Текст книги "Живий звук"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Але про кримінал я подумав не даремно. Якщо його шукати, то в першу чергу – поряд із Бобровим. Довкола наркоти завжди кримінал, кажу вам як фаховий у недалекому минулому кримінальний репортер. Бобров і Сонцева – це Пігмаліон і Галатея [10]

[Закрыть]. І якщо Пігмаліон-Бобров міг влипнути в якусь некрасиву та небезпечну наркотичну тему, то це так чи інакше могло зачепити його підопічну, його мистецьке творіння – Галатею-Сонцеву. Ось цей напрямок розвитку думки видається мені більш правильним.

Зашипіло. Я здригнувся. Кава закипіла, википіла і розлилася по плиті, заливши конфорку. Матюкнувся, вимкнув газ, із жалем подивився на втрати, та прибирати не поспішав. Потім, поки тримаю думку за хвоста.

Я знову за комп’ютером, пальці бігають по клавіатурі, «миша» мандрує по пошукових сайтах. Що в нас є по Миколі Боброву… Ось, Микола Бобров, досить успішний продюсер, бла-бла-бла… Відкрив нові імена… Так… Успіх продюсерського центру Боброва… Оп-па!

Цікаво, чи звернув хтось увагу на цю дивну систему?

1999 рік, жовтень. Бобров «розкручує» бойз-бенд «Екс-міністри». Рік колектив успішно працює, а потім, у листопаді 2000-го, розриває з продюсером угоду і переходить в іншу агенцію. Хлопці дають інтерв’ю: їм обіцяють більш вигідні умови, Бобров – тиран і думає лише про власну кишеню.

Поїхали далі. 2001 рік, через три місяці після краху «Екс-міністрів» – новий проект Миколи Боброва. Тепер уже одразу два колектива: фолк-група «Коловрат» і попсовий дівчачий дует «Мереживо». Протрималися до зими 2003-го, потім – одна за одною гучні заяви про самодурство Боброва і розривання з ним угоди.

Пауза до літа того ж, 2003 року. Тоді – група «Свинарка і Пастух», спроба пробити напрямок, як каже сам продюсер, «українського хіп-хопу». Вийшло, але все закінчилося дуже швидко. Акурат під ялинку нового, 2004 року «Свинарка і Пастух» поклали своєму продюсерові «подарунок»: забрали весь напрацьований матеріал і, нічого не пояснивши і ні на що не поскаржившись, пішли від «батька». Спочатку – до іншого, а через деякий час – взагалі в нікуди. Була група – нема групи.

З весни-2004 до літа-2005 – ще два проекти із заявкою на успіх і з таким самим результатом: артисти змінили продюсера. Про жодного з них я не чув, хіба десь зачепилося за вуха «Свинарка і Пастух», уже не згадаю, де і коли. Тим не менше, Боброву не позаздриш. На ньому наче прокляття яке лежить. За що не візьметься, всі його рано чи пізно кидають через болт. Тут забухати легко, не кажучи вже про наркоту. Вони, творчі люди, всі з прибабахом. До того ж наркотики в їхньому середовищі – це тема, а водяра – «бичачий кайф».

Ага, ось коротке повідомлення для «жовтої преси»: відомий продюсер Микола Бобров їде за кордон лікуватися від наркотичної залежності.

Склавши два і два, я навіть здивувався, як легко зробив висновок, що справді лежав на поверхні.

Анжела Сонцева – така собі Попелюшка з провінції. Микола Бобров – успішний, у принципі, столичний продюсер та невтомний шукач талантів, якому наче пороблено. Йому фантастично не щастить у роботі та особистому житті. Може, він і правда самодур, але – самодур професійний. Сонцева – його відкриття і, можна сказати, остання надія. Бобров не хоче її втрачати, тому робить усе можливе, аби знову повернутися в шоу-бізнес і, по можливості, надовго.

Могла Анжела висловити бажання в один прекрасний день піти від «татка»? Могла, з огляду на дивну карму Боброва.

Міг Бобров з цього приводу знову впасти в депресію і згадати старі способи гасити її? Цілком.

Але – чи всі артисти міняли «татка» без сторонньої допомоги та підказки, самостійно? Не факт.

Чи вигідно у нас перекуповувати музичні проекти? Не знаю. Артисти не йшли в перехід жебрати, хтось їх та й підхоплював, підбирав, обігрівав…

Ще не знаючи, до чого можу додуматися, я знайшов у пам’яті свого телефону номер Люськи Корбут.

7. Індійська кухня і китайське попередження

– Вечеряти будемо? – запитав новий знайомий.

З меню, яке він підсунув до мене, я не зрозумів майже нічого. Жодної назви. З віком я перестав соромитися власної необізнаності. Бо, врешті-решт, суть моєї професії в тому, аби щось постійно питати і перепитувати. Новий знайомий помітив мою невпевненість, тому рішуче розгорнув свій екземпляр меню:

– Салат «Самундрі», – назву він вимовив, не затинаючись. – Два. Ви як до індійської кухні, нормально?

– Якщо не пекуче, – чемно погодився я на індійську кухню. – У мене вже кілька разів підозрювали виразку…

– Це від дешевої горілки, – кивнув співбесідник. – Сам колись під таким дамокловим мечем ходив. Значить, два «Самундрі» і курку карі, дві порції.

– Пити що будемо? – ввічливо поцікавився офіціант у червоному фартуху.

– Ви пийте, що хочете. А ми з колегою – віскі, «Джим Бім».

– За кермом, – попередив я.

– Так само, – сказав новий знайомий. – Тоді по п’ятдесят, льоду побільше.

– Приймається. Тільки мені не розбавляйте, – зауважив я.

Офіціант нечутно зник. У напівтемному затишному залі крім нас вечеряло ще четверо. Гурт зайняв місце за столиком у протилежному кутку.

– Тут завжди так людно? – поцікавився я, далі не знаючи, як і з чого почати потрібну мені розмову.

– Ми тут сидимо, бо я замовив столик, – пояснив співбесідник. – Усі столики замовлені, але – на пізніше, десь за годину народ почне стікатися. Цей, за яким ми сидимо, теж треба десь за півтори години звільнити.

– Усе так серйозно?

– А ви як думали?

Мого нового знайомого звали Антон Добрянський. Я запитав Люську, хто з її знайомих знає про наш шоу-бізнес якщо не все, то багато, і вона, не довго думаючи, назвала його прізвище. Прямий телефон довго давати не хотіла, але ж і я не останній лох, аби поспілкуватися з кимось потрібним мені через якусь там секретарку або піарщицю.

Добрянський кермував одним із найбільш потужних музичних телеканалів, однойменною FM-станцією, контролював спеціалізований глянцевий журнал, який видається в Україні за американською ліцензією, і кілька інтернет-ресурсів. Причому цими відомостями Люська обмежилася. Коли вона вигукнула в трубку: «Ти що, Вараво, Добрянського не знаєш?», я уявив собі її круглі очі і, чесне слово, мені на мить стало соромно. Ось такий я відсталий від життя, не знаю Добрянського.

Коли Люська перерахувала всі підзвітні моєму новому знайомому структури, відразу спрацювало: звідки гроші і хто їх через усі ці ресурси успішно відмиває. Подумавши трошки, вирішив – яка мені, на хрін, різниця! Зараз мені треба поговорити з компетентною людиною. Люська такою не була, інформація з Інтернету ні на що не наштовхувала.

Коли Добрянський відгукнувся, я тут же послався на Людмилу Корбут і несподівано для себе почув, як голос на тому боці дроту дещо змінився. Або в них щось особисте, або, і це більш імовірно, наша Люська цілком влаштовувала його наданням журналістських послуг. Я сказав: «Треба поговорити». Він відповів: «Ну, раз треба…», і призначив зустріч в одному з ресторанів «Козирної Карти» [11]

[Закрыть]. Приблизно уявляючи цінову політику, я завбачливо прихопив із собою суму, за яку в переході на Майдані можна випити десь сорок чашечок кави з автомата. Або двадцять чашечок з двадцятьма сосисками, загорнутими в тонкий, безбожно гарячий млинець.

Добрянський почав замовляти, і я зрозумів: із ввічливості спробую заплатити за себе, а потім дозволю йому себе пригостити.

– А що таке «Самундрі»?

– Салат. Креветки, морська капуста, різні там спеції.

– Значить, я купую в магазині за рогом півкіло креветок, готовий салат із морської капусти…

– У них тут постачання не з магазину за вашим рогом, а пряме. Це не свіжозаморожені продукти харчування і не напівфабрикати. Народ почав це розуміти, тому і столики замовляють. А мережа розширюється.

– Не знаю, не знаю… Щодня їсти за такі ціни…

– Не їжте, – Добрянський знизав плечима. – Вас Ігорем звати?

– Так точно.

– У якому полку служили?

– Я закосив від армії і пишаюся цим безмежно. «Так точно» – це щось типу приказки…

– Люблю всілякі приказки. Наприклад, тайм ітс мані. Час – це гроші, ву компрене?

Принесли віскі. Добрянський взяв свою склянку, погойдав у руці, слухаючи, як легенько тарабанять об його стінки крижані кругляші.

– Час – це гроші. Валяйте, в чому там справа.

– Микола Бобров.

– Він помер.

– Не новина.

– Про померлих – добре або нічого.

– Я не прошу, аби ви почали мені говорити щось погане…

– Чому я взагалі повинен вам щось говорити? Про Боброва і взагалі…

Я спробував подивитися йому в очі. Добрянський явно уникав прямого погляду, але не через те, що чогось боявся. Видно, така манера спілкування була для нього характерною.

– Сонцеву знаєте?

– Хто ж її не знає…

– Вона в лікарні.

– Знаю. Нічого страшного. Личко пошкодила, але, кажуть, не сильно. Залатають.

– Пластична хірургія не з дешевих. А Бобров мертвий.

– Ви думаєте, Сонцевій нема кому оплатити лікування? Такий проект не буде довго валятися ані на землі, ані на лікарняному ліжку. За її здоров’я і спомин душі Коляна…

Відпивши зі своєї склянки, Добрянський акуратно поставив її на стіл. Свої п’ятдесят грамів віскаря я, не стримавшись, лигнув одним махом і навіть закашлявся. Тим часом принесли салати, дві порції «Самундрі». Крім капусти і креветок там були ще якісь морські потвори. Кальмари чи восьминоги – я все ж таки краще знався на салі й ковбасах. Добрянський, побажавши «смачного», заходився їсти. Я теж колупнув свою порцію виделкою. Їсти не хотілося зовсім. Не зважаючи навіть на те, що іншої нагоди скуштувати страву індійської кухні в українському виконанні в мене, з налаштованим на хот-доги шлунком, більше не буде.

Мій співбесідник поводився майже так само. Хоч і змітав із тарілки все, що на ній лежало, робив це без жодного видимого задоволення. Їв, бо треба їсти і чимось заповнити паузу в розмові з незнайомою і малоцікавою людиною.

– Ще віскі? – запропонував Добрянський, відсунувши тарілку.

– Мабуть, ні.

– Я теж так думаю. Давайте до якихось справ. Я взагалі-то трошки хамуватий чоловік. Це дозволяє краще керувати власним часом і часом інших. Бо зустрінуться, почнуть щось мусолити… Мені від вас нічого не треба. Що цікавить вас?

– Поняття не маю.

– Тобто?

– Ви назвали себе хамуватим, – розвів я руками. – Я себе можу назвати лише чесним. Це не означає, що я ніколи не брешу. Люди в принципі брешуть, навіть частіше – коли не хочуть цього робити. Та в цьому разі мені простіше чесно сказати: я ще не знаю, чим ви можете мені допомогти. Мабуть, чимось можете. Поки не знаю чим.

– Гм… – Добрянський зробив ще один малесенький ковток. – Тоді давайте по порядку. Отже, Микола Бобров і Анжела Сонцева. Ви – журналіст і копаєте під когось, так, ні?

– Ні, – за великим рахунком, я навіть не збрехав, бо поки що не копав, а шукав, у який ґрунт штрикнути лопатою. – Я далекий від того, чим займаються артисти і їхні продюсери. Як мінімум мені хотілося б знати про це трохи більше від людини, яка крутиться в цьому бізнесі.

– Бізнесу нема, – Добрянський відсунув свою тарілку майже на середину столу. – Ні шоу, ні бізнесу в тому розумінні, в якому обиватель звик це собі уявляти. Скрізь співаки живуть із продажу дисків, кліпів та частково – концертних турів. У нас популярний співак насамперед заробляє, співаючи на підтримку політиків під час халявних концертів. Потім – сольні концерти, гонорар за які наперед обумовлено. Своє бабло артисти та їх команди повинні отримати незалежно від того, добре продаються квитки чи погано. Я колись давно був продюсером, чи, як тоді казали, концертним директором одного музиканта, який тепер у мене подвизався редактором на радіо і прекрасно себе почуває. Так ось, для залу, заповненого на третину, ми не співали. Але дві третини від домовленого гонорару все одно з організаторів скачували – компенсація за витрачений час.

– Бобров працював за такою ж схемою?

– Схема – термін економічний. Навіть сказав би – кримінальний.

Добрянський замовк, бо нам принесли курку карі. Я не стримався, понюхав. Запах чомусь віддалено нагадав мені аромати «Макдоналдса». Мій співбесідник на якийсь час замовк, працюючи щелепами. Спробував і собі. Так, мабуть, це смачно, але мій шлунок до такої кухні точно не звик і ще не скоро пристосується.

– Ну, так про схеми, – Добрянський дожував, витер масні губи серветкою. – Я б ужив тут слово «принцип». Покійний Колян знав, що, де і почім, саме тому фінансово не прогорав. Його майже ніколи, а останнім часом – взагалі ніколи не кидали партнери. Значить, дивіться: музичний телеканал та станція-ефемка наповнюються певним змістом. Продукцією, можна так сказати. Радіо люди слухають, «ящик» – дивляться. Значить, у «ящику» треба показувати музичні кліпи, по ефемці досить просто крутити музику. Кожен показ і кожна композиція в радіоефірі теоретично коштують грошей. Витрати на хорошу популярну музику покривають продажем рекламного часу. За що платитимуть рекламними? За Анжелу Сонцеву? Не смішно.

– Невже вона зовсім безнадійна? – вирішивши для себе, що курку карі я вже не їстиму, відсунув від себе таріль.

– Уже ні. Рік тому – так. Вона може мати чудовий голос, що, власне, є, але вона рік тому була нікому невідомою початкуючою «зірочкою». Значить, Бобров платить бабло за те, що, грубо кажучи, я розміщую її відео в теле– та радіоефірі. Як бонус Бобров отримує безкоштовні згадки про свою підопічну в Інтернеті на, умовно кажучи, моїх ресурсах. Сонцева потрапляє в ротацію і, ясна річ, жодних відрахувань за це не отримує. Замість того я плачу, скажімо так, власні гроші за нову музику та нове відео від іноземних виконавців і тих кацапських, котрі тепер у топі. Продюсери молодих російських виконавців так само платять за ефіри, ми для них – перспективний та вдячний ринок, у який треба входити.

– Поки що, як я бачу, наша популярна музика – досить затратна.

– Не вся. Є вже більш-менш сформоване коло виконавців, яким телеканали платять за відео, а не навпаки. Але Сонцевій до цього ще рости й рости… ну, хоча б років з півтора. Але, – Добрянський багатозначно націлив пальцем на мене, – певні етапи вона вже пройшла. Скажімо, було в неї три кліпи: хороший, нормальний і поганенький. Усі вони крутяться в музичному телеефірі місяців зо три. Потім я за окрему плату та окрему домовленість вставляю хороший кліп у спеціалізований хіт-парад. Три тижні – і Сонцева на вищій сходинці. Це вже – привід для журнальної фотосесії та невеличкого інтерв’ю. І за це теж не платиться. Далі, як кажуть, процес пішов сам. Сонцева чи хтось інший на слуху та на виду, і тепер вкладені в проект бабки починають повертатися продюсеру. У нашому випадку – Боброву.

– Йому вже нічого не повернеться, – вставив я.

– Угу, – кивнув Добрянський. – Але перший, найважчий етап пройдено. Тепер при докладанні не надто великих зусиль Анжела Сонцева почне якщо не нести продюсеру золоті яйця, то, в усякому разі, давати не захмарний, але стабільний прибуток найближчий рік. Поки від знайомих хітів не почне зводити зуби. Це ж усе продукт споживання. Сьогодення, розумієте? Його, як шкарпетки, треба постійно міняти, оновлювати тощо. Ви щось таке сподівалися почути?

– Загалом так. Ще два питання, чи у вас із часом…

– Нормально, – Добрянський ковзнув поглядом по циферблату. – Мені навіть самому стало цікаво. Не кожен день доводиться пояснювати елементарні, в принципі, речі.

– Тоді… Коротше, якщо Анжела Сонцева – бізнес-проект, то чи вигідно було комусь перехопити його в Боброва? Скільки взагалі все це коштує і звідки гроші?

– Гм… Звідки продюсери беруть гроші, не знає ніхто, крім них самих. Я теж продюсер, і теж не скажу стороннім, не кажучи вже про колег, як вирішую фінансові питання. Сонцева як співачка рік тому не коштувала ні хріна. Тепер покійний Колян плідно попрацював, і вона, відповідно, має певну вартість. Але переманити артиста… Можна, тільки не у випадку з Бобровим.

– Навіть так? Не відпускав?

– Навпаки. Коля Бобров – персонаж у цьому відношенні унікальний. Анжела чи не єдина на моїй пам’яті, хто не збирався йти від нього. Решта тих, кого він підібрав, буквально витесав із поліна та розкрутив з нуля, раніше чи пізніше йшли від нього. Хто – під крило конкурента, хто – в нікуди. Можете не вірити, але на Сонцеву в наших колах навіть ставки жартома почали робити: чи довго дівчинка протримається. Потім перестали. Вона виявилася на диво вірною своєму татові Карлу, – Добрянський враз сперся руками на край столу і подався ближче до мене всім корпусом: – Багато в чому Колян винен сам. Поводився з підопічними не дуже коректно… Але всі ці сварки та розриви з тими, кого знаходив і піднімав, поступово заганяли його в депресію. Спочатку алкоголь, потім – наркота. Раз ми вже говоримо про Боброва, думаю, обоє знаємо, від чого він помер?

Так. Хтось систематично постачав його кокаїном, а потім форсував події: прийшов, збив з ніг потужним ударом, аби не рипався, і вгатив бронебійну дозу герича. Якщо це не так, тоді я – іспанський льотчик.

– Передозування, – я вирішив обмежитися такою відповіддю.

– Колян був сильним професіоналом, коли все йшло в потрібній колії. Коли починалися збої в програмі, він ставав слабким.

– Аварія Анжели – збій у програмі?

– Не знаю, – співбесідник відхилився. – Бо не знаю його програми. Наскільки відомо, з дівкою нічого аж такого страшного не сталося. Що відбулося в душі Боброва, яка шестерня стерлася, яка гайка розкрутилася – поняття не маю. Завтра, до речі, похорон. Але все одно, крім пліток про спосіб залишити життя, нічого конкретного там не почуєте. Ну, так, – він знову мазнув поглядом по своєму годиннику. – Якщо вам справді потрібно поговорити з кимось про нереалізовані творчі плани, знайдіть режисерів, котрі з ним працювали. Або, ще краще, когось із його колишніх підопічних. Ось так.

Добрянський махнув рукою. Халдей намалювався поруч миттєво, акуратно поклав на стіл замшеву течку з рахунком усередині. Мій співбесідник поліз по гроші.

– Та ну, я розберуся, – для годиться спробував зупинити його я. – Ви ж час витрачали.

Зараз він царським жестом відмахнеться, загляне в течку…

– Ну нехай, – погодився Добрянський. – Якось іншим разом… Смачного.

Проводжаючи його поглядом і дратуючись від очікувального погляду офіціанта, я подумки обізвав себе піжоном. Тоді поклав у течку кілька купюр, принципово дочекався здачі і, все ж таки не доївши замовлену курку, пішов зализувати рани.

Сонцеву перевезли в приватну клініку, подалі від набридливих очей.

Ну, цього слід було сподіватися. Власне, я й не думав, що після скандалу, влаштованого іменитою пацієнткою, мені дозволять із нею побачитися вдруге. Нехай лікарня «рідна» і керівництво мені дещо зобов’язане, нікому не хочеться заводитися через очевидну дурню.

Проте адресу лікарні мені все ж таки дали, і я подався через усе місто в бік Феофанії. У тамтешній лікарні я ніколи не був. Але, як більшість і виробників, і споживачів інформації, знаю: там люблять пересиджувати тяжкі часи українські політики, над якими завис дамоклів меч, та доведені до нібито передінфарктного стану українські бізнесмени. Щось не пригадую, аби там якорилися діячі шоу-бізнесу, навіть імениті. Значить, Анжелу Сонцеву, перспективну, та все ж таки – початківку, туди хтось заховав від сторонніх очей свідомо.

Покровитель.

Сама Анжела навряд чи спланувала подібну комбінацію. Я знайомий зі співачкою дуже мало, спілкувався і того менше. З того, що я вже дізнався про неї, склалося враження: дівчина метка, свого не випустить, та аж таким комбінаторським розумом не відзначається. Враження і не погане, і не хороше. Серед нас багато таких. Он я сам не з лоєм у голові.

Отже, у Феофанії Сонцеву хтось заховав. Що це може означати? Лише справедливість моїх припущень. На неї справді вчинили замах невідомі. Натомість інші невідомі взяли справу в свої руки, на якийсь час зробивши співачку недоступною. Виходить, скромна Попелюшка з шоу-бізнесу комусь почала серйозно заважати, а комусь навпаки – дуже потрібна.

Зупинивши машину неподалік від знаменитої лікарні, я вийшов, розім’яв затерплі від цілоденного сидіння то за столом, то за кермом суглоби, недбало запхав руки до кишень куртки і рушив до входу. Мене ніхто не зупиняв, у вестибюлі також не було очікуваних мордатих сек’юріті. Та вже за кілька хвилин я повертався назад: жіночка в білому халаті з реєстратури сухо відповіла: інформація про пацієнтів, їхній стан і відвідування хворих лише для рідних і тих, кого пацієнт вніс у спеціальний список. Хоч списку я не бачив, проте точно знаю – мого прізвища там немає.

Нехай так. Йдучи до машини, я на ходу озирнувся, пробіг очима по освітлених вікнах палат, наче намагаючись вирахувати, чи виходить Анжелине вікно на цей бік. Потім сів за кермо і поїхав додому.

Мобілка в кишені ожила, коли я вже встромляв ключ у замок, тримаючи в лівій руці літровий пластиковий балон темного пива. Повернувши ключ, відчинивши двері і зайшовши в квартиру, я прихилився до одвірка і витягнув телефон. Зиркнув на дисплей.

«Приватний дзвінок 1» – висвітилося на ньому.

– Слухаю.

– Вараво? – голос чоловічий, досить молодий і зовсім не знайомий.

– Так, це я.

– Ігор Варава? – перепитали на тому кінці.

– Так точно, – погодився я.

– Не крутися там, де співачка. Зрозумів мене?

Я промовчав. Подався вперед, взявся за ручку і потягнув на себе вхідні двері, міцно притискаючи їх. Автоматично замкнувся замок.

– Не чую. Зрозумів?

– Хто це? – дурнішого питання годі було вигадувати.

– Дід Пихто. Дай співачці спокій. Хай вона спокійно приходить до тями. Усе, що треба, журналюги почують. Дійшло?

– Ні. Що…

– Нічого, – перервав мене незнайомець. – Моя справа – сказати. Вважай нашу розмову першим китайським попередженням.

На тому боці закінчили розмову.

Якийсь час я дивився на телефонну трубку. Потім, відкрутивши кришку з балона, ковтнув пива. Після чого наклацав на телефоні функцію «Прийняті дзвінки», побачив напис «Приватний дзвінок 1», вибрав функцію «Дзвонити» і натиснув виклик.

«Абонент не може прийняти ваш дзвінок», – відповіли мені механічним жіночим голосом. Хто б сумнівався…