Текст книги "Живий звук"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

А в нас тут що?  «Тексти пісень – Анжела Сонцева». Та-а-к…

Правда, з джазом сьогодні каші не звариш. Джазові диски ось так, на кожному кроці, не купиш. Тому і не продають. Зате на «дорослого Чебурашку» попит стабільний. Мені раптом здалося, що Анжела переводить себе на пси і відчуває це. Тому, очевидно, вона й зачепила мене. Поводить вона себе, мов дитина-переросток, примхлива лялька з порцеляновим мозком. Тільки не треба нас дурить, твої губи та сильні пальці. Це називається або недостатня реалізованість, або взагалі – нереалізованість.

У дівчини із зовнішністю безтурботної доньки багатих батьків та пестунки долі – серйозний дорослий голос. Два в одному.

Куди ж ти поспішала так рано, Сонечко? Хто гнався за тобою? І чи гнався хтось?

Усе ж таки мої нерви не змогли надто довго витримувати дорослих Чебурашок, крилатих танків та поцілунків із розою вітрів. Вимкнувши диск і кинувши його собі в бардачок – нехай Анжела колись підпише! – я запустив мотор. Час їхати на зустріч із найближчим другом потерпілої.

З дороги передзвонив, аби переконатися, що Бобров не передумав. Абонент не може прийняти мій дзвінок. Усе правильно. Він же попереджав – вимкне телефон, аби не діставали.

Час усе ж таки хоч повільно, але спливав. До потрібного мені багатоповерхового будинку на Харківському шосе я під’їхав, коли почало поволі сутеніти. Про всяк випадок набрав Боброва знову. Глухо.

При вході сиділа тітонька-консьєржка, для якої прізвище «Бобров» була наче паролем. Кивнула, навіть номер квартири нагадала. Ліфт підняв мене на сьомий поверх. Двері потрібної мені квартири вирізнялися навіть серед інших по дорослому оздоблених дверей. Не просто броньовані, не просто дорогі: вони своїм зовнішнім виглядом нагадували двері банківського сейфа. Такі зазвичай успішно штурмують грабіжники банків в американських фільмах. Картинка вражаюча. Може, успішний продюсер так і повинен жити? А може, масивні та ексклюзивні двері – єдине, що в Боброва лишилося і чим він пускає всім пил в очі? І за дверима мене чекає подертий засцяний матрац, традиційне ложе кожного серйозного системного наркомана, який не продав матрац лише тому, що такий товар нікому не потрібен…

Женучи від себе дурні думки, я натиснув на дзвінок.

За дверима дзенькнуло. Та відчиняти мені не квапилися.

Я натиснув ще раз, потім – ще. Нарешті знахабнів і не забирав пальця з кнопки секунд тридцять. Нуль реакції. Ні на що не сподіваючись, знову набрав його номер. Абонент не може…

Ще тримаючи трубку біля вуха, я машинально поклав руку на масивну дверну ручку і натиснув. Вона поїхала вниз, двері прочинилися.

Стискаючи телефон у руці, я обережно потягнув їх на себе. Усередині були ще одні, внутрішні, теж роблені на замовлення, дерев’яні та важкі. Я подзвонив, потім – постукав. Спочатку тихенько, кісточками пальців, потім сильніше – кулаком. Від зіткнення кулака з дверима вони подалися, відкриваючи мені доступ у передпокій.

– Миколо! Ви вдома? – про всяк випадок запитав я, не почув відповіді і переступив поріг, причинивши вхідні двері-сейф за собою.

Світло в квартирі не горіло. Але я не сказав би, що господар пустив увесь свій статок на «порошок щастя». Стандартна обстановка помешкання стандартного забезпеченого громадянина України. Або для Боброва давно настали кращі часи, або – незабаром настануть гірші.

Пройшовши до великої кімнати, я нікого не побачив.

Пройшовши до спальні, я став на порозі і зрозумів: гірших часів Миколі Боброву вже не бачити, навіть якщо циганка йому їх колись наворожила.

Микола Бобров лежав на спині, розкинувши руки, поперек величезного, приблизно два на два, ліжка. На ньому – лише махровий банний халат, з-під якого стирчать худі голі волохаті ноги. Капці звалилися, валяються на підлозі. Голова завалена набік. Піна, що витекла з кутика рота, не встигла ще засохнути. З ніздрів до підборіддя прокладені дві криваві борозенки. Очі відкриті, закочені під лоба.

Не повірите, але за свою кар’єру так званого кримінального репортера я жодного разу не був у морзі, а вбивства, про які писав, бачив лише на фотографіях. До цього часу перше й останнє мертве тіло, яке я бачив, – тіло своєї бабусі, з якою прощався на цвинтарі сім років тому.

Ну і тепер ось я знайшов мертву людину. Тіло. Труп.

5. Нема криміналу

«Швидку» та міліцію я вирішив викликати зі свого мобільного, аби зайвий раз не хапатися за телефонну трубку в квартирі, де лежить мертвяк. Але вже набираючи «02», відмінив виклик.

Треба подумати.

Поспішати нема куди. Очевидно, що Боброву вже нічим не допоможеш. Обережно підступивши ближче, я зробив кілька знімків мертвого тіла на свій телефон. Перш за все я журналіст, і мені знадобляться ілюстрації для матеріалу. Навіть якщо труп, знайдений мною, не кримінальний. Смерть відомого музичного продюсера – все одно матеріал для першої сторінки.

Тепер, якщо я хочу опублікувати цей матеріал, тікати з місця пригоди і таким чином позбавляти себе зайвих проблем тим більше не було сенсу. Тільки якщо лікарі «швидкої допомоги» мені нічим не загрожують, з викликом міліції слід бути особливо обережним.

Припустімо, труп кримінальний. За законами ментівської логіки, той, хто виявив труп, автоматично стає першим і, бажано, єдиним підозрюваним. Довести, що ти не верблюд, буде набагато складніше, якщо на першому етапі справою будуть займатися орли-сищики з Дарницького райвідділу. Пригода сталася на їхній території, їм і карти в руки. Не просто карти – козирі.

Ваш покірний слуга теж не пальцем роблений. Плавали – знаємо. На хитру ледачу задницю місцевих лягавих у мене є хрін із гвинтом. Враховуючи все, що я вже знаю про покійного, смерть пов’язана з наркотиками. А в мене в консультантах – і начальник управління боротьби з незаконним обігом наркотиків міліцейського главку, і керівник цього ж відділу, тільки в міській управі, і старший опер з тієї ж таки міської управи. Варто лиш подзвонити комусь із них, і в мене проблем не буде.

Зате вони виникнуть у ментів. Теоретично міська міліцейська управа має повне право влазити на будь-яку територію міста. Тим більше, коли йдеться про резонансну смерть чи загибель. Узагалі може так статися, що вже на ранок, максимум – до обіду завтрашнього дня справа Боброва опиниться в главку. Незалежно від того, вбили Боброва чи він сам передознувся і відкинув копита, рапортувати високому начальству і давати коментарі диктофонам та телекамерам захоче особисто начальник головного управління.

Зате місцеві менти все одно матимуть додатковий головняк. Добре, якщо тут не вбивство. Слідів крові я не помітив, але ж я і не роздивлявся, близько до ліжка не підходив. Ну а раптом труп кримінальний? Копати все одно доведеться місцевим, тільки доповідатимуть орли-сищики не лише своєму керівництву, а й міській управі, і – що найменш приємно – главкові. Навіть якщо теоретично справу в дарницьких заберуть, фактично основну чорну роботу покладуть на їхні плечі.

Це лише стороннім здається, що нічого особливого не станеться, лише звичайна бюрократія та не зрозуміла цивільним міліцейська корпоративна етика. Насправді з’ясування стосунків і визначення, хто що повинен робити і хто куди рапортувати реально заважатиме проведенню оперативно-розшукової роботи та слідчих дій. Уникнути цього можна. Для цього треба просто викликати «швидку», міліцію і втекти з місця пригоди.

Людина, котра хоч трохи розбирається в міліцейській кухні та специфіці її роботи, так би і зробила. Професійний журналіст, який до того ж має в цій історії особистий інтерес, – ні. Тому лишається вирішити, як і рибку з’їсти, і на кілок сісти. Тобто як отримати постійний доступ до інформації і при цьому не опинитися головним підозрюваним.

Склавши два і два, я все ж таки подзвонив спочатку Володі Хмарі, старшому оперу з наркотиків із міської управи, а тоді з чистим серцем набрав «02» і «03».

Все сталося так, як я і передбачав.

Лікарі і менти примчали голова до голови. Поки лікарі возилися біля мертвого тіла, місцеві оперативники, не приховуючи гарячого бажання тут же закувати мене в кайданки, прискіпливо допитували мене на просторій кухні покійного. Я навмисне тягнув час, і мої зусилля не виявилися марними. Через двадцять хвилин після того, як мене почали колоти на причетність до всього, що сталося, в квартиру влетів Володя Хмара, невисокий брюнет, до якого причепилося поганяло Грузин.

Майор міліції Хмара не просто нагадував особу кавказької національності, а навіть був нею наполовину, по мамі. Якось ми з ним випили, і Вовчик почав довгу і, вочевидь, улюблену свою тему про те, що його мама Тамара Гоберідзе походить корінням із шляхетного грузинського князівського роду. Значить, сам корінний киянин Вова Хмара – прямий нащадок грузинських князів. Тому друге його поганяло було Князь. Правда, так майора називали не часто. Він не любив, бо прізвисько Князь, мовляв, дуже поширене в кримінальному світі. Серед професійних вуркаганів, авторитетів, старих «злодіїв у законі».

Під незадоволене буркотіння місцевих оперів Грузин буквально за руку вивів мене з кухні, дав команду одному із своїх колег сісти зі мною у великій кімнаті, записати з моїх слів свідчення, а тоді – відпустити.

– Я подзвоню? – запитав у Хмари, той кивнув і, здавалося, забув про моє існування.

Це мене цілком улаштувало. Наша газета вийде тепер у понеділок, на підготовку матеріалу для першої шпальти в мене є цілком реальна доба, а з Хмарою ми в стосунках, які дозволяють детективу та батькові двох дітей приїхати пізно ввечері до віднедавна холостого журналюги і засісти з ним за пляшкою до глибокої ночі, вимкнувши мобільний телефон.

Коли я переможно виходив, місцеві сищики провели мене такими пекучими поглядами, що, здавалося, пропалять дірку в спині.

…Озвався Хмара близько дев’ятої вечора. До того часу я набирав його кілька разів, та він просто скидав дзвінок. Це ж треба: друга половина дня п’ятниці – і раптом такий геморой, як труп відомого продюсера. Новини, ясна річ, відреагували першими, вже ввечері давши повідомлення. Проте більше, ніж знав я, ніхто сказати не спромігся. І новина виглядала таким чином.

Сьогодні о сьомій ранку відома молода співачка Анжела Сонцева потрапила в автокатастрофу. З пошкодженим обличчям вона опинилася в лікарні. Її життю та здоров’ю нічого серйозного не загрожує. По обіді цього ж дня в своїй квартирі знайдений мертвим її продюсер Микола Бобров. За попередньою версією, смерть настала в результаті нещасного випадку. Подробиці поки що не розголошують. Ось така нещасна доля в музичного проекту.

Саме за подробицями, яких ніхто не хоче розголошувати, я й почав надзвонювати Хмарі. Коли той нарешті озвався, довго не говорив: «Ти вдома? За півгодини буду». Приїхав, правда, за півтори, втомлений і з дешевим коньяком.

– Де ти взявся на нашу голову, – беззлобно буркнув майор, по-хазяйськи дістаючи і розставляючи на кухонному столі чарки, поки я різав лимон, ковбасу і розкладав на тарілці шматочки недоїженого з позавчора голландського сиру.

– А я при чому?

– Ні при чому, – вмостившись зручніше, Хмара наповнив чарки, свою перехилив, не чекаючи мене, зажував лимонною долькою, скривився. – Можна сказати, всім пощастило.

– Ти поясниш хоч щось? – Я надпив свою чарку лише до половини.

– Для чого я, по-твоєму, приперся? Випити я і вдома можу…

– Не можеш. У тебе атмосфера не та.

– Нормальна атмосфера, – Грузин знову налив собі, тільки цього разу пити не квапився: – Значить, так, Вараво. Я читав, що ти там наплів, тепер давай ще раз, своїми словами, і по порядку. Якого хера ти поперся до цього Боброва?

– Аварія Сонцевої. Хотів, аби її продюсер пояснив, що там могло статися і куди вона гнала. Алкоголю в крові не виявили, значить, щось могло статися. Депресія, наприклад…

– Про такі речі можна розпитати по телефону. Я не в курсі всіх нюансів вашої роботи, тільки займатися такими дрібницями повинен не ти і не сам. Статус не той, Вараво, усе ж похвалю тебе. Значить, у твого візиту мусили бути особисті мотиви.

– Нічого особистого. Я цього Боброва знати не знаю. Про шоу-бізнес, яким він і його підопічна займалися, так само знаю мало. В основному, що там багато підарів і що всі усіх трахають, особливо – продюсери. Примітивні уявлення, але – звиняйте, які вже є. Просто я з тією Анжелою ніби знайомий…

– Давно?

– Навіть не знайомий… Фільм цей, який за моєю книжкою зняли, де головний герой з тебе списаний… Коротше, в цьому кіно є пісня цієї співачки. Ну, я і вирішив зайнятися історією сам, особисто. А той Бобров каже: по телефону розмови не буде, приїздіть до мене, час назвав. Коли я приїхав…

Жестом зупинивши мене, Грузин знову влив у себе вміст чарки, зажував сирком, витер губи тильним боком долоні, закурив, підсунувши до себе попільничку у формі черепа.

– Зажди. Із самим Бобровим не все так просто. Розумієш, труп не кримінальний, і це – добре. Уже за тиждень максимум справу закриють, хоча навіть справи як такої не буде. Передозування, передозняк класичний. На ніздрях – мікроскопічні залишки кокаїну, в шухляді спальні знайдено двадцять грамів білого порошку, ідентифікованого як кокс. Причому – дуже якісний, значить – дорогий. До того ж у нього на згині ліктя – свіжий слід від уколу. Одноразовий шприц і срібна ложка із залишками героїну валялися під ліжком. По повній програмі гробив себе мужик: кокаїн, героїн, ще «колеса» в кімнаті ховав. Чотири пляшки віскі в барі, одна – майже порожня.

– Нічого собі! Слона звалити можна.

– Можна. Наливай, – до забобонів, що не можна міняти руку, Грузин ставився скептично.

Я допив свою чарку, налив по новій. Хмара взяв свою в руку, для чогось глянув через неї на світло лампочки, помусолив пальцями.

– Цей Бобров нам давно відомий. Якось прихопили ми дрібного дилера, і він розколовся, хто є серед його клієнтів. За споживання в нас не саджають, при бажанні можна оформити зберігання. Боброва викликали, провели з ним певну роботу. Що поробиш: не торгує мужик, зберігає з метою споживати… Коротше, був він у полі нашого зору, тільки, – Грузин націлив у стелю вказівного пальця на вільній лівій руці, – два роки тому. Останнім часом у нас про нього навіть забули.

– Що так?

– Зав’язав чоловік. Він і до того два рази лікувався, тільки на цей раз серйозно. За кордоном у клініці лежав, престижній та дорогій. Повернувся, як огірочок. Чистісінький. Схуднув, правда, сивина з’явилася, а йому лише тридцять шість тоді було… Але зізнавався: будь-який зрив тепер може його вбити. Якщо вчасно не рятувати, за тиждень-два ласти склеїти можна.

Я пригадав, як Бобров учора – добу тому, між іншим! – відлучився до сортиру під супровід цікавих очей. Скільки днів, як він зірвався? Два, три, тиждень? Та головне – чому зірвався? Криміналу в його вчинках дійсно не знайдеш, але…

– Які висновки?

– Дивлячись, із ким я зараз випиваю. З другом чи кримінальним репортером.

– Я вже не кримінальний репортер, і ти це знаєш.

– Нехай. Ти ж журналіст?

– А ти – мент. Цілий майор. Нащадок грузинських князів, – для чогось ляпнув я.

– Ось я і хочу зрозуміти, чи можна тобі щось говорити. Як майор міліції я не маю на це права.

– На що не маєш права?

– Помовч. Як нащадок грузинських князів, а значить – людина честі, я не можу приховати відому мені інформацію від друга. Але я не знаю, чи можу я покластися на друга, який працює в газеті і якому платять за виробництво сенсацій.

– Мені вже цікаво, Хмаро.

– Інформація для преси: Микола Бобров помер від передозування наркотиків. Раніше він серйозно лікувався, тримався більше двох років. Тепер у нього стався рецидив. Причиною могли стати невдачі на професійній ниві.

– Які невдачі?

– Поняття не маю. Тут уже компетенція міліції закінчується. Ну як, приймається версія?

– Що значить – версія? – обережно запитав я, відчуваючи нутром – зараз почую щось важливе. – Хіба це не факт?

– Хочеш фактів? Будь ласка, – Хмара випив і тепер навіть нічим не загриз. – Факт номер один. На скроні Боброва – свіжий синець. Він міг упасти і об щось хряпнутися, бо в такому стані, сам розумієш, ноги не завжди тримають. Усе б нічого, але є факт номер два: в його квартирі немає жодних відбитків пальців, крім твоїх. Навіть на шприці та срібній ложці. І факт номер три: кокаїн, знайдений у нього в хаті, – з нової великої партії, що виринула в Києві акурат тиждень тому. Як ми про це дізналися – думаю, пояснювати не треба. Виявляти такі речі – наша робота. Але наркозалежний, який більше двох років не спілкувався з постійними дилерами, не міг отримати товар із цієї партії випадково.

Він замовк і закурив.

А я випив свій коньяк одним махом. Почуте треба було переварити.

6. Історія Попелюшки

Гість пішов, отримавши від мене всі потрібні обіцянки і цілком повіривши моєму чоловічому слову.

А я, не дивлячись на випите, не міг заснути. Лежав на дивані, вимкнувши в квартирі світло, дивився в темну стелю і подумки складав пазл.

Що я знаю про Миколу Боброва? Нічого. Продюсер, залежний від наркотиків, лікувався, з якогось дива зірвався, помер своєю смертю. Це з одного боку. З іншого – всаджувати в себе стільки наркоти означає свідомо і напевне накладати на себе руки. Він знав, чим усе закінчиться, і не опирався смерті. З людьми, особливо – творчих професій, подібне трапляється. Але для чого самогубцеві в такому разі старанно протирати навіть шприц, яким він коловся? Бздура хворої психіки? Може бути.

Та всі ці «може бути» жирно перекреслює отой кокс із «свіжої» великої партії.

Раз у житті Боброва щось сталося, раз він свідомо вирішив звести рахунки з життям, перед смертю отримавши забутий наркотичний кайф, йому повинно бути все одно, якою гидотою себе труїти. Поновити зв’язки з дилерами для наркомана з досвідом – пара дрібниць. Ось тільки потрібного, з потрібним товаром випадково не знайдеш. До того ж Бобров не складав враження людини, яка хоче померти саме від чистісінького, не розбодяженого дорогого наркотику.

Як не крути, доведеться визнати: хтось підсунув Боброву наркотики. Причому зробив це свідомо, бажаючи йому швидкої смерті. Причини якої не викличуть підозри, а сама смерть не буде розслідуватися.

Більше того: фатальний укол Боброву могли вколоти насильно. Він міг опиратися, звідси – синець на скроні. Потім той чи ті, хто це зробив, повитирали всі сліди. І сталося це протягом тих чотирьох годин, що минули від мого дзвінка продюсеру до моєї появи в його квартирі. Двері лишили відчиненими, бо хотіли, аби тіло швидше знайшли. Очевидно, в цьому був якийсь розрахунок.

Саме про це сказав майор Хмара, допиваючи коньяк. Непрямі факти, що свідчать про злочин, мають місце. Тільки прийняти їх за прямі докази і розслідувати цю історію ніхто нікому не дозволить. Якщо є можливість не просто швидко закрити резонансну кримінальну справу, а навіть не відривати її через відсутність складу злочину та відсутність винних – так і зроблять. Хоч у Дарницькому районному управлінні, хоч у головному управлінні міста, тим більше – у главку МВС.

Та Грузин не знав усієї повноти картини. Я промовчав, і правильно зробив. Досвід спілкування з ментами, навіть хорошими, підказував: ніколи не давай їм зрозуміти, що знаєш більше за них. Гірше від цього буде лише тобі. Краще – нікому.

Що я знаю про всю цю історію? Учора ввечері співачка Анжела Сонцева по-партизанському відривається від свого продюсера заради інтимної пригоди з першим-ліпшим мужчиною. Ранком вона тікає, аби вскочити в дорожню пригоду й опинитися на лікарняному ліжку. Чоловіка, з яким провела ніч, категорично відмовляється впізнавати. Тим часом є факти, які при бажанні свідчать: за Сонцевою на слизькій трасі хтось гнався і практично зіштовхнув її з дороги, спровокувавши аварію. Досвідчений водій у такій ситуації легко вивернеться. Анжела – ні.

Для сторонніх – два нещасних випадки: недосвідчена жінка-водій потрапляє в аварію, хворий дорослий чоловік зривається і помирає від передозу.

Для мене – спроба замаху на життя молодої, та вже досить відомої співачки і вбивство її продюсера. Причому за кілька годин до того, як до нього повинен був приїхати журналіст.

Поки що все це на рівні здогадів. Жоден слідчий на підставі подібних міркувань справу не порушить. Вона абсолютно нікому не вигідна.

Мені, за великим рахунком, теж. Я своє відвоював. У мене нарешті є стабільна робота, пристойна зарплата, вільна однокімнатна хата, куди можна час від часу водити дівок. Ім’я, яке потроху починає працювати на його носія. Я нікому нічого не доведу.

Окрім – як самому собі.

Анжелі Сонцевій може загрожувати небезпека. Зі сторонніх людей знаю про це лише я. Сама вона чомусь уперто відстоює версію нещасного випадку. Отже, вона знає про небезпеку, тільки чомусь не поспішає про це нікому казати.

Мені не треба говорити. Я теж це знаю.

Тому приймаю єдине правильне рішення: заснути і завтра, в суботу, у вихідний день почати якісь рухи на більш-менш свіжу голову.

Назавтра до обіду я не лише накачав з Інтернету максимально можливу кількість інформації про співачку Сонцеву, а й навіть систематизував її.

Насправді відомостей про Анжелу виявилося не так уже й багато. У будь-якому разі – тих, які можна без проблем добути з відкритих джерел. Просто преса десятки разів тиражувала одну й ту саму інформацію, подаючи її під різними соусами та роблячи різні, часто – протилежні висновки. Але якщо відки– нути все це і залишити лише сухий фактаж, то вийде досить типова історія.

Анжела Сонцева народилася 8 березня 1983 року в містечку Кіцмань на Буковині. В усіх інтерв’ю співачка наголошує: її рідний край – співочий та багатий на унікальні таланти. Як, зокрема, не згадати славетного земляка, видатного українського композитора Володимира Івасюка, а заодно – співачку Ані Лорак, теж уродженку Кіцмані. Сюди ж Сонцева приплітає інших славних земляків – актора Івана Миколайчука, мега-зірку естради Софію Ротару і Катерину Бужинську. «Успіх Лорак та Бужинської став для мене показовим та основним прикладом для наслідування», – не без пафосу говорить Анжела. До того ж, співачка не забуває підкреслити, що перший український фестиваль саме сучасної естрадної пісні «Червона Рута» вперше пройшов саме в Чернівцях. Тоді, в далекому тепер 1989 році, Анжелі виповнилося лише шість. Та вона все одно пам’ятає ту неповторну атмосферу, яка панувала в усьому краї. Хоча сама на тому фестивалі не була, та й потім, коли вирішила почати сходження на естрадний олімп, сам фестиваль з різних причин почав спочатку втрачати позиції, а тоді взагалі зійшов на пси.

Ще Анжела не забуває наголосити: народилася вона в День усіх жінок [6]

[Закрыть], а хрестили її майже через рік, аби відбути це дійство точно в День усіх закоханих – святого Валентина [7]

[Закрыть]. Таким чином, бути жінкою, яка хоче дарувати всім тепло та кохання, – її призначення та приречення. Цю фразу я навіть виділив жирним і спробував пустити сльозу. Аби це дівчисько спочатку не викурило в мене в машині косяк, потім не займалося в ліжку акробатикою, для якої я вже, здається, трохи застарий, а потім не розповіло дещо про темну сторону так званої слави – точно пустив би. Не дивлячись на свій випещений роками чоловічий та професійний цинізм.

У школі особливими співочими талантами юна Анжела не виділялася. Закінчивши її, подалася в Чернівецький університет на філологію, яку так само закінчила як без особливих проблем, так і без надто помітних успіхів. Перший раз удача посміхнулася Сонцевій, як і годиться, несподівано. І зовсім не там, де вона посміхається майбутнім співачкам.

Не маючи можливості влаштуватися на нормальну роботу за фахом «Викладач української мови та літератури» як у рідній Кіцмані, так і в Чернівцях, Анжела послухалася поради подруги і пішла офіціанткою в невеличке, але пристойне кафе. Там вечорами грала жива музика і співала шансонетка. Репертуар свій вона скомпонувала з пісень Люби Успенської, Каті Огоньок та інших «зірок» російського шансону, репертуару Софії Ротару (на бенкетах дуже цінувалася «Одна калина за вікном»), додала туди кілька старих хітів груп «Міраж» та «Комбінація» [8]

[Закрыть]і чотири українські народні. Одного разу співачка застудилася, захрипла, і Анжела напівсерйозно попросилася спробувати заспівати замість неї.

Досі вона співала хіба в студентських компаніях чи вдо– ма, коли доводилося допомагати мамі на городі. Зі слів самої Анжели, взявши тоді мікрофон, вона навіть не намагалася старатися – в неї вийшло все само собою. Вона заспівала «Водограй» так, наче робила це все життя і лише два дні тому вирішила відпочити. Того ж вечора на постійних відвідувачів чекала нова шансонетка.

Дуже скоро на місце Сонцевої-офіціантки взяли іншу дівчину. Аби не ображати іншу співачку, Анжела просто почала з нею чергуватися. Ще трошки – і вона відмовилася співати чужі пісні. Так виявилося, що вона до всього ще й пише вірші, котрі спокійно лягатимуть на музику. Тепер у дівчини склався невеличкий власний репертуар.

За півроку Анжела Сонцева вже працювала в одному з найкращих та найдорожчих чернівецьких ресторанів. Туди якось зайшов повечеряти відомий продюсер Микола Бобров. Професійна чуйка не підвела його. Аби мати можливість слухати виступи Анжели, Бобров залишився в Чернівцях ще на три дні. Увечері третього дня він познайомився зі співачкою і запропонував робити серйозний сольний проект. Для цього треба кинути все, що вдалося нажити та напрацювати тут, і починати штурм першої вершини – Києва.

«Я виросла в передгір’ї, ми з батьками часто ходили в гори. Тому для мене підкорювати кручі – справа не нова. Можна сказати – звична», – скромно зізналася Сонцева журналістці одного глянцевого журналу, куди її фотографували на обкладинку ще в листопаді минулого року.

На початку довелося сутужно. Спочатку жила в Боброва, потім він допоміг найняти однокімнатну квартиру на Південній Борщагівці в панельному будинку. Починала з виступів у невеличких клубах, давала концерти на периферії, з групою артистів майже півроку каталася Україною від Донецька до Ужгорода. Потім її почали вирізняти із загальної обойми, навіть помічати, впізнавати у кліпах та збірних концертах. Миловидне личко не стало безіменним серед подібних. Ім’я Анжели Сонцевої зазвучало, як і її пісні.

У вересні минулого року Сонцева як співачка дала два десятки виїзних концертів на підтримку політичної сили, яка йшла на дострокові парламентські вибори окремим блоком. Політична сила в парламент не пройшла, зате безкоштовні концерти Сонцевої всюди мали стабільний успіх. Та й заплатили політики достатньо, щоби Анжела змогла купити собі маленький, але пристойний будиночок у Бучі. Коли Бобров прямо сказав про це журналістам, не назвавши лише розмірів самої винагороди, критикани заткнулися. Усі артисти беруть бабло за агітаційні концерти, але не всі в цьому зізнаються і тим більше не поспішають хвалитися, куди витратили гонорар. Зате щиро доводять: співаємо, мовляв, не за долари-євро, а тому, що наш кандидат нам симпатичний як людина.

Хто ж у нас кандидат? Не так важливо. Важливіше, хто в нього спонсор. Григорій Захаревич, фінансова група «Південь». Це його я бачив позавчора на вечірці. Значить, будиночок у Бучі частково придбаний за його гроші…

Нарешті, першого січня цього року відбувся реліз [9]

[Закрыть] першого альбому Анжели Сонцевої. У перший день нового року робити презентацію – справа як ризикована, так і вдячна. Ризикована, бо народ і преса відсипаються, а колеги – або так само валяються без задніх ніг після корпоративів, або десь на морях. Вдячна – бо зазвичай першого січня ніде нічого не відбувається, крім хіба прем’єрних показів нових кінохітів та новорічні дитячі вистави. Бобров урахував це. Сонцева, кожних півтори години переїжджаючи з вечірки на вечірку, всюди представляла дебютний диск, виконувала три пісні з нього і кочувала далі. Аби гарантовано пробитися в найбільш круті та престижні місця, де гуляють, як кажуть, «всі-всі», Бобров навіть скинув гонорар співачки на третину від звичайного для таких концертів. У чому за два тижні, коли про альбом заговорила, нарешті, на повний голос преса, чесно зізнався. Назвавши участь Анжели Сонцевої у новорічних корпоративних вечірках «атракціоном небаченої щедрості».

Я нічого не розумію в шоу-бізнесі. Зате я знаюся на моніторингу преси. Так щоб ви розуміли: про вихід альбому «Сонце від заходу до світанку» написали дванадцять друкованих газет, сім інтернет-видань і показали в новинах культури чотири популярних телеканали, два не дуже популярних і шість взагалі не популярних. Це якщо не рахувати спеціалізованих музичних. Та-а-ак, не знаю, як у них там уся ця солодка музична лабуда продається, але те, що Бобров – дядько з головою на плечах, визнаю.

Тільки для чого ж ти, головастику, за наркоту взявся колись і повернувся до неї тепер? Не так: хто і для чого тобі тепер її підсунув…

Звичайно, про Сонцеву писали різне. Її прямо не називали дурноголовим дівчиськом, яке пробилося завдяки вродливому личку, вмінню співати і таланту продюсера. Але в багатьох публікаціях колеги непрямо на це натякали і дуже старалися максимально «жовтити» свої тексти. Тільки з досвіду знаю: журналіст не може бути чиїмось особистим ворогом. Може когось не любити, але так, щоб затятися фізично зжити зі світу співачку Анжелу Сонцеву, яка, будемо чесні, поспіває кілька років і перестане…

Наш брат тут ні до чого. Значить, Сонцеву хотіли відправити, а Боброва – відправили на той світ не акули пера. Колеги по цеху? Уявляю, як Наталка Могилевська сама сідає за кермо або наймає когось через підставних осіб, аби спробувати вбити чи покалічити «зірку»-початківку. Чи група «Віа Гра» в повному складі переслідує її по мокрому та слизькому ранковому шосе. Кого я ще знаю зі співачок?

Я встав з-за комп’ютера, зробив кілька гімнастичних вправ, вирішив зварити собі кави. Так думалося краще.

Під джезвою блакитно спалахнув газ. Залишивши каву на конфорці, я присів на підвіконня, байдуже подивився через вікно на похмуру мрячну березневу суботу за вікном. Сонце не врятує ані погоди, ані мого настрою.

Сонце… Сонечко… Якщо хтось не хоче, аби Анжела далі робила успішну кар’єру, її справді не обов’язково намагатися вбити чи скалічити. Є маса інших, більш дієвих методів. І потім, бути популярною співачкою – не кримінал.

За це не вбивають.

Хіба що повадився якийсь маніяк… Але в такому разі він мусив, за законами жанру, охороняти свою кумирку, а не спробувати вбити її, при цьому псуючи личко.

Хоча… Це може бути фанат іншої співачки? Придурок, який вважає, що двом зіркам на одному небі не світити, тому хоче стерти Сонцеву… Ні, братику Вараво, так ми далеко зайдемо з тобою в своїх фантазіях.