Текст книги "Живий звук"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

8. Як стати «зіркою»

Зібрати думки докупи вдалося лише вранці.

Надто вже я був перевантажений інформацією за ці кілька останніх днів, аби швиденько посортувати її і розкласти по поличках. Тому, випивши перед сном ще пива, вирішив для себе одне: раз мені почали робити китайські попередження, значить, або за мною стежать і просто ганяють, як пересічного писаку, котрий розгрібає гній, або мене пасуть, як того, хто почав до чогось наближатися. І це наближення може в перспективі зруйнувати чиїсь плани.

Заснув я з тією думкою, що журналіст, якому погрожують, займається в принципі потрібною справою. А проснувся з на диво чистою та світлою головою і розумінням: молода «зірка» Анжела Сонцева і її покійний продюсер Микола Бобров мають різні історії.

Поставивши каву, заходившись робити бутерброди з ковбасою та сиром і незлим тихим словом згадуючи вчорашню пафосну вечерю, я в процесі приготування сніданку нарешті зміг розкласти по поличках відомий мені мінімум.

Де і з ким була Сонцева напередодні аварії, нікому, крім допитливої Люськи Корбут, діла не було. За великим рахунком, моїй колезі на це теж начхати. Виявляється, Анжела – дама з певною репутацією. Згадавши несподівану сексуальну пригоду, я визнав: репутація не така вже й погана. У паху навіть занило, спогади були не лише відносно свіжі, а й приємні. Так, не відволікатися…

Значить, я засвітився сам – у Святошинській районній лікарні вперше і вчора у Феофанії – другий раз. На перший раз мою появу проігнорували. Тепер моя настирна спроба побачити Анжелу когось почала дратувати. Причому так, що цей невідомий, точніше – ці невідомі вирахували не просто мій домашній, а мій мобільний телефони. Нічого складного, це не секрет, я не таємний працівник спецслужб, а відомий у певних колах журналюга. Номер мого мобільника відомий багатьом випадковим і не випадковим знайомим. Простежити, хто і кому його давав, марна та невдячна справа.

Натомість абсолютно нікого не хвилює, що я першим наткнувся на мертвого Боброва. Матеріал про це вийде, як заплановано, у сьогоднішньому номері. Але телевізійники все одно випередили газетярів. Ексклюзивним буде хіба що фото мертвого продюсера, зроблене автором тексту. До речі, з огляду на сумнівну етичність такого кроку я не вказав, звідки в редакції опинилися ці знімки, і взагалі підписався псевдонімом. Сам текст не дуже великий і абсолютно неконкретний: знайдено мертвим відомого продюсера, за версією міліції – смерть від передозування наркотиків, криміналу нема. Насамкінець – життя покійного, викладене в двох абзацах на основі відомостей з Інтернету. Небезпечною таку публікацію аж ніяк вважати не можна. До того ж невідомий навіть не обмовився про Боброва, хоча моя вчорашня зустріч – у шлунку неприємно забурчало – з Добрянським у першу чергу стосувалася персони покійного продюсера. Адже Добрянський працював не напряму з Сонцевою, а з продуктом, який постачав йому Бобров, – треками, кліпами, шоу-бізнесовою інформацією.

З усього цього роблю простий висновок: ким би не були мої недоброзичливці, їх абсолютно не хвилює історія Боброва. Бо, очевидно, там усе ясно. Зате їм, ким би вони не були, дуже бажано, аби довкола Сонцевої жодних хвиль не піднімалося. Отже, якщо в цій зовсім незрозумілій і, як може видатися на перший погляд, висмоктаній з мізинця історії варто цікавитися чимось, то це – все, що пов’язано з Анжелою.

У її кіцманському дитинстві та чернівецькій юності нема нічого особливого, двозначного, навіть таємного. Значить, неясну поки що загадку Сонцева загадала за останні рік-півтора, з початком київського етапу свого життя і, відповідно, сходження на так званий музичний олімп.

Ну, а ще я повинен мати на увазі – від учора за мною цілком можуть стежити.

З цими думками я допив каву і погнав на роботу.

Мряка, що заявила про себе зранку і псувала всім без того понеділковий настрій, під обід розвіялася. Навіть сонце засвітило, виблискуючи по не висохлих ще калюжах. В одну з таких калюж я заїхав правим колесом, паркуючи машину біля цвинтаря, де саме добігало кінця прощання з Миколою Бобровим.

Відсидівши обов’язкову планівку, я для годиться затримався у своєму робочому закутку, відповівши на кілька нічого не значущих дзвінків, вставивши пістон кореспондентові на випробувальному терміні за поверховість у висвітленні проблем боротьби з проституцією, дав кілька цінних вказівок іншим, переконався, що до кінця тижня відділ криміналу має про що розповісти читачам, а потім непомітно злиняв. Я ще не знав, хто мені може бути потрібен, та був переконаний – когось із таких людей я точно зустріну на похороні Боброва.

Напустивши на обличчя скорботного виразу, я пройшов між могилами до величенького гурту. Чомусь здавалося – продюсер Бобров мусить упокоїтися чи не на Байковому цвинтарі, за конкретне бабло це цілком реально організувати. Та ховали його на Лісовому кладовищі. І то – не його, а урну з прахом. Невідомо, кому прийшло в голову везти тіло спочатку до крематорію і чиє це взагалі було рішення. Місце на цвинтарі все одно меншим не буде… Відтак спалювати мертве тіло – це, в першу чергу, робити неможливою ексгумацію трупа.

Хоча – для чого? Очевидно, розтин нічого особливого не виявив. Наркотична залежність покійного – не таємниця, як і причина смерті. Я труснув головою: накручую себе, придумую по ходу новий детектив, сподобалося, чорт забирай… Пом’янувши чорта на кладовищі, та ще й під час поховання, я мимоволі перехрестився: «Прости, Господи!» Хоча особливої набожності та забобонності за собою ніколи не помічав…

Ставши на віддаленні, я з усієї сили намагався не виявляти зацікавленості до прощальної церемонії. Хоча це справді вимагало серйозних зусиль. Не заморочуючись проблемами шоу-бізнесу, я все ж таки дивлюся телевізор і читаю газети. Тому очі натикалися то на одну, то іншу відому фізіономію. Здавалося, ожили персонажі світської фотохроніки та телевізійні завсідники зійшли з блакитного екрана сюди, на вогку цвинтарну землю. Про таке зібрання репортери зазвичай кажуть: «Там були ВСІ!»

Проте ніхто з «усіх» мене зараз не цікавив. Більше привертали увагу ті, хто прийшов нібито разом із ними, але тримається окремо. Ці сто відсотків не виконують суспільний обов’язок, зберігаючи пристойність і по черзі згадуючи перед розритою могилою чесноти покійного. Вони прийшли самі і справді проводжають його в останню путь. Прийшли, бо не могли не прийти. Але не виступають на імпровізованому мітингу, бо можуть собі це дозволити.

Таких я примітив відносно небагато. Двоє молодих хлопців, майже однакові на зріст, тільки один – коротко стрижений, майже голомозий, а другий, навпаки, із забраним у кінський хвіст волоссям, з вигляду явно збиралися йти. Голомозий щось прошепотів товаришеві, той знизав плечима, кивнув, і обоє, кинувши на спини учасників церемонії прощання по останньому погляду, поволі посунули до виходу.

Я рушив навперейми, перестрівши обох уже за цвинтарною огорожею.

– Молоді люди, можна на хвилинку?

Хлопці озирнулися на мене. В жодній парі очей ані натяку на здивування.

– Ми? – перепитав голомозий.

– Ви, ви… На секундочку… Ви ж були знайомі з Миколою, правильно?

– А вам яка печаль? – байдуже поцікавився він. – Якщо ви преса, то ми нічого не коментуємо.

– Ага, – погодився з ним Кінський Хвіст. – Йдіть, дядьку, на хер.

– Хіба на похороні лаються? – поцікавився я.

– А хіба на похороні до незнайомих людей пристають? – відбрив Кінський Хвіст.

– Ні до кого я не пристаю. Я справді журналіст, але нічого мені коментувати не треба. У мене немає диктофону, мікрофон ніде не вмонтований. Я вас навіть не знаю.

– Тоді якого…

– Чекай, – голомозий притримав Кінського Хвоста за лікоть. – Правда, не треба тут сваритися, прикмета погана. Кажете, не знаєте нас, а самі підійшли…

– Бо мені здалося, ви вважаєте себе більш ближчими до покійного, ніж оця вся братія, – я кивнув у бік кладовища. – А я розсекречуся: це я його мертвим знайшов.

Нарешті вдалося пробити захист: очі в обох зробилися ідеально круглими.

– Мені треба було поговорити з Миколою про одну справу, ми домовилися про зустріч, але, як бачите, він мене не дочекався. Між тим розмова далі актуальна. Чи можу я поговорити про це з вами? Не для преси, можете мені вірити.

– Тоді – для чого? – різко запитав Кінський Хвіст. – І про яку справу? Ми давно розійшлися з Бобровим і все, що думали про нього, вже встигли сказати. Тепер перегоріло, пом’янемо новопреставленого – справі кінець.

– Давайте спочатку хоча б познайомимося, – примирливо запропонував я, простягнувши правицю Кінському Хвосту як найбільш колючому. – Мене Ігорем звати.

– Юрко, – трохи подумавши, він потиснув руку. – Пастушенко. Колись був Пастухом.

– Саня, – простягнув руку голомозий. – Кнуров моє прізвище. Як у того, в «Безприданниці» [12]

[Закрыть], знаєте? Купець там був – Мокій Кнуров…

– Я-то цю п’єсу в радянській школі вчив, навіть твір за нею писав, – криву посмішку стримати не вдалося. – А ви молодшими виглядаєте. Невже п’єсами російського драматурга ще хтось цікавиться?

– У мене бабуся – вчителька російської літератури, – не без гордості сказав Саня Кнуров. – Так що було кому просвіщати. Коротше, Юрко – Пастух, а я – Свинарка, бо прізвище зобов’язує. Теж із літератури. Казка Андерсена, знаєте? Ну, «Свинарка і Пастух»…

Ага, тепер усе зрозуміло. «Свинарка і Пастух». Ті самі, вірніше – одні з тих, хто свого часу бортонув продюсера Боброва. Здогад відбився в мене на обличчі, це не приховалося від нових знайомих.

– Ясно? – для порядку запитав Кнуров.

– Ясно, – кивнув я. – Тільки не все і не зовсім. Ви ж, я читав, побили з Бобровим горшки, причому років чотири тому.

– Трошки менше, тільки це не важливо, – уточнив Пастушенко. – Про скандал швидко забули, та й скандалу як такого не було… Мало хто знову пішов від продюсера Боброва…

– Чому від нього артисти йшли косяками? Людина професійна, досить успішна, своє діло знає, «зірок» штампує…

– О! Ви правильно сказали – штампує, – зауважив Кнуров. – Коли ми це зрозуміли, пішли відразу. Там навіть не в бабках справа, хоча він платив нам менше, ніж ми тоді коштували.

– Тепер нам платять ще менше, зате ми робимо, що хочемо, – додав Пастушенко. – На життя не скаржимося, якщо ви про це.

– Так поговоримо? – я почав форсувати події. – Поїхали кудись, я на машині.

Хлопці перезирнулися.

– Гайда, – погодився Кнуров. – Можемо до нас на базу. Тільки по дорозі треба горілки взяти, пом’янемо по-людськи…

«Базою» мої нові знайомі називали невеличкий приватний будиночок на Осокорках.

На подвір’ї біля паркану іржавів старенький «Жигуль»-«шістка». Замість двох лівих коліс під опору підклали цеглини. Під ріденькими голими кущиками притулилася стара собача буда, де не було жодних ознак собаки чи іншої живої тварини. На даху поряд із пічною трубою стирчав металевий штир, на якому теліпався червоно-чорний прапор, а під ним – невеличке прямокутне жовто-блакитне знамено. Віконниці, відірвані від вікон, стояли біля стіни. Зсередини вікна закривали новенькі жалюзі. На вхідних дверях білою фарбою був старанно намальований великий пацифік.

– Ласкаво просимо, – відчинивши явно новенькі міцні двері, Пастушенко кивком запросив мене всередину.

Внутрішнє убранство цього помешкання теж вражало. Із захаращеного невідомо чим коридору я пройшов просто до великої кімнати. Пічки, на яку вказувала наявність труби, тут не було. Зате по стінах зміїлися труби газового опалення. А по підлозі – дроти різної товщини. Майже весь простір займала професійна, наскільки я розбираюся в цьому, – не надто нова, та все ж таки робоча та надійна музична апаратура. Підійшовши до ударної установки, Пастушенко підхопив барабанні палички, вибив короткий дріб, гупнув по тарілках і поважно відійшов із почуттям виконаного перед кимось обов’язку.

Від великої кімнати відходила ще одна, менша. Крізь прочинені двері я побачив стареньку тахту, на якій хтось спав, накрившись із головою картатим пледом. Боса нога, що стирчала з-під пледа по литку, була явно жіночою. Барабанний пасаж не потривожив сон невідомої особи. Кнуров старанно причинив двері, жестом попросив мене йти за Пастушенком на кухню.

Це місце вражало аскетизмом. Клишоногий, старенький, але старанно витертий стіл, дві табуретки, на які поклали стругану дошку і накрили якимись паперовими плакатами, газова плита на дві конфорки, чавунна, біла колись раковина з краном над нею, із якого скрапувала вода, і посуд, виставлений уздовж стіни.

Господарі почали виставляти на стіл пляшки і закуску, куплену в першому ж супермаркеті, який трапився по дорозі. Відчувши щось над собою, я підняв голову. Просто наді мною навис, прикріплений чимось до стелі, здоровенний тарган. Тіло – з дерева, вусики та лапки дротяні.

– Ага, тарганисько, – прокоментував Кнуров. – Це ми купили в одного художника-алкаша ще минулого Різдва. Він продавав за безцінь, не хотів, аби колишній жінці дісталося. Так і сказав: творчих людей не обдиратиму.

– Для чого він це сюди вмантулив? – поцікавився я.

– Каже – він тарганів, – пояснив Кнуров. – Так він з ними боровся. Не вірите – жодної комахи.

– Де ж тепер хазяїн?

– Ласти склеїв, – мовив Пастушенко. – Отримав свої гроші, покантувався у друзів, тоді гайнув до матері в село, їй частину лишив. З рештою подався у Крим, як потепліло. Там, кажуть, і загнувся. Не просихав кілька місяців… А ми тут собі репетиційну базу бабахаємо. Усе ж дешевше. Ну, мужики, давайте сідати.

Ми розмістилися довкола старенького столу. З табуреток прибрали дошку і одну з них як гостю присунули мені. Пастушенко всівся на другій, а Кнуров осідлав перевернутий пластмасовий ящик з-під пляшкового пива. Він же і банкував, наливши горілки собі – в червоний кухоль із логотипом «Nestle», другові – в чайну чашку з відбитою ручкою і пощербленим краєм. Я нагадав, що за кермом, але все-таки погодився бодай змочити губи за спомин душі, і мені чисто символічно хлюпнули в емальований, у білий горошок кухоль. Потім ми підвелися.

– Царство небесне, вічний спокій, – Кнуров перехрестився.

– Земля пухом, – видихнув Пастушенко.

Я промовчав. Музиканти випили, постояли, витримавши щось схоже на хвилину мовчання, і знову сіли. Кнуров, очевидно, зробив якийсь незграбний та невдалий рух – у той момент, коли його зад опускався на ящик, ящик упав днищем донизу.

Не знайшовши опори, тіло Кнурова впало на дно ящика, і тепер уже не стримався Пастушенко – пирхнув, зовсім не відповідно до серйозності моменту.

– Бл-лін! – закректав Кнуров, з допомогою друга підвівся, підняв ящик, знову перетворивши його на стілець, потім кинув до рота шматок ковбаси.

У повній тиші пройшло ще декілька хвилин, після чого Кнуров знову налив собі і Пастушенкові, цілком справедливо ігноруючи мій кухоль. Тепер не вставали і нічого не говорили, випили та закусили мовчки. Пастушенко зітхнув.

– Давайте, запитуйте. Вас же щось сюди привело.

– Сюди мене привели ви, – я наголосив на слові «сюди».

– А ти не чіпляйся, чувак, – Пастушенко знову легко перейшов на «ти». – Сюди, туди, перетуди, недотуди…

– Він трошки розстроївся, – миролюбиво пояснив Кнуров. – Він із нас двох найбільш гарячий. До речі, ідея розплюватися з Бобровим – моя, але першим плюватися почав Юрчик. Не розумієте? Поясню: Пастух просто сварився з продюсером, але кожна така сварка хоч і викликала бурю, та лише в склянці води, ясно?

– Не зовсім. Це – ваші стосунки, ваше життя, ваші справи, і ви про все це знаєте краще, ніж будь-хто. Мені ж хочеться більш конкретних пояснень, розкладів чи як там усе це називається…

– Воно тобі треба, мужик? – пасивний пофігізм тверезої людини почав поступатися в Пастушенковій натурі агресії підпилої в стилі «не ваше діло».

– Юр, людина по-хорошому до нас прийшла, – Кнуров і далі тримався мирно. – Гірше від цього не буде ані нам, ані тим більше – Бобрику, царство йому небесне. Не хочеш говорити – просто помовч, або ще краще – піди полеж.

– Виганяєш? – Очі Пастушенка недобро звузилися.

– Хлопці, може, я краще піду? – Я зробив вигляд, що піднімаюся. – Потім якось, іншим разом…

– Іншим разом ми просто не зустрінемося. І настрій не той буде, – відрізав Кнуров. – Сидіть. А ти, – він смикнув друга за рукав, – справді помовч. Добре, – він ляснув долонями по колінах. – Про що це ми? Ага! Значить, Юрко постійно мав до Боброва як продюсера різні претензії, які можна було вирішувати в робочому порядку. І вони вирішувалися. Бачите, Юрко взагалі до цього світу має постійні претензії…

– Не жвинди, – цикнув крізь зуби Пастушенко, та вже не так агресивно.

– Навряд чи вам цікава суть кожної претензії, тим більше, що продюсер і артист знаходили спільну мову так само швидко, як сварилися. Просто сварки виникали часом на рівному місці і були в деякому роді безкінечними. Пастух не міг пояснити, чому він відчуває постійний дискомфорт. Він просто відчував його, і все. Це проявлялося у взаємних наскоках та образах, а закінчувалося замиренням. Я вірно кажу, Юр?

Той спочатку знизав плечима, потім – енергійно кивнув, нарешті – мовчки налив собі горілки і зробив ковток.

– А ви, значить, зрозуміли якусь глибинну суть. Вам відкрилася якась вища істина, – я не запитував – стверджував.

– Десь так, – погодився Кнуров. – Це ви по-писаному говорите, а я – по-простому. Тому і запропонував довести хоч один конфлікт до кінця і просто розійтися, поки битися не почали. Зараз розберу все по гвинтиках. Ви, Ігоре, слухали колись музику групи «Свинарка і Пастух»?

– Я чув вашу музику, – обмежився я такою відповіддю.

– Ось і перша помилка! – Кнуров переможно розпрямив спину, налив собі і теж зробив маленький ковток. – Чули ви музику випадково, слухали спеціально – не так важливо. Головне: те, що грала «Свинарка і Пастух», – не наша музика! Усе ясно чи ще пояснити?

– Ви грали чужу музику? Крадену? – спробував уточнити я.

– «Не наше» не означає «крадене», – зараз Кнуров нагадував мені татуся, котрий терпляче пояснює маленькому синові, чому не можна застромляти пальці в розетку. – Це була наша музика, ось тільки сам проект «Свинарка і Пастух» виявився для нас чужим. Не відповідав нашому з Юрчиком та інших музикантів внутрішньому настрою, світогляду, стану душі. Але те, що ми хотіли робити, музику, яку хотіли грати, на той час важче було продати. Неформат, розумієте? Слово таке є.

– Моррісон зараз в Україні був би неформатом, – вставив Пастушенко.

– Приблизно так, – погодився з другом Кнуров. – Рок-н-рол мертвий. Так, принаймні, думають у телевізорі та на радіо.

– Чекайте, – я зібрався з думками. – Наскільки я розумію, «Свинарка і Пастух» грали хіп-хоп чи що…

– Чи що, – гмикнув Кнуров. – Ви, як я бачу, не дуже шарите в музиці…

– Зовсім не шарю, – чесно зізнався я. – Хоча «Ласковый май» від «Ролінг стоунз» відрізнити можу. Ну, ще скажу, є голос у якогось співака чи співачки чи нема. Наприклад, у Сонцевої, останньої протеже продюсера Боброва, голос є.

– Нормальний у неї голос, – погодився Пастушенко. – Їй би цим голосом не гоп-цаца співати, а щось інше. Тільки Бобрик не дає… не давав… І нам не давав. Сказав – будете надавати українській класиці хіп-хопового звучання: все, не підходь. А ми хочемо нормальний європейський мелодійний рок лабати. До того ж із елементами фолку, січеш?

– Бачите? – Кнуров кивнув на друга. – Розійшовся. Він правий, у принципі. Бобров на це заявляв: «Фолк-рок грає кожен, кому в голову зайде. Якщо обхіпхопити версію якого-небудь вірша з репертуару класика української радянської літератури, це буде як мінімум прикольно». Прикольно, розумієте? Ми повинні були, за задумом продюсера Боброва, ламати себе і грати прикольну музику! Тому, до речі, «Свинарка і Пастух» – щось типу старої казки на новий лад.

– Не думаю, щоб така музика стала, як ви кажете, форматом, швидше за мелодійний рок, – засумнівався я.

– Ха! – знову ляснув себе по стегнах Кнуров. – Щоб ви знали: «прикольно» – єдиний формат і єдине правило в нашій країні! Тому ми так швидко почали потрапляти в ротації на ефемках та музичних каналах. Нам давали ефіри, бо все це – прикольно! Перше бабло за це почало приходити вже через чотири місяці після того, як першу пісню прокрутили по радіо. Тільки до альбому справа не дійшла, ми вчасно зупинилися. Одне діло – коли таку хрінь час від часу слухаєш в ефірі і бачиш у телевізорі, інше – коли є диск та відповідний імідж. Більше ніхто ніколи нічого нормального нам не запропонує. Це ж «Свинарка і Пастух», два клоуни, вони топчуть класику ногами, і все це називається «сучасним звучанням» та «переосмисленням». З нами різні патріотичні організації судитися збиралися. Нічого в них, правда, не вийшло, тільки рейтинги «Свинарки з Пастухом» підняли. Боброву вигідно. Коротше, – Кнуров знову налив собі та Пастушенкові. – Дізнався я різні там нюанси. Знайшов шпаринку: поки музичний альбом не зведений до кінця і не оформлений як власність продюсера Боброва, ми як музиканти і автори мали право забрати весь матеріал. Або заборонити його використовувати. Бобров почав буянити, вимагати відступного. Мовляв, я бабло на вас витрачав, тепер ви мені винні.

– Во! – Пастушенко скрутив спочатку дулю, потім показав середнього пальця, тоді зігнув руку в лікті, потому випив і, нарешті, перехрестився. – Усі концерти ми чесно відпрацювали. На кліпи та треки не претендували, хай подавиться. Раз не буде альбому – то й не буде. Від «Свинарки та Пастуха» нічого не лишилося. Побули «зірками» кілька місяців – і харе! Спробували з іншим продюсером, той запропонував по клубах грати, на корпоративних вечірках. Не наше… Ну, тепер, значить, ми вже три останніх роки називаємося «Корпорація». Кому треба – той нас знає. Нічьо, живемо. Ось бабла нарубаємо, вкладемо в цю хату, зафінаримо тут студійку звукозапису – нічьо! Прорвемось!

Я заплющив очі, аби впорядкувати все, що почув. Видно, зрозумівши мене, Кнуров підсумував:

– Тепер розумієте: покійний Бобров любив ламати своїх артистів. Не буквально, не об коліно. Просто ставив перед фактом: «Будеш робити не що хочеш ти, а чого хочу я». Не він тебе ламає – артист переламує себе сам. І це Бобров подавав, наче подвиг. Міняйте себе, говорив, учіться бути іншими, пристосовуйтесь, працюйте не тільки на публіку, а й для публіки. Покажіть самі собі інших себе, ось таке вигадючував. Якщо хтось починав кривитися, у хід ішла важка артилерія – бабло. Мовляв, на тому, що ви робите, грошей не заробиш. А я, Бобров, хочу вам допомогти. Вірний заробіток плюс статус «зірки». Хто від такого відмовиться?

– Але ж люди від нього йшли косяками, – зауважив я.

– Вірно. Хто раніше, хто – пізніше. Він не хотів нічого розуміти. Як це так: він робить когось відомим та багатим, а вихованці замість «дякую» серуть у борщ, розривають контракти, своєї вигоди не бачать. Ось така музика, Ігоре, – зітхнув Кнуров.

За спиною в мене почувся якийсь рух, і на кухню зазирнула заспана, розкуйовджена, закутана в старий потертий чоловічий махровий халат дівчина. Праву брову прикрашали два кульчики.

– Бухаєте? – позітхнула вона.

– Згинь на хрін, – роздратовано шугнув її Пастушенко.

– Поспи ще, кицю, – переклав другове прохання Кнуров.

– Мудаки, – зробила висновок дівчина, почухала лоба над сережками і зникла в надрах будинку.

Я провів її зацікавленим поглядом, потім зиркнув на годинник.

– Ну, пом’янули. Дякую, що не вигнали і трохи прояснили всю цю вашу кухню. Ось тільки ще одне: ви думаєте, Сонцеву ваш колишній продюсер теж ламає?

– Ми нічого не думаємо про галіму попсу, – Пастушенко глипнув на мене поглядом хижака.

– Не знаю, – щиро відповів Кнуров. – Чесне слово, нам Анжела Сонцева зовсім не цікава. Голос класний, личко гламурне, у голові – тирса. Може, саме таке поєднання Бобрику потрібне. Безголові не бунтуватимуть, а це для нього актуально.

– Панки хой! – Пастушенко помахав мені складеним із вказівного та середнього пальця знаком «V».

Мені нічого не лишалося, як попрощатися з «Корпорацією».

Проходячи до виходу, я побачив ту саму дівчину, вигнану хлопцями далі від чоловічої розмови. Вона стояла в меншій кімнаті біля вікна, спиною до мене, зовсім гола, і прилаштовувала на голові навушники.