Текст книги "Дрозофіла над томом Канта [Роман]"

Автор книги: Анатолій Дністровий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

Стук коліс і розмови в купе моїх сусідів – п’ятдесятилітнього інженера з київського заводу «Авіант» і сорокарічної викладачки хімії з медичного університету імені Богомольця – постійно проганяють мій сон. Я би міг їх попрохати, щоб вони вже влягалися – на годиннику, як не як, 02.10, – але не можу цього зробити, бо розумію, що між ними виникла симпатія. Він півтора роки тому поховав дружину, яка до смерті страшенно мучилася від якогось страшного захворювання спинного мозку, в нього два сина – один у Канаді, працює єгерем у національному заповіднику, а інший – моряк дальнього плавання і має російське громадянство. Словом – сам як перст у цьому світі. Вона – розлучена, з десятилітньою донькою, живуть у двокімнатній хрущовці на Нивках. Мене вражає, наскільки швидко – за незначних дві-три години – їх зблизили життєві труднощі та самотність. Навмисне не перебиваю, лежу, затаївшись на верхній полиці, слухачем їхньої історії стаю ніби мимоволі.

Якщо в нього вистачить мужності і зранку він люб’язно не попрощається, то вона належатиме йому. Думаю, що мені цієї мужності одного важливого разу не вистачило.

Юра переконаний, що в мене поїхав дашок, що я не розумію, ніби тебе більше нема, що твоя смерть – була найбільшою реальністю в нашій короткочасній любові. Він думає, що я цього не розумію. Ідеали, мабуть, саме так повинні вмирати – раптово, несподівано, брутально. Деколи зізнаюся собі, що мені треба було їхати разом із тобою в тому страшному потязі на перевалі.

П’ю гидку ранкову каву, яку мені щойно принесла провідниця, і намагаюся ні про що не думати.

Приїхавши на місце призначення, одразу йду в коледж, щоб мені дали помешкання. Спершу мене змушують чекати півгодини на миршавого невисокого чоловічка з посивілими скронями, який має займатися моїм поселенням. Потім, коли від нього отримую «дозвіл» у вигляді невеличкого клаптика паперу з написом «Валя, посели киянина», ще хвилин двадцять чекав пані Валю, якій була адресована записка і яка є комендантом. Захекана Валя вибачається за незручності, щиро посміхається, що якраз отримали нову партію меблів і їх треба було розподілити. Вона проводить мене на другий поверх, зупиняється перед дверима «203» і дає ключа з невеликою пластмасовою биркою. Кидаю спортивну сумку, скидаю куртку й падаю на ліжко.

Заплющеними очима бачу тебе. Обстановка кімнати чомусь нагадує той вечір у готелі, коли ми, покинувши компанію в майстерні того самозакоханого художника, що на Лютеранській, швидко пішли до тебе в готель, жадібно цілуючись перед тим на вулиці, потім у ліфті, в коридорі і врешті – у номері. В мене давно так приємно не крутилася голова. Ми були, мабуть, щасливі.

Вирішую прийняти душ (хоча й немає гарячої води). Намилююся під холодним струменем, тіло покривається гусячої шкіркою і поступово синіє. Поки змиваю з себе мило, мною вже калатає й зуб на зуб не попадає. Лізу під холодну акуратно складену ковдру, яка має неприємний запах сирості й санаторію. Якщо в таких умовах кохатися з жінкою, яку обожнюєш, то такі деталі з побуту можуть сприйматися навіть екзотично.

За вікном чути шум автомобіля, потім виразні голоси юнаків, один із них викрикує непристойності, очевидно до дівчини, яка також живе в цьому будинку, його голос ніби застигає на одному місці і не віддаляється. Отже, цей придурок стоїть під вікнами, задерши голову догори. Юнак не вгамовується, поруч дрібненьким неприємним сміхом озиваються інші. Вони настільки голосно говорять, що я розбірливо чую їхні слова й фрази. Один із них каже, що вечором неодмінно зайдуть, з вином, горілкою й пивом, куркою-гріль та фруктами. Невдовзі вони зникають, і я прислухаюся до звуків будинку. Чути, як у коридорі лунають важкі кроки, зупиняються, далекий стук у двері (мабуть, аж біля вікна), потім знову шум з вулиці – вантажівка, крик малечі… Інколи розплющую очі, але втома все більше долає.

Хочу, аби ти приснилася.

У двері стукають. Одягаю штани й сорочку, відчиняю. На порозі радісний Орест, він зізнається, що випадково дізнався про мій приїзд у коледжі від однієї зі співробітниць, яка бачила мене в коридорі. Запрошує на чарку.

Здається, снилась ти, але я нічого не можу пригадати – так несподівано було обірвано приємний сон. Орестові кажу, аби трішки зачекав, бо треба вмити обличчя і прогнати сонливість. Поки я вмиваюся, він розповідає через відчинені двері про події за минулий рік, мимоволі каже, що Зоя вийшла заміж за одного приїжджого викладача, що перебрався сюди з Луцька. Не дивно – думаю про себе – вона така наполеглива. Орест без перестану базікає: про свої проблеми в сім’ї, зізнається, що загуляв з однією асистенткою, навіть хотів кидати дружину з сином, на роботі отримав від директора догану, розповідає про поїздку до Швейцарії, де на одному з сільськогосподарських підприємств збирав шампіньйони і заробив непогану копійчину, про свою нову коханку з міської адміністрації, у неї такий станочок, такий станочок, про обмін квартири з доплатою, який затягнувся і ця проблема ніяк не вирішується, а син уже великий, скоро, друже, в школу піде, а ми ще досі в однокімнатній.

Я ґречно його не перебиваю, думаю про тебе. Хіба я зміг би розповісти йому про тебе? Ніколи. Може, він страждає? Хоча про таке банально думати, адже всі люди страждають, незалежно від своїх фінансових доходів, стану здоров’я чи погоди за вікном. Він говорить, а я і далі мовчу.

Йдемо на центральну площу, проходимо поруч жовтого собору з золотистими банями, повз місцевий метушливий ринок. Орест спрямовує мене до Будинку побуту, що знаходиться у верхньому лівому кутку площі.

Він ніяк не може заткнутися і постійно перебиває мої роздуми про тебе. Хоча він би тобі неодмінно сподобався: трішки запальний, у міру провінційний, про що більше говорить його дешевий турецький одяг з місцевого базару, з гарячими запалими очима, ніби в угорського революціонера (чому угорського – не знаю). Орест каже, що зі своїм малюком часто ходить на місцеве озеро, уявляєш, коли зловлю плотву-другу, він так радіє, так радіє, а його матір забороняє брати малого через страшні подуви вітру біля води, один раз він так застудився – думали запалення легенів.

Орест легко бере мене за лікоть і спрямовує до невеличкої кнайпи. Очима шукаю вільний столик і знаходжу його неподалік від галасливої компанії двадцятилітніх дівчат, які розмовляють і сміються. Орест каже, що пригощає. Я особливо не заперечую. Відходить до стійки, бачу, як він читає меню, веде пальцем по білому паперові з написами блюд, говорить до бармена. Поруч мене голосно сміються дівчата, мимоволі дивлюся на них і зустрічаюся поглядами з симпатичною, пофарбованою в «рубін» кобітою, в якої над верхньою губою пірсінг. Вона на мить застигає, не відриває погляду, але до неї звертається її дебела сусідка, пострижена під каре. Покльовка зірвалась. Орест сідає поруч. За кілька хвилин молоденька пані в білому фартушку ставить перед нами невеличку карафку горілки, два овочевих салати, склянки з томатним соком і попільничку. Перед тим, як принесуть картоплю-фрі з котлетами, Орест пропонує перехилити по одній.

– За зустріч, – каже він.

– Не за останню, – випиваю. На мене знову дивиться червоноволоса з металевою цяточкою над верхньою губою. Ніби механічно показую, що цілую її (від подиву в неї розширюються оченятка) і продовжую розмовляти з Орестом. Мені надзвичайно сумно без тебе, почуваюся незатишно. Він безперестану базікає про свій клятий коледж, про інтриги між викладачами, про те, хто з ким спить. Я мало не позіхаю, силкуюся його слухати, хоча мені прізвища та імена його колег нічого не говорять, можливо, я їх візуально і пам’ятаю, але згадати не можу. Враз – я ненавиджу себе за те, що є заручником долі, що змушений зараз сидіти з цим ідіотом, слухати його маразми, теревені про людей, до яких мені нема діла, змушений стовбичити в цьому містечку, приймати екзамени і вдавати, що все це вкрай важливо, що це моя робота, мої обов'язки.

– Я хочу он ту, червоноволосу, – дивлюся йому в очі.

Рідна моя, пробач мені, насправді я не прагну цієї дівчини, просто… просто я більше не можу слухати його. Орест стає раптом зосередженим і полохливим, убік дівчини навіть боїться поглянути. Він нахиляється до мене через стіл і напівшепотом каже, що про це краще забути, якщо хочеш здоровим покинути наше місто. Поведінка його змінюється, він стає небалакучим. Ми мляво говоримо про хтозна що. Орест певно думає, що я все ж таки буду клеїтися до червоноволосої. Хай думає. Це навіть краще. З ним настільки нудно, що я намагаюся відгородити свою свідомість від його словесного потоку і думати про своє. Добравшись до свого помешкання, роздягаюся і падаю на ліжко.

Слава Господу, що хоч один день минув у неволі. Відчуваю, як змерзнув у ноги. Шукаю тазик, аби набрати в нього гарячої води й зігрітися. Бо коли цього не зроблю – протягом ночі бігатиму в туалет. Тазика, як на зло, в кімнаті нема, щоправда, у санвузлі біля унітазу стоїть поливане відро. Це мене трішки веселить, але – чорт би побрав цей клятий санаторій! – нема гарячої води.

У вечірньому санаторії чути регіт, вигуки, шум музики. Іноді звуки стають сильнішими, а іноді приглушеними. Виходжу в коридор, у кінці якого, за одними з дверей, мабуть відбувається пиятика. Закурюю, мовчки дивлюся на темну вулицю. Шум у коридорі посилюється, бачу, як поблизу вікна відчинилися двері кімнати, освітивши стіну навпроти. Раптом я мало не розкриваю рота, звідти вибігає гола дівчина і я пізнаю її: вона сиділа в барі зі своїми подругами. Рубінового волосся не видно, але я переконаний, що це вона. Дівчина з дивним незрозумілим сміхом підбігає до мене, тримаючи в руках цигарку.

– Можна? – просить прикурити.

– Прошу, – простягаю свою цигарку. Вона бере тонкими пальцями й червоний вуглик підносить до своєї і поспіхом розкурює. З кімнати долітає регіт.

– Дякую, – і стрімголов біжить по темних сходах на вищий поверх. Невдовзі до мене підбігає голий приблизно двадцятилітній юнак з розпашілим обличчям:

– Де вона?

– Там, – показую вгору. Він одразу зникає.

Мабуть, тут почався шлюбний сезон.

Що ж було вчора?

Як мені погано!

Який гидотний запах!

У пам’яті поволі налагоджуються процеси реконструкції подій. Лежу і думаю. Пригадую голу дівчину і її голого приятеля, які ганялися одне за одним по санаторію і викрикували від радості. Пригадую, як вони поверталися, обіймаючись, і запросили мене до себе в кімнату. Пригадую сперте повітря з густим запахом цигаркового диму, плану, алкоголю й наїдків, шумну компанію, з трьох дівчат у домашніх коротеньких халатиках і двох юнаків, пригадую як ми довго пили, вірніше, як я прилучився до їхньої пиятики, а ще присмак горілки і запивання пивом (кляте пиво!), копчені кури і знову горілка з пивом. Пригадую дівочі широко розплющені оченята, в яких перемішалися п’яненькі бісики, зацікавленість, кокетливість і ще невідомо що. Вони розпитували, хто я такий і звідки приїхав. Коли дізналися, що викладач і прийматиму екзамен з філософії, один із юнаків радісно підскочив, що це в його групі. Я злегка посміхнувся і промовчав. Потім одна з дівах у халатику, яка перед тим як ненормальна бігала голою по коридорах, в мене запитала:

– А в наш час також є філософи?

– Що ти маєш на увазі? – не зрозумів її запитання.

– Ну… там сьогодні в Україні також є філософи?

Я почав сміятися, бо навіть не знав, що їй на це відповісти.

– Павло Володимирович, а може, якісь прізвища назвете? – встряв один із юнаків.

– Прізвища? Нема нікого.

– Що так і нікого? – перепитала вона.

– Всі померли, – відповів, пригублюючи пиво.

– Як? – запитала одна дівчат. – А ви? – не вгамовувалася вона.

– Я? Я – це зовсім інше. Я – просто вчитель.

– Але ж ви знаєте їхні… як там… думки, ідеї? – сказав той, хто бігав по коридорах голим.

– Ти знаєш, як народжуються діти? – подивився на нього. Він засміявся. – Але ж ти їх не народжуєш?

Ми весело розмовляли, жартували, вони розпитували про того пацана, який сидів у бочці, пили, знову пили, один з юнаків бігав за горілкою… Потім чомусь всі порозповзалися і я залишився, здається, з Мирославою (кумедне ім’я). А що було потім… не пам’ятаю. Труси мої лежали на підвіконнику, а біля ліжка на підлозі свіжо смерділа калюжа блювотини невідомого походження.

Я облизав сухі губи. Спробував ворухнути головою, з правої півкулі у ліву перетекло важке, розплавлене оливо болю і мене знову ледь не вивернуло. Я важко підвівся. Доплентався до трусів. Одягнув їх. Із пам’яті випірнув каламутний фраґмент, як Мирослава товклася зверху на мені. Я згадав, що був без презерватива, але це мене не збентежило. Навіть якщо в неї самісіньке пекло – не лякало. Байдуже. Я пригадав одного польського поета, який хотів заразитися усіма можливими болячками і полегшено посміхнувся; я не можу дотримуватися того, що казав Зенон Китійський про хтивість. Хоча за це нестиму, мабуть, покарання. Поки я бродив санаторієм, у всіляких підсобках шукаючи підходящу шмату, аби помити в кімнаті підлогу, на мене наїхала «комендатура» – жіночка Валя, котра поселяла. Вона сказала, щоб я, безсоромний педагог, який баламутить студентів, замість того, аби їх чомусь учити, більше не дебоширив у санаторію, не кидав недопалками у вахтера і не блював на сходах, і взагалі, якщо не вмієш пити – не пий. Це, мабуть, Мирося обстругала мені кімнату й ті сходи і про це, мабуть, говоритимуть в адміністрації.

Який жах!

Я гидкий собі, гидкий, гидкий.

Несподівано стукають у двері. Я не маю сили відчинити, лише кволо кажу «ввійдіть». Орест і з ним ще двоє незнайомих студентів, у яких, я так розумію, невдовзі прийматиму екзамен, заносять до кімнати невелику торбу. Чорнявий високий хлопець із прищавим лобом каже, що це від нашого колективу, і простягає мені невеликий заклеєний конверт разом зі списком до десяти чи п’ятнадцяти осіб. Студенти між собою таємниче переглядаються, і це мені не подобається. Вони обмінюються незначними поглядами, ніби розмовляють невідомою мовою і не хочуть, щоб це бачили присутні. Я розгортаю список і читаю невідомі і трохи дурнуваті прізвища. Я й так би їм усім поставив те, що вони прагнуть. А прізвища й справді кумедні: «Ребета», «Щупак», «Корбаня», «Тищенко», «Копаниця»… випадкові люди, яких я побачу вперше у житті і мабуть востаннє. Раптом у дверях з’являється один із тих, хто вчора голим бігав і з ким я пиячив. Він весело посміхається, безцеремонно заходить до кімнати, голосно говорить, міцно тисне у привітанні правицю, одному зі студентів наказує «мотнутися в магазин» і принести все, що треба.

– Володимирович, – звернувся він до мене по-панібратськи, – може по сто? Мирося скоро прийде…

– Ні, ні, цього разу без Миросі.

Присутні з порозумінням дивляться і голосно регочуть, мовляв, баби – це серйозно, можуть загнати в могилу, треба берегти здоров’я.

Так, треба берегти здоров’я. Господи, ще два дні пекла! Ще сорок вісім годин шаленства й галасу плоті. Завтра клятий екзамен.

Це ще не народження. Попри те, що з юності веду усвідомленийспосіб життя, міркуючи й аналізуючи свої вчинки, прочитані книги, загалом багато світоглядних речей, я, все ж таки, все ще не народився. Моє тіло змінюється, так само як і уявлення про навколишній світ, я захоплююся тими чи іншими цікавими речами, але я не перейнятий і неодержимий ними. Ненародження– якщо нічого не цікавить: не цікавить за великим рахунком, наперекір усьому, якщо не знаєш, заради чого жити й дихати. В ненародженому стані, мабуть, найлегше: щодня плисти за течією радості і тривоги, любові і страху, апатії і відчаю, але нічим не перейматися аж до найменших капілярів своєї крові. Від усвідомлення свого ненародження я став нещасним. Мене щодня жахає те, що я не можу народитися новою людиною. Я вже кілька років чекаю цих великих змін, але не відчуваю їхнього наближення. Мій фізичний вік невпинно минає, і ця незворотна, вбога залежність від біології, яка не має нічого спільного з реальним станом речей, ще більше кидає в депресію.

У мене була можливість народитися й бути зовсім іншим, бути щасливішим, якби не той клятий перевал, який усе так швидко обірвав, так брутально припинив ледве народжене майбутнє, з якого залишилися тільки куці спогади, невиразні фраґменти здогадок і фантазування, що також утратили свій сенс. Ніщо не сприймається так боляче, як брутальне втручання випадку в стале, рівномірне протікання життя, коли більш-менш знаєш, що буде увечері, що буде завтра чи в недалекому майбутньому. Чому це трапилося зі мною, увірвалося в моє життя? Чому ця дурна катастрофа на перевалі стосувалася саме тебе? Чому цей сліпий випадок не забрав будь-яку іншу жінку? На землі живуть мільйони жінок, кохають своїх чоловіків, народжують дітей, стають бабцями. Чому невблаганна доля вибирає одних, натомість не звертає увагу на десятки, сотні, тисячі інших, багато з яких, можливо, є менш достойними, ніж жертви жорстоких трагедій?

Господи, я, мабуть, усе неправильно розумію. Хто я такий, щоб думати на такі теми і визначати, кому треба жити, а кому ні?

Згадую тебе, моя маленька дівчинко. Згадую власні згадки про тебе ще тоді, коли приїздила до мене, вириваючись зі своєї нестерпної, одномірної буденності, що пила твою молодість і робила завжди тривожною. Деколи думаю, що ти була послана мені вищою невідомою силою, щоб я міг повірити в неймовірне, але водночас у звичайне, щоб міг поглянути одного доброго дня на навколишній світ і сказати – все чудово, чудові дерева, що прикрашають вулиці й будинки, чудові люди, яких я не знаю, чудові машини, які, мов інші живі істоти, також поспішають у своїх клопотах, не звертаючи увагу на йолопа, що радісно на них дивиться.

Я не повинен був відпускати тебе. Я повинен був збрехати, що в касі квитків того дня не було і що можна поїхати лише наступним потягом… Не було б цього пекла. Господи, я завжди не повинен…

Ніколи не думав, що це може бути настільки приємно! Навіть безперервні потоки незнайомих людей, які раніше мене дратували, заважали йти, тепер видаються мені милими і рідними. На станції «Вокзальна» з натовпом сонних людей із торбами, пакунками, валізами, візками заходжу в метро, насилу запихаюся у вагон. Під шум метро згадую, як приймав екзамен і мені стає трохи смішно. Студенти «наперед» знали свої білети, заготували кожен по «бомбі» (відповіді на питання), а мені нічого не залишалося, як робити серйозний вираз обличчя й уважно слухати їхнє уміння читати зі шпаргалок. Зрештою, хіба було б справедливо змушувати їх читати нудні підручники з філософії чи, не доведи Господи, окремі роботи філософів, від яких у них би почалися мігреневі болі? Тільки перейшовши поріг власної квартири, до мене повернулося відчуття спокою та безпечності. (Так в оригіналі. – Прим. верстальника.) Торби зі смачною усякою всячиною, яку разом зі мною, п’яненьким, запхали у вагон, має вистачити бодай на тиждень-другий. Тепер не соромно буде запросити на коньяк та червону ікорку до себе у гості знайомих.

Завтра знову лекції. Нудьга.

– Чому ти не йдеш викладати в гуманітарний заклад, ну хоча б в Київський університет? – запитує несподівано Юра після двадцятихвилинних телефонних теревень ні про що.

– Я себе там не бачу.

– Але там більше людей, які цікавляться тим же, що й ти.

– А ще на кожному кроці родич на родичеві сидить. Крім того, Юрку, я дуже стомився від навколоінтелектуального базікання. Мої аграрії та економісти мені цікавіші, можливо тому, що займаються речами, до яких я дуже далекий і про які я більше ніде не дізнаюся.

– Наприклад?

Я оповідаю йому кумедну історію про одного з деканів аграрного університету, як йому дали хабара – живу свиню в лантусі; поспіхом він закрив «хабар» у своєму кабінеті і побіг на нараду, коли ж вернувся – то побачив, як із вереском паця, яке чудом вибралося з лантуха, бігало в його кабінеті. Коли за нещасною твариною почала ганятися зграя заступників і помічників декана, то свинка зі страху наклала на деканському килимі. Юра регоче й не вірить сказаному.

– А тепер уяви, хіба такі оказії можливі в гуманітаріїв, на філософському чи соціологічному факультеті? Там же суцільне застигле царство абстракцій та ідей. Хочеться бути там, де більше сміху.

Чому я збрехав йому, що мені кортить залишатися на своїй роботі? Мабуть, я надаю шарму своєму жалюгідному становищу.

На письмовому столикові помічаю папірця з номером телефону білявої симпатичної студентки, який недбало кинув перед від’їздом до коледжу. Набираю, довгі гудки. Кладу слухавку. Зателефоную після обіду. Поволі повертаюся в київську дійсність, спершу візуально – неспішно обмацую очима, наче дорогі предмети, голосіївські дерева, густе холодне небо над парком, засніжені смуги асфальтних доріжок, проспект, яким туди-сюди снують на колесах його металеві мешканці, поодиноких незнайомих, а проте рідних людей. Чому вони рідні? Може через те, що я дивлюся на них із власної квартири, повернення до якої стало найбільшою радістю? Врешті, жадібно п’ю радісним поглядом легкий, пухнастий сніг.

Виходжу на балкон. Заплющую очі і задираю обличчя до неба. Відчуваю, як на мою шкіру сідають лагідні вологі метелики сніжинок, які за кілька секунд одразу вмирають, відчуваю, як моя шкіра набирається зимовою свіжістю, як поволі холоне кров, а дихання стає вільнішим. Я смакую повітря і ніяк не можу збагнути чим воно пахне: деревами? снігом? зимою? поверненням? київським небом? З поручні балкону згрібаю шар снігу і втираю в обличчя, а губами хапаю його, наче скибини хлібу. Мені стає настільки добре, що я не вірю… не вірю, що здатний відчувати таке! Навіть перебувати в самотніх стінах своєї квартири не хочеться, бо вони ніби стримують, обмежують мої почуття, обмежують мій простір. Сьогодні неодмінно треба прожити по-іншому – не так, як у минулі дні.

Я знову набираю номер студентки. Безнадійні і рівномірні гудки. Моя уява одразу малює тривалу романтичну пригоду. Тиняюся квартирою, мугикаю пісеньку, довго розглядаю обличчя в коридорному дзеркалі. Так, мабуть, починається клініка. Раптом мені здається, що не варто йти на дурниці, які мені підготували лукаві обставини.

Який же я «падре» після таких думок? Падре не спокушається.

Можливо через те, що тебе більше нема на цьому світі, я розповідаю тобі про все, що діється зі мною. Я можу повністю розкритися й говорити на такі теми, яких інші соромляться: моя нудьга безалаберний побут мої міркування про прочитані думки великі імена видатні ідеї глобальний поступ мій онанізм і моя зневага до жінок моя безпорадність і мої чисті ілюзії мої хирляві страждання та фізіологічні потреби мої потаємні фантазування та аґресія моя вічна скорбота за людством і симпатія до ненароджених… Ти єдина людина, яка мене розумітиме й мовчки вислуховуватиме нудний монолог. Насправді людям потрібно небагато – щоб поруч був той, хто може вислухати. Страждання не є такими нестерпними, а горе всесильним, якщо поруч завжди є слухач.

Ти – мій завжди уважний і вдячний слухач.

Серед ночі, коли моє безсоння змушене пити очима відблиски електричного світла проспекту за вікном, я чую незрозумілий шурхіт, що лине з коридору. Лінь підводитися, пхати ступні в тапочки і дізнаватися, що коїться. Я слухаю незнайомі, непрохані звуки і розумію: повернувся пацюк. Звуки стають різкішими і методичними, ніби він гризе дерево. Що він може гризти? Напевно одну з дошок чи щіток під ванною, або дерев’яний плінтус на кухні. Раптом я усвідомлюю, що в темряві мені страшно йти на пошуки непроханого гостя.

Непорушно, безвольно лежу і розумію, що пацюк став реальним господарем половини моєї квартири. Я згадую новелу Кортасара, як незрозумілі звуки у будинку прогнали з нього господарів. Потім звуки зникають, а я все ніяк не можу заснути.

Знову телефоную. Беруть слухавку – легкий сміх. Ілона запрошує до себе. Вона час від часу ніби віддаляється від слухавки, здається, перешіптується з невідомою людиною, голосу якої не можу визначити. Я сказав, що прийду обов’язково. Вона знову засміялась, кілька секунд шепотіла, певно до своєї подруги, а на завершення сказала мені «цьом». Я приймаю ванну, голюся, шурую щіткою зуби. Вечором вибігаю.

Будинок Ілони має бути недалеко – за один або два квартали від мого. Не знаю, як себе слід поводити в таких пікантних ситуаціях, почуваюся трохи невпевнено. Проте, внутрішньо відчуваю нестерпне бажання авантюри. Як не як, подібний випадок відбудеться вперше, може, таким чином вдасться подолати однотипність та нудьгу, котрі мене переслідують уже більше року. З порожніми руками йти в гості несерйозно. Врятував коньяк, який мені дали студенти коледжу. Квартиру Ілони знайшов швидко, вона проживає неподалік від вулиці Стельмаха. Відчинила двері не Ілона, а її подруга, яка любить сидіти на лекціях поруч із нею. Побачивши мене, вона з притиском пирснула і запросила до кімнати. Ілона поралася на кухні.

– Ви уже? – з’являється Ілона.

– Ага, я уже.

Вона каже подрузі, аби зайнялася мною, а сама знову біжить на кухню. Мене посадили в м’яке крісло поруч із увімкнутим абажуром, легке світло надає тьмяному приміщенню загадковості та інтимності. На журнальному столикові пляшка вина, невеличка таця з фруктами, попільничка, відкрита пачка «жетан», в якій лише одна цигарка. Приходить Ілона, перепрошує, що не встигла переодягнутися з домашнього халату, кладе на стіл тарілку з бутербродами. Я запитую подругу Ілони, як її звати, вона знову сміється (чого їй так весело?) і називається Даною. Дана – гарне ім’я. Щоб подолати незручну мовчанку, я ставлю на стіл пляшку коньяку і розглядаю етикетку вина. Кримське – гарне пійло. Дурна ситуація. Я ще ніколи в таких ситуаціях не бував. Дана сідає в інше крісло, а Ілона безцеремонно на бильце мого, злегка навалившись на мене тілом. Я відкорковую вино, спершу в мене виходить незґрабно, але потім корок легко піддається.

Дана звертається до мене по-батькові.

– Можна просто – Паша.

– Я поставлю легку музику.

Втрьох ми говоримо про всілякі дурниці. Після вина, п’ємо коньяк, який виявляється підробленим, але на це ніхто не зважає. Перша чарка, друга, третя. Я відчуваю, як важчає голова і неприємно болить у потилиці. Дана каже, що сходить у кіоск за цигарками, Ілона киває. Розстебнувши ґудзики на блузці, дівчина перебирається до мене на коліна. Я запускаю під чашечку бюстгальтера руку, звільняю груди й злегка покусую їй соски. Від її тіла пахне душем, але й трішки кухнею і стравами. Вона каже, що не зараз, може повернутися Дана, потім, коли будемо самі. Я не відпускаю її, заводжуся ще дужче, яка в дупі Дана, вона ж знала, навіщо мене запрошувала. Ілона підводиться з моїх колін, каже, що з духовки має достати перепілки. Біжить на кухню, вовтузиться там хвилин п’ять, грюкаючи посудом. Врешті заходить із великою тарілкою печених перепілок. Їхні маленькі рожево-коричневі тільця виглядають апетитно. Весела Дана повертається з новою пачкою «жетану» і дивно зиркає на мене, в її змовницькому погляді я помічаю лукавий блиск, ніби вона знає про мене таке, чого не знають інші. Ілона знову демонстративно всідається мені на коліна, але побачивши, як я тягнуся за перепілкою, підводиться і переміщається на диван. Перепілки дуже смачні, я обглоджую крильця, найдрібніші кісточки. Дана тримає келих із коньяком і несподівано запитує, як у нас справи.

Що вона має на увазі? В мене виникає підозра, що все це дешевий і задуманий фарс, що мене запросили за умови певного «парі» – щоб насміятися наді мною.

Нічого не кажучи, одягаю пальто, взуваюся (дівчата оторопіло стоять у дверях вітальні) і покидаю цю кляту квартиру. Не хочу йти додому. Не знаю куди подітися. Виходжу на Васильківську, прямую метрів двадцять до рогу на Стельмаха і вирішую йти в Голосіївський парк. Біля невеликого гастроному до мене підходить старший чоловік і просить прикурити, простягаю йому запальничку і, не чекаючи, коли він її віддасть, прямую далі. Вулиця поволі спадає вниз, і перед собою бачу темний, осиротілий масив чорних зимових дерев. У мені прокидається схоласт, метафізик і мораліст одночасно: до себе я ставлюся, як інквізитор до своєї жертви. Зенон Китійський правду казав, що хтивість – це нерозумний і противний природі рух душі, або надмірний потяг. Я піддався йому й потерпів поразку, бо тепер не можу змиритися з тим, що трапилося зі мною в тій клятій квартирі.

З іншого боку, чому я так розхвилювався? І через що? Через двох шмаркачок, які навіть не знають, хто такий Зенон? Нарешті до мене приходить полегшення. Я набираю пригорщі снігу і розтираю обличчя, холод тверезить від ідіотських думок.

Юра телефонує, коли ще сплю, і збудженим голосом пропонує йти вечором у Консерваторію, де він має читати на публіку уривок із поеми «Махно» Сосюри. В мене ще злипаються очі, а він оповідає, що текст дуже безграмотний, що він би на місці Сосюри так примітивно не писав і що взагалі вирішив шматок поеми трішки «підредаґувати».

– Я не можу читати безграмотний текст перед авдиторією.

– Юра, в тебе що – дах їде? Це Сосюра!

– Та хай навіть Овідій. Текст безграмотний, у кількох місцях злипається до 4 приголосних. Українська мова – не казахська. Коли пишеш – треба думати.

Мені настільки ліньки його вислуховувати, сонним, невмитим, не випивши ранкового чаю, що я позіхаю:

– Роби що хочеш. Не боїшся, що це помітять?

Юра сміється, що сьогодні навряд чи є спеціалісти, які достеменно можуть знати всю редакцію класичних творів, він додає, що його редаґування шматків поеми «Махно» навпаки зробить текст стрункішим і милозвучнішим. Не знаю чому – я йому вірю, бо Юркова звихненість на класичній і неокласичній формотворчій довершеності вже відома усім нашим знайомим. Над Юриними поезіями інколи жартують інші поети, закидаючи автору, чому це у твоїх римах збігається лише шість букв, а не десять.

Після 16.00 ми здибаємося на розі Пушкінської та Прорізної, біля «літературного» гастроному, в якому, як кажуть постійні клієнти літератори-алкоголіки, «любив пити каву Василь Стус». Випиваємо пляшку коньяку, закусуючи голландським сиром, і валимо в Консерваторію. Там – метушня, шум, штовханина. Коридори за сценою заповнені пузатими дядьками у святковій військовій формі. Вони переміщаються табунами до двадцяти чоловік, змушуючи інших людей буквально прилипати до стін. На них кумедні погони, на яких намальовані арфи. Поруч мене з металевої кишенькової фляги бухають коньяк письменники. Юра вітається з ними, і вони пропонують випивку і нам.

– Ці вояки схожі на генерал-лейтенантів, – сміється один із них, показуючи на погони з арфами. І справді – здалеку така арфа схожа на зірку генерал-лейтенанта.