Текст книги "Таємниця зміїної голови"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

Розділ 20
У якому Данило Лановий бере командування на себе

Недовго йти від станції до самого селища.

Поки рухалися, Данилові та Вухові все ще було незатишно ловити на собі цікаві погляди всіх зустрічних. А решта, включно з самим страусом, уже звикли до загальної, нехай не зовсім здорової, уваги. Тому й не зважали. Футбол виступав попереду, гордо збиваючи хмарки пороху своїми цибатими ногами. Інші йшли за птахом, мов почет.

Щойно повернули на околицю Подолян, як перед гостями відкрився замок Козицького в усій своїй красі. Вухо раптом зупинився, лунко ляснув себе долонею по лобі. Так, що аж сам зойкнув від болю. Його новий друг страус відразу ж повернувся на звук, почав крутити головою, шукаючи – хто ж образив власника таких чудових вух?

– Ти чого? – здивувався Данило.

– Згадав! – радісно вигукнув Вухо.

– І для цього треба собі влаштовувати струс мозку? – насмішкувато поцікавилася Галка.

– Що ж ти таке згадав? Кажи! – поквапив Льонька Гайдамака.

– Жора! Ну, директор музею, Сокирко!

– Жора, директор, і що далі? – не зрозумів Данило.

– Намети в нього є! Спальники – так само! Він недавно придумав клуб чи щось таке. «Слідопит» називається. Виходити з наметами на тиждень, жити в лісі, розкопки проводити. Минулого року автомат німецький знайшли, іржавий… Тепер у музеї, під склом…

– До чого тут автомат?

– Автомат ні до чого! Намети в Жори можна позичити! Бо в нас удома нема, а шукати зараз по всіх Подолянах – замучимось.

– Ідея реальна, – погодився Данило. – Ось тільки як ми її реалізуємо? Приходимо такі: оп-па, дайте нам пару наметів, Георгію Дмитровичу, бо хочемо в лісі переночувати?

Дід Гайдамака кахикнув. Коли вся ватага повернулася до нього, старий розгладив вуса.

– Дітвора… Забули, що я у музеї працюю. Хай і сторожем. Тільки ви вже знаєте, що сторожем я був не завжди. Але то – таке… Зараз я про цього вашого Сокирка… Начуваний про нього. Активний, старається, фонтан ідей, за справу вболіває. Навіть у газетах про нього пишуть, по телевізору показували. Є привід познайомитися з колегою. Гарну ідею підкинув, вухатий, молодець!

Старий поплескав рудого по плечу. Навіть хотів легенько торкнутися вуха. Та страус тут-таки загрозливо посунув на діда, клацнувши дзьобом.

Дід жартома підніс руки догори:

– Здаюся, здаюся! Бач, хлопче, тепер ця пташка може й тут лишитися, з тобою!

– Ніхто ніде не лишиться! – тупнула ногою Галка, ревниво зиркнувши на зніяковілого Вуха.

– Та ходімо вже! – поквапив Данило.

Прийшли вчасно – ворота замку саме відчинялися для перших відвідувачів. Коли у двір зайшов страус, чоловік у формі охоронця навіть схопився за припасований до пояса гумовий кийок. А наглядачка тітка Люба голосно зойкнула – луна відбилася в стінах. Проте, як уже повелося, дуже швидко перший подив змінився на доброзичливу цікавість.

– Це ж звідки він такий взявся? – тітка Люба навіть спробувала торкнутися птаха рукою.

– Довга історія. Колись розкажемо, – пообіцяв дід Гайдамака. – Ви нам краще допоможіть директора знайти.

– А я тут!

Справді, патлатий молодцюватий директор Сокирко вже виходив із замку, поспішаючи до несподіваних відвідувачів.

– Доброго ранку, – старий поважно простягнув Жорі руку.

– Не те слово! Чудовий ранок, просто клас! – Сокирко коротко й міцно потиснув дідову правицю, не зводячи очей зі страуса: – Це ж треба! Ваш? Нічого собі! Як він сюди дістався?!

– Теж довга історія, – мовив дід Гайдамака. – Неодмінно вам розкажемо, шановний Георгію Дмитровичу. Коли все скінчиться – ви дізнаєтесь першим.

– Що повинно скінчитися, шановний?.. – директор запитально глянув на старого, тільки тепер помітив поруч із ним інших: – О, знову Ланового син! І Рудик тут! Цих двох не знаю…

Дід знову кахикнув.

– Послухайте, пане Георгію. Моє прізвище Гайдамака, я працюю в одному музеї на Полтавщині. Десь ваш колега… До певної міри. У нас, на Полтавщині, не так давно відкрили страусову ферму. Може, чули?

– Так, їх по Україні вже багато, – кивнув Жора.

– Отож. І ніхто ще не дослідив, як страуси можуть пристосуватися до нових для себе природно-кліматичних умов. Наскільки ці екзотичні птахи взагалі готові жити в Україні. Зокрема – на Поділлі. Ось я зі своїми вихованцями й проводжу такий експеримент. Самі розумієте, як у нас із наукою… Словом, це поки що моя приватна ініціатива. І ось вони, – старий поклав праву долоню на голову Льоньки, ліву – на Галчину маківку, – мені допомагають. Ви теж можете.

– Чудово! – вигукнув директор музею. – Але чим, як?

– Нам для проведення певних дослідів треба пожити кілька днів подалі від цивілізації. Тобто – взагалі в лісі. У вас тут підходяща місцевість: не рівнина, як у нас, і не гори, як у Карпатах. Звідси – прохання. Місцеві хлопці говорили, у вас можна на пару днів позичити намети, спальні мішки, інше туристичне приладдя…

– Та ради Бога! – Сокирко широким жестом показав у бік замку. – З цього треба було починати! Ну, ви молодці, я скажу! Тільки умова: я до вас прийду з фотоапаратом, нароблю знімків, оформлю куточок у музеї, лади?

– Годиться, – легко погодився дід Гайдамака. – Лиш не сьогодні. Хай справді за пару днів.

– У неділю годиться?

– Саме те, – кивнув старий, тоді глянув на Данила. – Чого стоїте? Взялися – помагайте!

Години не минуло, як уся компанія вже сунула пагорбами до лісу, в бік урочища, туди, де була печера Змія. Льонька з Вухом несли по намету. Галка примудрилася припасувати до спини страуса спальники. Сама вона тягнула свій наплічник. Данило, стікаючи потом, пер Льоньчин рюкзак. Усі так захопилися переходом, що перестали зважати на діда Гайдамаку.

Старий же поводив себе не зовсім звично. Куди поділася заразлива бадьорість! З кожним кроком він дихав усе важче, навіть перестав повчати онука та його друзів. Рухався повільніше, частіше зупинявся, витирав змокріле чоло.

Першою разючі зміни в поведінці старого помітила Галка. На той час вони вже зайшли в ліс, Вухо вів компанію найкоротшим шляхом до урочища. Дівчина з кісками необережно ступила, втрапила ногою в ямку, зойкнула і впала. Хлопці, що впевнено йшли попереду, оглянулися на крик. Дівчина скрикнула вдруге. Проте не від болю: з нею усе було гаразд. Просто, встаючи, вона мимохіть побачила, як старенький повільно осідав на траву, спираючись рукою об стовбур найближчого бука.

– Діду! – перелякано вигукнув Льонька, кинувся на допомогу.

Вмить компанія оточила старого. Той намагався навіть посміхатися, проте видно було – дуже важко дідові, як не кріпився.

– Що з вами? – Данило скинув наплічника, спробував пошукати пульс на старечій руці.

– Нічого страшного, – кволо посміхнувся дід Гайдамака. – Жити буду, не бійтеся… Тільки підвів я вас. Дуже підвів… Видно, не розрахував сил. Не для мене такі пригоди і переходи… Та й спека… Вибачте, діти, серце щось схопило… Полежати б мені… Не тут…

Данило закусив губу.

– От досада… Що робимо, народ?

– Мене слухай, – старий торкнувся його руки. – Робіть, що задумали. До неділі час є, не підводьте друга. Я зараз посиджу, потім мене хай хтось назад до Подолян проведе. Може, лікаря, чи лікарню… Придумаю щось… Тільки вам тепер доведеться теж думати. І то швидше, хлопці й дівчата. Данько, впораєшся сам?

Сказав так дід Гайдамака – а всі, навіть страус, дружно глянули на Данила Ланового.

– Це як… – знітився хлопець. – Виходить, ви, діду, мене ніби за старшого лишаєте?

– Якщо ти не проти. І всі інші не заперечать, кволо посміхнувся старий.

Тепер уже Данило обвів усіх поглядом. Найдовше затримав його на Льоньці. Як відреагує визнаний хлопчачий ватажок?

– Нічого, Данько, командуй, – діловито кивнув Льонька, виставив перед собою правицю долонею вперед. Галка з Вухом зробили те ж саме.

Ляснув новий командир кожного з них долонею в долоню. І відчув відразу: отепер часу гаяти точно не слід.

Розділ 21
У якому операція з порятунку Богдана перетворюється на велике перевдягання

Чесно – не чекав від себе Данило Лановий здатності думати та діяти швидко й правильно саме в такій ось критичній ситуації.

Дідові стало трошки легше дихати хвилин за тридцять, він навіть підвівся без сторонньої допомоги. Та звісно, що далі в ліс його ніхто за собою не потягне. Відтак новий командир тут же віддав перший наказ:

– Льонько, Галко! Беріть із собою Футбика, далеко не відпускайте. Урочище вже недалеко, ось так по прямій вийдете. Почуєте, струмок дзюрчить. Знайдіть зручне місце для табору, ставте намети. Ми з Вухом проведемо дідуся в селище. До вас його можна, Андрію?

– Та мабуть, – знизав плечима той. – Мамка, до речі, в лікарні працює.

– Те, що треба! – Данило потер руки. – Коли підемо назад – захопимо твою сестру. Потім зайдемо за Богданом, він уже там вчадів під ліжком…

– А він так під ліжком і сидить? – зовсім недоречно до ситуації реготнув Льонька.

– Сам у нього запитаєш… То я так, перебільшив трохи, – відмахнувся Данило. – Щойно стукнуло, як можна Майстренка тихенько з турбази вивести. Навряд чи йому сподобається, але раптом справді за нами стежать…

Хлопці довели діда Гайдамаку до Рудиків додому. Передали його з рук в руки мамі близнюків, яка ще й висварила обох: втягнули у свої незрозумілі ігрища літню людину. Не стала їх держати вдома, почала біля діда квоктати. А Данила з Вухом та Варкою просити особливо не треба: прихопила рудючка з собою усе, що новий командир попросив, і всі троє забралися геть.

Коли дійшли до турбази, зрозумів Данько – не помилився. Неподалік на стоянці біля машини стовбичив Карлик. Незмінні плямисті штани, незмінна кепка накривала лису голову. Трійця ковзнула по ньому поглядом, а лисий вдав, ніби переміщення трьох друзів його зовсім не обходить. Стоїть собі і стоїть, стояти під пекучим сонцем не заборонено…

Богдан тим часом у чотирьох стінах справді занудився. Спочатку зрадів, що його нарешті звідси витягнуть. Та коли почув, якою ціною – вперся.

– Знаєш що, Лановий! Сам одягай дівчаче плаття! І взагалі, де я таке волосся візьму, як у Варки!

Чекав Данило такого вибрику. Був готовий, тому сказав спокійно:

– Інакше ти не вийдеш непоміченим, Бодя. Вікна наші виходять просто у двір, де стоїть на варті той Карлик. Вибратися з іншого боку не вийде. Бач, цей корпус так стоїть, що як не обходь, все одно буде видно знадвору. Потерпиш трохи. Або тут сиди, ніхто ж не проти.

– Я проти! – гаркнув Богдан.

– Тоді не викаблучуйся. Зараз Варка перевдягнеться у ванній. Одягнеш її сарафан. А на голову – кепку з козирком. Вона її спеціально взяла, аби під неї волосся вкласти. Все продумано, чуваче.

– А сама Варка?

– За якийсь час вийде звідси теж. Уже по-іншому вдягнена. Я тобі гарантую, Карлик усіх дівчат та хлопців, які тут живуть, не знає. До того ж є такий момент: дуже скоро сонце почне світити йому в очі. Отже, він толком і не розгледить, хто вийшов з корпусу. Головне – аби не ти!

Богдан Майстренко міг, звичайно, ще довго сперечатися. Та правий Данило Лановий був в одному: часу на це немає. Хлопець скреготнув зубами, насупився, та все ж пересилив себе.

– Умовили… Давайте ваше дівчаче барахло…

– Сам ти барахло! – несподівано образилася Варка. – Ось будеш тут сидіти до неділі!

– Та я не те хотів сказати… – знітився Богдан, не хотілося з рудючкою отак сваритися. – Я, в смислі… Ну, ви хоч мій одяг візьміть…

– Без штанів не залишишся, – пообіцяв Данило.

Уже коли Бодя, сопучи та скрегочучи зубами, натягнув на себе Варварин сарафан, зрозумів Данило – авантюра це все. І халтура. Адже був Майстренко на півголови вищий за дівчину, ширший за неї в плечах, а її сандалі взагалі виявилися тісними, бідака пальці підібгав. Повернувся клишоного до хлопців, розкинув руки.

– Оце так я піду? Лисий випасе! Зуб даю – відразу випасе!

Справді, якщо Варка навіть здалеку, в простенькому сарафані, сандалетах та навіть кепці з козирком виглядала зграбно, Богдан був схожий на опудало. Звісно, Данило йому цього не сказав. А Вухо перехопив його погляд – і вчасно стримав сміх.

– Значить, так зробимо, – промовив Лановий. – Крім цього великого перевдягання народів іншого виходу в нас нема. Роздивлятися нас лисий Карлик навряд чи буде. Двоє хлопців та дівчина зайшли в будинок. Та ж сама компанія вийшла. Чомусь я підозрюю: наш сторож не надто розумний. Додайте спеку. Ну, він тут, на відкритому сонці, не першу годину стовбичить. Та ще й не підемо ми, а побіжимо!

– Чому – побіжимо? – не зрозумів Вухо.

– Чому б ні? Ми ж діти для них! От захотілося нам побігти! Знімай сандалі, Бодя! Вискочиш першим, рвонеш вперед! Босий!

– Думаєш, спрацює? – Богдан недовірливо глянув на Данила, тоді з сумом – на свої покривлені ноги.

– Знаю! – впевнено промовив той.

Хай там як – Богдан скинув тісні дівчачі сандалі з полегшенням. Саме тут з'явилася Варка з ванної, зовсім на себе не схожа. Зозулясті шорти до колін, кросівки, волосся закручене на голові в якийсь дивовижний вузол. Оцінила хлопчачі старання, мовчки показала великого пальця. Від такого визнання Богдан трошки відтанув, це навіть сили йому додало…

Уже за кілька хвилин Роман Карлович на прізвисько Карлик, котрому справді набридло шпигувати за малолітками просто неба, під неймовірно пекучим липневим сонцем, побачив дивну картину. Навіть не зрозумівши, що все побачене – простенька вистава, розіграна спеціально для нього.

Спочатку з корпуса на ґанок вискочило дівчисько в сарафані. Наче те ж саме, що не так давно сюди разом із хлопцями заходило. Все те ж саме: кепка дурнувата, платтячко простеньке, в горошок, тільки чомусь боса. Зістрибнула з ґанку і побігла повз нього. Дивно якось бігла: пригнулася, голова вперед, руками загрібає – наче кролем пливе. Карлик навіть очі рукою прикрив від сонця, та швидше для порядку. Не збирався він дівчину роздивлятися. Не вона його цікавила, а хлопчина зниклий. Того, хто їхню розмову підслухав, вони з пані Крук якраз добре розгледіли, Карлик його з тисячі впізнає.

Пробігло-пропливло дівчисько повз нього. Тим часом за нею на ґанок інші двоє вибігли. Рудий вухань, брат її. Та цей, другий, київський, надто мовчазний, з розумними очима. Обоє щось вигукнули розхристаній дівчині навздогін, а тоді, не змовляючись, замахнулися та жбурнули в неї сандалями. Мало не влучили, хвацько пуляють! Вона на мить зупинилася, підхопила свої сандалі – тільки курява за нею помела…

Карлик знизав плечима, обперся об капот машини. Чогось ця компашка не поділила, вирішив. Он як ці двоє за дівчиною поскакали. Київський розумник ще й з рюкзаком. Ясно, татко по справах, синок – на гулі, свободу відчув… Знайома історія: кіт за поріг – миші танцюють… Комусь бігати, зітхнув Карлик, а комусь – стояти, стерегти, чекати з моря погоди…

Розділ 22
У якому наші герої здогадуються, де взяти жіночу руку

Добре, хоч на очі Богдан у такому вигляді нікому не втрапив.

Щойно відбіг подалі від турбази, мерщій заскочив у найближчі кущі. Тут і хлопці наспіли, дочекалися Варку з потрібним одягом, Бодя швидко переодягнувся і тепер уже почував себе цілком комфортно. Можна діяти далі.

З'ясувалося – ще не зовсім. Обережне пересування до околиці, далі – повз замок через пагорби в ліс, а тоді – в урочище, де Льонька з Галкою вже розбили невеличкий табір, забрало досить часу. Потім були обійми та вітання зі страусом, котрий уже цілком освоїв нову територію. Навіть посваритися встигли хлопці – хоч коротко, та все ж таки…

Ну, не стримався Вухо, з ходу виклав Льоньці з Галкою, яка з Богдана дівчинка вийшла. Галка, та нічого, так, посміхнулася, пораділа за Данила: його ідея, вдало викрутилися. А ось Льоньці – тому тільки скажи! Не стримався, почав реготати. І не те, щоб історія дуже смішна. Такий характер у хлопчачого ватажка: якщо є нагода покепкувати з рівного по силі, Гайдамака її ніколи не пропускав. Звісно, Богдан погані звички старого приятеля добре вивчив. Хоча за інших обставин напевне з ним би завівся, проте цього разу стримався. Стиснувши кулаки, звузив очі, посунув на Вуха.

– Слухай, ти… – просичав погрозливо. – На перший раз прощаю. Але ще хоч раз при мені чи без мене нагадаєш…

– Ой-ой! Лякав один їжака! – рудий зовсім не збирався страшитися.

– Не знаю, який із тебе їжак – а вуха я тобі точно відкручу!

Звісно, не збирався Богдан Майстренко битися з Андрієм Рудиком. У всякому разі – тут і тепер. Зробив просто різкий рух, лапнув рукою повітря, ніби збираючись таки схопити вухо кривдника. І вчасно встиг ухилитися, боковим зором побачивши стрімке наближення Футбола. Страус клацнув дзьобом просто перед обличчям хлопця, загрозливо підстрибнув та посунув на нього.

– Е, ти чого, Футбику! – заволав Богдан. – Галко, скажи йому!

– Тримай свої граблі подалі від його вух, – спокійно пояснила дівчина з кісками. – І все буде добре. – Трохи помовчала й додала: – Для кожного з нас.

Та все це скоро забулося. Зрозуміли нові друзі: з цієї миті вони, як не крути, одна команда. Краще дарма не сваритися, а діяти злагоджено та слухати того, хто мимоволі очолив пошуки діаманта Зміїна Голова.

Відчувши загальні очікування, Данило Лановий розпорядився:

– Давайте, народ, поїмо. Є там щось?

Аж тепер усі згадали, що майже нічого не їли з самого рання, а день уже перевалив далеко за полудень. Перевірили запаси. Льоньці вдома ще вчора вдень сало поклали, Галка хліб знайшла, та й близнюки Рудики з дому огірків-помідорів прихопили.

А от страус, здається, свої харчові проблеми в лісі давно вирішив, і тому неквапом прогулювався довкола, то зникаючи між дерев, то виходячи перед очі. Походжав, мов вартовий. Бо й справді таким був. Сторонній не підійде нечутно, за це Данило не переживав.

– То що робимо? – запитав Богдан, втамувавши перший голод. – Неділя – вже післязавтра. Скарб скарбом, але й мене ніби рятувати треба…

– Дійсно, є якісь ідеї? – підхопила Галка, дивлячись просто Данилові в очі. – У тебе на такі випадки вони завжди є…

– Та є наче… – неквапом відповів той, витягаючи з кишені джинсів складені вчетверо аркуші зі своїми вчорашніми записами. – Ось тільки не знаю, чи буде від них користь. Згадай, Богдане, як ми вдвох шукали той скарб, де золота булава?

– Таке забудеш, – погодився Майстренко. – І що?

– А те! Ми ж тоді, вважай, нікуди не поспішали. Мали коли помізкувати, те чи інше припущення перевірити. Нині, як сам сказав, часу зовсім обмаль. Це значить, – Данило обвів усіх пильним поглядом: – Якщо ми почнемо шукати не в тому напрямку і витратимо на це дуже багато цінних годин, почати все від самого початку просто не встигнемо.

Галка відразу піднесла руку, мов у школі.

– Кажи, – кивнув Данило.

– Слухайте, а ці двоє, пані Крук і той її Карлик, теж не знають, де шукати скарб, правильно?

– Навряд чи вони знають більше від нас, – погодився хлопець. – Напевне, так само застрягли на ребусі, який загадав помираючий розбійник. Ага, тут же не всі знають! – згадав він і повторив спеціально для Галки з Льонькою: – Товариш Устима Кармелюка, розбійник Михайло Ружич, перед смертю вказав місце, де заховав діамант князя Козицького. І звучить ця загадка так: «Двері через Змію. Відчиняє жіноча рука. Далі під землею. Потім під водою. Потім за стіною. А потім – за собою».

– Справді, тут сам чорт ногу поламає, – погодилася дівчина з кісками. – Тоді чому ж вони так напосілись на вас? Обклали просто, пастку влаштували…

– Думаю, Галко, ми заважаємо їм уже тим, що знаємо про їхні наміри знайти Зміїну Голову, – пояснив Данило. – У них є свої плани. Бог його знає, як далеко вони готові зайти. Чули ж – у Києві ці люди дуже впливові. Отже, мають можливості перешкодити планам мого тата. Їм же не вигідно, аби тут, у Подолянах, хтось щось починав і знайшов розбійницький скарб швидше за них.

– Він взагалі існує? – скептично поцікавився Льонька. – Ти покликав, ми приїхали. А воно все виявиться місцевою казкою…

– Ти згадай, скільки сотень років у твоєму рідному містечку шукали козацький скарб! – парирував Данько. – А забув – дід нагадає, коли трошки оговтається! Теж ніби цікава казочка, а почали копати, де треба, ось і маєш… Тим більше, діамант таки існує. Здається, я навіть знаю, де його заховали.

Після цих слів довкола запала дзвінка тиша. П'ять пар очей втупилися в Данила Ланового. Якби поглядом можна було пропекти, хлопця пропекло б наскрізь відразу з п'яти боків.

– Ти… ти серйозно? – Вухо навіть перейшов чомусь на шепіт. – Тільки піти й узяти?

– Ну, якби ж усе так просто, – трошки зніяковів Данько. – Я не те, щоб знаю… Швидше здогадуюсь. Ось послухайте уважно, – він розгорнув аркуші, розрівняв на коліні. – Я тут прочитав уважно статтю, де ця історія описана. Дещо намалював. Трошки покреслив… Словом, довго не говоритиму, лише деякі свої висновки. Спершу – коли смертельно поранений Михайло Ружич говорив розбійникові Охріму Куцому, що вхід до скарбу – через Змію, він напевне мав на увазі ось цю печеру.

Всі дружно повернулися в потрібний бік.

– Сто процентів, – погодився Вухо. – Печера Змія. Без варіантів.

– Отже, – повторив Данило тепер уже – швидше для себе, аби закріпити свої здогади, – десь там, під землею, є якісь двері. Тобто – вхід. Він виведе нас до місця, де Ружич сховав діамант, котрим колись володів та пишався його лютий ворог, князь Козицький. Це підтверджують його слова: «Далі під землею». Тобто, – тепер Данило почав говорити повільно, зважуючи кожне слово, – якщо спуститися в печеру та знайти двері чи просто прохід, який відкриває жіноча рука, далі треба йти підземним ходом.

– І пірнати під воду, – додала Варка.

– Ти з водою почекай. Прохід би відчинити. Двері б знайти, – зітхнув Богдан. – І жіночу руку.

– З рукою просто, – промовив Данило. – Не знаю, чи ховалися в ті часи в печерах разом із розбійниками їхні дружини або подруги. Та напевне Михайло Ружич не шукав би собі в спільниці жінку з якоюсь спеціальною рукою-відмичкою. І, тільки не смійтеся, навряд чи відрубав комусь руку…

Ніхто не засміявся. Навпаки, Богдан відказав серйозно:

– Від розбійників усього можна чекати.

– Дурниць не мели, – осадив друга Данило. – Не забувайте – Ружич помирав та марив. І міг мати на увазі не те, що говорив. Я б ризикнув не розуміти його слова про жіночу руку буквально.

– Ха! – вирвалося у Вуха. – Як, по-твоєму, їх можна розуміти інакше?

– Коли мужчина говорить про жіночу руку, що він може мати на увазі? – лукаво запитав Данько. – Яка вона, ця жіноча рука?

– Тонка! – вирвалося в Галки швидше, ніж у решти було часу умову цієї загадки переварити. Дівчина для наочності навіть свою руку виставила: – Ось, гляньте! Чоловіча рука звичайно грубіша за жіночу!

Богдан мимоволі витягнув уперед свою, порівняв із Галчиною.

– Не так уже й сильно…

– Різні руки бувають, згода, – жестом зупинив його Данило. – Але я так собі думаю: коли Ружич марив, йому в голову могло щось таке прийти. Ось така, як кажуть, асоціація скластися. Не жіноча рука потрібна, народ! Потрібна тонка рука! Тонша за руку дорослого мужчини! Хоча б така!

І хлопець теж виставив уперед свою.