Текст книги "Таємниця зміїної голови"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

Розділ 4
Обов'язковий, у якому варто нагадати, хто такі Данило з Богданом, та пояснити, який вітер заніс друзів на Поділля

Залишмо поки що всіх на тому місці, де вони перебувають у цей час…

Богдана Майстренка та незнайомців, які можуть ось-ось побачити його, – в підземеллі. Данила Ланового разом з братом та сестрою Рудиками – в урочищі, де вони вже хвилюються, позираючи на годинник. І повернімося трошки назад, аби нагадати про те, що наші герої теж горобці стріляні та вже мали нагоду втрапити в небезпечні пригоди.

На перший погляд, між Даньком та Богданом спільного дуже мало. Перший – відмінник, багато читає, добре грає в шахи та зовсім недавно почав учити англійську мову. Другий – спортсмен, до недавнього часу зовсім не мав охоти до читання книжок, а колись взагалі водився з поганою компанією вуличних грабіжників. Але так склалося в житті, що двоє хлопців, які живуть у Києві по сусідству, познайомилися, подружилися, та навіть недавнім літом відпочивали разом у невеличкому містечку на Полтавщині, в Данилової бабусі. Там Данилові з Богданом випадково стала відома одна давня загадка, розв'язавши яку, вони знайшли давній скарб, захований від лихих очей козацьким полковником Іваном Лиховієм.

Правда, лихих очей, як і лихих жадібних рук, у тій історії теж вистачало. Хлопці навіть мали необережність віч-на-віч зіткнутися зі справжніми озброєними дорослими бандитами. Та все закінчилося добре, бо під час пошуку скарбів двоє київських школярів надбали собі на Полтавщині купу друзів.

Про кількох із них варто сказати окремо. Бо вони ще з'являться в нашій історії, і то дуже скоро. Та відіграють у ній неабияку роль, з головою поринувши у справді небезпечні пригоди, котрі ось-ось почнуться. І порівняно з якими кажани, побачені Богданом під печерною стелею, здаватимуться квіточками.

Після того, як знайшовся козацький скарб, Данило та Богдан почали часто спілкуватися з Галкою, донькою містечкової бібліотекарки. Дівчинка як дівчинка, худенька, не надто висока, дві кіски виклично стирчать у різні боки. Але щось таке зачепило обох хлопців, бо якось вони мало не побилися через Галку. Ну добре, добре, до бійки не дійшло, та сварка аж просилася. Але помирив усіх, як не дивно, кращий Галчин друг. Називала дівчина свого друга Футболом, коли скорочено – Футбиком, і був він справжнім африканським страусом. Його разом із іншими родичами привезли якось на Полтавщину, поселили на спеціальній страусовій фермі. Та довго висидіти за загоном Футбол не зміг, одного дня втік, дістався до найближчого людського житла, попоїв біля курника – ось так з Галкою і здибався.

Дівчині вдалося приборкати непокірного птаха. Для цього просто осідлала його, і з того моменту Футбол ходив за нею хвостиком, мов особистий охоронець. А мати справу зі страусом, як невдовзі з'ясувалося, не дуже-то й хотілося. Бігає він швидко, може навіть машину перегнати. Дзьоб сильний, шия довга: дожене ворога в чистому полі чи просто на вулиці – все, ховайся. Дуже не любить, коли його, мов курку, кличуть: «Ціп-ціп-ціп!». В такому разі можна навіть Галку не чіпати, без того ворогом страуса станеш на віки вічні. Нарешті Футболом його прозвали, бо дуже любить довгоногий птах ганяти м'яча. Це єдине, чим можна забавити страуса: буцнеш м'ячика ногою, і все, довго цей африканський футболіст ганятиме його полем. Якось навіть вдалося влаштувати футбольний матч, де страуса як повноцінного гравця, поставили на ворота. Жодного гола не пропустив! Чим дуже здивував ватажка місцевих хлопчаків та кращого містечкового футболіста Льоньку Гайдамаку.

Із ним Богдан та Данило спочатку теж довго не могли порозумітися. Та коли почалася шалена гонитва за злодіями, які вкрали золоту булаву та інші скарби, заховані козацьким полковником, вчорашні вороги об'єдналися. І прощалися вже друзями. А Льоньчин дід, старий Гайдамака, музейний сторож та знавець місцевих легенд, дуже добре свого часу знав Данилового тата, Ланового-старшого. Тому й запропонував допомогу хлопцям у їхніх пошуках корисними порадами.

Пізніше Льонька Гайдамака навіть гостював у Данила в Києві. Хотів Данько ще й Галку якось запросити, та одна проблема завадила: той самий страус. Ви ж уже знаєте – Футбол від дівчинки з кісками зазвичай ані на крок не відстає. Домовитися з птахом про те, що, мовляв, ось я поїду, а потім, дуже скоро, повернуся, Галці, звісно, не вдалося. Ну, а брати з собою страуса в дорогу, навіть якщо це не дуже далека путь, не лише в Україні – ніде в світі, здається, не прийнято. Не котик він, не песик, навіть не морська свинка чи папуга. На повідку не поведеш, у кошик не покладеш, у клітку не посадиш.

А Данько чим далі, тим довше за Галкою сумував. Розмов по телефону вже не вистачало. Тому малював хлопчина плани, як улітку знову приїде до бабусі, як побачить дівчинку з кісками, як залізе верхи на страуса – Футбол друзям це милостиво дозволяв. Та не так сталося, як гадалося.

Річ у тому, що Лановий-старший чим далі, тим серйозніше ставився до можливості прокласти по Україні нові цікаві туристичні маршрути. Мало, казав, знаємо свою країну, все по закордонах, по морях-океанах, пустелях-пірамідах. Своє ж не гірше, та ще й під боком, і цікаве, бо мало вивчене. Поговорив Данилів тато зі своїм другом, бізнесменом Михайлом Вороненком, і вирішили вони почати з Поділля. Серйозно взятися за старовинні замки та маєтки, дослідити, в якому вони стані, вивчити історію, розробити цікавий маршрут для кількаденної подорожі.

Для цього чоловікам треба було виїхати на місце. І стрельнула Лановому-старшому думка: чому б синові не поїхати з ним разом? Побуде далі від Києва, побачить щось нове для себе, подихає свіжим повітрям, відпочине… Друга Богдана може з собою взяти, тим більше, давно Вороненко щось таке обіцяв рятівникам золотої булави…

Не став Данило батькові перечити. А Богданові все одно. Хлопець мало де, крім свого київського двору, бував. Правда, Лановий-старший мусив дати синові обіцянку: щойно всі справи тут, на Поділлі, вирішить, негайно відішле його на Полтавщину. До бабусі, до друзів, до Галки з Футболом.

Налаштував себе Данило на цікаву подорож. Та за кілька днів, що вони провели в селищі, стало обом хлопцям надзвичайно нудно. Оселили їх на турбазі, виділили окрему кімнату, видав тато синові мобільний телефон для зв'язку – все, сам днями мотався чи по околицях на джипі з Вороненком, чи по лісистих пагорбах, де лишилися недоглянуті руїни. Данько з Богданом мусили давати собі раду самі. Єдине: не морочив голову батько проханнями постійно дзвонити чи відповідати на дзвінки. Місцевість тут така: ось є стільниковий зв'язок, крок ступив – уже нема, зник. Тому телефон Лановий-старший видав синові лише для власного спокою. Загалом же вважав обох хлопців достатньо дорослими, аби ті не влізли в якусь дурню без нагляду.

А вони, бачте, все одно вклеїлися. Бо познайомилися з Рудиками, рудоволосою Варварою, яка Богдану дуже сподобалася, та її братом-близнюком Андрієм на прізвисько Вухо. Далі ви вже здогадалися: побився Майстренко з Вухом об заклад, що орієнтується під землею краще за місцевого вуханя. Захотів перед Варкою похизуватися, і взагалі – чого не зробиш від безділля, коли поруч є закинута печера, у яку школярам шлях заказаний…

Ну ось, тепер можна вже й назад повернутися. Бо почули незнайомці зойк у підземеллі, а це для них несподіванка: вони ж явно прийшли сюди не для того, аби хтось сторонній почув їхню розмову.

Розділ 5
У якому Богдан Майстренко не розуміє, які саме двері повинна відкрити жіноча рука

– Де ви чули тут крики? – спитав у темряві, майже зовсім поруч із місцем Богданового сховку, грубий чоловічий голос.

– Попереду, – почулося у відповідь, і цей голос звучав не так грубо, але й не надто тонко. Вчувалося в ньому щось незвичне для вуха. – Дивно, що ти нічого не чув!

Ага, зробив Богдан подумки позначку. Не рівні між собою невидимі співбесідники. Той, хто називає іншого на «ти», явно старший у цій парі. Та має більше впливу. Чомусь саме цей нехитрий здогад наштовхнув хлопця на інше невеличке відкриття: якщо вони так між собою, то привела обох у підземелля точно не звичайна людська цікавість.

Не раз доводилося Боді брати участь у спортивних змаганнях. Мав змогу бачити, як спілкуються між собою старші спортсмени. Коли вони одна команда, коли випробування складне і варто довіряти один одному та відчувати плече товариша завжди, ось так, на «ви», дорослі та рівні між собою люди один одного не називають. А якщо й називають, то є в цьому звертанні, хоч на «ви», хоч на «ти», певна повага до співбесідника та напарника. Тут же, у вогкій темряві печери, почулося Богданові: власник грубого голосу побоюється товариша. Той же, своєю чергою, ставиться до колеги зверхньо.

Тим часом промінь ліхтарика ковзнув по колу підземної зали, на мить мазнув темряву пройми, де принишк Бодя. Тому довелося посунути ще далі вглиб глухого коридору. Навіть міцніше притулився спиною до стіни, одночасно ковзнувши на землю. Була якась примарна надія: в разі чого за камінь приймуть, за таку собі невеличку брилу. Та пощастило, поки що незнайомці не збиралися детально обстежувати всі закутки цієї зали. Натомість почулося:

– Я точно не глуха! Чи ти, Карлику, думаєш інакше?

«Оп-па…» – мало не вирвалося в Богдана. Значить, один із незнайомців – жінка. Тут же сама собою склалася невеличка мозаїка: голос у неї дивний, бо не зовсім жіночий. Незвичний, бо хрипкуватий. Не відразу й розбереш. І вмить переляк почала витісняти цікавість: не всяка жінка полізе під землю просто так. Отже, тут дійсно може початися щось цікаве. Тепер головне – сидіти, як сидів. Завмерти, нічим себе не видати, перетворитися на слух.

Як вирішив Бодя – так і зробив. Зрештою, іншого виходу тепер у хлопця просто не було.

– Боже борони, пані Крук! – заторохтів тим часом той, кого, попри грубий голос, назвали Карликом. – Справді, щось таке вчулося. Ось тільки навряд чи кричала людина. І взагалі… не думаю… при всій повазі… що тут справді кричали.

– Не мороч голову! – чи здалося Богданові, чи пані Крук справді сердито тупнула ногою. – Думаєш, у мене почалися слухові галюцинації?

– Не думаю я так, – тепер Карлик наче виправдовувався. – Просто я хочу показати вам дещо. Аби ви зрозуміли, що… ну, як хочете – хто вас так наполохав.

Знову на мить майнуло світло – промінь ліхтарика гойднувся. І відразу – хрипкуватий вигук:

– Це що таке?

– Хто, – так ввічливо, як міг, поправив Карлик. – Не «що», а «хто». Місцеві аборигени, якщо завгодно. Летючі миші.

– Кажани? – перепитала пані Крук. – Тьфу, яка бридота.

Проте Богдан не відчув, аби крилаті печерні мешканці, котрі так налякали його, справді викликали в невидимої власниці хрипкуватого голосу помітну огиду. Та, кого називали пані Крук, просто озвучила очевидне: кажани дійсно не білі та пухнасті тваринки, з породи тих, кого приємно взяти до рук та попестити.

Враз почувся шурхіт – це сполохані світлом тварини злетіли зі своїх місць, переміщаючись подалі. Зойкнув від несподіванки грубий голос. Проте жінка, як годилось би, навіть не скрикнула. Схоже, летючі миші загадкову пані Крук ані вразили, ані злякали.

– Вони не кусаються, – мовила жінка.

– Не скажіть, не скажіть. Всяке може бути, – активно заперечив із темряви Карлик. – Але ж я не про те. Кажани, бачте, літають та пищать. Коли тихенько, коли голосно. Ось вам і здалося.

«Ага», – зрадів після цих слів Богдан. Ось і прийшов йому на виручку незнайомець, сам того не знаючи. Тепер залишається, аби ця сама пані повірила.

– Думаєш? – перепитала пані Крук, ніби читаючи Богданові думки, без жодного натяку на сумнів.

– Певен.

– Може, й так, – схоже, пані Крук погодилася з цим припущенням охоче.

– Так, так! – зачастив невидимий Карлик. – Скільки разів я це чув, коли тут вештався… Знаєте, в темряві, на глибині, кажанячий писк дає такий, знаєте, несподіваний акустичний ефект…

– Ці тварюки тут постійно живуть? – обірвала жінка його пусті теревені.

– У печері?

– Конкретно в цій залі.

– Куди ж їм ще діватися? Вночі вилітають на повітря, вдень повертаються. Бачте, навіть не дуже полохані. До людей не звикли.

– Тобто?

– Про що й кажу вам: люди тут, у цій печері, нечасто ходять. Місце для прогулянок, самі бачите, не найкраще. Печера взагалі нецікава. Лише один хід, і той не надто довгий. До того ж її взагалі закрили, колись обвали були…

– Мене інше турбує, Карлику, – знову жорстко перервала його пані Крук. – І ти прекрасно це знаєш. Оці, з Києва… Почнуть тут свою туристичну діяльність, розгорнуться на повну. І на Змію цю саму руки накладуть. Око вже наклали, сама чула. Знаєш же сам, як буває. Спочатку тут облагородять усе для туристів, як у тій же Кришталевій печері. Або в Озерній чи Млинках. Потім почнуть копати, досліджувати, чи правду кажуть про лабіринти…

– Правду, – вставив Карлик. – Чисту правду, чистісіньку.

– Ну, значить нам з тобою треба ворушитися. І думати швидше, – на мить обоє замовкли, а тоді хрипкуватий голос залунав знову: – Значить, кажеш – нема тут інших таких ось залів?

– Можемо прогулятися далі. Але всюди суцільні стіни. Коли і починати шукати, то десь звідси.

– Знову оте твоє «десь!» – голос пані Крук звучав тепер роздратовано. – Ти мені конкретну інформацію давай, розумієш? От привів ти мене сюди – що з того? Далі що?

– Ви самі хотіли… – Карлик знову почав виправдовуватися.

– «Хотіли, хотіли», – передражнила його жінка. – Мені насправді іншого хочеться. Покажи мені чи хоча б натякни, що саме повинна відімкнути жіноча рука? Ось ця рука. Моя.

З того, як ішла розмова, Богдан зрозумів – зараз пані Крук простягнула в темряві свою руку Карликові.

– Та не треба мені вашої руки, – промимрив у відповідь грубий голос. – Я той… Тобто, не той…

– «Той, не той!» – знову перекривив хрипкуватий голос. – Карлику, це дитячий садок якийсь! Прямо кажи – для чого ми сюди запхалися, якщо нема дверей, які я можу відчинити? Ну?

– Може, двері не тут, – відказав Карлик, мов школяр. – Не в печері. Є тільки цей кривий прохід. А ось ці отвори в стінах нікуди не ведуть. Самі гляньте.

Ніколи раніше не вірив Богдан Майстренко, що серце справді здатне піти в п'яти. Але зараз він відчув: його власне серце опинилося саме там. Ось почнуть вони зазирати в кожний куток, точно знайдуть мимовільного шпигуна. І все… Що саме криється під словом «усе», Боді навіть думати не хотілося. У цей момент думки взагалі з голови повилітали. Крім однієї: почнуть незнайомці оглядати печерні отвори, чи ні.

– Ти смієшся? – глузливо перепитала пані Крук. – Знущаєшся з мене? Хочеш, аби я кудись лазила без діла? Робити мені нічого? Тебе ж для якоїсь біди я тримаю біля себе, га, Карлику?

– Але ж, пані…

– Що таке?

– Двері можуть бути не тут, – Карлик далі стояв на своєму, хоча, на Богданове щастя, вже забув про свій намір світити ліхтарем у глухі ходи. – Як відомо, місце схованки намагалася назвати тяжкохвора людина. Чоловік марив, думки плуталися. Ми ж маємо лише уривки фраз.

– Нехай так, – погодилася пані Крук. – Де ж, по-твоєму, треба шукати зміїну голову?

– У замку. У печерах не буває дверей. А якраз підземелля в замку є напевне!

– Там, Карлику, вже давно б знайшли. Без нас. Ще років сто тому. І все, досить! – відрубав хрипкуватий голос. – Часу в нас мало. Якщо ті двоє, Лановий із Вороненком, затвердять та підпишуть усі потрібні папери, тут почнеться робота. І про діамант доведеться забути назавжди. Тому шукати, Карлику, треба звідси – або складати руки! Ти просто думати не хочеш!

Після цієї роздратованої фрази Богдан швидше відчув, ніж почув – загадкова пані Крук повернулася й пішла геть. А там і Карлик потрусив за нею. Знову настала звична для підземелля тиша. Видихнув Бодя полегшено, ступив на тремтячих ногах до виходу. Та раптом завмер від несподіваного здогаду.

Про чиї руки та які двері говорили тут ці двоє – не важливо. Згадали вони при цьому Данилового батька та його друга, бізнесмена Вороненка. Невже затівають щось проти них?

Де й подівся страх. Навіть печерної вогкості Богдан уже не відчував. Про кажанів забув. Як і про змагання в Вухом.

Бог із ним, із змаганням! Небезпечне щось починається, попередити треба!

Розділ 6
У якому починають шукати зниклого

Не знав Богдан Майстренко, навіть не підозрював: у той самий час, коли заховався від незнайомців у густій вогкій темряві та мимоволі підслухав їхню розмову, нагорі, в урочищі, за нього вже почали хвилюватися.

Першою тривогу зняла руда Варка. Воно й не дивно: за часом дівчина стежила. Хлопці ж, Данило з Вухом, завели якусь дуже серйозну для них суперечку. Двоє підлітків завжди знайдуть, про що сперечатися. Тим більше, якщо це київський відмінник та всезнайко з невеличкого селища на Поділлі. Навіть не слухала їх Варка, цілком справедливо вважаючи хлопчачі суперечки не вартими серйозної уваги. Навіть відійшла подалі, аби не забивати цим собі голову. Думала про своє та на годинник глипала.

Коли минуло сорок хвилин від зникнення Богдана під землею, дівчина напружилася. Ось зараз цей спритник вискочить з-за пагорба. Рудючка навіть уявила собі щасливу посмішку переможця на його обличчі та, насупивши брови, труснула головою – так проганяла дивні думки. Чомусь раптом закортіло їй, аби виграв київський гість оце змагання. Дарма, що Вухо – її брат. Саме тому й насупилася: сама на себе стала злою за такі думки. Як це так, не бажати перемоги рідному братові, а якомусь зайді…

Та минуло п'ять хвилин, потім – ще десять. Спочатку Варвара вирішила – все, програв Богдан. Потім замислилася. Справді, разом із Вухом колись наважилася залізти під землю та пройти Змією від початку до кінця. Незатишно, страшнувато навіть. Але все, що говорять про тамтешні лабіринти – не більше, ніж легенди. Бо заблукати в підземеллі, яке складається лише з одного, нехай звивистого, проходу, навіть новачок не зможе. Взагалі, бувають і довші переходи. Подумаєш, п'ятсот з копійками метрів тунелю…

Коли збігло ще десять хвилин, Варвара вже серйозно занепокоїлася. Більше години сидить у підземеллі хлопець. Може, щось із ним скоїлося?

– Е, народ, а його ще нема! – зауважила, ступивши кілька кроків до хлопців.

– То й що? – байдуже кинув через плече Вухо.

Не тому, що рудому справді байдуже, куди подівся Богдан. Просто він налаштував себе на програш суперника. Тому й не стежив за часом. Яка різниця, на скільки довше за нього Бодя пройде тунель: на п'ять хвилин чи на двадцять.

Але Данило Лановий, на відміну від Вуха, відразу відчув – Варвара не тішиться, а непокоїться. Зробив крок назустріч, запитав швидко:

– Давно нема?

– За всіма розрахунками мусив би вже вийти. Або – виповзти, – озвалася дівчина, простягнувши Данилові годинник.

– Не зупинився?

– Ні. Працює справно, – відказала Варка. – Може, він так грається?

– Для чого? Нє, я Бодю добре знаю, – Данило стривожено глянув на приятелів. – Що завгодно може вигадати, правда. Але не тоді, коли націлився виграти спір. Ігри заради програшу не в його правилах.

– Тоді де ж він? – тепер і Вухо стривожився. Так не годиться, Даньку. Сам же розумієш… А раптом щось сталося?

– Не каркай! – вирвалося у Варвари.

– Спокійно, – Данило ще раз глянув на годинник, потім припасував його на лівий зап'ясток і пристебнув за ремінець.

Поки застібав, думав.

– Спокійно, – повторив після короткої паузи. – Давайте так: що могло статися? Обвал?

– Там нема чому валитися, – впевнено заявив Вухо.

– Може, газ який чадний пішов з-під землі?

– Якби була така небезпека, наш тато-міліціонер один із перших про це дізнався б, – хитнула головою Варка. – Нас би попередив, та й інших теж. Стовпа б тут якогось поставили, з табличкою. Типу, обережно, чадний газ під землею… Ну, таке, знаєш…

– Добре. Робимо так, – Данило для чогось підсмикнув спортивні штани. – З підземелля лише два виходи. Бодя або вийде з протилежного боку, або – повернеться назад. Хоч би що там із ним сталося, ми цього не знаємо. Варко, проведеш мене до іншого виходу?

– Легко, – кивнула рудючка.

– Ти, Вухо, лишаєшся тут. Якщо Богдан тудою ще не вийшов або не з'явиться на поверхні протягом найближчого часу, я полізу в печеру сам. Із того боку. Щойно я це зроблю, ти, Варко, побіжиш сюди. Скажеш це братові. І ти, Вухо, полізеш із цього боку. Таким чином, ми підемо назустріч один одному.

– Точно! – погодився Вухо. – Нікуди він від нас не дінеться… Якщо він там…

– Стоп! – насторожився Данило. – Хіба якісь є варіанти? Чогось ми не знали?

– Все ви знали! – відмахнувся Вухо. – Я так, міркую вголос…

– Краще помовчи! – Данило націлив на нього вказівний палець. – Все, часу вже нема! Вперед!

Діючи за планом, приятелі розділилися. Данило поспішив за Варкою. Дівчина впевнено вивела його з урочища, обігнула пагорб. Далі вони вийшли на тоненьку стежку, рудючка йшла попереду. Причому квапилася так, що Данило засапався, ледве встигаючи за нею. Не роздивлявся, прошкував за дівчиною, а та вже навіть не йшла – бігла звивистою стежкою. Ще трошки – і та повела донизу, спустилася в широкий рівчак. Обоє опинилися по той бік пагорба, просто перед широкою проймою, наполовину закритою порослою мохом кам'яною брилою. Якщо дивитися здаля – не відразу й вгледиш цей вихід.

Тут нікого не було. Але Данило відразу змикитив: той, хто виходив із підземелля, просто не міг не побачити стежки, що привела їх сюди. Отже, якби Богдан вибрався на повітря, не став би шукати інших, довших шляхів. Адже ось він, найкоротший та дуже зручний. Якщо його друга досі нема на поверхні, то з ним точно щось трапилось.

Цього тільки не вистачало!

Данило рвонув уперед, навіть штовхнув Варку плечем. Не вибачився – не до того. Став біля самого входу в підземелля, мимоволі повів плечима – зсередини потягнуло ледь відчутною прохолодою. Набрав повні груди повітря, крикнув у темряву:

– Богдан! Богдане! Бодя, ти там?

І навіть сам не сподівався відразу почути у відповідь:

– А це ще хто волає?