Текст книги "Таємниця зміїної голови"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

Розділ 26
У якому стає зрозуміло, як опинитися під водою, коли води нема

Нарешті стало ясно, куди вивело підземелля – у парк біля музею. Причому – не на парадний, а дальній, занедбаний його бік. Звівшись на рівні, Данило побачив тильну сторону замку Козицького. Якщо піти ліворуч, то можна обігнути споруду та опинитися біля мостика через рів. Тобто – біля головного музейного входу.

Тим часом нагору вибралися по черзі Льонька та Богдан, допомогли вилізти Вухові. Роздивилися.

– Сюди що, ніхто не ходить? – запитав Данило.

– А що тут цікавого? – знизав плечима рудий.

– І я про це, – Данько замислено пошкріб потилицю. – Гаразд. Нехай розбійник Ружич зумів організувати діло так, аби цим підземним ходом можна було непомітно й напрямки підібратися до замку. А далі куди?

– Сам же знаєш – під водою, – нагадав Богдан.

– Ти десь воду бачиш?

Справді, не було ніде води. Лише старий висохлий рів, та й то не надто глибокий. Метрів зо два, не більше.

– Вода могла бути там, – Льонька кивнув на яму.

– Не могла – була. Про це теж писали, – мовив Данило. – Козицький облаштував собі справжню подобу оборонної фортеці. Тільки воду дуже давно спустили, греблю зруйнували. Навіть не згадати, де вона й була. Але це знання нас не врятує.

– Ти про що?

– Про те саме, Льоньчику. У часи, коли все це відбувалося, вода у рову таки хлюпала. Припустімо, десь тут треба було пірнати. Але де виринати? Гляньте – кругом же по периметру рову суцільна стіна. Навіть натяку на прохід!

– Може, знову замаскований? – припустив Вухо.

– І що, під водою відкривався? Щось мені в це слабо віриться…

Данило знову заплющив очі. В печері це допомогло думати. Може, і зараз знайдеться якийсь вихід, прийде якесь рішення… Та подумати толком не дали: раптом міцно штовхнули в плече. Тільки Майстренко так уміє.

– Зовсім здурів? – відкривши очі, Данило роздратовано зиркнув на друга.

– Слухай сюди! – лице Боді пашіло несподіваною радістю, а говорив він швидко, поки думка була свіжа. – Аби опинитися під водою, не завжди треба пірнати в воду! Січеш?

Не лише Данило – інші двоє теж покрутили головами.

– Вода може бути над головою! – Богдан для наочності поклав долоню на маківку. – Ми в аквапарк ходили. Сам атракціон на четвертому поверсі. І якщо ти стоїш поверхом нижче – ти в теорії стоїш під водою! А вода – над тобою! Дійшло тепер?

– Ні! – хором сказали Льонька та Вухо.

– Так! – вигукнув Данило. – Точно! Молодець, Бодя! Ви ще не втяли, народ? – хлопець зробив кілька кроків до краю рову. – Там була вода! Хід – під водою! Оце так Ружич! Оце голова! Хлопці, там, прямо під ровом, мусить бути ще один прохід!

У цей момент загриміло, а земля здригнулася. Так здалося Данилові Лановому. Бо так завжди буває в кіно, коли героя осяює якась геніальна думка, котра змінить увесь хід його пригод. Чи хоча б, коли він перемагає в боротьбі дракона, велетня або людожера.

Схоже, Богдан Майстренко таким ось переможцем себе не відчував. Просто висмалив навмання перше, про що подумав. Ну, а Льонька з Вухом – ті взагалі поки що нічого не зрозуміли.

– А чого це? – видушив із себе рудий, теж глянувши в бік рову. – Для чого копати рів, та ще й під ровом?

– Я дещо читав про старі замки. Трошки батько розказував, – зараз Данило намагався пояснювати якомога коротше та ясніше. – Значить, така з цими замками історія: більшість із них мала систему підземних ходів. Дуже часто до підземелля можна було потрапити через колодязі. Захочеш – поговоримо про це якось, багато цікавого є. Тепер про наші справи. Пам'ятаєте, за що князь Козицький звелів убити інженера Ружича?

– Аби ніхто не знав, як можна пробратися в замок та вибратися з нього! – мов на уроці відтарабанив Вухо. – Ружич же йому якусь таку «кімнату страху» прибудував.

– Не просто «кімнату страху», – тут же уточнив Данило. – Ружич взагалі керував перебудовою замку Козицького. Там, як кажуть тепер, був цілий комплекс робіт. У тому числі – ось цей рів. Бо я бачив у тата старі схеми та описи цього замку. До початку дев'ятнадцятого століття рову довкола нього не було! В цій частині – так точно. Молодий Козицький хотів, аби все було красиво. Ну, він же хотів стати російським дворянином, служити цареві. А замок зовні мусив відповідати новому статусу. Тому ці рови з водою насправді були швидше декоративними…

– Для краси? І для цього… для понту? – перепитав Льонька.

– Точно, – посміхнувся Данило. – Але попри це Ружич мав перед собою досить конкретне завдання. Він не просто мусив облаштувати секретну кімнату, куди Козицький міг би заховатися з родиною в разі небезпеки. Він повинен був придумати, як із цієї кімнати потім вибратися за межі замку. Чоловік Михайло Ружич був, як ви вже зрозуміли, оригінальним. Тому й запропонував Козицькому таку конструкцію: підземний вихід із замку, прокладений під ровом, наповненим водою. Чудове маскування, хіба ні? Води тепер там нема, сміття он тільки… Зате підземний хід є!

– Ти точно це знаєш? – недовірливо запитав Вухо.

– А ось зараз і перевіримо!

Дуже не хотілося Данилові помилитися. Іншим – теж не посміхалося, якщо Данько помиляється. Хлопці відразу ж розбрелися по цьому занедбаному куточку парку, шукаючи місце, хоча б віддалено схоже на вхід у підземелля. Знайшли досить швидко – лише в двадцяти кроках від того старого колодязя, звідки вибралися на поверхню.

– Сюди! – гукнув Богдан.

За мить усі четверо оточили порослу травою та чагарниками дірку в землі, обкладену по краях камінням та, як годиться, накриту для безпеки іржавим шматком ґрат. Перезирнулися хлопці.

– Ти точно певен, що нам… ну… сюди… В смислі – туди? – обережно запитав Льонька, киваючи на яму.

– Не знаю, – чесно визнав Данило. – Але якщо ми знайдемо десь тут ще одну таку дірку в землі…

– Там можуть бути щури! – вирвалося в Гайдамаки.

Богдан тут же перехопив ініціативу – пригадав, як у печеру Льонька поліз першим, відтерши його.

– Ти що, боїшся? Ану, пацани, взяли! На раз-два!

І тут же Майстренко першим схопився за ґрати. Вухо взявся зі свого боку, Данило допоміг. Льонька не встиг оговтатись, як решітку вже відсунули вбік. А Бодя, не дозволивши собі навіть на мить завагатися, сів на краєчок та стрибнув униз.

Розділ 27
У якому наші герої проходять крізь стіну

Приземлився Богдан на ноги.

Присів, та не впав. Під ногами – трохи сміття, але попереду, як передбачав Данило, – прохід. Не дуже високий, хоч достатньо широкий. Нагнувся Богдан, обережно посунув у вологу темряву, поки страх невідомого остаточно ним не заволодів. Забув на мить про ліхтар, швидко згадав, присвітив.

Промінь вихопив із підземної темряви щось велике й громіздке. На якусь мить хлопцеві здалося – воно ще й ворушиться. Навіть сахнувся, збираючись ганебно тікати. Та враз зупинився, вилаяв сам себе пошепки. Очі вже трохи звикли до темряви і тепер він розгледів перед собою брилу. Таку ж саму, як у тому підземеллі. Вона перегороджувала хід, але, як у попередньому випадку, не повністю, лиш наполовину.

– Е, ти чого там застряг? – почулося згори. Бабай забрав?

– Стрибайте! – гукнув Богдан у відповідь. – Схоже, тут теж угадали!

Один за одним всі інші пострибали в яму. Відразу стало тіснувато. Проте навіть у такій колотнечі Данило встиг помітити: стіни цієї ями теж підмуровані камінням. Тому вона й простояла так довго.

Знову не витрачали часу на розмови – вервечкою полізли вперед, у темну вологу пащу підземелля. Довелося перелазити через брилу, далі рухалися навкарачки, та пересування не було складним. Хід, у якому вони опинилися, так само мав підмуровані стіни, тягнувся прямо, і, як всі вже зрозуміли, був прокладений нижче рівня рову.

Довжиною це підземелля було не більше за стометрівку. Може, навіть менше, ніхто ж не вимірював. Просто в один момент прямий та довгий прохід завершився поворотом праворуч. Тут уже можна було встати. Данило зі своїм ліхтариком протиснувся вперед, Богдан теж додав світла. Перед собою вони побачили не дуже широкий, але й не надто вузький підземний коридор. Куди він вів – невідомо.

– Щурів нема? – поцікавився ззаду Льонька.

– Та глохни вже зі своїми щурами! – огризнувся Бодя, легенько штовхнув ліктем Данила. – Де ми, як ти думаєш?

– За логікою – на території замку. Точніше – під нею. Десь у тому боці – двір, – Данило кивнув ліворуч. – Погнали далі? Раз уже зайшли…

Тепер він рухався попереду. Подальший перехід був не складний, а коридор – досить високий. Звісно, доросла людина тут мусила б пригинатися. Хлопці ж пересувалися вільно, вже навіть не відчуваючи тиску поверхні над головами.

Поворот.

Коротка галерея – ще один поворот.

Дійшовши до кінця проходу, Данило вперся в першу кам'яну сходинку, що вела кудись нагору. Вже зовсім відкинувши сумніви, маючи намір рухатися лише вперед та дійти до кінця, яким би він не був, хлопець рішуче поставив ногу на сходинку. Лише попередив:

– Обережно, під ноги дивіться…

Сходи були звивисті. Данило машинально почав їх рахувати. Тридцять сьома була останньою, верхньою. Вона вивела до невеличкого вузького мурованого ґанку та вперлася в суцільну кам'яну стіну.

– Отак, – тихо промовив ззаду Богдан, теж видершись нагору. – Називається, приїхали.

– Що там? – нетерпляче почулося знизу.

Вухо з Льонькою не мали куди стати, товклися на сходинках. У темряві відразу стало тісно.

– Стіна, – пояснив Данило.

– Правильно. Під землею були, під водою пройшли. Тепер треба якось за стіну пролізти, – озвався Вухо.

– Я б сказав – крізь стіну, – Данило висвітив мур променем. – Не головою ж її… Мусить же бути щось. У цього Ружича все не просто так…

Він провів по стіні рукою. Жодного натяку на те, що десь тут повинні бути двері, які можна відчинити так само, як той прохід у печері. Нічого, жодного отвору. Суцільна мурована твердь.

Рука ковзнула далі. За нею – промені двох ліхтарів.

А це що таке?

– Дай сюди світла, – чомусь пошепки мовив Данило, вдивляючись у те, на що натрапило око.

Богдан підсунувся майже впритул. Тепер вони обоє бачили малюнок, вибитий на камені. Данило навіть торкнувся його пучками пальців.

– Це що таке? – прогудів йому Богдан просто у вухо.

– Так колись зображували квітку. Бачив я у книжках татових такі гравюри.

– Звичайну квітку?

– Ні, ось це – троянда. Так її малювали в лицарські часи. Ну, а Козицький в усьому намагався наслідувати лицарів… Думаю, це просто така позначка…

– Ружа! – раптом почулося ззаду.

Данило рвучко обернувся на голос Вуха. Навіть мало не збив з ніг Богдана. Той втримався, схопившись за стіну.

– Яка ружа? До чого тут ружа?

– Троянда – це ружа. У наших краях цю квітку ще й так називають.

– До чого тут… – спробував щось сказати Богдан, та Данило знову штовхнув його в темряві.

Тепер уже – навмисне.

– Троянда. Ружа. Ружич! – вигукнув він. – Михайло Ружич! Оце все – плід його фантазії! Робота його розуму! Хіба ви забули, що в нього все має значення? Знак ружі – підказка.

Не знав ще Данило Лановий, чи правильно робить. Діяв, як відчував.

Поклав руку просто всередину зображення квітки. Натиснув.

Нічого.

Натиснув сильніше.

Теж нічого.

– Ану, дайте щось важке! – крикнув не повертаючись.

Знизу передали каменюку. Данило примостив її до викарбуваної ружі, натиснув утретє, сильно, наскільки зміг.

Є!

Засув зі скрипом, але прийшов у дію. Зображення по контуру посунулося всередину. В перехресному світлі чотирьох ліхтариків повільно відсунулася стіна.

Стояти й дивуватися, роззявивши роти, не стало вже терпцю. Данило – перший, а за ним – усі інші зробили крок уперед.

І опинилися за стіною.

Розділ 28
У якому хоч і стоїть суцільна темрява, та все одно видно злу дію підземель і кам'яних стін

Перше, що відчули шукачі, – густий запах завмерлого повітря. Здавалося, його можна помацати, проте дихання не спирало. Льонька, а за ним – Богдан навіть закашлялися так, ніби вода чи шмат їжі потрапив не в те горло.

Щойно вихід відкрився, як усередину темного кам'яного мішка шаснув легенький, ледь відчутний протяг і загусле повітря перестало дерти в горлі. Дихати відразу стало легше, очі швидко звикли до масної темряви. А ліхтарики, які всі четверо чомусь машинально опустили, коли зайшли в сховок, знову дружно, в чотири промені, освітили це загадкове місце.

Наскільки хлопці змогли розгледіти, вони опинилися у звичайній кімнаті, не дуже великій, навіть швидше маленькій порівняно з уже баченими в замку. Під ногами стелився тонкий шар пилу щонайменше півторастолітньої давнини. Данило чомусь думав – пилюки тут буде більше. Та відразу знайшов цьому пояснення: «кімната страху» не мала ані килимів, ані шафи для одягу, словом – нічого такого, що накопичує пил у людському житлі.

Голі муровані стіни. Підлога, викладена шматками граніту. Жодного вікна, хоча напевне десь тут мусив бути хоч маленький отвір для вентиляції. Кімната мала стати такою собі невеличкою безпечною фортецею для господарів, і звідси можна вийти під землею на той бік замкової стіни. Та все одно напевне передбачалося, що князь чи його родина пробудуть тут якийсь час. Зовсім без вентиляції це приміщення лишати не можна. Такий майстер, як Михайло Ружич, це напевне знав.

– Ну, ось ми й прийшли, – нарешті вичавив із себе Вухо.

– Треба чимось двері підперти, – стрепенувся Льонька. – Чи стіну, чи як це називається… Словом, аби нас тут не закрило.

– Взагалі-то зсередини цю стіну, чи, як ти кажеш, ці двері теж можна відчинити, – зауважив Данило.

– І ти знаєш, як? – Льонька навів на нього промінь свого ліхтаря. – Слухай, є таке правило: лізеш кудись – не забудь подумати, як вилізеш.

– Він правий, – озвався Богдан. – Мацнемо щось не те, як у фільмах про Індіану Джонса… Тільки ми ж не в кіно, народ. Чудесного спасіння не буде…

Данило зробив кілька обережних кроків углиб кімнати. Ліхтарик висвітив дерев'яне ліжко в кутку. Просто каркас, лежак між двома спинками. Ані матраца, ані перини, ані ковдр, ані подушок. Далі з темряви вихопився міцно збитий дерев'яний стілець із високою спинкою, стіл біля стіни, трошки далі – невеличкий ослінчик.

– Хто сміливий – поставте туди, в прохід, стіл чи табуретку, – промовив він, і поки Льонька з Вухом квапливо волочили меблі, блокуючи рухому частину стіни, сказав уголос, проте швидше для себе, ніж до когось: – Не густо. Він тут точно довго бути не планував.

– Ти про князя? – спитав Богдан, обережно присідаючи на ліжко.

– Ага… Так, тимчасове пристанище. Пересидіти якийсь час. Коли справді є від кого ховатися, не варто відразу відкривати переслідувачам усі козирі.

– Тобто? – не зрозумів Вухо.

– Хід, яким ми сюди дійшли, веде не так уже й далеко. Лише виводить за межі замку, – пояснив Данько. – Якщо втікача шукають ретельно, можуть швидко помітити. А так пересидів, перечекав день. Тут, вважай, неприступна фортеця. Звісно, коли ніхто не знає, як сюди зайти.

Ось чому Козицький наказав усіх свідків знищити, тепер точно ясно.

– Може, ще поясниш, раз такий розумний, чого ми сюди прийшли? – подав голос із темряви Льонька. – Нібито діамант шукаємо. Поки що ним навіть і не пахне.

– Діаманти, до твого відома, взагалі не пахнуть, – зауважив Данило.

– Не знаю. Жодного ще не нюхав.

– Слухай, чого ти бурчиш? – не втерпів Богдан. – Що тобі не так?

Поки хлопці гарикалися, Вухо пройшов у дальній кут кімнати, зовсім порожній. Враз під ногою щось хруснуло і від цього звуку всі дружно здригнулися. Та й сам рудий не стримав зойку, навіть відскочив убік.

– Якого дідька! – гаркнув Гайдамака.

– Ні, це ти якого милого лаєшся оце зараз! – Богдан наставив на нього ліхтарик, мов світловий меч.

– Тихо! – тепер уже Данило підвищив голос. – Чого це ви завелися на рівному місці? Ще нема чого ділити, а вони вже…

– Отож бо й воно! – не збирався вступатися Льонька. – Лазимо з ранку під землею, як кроти! Прийшли бозна-куди! І це вони називають шукати діаманти!

Данило знов примружив очі, порахував до десяти.

– Андрію, чим ти там хруснув? – запитав уже спокійніше.

Вухо присвітив собі під ноги. Нахилився. Помацав на підлозі, спробував знахідку підняти, знову зойкнув. Тепер уже – від болю.

– Скло тут, зараза! Пальця врізав!

– Ай-ай-ай! – закривлявся Льонька. – Ваву хлопчик зробив!

– Ти сьогодні замовкнеш? – ось тепер Богдан Майстренко уже розізлився на Гайдамаку всерйоз.

– А якщо ні? То що?

– Замовкніть! Обоє! – вигукнув Данило, а потім, стишивши голос, повторив: – Замовкніть. Я й про таке читав. Це на всіх нас підземелля тисне. Взагалі – замкнений простір ще гірше може діяти на людей. Так що ви вважайте.

Потому підійшов до того місця, де стояв Вухо. Нахилився, присвітив. Щось блиснуло. Намацав пальцями, підняв обережно.

Рука тримала нерівний скалок. У ньому щось майнуло – чи хтось…

– Дзеркало, – зрозумів Данило. – Десь тут висіло на стіні. Впало й розбилося. Оно там далі уламків повно, я бачу.

Промінь справді висвітив далі по підлозі припалі порохом осколки люстра.

– Для чого воно тут? – здивувався Богдан.

– Для кого, – виправив Данило. – Жінки не можуть без дзеркала. Навіть у такі невеселі моменти, які доводиться переживати в оцих «кімнатах страху». Не знаю, щоправда, чи всі. Проте своїй княгині Козицький напевне припасував тут дзеркало до стіни.

– Точно! – підтвердив Вухо, ступивши тим часом ще далі, майже впритул до стіни. – Ось, гляньте, що знайшов!

Рудий тримав у руці старовинний підсвічник.

– Тут навіть згарок свічний лишився. У кого є сірники?

– Усе ясно, – сказав Данило. – Хто б тут не ховався, він дивився в дзеркало, присвічуючи собі свічками.

– А зі скарбом як, Лановий? – нагадав Льонька. – Про Зміїну Голову, про діамант, нічого не скажеш?

– Тільки те, що скарб десь тут. У цій кімнаті.

Розділ 29
У якому знаходять розбійницький скарб

– Чому? – тут же вирвалося в Льоньки. – Чому саме тут?

Богдан вигукнув майже одночасно з ним:

– Де?

– Цього ми поки що не знаємо. Але придумав Михайло Ружич геніально! Головне – просто, як усе геніальне! Дивіться, ми прийшли сюди за його підказкою. З печери Змія під землею, далі – під водою, нарешті – за стіною. Ніхто ж не заперечить, що Ружич перед смертю вказував путь саме до схованого діаманта?

– Ніби так, – відповів за всіх Бодя.

– Отже, ми розгадали майже всі загадки. Розгадки привели нас сюди, в «кімнату страху». Ружич сам будував цей сховок і цей таємний хід. Виходить, йому нічого не заважало пробратися сюди одного разу. Та заховати діамант в такому місці, де його точно ніхто не здогадається шукати! Просто під носом у Козицького! В таємній кімнаті, куди той не ходить без потреби! Ось чому ми тут!

– Нехай, – мовив Льонька після короткої паузи, переваривши почуте. – Хід із печери навмисне прорито до замку, аби можна було непомітно підібратися до іншого підземелля. Звідти – пряма дорога в це сховище. Згоден, хай. Далі що?

– Тобто? – не зрозумів Данило.

– Як звучать оті останні слова Ружича? За стіною, потім – за собою? Під землею – ясно. Під водою – хитро та зрозуміло. За стіною – осьдечки. Далі куди? За собою – це як? Отак?

Хлопець повернувся довкола власної осі.

– Чого крутишся? – здивувався Богдан.

– Шукаю за собою. Чи, може, за тобою треба? А може, кожен із нас гляне собі за спину? Коротше – не бачити нам скарбу, як тобі, рудий, своїх вух!

Почувши таке, Андрій Рудик на прізвисько Вухо навіть забув на мить про поранений палець.

– Ти, значить, отак? Ти нариваєшся тут? Тобі вже вуха не подобаються? Та я тебе зараз тут закрию, дурню! Замурую!

Вухо переклав ліхтар із правої руки в ліву. Стиснув правицю в кулак. Дарма, що тут темно, не час і не місце. Надто вже розізлив його нахабний хлопчачий ватажок.

Вухо зробив крок уперед. Льонька теж приготувався битися. Богдан не заважав – на його думку, Гайдамака з недавніх пір справді почав нариватися. Хай там, може, й діє отак погано замкнений простір, але совість теж треба мати.

Та Данило такого вже стерпіти не міг. Раз – і став між двома півнями, навіть руки розставив.

– Ану, тихо! Зовсім уже подуріли! По кутках обоє! Брек!

Раптом завмер. Навіть забув на мить, що відбувається. А тоді, наче знов повернувшись в реальність, спрямував промінь Льоньці просто в лице.

– Повтори!

– Що тобі повторити? – той аж позадкував, прикриваючись рукою від світла.

– Про вуха ти говорив…

– А… Не бачити нам скарбу, як йому – своїх вух…

Тепер Данило розвернувся всім корпусом до Вуха.

– Ти десь можеш свої вуха побачити?

– Чого ви всі вчепилися до моїх вух!

– Ти бачив колись свої вуха? – Данило зробив крок у бік рудого.

– А хоч би й бачив! – вишкірився той. – Нормальні вуха! Не те, що у деяких!

– ДЕ ти бачив свої вуха?

– У дзеркалі! Ти хіба там своїх не бачив?

– Бачив! – вигукнув Данило і тут уже почав поводитись зовсім дивно: застрибав по кімнаті, мов страус Футбол у хвилини найвищої радості. – Дзеркало! Точно, дзеркало!

– Яке дзеркало? – тепер уже Богдан приєднався.

– Будь-яке, де хто завгодно може побачити себе! Ми бачимо в дзеркалі себе, люди! Де захований діамант? Де його сказав шукати Ружич, коли втрапиш у цю кімнату? За со-бо-ю! Раз у дзеркалі можна побачити себе, то діамант схований за дзеркалом. Де воно могло тут висіти?

Хлопці відразу забули всі сварки та образи. Стали півколом навпроти стіни, біля якої валялося бите люстро. Спрямували на неї світло чотирьох ліхтарів. Постояли так якийсь час, кожен слухаючи лункі удари свого серця.

А тоді Данило Лановий наблизився до холодної мурованої стіни, розкидаючи на шляху ногою скалки. Прикинув на око, де могло висіти дзеркало. Уважніше придивився, ще присвітив – так ось же він, гвіздок, у стіну вмурований! З нього люстро й злетіло, хряснулось об гранітну підлогу.

Цікаво, яке ж воно було за розміром. Знову посвітив Данило під ноги. Уламки досить великі. Та все одно ось так, у темряві, не розбереш.

Добре, спробуємо інакше. Данило став до стіни впритул. Окреслив пальцем прямокутник, не великий і не маленький. Ну, скажімо, повісив дзеркало господар десь отак… Нерівні краєчки каменів стирчали зі стіни в середині уявного прямокутника. Провів Данило по них пучками пальців. Зачепив один, спробував смикнути другий, потермосив третій. Є!

Слабенько – але хитається, мов молочний зуб.

– Ножа хтось дайте! – сам здивувався Данило своєму голосу, несподівано хрипкому.

Знав – ножик є в Льоньчиному рюкзаку. Той не скидав наплічника, просто повернувся до Богдана спиною. А Бодя сам витяг ножа з бокової кишені, простягнув Вухові, той – Данилові.

На руків'ї кнопка фіксатора. Палець натиснув на неї. Клац – лезо вилетіло.

Данило підважив камінь. Розхитав краще. Трошки поморочився, вийняв. Камені, котрі поруч, піддалися легше. За третім разом ліхтарик висвітив досить акуратну прямокутну дірку в стіні.

Ось він, сховок Михайла Ружича!

Затамувавши подих, хлопець засунув туди руку, не боячись чомусь жодної пастки. Пальці намацали щось тверде. Потягнули до себе.

– Оп! – вирвалося в Данила.

Від хвилювання здригнулася рука. Мало не впустила знахідку.

Та все ж таки втримав її хлопець, стиснув у руці, котра враз стала вологою від поту.

– Є!

Всі відразу оточили Данила, штовхаючись та ледь на збивши його з ніг. Вухо присвітив, Лановий обережно розтиснув долоню.

На ній лежав невеличкий, схожий на неправильної форми яйце, гранований камінчик. Наче скляний, але не зі скла – це точно. В світлі ліхтарів тьмяно блиснув, наче підморгнув. Данило покрутив знахідку в руці, взяв за пласкі боки, повернув до себе. Якщо тримати так, то камінь справді нагадував приплюснуту зміїну голову. Лиш жала не вистачає.

Нічого не розумів Данило Лановий у діамантах. Та й жоден інший на цьому не розумівся.

Але зараз кожен готовий був зізнатися як один одному, так і собі, а заразом – усьому світові: нічого гарнішого в своєму житті ніхто з них ще не бачив.