Текст книги "Живий звук"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

9. Мокрий ніс

Чим більше я думав про всю цю історію, тим більше розумів – я лізу справді не в свої справи.

Усе, що мені вдалося почути від людей, так чи інакше причетних до музичного бізнесу, до жодних притомних висновків не приводило та на жодні роздуми не наводило. Можливо, аби я займався подібними темами постійно та професійно, або хоча б цікавився ними, користі від усього цього могло бути більше. Принаймні, я знав би, де шукати конкретні відповіді на конкретні запитання.

Поки що я сам собі нагадував потенційного вихованця продюсера Миколи Боброва – займався справами, якими не вмів і не дуже-то хотів. Правда, у реальних Бобрових вихованців був сумнівний, та попри все – залізний аргумент на своє виправдання. Усе це – лише для заробітку, не ми такі – життя таке, піпл хаває, закони шоу-бізнесу тощо. У мене ж не було поки що жодного пояснення власним діям. Я тицявся навмання, немов сліпе мокроносе цуценя, і не знав, для чого я це роблю, кому це потрібно і – будемо цинічними в дусі часу – хто за це все в результаті заплатить.

Але була в усьому цьому якась дивна логіка.

Чому я почав цікавитися шоу-бізнесом, його звичаями та потерпілими від дії його законів?

Тому, що поп-співачка Анжела Сонцева з властивою для неї легковажністю провела ніч у ліжку з першим-ліпшим новим знайомим, потім потрапила в аварію, потім не впізнала цього першого-ліпшого знайомого, хоча всіх інших упізнає і з головою в неї повний порядок.

Тому, що продюсер поп-співачки Микола Бобров не помер від передозування наркотиків, а, швидше за все, загинув при нез’ясованих досі обставинах.

Нарешті, тому, що вияв активної зацікавленості персоною поп-співачки Анжели Сонцевої з мого боку вилився в реальні телефонні погрози з невідомого боку. Для журналіста, який свого часу зробив собі ім’я на кримінальних темах, цих причин із головою вистачить.

Здається, цього вистачає, аби далі тицятися своїм мокрим носом у довільному напрямку.

Тому я знайшов серед завалу прямокутних цупких карток візитку прес-секретаря президента фінансової групи «Південь» Григорія Захаревича і набрав номер.

– Добрий день, Світлано. Вас турбує Ігор Варава.

– Уже вечір, – у тоні Світлани – ввічлива сухість.

– Ну, значить вечір. Шеф ваш у Києві?

– Поняття не маю.

– Світлано, побійтеся Бога! Ви керуєте його зв’язками з громадськістю – і не знаєте, чи шеф у Києві?

– Я не знаю, пане Вараво, чи Григорій Юхимович у Києві для вас.

– Отакої. Я знову в чорному списку?

– А вас із нього не викреслюють після того, як ви перебрехали слова пана Захаревича.

– Світлано, ви ж працювали в пресі і прекрасно розумієте – нічого я не перебрехав. Я лише скоротив його фразу до одного речення: «Великий бізнес в Україні пов’язаний з великим криміналом настільки, наскільки того хоче сам кримінал». Фраза записана на диктофон.

– Ага. Потім ви дописали від себе: мільйонер Захаревич погоджується, що суто кримінальні схеми можуть видозмінюватися і вливатися в суто бізнесові.

– Це було лише моє припущення, не більше.

– Знаєте, що почалося потім? На основі того вашого припущення пустили хвилю: фінансова група «Південь» відкрита для кримінальних схем і готова перетворити їх на суто бізнесові. Ви в курсі, скільки потім довелося виправдовуватися панові Захаревичу? Ви завдали його діловій репутації суттєвої шкоди.

– Настільки суттєвої, що ваш шеф аж на три місяці виїхав із країни на лікування і чомусь приховував, де саме лікується і що лікує. За ці три місяці про нього забули, а потім він почав фінансувати якусь поганеньку партію на дострокових парламентських виборах.

– Я навіть не знаю, пане Вараво, чому я зараз розмовляю з вами.

– Бо зі мною не нудно, Світлано. Я вношу у ваше життя свіжий струмінь різноманітності.

– До побачення, пане Вараво.

– Секундочку! – я далі тримався, мов сама люб’язність. – Взагалі-то в мене приватна справа. Мені потрібна консультація вашого шефа. І я можу дати будь-яку розписку, що предмет і тема нашої розмови не будуть оприлюднені жодним чином. Серйозно, Світлано, чес-слово.

На тому боці дроту витримали невеличку паузу.

– Не певна, що Григорій Юхимович захоче вас бачити, – почулося нарешті.

– Мені не обов’язково бачити його. Можу поговорити по телефону. Тільки в телефонному режимі буде не дуже зручно. Кажу ж вам – справа моя особиста, стосується лише мене. Згадайте, Світлано, – хто з журналістів за останній рік хоч раз просив про таке? Це я хочу вас заінтригувати…

Знову пауза, цього разу – довша.

– Добре, – відповіла Світлана. – Я спробую. Якщо не передзвоню вам протягом півгодини – не морочтеся і не турбуйте мене.

– Значить, мене буде послано далеко?

– Далі, ніж ви думаєте, – вірна речниця мільйонера поклала трубку.

Коли чесно, позитивного результату я не чекав. Світлана навіть не уточнила, що саме мені потрібно від її шефа. Але просто так відмовити мені вона теж не могла. Якщо цей процес займе півгодини і буде супроводжуватися попередньою розмовою із Захаревичем, той на власні очі зайвий раз побачить старанність свого прес-секретаря. Аби втриматися на своєму місці, так час від часу в нас роблять.

Та Світлана мене дуже здивувала. Хвилин за двадцять після нашої предметної розмови вона акуратно віддзвонилася. Голос не потеплішав, тон не змінився, та від цього новини все одно гіршими не стали:

– Завтра на восьму ранку. Як виняток, перед нарадою. Охорона вас пропустить, я вже даю розпорядження.

– Чим я можу віддячити?

– Пишіть гадості про наших конкурентів, – чесно відповіла Світлана.

Мене провели до переговорної кімнати і чи то попросили, чи то звеліли почекати.

Не скажу, що мені часто доводилося бувати в кімнатах, де багаті буратіни перетирають свої справи і роблять бізнес. Та кілька разів таки доводилося бесідувати з панами в подібних приміщеннях. У кожному випадку це були ті, кого наприкінці вісімдесятих називали пацанами, у першій половині дев’яностих стріляли або ховалися від замовлених ними пострілів, у другій половині того ж десятиліття або судили, або намагалися домогтися їхньої екстрадиції з-за кордону. Коли нарешті все вляглося, то на стінах їхніх кабінетів та переговорних кімнат почали з’являтися картини невідомих художників. Ні, невідомими ці художники були для мене і таких самих дрімучих типів. У вітчизняному мистецькому середовищі цих художників знали і, очевидно, поважали – роботи митців, яких не знають і не поважають, буратіни не купували і на свої стінки не чіпляли.

Стіни переговорної кімнати Григорія Захаревича прикрашали великі фотографії в дорогих рамках.

Усюди Григорій Юхимович був поруч із відомими та знаними митцями. Де і коли Захаревич устиг сфотографуватися з Робертом Де Ніро, Брюсом Уїллісом та Елтоном Джоном, я поняття не мав. Зате можу здогадатися, де, коли і за яких обставин він сфотографувався з Віктором Павліком, Олегом Скрипкою, Ольгою Сумською, Кузьмою з групи «Скрябін» та між Таїсією Повалій і Миколою Басковим.

Що характерно – фото з політиками спонсор політичної сили на стінку не повісив. І, думаю, на робочий стіл так само не поставив. Я знову переконався в передбачливості Григорія Юхимовича: афішоване знайомство з політиком корисне сьогодні, завтра, післязавтра, але через місяць-півтора саме це знайомство виявиться не зовсім бажаним та корисним для бізнесу. Тоді як перебування на короткій нозі з людьми творчими робить мільйонера вищим хоча б у власних очах.

Я саме роздивлявся фото Захаревича та Сонцевої, коли за спиною почулося:

– Цікаво?

Я повернувся. Діловитий, підтягнутий і суворий Захаревич стояв у дверях.

– У вас тут цілий іконостас.

– Іконостас – це лики святих. Жоден із тих, кого ви бачите поряд зі мною, не святий. А про мене ви й ваші колеги взагалі пишете як про великого грішника.

Захаревич коротко потиснув мою простягнуту руку, і я сприйняв це за добрий знак. Принаймні, переходити на особистості він не збирається. Ми вмостилися один навпроти одного за круглим дерев’яним столиком а-ля «ампір».

– Кави? – коротко запитав Захаревич.

– Можна.

– Зараз принесуть. Коли в мене тут люди, я завжди прошу, аби принесли каву за кількістю гостей.

– Дуже мудро.

– Про мою мудрість, пане Вараво, ви свого часу дуже любили писати. Знаєте, чому я вас прийняв сьогодні? Тому, що ви мене знаєте, а я вас – ні. Точніше, ви робите вигляд, що знаєте мене. Нам пора ближче познайомитись. Ви пишете на економічні теми?

– Ви ж в курсі, на які теми я пишу…

– Мій бізнес не має тепер жодного відношення до теми, яку ви зазвичай розробляєте, – відчеканив Захаревич і повторив: – Не має жодного відношення. Тому я наполегливо просив би не пов’язувати більше моє прізвище з кримінальною тематикою. Ні прямо, ні непрямо.

Секретарка в строгому діловому брючному костюмі принесла дві чашечки кави. Поставила одну перед шефом, другу – переді мною, сказала: «Цукор там уже є» і знову залишила нас сам на сам. Я відпив зі своєї чашечки. Дивно: цукру там рівно стільки, скільки треба. Ні більше, ні менше. До своєї чашечки Захаревич не доторкнувся.

– Ми домовилися, – він не запитав – промовив це ствердно.

Я вирішив промовчати, чекаючи нагоди перейти до того, що цікавить мене. Моє мовчання Захаревич, очевидно, зрозумів по-своєму.

– Так ви пишете на економічні теми?

– Ні. Я слабо розбираюся в дебетах, кредитах і сальдах…

– Сальдо, – машинально поправив Захаревич. – Цей термін не відмінюється.

– Бачте – зовсім не розбираюся. Ну, хіба що стаття про чиїсь відкати може мати відношення до економічної журналістики.

– Мені потрібна людина, яка пише на економічні теми. Хочу замовити кілька матеріалів. Робота буде оплачена. Як, нічого в голову не приходить?

– Бога ради, Григорію Юхимовичу! – я картинно сплеснув руками. – Будь-яке видання тільки раде буде співпрацювати з таким солідним замовником! Дайте доручення Світлані…

– Мабуть, ви мене не розумієте. Чи робите вигляд, що не розумієте. Я не хочу рекламних текстів, проплачених офіційно, через рекламні відділи. Їх ніхто не читає, бо рекламу видно. У мене є інформація, яку треба поширити зі сторінок преси. Це стосується в першу чергу ринку нерухомості, первинного та вторинного. Я не збираюся рекламувати себе та свій бізнес, просто є справді цікава інформація.

– Цікава для кого? Що треба написати: ціни на столичну нерухомість будуть рости чи навпаки – падати? Скільки таких публікацій потрібно, аби вони спрацювали в інтересах вашого бізнесу чи проти бізнесу конкурентів? Бачите, Григорію Юхимовичу, навіть невинна тема може так чи інакше мати не зовсім порядний підтекст. В очах громадськості, звичайно. Я правий?

– Ви – розумний, – відповів Захаревич і тут же підправив власну категоричність: – Не те щоб дуже, але не дурний – точно. Принаймні, вмієте робити близькі до правди висновки на рівному місці. Тому я ще раз запитую: на економічні теми пишете?

– Ні. У термінах заплутаюся, – я подивився співбесіднику в очі.

– Якщо захочете розібратися в термінах – мої консультанти завжди до ваших послуг. Мені здається, пане Вараво, вам просто треба добре платити. Аби ви не писали зайвого і не робили прикрих помилок.

Та-а-ак, золоті слова. Кави в чашечці було рівно на п’ять ковтків, три з них я вже зробив. Розмова на якусь мить зависла, і Захаревич відчув це першим:

– Я сказав, що хотів. Тепер слухаю вас.

– Анжела Сонцева.

– Що – Анжела Сонцева?

– Ви ж знайомі з нею.

– Там, на стінці, ви могли побачити багатьох, з ким я особисто знайомий.

– Але не кожен із них запрошує вас на рядову і не дуже цікаву вечірку. Я бачив вас минулої п’ятниці на презентації кліпу Сонцевої.

– Вона мене не запрошувала. І це була не зовсім презентація кліпу. Якщо ви там були, народ просто відзначав завершення зйомок якогось фільму. Анжела сама була на вечірці гостею.

– Хто ж вас тоді запросив? Чи банкір вашого калібру запросто ходить на подібні тусівки? А посереднього політика на виборах ви теж підтримали просто так? Може, в мене погано з логікою, але я ось що думаю: у Миколи Боброва нема своїх грошей для вкладання в розкрутку молодої співачки. Тоді як участь в абсолютно безперспективній передвиборній кампанії зовсім незначущої особи молодої співачки, в яку вже вкладені певні гроші, забезпечує їй концертне турне Україною під виглядом і в рамках передвиборної агітації. Політик з поля зору зник. Анжела Сонцева залишилася і закріпила свій успіх.

– Що ви хочете цим сказати? Логіка справді дивна…

– Лише те, що до Анжели Сонцевої у вас може бути особиста симпатія. Саме у вашій особі Микола Бобров знайшов основну фінансову підтримку для свого нового проекту. Ви ж буквально десять хвилин тому пропонували мені щось дуже подібне: прихована реклама, непомітний вплив на суспільну думку. З одного боку – концерти Анжели Сонцевої. З іншого – назва структури, за чиєї підтримки все це відбувається. Фінансова група «Південь» починає і виграє при менших, ніж потрібно в подібних випадках, затратах. На передвиборну агітацію політик допоможе вам списати більше грошей, ніж ви робите це на прямій рекламі. Врешті-решт видатки на рекламу можна перевірити і при бажанні докопатися до відкатів. Перевіряти вас як спонсора відомого політика ніхто не додумається. Отже, де-юре – спонсорство і ситуативний союз. Де-факто – ненав’язлива самореклама і промо співачки. Тому, до речі, ви й прийшли на ту вечірку в п’ятницю. Знали – там буде Анжела Сонцева, а ви дружите з нею, а не з маргінальним політиком. Хоча всі думають навпаки. У будь-якому разі, повинні так думати. Я не правий?

– Я правий, – тицьнув себе пальцем у груди Захаревич. – Правий, коли сказав: ви з набору абсолютно ідіотських фактів, які неможливо на перший погляд співставити, примудряєтесь робити цілком логічні висновки. Тільки ви не розкрили мені жодної таємниці – в долі Анжели я брав певну, насамперед – фінансову участь і таємниці з цього не роблю. Інакше точно не прийшов би на згадану вами вечірку. До чого ця розмова, ніяк не зрозумію.

– Коли чесно – я й сам не дуже розумію, для чого почав її, з чого треба починати і що хочу почути, – зізнався я, і це була щира правда. Поки що мокрий щенячий ніс не наткнувся ні на що корисне для себе. – Просто ви повинні знати Анжелу краще за мене. Мені цікаво, якою вона є як людина. Бо про неї як творчу особистість мені вже достатньо наплели.

– Мабуть, казали – порцелянова голова, набита тирсою? Як у ляльки Мальвіни, правильно?

– Десь так, – погодився я.

– У цьому є доля правди, – мовив Захаревич. – Я люблю ефектних молодих жінок, і я в цьому не одинокий. Закидайте мене за це камінням, прокляніть мене, розіпніть!

– Не буду, – я навіть сильно хитнув головою.

– Не треба, – посміхнувся Захаревич. – Спочатку до мене прийшов Микола Бобров… Я не був на похороні, але це трагедія… Отже, він прийшов до мене, ось так, як ви, ось у цю кімнату. Нагадав мені про мої знайомства з відомими артистами. Тоді показав кілька фотографій Анжели і попросив дозволу поставити диск. Он, бачите, магнітофон на столику в кутку? – Я подивився у куток, побачив, кивнув. – Бобров поставив диск. Зовнішність на якісному глянцевому фото плюс цей голос таки справили враження. Покійний Бобров усе ж таки знав своє діло. Потім я познайомився з Анжелою особисто, це була вечірка з нагоди якоїсь нашої річниці. Був невеличкий концерт, серед інших – молода зірка естради Сонцева. Тоді я вперше, до речі, дізнався про отой її бзик…

– Бзик? – насторожився я.

– Інакше не назвеш. Вона відмовлялася співати наживо за столом. Знаєте, є така мода: запрошені на корпоратив артисти сидять на банкеті окремо, за столом хазяїв. І часом, коли їх просиш щось заспівати, вони не особливо комизяться. Навіть імениті собі таке дозволяють. Анжела – ніяк! Причому навіть не відбувалася жартами: таке, знаєте, дитяче: «Не буду!»

– Чекайте-чекайте, а для чого ж її запрошують?

– Ви точно не розбираєтеся в цих питаннях, – поблажливо промовив Захаревич. – Усі вони завжди співають під фонограму. Для естрадників, особливо – молодих та не дуже досвідчених, такі речі в порядку речей. Так само як і для тих, хто влаштовує концерти. Так ось, коли я ближче познайомився з Анжелою, то дізнався: їй можна пропонувати що завгодно, навіть, вибачте, інтим. Але тільки не поспівати, так би мовити, в неофіційній обстановці. Поза концертною програмою, розумієте? Цей пункт навіть довелося згодом, коли почалося те передвиборне турне, включити в її райдер. Знаєте, що таке райдер?

– Ні.

– Це щось типу переліку обов’язкових вимог, без гарантії виконання яких артист до вас не приїде. Я теж від цього був далекий, мене Бобров просвітив.

– Чим вона таке пояснювала?

– Береже голос. Дуже просто і знімає всі питання. Навіть вийшов невеличкий скандал: на заключному прийнятті я особисто як виняток попросив її заспівати «Хеппі бьоздей ту ю» на честь одного іменинника. Знаєте, в стилі Мерилін Монро, як вона президента Кеннеді вітала. Знаменитий факт… Сонцева відмовилася. Я наполягав, адже ж усе відбувається за мої гроші. Вона психонула, почала жбурляти під ноги тарілки, довелося Боброву швиденько її евакуйовувати від мого гніву подалі.

– Ви врешті пробачили її?

– Куди ж я дінуся! Творчим людям треба вибачати їхні маленькі слабкості. Якщо вас Анжела цікавить у цьому плані, ви б краще Наталку розпитали. Знаєте Наталку?

– Наталку? – перепитав я.

– Наталя Зима, її права рука. Подружка, помічниця, стиліст, піар-менеджер – усе, що завгодно. Бобров покійний теж її цінував. Хіба її нема зараз у лікарні біля Анжели?

Я хотів сказати, що мене не пускають у лікарню, та раптом згадав: біля Анжели в Святошинській районній лікарні справді нікого не було. Між тим, про аварію відомо з самого ранку. Близька людина, а саме такою, за словами Захаревича, була невідома мені Наталя Зима, просто не могла не примчати до ліжка потерпілої.

Тим не менше, про Наталю Зиму я почув за всі ці дні вперше. Про неї не обмовилася навіть сама Анжела, хоча колегам по шоу-цеху перемила в моєму ліжку всі кісточки.

Красномовно глянувши на годинник, Захаревич дав зрозуміти – мій час вичерпався. Тому я швиденько закруглив розмову, потиснув простягнену на прощання руку. Уже в дверях хазяїн кабінету зупинив мене.

– Так що, Ігоре?

– А що? – не зрозумів я.

– Подумайте. Я не кожному журналісту і не щодня пропоную ділові стосунки. Якщо протягом місяця ви не захочете переключитися на економічні теми, знайду іншого. Вам лише лікті гризти лишиться. А надумаєте – дзвоніть, без церемоній.

На роботі – все без змін.

Як слід було чекати, смерть відомого продюсера вже не була темою першої сторінки і, відповідно, відділ криміналу цікавили більш резонансні теми. Наприклад, до кінця тижня треба було кров з носа довести до ладу історію про бомжа, безголове тіло якого знайшли на околиці села в Житомирській області, а голову – за десять кілометрів від тулуба.

Нічого особливого, у наш час і не таке трапляється. Родзинка цієї історії в тому, що десять кілометрів у даному випадку не просто відстань між частинами тіла, а й між Житомирською та Київською областями. Тому правоохоронці вступили між собою в цілком зрозумілий виробничий конфлікт: попри те, що були близькими сусідами, підлягали двом різним територіальним відомствам. А оскільки справа про вбивство волоцюги не мала жодних перспектив, сищики Житомирщини намагалися передати тулуб бомжа сищикам Київщини, а ті, в свою чергу, доводили: голова – лише частина цілого мертвого тіла. Отже, логічніше долучити голову до тулуба, а не тулуб до голови. Значить, справу повинні порушувати на Житомирщині.

Помиритися правоохоронці сусідніх областей не могли вже кілька днів. За інформацією мого кореспондента, менти Київщини хотіли накрити колегам із Житомирщини велику поляну, аби ті позбавили їх такого тягаря. Натомість хлопці з Житомирщини запропонували інший варіант: тягнути жеребок, аби все було по-чесному. Кияни категорично відмовилися і висунули інший аргумент: безнадійну справу забирає до себе той, на чиїй території частини тіла виявили раніше. За іронією долі, тулуб та голову знайшли практично в один і той самий час, зафіксований у рапортах.

Тоді правоохоронці Київщини переконали інспектора ДАІ, який знайшов голову, коли зупинився на дорозі під час патрулювання, аби справити в придорожніх кущах малу потребу, переписати рапорт заднім числом, указавши іншу, більш пізню годину виявлення злощасної голови. Афера стала якимось чином відома колегам із Житомирщини, тож вони, не довго думаючи, написали офіційного листа на ім’я міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, звинувативши міліціонерів Київщини в непрофесіоналізмі та корупції.

Зовсім випадково копія листа потрапила в прес-службу. Так цей чорний анекдот став відомий одному репортеру, який співпрацював з нашою редакцією. Йому, ясна річ, і карти в руки – за вибуховою силою подібна історія при правильній подачі могла дорівнювати знаменитій на весь Ужгород бійці між даішниками та міліцейським спецпідрозділом. Редактору вже телефонували з міністерства і наполегливо просили не публікувати матеріалу. Бувалий у бувальцях шеф записав телефонну розмову на диктофон, розпорядився долучити розшифровку до основного тексту, і зараз автор дошліфовував його під моїм чуйним керівництвом.

Власне, журналістові я довіряв. Тому, глянувши на текст одним оком, дав відмашку доробляти, але писати обережно та виважено, частіше вживати звороти типу «на нашу думку», «ймовірно», «як повідомляє наше джерело в МВС», «офіційний коментар отримати не вдалося». Після того, охоловши до гарячої теми остаточно, знайшов у курилці Люську Корбут.

На щастя, вона була там сама. Основні редакційні курці вже розбіглися, та й Люська збиралася бичкувати залишки сигарети. Мене це влаштовувало: не хотілося відкликати її при свідках для розмови тет-а-тет із таємничим виразом обличчя.

– Поспішаєш?

– А що таке? Знову щось про Сонечко почути хочеш? Зачепила тебе гаряча штучка, нє?

– Деякі люблять гарячіше, – в тон їй відповів я. – Наприклад, Наташа Зима, знаєш таку?

– О, знайшов гарячу штучку! – реготнула Люська. – Ти це тільки зараз придумав, Вараво, зізнавайся!

– Мені справді треба вичислити цю Зиму, – я не зовсім розумів її телячих радощів.

– Думаєш через неї пробитися до Анжелки? Нормальні герої завжди йдуть в обхід? Не знаю, Вараво, що ти там собі задумав, тільки нічого в тебе з Зимою не вийде. Сонечко – правда, слабке в нас на передок. Усі, звісно, про це не знають, але кому треба – вона сама сигнал подасть. З Наткою все дуже запущено. Там мужикам робити нема чого, січеш?

– Тобто? Не збираюся я нічого…

– Хоч мені не втирай! – знову реготнула Люська. – Зима до мужиків ставиться холодно. Зате для дівчаток там справжня вічна весна. Досі не дійшло? Рожева вона, Зима твоя… Лесбійка, якщо вже так прямо говорити.

Цього тільки не вистачало!

– Ти свічку тримала?

– Ніхто не тримав. З нею десять хвилин поспілкуєшся – і все, гаси світло. Тусівка один час мусувала тему, що Наталка в Анжелку закохана, тому й служить їй так віддано. Знаєш, Зима – особа не публічна, з нею в основному по телефону чи мейлу народ спілкується. Ще й страшненька вона, між нами, дівчатками… Але в плані інформаційного супроводу своєї кумирки вона може дати фору будь-кому. Ас із асів, я б сказала. Чуйка працює, смак бездоганний, міру в усьому відчуває, мислить нестандартно. З Бобром покійним, царство небесне, вони в парі прекрасно працювали. З Анжелки ж взяти нема чого особливого, голова, наче в ляльки Мальвіни, порцеляна з тирсою всередині. Тільки й чеснот, що голос, личко та фігура…

– Чекай, – я жестом зупинив цей словесний фонтан. – Про, м’яко кажучи, посередні розумові здібності Анжели Сонцевої я вже не раз чув. І вже готовий повірити, що Бобров і, як тепер уже знаю, Наталя Зима, по суті, зліпили з лайна цукерку. Хоча Анжела не видалася мені аж такою вже тупою…

– А ви з нею в основному балакали? – підсмикнула Люська.

Мені довелося визнати – справді, толком поговорити з нею мені так і не вдалося. Те, що Анжела розповіла про звичаї в шоу-бізнесі і свою важку долю, цілком укладалося десь так у півторагодинний монолог. Не так багато часу, аби нова знайома розкрила всі свої розумові здібності.

– Це не має відношення до… – Ту т я запнувся, проте Люська міттєво скористалася моїм невільним промахом.

– До чого? До чого не має відношення?

– До наших з Анжелою стосунків.

– Ага! У вас уже стосунки! Можна тебе привітати, Вараво!

Ще трохи – і Люська Корбут, яка була ким завгодно, тільки не дурепою, зрозуміє, що мій несподіваний інтерес до шоу-бізнесу насправді має досить глибоке підґрунтя. Тому я поспішив згорнути розмову:

– Слухай, мені насправді по барабану, з ким спить Наталя Зима – з хлопчиками чи з дівчатками. Просто зараз мені треба її знайти і дещо в неї запитати. Допоможеш?

– Без проблем, – Люська підморгнула. – Тільки, Вараво, ти щось справді цікаве мутиш. Давай з тобою домовимося: почуєш будь-яку цікаву плітку – тут же зливай мені. Я, здається, тобі за ці кілька днів аж надто багато допомогла. Маю право отримати хоч якусь інформаційну компенсацію?

– Без проблем, – я погодився з чистою совістю, бо точно знав – нічого Люська від мене не почує. Хоча б через те, що довкола Сонцевої енд компані надто очевидно гуртується кримінал.

Уже за десять хвилин я набирав номер мобільного телефону, продиктований Люською. Відповіли лише після сьомого гудка. І відповів чомусь обережний чоловічий голос.

– Слухаю… Хто це?

– Добрий день! – вигукнув я бадьоро. – Мені цей номер дала така собі Люда Корбут, журналістка. Сказала, що за ним реально знайти Зиму Наталю. Правильно?

– А ви хто? – запитав голос після короткої паузи.

– Колега Людмили. Звати мене Ігор Варава, хотів би зустрітися з пані Зимою чи хоча б поспілкуватися в телефонному режимі. Це можливо?

– А на предмет?

– Невеличка професійна консультація. Не для друку, можу вас запевнити. Телефоную як приватна особа. Так я правильно потрапив?

Цього разу пауза затягнулася майже на хвилину. Я навіть обережно гукнув у рурку:

– Аго-ов? Де ви там?

– Так-так, просто я думаю, – озвався голос. – Наталі наразі немає на місці. Її навіть в місті немає. Ви, напевне, чули про трагедію…

– Звичайно. Таке горе…

– Ну, але по обіді вона озветься. Давайте… Ігорем вас звати?

– Так.

– Ага. Давайте, значить, Ігоре, сьогодні, десь так із десятої тридцять вечора, будьте в клубі «Слон». Знаєте, де це?

– Я взагалі не ходок по клубах…

– Нічого страшного. Харківський масив, орієнтир – станція метро «Харківська». Ви машиною чи пішки?

– На колесах.

– Чудово. Орієнтир я вам назвав, а там уже запитаєте. Це невеличкий клуб, але досить відомий. Сядете за барну стійку, Наталя вас упізнає. О’кей?

– Слухайте… для чого така конспірація?

– Вам скажу прямо: за останні дні дещо сталося. Різні люди телефонують. Тому Наталка передала свою трубку друзям, а ми вже координуємо. Добре, Ігоре, до вечора.

Зафіксувавши номер у пам’яті свого телефону, я повернувся до свого закапелка.

Конспірація, паролі, явки – усе це ставало чим далі, тим цікавішим.