там не був.

Підійшовши до дверей, провідник нарешті визволив руки.

На них були тонкі чорні шкіряні рукавички.

Легенько постукав кісточками пальців. Відчинили майже одразу – так ніби хтось стояв на чатах під дверима з того боку.

Переступивши поріг, Клим готувався зануритися в стриману, але – розкіш. В інакшому інтер’єрі, як був переконаний він, пані Магді навряд чи було б комфортно. Натомість його очам відкрилися досить скромно, навіть до певної міри казенно обставлені покої, де збережений величний ампір дивним чином мирився з новомодним модерном. Більше роздивитися не встиг, почувши:

– Заходьте, заходьте нарешті, панове. Не стійте там у дверях.

Голос був чоловічий, на слух – якийсь ніби підлітковий, ламаний, не сформований до кінця. І так само незнайомий. Гостя запрошували до кімнати, звідки тягнуло сумішшю цигаркового й сигарного димів. Там курили, й Клим відчув носом курця – дорогі марки.

Пройшовши й зупинившись у дверях, найперше вгледів перед собою саму Магду Богданович.

Розділ шостий
ТРОЄ ЗАЦІКАВЛЕНИХ ОСІБ

Вона стояла біля запнутого важкими оксамитовими шторами вікна.

Сукню обрала в тон їм – зеленого кольору. Відповідно до моди, вона була однотонною, старанно облягала, немов облипала талію й груди. Край унизу трохи розходився, віддалено нагадуючи за формою квітку-дзвіночок, і сягав підлоги. При ході краї таких суконь зазвичай легенько піднімалися, аби не мести підлогу й не збирати пил, відкриваючи при цьому гострі носи черевичків.

Ще кинулося в очі – відтоді, як вони бачилися востаннє, а це було мимохідь ще в середині літа, Магда змінила зачіску. Тепер це не було консервативно й шляхетно вкладене волосся, заколоте численними шпильками. Молода вдова зараз віддалено нагадувала Жанну д’Арк – таку, якою Орлеанська діва зображена в обладунках на малюнках і літографіях. Ризикнувши обрізати краї волосся трохи вище плечей, не наважившись скорочувати їх і далі, як того вимагала зовсім уже радикальна французька перукарська мода, Магда дозволила гребінцеві розчесати себе так, аби чорні коси обрамляли голову, природним способом повторюючи фасон одягу. З першого погляду могло здатися – жінка перетікає у сукню від маківки до п’ят. І хоч надалі подібне враження минало, вочевидь, вона прагнула домогтися саме такого ефекту.

Жанна д’Арк, перевдягнена з воїна на юну вродливу даму. Лише замість меча правиця стискала довгий коричневий мундштук.

Жодного разу за час їхнього знайомства, навіть опиняючись із нею в одній компанії, Кошовий не бачив, аби Магда курила.

Чи вона недавно призвичаїлася.

Чи, швидше за все, раніше не дозволяла собі курити при глядачах.

– Добрий вечір, – мовила вона своїм грудним, ледь хрипкуватим голосом. – Дякую, що відгукнулися на запрошення, пане Кошовий.

Запала мовчанка. Клим відчув – усі присутні зараз чогось чекають. Поки судомно припускав, що має зробити або, навпаки, чого робити не повинен за жодних обставин, швидко роздивився товариство.

У фотелі, котрий заступав хід до сусідніх покоїв, у спальню, розмістився неохайний зовні, проте насправді – стильно, по-богемному вдягнений пан років під сорок. Замість краватки шию огортала строката хустка, піджак ніби 'навмисне пожмакали, штани й лакові штиблети зовсім не лягали в тон. Проте все разом навіть не набитому окові виглядало старанно підібраним і зовсім не дешевим, пошитим за спеціальним замовленням. Образ довершував сигарний недопалок, котрий цей дивак ворочав у роті з лівого кута в правий і назад.

За столиком на вигнутих ніжках, сервірованим кавником, чашками, кришталевою вазою з тістечками і довгастою пляшкою коньяку, сидів чоловік приблизно одного з ним віку, але – повна йому протилежність. Одягнений з голочки, вбраний не в костюм, а у фрак із накрохмаленою манишкою, він був схожий на урочистого гостя балу, заради якого урочистість улаштували і з якого він під шумок утомлено втік.

Канапу біля стіни, точно навпроти Магди, зайняв невисокий кругленький пан. Вдягнений він був звичайно, можна сказати – по-діловому, нічим не вирізнявся серед собі подібних. Аби не риси обличчя, не зовсім правильні, котрі не рятували навіть рожеві, старанно погодені щоки. Климові при його вигляді відразу спали на думку дитячі забави. Так по селах ліплять із глини чоловічків. Спершу – тулуб, потім – голову, котру просто насаджують на виліплений верх, часто не потурбувавшись продовжити плечі шиєю. А далі тулять вуха й ніс, вироблені невправними, хай і старанними пальцями абияк. Довго такі дитячі іграшки зазвичай не тримаються. Проте пан на канапі найменше нагадував іграшку. Природа позбавила його тіло й зовнішність жодних пропорцій, чим загнала інших у глухий кут. Бо не ясно, як сприймати цю людину – кумедною чи, навпаки, лиховісною.

Тим часом Магда, показово, на публіку, зітхнувши, притримала пальцями лівої, вільної від мундштука руки сукню й неквапом попливла від вікна через залу до Клима. Наблизившись на потрібну відстань, вона переклала цигарку з правої руки, простягнувши правицю гостеві.

Хай із запізненням, та Кошовий зрозумів – вона дозволяє чемно торкнутися її губами.

Розправивши плечі й зачепивши поглядом загальне очікування, Клим легенько стис теплі пучки пальців удови, стримано кивнув:

– Доброго вечора, пані Магдо. Моє шанування, панство. Перепрошую, що довелося чекати. Я звільнився від справ зовсім недавно.

Він пустив простягнуту руку.

Стиснувши губи, склавши їх бантиком, Магда ледь скривила кутик рота. Тоді затягнулася, і Кошовому раптом здалося – зараз візьме й обдасть сизим димом його обличчя. Але ні, тонкий струмінь випущено вбік, щоб нікого не зачепити. Ставши поруч і повернувшись так, аби бачити всіх, вона сказала тоном гостинної господині:

– У конторі пана Штефка багато роботи? – Відповіді не дочекалася, просто вкотре дала зрозуміти – не випускає Кошового з поля зору, а що означає пильність, хай сам сушить голову. – Рекомендую панству, той самий Климентій Кошовий, про якого я встигла дещо вам розказати. Дозвольте тепер представити товариство. Й відразу перейдемо до справ, бо ми засиділися. Отже, – вона почала з чоловіка на канапі. – Пан Владислав Яблонський, забудовник, має досить роботи зараз у Львові й не надто афішує себе публічно. Далі, – черга чоловіка у фраку, – пан Кароль Білецький, промисловець та меценат. І нарешті, – кивок у бік розхристаної особи, – пан Станіслав Мазарек, власник кіносалонів. Ви ж навідуєте кіно, пане Кошовий?

– Так, мене це цікавить, – сказав Клим. – Щоправда, не всі фільми. Коли йдеться про підступність та кохання…

– То вам нема з ким ходити, – досить різко перервала його Магда, і в її закиді він почув погано приховану зловтіху. – Повірте, панночки із задоволенням приймуть запрошення подивитися фільму про пристрасне кохання. Принаймні там, на екрані, все красиво й казково. Але, менше з тим, ми зібралися не обговорювати смаки.

Яблонський кахикнув, привертаючи до себе увагу.

– Панові Кошовому слід також рекомендувати мою праву руку. Ви вже знайомі, але прошу ще раз. Пан Людвіг Раєвський, відставний майор цісарської армії. Бойовий офіцер, сапер, дбає про мою безпеку.

– Вам загрожують? – вирвалося у Кошового. – Хто?

– Різні люди. Коли крутиш великими грішми, пане Кошовий, тобі неодмінно хтось загрожує. Мене кілька разів намагалися пограбувати, один раз ледь не вбили. Поліція не годна забезпечити охороною кожного, хто має конкурентів. Тож мушу дбати про себе сам.

Вусань у бриджах мовчки кивнув. Він зняв картуза, відкривши йоржик короткого волосся, пальто розстебнув, але не квапився знімати.

– Кави, коньяку, циґаро? – поцікавився Білецький у Клима хазяйським тоном.

І Кошовому невідомо чому здалося: саме цей чоловік має вплив або на все товариство, або, що ймовірніше, безпосередньо на Магду.

– Кави, коньяку, циґаро.

– Тоді прошу брати, – він жестом указав на столик.

– Я можу потурбуватися про гостя, – тепер Магдині слова звучали іронічно.

Підтверджуючи намір, вона підійшла до столика, запросто передала Білецькому мундштук, елегантним, значною мірою показним рухом узяла кавник, наповнила чисту чашку, світським тоном поцікавилася:

– Хто ще бажає кави, панове?

– Ох, пані Магдо, стільки вже вижлуктив за день – очі повилазять! – озвався Мазарек. – Від коньяку не відмовлюся. Ви дозволите?

– Прошу дуже.

Підводячись, він легенько дриґнув ногами.

– Ви зі мною, шановне панство?

– Звісно, до розмови та за знайомство, – відповів за всіх Яблонський.

Сідати Клима не припросили. Підсунувши стілець, розмістився сам, недбало кинувши пальто на спинку. Взяв з подякою запропоновану каву, гойднув головою, відмовляючись від тістечка. Пригубив коньяк, відсалютувавши присутнім чаркою.

Нічого не пила тільки Магда. Повернулася натомість із згаслою в мундштуку дамською цигаркою до свого місця біля вікна. Лише тепер Клим помітив – за її спиною, в самому кутку, височів круглий, схожий на гриб столик, на якому примостився прямокутний телефонний апарат.

Не зрушив із місця й відставний офіцер Раєвський. Та, перехопивши погляд Яблонського, мовчки кивнув, відійшов у протилежний, найдальший кут зали, примостився у м’якому фотелі й, здається, занурився в нього настільки, наскільки це було можливо.

– Формальності залагоджено, – мовив пан Яблонський. – Пані Магдо, ви говоритимете далі, чи…

– Прошу дуже шановне панство далі вести перемовини самостійно. – Вона зробила жест, ніби відгороджуючись від зібрання прозорою стіною. – Є більш зацікавлені особи. Моя місія лише звести вас усіх тут.

– Ну, не применшуйте аж так, – протягнув Кароль Білецький. – Ви порадили звернутися саме до пана Кошового, отже, знаєте його набагато краще, ніж ми всі разом узяті. Ваша протекція.

– Але справа не зовсім моя, – сухо відповіла Магда, затягнувшись.

– Гаразд, – погодився Білецький. – Нехай так. Тоді, панове, пропоную по порядку. Й по черзі, якщо можна. Бо в кожного до цієї дивної історії, погодьтеся, власний інтерес.

– Яку історію панове мають на увазі? – поцікавився Кошовий.

– Привид із Валової. Чорна пані.

Тиша, запала вкотре за цей час, тривала недовго.

Її порушив Клим, знову пригостившись коньяком, не відмовивши собі в сигарі, і, лише розкуривши, запитав:

– Шановне панство вірить у казки?

– Ми просто хочемо знати, що відбувається в тому будинку, – пояснив Білецький, інші двоє згідно кивнули. – Поліція не займається полюванням на привидів, і тут я слуг закону чудово розумію. Тому ми й вирішили звернутися до вас.

– За рекомендацією пані Магди?

– Саме так.

– Пані Магда вважає, що я полюю на привидів? – Кошовий перевів погляд на хазяйку. – Ви так вважаєте, пані Магдо?

Жінка повела плечима, ніби змерзла. А може, справді стало зимно, бо знову відійшла від вікна, аби взяти зі спинки фотеля недбало кинуту шаль вишневого кольору. Накинувши на плечі, підгорнула краї, по ходу залишила мундштук на столі, притуливши до попільниці.

– Почати, бачу, доведеться мені. – Її голос далі звучав сухо, навіть безбарвно. – Ні для вас, пане Кошовий, ані для інших тут присутніх не секрет мої тісні стосунки з поліцейським керівництвом. Тож коли виникла потреба, на прохання пана Білецького я дізналася в директора Понятовського: обставини двох смертей у будинку на Валовій, котрі сталися до загибелі пана Моргуна, були дивними. Й не до кінця з’ясованими. Я також знаю, пане Кошовий, що ви вправно довели – Моргуна таки вбито.

– Вбито, – погодився Клим. – Інших хіба ні?

– У тому-то й річ, – Магда щільніше закуталася в шаль. – Аби не переповідати всю розмову з Віхурою, скажу наступне. Повія, а пізніше волоцюга – задихнулися. Чи були задушені, зараз не важливо. Головне, їхня смерть виглядала інакше, ніж смерть Моргуна. А ще раніше поліцейські агенти, котрим дали завдання понишпорити серед мешканців дна, кілька разів із різних джерел почули однакове: в будинку на Валовій являлася Чорна пані. Проте поліція, самі розумієте, не афішувала це. Бо, по-перше, агенти чули це від тутешніх п’яниць та маргіналів. І по-друге, поширення таких чуток у поліції не вітається. Відтак стару легенду про Чорну пані, яку давно не згадували, раптом починають повторювати.

– Люди люблять страшні казки. Нічого дивного, пані Магдо.

– Але ж чомусь виринула казка не просто страшна, а й стара! І саме тепер! На те мусить бути причина, пане Кошовий. Поліція з’ясовувати її не хоче. І мій покійний чоловік, пан Густав Богданович, повівся б на місці свого колишнього підлеглого та вдячного учня Віхури так само.

– Ось чому справа за мною, хіба ні?

– Саме так. Прошу далі, панове. Ваша черга, пане Яблонський.

Увесь час, поки вдова говорила, чоловік на канапі мусолив напівпорожню чарку. Прийнявши своєрідну естафету, неквапом допив, нахилився, поставивши її на стіл, прокашлявся.

– Пане Кошовий, я тут людина випадкова. Коли зайшла мова про того, прости Господи, привида, пан Білецький приїхав до мене й почав вимагати пояснень. Річ у тому, що колишнім власником злощасного будинку був я. Проте наголошую – не останнім. Успадкував дім на Валовій від свого родича. Він, своєю чергою, був прямим нащадком того, хто володів будинком після смерті того самого броваря Міхала Гаєцького, з яким пов’язують легенду про Чорну пані. Власність пустили з молотка, ціна зі зрозумілих причин стояла невисокою, тож була вигідною. Але менше з тим. Йдеться ось про що. – Яблонський підвівся, пройшовся, став за канапою, впершись обома руками об вигнуту спинку. – Поки там мешкали мої попередники і я, про жодну Чорну пані не йшлося. Ніхто з нас її не бачив. Та коли від мене втекла дружина, а я продав дім цієї весни, новий власник дуже скоро заявив мені: мовляв, там бачили привида. Він боїться, не хоче далі мати з цим клопоту. Й перепродав дім присутньому тут панові Білецькому.

– Дешевше, – вставив той. – Значно дешевше від справжньої вартості. До того ж, наголошую, розпочав там будівельні роботи. Причому рухався саме в тому напрямку, який нині вітається й дуже мені до душі. Ви займаєтеся будівельними роботами, пане Яблонський. То й розумієте, про що я.

– Звісно, – погодився Яблонський. – Вагнерівський стиль, максимальне розширення простору для життя, наповнення помешкання повітрям. Особливо на перших поверхах.

– Та не будемо зараз про це, – відмахнувся Білецький від теми, яку сам же й зачепив. – Важливо інше. Незабаром після того, як я поновив роботи й найняв підрядників, почалися оті дивні смерті. Ще й порослі прикрими чутками про привида! Після другої смерті, пане Кошовий, я змушений був розрахувати одних підрядників та винайняти інших, котрі заправили значно вищу ціну, бо, бачте, бояться Чорної пані! І ось тепер, після недавньої трагедії, не хочуть працювати далі вже й ці! Тож мені лишили два виходи: страшно переплачувати, не здаючись, або – продати дім на Валовій до бісової матері ось панові Мазареку! А він готовий купити, тільки ще дешевше! Бо після такого вартість даної нерухомості впала до непристойного. Тож оборудка – собі на збиток!

Чоловік у фраку ображено замовк, нібито власник електричних салонів був винен у зниженні вартості будинку. А Станіслав Мазарек уже перехопив естафету, заговорив швидко, ніби в нього могли це слово забрати:

– Але ж, крім мене, пане Білецький, той проклятий дім ніхто не купить! Навіть за таку ціну! Тільки мені треба з’ясувати, що ж насправді там відбувається! Хочу відкрити там атракціон, навіть надавати помешкання для фільмування тим, хто захоче зняти моторошну фільму! Сама атмосфера, аура будинку тому сприятиме! Панове, салон кіно під назвою «Чорна пані» – звучатиме! Сюди їхатимуть не лише з Варшави – з Берліна та Відня! То комерційно вигідна пропозиція!

– Проте справжньої ціни не даєте! – огризнувся Білецький.

– Ніхто у Львові вам її не дасть! – скипів Мазарек. – Й глядіть, пане Білецький, після третього мертвого тіла, знайденого там, вона ох не зросте! Ціна, маю на увазі…

Яблонський голосно плеснув у долоні.

– Панове, панове, доста! Не перетворюйте нашу зустріч на Краківський базар! Я підсумую для вас, пане Кошовий. Отже, коли між панами Білецьким та Мазареком виникла така ось суперечка, пан Кароль почав шукати попередніх власників будинку на Валовій. Знайшов мене, бо той панікер, котрий почав усю історію, забрався геть зі Львова й шукати його справа марудна. Та й непотрібна, бо він хоч як нічого не роз’яснить. Я ж порадив знайти людину, чесну й порядну, котра здатна приватним шляхом прояснити всі обставини. Ось так, не без допомоги нашої спільної знайомої пані Магди, ми вирішили звернутися до вас.

– Ви теж зацікавлена особа? – спитав Клим.

– Ні. Справді хотілося б знати, чим там налякалися люди. Проте на мої справи це жодним чином не вплине. Тоді як у панів Білецького та Мазарека власні інтереси в установленні істини. У кожного – свій. Ніби все. – Яблонський розвів руками. – Гадаю, вам уже цікаво, пане Кошовий. Хоча б як людині, котра любить розгризати такі ось міцні горішки. Слово за вами.

Весь час, поки присутні говорили, Клим пахкав сигарою. Зараз роздушив її об денце попільнички з підкресленою ретельністю й акуратністю, ніби кортіло, аби недопалок нікому не дістався. Поміркував, придивляючись до карафки з коньяком, й вирішив утриматись. Підвівся, обсмикнув поли піджака. Відчув, як сильно сіпнулося віко.

– Мені цікаво, панове. Справді цікаво було вас послухати й мимоволі залучитися до справ, від яких моя скромна персона дуже далека. І змушений перепросити шановне товариство.

Чоловіки перезирнулися.

Яблонський обернувся до мовчазного Раєвського. Далі три пари очей дивилися вже на Магду. Нарешті погляди схрестилися на Кошовому. Випереджаючи питання, Клим мовив, намагаючись, аби голос звучав рівно:

– Вас зле інформували. З усією повагою до пані Магди… Я служу в нотаріальній конторі, панове. За фахом – адвокат, і маю надію колись повернутися в професію! Ніколи не служив у поліції. Про приватних сищиків знаю лише з книжок, бачили, продаються такі, яскраві. Їх називають ще бульварними… Боюся розчарувати, не виправдати надій. Тож дозвольте подякувати за довіру й відкланятися.

Відповіддю була лунка тиша.

Під мовчазним наглядом чотирьох чоловіків та однієї жінки Кошовий узяв своє пальто.

Розправив, аби вдягнути.

– Стійте.

Магда не просила – наказувала. Це було щось нове, і Клим завмер із пальтом у руках, зустрівши й витримавши її погляд. Зараз вона справді нагадувала жінку-воїна, котра стоїть на чолі відданої армії.

– Лишіть своє пальто, – вела далі Магда. – Все ж таки, бачте, мушу додати до вже сказаного кілька дрібниць, аби ви поміняли думку, пане Кошовий. Прошу вибачення у шановного панства, але нам треба обговорити деякі речі наодинці.