Текст книги "Таємниця зміїної голови"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Розділ 11
У якому герої слухають легенду про Зміїну Голову

Сокирко зручно вмостився на стільці, схрестив руки на грудях.

– Є в архівах поліцейські протоколи, датовані тими роками, коли по нашому краю гуляв Устим Кармелюк. Не все збереглося, але щось лишилося. І ось серед тих старих паперів, писаних більше як сто п'ятдесят років тому, є свідчення розбійника Охріма Куцого, одного з друзів Кармелюка. Царські війська врешті решт придушили повстання, багатьох убили, багатьох у полон взяли. Охрім Куций міг врятувати своє життя в обмін на Зміїну Голову. Так, молоді люди, називається великий діамант.

Сокирко розставив великий та вказівний пальці, показуючи, якого приблизно розміру може бути коштовний камінь.

– За переказами, діамант овальний та трошки приплюснутий з боків і справді схожий на голову змії. За такий діамант можна було купити цілу губернію. Або – високу посаду навіть не в Києві, а в Петербурзі, столиці Російської імперії. Туди поглядав Козицький, бо на той час, коли Поділля охопило повстання Кармелюка, князь був за крок до розорення. Зміїна Голова, таким чином, лишалася чи не єдиною коштовною річчю, якою він володів.

– А замок? – поцікавився Вухо.

– Сам замок, щоб ви знали, прибутку не дає. Цей Станіслав Козицький, про якого ми говоримо, отримав замок у спадок від батька. Той – від діда. А прадід, польський шляхтич Зиґмунд Козицький, цей замок і збудував. Коли польська влада на Поділлі змінилася на російську, царську, правнук шляхтича погодився вірою та правдою служити цареві – аби лиш замок, титул та землі лишити за собою. Навіть перехрестився з католика на православного. Отакі бували справи. Саме в ті часи захотів пан Станіслав прадідів замок перебудувати. Найняв добрих інженерів, котрі тямлять у будівельній справі. Серед них був Михайло Ружич, дуже тямущий чоловік. Кажуть, це він особисто склав проект «кімнати страху» за наказом власника замку.

– Там що, атракціон якийсь? – зацікавлено спитала Варвара. – Опудало графа Дракули?

– Ні, – хитнув головою Сокирко. – Це зараз «кімната страху» – справді атракціон з опудалами. Раніше власники подібних замків дуже боялися стати жертвами нападу. Тому облаштовували собі потаємні кімнати, куди можна заховатися, коли стане зовсім страшно. І пересидіти там напад ворога. Або – втекти з цієї кімнати за межі замку, для чого там робили інший вихід – підземний. Звісно, про цей сховок мало знати лише дуже обмежене коло людей. Тому креслення Ружич носив Козицькому особисто. А роботи будівельники вели тільки під наглядом князя, більше нікого він не підпускав. Будували це все близько року. Ну, а потому, коли все було готове, князь Козицький велів знищити всіх, хто працював на будівництві. Першим, звісно, у списку був Михайло Ружич. Проте йому вдалося втекти, і то – дивом. Князь оголосив Ружича поза законом. Так інженер пристав до Кармелюка і його теж почали називати розбійником. Цікаво?

– Ага, – відповів за всіх Богдан. – А діамант тут до чого?

– Не поспішайте, буде вам і діамант. Про його існування, до речі, багато хто знав. Козицький був марнославною людиною, часто ним хвалився – інших чеснот у тієї людини не було. Аж якось уночі на замок наскочили розбійники. З ними був Ружич, і він прекрасно орієнтувався в замку. Крім іншого, знав, де скарбниця. Тому забрав діамант, покаравши в такий спосіб убивцю. Далі дуже довга історія, часу в мене не надто багато лишилося, – Сокирко глянув на годинник, спохмурнів на мить: – Розбійники ховалися у лабіринтах тутешніх печер. Це зараз вони всі засипані, а колись ходи-переходи вели далеко під землею. Десь там, у печері, помер від ран Михайло Ружич, поруч із ним був той самий розбійник Охрім Куций – рятувалися від поліцейської облави. Коли Охріма врешті-решт викурили з-під землі, як лисицю з нори, він, ясна річ, не знав, де шукати Кармелюка. Зате під тортурами з нього витягли інші зізнання: де розбійники заховали знаменитий діамант.

– І де ж? – тепер вирвалося в Данила.

– Е-хе, якби знали, де – давно б знайшли! Бо, за словами Охріма Куцого, Михайло Ружич назвав йому місце сховку, коли марив перед смертю. Тому нічого конкретного не сказав. Лише уривки фраз. У протоколі допиту вони лишилися. Про це колись писали у газеті. Хтось думав, що сенсацію зробив…

– Що за фрази?

– Справді марення, – Сокирко знову глянув на годинник, наморщив лоба. – Уривки швидше. Дослівно звучить цей ребус так: «Двері через Змію. Відчиняє жіноча рука. Далі під землею. Потім під водою. Потім за стіною. А потім – за собою. Хто розумний – знайде». Ви щось розумієте? Я – ні, чесно, – Сокирко розвів руками, підвівся: – Ну, все. Мені пора вже. Якщо, Даниле, твого тата ці та інші легенди справді цікавлять – хай приходить, поговоримо. Дійсно, казки казками, але люди на таке клюють, коли йдеться про туристичні цікавинки. Навіть якщо скарбів насправді ніяких нема. Вас провести?

– Та ні, – сказав Данько, підводячись. – Самі вже підемо. Дякую, Георгію Дмитровичу. Вибачте, що потурбували.

– Та нічого, нічого, – благодушно відповів він, теж зводячись на ноги. – Мені навіть приємно місцеві казочки порозказувати. Не бивнем же мамонта людей зацікавиш нині…

Директор Жора чемно та зовсім по-дорослому потис кожному на прощання руку. При цьому вкотре глянув на годинник, і Данилові стало ясно: дуже зайнятий Сокирко, але й дуже ввічливий та делікатний – не дає цього прямо зрозуміти, нікого не виганяє, всім намагається приділити увагу. Тому вирішив поки що не зловживати його часом. Тим більше, що побоявся – надмірна цікавість зараз теж не потрібна.

Підозріло це.

Коли поверталися до виходу – мовчали не змовляючись. Звісно, є тепер про що говорити. Але точно не тут і не тепер. Кивнули дружно тітці Любі на прощання. Вже збиралися вийти на замкове подвір'я.

Аж раптом Данило, котрий ішов першим, різко зупинився. Позадкував. А тоді крутнувся на підборі, розвернувся довкола власної осі та посунув назад, до картин.

Спочатку його дивного маневру ніхто не зрозумів. Та щойно Богдан Майстренко, який рухався за другом, глянув перед собою, тут же повторив цей трюк. А за ним і руді близнюки дуже швидко зацікавилися портретами на стінах.

Адже просто на них, перетинаючи двір, до входу в музей рухалися їхні недавні лиховісні знайомі – чорнокоса пані Крук у тому самому салатовому костюмі та кремезний лисий чоловік, названий нею Карликом. Ох, не бажаною була зараз ця зустріч для нашої четвірки!

Колоритна парочка теж запитала щось у тітки Люби. Жіночка в синьому халаті так само показала обом, як пройти в директорський кабінет. Все це наші герої бачили, обережно зиркаючи з картинної галереї у бік центральної зали. При цьому вони намагалися триматися за спинами інших відвідувачів, яких, на щастя, саме в цей час до середини зайшло чимало. Пані Крук та Карлика старовинні портрети, ясна річ, не цікавили. Не роззираючись, вони рушили в тому напрямку, звідки щойно вийшли Данило, Богдан, Вухо та Варка.

Не встигли вони зникнути в коридорі, як четвірка, як і перед цим, не змовляючись, рвонула, нарешті, до виходу. Компанія бігом перетнула двір, вибігла за ворота, подріботіла дерев'яним мостом через рів. Відсапалися вже в парку, забігши подалі, під захист кущів.

– Бачили? – запитав Вухо.

– Ага. Сто пудів ясно, що вони шукають, – мовив Богдан відсапуючись.

– І так само ясно – вони теж не знають, де шукати. Ось і йдуть нашим шляхом, – пояснив Данило.

– Стежать за нами? – вигукнула Варвара.

– Ні. Просто дурні думають однаково, – мовив хлопець.

– А я не дурень! – образився Вухо. – Сам дурний!

– Це приказка така, – заспокоїв його Данило. – І раз на те вже пішло… Поки ми не знайшли розгадки, не треба вважати себе розумнішими за них. Просто слід до розбійницького скарбу один. І він очевидний.

– Ой, народ, боюся я – здивує ця пані Крук директора Жору, – зітхнула Варвара. – Спочатку ми про діамант розпитуємо. Відразу за нами – ще двоє підозрілих типів…

– Все одно іншої легенди вони не почують, – сказав Данило. – Але ти маєш рацію: сьогодні ми надто часто плуталися у цих злочинців під ногами.

– Чому – злочинців? – здивувалася рудючка.

– Ти інакше вважаєш? Слухай, якби вони справді хотіли знайти діамант отак, заради інтересу, хіба б ховалися? Взагалі з розмови, яку почув Бодя, в мене інших припущень нема. Вони серйозно вирішили знайти Зміїну Голову. Бо щойно мій тато та його друг Вороненко почнуть свою справу, зробити це ось так, потайки, для аферистів уже буде неможливо, – Данило нарешті впорався з диханням, обвів поглядом невеличку компанію. – Раз ми вирішили нікому поки що нічого не казати, значить, будемо діяти самі. Але нас усіх бачили. Подоляни – маленьке селище. Всі на виду. Довіритися випадковим людям не хочеться, якщо чесно. Тому пропоную викликати підмогу.

– Тобто? – не зрозумів Вухо.

– Є кілька наших друзів, із якими ми вже мали подібну пригоду. І яким можна довіряти напевне. До того ж наші вороги їх не бачили і, я так собі планую, не побачать. Бодя, ти все зрозумів?

– Та ясно. Гадаєш, наші швидко підтягнуться? Не близький світ…

– А нам нема куди поспішати поки що. Давайте, місцеві, покажіть, де у вас тут краще мобільний зв'язок працює. Подзвонити треба одному надійному бійцеві.

Розділ 12
У якому Льонька Гайдамака домовляється з Галкою, а дівчина – зі страусом

Думаю, ви вже здогадалися – Данило Лановий вирішив гукнути на допомогу Льоньку Гайдамаку. Того самого хлопчачого ватажка з містечка на Полтавщині, котрий якось допоміг йому та Богданові Майстренку визволитися з полону справжніх бандитів та навіть врятувати від їхніх зазіхань козацький скарб – справжню золоту булаву. Лиш йому, перевіреному в дії, Данько міг зараз повністю довіритися.

Тому залишмо на кілька днів наших героїв у Подолянах та завітаймо до містечка, де жили їхні кращі друзі і куди подзвонив Данило.

Невеличка проблема була в тому, що Льонька й досі не мав свого власного мобільного телефону. Батьки вважали – рано ще йому, не заробив. Хлопчачий ватажок не надто сумував з цього приводу. Навпаки, часом навіть радів: адже не треба весь час сушити голову над тим, як би ото не загубити десь дорогу річ.

Взагалі, коли батьки тицяють телефон, це не подарунок, а насправді – довгий та міцний ланцюжок, пояснював якось Льонька. Це ж будь-якої миті стукне комусь із них у голову набрати номер та запитати: «А де це ти, любий друже, зараз є? А що це ти там робиш? А не пішов би ти просто зараз додому?». Ну і таке інше. Спробуй лиш вимкнути злощасний апарат – відразу почнуться підозри та претензії, ніхто ніколи не повірить, що акумулятор сів чи ще якесь там горе.

Словом, не мав Льонька Гайдамака власної телефонної трубки в кишені. А вдома влітку не сидів. Тому зловити його можна було в один спосіб: подзвонити Галці. Дівчина з кісками якраз телефон мала та носила з собою, чим іноді був дуже незадоволений її кращий друг та охоронець – страус на прізвисько Футбол. Скаржилася якось Галка: щойно трубка оживе і вона піднесе її до вуха, аби відповісти, страус починає нервувати. Навіть кілька разів намагався вихопити слухавку дзьобом. Тому, коли телефон дзвонив, дівчина всякий раз намагалася відходити подалі від цибатого птаха.

Ну, і головна причина: Галка після пригод з козацьким скарбом стала якщо не повноправним членом хлопчачої ватаги, то дуже часто бувала в їхній компанії. Адже страус, шалений фанат футболу, тепер став повноцінним гравцем місцевої команди. Проти нього багато хто хотів зіграти, і від пізньої весни до ранньої осені футболісти або проводили товариські змагання, або тренувалися за містом на полі. Звісно ж, Галка не могла відпускати свого підопічного самого.

Отже, Данило набрав Галчин номер. А дівчина з кісками передала слухавку Льоньці, при цьому жестом прогнавши хлопця далі від страуса, який уже підозріло дивився на ненависний апарат. Розмова вийшла короткою – Данило добре пояснив, а Гайдамака все з півслова втяв. Тому відразу скликав до себе всіх та видав відразу, без передмов:

– Наші встряли в халепу.

– От пусти їх кудись без нагляду! – роздратовано буркнув хлопець, якого називали Князем Олегом.

– Ага, ти якраз наглянеш! – реготнув Ігор Харитоненко на прізвисько Харитон.

– Що там у них таке? – поцікавився Валера, якого прозвали тут Гоблін Два.

– Вони хоч живі? – обережно запитав Юрко, названий Космонавтом.

– От же ж язик дурний! – тупнула ногою Галка, а страус, котрий теж підійшов до гурту, витягнув довгу шию в бік Космонавта, сердито клацнув дзьобом: не мели, мовляв, дурниць.

– Та забери ти свою курку! – незадоволено позадкував Юрко, і Футбол, котрий дуже добре знав, хто такі кури та не любив подібних порівнянь, підстрибнув і посунув на язикатого кривдника.

– Ану, ша всім! – Льонька підняв руку, закликаючи до порядку. – Я ще нічого не пояснив, а ви вже розходилися! Космонавте, справді прикуси язика. Галко, пильнуй свого друга. Він хороший, але… Ну, зрозуміла, думаю. Тепер слухайте спокійно.

І Льонька переповів принишклій ватазі почуте від Данила.

Усі разом загули, перекрикуючи один одного. Кожен мав що сказати з цього приводу. Навіть Футбол – і той забігав по колу, час від часу клацаючи дзьобом. Льонька все одно нічого не зрозумів, тому дав усім п'ять хвилин, тоді знову підняв руку:

– Ти-хо! Хто б що з вас зараз не казав, які б у кого ідеї не виникали, ясно одне: часу мало, а допомога потрібна. Як кажуть у таких випадках – на вчора. Усі разом ми зриватися теж не можемо. Данько чітко сказав: потрібні люди, котрих не впізнають і котрі не будуть привертати увагу. Якщо ми поїдемо всім кагалом, така купа народу сама по собі помітна. Та й зібратися всім гуртом довше, це ж у кожного татамами, поки кожного випросиш… До того ж – акуратно, аби зайвої та передчасної пурги не нагнати… Коротше, дорогі брати і сестри, на виручку поїду я сам.

Ватага знову здійняла галас. Та мудрий ватажок і цього разу не сперечався. Просто мовчки стояв, даючи всім виговоритися. І хлопці нарешті самі зрозуміли: таки правий Льонька. Кожен відразу знайшов масу причин, які затримають їх удома. А допомога Данилові з Богданом потрібна тепер. Зрештою, ватага дійшла згоди – сам Льонька швидше знайде вихід.

Ось тільки Галка була категорично проти. Стала просто перед Гайдамакою, навіть взяла руки в боки, мовила грізно:

– Е, ні, хлопче! Такого не буде! Це ми тут усі лишаємося, а ти один такий сміливий? Ось вони, – дівчина кивнула в бік хлопчачого гурту, – хай собі як знають. А я їду з тобою! Спробуй тільки мене спинити!

Сказала так – і ще ногою тупнула. Страус тут же повторив за Галкою – теж тупнув спочатку однією довгою ногою, потім – другою, а тоді ще й підстрибнув, тупнувши об землю відразу двома.

– Ніхто тебе не… – спробував заперечити Льонька.

Але Галка загрозливо посунула на нього.

– Не здумай мені зараз клепати, що допомагати друзям – не жіноча справа! Ми їдемо разом або…

– Або що? – перебив її тепер уже Льонька. – Не пустиш мене?

Галка закусила губу. Справді, крити нічим. Та раптом її очі засяяли.

– Тебе ніхто тримати не збирається, – мовила обережно, пустивши хлопцеві хитрі лисячі бісики. – Тільки сам подумай: якщо доведеться стежити за гуртом небезпечних злодіїв, один ти довго не протримаєшся. Сто пудів, засічуть твою пику. А так ми зможемо діяти по черзі. То хлопець крутиться поруч, то дівчина. Так краще злочинців заморочити, згоден?

– Логічно, – визнав Льонька після коротких роздумів. – Добре, вдвох воно веселіше. В мене вже є одна ідея. Тобі лишається придумати, що з ним робити, – хлопець показав на страуса. – Знайдеш, куди прилаштувати, аби не думати постійно, як тут твоя пташка, вважай, домовились.

– Теж мені ще командир, – пирхнула Галка.

Потім демонстративно повернулася до ватаги спиною, підійшла до Футбола, погладила його голу шию, навіть стала навшпиньки і чмокнула в дзьоб.

– Ти ж все розумієш, Футбику?

Страус поважно кивнув головою.

– Ти ж у мене розумник?

На знак згоди страус підстрибнув та клацнув дзьобом.

– Ти ж побудеш без мене трошки? Зовсім трошки? – Галка на пальцях показала, скільки.

Птах хоч і не відразу, та все ж таки знову кивнув.

– Бач! – Галка переможно повернулася до Льоньки: – З ним легше домовитися, ніж із тобою!

Нічого не відповів хлопець – лиш руками розвів – мовляв, не страус я, не страус.

Розділ 13
У якому всі збираються та слізно прощаються

Того ж вечора пішов Льонька до свого діда.

Старий Гайдамака давно вже сторожував у місцевому музеї і після пригоди з козацьким скарбом ставився до онука та його друзів із величезною симпатією. Ще б пак: він половину свого життя знав про ці скарби, іншу половину сам мріяв їх знайти. А тут хлопчаки раз – і розгадали давню загадку, котра мала такі ж прості рішення, як і більшість складних задачок.

Через те Льонька вирішив довіритися йому ще раз. І дід Гайдамака відразу ж знайшов потрібний вихід.

– У мене, щоб ти знав, у Подолянах старий друг живе. Давно хочу його провідати.

– У самих Подолянах? – не повірив Льонька.

– Ну, може не в самих, – хитро посміхнувся дід. – Може, взагалі в іншому місці. Але хто про це знає, крім нас двох? Важливо інше: давно я, старий, збирався друга навідати. Навіть оно гроші якісь на таку подорож відклав. Самому такому дідові їхати кудись не дуже добре. Ось і візьму з собою онука. Хай розвіється трошки, хоч Україну побачить. А то ж сидите тут ціле літо з року в рік, дурієте, одне й те саме перед очима…

– Так ти, діду, виявляється, наша людина! – зрадів Льонька.

– А ти як думав? – старий Гайдамака розправив плечі. – Коли там треба їхати? Завтра й виберемось. Повір мені, твої батьки тільки щасливо зітхнуть. Точно знатимуть: я хоч і дід, а спуску тобі не дам! – він жартівливо показав хлопцеві кулака.

– Ну, а з Галкою як бути? – Льонька ще мав надію, що дівчини з кісками вдасться позбутися.

– З собою брати, – категорично заявив дід Гайдамака. – Ти не знаєш, що буває, коли дівчата собі щось утешуть у голову. Я з її батьками поговорю, думаю, відпустять.

– Мені, діду, з тобою теж не нудно буде! – заперечив Льонька, та старий Гайдамака лиш притулив пальця до вуст.

– Усе. Тихо будь. Раз не зміг відговорити Галку від самого початку – тепер уже змирися. Та й взагалі, мені здається, дівка від дурниць швидше убереже, ніж навіть я. Добре, катай додому, збирайся. А я вже про все інше домовлюсь.

Старий розгорнув бурхливу діяльність Під кінець дня зрозумів Льонька – його дід зараз такий активний, бо справді згадує свою молодість. І заодно – те, чого йому свого часу так не вистачало. По-перше, з Льоньчиними батьками швидко домовився, ті навіть не питали нічого, особливо брехати не було потреби. По-друге, переговорив з Галчиними батьками і ті охоче відпустили дівчину з дідом: трошки мандрів не завадить. Нарешті, знайшов транспорт просто до Києва – звідти залізницею до Подолян дістатися дуже просто, без пересадок. Задоволена Галка навіть вирішила передзвонити Данькові, але не змогла: телефонний зв'язок постійно пропадав. Проте Данько про таке попереджав.

Отже, наступного дня, глибоко по обіді, вся ватага вийшла проводжати мандрівників. Їхати мусили не легковиком – везла діда, Льоньку та Галку вантажна машина з критим брезентом фургоном. Старий та дівчина полізли в кабіну. Льонька ж умовив водія, аби той пустив його в кузов – давно хотів отак покататися. Водій, місцевий фермер Грицько Черемша, лиш попередив діда Гайдамаку:

– Під вашу відповідальність, діду!

А той поблажливо кивнув.

– Хай собі. Сам же малим був, Гришко, ні?

– Ага, – погодився той. – Любив у кузовах їздити. Навіть мріяв колись купити таку машину, аби самого себе катати. Смішно, діду?

– Купив же! – посміхнувся старий у вуса.

– Так вона ж стара! – вигукнув той (бідкання фермера Грицька з приводу своєї вантажівки давно нікого не дивували, адже для Черемши машина майже відразу після купівлі перетворилася на болючий мозоль) і пояснив: – Поки не прочхається – не поїде! Стати може посеред дороги! Її колись велосипед обганяв! Ваш же онук, діду, ще й дражнився!

– Ото не плюй у колодязь, Льонько! – сказав старий з удаваною суворістю, навіть не втримався – дав хлопцеві легенького, чисто символічного потиличника. – Все, Гришко, не буде він більше дражнитися. Паняй у кузов!

Двічі просити Льоньку Гайдамаку не треба було. Перекинув дорожній наплічник через борт, сам схопився за край руками, на раз-два підтягнувся, хвацько стрибнув усередину – і ось уже стоїть на дні кузова, друзям рукою махає.

Тим часом Галка ніяк не могла попрощатися з Футболом. Страус поводив себе якось дивно: як завжди, прийшовши за дівчиною хвостом, цього разу не підстрибував, не клацав дзьобом, навіть не намагався ні в кого нічого вициганити. Взагалі, ні до кого не чіплявся навіть із дружніми намірами. Ігор Харитон та Валера Гоблін Два навіть завели, чи не дала йому Галка якогось зілля, аби страус пригальмував та спокійно витримав розлуку. Почувши це, дівчина показала обом кулака. А Футбол, який у таких випадках завжди думав, що Галку хтось ображає, та починав заступатися, цього разу навіть не повернув свою довгу гнучку шию в бік імовірних кривдників.

– Е, Галко, часу нема! – гукнув з кузова Льонька. – Прощайся вже, чи, може, лишайся…

– Я комусь зараз лишуся, – дівчина недобре глипнула в його бік. – Комусь, для кого нема в кабіні місця! – потім погладила страуса по голові останній раз, мовила тихо: – Скоро буду, Футбику. Ти ж у мене гарний хлопчик, ти ж побудеш трошки сам? Ти ж дорослий, правда?

Напевне, Футбол щось зрозумів – кивнув ніби на знак згоди.

Все, не треба затягувати прощання.

Галка різко повернулася і пішла до машини, вмостилася у кабіні та закусила губу, бо відчула раптом, що не готова ще лишати страуса самого. Коли мотор фермерської вантажівки нарешті прокашлявся і вони рушили, дівчинка заплющила очі – сльози таки навернулися, от би не побачив ніхто…

А в кузові Льонька Гайдамака знайшов зібганий брезент, розстелив його, вмостився на спині, поклав рюкзак під голову і теж примружив очі. Роздивлятися було нічого, хіба брезентовий дах над головою. Та не дуже то й хотілося: набагато цікавіше ось так лежати, трястися в кузові старої вантажівки, уявляти себе Індіаною Джонсом, невтомним шукачем скарбів у крислатому капелюсі.