Текст книги "Таємниця зміїної голови"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Розділ 7
У якому біля виходу з печери вперше віч-на-віч зустрічаються друзі та вороги

Не Майстренків голос. Навіть не хлопчачий – дорослий чоловік говорив.

Данило від несподіванки позадкував, озирнувшись при цьому на Варвару. Та теж нічого не зрозуміла – надто швидко все це відбулося: просто назустріч їм із підземного тунелю вийшов спочатку високий чоловік у зелених плямистих штанях і куртці. Причому – повністю лисий. Точніше – гладенько поголений. На бритому черепі примостив таку саму камуфляжну кепку з козирком.

За ним з'явився ще один несподіваний прибулець. Точніше – прибулиця.

Невисока худорлява жінка в зовсім не придатному для підземних мандрівок брючному костюмі. До того ж – світлому, салатного кольору. Гостре довгасте обличчя, такий самий гострий носик та волосся до плечей: чорне, мов вороняче крило. Погляд насторожений, пронизливий і хижий. Зиркнула на Данила – того аж холодом пробрало, хоча спека стояла в самому розпалі.

Заговорила першою. Голос хрипкуватий, зовсім не жіночий. Не надто приємний та привітний, як і вся вона сама.

– Ви тут що забули?

– А хіба не можна? – вирвалося в Данила.

– Чого не можна? – не зрозуміла жінка і відразу перейшла в наступ: – Ви хіба не знаєте, що тут не місце для ігор? Печери небезпечні!

– Небезпечні? – тепер уже стривожилася Варвара. – Ніхто нічого не казав…

– Я говорю! – підвищила голос жінка. – Перевіряємо сигнал. Там, під землею, смертельно небезпечний чадний газ.

– Підземні гази, – вставив плямистий чоловік. – Буває.

– А не повідомляють нікому в селищі, бо не треба тут паніки, – тепер слова жінки звучали впевненіше, не говорила – карбувала. – Тому попереджаю: нікому ні слова. Крім вас, цього ніхто не знає. Та й таким, як ви, я зізнаюся вимушено.

– Ага, щоб не лізли туди, – чоловік кивнув у бік виходу з печери. – Гуляйте, дітки. Грайтеся десь подалі.

– Знаєте що, – жінка трохи подалася вперед, уперлася долонями в коліна, пронизала гострим поглядом чорних очей спочатку Данила, потім – руду Варку. – Не дуже-то я вам довіряю. Скажіть-но мені ваші прізвища. Де живете, хто батьки?

– Для чого? – обережно поцікавився Данько.

– Для чого? – обережно поцікавився Данько.

– Якщо паніка почнеться і про газ у печері заговорять, точно будемо знати, хто язика не втримав, – тепер у її голосі звучала погано прихована погроза. – Ось тоді буде серйозна розмова з вашими батьками.

– Ми нікому… – пробелькотіла Варвара.

Данило теж злякався. Але, на відміну від доньки строгого міліціонера Рудика, не за себе.

– Там, у печері… – вичавив із себе він.

– Що? – стрепенулася жінка.

– Ви нікого там не бачили?

– Хто там повинен бути? – швидко запитала чорнявка.

– Мій… наш друг. Богдан. Така дурна ситуація вийшла… Ми ж не в курсі, що там гази… Він заліз під землю, ось досі нема. Заблукати там важко…

– Давно він туди поліз? – тепер жінка чомусь притишила голос, і це зовсім не сподобалося Данилові.

Йому ці двоє взагалі якось так відразу, з першого погляду, стали несимпатичними.

– Більше години, – встряла Варвара. – Якщо там гази підземні і ви на нього не наткнулися, треба негайно повертатися! Може, він там лежить непритомний!

Чорнявка та лисий стривожено глянули один на одного. Чоловік аж стягнув із голови плямисту кепку, промокнув нею спітнілий голений череп. У повітрі зараз повисла така тиша, що Данилові здалося – навіть лісові пташки припинили співати.

Аж раптом десь позаду, з того боку пагорба, зчинився якийсь гармидер, потім почулися крики радості, і за мить на невеличку галявину біля виходу з печери влетіли Вухо та Богдан Майстренко. Обоє збуджені, Бодя до всього ще й з побитим лицем, у брудному одязі, але живий та здоровий. Проте, помітивши дорослу парочку поруч із печерою, хлопці миттєво знітилися, навіть спробували відступити трохи назад. Так, ніби зібралися давати драла від гріха подалі.

Данило відразу ж засік: радості від появи ще двох хлопців чорнявка та лисий не виявляють. Навпаки, чоловік натягнув на голову свою плямисту кепку чомусь козирком назад. Жінка ж випросталася, схрестила руки на грудях, від чого здалася трошки вищою, нищівним поглядом обвела всю компанію.

– Привіт! – аби щось сказати, видала Варка, зробивши крок до Богдана. – А ми тут тебе шукаємо вже… Кажуть, газ під землею… Смертельний… А тебе нема й нема. Ну, ми й подумали…

– То це він у печері загубився? – перервала її чорнявка, і тепер погляд жінки прикипів до Богдана. – Значить, оце Богдан у нас…

– Нарушаєм, – для чогось вставив лисий. – Не можна нарушать… Лазите ото де попало…

– Прізвище твоє як, синку? – враз поцікавилася жінка.

– А ваше? – несподівано зухвало відповів Богдан.

І тут щось дивне сталося. Замість того, аби продовжити тиснути на порушників правил безпеки, чорнява жінка раптом замовкла. Відступила назад. Несподівано посміхнулася, та посмішка вийшла якоюсь холодною, зовсім не щирою й радісною. Спробував посміхнутися також її голомозий супутник. Тільки в нього ще гірше вийшло: перекривив писок, немов цілий лимон прожував.

– Думаю, любі дітки, ми з вами зрозуміли одне одного, – голос чорнявки став дуже улесливим, так бабусі вмовляють вередливих онуків їсти манну кашу з цукром. – Ви сюди більше ходити не будете, згода? Небезпечно тут.

– Еге, – додав здоровань. – Небезпечно це.

– І не треба нікому нічого казати, – нагадала жінка, дивлячись тепер лише на Варвару. – Ми ж домовлялися, здається, дівчинко. Ви нас не чули, ми вас не бачили.

– Не чули. Не бачили, – луною повторив лисий.

А тоді ці двоє взагалі дивно повелися: мовчки повернулися і швидко пішли геть. Зовсім зникли з очей, наче й не було їх тут.

Розділ 8
У якому всі розуміють, що опинилися в небезпеці, але не розуміють, чому

Коли дивної парочки й слід захолов, Данило нарешті запитав друга:

– Де ти оце був?

– Знаєте, хто вони? – Майстренко ніби й не почув його слів. – А я впізнав! Це вони, Вухо, точно вони! Тітка ця, чорна – пані Крук, її голос ні з чиїм не сплутати!

– А другий, значить, Карлик? – здогадався Вухо. – Нівроку карлик, скажу тобі! Швидше велетень недорослий…

Ось тепер Данило точно зрозумів: він чогось не знає. Дуже йому це не сподобалося.

– Так, ану досить уже загадок! – він навіть ногою тупнув. – Давай, Бодя, від самого початку. Бо щось мені підказує – сам ти в халепі, і ми через тебе влізли в історію.

Майстренка не треба було двічі просити. Тут же на одному подиху виклав він і про голоси в печері, і про підслухану розмову, і про те, як не ризикнув піти за незнайомою парою і повернувся назад. Тим шляхом, яким прийшов. Вибрався в урочище, застав біля струмка Вуха, і з ходу видав йому все почуте. Обоє навіть про заклад забули – так пригодою перейнялися. Побігли навздогін за Данилом та Варкою.

І ось маєш зустріч.

– Ось так, значить, – Данько пошкріб потилицю. – Виходить, мій батько їм заважає.

– Ти зараз не про це думай! – нагадав Вухо. Вони, каже Бодя, про твого тата лише згадували. Бо збираються зробити якісь свої таємні справи раніше, ніж він та отой його друг, Вороненко, почнуть свої.

– Не таємні, – чомусь уточнила Варка.

– Ага, – кивнув Вухо. – Замишляють вони щось.

– Мені ці двоє відразу не сподобались. Особливо – жінка, – продовжила Варвара. – Страшна вона якась. Холодна.

– Ти їй, сестричко, теж навряд чи до душі, – зауважив Вухо. – Але якби вони вас отак зустріли, просто так, біля входу в печеру, цю казочку про смертельні підземні гази ми всі відразу б проковтнули. Тепер же вони знають: у той час, коли обговорювали свої таємні справи в печері, поруч напевне був сторонній. Який усе чув.

– Правильно! – підхопив Данило. – Свідок! Ці двоє, пані Крук та Карлик, чи як там вони одне одного називають, тепер знають: їх підслухали. Навіть знають, хто. Знають, як виглядає Богдан. І головне, народ, вони напевне знають, що Бодя нам усе розповів.

– Наче в кіно виходить, – підсумувала Варвара. – Вони знають, що ми знаємо. А ми знаємо, що вони це знають…

– Так, сестричко, ти не той… – відмахнувся Вухо. – Не плутай нас. Ми всі тепер у небезпеці, це як двічі два. Не будь я сином міліціонера!

– Він правий, – погодився Данило, дивлячись не на рудого, а кудись повз нього.

Знаючи свого друга, Богдан зрозумів: Лановий зараз шалено думає. Хотів щось сказати від себе, та Данько зупинив його жестом, знову пошкріб потилицю, тоді обвів усю компанію уважним, дуже серйозним поглядом.

– Правий ти, Вухо, – повторив він. – Навіть не треба мати батька-міліціонера, аби скласти оце твоє «два на два». Не знаю поки, чим нам загрожує сьогоднішня зустріч. Але те, що з цієї миті треба бути обережному не лише Боді, а й усім нам – факт. Тепер подумаймо, що з цим усім робити.

Заклавши руки за спину, Данило почав повільно міряти кроками галявину. Всі інші мовчали, чекаючи пропозицій від нього. Нарешті, зупинившись напроти Вуха, Данило наставив на нього палець:

– Піти та розказати все вашому батькові. Це найпростіше.

– Е, ні! – хлопець активно замотав клаповухою головою, здавалося – самі вуха зараз почнуть від цього битися об голову, мов пташині крила. – Це якраз не вихід, народ! Доведеться зізнаватися, що ми поперлися в цю печеру! Влетить!

– Ой, попаде! – підтвердила Варвара.

– Тим більше, що ми не знаємо точних намірів цієї парочки. Батько їх не шукатиме, у нього і так справ вистачає, без наших фантазій.

– Це не фантазії! – образився Богдан. – Не чув хіба: вони ж нас тут лякали! Ви нас не чули, не бачили, мовляв, держіть язик за зубами…

– Вухо правий, – спокійно мовив Данило. – У мене тато, може, не такий строгий, як їхній з Варкою. Тільки все одно ми порушили домовленість та полізли в печеру. Проти цього вчинку нам нічого виставити. Висновок такий: розкажемо про цю зустріч зараз – нашкодимо лиш собі.

– А не розкажемо – теж нашкодимо! – знову не стрималася Варвара. – Треба ж якось захищатися! Андрій правий, – кивнула на брата. – Ці двоє нам погрожували!

– Але, – тепер Данило націлив палець на неї, – якщо ми відразу здіймемо бучу, пані Крук та Карлик згорнуть свою діяльність! І тоді вже точно нічого нікому не доведемо! Думаєте, вони злякаються та заберуться звідси геть? Дулю з маком! Перечекають та продовжать! Лиш паскудити стануть обережніше! І ось у такому випадку моєму татові та його другові Вороненку стане навіть гірше! – перевівши подих, Данько заговорив уже спокійніше: – Ми навіть не знаємо, що пані Крук із Карликом збираються шукати в печері.

– Двері, – нагадав Богдан. – Відчиняє їх жіноча рука. За дверима – діамант. А ще якась зміїна голова…

– Ага, дуже цінна інформація, – тепер Данило наставив палець на нього. – Набір слів та речень, чуваче, ось що я тобі скажу. Поки ми не з'ясуємо, що саме вони шукають, чому саме тут, у закинутій печері, та до чого тут зміїні голови, треба справді нікому нічого не казати. Заодно наші вороги подумають: ми справді злякалися. А от коли ми зрозуміємо, що вони замислили, тоді стане ясно, чому їм так хотілося нас налякати. Аж після цього можна переходити в наступ! Усі згодні?

Данило обвів новоспечених змовників уважним поглядом.

Знав, хто першим підніме руку. Так і вийшло – Богдан Майстренко. При цьому хлопець не зводив із рудючки погляду, тож Варвара мимоволі піднесла правицю. А Вухо швиденько витягнув догори свою, аби не відставати від гурту.

– А тепер, – задоволено промовив Данило, – розкажіть нам, хто міг заховати тут скарби. Ви ж місцеві, ви повинні знати.

І тут уперше Данило та Богдан побачили свого нового приятеля Андрія Рудика на прізвисько Вухо таким розгубленим.

Ба навіть більше: хлопець так знітився й засоромився, що, здавалося, кожна веснянка на обличчі почервоніла. А знамениті вуха так запашіли, наче ось-ось задимлять. Він аж руками схопився за їх краєчки, наче збиваючи таким чином жар.

Сестра ж його, Варвара, опустила очі, й почала зовсім по-дитячому колупати землю носаком темно-рожевого дівчачого спортивного капця.

– Що таке? – здивувався Данило.

– Соромно, мабуть… Ну повинно бути нам соромно, значить… – пояснив Вухо тихим голосом.

– Чому? За що?

– Бо живемо тут і жили завжди. А про те, що кругом нас, у яких краях живемо, знаємо дуже мало, – мовила Варка. – Хіба хтось чужий приїде, нам же про нас і розказує.

– Тю! – вихопилося в Богдана. – Так я оно в Києві скільки живу, а думаєш, сам багато про що знаю? Хіба в школі… Екскурсія там…

– От молодець, – не стримався, підсмикнув друга Данько. – Заспокоїв людей! Типу, не плачте, я такий самий темний, як і ви тут… Е-е, знайшов чим хвалитися, чуваче!

– Та я хіба хвалюся? – тепер Майстренко зиркнув на друга вовком. – Ну, от де ти чув, щоб я похвалився? Просто не завжди, знаєш, час на це є…

– Забули, – відмахнувся Данило. – Тобто ніяких бабусиних казок про місцеві поклади золота, скриню з діамантами чи різні там закопані скарби ніхто з вас не чув?

– Бабусиних – ні, – кивнув Вухо.

– Правильно, від бабусі нічого не чули. – додала Варвара. – Зате в музеї щось таке говорили.

Розділ 9
У якому друзі йдуть до старого замку у справах

– Це в якому? – стрепенувся Данило. – У тому, який замок?

– Ага. Його тут, до речі, тільки замком і називають. Музеєм зрідка, хіба тільки гості. Та й музей там узагалі недавно, – Вухо говорив охоче, бо це якраз знав. – Ми з Варкою ще не народились, як його відкрили. Раніше там була якась лікарня. Чи санаторій, але, по-моєму, таки лікарня. Наша бабця ще там санітаркою працювала. Ну, а потім уже хтось вирішив облаштувати там музей.

– Не хтось, а Жора, – уточнила Варвара.

– Чому Жора? – не зрозумів Данило. – Який Жора, що за Жора?

– Солдатенко він насправді, Георгій Дмитрович, – пояснив Вухо. – І нічого він сам не вирішував. Просто батько з мамкою час від часу про нього згадують. Жора те, Жора се… Жора молодець, таке різне. Його у нас тут всі Жорою називають.

– Та хай називають, як хочуть! Яке він має діло до музею?

– Пряме. Ніби приїхав сюди, в Подоляни, після інституту чи що… Десь бігав, статті кудись писав, по телевізору виступав. Ну, добився-таки, аби замок отой, на березі…

– Князя Козицького, – нагадав Данило.

– Во-во, княжий замок передали під приміщення музею. Як він там усе облаштовував потім, то вже краще в нього самого запитати. Так само, як і про різні там легенди місцеві. Він їх збирає.

Нарешті хоч невеличкий слідок з'явився.

– Раз так – то пішли до того вашого Жори! – діловито промовив Богдан.

– Прийдемо – що скажемо? «Шановний Жоро, розкажіть, де тут у вас діаманти закопали?» – скептично запитав Вухо.

– По-перше, не Жора, а все ж таки, мабуть, Георгій Дмитрович, – серйозно сказав Данило. – А по-друге, ходімо. А як і що запитати, я вже сам придумаю.

Аби не відкладати справу у довгу шухляду, вся компанія рушила до музею відразу. Але не пішли тією дорогою, якою йшли сюди, – Вухо повів коротким шляхом, навпрошки. Так вони вийшли просто до парку, у який лісистий пагорб перетікав, здавалося, сам собою. Лиш зелена огорожа-сітка показувала цю межу, але місцеві добре знали, де тут хвіртка. Зсередини її ніхто не зачиняв, тому минули її без жодних проблем. Далі витоптаною стежкою пересікли парк, вийшли до глибокого рову, де колись була вода, і перетнули його по дерев'яному мосту, який вів до прочинених воріт, у замковий, тепер – музейний, двір.

Не те, щоб великий двір – швидше середній. Як кажуть – стандартний. Не бідний був перший власник замку, але й не надто багатий. Ну, а якщо таки мав капітали, то не любив це показувати. Ані двір, ані сам замок не вражали своїми розмахами. Проте інше враження відразу складалося в того, хто проходив через цю браму вперше, – затишок тут. Сувора споруда, каміння кругом, та все одно – затишно у дворі, навіть безпека відчувається. Мабуть, саме цього й прагнув для себе князь Козицький.

Правда, зараз тут не все тішило око. Бруківки в деяких місцях немає, і виглядає так, наче велетень показує усім свій щербатий рот. У центрі – колодязь, муровані стіни якого теж частково поруйновані. Зате фасад самого двоповерхового замку не облуплений, як це часто буває. Видно, ремонт тут зовсім недавно робили. Тепер споруда хоч трошки схожа на помешкання шляхетного пана.

Звісно, Данилові Лановому хотілося погуляти цим двором довше. Та сам розумів: не для прогулянок вони сюди прийшли. Точніше, не гуляти він покликав свою компанію до колишнього княжого замку. Незважаючи на невелику кількість туристів, що по черзі фотографувалися то на тлі колодязя, то біля мурованих замкових стін та довгастої гостроконечної вежі, четверо приятелів перетнули двір і пройшли досередини.

– Ваші квиточки? – тут же поспішила до них жіночка в синьому халаті з довгими рукавами: хоч ззовні палила спека, тут, усередині, панувала зовсім не липнева прохолода.

– Драстуйте, тітко Любо! – виступила наперед Варвара.

– О! – жіночка навіть надягла окуляри, що теліпалися на шворці та легенько билися об груди. Потім подалася трошки назад, ніби з такої позиції юних відвідувачів стало краще видно. – Диви! Пара Рудиків! Варко, ти чого не сказала батькові, щоб поговорив з отим Колькою Присяжним? Що не ранок, то сидить отам біля парку, сувеніри людям продає! У нас тут своя крамничка, скільки Георгій Дмитрович її добивався…

– Пані Любо, – ну чого ж ви самі не прийдете? – миролюбно запитала Варвара.

– А мені є коли?

– А татовий час теж не гумовий! – вступився за батька Вухо. – Подзвонити можна!

– Еге, можна! Ви, молодь, теж тут живете! Знаєте, який у нас телефонний зв'язок! Оці мобілки – й ті глохнуть! Тут є зв'язок – тут уже його нема!

Жінка витягла з кишені халата старенький мобільник, простягла перед собою.

– Добре, тітко Любо, я ще раз татові нагадаю, – щиро пообіцяла Варвара. – А ви нам скажіть краще, директор є на місці?

– Для чого він вам? – підозріло примружилася жіночка.

– То нам, – Данило рішуче виступив наперед. – Ми з Києва. Мій тато тут по туристичних справах. Ось я й хочу в пана Солдатенка дещо запитати. Сам цікавлюся, знаєте…

– А-а, ясно-ясно, – жіночка закивала головою. – Похвально, знаєте. Я вже думала, нинішні школярі взагалі тільки в комп'ютерах своїх сидять, бридоту різну дивляться там бездуховну по своєму Інтернету. Ось Рудики хоча і народилися тут, а щоб отак у музей зайти… – махнула вона рукою. – Добре, пройдіть. Кабінет директора отак наліво, в кінці коридору.

І все ж таки, як не поспішала команда, Данило не втримався – пригальмував трошки ходу, аби бодай краєм ока глянути, що ж тут, усередині замку.

Вони саме проходили повз велику залу. Напевне, колись тут князь Козицький приймав гостей, влаштовував бали чи інші пишноти. Тепер муровані стіни прикрашали картини. Розміри різні, проте майже всюди, як устиг помітити Данько, – чиїсь портрети. Переважали чоловіки у військовому одязі, хоча де-не-де траплялися жіночі профілі або просто пейзажі. До зали, що вела праворуч від картинної галереї, показувала стрілка-вказівник. На ній великими літерами читалося: «Зброя XVII–ХІХ ст.». Нічого, вирішив Данило, буде ще час туди забігти.

Помітивши, що трохи відстав від своїх, хлопець наддав і швидко наздогнав свою компанію. Тепер усі тупцяли біля оббитих залізом – так, аби нагадували вхід до лицарських покоїв, – дверей із табличкою: «Директор Сокирко Г. Д.» і чекали на нього.

– Стукай, – Вухо кивнув на двері, навіть ступив убік, пропускаючи товариша вперед.

– Чому я? – здивувався той.

– У тебе краще вийде, – почулося у відповідь.

– Це хто так вирішив? – Данькові справді не посміхалося заходити до робочого кабінету незнайомої людини першим.

– Ми всі вирішили, – Богдан став на бік більшості. – Давай, давай, уперед, чуваче.

Мабуть, він промовив це надто голосно. Інакше не поясниш, чому двері раптом широко розчахнулися і над головами прибульців почулося суворе:

– Ану, що тут за шум? Кого вам треба?

Розділ 10
У якому директор Жора пояснює, кого колись називали розбійниками

Від несподіванки всі четверо здригнулися.

Богдан навіть тікати хотів, далі від гріха. Така вже звичка у вчорашнього вуличного розбишаки. Але власник кабінету, який височів на порозі, виявився зовсім не грізним. Гримнув, звісно, та більше для порядку. Візитери побачили досить симпатичного дядька.

Скільки йому років – ось так із першого погляду важко сказати. Патлатий, русяве волосся ледь не торкається плечей. Окуляри в тонкій оправі, замість солідного костюма, який пасував би директорові музею, – кросівки, джинси та червона футболка з портретом такого ж, як і її власник, патлатого чоловіка. Дивився цей намальований чоловік перед собою трошки мужнім, а трошки замисленим романтичним поглядом. Кучму волосся на голові прикривав берет.

Данило бачив уже подібні портрети. Запитав колись у тата, хто це, і Лановий-старший відповів коротко: команданте Че Гевара, революціонер. Виявляється, багато хто ним захоплюється в цілому світі, та більше від батька Данило все одно не почув. Обіцяв розповісти якось іншим разом, але потім сам забігався, та й у Данька без Че Гевари завжди була купа своїх інтересів. Але одне чітко запам'ятав хлопець: той, хто носить такі футболки чи значки з цим портретом, хоче в подібний спосіб виявити всім свою бунтівну натуру.

– Ну, так кого ви шукаєте? – запитав чоловік у футболці. – Заблукали, може?

Вухо та Богдан штовхнули Данила з обох боків. А Варка ще тицьнула пальцем у спину. Нема куди діватися.

– Ми теє… До директора…

– Я директор, – просто відповів чоловік, тицьнувши для певності пальцем у табличку. – Ось – Сокирко Ге Де. Напис відповідає дійсності. А ви що, хотіли побачити іншого директора?

– Та ні… – Данило вже зовсім розгубився.

– Ясно, – діловито мовив Сокирко, простягнув хлопцеві правицю долонею догори. – Знайомитись давай. Георгієм Дмитровичем мене звуть. Ще Жорою називають, он вони не дадуть збрехати, – директор кивнув на близнят: – Цих рудих я знаю, міліціонерові діти. Місцеві. А ви хто?

– Не місцеві, – відповів Данько. – З Києва приїхали. Мене Данило звати. Лановий…

– Ага, тепер ясно. Дуже схожий на батька. Був він у мене тут, не раз уже. Цікаву справу закрутили хлопці в Києві. Давно пора українцям Україну показати. А то все по туреччинах, і тих до пуття не бачать… – Сокирко коротко й міцно, по-чоловічому, потиснув хлопцеві руку, глянув на Бодю: – Ну, а ще один…

– Мій друг.

– У друга язика нема?

– Богдан, – назвався той.

– Ось і познайомились. Якесь діло у вас, молодьож? Бо я, чесно, трошки той… Справи, я ж тут цілий директор.

Сказав так – і підморгнув з-під окулярів. Після чого до Данила остаточно повернулася впевненість у собі, бо чомусь відчув: з тутешнім директором можна нормально поговорити. Не боячись, що їхня цікавість викличе в Сокирка якісь непотрібні підозри.

– Не те, щоб важливе, – почав він обережно. – Але це тато мені говорив, що ви тут усі таємниці знаєте.

– Зважаючи, які, – посміхнувся Сокирко, поправив окуляри на переніссі, глянув при цьому на циферблат наручного годинника: – Таємниці – справа серйозна. Давайте, залітайте, тільки недовго, справді поспішаю. Але раз син Ланового… Похвально, похвально, молоді люди. Не всякого нинішнього підлітка сюди, до музею, затягнеш.

Він говорив це, пропускаючи гостей до кабінету і причиняючи за ними двері. Всередині це була звичайна робоча кімната вченого: стіл, комп'ютер-ноутбук, кілька стільців, решта – книжкові полиці.

– Сідайте, де бачите, – припрошував господар кабінету, і поки гості намагалися вчотирьох умоститися на трьох стільцях, вів далі: – Оце, напевне, вам треба було прийти. Тепер хоч знатиму, як зробити, аби підлітки з доброї волі сюди приходили. Треба тиснути на якусь таємницю! – Сокирко багатозначно націлив пальця у стелю. – Навіть якщо її нема – придумати! Історія, знаєте, багато має таємниць. А якщо не цікавитися ними, не знатимеш, як кажуть, майбутнього. Ну, добре, не хочу вам тут лекцій читати. Звик, знаєте, перед різними там виступати… в кабінетах… – директор музею відмахнувся від якихось невидимих мух. – То таке. Слухаю вас. Чим цікавиться син Ланового разом із друзями? Всі таємниці розкриваю на раз!

Глянув Данило на товаришів, ніби чекаючи від них поради або допомоги. А вони дивилися на нього в три пари очей, чекаючи від нього дій. Зітхнув хлопець, почав обережно, навпомацки:

– Щось тато говорив, ніби тут, у Подолянах, чи в тутешніх печерах, якісь скарби шукали… Колись, – і тут же перейшов на скоромовку, наче виправдовувався: – Батько крутить у голові таку ідею… Ну, маршрут спеціальний – скарби Поділля, отаке…

Директор посміхнувся.

– Скарб, молоді люди, – поняття, як кажуть, дуже широке. Природа за вікном – скарб. Бивень мамонта в нашому музеї – теж скарб. Оцей ось замок – так само цінність. Та й люди, за великим рахунком, найбільший скарб планети. Це якщо так підходити, широко.

– Ні, там якраз інша тема спливла…

– Та розумію я, про які скарби йдеться! – відмахнувся напівжартома Сокирко. – Звичайно, про закопані та заховані! Острів скарбів, як кажуть. Читали вже?

– Читали, – відповів за всіх Данило.

– До речі, про ці піратські пригоди я зараз недарма згадав. У мене вирвалося, ясна річ. Проте всі наші місцеві легенди про заховані скарби так чи інакше пов'язані не з піратами, звісно, а – з розбійниками. Тут же Кармелюк свого часу погуляв. Чули щось про Устима Кармелюка?

– Чули, – так само від імені всіх погодився Данько. – Тільки він, здається, не розбійник…

– О! – кудлатий Сокирко з поважним виглядом націлив у стелю вказівного пальця. – Бачу, правильного батька синок! Для тих, кого Кармелюк потріпав свого часу, він дійсно був розбійником. Як там у пісні:

«Зовуть мене розбійником, бо людей вбиваю. Я ж багатих убиваю – бідних награждаю». Сім разів ловили Кармелюка царські жандарми. Всякий раз він утікав від них, аби знову повернутися в Україну та далі сипати їм усім солі на хвости. Устим Кармелюк, молоді люди, такий самий розбійник, як-от, знаєте, Робін Гуд. Звичайно, що людина-легенда сама по смерті легендами обростає. Зокрема, і про скарби розбійницькі… От не може такого бути, щоб Кармелюк чи його сподвижники все-все, що забирали в поміщиків, роздавали селянам. Так, у всякому разі, говорять уже скоро, як дві сотні років.

– А ви самі як вважаєте? – поцікавився Данило.

– Я – історик, юначе, – Сокирко розвів руками. – Мушу працювати з фактами і лише з них робити якісь висновки. От ти міг би дослідити бивень мамонта, не бачачи цього самого бивня?

Данило втримався від відповіді – просто знизав плечима.

– Бачиш – так само з легендами про скарби.

– Про діаманти! – вирвалося в Богдана.

– Ага, ось ви про що! – посмішка директора музею стала ще ширшою. – Так би й сказав, Даниле, що твій батько теж десь почув уже про Зміїну Голову! Для чого ця конспірація, так би прямо запитали!

Богдан почервонів. А Данило проказав із напускним каяттям:

– Ми боялися, що засмієте нас… Це ж наче казка…

Навмання сказав. Не знав нічого. Просто відчув правильний напрямок – і зробив ще один обережний крок уперед.

– Казка – не казка, але реальний факт таки має місце.