Текст книги "Привид із Валової"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Нехай так, – легко погодився Клим. – Тільки їх нема лише кілька місяців як! До того часу вони були! Бо від самого початку, як я вже говорив, власник забудови наймав нічного сторожа. І дядько сидів тут із рушницею, не маючи проблем та не наткнувшись на вашу Чорну пані жодного разу! Вважаєте, не сказав би, коли привид одного разу явився б йому? Та весь би Львів знав! І ви – один із перших, хіба ні?

Той нічого не відповів, лише пурхнувши губами. Якийсь час обоє стояли, роздивляючись будинок, потім Клим гойднув портфелем уперед, запрошуючи:

– Проходьте, Шацький, ми тут зовсім самі.

– Для чого ви привели мене сюди? – Йозефова підозрілість була дещо запізнілою.

– Доведу, чому Антон Моргун не міг упасти з риштування й від цього загинути. Вперед, не бійтеся. Навіть якщо ваша Чорна пані справді існує, вона являється лише ночами.

Перед тим як пройти всередину крізь пройму дверей, Кошовий швидко роззирнувся навсібіч, переконавшись – до них та їхніх дій перехожим нема жодного інтересу. Швидко пірнувши під риштування, намагаючись при цьому не замастити пальта, Клим почекав, поки Шацький зробить те саме. Так обоє опинилися в майбутньому передпокої. Затим Кошовий ступив далі, пройшовши туди, де, за архітектурним задумом, мала бути головна зала. Звідси на горішній поверх вели сходи, зведення яких лише почалося, тож нагору будівельники діставалися по риштаках.

– Стійте поки тут, – попросив Клим, передаючи Шацькому портфель. – Тримайте.

– Чому саме тут? – поцікавився Йозеф.

– Задля наочності. Хочу провести невеличкий експеримент. До речі, ви знаходитеся приблизно на тому ж місці, де вранці будівельники знайшли труп.

Йозеф не стримав короткого зойку й по-цапиному відстрибнув убік, ніби побачив під ногами отруйну змію.

– Ну, можете бути там, – сказав Кошовий. – Суті це не змінить. Ще ось це потримайте, будь ласка.

Він розстебнув і рвучко зняв пальто, кинув Шацькому, той підхопив і тепер тупцяв на місці з руками, повними речей. Сам же Клим, більше нічого не пояснюючи, спритно подерся риштаками вгору й досить скоро опинився поверхом вище. Йозеф стежив за ним, задерши голову, й поки нічого не розумів.

– Отак Моргун заліз сюди вночі! – крикнув згори Кошовий. – Падав з цієї висоти. Тільки не звідси, інакше завалив би тулубом риштування. Але ось тут, – він тупнув ногою раз, потім – ще раз, для певності, – чи не єдине місце, де в темряві справді можна ступити необережно, загубити опору й втратити рівновагу. Пройшовши далі, навіть у темряві досить легко орієнтуватися. Тим більше, Моргун мав при собі ліхтарика. Чуєте мене?

– Та чую! – Шацький зручніше перехопив пальто, трохи подумав – і поставив портфель на землю, притуливши до правої ноги. – Тільки поки все одно нічого не розумію!

– Штовхнули його. Ось що я хочу сказати, – голосно пояснив Клим.

Йозеф шморгнув носом.

– Чорна пані могла явитися йому де завгодно. Хоч там, хоч отам.

– От же ж упертий ви! Скажіть, хіба привиди тілесні? Вони можуть когось сильно вдарити? Знаєте, я сам багато читав і чув страшних казок. Та ніде не сказано, що привид може заподіяти людині фізичної шкоди. А в Моргуна голова розбита, чуєте?

– Побачив мару. Злякався. Ступив назад. Втратив рівновагу й полетів униз.

– Саме так вважає поліція, Шацький! Ви ніби змовилися. Раптом ви справді змовилися з комісаром, га?

На таке зубний лікар вирішив не відповідати. Надто поважав себе, аби спростовувати те, у що не вірить і сам Кошовий, дражнячись згори. А тим часом Клим не чекав від Шацького жодних виправдань чи пояснень. Зник із його очей на коротку мить, пройшовши в глиб горішньої забудови. Швидко повернувся, тримаючи щось у руці. Хотів спускатися так, передумав – жбурнув свою здобич униз, намагаючись не вцілити в товариша. І поки злазив, той обережно, ніби згори впало щось справді небезпечне для життя, наблизився й глянув.

Нічого особливого.

Шмат цегли, досить замашний.

– Бачите? – почулося за спиною.

Обтріпуючи на ходу штани, котрі все ж забруднилися, Клим узяв у Шацького пальто, накинув, почав неквапом застібати ґудзики. Капелюх увесь цей час лишався на голові.

– Що я повинен бачити, крім каменюки? – поцікавився Йозеф.

– Таку саму забрала поліція. Підібрала ось тут, на землі. На ній – сліди крові загиблого, речовий доказ. Бо на розбитій голові, відповідно, порох від цеглини. Пояснюю як адвокат, котрий також має, – Кошовий гмикнув, виправився, – тобто мав кримінальну спеціалізацію. Для слідства й суду все це разом є беззаперечним доказом: той уламок цегли став причиною смерті Антона Моргуна. Впав із висоти, вдарився головою об гострий край. Нещасний випадок. Могло ж пощастити, аби цегла не лежала просто тут, на місці невдалого падіння.

Поки говорив, сонце вже впевнено заховалося за верхівками дахів. У віконні пройми промені не заглядали, будівлю повільно поглинав сірий півморок.

Шацький знову шморгнув носом.

– Пане Кошовий, я мав щастя на власні очі бачити й на власну вуха чути, як ви вправно зводите докупи несумісні на перший погляд речі та розрізнені здогади. З подібного матеріалу ліпите висновки, котрі здебільшого відповідають реальній картині подій. Тут готовий зняти перед вами капелюха. – Він навіть зробив це, ледь піднісши головний убір над маківкою. – Проте щойно ви мені наочно пояснили причини трагічної загибелі того чоловіка. І я навіть можу з вами погодитись – не обов’язково приплітати сюди Чорну пані. Не вірите в неї – не треба. Лишайтеся матеріалістом до скону віку, хоча дай вам Боже міцного здоров’я й довгих років життя. Але він же упав на цеглину й розкроїв об неї голову!

– Моргуна штовхнули згорию. – Клим застібав передостанній згори ґудзик пальта.

– Готовий погодитися навіть з цим! Так, чоловік готував себе до небезпечної зустрічі, бо мав револьвер. Імовірно, така здибанка мала місце. Скажімо, той Моргун домовився з кимось наперед зустрітися саме тут, у порожній забудові. Була сутичка, мов у авантурних романах, які ви полюбляєте читати! Пан Гольмс із професором Моріярті, так здається?^{18} Кошовий впорався із останнім ґудзиком. Обсмикнув краї пальта, струсив пил та крейду з лівого боку.

– Ні, Шацький. Тобто – правильно, сутичка нагорі в темряві ночі могла бути й напевне трапилася. Та Моргун не міг розбити голову об цеглину, впавши донизу, сюди. Ходімо, ще щось вам покажу.

– Може, й мені покажете?

Голос прозвучав іззаду, несподівано, й обоє, не змовляючись, здригнулися. Кошовий рвучко повернувся. Шацький тупцяв довкола своєї осі повільно, немов за спиною чекала прикра пригода з небажаними для нього наслідками.

В одвірку, розставивши ноги на ширину плечей, стояв худорлявий чоловік у цивільному. Гостре видовжене лице та жорсткі вусики, що стирчали врізнобіч, робили його подібним до великого щура. Саме через пізнавану зовнішність ні з ким іншим Карла Лінду неможливо було сплутати.

Персоною Лінда був дуже важливою – керував усіма агентами, котрі працювали на кримінальну поліцію Львова.

– Так що ви там хотіли показати, га, пане Кошовий? Бо мені тут доповідають – крутяться, мовляв, біля місця трагедії підозрілі особи. Як такий відомий мудрагель, як ви, не врахував, що за будинком наглядають мої люди? Мало кого сюди занесе? І, бачу, завіяло не абикого. Сервус, пане Шацький. Як справи, як родина?

Йозеф мовчки підніс капелюха на знак привітання.

– Мовчите? Мудро чините, пане Шацький. Тут, бачу, соло за паном нотарем. Чи помічником нотаря, як буде правильно… Покажіть, пане Кошовий, я теж гляну. Заодно розкажете, за яким дідьком ви двоє сюди приперлися.

Сонце зовсім зайшло.

Жовтневий вечір уже впевнено вступив у свої права.

Розділ четвертий
КОМІСАР ВІХУРА ВИЗНАЄ ПОМИЛКИ

Брунатний глиняний кухоль парував, розносячи на весь кабінет терпкувату й водночас різкувату суміш запахів.

З сумом зазирнувши всередину й приречено скривившись, Марек Віхура з неприхованою огидою відсунув густувате вариво від себе. Зиркнувши з-під лоба на принишклого на ослоні в кутку Шацького, комісар перевів погляд на Клима, котрий почувався на диво вільно. Зручно примостившись на рипучому казенному стільці, він розстебнув пальто, заклав ногу на ногу й поклав на коліно капелюха. Лінда стояв поруч із Віхурою, тримаючись трохи за спиною.

Чотири пари очей вивчали шматок цегли, завбачливо прихоплений Кошовим з місця пригоди.

Той самий, підібраний на горішній частині й кинутий донизу. Аби не бруднити поверхню столу, він завбачливо й дуже ввічливо попросив підкласти хустинку, навіть щедро запропонував свою. Але Віхура знайшов у шухляді для цих потреб стару газету. Ніби навмисне її поклали так, аби опинилася догори саме тією сторінкою, де друкували поради для зміцнення здоров’я. Це не могло не зачепити тонких і надто болісних комісарових струн, той не витримав – поскаржився, киваючи на кухоль:

– Дружина приготувала новий вар. Каже – зміцнює роботу серця. Мав дурість поскаржитися якось, так відразу гайнула кудись аж під Станіслав. Хтось їй там порадив жіночку, бабцю, може, й діда – дідько розбере… Ось, привезла.

Якби хто взяв на себе труд скласти перелік усіх хвороб, знайдених численними лікарями у Марека Віхури де в зародковому, а де – в розвиненому стані, а також список усього, в чому комісар мусив себе обмежувати, висновок напевне вийшов би невтішним. Бо виглядало, що живе він випадково, лише жертовними стараннями пані Віхурової. Й життя в ньому підтримується лише за рахунок отакої вимушеної схими. Як Віхурі досі вдається суміщати заборону нервувати зі службою в кримінальній поліції, котру ніхто ніколи й ніде не назве спокійною і котра забирає нерви, знає хіба сам Господь Бог.

– Уже мусив би бути вдома й приймати даровані карпатською природою цілющі ліки під наглядом дружини, – з легким сумом вів далі комісар. – Та через вас, пане Кошовий, затримався сьогодні на службі. Звісно, поставив свою пані до відома. Ось, прошу дуже, – особисто принесла вар сюди.

Тепер він так само обережно підсунув кухоль ближче. Взяв обома руками, гріючи їх об теплі глиняні боки. Через силу спершу ледь пригубив, наморщив носа, потому ковтнув, скрививши червоне від природи обличчя.

А тоді підвівся, стискаючи кухоль у правиці. Ступив до вікна, відчинив стулку лівою, одним різким рухом вихлюпнув питво назовні, розвернувся, з силою стукнув дном спорожненого кухля об підвіконня.

Присутні боялися – зараз розлетиться на друзки.

Ні, все в порядку. Вцілів.

– Якого дідька вам знову свербить у гузні, пане Кошовий? – гаркнув комісар. – Мені жоден львівський зарізяка чи андрусь, чи навіть усі вони вкупі не завдавали ніколи стільки клопоту, скільки маю через вас!

– Дозвольте спитати, а присутній тут Йозеф Шацький завдає вам особисто хоча б половину того клопоту?

– Ні! – відрубав Віхура, повертаючись за стіл.

– То, може, відпустіть його з миром? Хай би йшов собі додому, там на нього чекають дружина й діти.

Тепер три пари очей дивилися на принишклого Шацького. А той, своєю чергою, враз стрепенувся, відчувши надію на скоре звільнення.

– Хай сидить тут, – відрізав комісар. – Наступного разу буде обходити вас десятою дорогою. Між іншим, у нас тут багато хто знає пана Шацького з доволі непоганого боку. Баламутний, шалапутний, часом – прикрий, та загалом до нього в поліції не так часто виникають питання. Останній раз, здається, затримували, чи то пак – запрошували його минулого року. Потім розібралися, то був неправдивий донос такого собі Лапідуса…

– Дуже перепрошую шановного пана, але згаданий Лапідус і далі паскудить мені та всій моїй родині, пане комісаре, – пожвавішав Шацький. – І про нього в мене є досить правдиві відомості, тож якщо панове мають бажання…

– Панове не мають бажання! – гаркнув Лінда, глянув на Віхуру, перепитав: – Я правильно відповів, пане комісаре?

– Цілком, – кивнув той, знову відсунувши від себе кухля. – Пане Шацький, ось ця людина, Климентій Кошовий, здатен завдати вам більше шкоди, ніж згаданий пан Лапідус. Я 6 справді на вашому місці тримався від нього чимдалі…

– Так тримайтеся! – вигукнув Клим, трохи подавшись уперед. – Якщо зараз ви дозволите мені піти з цього кабінету й надалі не будете волочити сюди двічі на день, як сьогодні, це й буде називатися тримати мене подалі від себе.

Віхура постукав по краю столу розкритою долонею.

– Припиніть блазнювати, пане Кошовий. Зранку вас ніхто сюди не тягнув. Ми досить мирно бесідували, і нічого надважливого я від вас не почув. Тепер ви вештаєтесь місцем пригоди. І, вже трохи знаючи вашу натуру, підозрюю – недаремно. Знову задумали щось, здатне поставити дирекцію кримінальної поліції з ніг на голову.

Кошовий поміняв ноги, тепер поклавши ліву на праву. Капелюх прилаштував уже на інше коліно.

– Згадуючи мою натуру, пане комісаре, ви напевне маєте на увазі обставини нашого знайомства. Але тоді всі мої припущення й здогади виявилися кінець кінцем правильними. Хоч спершу слідчий Ольшанський шкірився на мої слова, відмовляючись брати на віру. Нагадати, чим усе скінчилося? Кримінальна поліція зажила завдяки вам чималої слави, під вашою, пане комісаре, орудою не лише розплутавши вбивство відомого адвоката, а й виявивши та знешкодивши зграю озброєних до зубів російських терористів. Королівській жандармерії не вдалося розділити успіх із вами повною мірою. Нехай вони намагалися, як кажуть у нас у Києві, примазатися до чужої слави. То невже минулого разу все справді вийшло так прикро?

Віхура поклав руку зліва, де серце, легенько притис до грудей, глибоко вдихнув, зі свистом видихнув.

– Може, поговоримо нарешті серйозно?

– Звісно, поговоримо! До речі, я збирався пояснити все Шацькому, аби він збоку, зі своєї, як кажуть, дзвіниці, спробував спростувати мої висновки. Або – погодитись із ними. Отак, перевіривши сам себе, я все одно прийшов би до вас, у поліцію. Бо шукати вбивцю – то ваша робота. Приватна особа, така як я, не має права цього робити.

Тепер перезирнулися вже Віхура з Ліндою.

– Вбивцю?

– Антона Моргуна вбито, панове. Жодного нещасного випадку.

Тишу, запалу після цих слів, порушило лише шморгання Йозефа Шацького.

Не знаючи, чим у роздумах зайняти руки, комісар узяв шматок цегли, покрутив у руці, підкинув на долоні, ніби вгадуючи вагу. Тоді глянув на Кошового так, наче зібрався зацідити йому цією каменюкою в писок.

– Враховуючи згаданий тут досвід, готовий вислухати ваші докази, – мовив нарешті. – Якщо зрозумію недогляд моїх людей, визнаю помилки. Тільки починайте від самого початку. Але варто мені зрозуміти, що ви, самовпевнений гоноровий нахаба, дурите мені голову, бо побачили себе уві сні Шерлоком Гольмсом, – начувайтеся.

Клим перехопив погляд Шацького. Вже жодного переляку, ніяковості чи невпевненості. В очах блимали знайомі вже вогники, розпалені непереборною цікавістю. Він неабияк тішився з власної причетності до розкриття неймовірних чужих таємниць.

– Гаразд, – кивнув Кошовий. – Тоді почну з того, про що вже нині говорив Шацькому. Бідака Моргун мав при собі заряджений «бульдог», яким чудово вмів користуватися. Значить, опинився минулої ночі в будинку на Валовій не випадково. Й готувався до зустрічі з небезпекою. Дивно, як це ви, пане комісаре, не врахували такої очевидної обставини.

– Та я брав її до уваги! – рішуче заперечив Віхура. – Казав же вам, Моргун раніше надавав послуги поліції. Ось пан Лінда знав його найкраще з нас усіх, тут присутніх. Може розказати безліч цікавих та повчальних історій про його подвиги. Так, пане Карле?

– Абсолютно, пане комісаре. Віднедавна, й ви то знаєте, Моргун надавав різним особам делікатні послуги приватного характеру. Відповідного дозволу займатися приватним розшуком не мав. Тож намагався або уникати контактів із поліцією без нагальної на те потреби, або не влазити в надто слизькі пригоди, котрі можуть мати непередбачені й прикрі для нього наслідки. Кримінальна поліція та особисто ви, пане Віхуро, знаєте все це краще за мене. Я й не здивувався зранку, чому версія нещасного випадку виникла першою. Вона очевидна. Але страшенно здивувався, коли вона лишилася для слідства єдиною.

– Хто вам це сказав, про єдину версію? – визвірився комісар.

– Хіба це не так? – парирував Клим.

– Поліція не звітує вам і таким, як ви, про свої дії.

– Згоден як із цим фактом, так і з загалом правильною позицією, – мовив Кошовий, тепер уже знявши одну ногу з коліна іншої, нахилившись та впершись об стегна долонями, перед тим примостивши капелюха на краї комісарового столу. – Тільки у вас усе одно нема інших припущень, хіба ні, пане Віхуро?

Зі свого боку той так само подався вперед, поклавши руки перед собою й перенісши на них вагу.

– Гаразд. Коли вже ми тут домовилися тимчасово прийняти ваші правила гри – справді, стався нещасний випадок. Інших версій не висувалося, й вони не з’являться, поки ми не матиме на те вагомих підстав. І ще одне: особисто я припустив, що Моргун припхався вночі на Валову з дулом у кишені, вкотре займаючись чимось ризикованим і не дуже законним. Проте, пане Кошовий, це зовсім не заважало йому повестися необережно, ступити не туди, втратити рівновагу й полетіти сторчголов униз!

Сказавши так, Віхура з виглядом переможця відкинувся на високу спинку свого стільця, схрестивши руки на грудях. Карл Лінда, цілковито задоволений способом мислення начальства, посміхнувся, блиснувши золотим зубом, лівим нижнім.

– І акуратно впав головою на камінь, – підхопив Кошовий.

– Буває, – кивнув комісар.

– Такий, як ось цей?

Клим рвучко, жестом фокусника, випростав перед собою правицю.

Вказівний палець цілив точнісінько в цеглину на столі.

– Такий самий, – підтвердив Віхура.

Кошовий опустив руку.

– Шановне панство. Внизу, на першому поверсі, такої цегли нема. Ані цілої, ані шматків. Там є спеціальне риштування, котре дозволяє переміщати її нагору, де саме в розпалі мулярські роботи. На першому поверсі вони вже завершилися. Єдине, що там можна знайти, – дрібні скалки й крихти, – зараз Клим говорив голосом не переможця, а втомленої за день людини. – Навіть випадково шмат цегли, об який Моргун нібито розбив голову при падінні, не міг опинитися на тому місці. Наприклад, впасти згори.

– Та чому?

– Бо якщо ви підніметесь туди, пане комісаре, то побачите на власні очі: вся цегла, ціла й розбита на великі шматки, складена в дальньому кутку недобудованого помешкання. Грубо кажучи, треба взяти цеглину, підійти до провалля між риштаками, кинути її донизу, розраховуючи, що в певний день і час такий собі Антон Моргун об щось перечепиться й упаде саме на гострий кут цеглини.

Глибоко видихнувши, ніби щойно перетягнув важкий мішок на чималу відстань, Кошовий теж відкинувся на стільці. Витягнув хустку, витер зопрілого лоба.

Віхура мовчки втупився в каменюку. Ближче до столу ступив Карл Лінда. Навіть хотів узяти її, та комісар легенько ляснув його по руці. Не стримав цікавості й Шацький – витягнув шию, мов гусак, теж дивлячись на шматок цегли, наче той раптом виявився чимось на кшталт філософського каменя.

– Ви все сказали, пане Кошовий?

– Ні, – вів далі Клим спокійніше. – Виглядає, тим каменем спершу вдарили Моргуна, підкравшись тихцем ззаду. Той, хто бив, сильний фізично. Адже смертельний удар був, як я розумію, лише один.

– Звідки ви це взяли? – спитав комісар підозріло.

– Пане Віхуро, я високо ціную вас та ваші здібності, – Кошовой намагався, аби слова його звучали щиро. – Але якби таких слідів було кілька, про нещасний випадок не було б мови. Не можна впасти макітрою на камінь і зробити це потім ще кілька разів. Отже, голову Моргуну провалили одним влучним потужним ударом. Потім штовхнули вниз. І вже тоді вбивця спустився й прилаштував закривавлену каменюку біля розбитої голови своєї жертви. Вуаля!

Він знову відтворив руками рухи циркового ілюзіоніста.

Віхура обмінявся поглядами з Ліндою. Знизав плечима, почухав потилицю. Провів долонею по обличчю.

– Припустімо, ви маєте рацію. Я визнаю помилку. За недогляд отримають прочухана всі, хто зранку був у будинку на Валовій, на місці пригоди. Та разом із тим дуже прошу вас, пане Кошовий, не виносити змісту цієї розмови за межі ось цього приміщення. – Комісар зробив жест, креслячи в повітрі невидиме коло. – Причин пояснювати не буду. Відтак попереджаю: якщо ви, людина честі, таки триматимете язика за зубами, щодо стриманості пана Шацького я і пан Лінда маємо величезний сумнів. Ви гніваєтеся за це на нас, пане Шацький?

– Ні-ні-ні! – Йозеф завбачливо виставив перед собою руки долонями вперед.

– То добре. Бо всякий розголос я відразу припишу вам, пане Шацький. Страждатиме за це ваш молодший та, як бачимо не вперше, допитливий, спостережливий та розумний колега. Ви хочете для нього такої долі? Наразите на неприємності?

У відповідь зубний лікар лиш мовчки й старанно похитав головою.

– Хотілося б вірити. Ну, коли на те пішло, може, маєте ще чим поділитися з поліцією, пане Кошовий?

Клим знову поклав ногу на ногу.

– Ймовірно, був свідок. Там, у будинку. Вдень, оглядаючи усе, забрів я у дальнє крило першого поверху. Туди, де зберігся старий підвал, або, як тут кажуть, пивниця. Там досі валяється старий драний міх, поруч – порожня пляшка з-під дешевого вина, угорського. Якщо не помиляюся, токайського. Я дозволив собі взяти її за горлечко двома пальцями, понюхав. Тхне противно, але запах не вивітрився. Досить свіжий. Таке пійло полюбляють жебраки. Хтось із них напевне облюбував собі дах забудови на Валовій учора вночі, коли сіяв незатишний дощик.

Віхура невдоволено гмикнув, пробурчав, ні до кого не звертаючись:

– Пся крев, теж мені працівнички… Отак вони в мене шукають речові докази. Всипати буків у внутрішньому дворику, при всіх, по голих дупах, аби надалі шанувалися, – озирнувшись для чогось на портрет цісаря, що висів над головою, знову звернувся до Клима. – Припускаю, так могло бути, коли йдеться про жебраків. Тільки чому ви думаєте, що то був свідок? Волоцюга міг раніше піти звідти.

– Й залишити своє, з дозволу сказати, спальне причандалля? Ви так само краще за мене знаєте, як трусяться мешканці міського бруку над своїм нехитрим скарбом! Підстелив під себе на голу землю, лигнув бридкого вина – так і ніч до ранку мине. Ні, пане Віхуро. Почувши, як хтось прийшов уночі туди, де він отаборився, безхатько принишк. Вичікуючи нагоди дізнатися, що ж то за один. А коли на його очах розгорнулася кривава трагедія – накивав п’ятами, залишивши своє благеньке майно. Я можу йти, пане комісаре? Тобто, – озирнувся на Шацького, – ми можемо бути вільними?

– Та йдіть уже з Богом! – Віхура втомлено махнув рукою. – Пан Лінда проведе, аби більше не виникло непорозумінь. І пам’ятайте про обіцянку не патякати.

Підвівшись, Кошовий вдягнув капелюха.

Ступив ближче до столу, простягнув комісарові руку. Думав – вагатиметься. Але ні, Віхура так само підвівся, коротко й міцно стис його правицю.

Вагався Карл Лінда, та дуже коротко – теж потиснув, щоправда, не так сильно.

Клим почав застібати пальто. Інші мовчки стежили за ним.

Упоравшись із половиною ґудзиків, він завмер, ніби згадавши щось дуже важливе. Знову озирнувся на Шацького, ніби міркуючи, варто чекати від того підтримки чи ні. Тоді промовив, уже комісарові:

– І ми забули про таку собі Чорну пані.

– Чорну?..

– Привида з Валової. Панове, я серед вас єдиний, хто ще години чотири тому не знав жодних історій про неї, чудово почуваючись без того. Не робіть вигляду, пане Віхуро, що не думали про неї, коли почули про смерть у тому будинку. Не першу, до речі. Здається мені, досвіду й сміливості Антона Моргуна могло вистачити для спроби шукати зустрічі з тамтешньою нечистою силою. Для того й «бульдог» у кишені.

– Поліція не ловить привидів. – Голос Віхури раптом зазвучав хрипкувато. – Зараз ми взагалі відволікаємося від суті й починаємо розповідати одне одному казки.

– Згоден із вами, пане комісаре, як ніхто! І все ж ви не заперечуєте, що чули про таку собі Чорну пані з вулиці Валової?

– Не буду, – поліцейський обмежився короткою відповіддю. – Хочете сказати, Моргуна вбив… привид?

– Привиди лякають, пане Віхуро. Але не вбивають. Проте я б не виключав – поява озброєного колишнього агента поліції в овіяному страшною легендою будинку так чи інакше пов’язана з Чорною пані. Треба знайти того, кому не сподобався інтерес Моргуна.

У повній тиші застебнувши решту ґудзиків на пальті, Клим підхопив портфель і завершив:

– До побачення. Моє шанування.

Й відсалютував.