Текст книги "Дрозофіла над томом Канта [Роман]"

Автор книги: Анатолій Дністровий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

Епіктет: «Ти є душа, що тягає за собою мерця».

Коли я припинив тобі писати, в мені ніби все обірвалося, зупинилося і я помітно зачерствів. Навіть коли згадую наші приємні колишні миті, то не відчуваю того внутрішнього трепету, як це було раніше. Прагну навмисне зациклюватися на тобі, на ідеї тебе, щоб повернути себе, теперішнього, до тих давніх приємних станів. Згадую, як пахли твої груди материнством, як я обережно торкався до них. Мені здавалося, що я опинився біля великої таїни нескінченності людства, яку не міг ні пояснити, ні описати, ні зрозуміти, але яку, безперечно, відчував на рівні тваринного інстинкту.

Не можу тебе позбутися – не хочу. Вчора повертався з лекції, втомлений, злий, голодний, й уявляв: ти легко йшла зі мною і був той самий січневий день, те ж саме морозяне повітря, що холодом проникало в легені півтора роки тому. Згадую твої страшенно холодні тремтливі руки. Згадую, як у твоєму готельному номері раптово ніби прокидаюся від дурману далекого сну.

– Мені треба йти.

– Чому? Залишися.

– Треба, – цілую вологі очі.

– Але ж це, може, остання наша зустріч, – насуплюються губки.

– Важкохворий приятель, сам у квартирі, ніхто не подасть навіть чаю. Треба йти.

Я підходжу до вікна і дивлюся, як на зимовому Майдані метушаться автомобілі, проїжджаючи туди-сюди Хрещатиком, а тротуарами ліниво переміщаються люди. Зітхаєш і хмурнієш на обличчі, відчужуєшся, твої схвильовані руки, які до цього складеними мирно куняли на колінах, раптом оживають, одна з них бгає пальці іншої. Я підводжуся з крісла, підходжу, стаю на коліна, голову кладу тобі на руки. Вони механічно, ніби нежиттєво пестять моє волосся. Я відчуваю, як ти вся тремтиш, ніби от-от заридаєш.

– Чому наше життя таке слизьке? На ньому можна упасти…

Не можу відповісти, і лише шалено притискаю тебе до себе, ми зриваємо з себе одежі, тремтимо, ніби сполохана польова трава; стеля кімнати й темний квадрат вечірнього вікна, тьмяне світло торшера – все зливається в ледве зримий, солодкий морок, в якому тільки руки продовжують свій теплий діалог. Розплющую очі й розумію: цього більше ніколи не буде.

В осиротілому лісі – ні душі, обережно спускаюся стрімкою стежкою з пагорба і, щоб не розридатися, як нещасний підліток, змушую себе думати, що приготувати на вечерю.

Юра задоволено поблискує очима.

Я кажу:

– А ну, розказуй, що сталося?

І він зізнається, що нарешті на «новій і водночас неновій» роботі; я за нього радий. У нього навіть обличчя посвітлішало, ніби витягнулося, а погляд став урівноваженим, упевненим. Юра однак зізнався, що працює там само – в газеті, але прийшов новий власник.

– Дупа на тому ж стільці сидить?

– Так.

– Значить – вітаю!

Крім Юри, на роботі залишили кількох знайомих доходяг-приятелів, яких я пам’ятаю з минулорічних пиятик: це невдахи-літератори, які постійно теревенили про свої творчості; чесно кажучи, слухаючи їх, в мене відпало бажання їх читати.

Востаннє, коли я зайшов до них у редакцію газети «Столиця», вони курили в коридорі. Говорили про вибори та іншу політичну маячню. Перший, кривоносий дивак із розпатланим волоссям розповідає, що на виборах можна добряче заробити, платня одразу полізе в гору, сподіваюся, наш шеф не буде жлобом і з усіма поділиться.

Юра запрошує мене на каву. Заходимо у прокурену забігайлівку, що за рогом – на Гарматній, біля редакції газети. Вузьке прокурене приміщення, вщент набите понурими темними тілами алкашів у підозрілих сірих одежах. Велетенськими зграями вони юрмляться навколо кількох невеликих столиків, викрикують, матюкаються, хихикають і голосно цокаються двохсотграмовими гранчаками. Я кажу Юрі, що такі совкові гранчаки зараз можна знайти хіба що в музеях.

– Ей, ти, патлатий, ти що – педик? – запитує в мене синя морда з лейкопластирем на заюшеному носі.

– Ні – я шахтар! – випиваю стограмівку й продовжую розмову з Юрою.

Він засмучено каже, що нема чим платити за квартиру, господині заборгував за три місяці. Синя морда туманно дивиться на мене і засинає за сусіднім столиком. Над ним, ніби потойбічний пращур, серед густого сиво-жовтого диму, бовваніє жирне бліде обличчя із цигаркою в зубах. Воно кволо обводить приміщення утомлених поглядом, зупиняється на черзі біля стійки бару і несподівано викрикує, сука, всіх нада різати, але його одразу втихомирюють.

Знову бачу тебе. Знову жадібно кусаю твої січневі, солонуваті губи, які немов еластичний желатин, як писав незабутній Незвал. Я заплющую очі й відчуваю, як ти занурюєш у моє волосся руки – руки маленької дівчинки, груди якої пахнуть материнським молоком. Заплющеними очима я бачу, як ти мені усміхаєшся, твоє материнське молоко приємне на смак і я ковтаю його під твій лагідний сміх, ковтаю, відчуваючи на очах сльози. Чую твій сміх і голос: ти не вмієш плакати, у тебе смішне обличчя, а твої «педагогічні» очі подібні до очей маржини, яку випасає мій дід на полонині, колись я візьму тебе туди, там такі біблійні місця. Я насторожуюся, «а чоловік?», на певну мить між нами закрадається мовчанка, але ти опановуєш себе: «я про нього й забула». Потім ти з винуватим виглядом несміливо зиркаєш на мене і кажеш, що він зрозуміє, що він… знає про тебе. Я шокований, а ти зізнаєшся, що телефонувала йому ще першого дня нашого знайомства і сказала: «я закохалася». Не зовсім розумію сказане, моє тіло тремтить від відчуття невідомого, але глибоко в душі собі зізнаюся, що мене приваблює це химерне, непрогнозоване «майбутнє».

Юра тормошить мене за рукав:

– Ти що, заснув?

Прихожу до тями. Горілка, мабуть, – сурогатна, бо важчає голова; недавно чув по телевізору, що за цей 1998 рік сурогатом отруїлося понад дві тисячі людей. Пора йти. Прощаємося трохи ліниво, прощаємося захмелілі та самотні.

Потім я довго їду в метро, на станції «Хрещатик» переходжу на «Майдан» і сідаю на лінію до «Либідської». У тролейбусі кондуктор вимагає в мене квитка, показую проїзний. Я навіть не помітив, як потрапив у тролейбус! Від худорлявого пенсіонера, що поруч, нестерпно тхне сечею. Дві хтиві дівчини попереду зиркають на мене, перешіптуються і посміхаються. А може, це мені тільки здається, може, все це лише в моїй хворобливій і підозрілій до навколишнього уяві? Пізнаю в них своїх студенток, в авдиторії вони сидять на перших лавах, біля вікна, завжди дивляться на мене. Чого вони сміються? Може, з мого почервонілого носа, на якому зранку видавив прища?

Відвертаюся.

Нестерпний запах сечі.

Виходжу на Голосіївській площі.

Я так тебе безтямно кохаю, сам, у цьому порожньому місті, що думки про тебе стають єдиним порятунком від навколишнього, від чужих і непривітних облич, від туш, закутаних у пухові куртки, шуби, дублянки, що штовхаються у громадському транспорті, від в’ялих потисків рук і стандартних люб’язностей; стривожена чи відчуваєш як ми холонемо ніби серця наші працюють від електроенергії як іще нам любити нашу сумну любов неспокійну коли розрізають мотуззя наших рук коли наші очі закапують отрутою посмішок у зимовому місті без снігу де ґумові мешканці вчать нас рости.

Не зникай, я не можу бачити твого образу, бо він, як нетривке відображення в неспокійній воді, щоразу розмивається, поступається хвилям нескінченної пітьми, в якій жодного промінчика, жодного проблиску.

Пригадую, коли ми прощалися – в тебе був настільки виснажений вигляд, а очі так хворобливо світилися, що я аж злякався. В голову закралися неприємні думки, що це остання наша мить, що потім буде страшний обвал, землетрус, цунамі невідомого. Пригадую: я здригнувся тоді, бо нутром відчув, що ми бачимося востаннє. Спересердя плюнув. Ти лаяла мене, що плювати на землю – гріх. Я з жахом очікував нашого «потім», що дихало наді мною в час моєї мовчанки, безсоння, ностальгії, смутку чи меланхолійного блукання Голосіївським парком.

– Вам телефонували, – з хитрою усмішкою каже лаборантка, – знову дуже хочуть читати Фройда.

Через вибори нам уже місяць не виплачують зарплату. Це завжди так відбувається: влада, щоб пропхати свої партії до парламенту, на виборчу кампанію «стриже» гроші з бюджетних установ. Колеги по кафедрі нарікають на життя, зібравшись у невеликі купи по троє-п’ятеро. Вони пригнічені, сварливі, ображені, вони багато згадують про свої проблеми – хворі зуби, підростання доньки і необхідність купувати новий одяг, будування дачі (нема чим платити робітникам), похорон тітки, купівля меблів, завдаток за нову квартиру, операція на шлунок, геморой, глисти, підшлункова, син-наркоман, сусід-шизофренік, словом, у кожного своє. Дивлюся на них збоку і кисло посміхаюся, оскільки мало переймаюся такими проблемами. Навіщо мені гроші?

В мене також є свої проблеми: на сідницях протерлися труси і вони тепер схожі на якусь бомжівсько-аванґардну модель невизнаного, відбитого модельєра; в моїх капцях тріснула підошва і в однієї доброї бабусі у переході на станції «Либідська» я купив войлокові вкладки до взуття – тепер почуваюся краще. В мене ще є непогані штани, які два роки тому купив за кілька гривен на секонхенді, щоправда, вони вже трішки протерлися на колінах, але ще можуть послужити кілька місяців. Але все це не суттєве, данина нашій надмірній турботі про себе. Майже нікуди не ходжу, а той дріб’язок, який часто «крапає» в мою кишеню з гонорарів за ті чи інші поганенькі рецензії та статті в газетах і журналах, вистачає, аби купувати цигарки, продукти, деколи пиво і протягнути таким чином ще місяць-другий. Навіть на книжки інколи вистачає. І взагалі: треба жити не заради того, щоб їсти, а їсти заради того, щоб думати.

Скільки це тривало: тиждень? день? рік? місяць? чи, може, цілу мою свідомість? Інколи я думаю, що моєї свідомості, певно, не існує, бо вона завжди перебуває у змінах, і тільки поодинокі фраґменти думок спливають раз по раз на поверхню, а за ними давно минулі кадрики з пам’яті, і знову зникають там, де тільки сум і нестерпне мовчання. За лічені й жалюгідні миті я бачив нечіткі знайомі та чужі обличчя, невиразні інтер’єри кімнат, кабінетів, аудиторій, концертних зал, кафедр, кафе, забігайлівок, букіністів, невідомих квартир із п’яними пиками молодих журналістів, поетів, філологів і філософів, які на очах розпливалися, зливаючись у величезну чорну пляму.

І раптом… приходиш ти, приходиш нізвідки, приходиш, як лагідний привид – і з тихого мороку, з далекого і невідомого краю. Приходиш велична, красива, смілива, приходиш вільна від усього світу, приходиш радісна й світла, приходиш… щоб мене навіки покинути…

– Уже другий день, як ми разом, завтра мені треба повертатися, а ти чомусь мовчазний.

Що я міг їй тоді сказати? Що в мене є багато думок і жодного слова? Чи, може, розповісти про велику виразку, що смокче мене зсередини, смокче мої дні-ночі, смокче мої мертві сни, смокче пам’ять? Що я не уявляю, як далі жити і що робити з цими карколомними змінами в моєму житті? Я вже ніколи не зможу повернутися до того часу, коли міг розуміти останнє твоє запитання, тобто, коли я добре знав, що саме ти запитувала, і не стільки губами, як своїми втомленими, палаючими очима, які мене вже не бачили, а бачили тільки повернення, довгу дорогу залізницею й подальші нудні сімейні дні і ночі. Там руки програміста, там його бурчання, балачки, запитання, підозри, надії, плани на його програмістське майбутнє.

Наступного дня зустрічаюся з Юрою, кажу йому, що від неї знову прийшов лист.

– Ти стаєш схожим на ідіота, – з нотками роздратування говорить він, – тобі треба напитися, набратися в дим, бо інакше рано чи пізно дашок поїде.

Набратися? Це добре. Щоб упасти, упасти на вулиці під паркан, упасти в тролейбусі чи на зупинці, обісцятися, відрубатися, щоб обікрали, потовкли морду чи патруль забрав ув «акваріум».

– Але я ж тобі ще не читав.

– Дякую, не треба, знаю ці листи напам’ять.

Знає їх напам’ять… Він знову мені не вірить, певно від того, що не любить писати листи. А хто листів не пише, той їх і не отримує. Юра не розуміє, що листи живуть зовсім іншим життям, у них зовсім інша людина – інша від тієї, котра пише, і саме ця інша людиназдатна проникнути через листи в душу. Це ніби приємний і водночас невідомий вірус, що змушує тебе думати про незриме й далеке, змушує уявляти його і дихати ним. Людина тоді стає інтимнішою, ніби оголює свою внутрішню правду, яку не всім дано знати…

– Тобі треба бабу? – каже він, п’ючи каву за монітором.

– Гусь ти, неглазурований, як кажуть на Троєщині.

У його редакційному кабінеті трохи прохолодно. Заходить дівчина-коректор, кладе кілька аркушів йому на стіл, виходить і забуває зачинити за собою двері, від чого з коридору чути голоси журналістів, які, мабуть, сперечаються. Юра незадоволено підводиться і зачиняє двері. Я дивлюся у вікно на порожню вулицю.

Він довго шморгає носом перед монітором, і несподівано каже, що мені треба розвіятися. Я наперед знаю, про що він: щоб я неодмінно познайомився із якоюсь мішком прибитою куркою, знервованою, виснаженою від книжок маразматичною дурепою, студенткою або викладачкою, яка щодня капатиме мені на дах своїми тупими навчальними чи науковими проблемами. Він усміхається і каже, що я божеволію, поволі з кожним днем божеволію. Краще бути повним придурком, аніж повним… нормальним ідіотом, яких навколо, хоч відбавляй – на кожному кроці, інколи з лагідними сімейними очима, а інколи з пихатими та самовпевненими поглядами. Я кажу, що таких треба відстрілювати, сотнями, тисячами; у прекрасні Середні віки все було просто і ясно: прийшла чума – завалила кілька мільйонів, прийшла війна – також трохи «розвантажила», прийшли інквізитори – професійно підійшли до справи; а зараз? – вакцини, щеплення, гуманітарна допомога, антибіотики та інше лайно, що сприяє розвитку популяції ідіотів.

Голос у гучномовцях метро мене завжди дратує, він механічний, монотонний, чіткий, ніби наказ машини, від цього почуваєшся заручником цієї клятої цивілізації. Ще більше вражають люди – зосереджені, застиглі, однакові, я хочу чимшвидше вибратися з вагону й підземелля. Навпроти позіхає інтеліґентний чоловічок у темних окулярах, тарабанить пальцями по лакованому вишневому дипломатові, зиркає довкола, ніби по-жіночому поправляє зачіску. Я помічаю білі крупинки лупи на його чорному піджаку. Лікарі стверджують, що лупа виникає від нервових стресів, або ж від нестачі вітамінів. А може, він також програміст і комп’ютер п’є з нього життєві соки? Думаю про свою любов до тебе, про яку навіть не можу нікому виговоритися. Згадка про тебе проганяє поганий настрій, я заплющую очі і хочу, щоб метро якнайдовше їхало до «Либідської», їхало довічно, щоб там – у моїй подорожі до невідомого – були тільки ми, я і ти, твої ніжні, зворушливі, правдиві листи, які б я міг читати як власні безмовні молитви. У моєму портфелі декілька сучасних зарубіжних романів; останнім часом узяв за звичку читати романи, щоб рятуватися від нудьги чи мігреневого настрою. Підіймаюся ескалатором метро. Людський потік несе мене, брутально штовхаючи в боки. Нагорі п’янію від свіжого повітря. Опираюся, ніби пливу за течією разом з усіма, ні на що не звертаю уваги. Думаю тільки про тебе і бачу твої радісні січневі очі.

Смикають за руку. Обертаюся. Люб’язною товстощокою посмішкою мені киває доцент Пампушка.

– Привіт, – дихає мені в обличчя перегаром.

– Добрий день.

Безперервний натовп людей, що прямує в метро, нас розділяє, і я майже не чую його слів. Товсті губи Пампушки рухаються, а обличчя набирає запитливого вигляду, я здогадуюся, що він говорить про статтю до ювілейного збірника.

– Так, неодмінно завершу, орієнтовно до 20-го числа.

Він метушливо й поспішно прощається і біжить у своїх справах.

Любове моя, тебе знову силкуються прогнати з моїх роздумів, брутально намагаються зайняти твоє місце. Але ж я не хочу ні на хвилину розлучатися з тобою, розлучатися зі своїми неспокійними й беззахисними почуттями до тебе. Стаття – знаю, треба. Але завтра буде ще одна стаття, виступ, рецензія, конференція, відгук на книгу, клопоти, потиски рук, банальні розумні балачки. Яка нудота! Господи, як це нестерпно й жорстоко думати про зайве й недоречне, про те, що мене насправді не стосується, що сковує й пригнічує!

Однак я в праві наректися щасливим, бо маю незгасну віру в мою маленьку дорослу дівчинку. Ти просто божественна – в листах і в моїй пам’яті, найцінніше, що в мене є зараз. Павло був далекоглядним, коли прорікав, що людина оправдовується вірою незалежно від справ закону. Коли ж я побачу завершення мого оправдання? Коли ж я звільнюся від цього великого зовнішнього світу, що розсіяв нас нарізно, як піщинки в своєму безмежному океані, і навіки втратив?

Ти вщент наповнила моє життя собою, бо присутня скрізь: на лекції коли розповідаю про пантеїзм миколи кузанського а подумки вештаюся з тобою тихим сквером і ніби неслухняну доню годую тебе печивом ти присутня у транспорті коли вдивляюся в обличчя незнайомих жінок радіючи що вони звичайні й неподібні на тебе присутня в моїх недолугих снах хоча й не можу їх запам’ятати але знаю ти поруч наче невидимка завжди поруч бо я признатися скептично ставлюся до катастроф на залізницях ти присутня в моєму безсонні в цій нестерпно довгій радості-покаранні я помітив що ти деколи боїшся мого безсоння бо ховаєшся за чорним маревом і коли тобі вдається зникнути розтанути ніби димові тоді я заплющую очі і плачу своїм беззвучним болем у мене залишаються твої листи ніжна дівчинко і я молюся твоєю ностальгією старанно розсортованою в семи конвертах до мене приходить полегшення спершу через утомлену усмішку потім через заспокоєння я цілую пожовклі пожмакані аркушики і відчуваю як у мене вливається блаженство з чорної пелени пам’яті знову виринає твоя ледве помітна тендітна усмішка ми разом у нашому далекому січні веселішим здається відблиск місяця за тьмяним готельним вікном ти шепочеш про своє старовинне місто про двоповерхові будинки про кумедну угорську мову про субтропічний клімат і підозрілих людей із колючими чорними очима з яких жевріє нудний провінційний дух сепаратизму ти говориш про самоту і я міцно притискаю тебе мою маленьку дорослу дівчинку з материнськими грудьми ти говориш мені про нас і ми щільно замотуємося в наші руки ніби боїмося що нас розлучать нещирі та лукаві люди з лихими помислами.

Думаю, що це той рідкісний випадок, коли повністю звільняюся від себе, своїх понурих думок про теперішнє і відчуваю приємне збудження – справжню насолоду від перебування біля дорогої мені людини. В такі хвилини забуваю про турботи, що залишилися від минулих днів, про зобов’язання, які чекають на мене в недалекому майбутньому. Можу стати легковажним: кортітиме блукати нічним містом, вештаючись незнайомими вуличками й провулками, в першому-кращому нічному магазині купити пляшку львівського або донецького пива, повільно його дудлити, потягуючи цигарку й розглядаючи нічні вікна осель.

Читати вивіски зачинених крамниць, ресторанів і кав’ярень, ательє чи фотостудій; спостерігати за самотнім п’яничкою, який легковажно плентається додому, або ж за кількома патрульними міліціонерами, що зупиняють неспокійних підлітків і пробивають їхні кишені. Заходити у незнайомі вечірні бари, замовляти в мовчазних барменів сто грам червоного вина чи горнятко гарячого чаю, мовчки пити, уважно стежачи й прислухаючись до присутніх, відверто дивитися в оченята гарним жінкам, які, сидячи поруч зі своїми кавалерами, ніяковітимуть і відвертатимуть погляд. Слухати в підземних переходах Хрещатика випадкових музикантів, які збирають натовп до двадцяти-тридцяти чоловік, пити розчинну каву з пластикового стаканчика і дивитися на пальці, що блукають по струнах гітар, контрабасів чи скрипок.

Їхати напівпорожнім тролейбусом з «Либідської» і думати про чортзна-що, аби тільки думати, бо коли свідомість «висить» у своєму невизначеному небутті, тоді хочеться лише тихо ридати.

Може, мені потрібно знайомитися з незнайомими жінками? Але як це робити? Моя свобода може суперечити їхній. Хіба я можу бути певним, що усміхнена блондинка, яка, мабуть, думає, як прокидалася зранку в обіймах свого коханого, прагне, аби до неї вчепився незнайомий придурок із підозрілим виразом обличчя? Та в цьому є незбагненне відчуття втіхи – втіхи від таємничої, неконтрольованої свободи, яка здатна мінитися і щодня створювати непрогнозований, непередбачуваний сюжет.

Що ж робити? Що мені далі робити?

Думаю про брошуру, яку обіцяв написати професору Головану. Чим більше я читаю про Канта – тим сильніше відчуваю неготовність братися за працю. В мені зростає переконання, що я не маю права писати про нього, оскільки недостойний цієї праці, оскільки не поклав на вивчення його творчості належних зусиль. А якщо візьмуся за це, то вчиню, як звичайнісінький вискочка, яких і без мене ціла купа товчеться коло науки та в університетах.

Господи, я недостойний…

– Ти кудись зникаєш, – дорікає Юра через кілька тижнів.

– Я завжди вдома.

– А я знову втратив роботу, кинув газету. Звідти всі пішли, кого ти знаєш. Знову змінився власник, такий придурок прийшов… що там казати.

– Власники змінюються, як шкарпетки.

– Щось у цьому є, – задумано відповідає Юра.

Пригадую затятого політолога, що тішився виборами, і який під час розмови любив пританцьовувати й махати руками. Симпатичні хлопці. Юра мовчить надто довго і я почуваюся незручно.

– Що зараз робиш?

– Перекладаю для телебачення фільми; копійки, але все-таки заробіток. Я не жаліюся, бо маю прекрасну нагоду підтягнути французьку. До речі, я непоганий серіал переклав для «Першого національного» – про французьку аристократичну родину початку XX століття, – усміхається він.

– Цікаво.

– Є інтриґа, пристрасть, уявляєш, там показано долю аж трьох поколінь! Симпатична кіносага, – перехиляє стограмівку й ковтає шматок сардельки.

– Може, ще по сто? – пропоную йому, але Юра заперечливо хитає головою.

– Я буду одружуватися, вона сьогодні приїде потягом, зустрічаю о 18.40. Хочеш, познайомлю?

– Дякую, але я ненавиджу потяги і залізничні вокзали.

– Пробач, я просто забув…

Заходжу на пошту, повненька касирка з русявим волоссям ліниво вітається, клацаючи товстими пальцями на комп’ютерній клавіатурі. Вона вже настільки звикла до мого «будь ласка», «перепрошую», «дякую», що більше не звертає на це уваги і, зустрівшись із моїм поглядом, мовчки втуплює на кілька секунд у мене свої марудні очі й одразу повертається до своїх справ. Від неї віє неприступною зосередженістю, яку – не доведи Господи – не варто порушувати.

Мовчки купую сім конвертів.

Підходжу до своєї абонементної скриньки, на яку дивився ще знадвору, через вікно, бо вона крайня зліва, третя згори і її добре видно. Поштовий ключик пітніє в пальцях. Відчиняю. Лист! Знову довгоочікуваний лист! Я ніяк не навчусь охайно розкривати конверти, лише незґрабно надриваю нерівну смужку з боку. Старенький жовтий папірець. Трохи дивний, нерівномірний, схвильований і по-дитячому нахилений почерк: сонце сни віддай Богу і він тобі скаже правду а мені снився ліфт це погано а ще обман не обмани нічого що я не можу себе змусити ставити коми? Здається коми дуже брехливі а крапки злі один знак питання не бреше і сни теж а тире це рука простягнута правді хочу вірити а ти взагалі хто я нічого про тебе не знаю і спитати боюся очі мені не скажуть бо далеко невже out of siqht [5]5
  За полем зору (анг.).


[Закрыть]а ти англійську розумієш? гадалка та ясновидець сказали одне й те саме вірити? сни кажуть інше тобі того знати не треба дуже болить а мене так боліти не може звикла і зіпсута пробач якщо клинопис цілую і хочу вірити і нехай загубиться чортова крапка не сердься за ідіотський лист люблю просто боюсь.

Як приємно ти вмієш заповнювати собою мою німу порожнечу! Відчуваю в собі життя, відчуваю, як воно весело тече у венах, збуджує до діяльності, лікує очі, які завжди дивилися в нікуди. Лист зовсім маленький, бережно тримаю конверт у кишені пальто, тримаю за грані, боюся зібгати.

Тепла вода ніжно стікає тілом. Заплющивши очі, насолоджуюся струменем, що б’є в обличчя, губи, груди. Тіло покидає втома, наповнююся легкістю, таке враження, ніби моє внутрішнє почування повертається в юність. Прийнявши душ, падаю на диван із книжкою, але чтиво не йде. У кімнаті холодно, одягаюся тепліше.

Несподівано озивається телефон, від його пронизливого та гучного дзвінка щоразу здригаюся. Оля з Брюсселю. Спершу її голос радісний, але з кожною хвилиною стає сумнішим. Оля важко стогне і зітхає, мабуть, через мої ліниві і скупі відповіді.

– Куди пропав? – чую відсторонений голос, ніби його змусили вимовити запитання. Як завжди дратуюся від цього голосу, від нудних інтонацій, порожніх беззмістовних речень, банальних зітхань. Оля прагне побачитися, каже, що часто думає про мене, що серед незнайомих людей і в чужій країні їй дуже самотньо.

– Навіщо? – несподівано запитую й одразу прикушую язика, бо це вийшло механічно – ніби мимоволі.

Кидає слухавку.

Ночі все далі суворішають, батареї холодні, парове опалення увімкнуть лише з другої половини жовтня. Снігу поки нема, але ніс уже червоний. Несподівано прокинувся, згадавши про тебе, маленька дівчинко. Від холоду ніби загострюється почуття самотності, тіло меншає, сконцентровується на собі свідомість і навколишній світ ще більше стає чужим і непривітним. Можливо, це тільки через клятий холод? Має ще прийти останнє тепло, лагідне й повільне, ніби непомітне, останнє тепло перед сухим і неприємним листопадом. Найбільше не люблю середину осені, коли приходить перший дикий холод, значно аґресивніший від зимового. Його треба перетерпіти – це єдина неприємність між двома великими й прекрасними осенями: ранньою, сонячною, щедрою на овочі та фрукти, і пізньою – передзимовою, напівсонною, коли дерева стоять звільнені від золотисто-червоного листя, що укриває поверхню землі, і двірники нещадно згрібають його в купи й спалюють. Лише ностальгійний запах диму нагадує про їхнє нещодавнє існування. О такій порі мені кортить бути на свіжому повітрі, на вихідні я люблю вештатись у затінку дерев Голосіїва, де не чути шуму транспорту з проспекту.

Тіло ніби ціпеніє, хочеться згорнутися в кокон і спати, спати, бути в позасвідомому стані, лише б тільки ти була поруч. Думки тоді належали б тільки тобі, а не планам дурненьких статей чи роботі над брошуркою про Канта. Я прагну нічого не уявляти, тільки твою усмішку, сховану за дощем твого волосся, щоб занурювати в нього руки і вмивати своє обличчя. Відчуваю, як повільно заспокоюється кров, яка до цього часу значно імпульсивніше рухалася моїм тілом. Ця улюблена пора невдовзі мине.

Майже тиждень у вільний від роботи час тиняюся вулицями, київськими пагорбами, де на очі попадаються лише компанії студентів, випадкові пари коханців (одного разу я бачив шістдесятилітніх; вона поважна й спокійна, а він постійно шастає очима навколо, ніби боїться, що його застукають випадкові знайомі), а ще невелику групу веселих заробітчан (судячи з говірки – галичан), які розпивали горілку й гомоніли.

Перший важкий лапатий сніг. Навіть не віриться, що все так швидко змінюється: лягаєш спати – за вікном сухо, спокійно, димлять купи опалого листя, а прокидаєшся – навколо біло-біло, ніби потрапляєш в інший світ, в інше життя. Виходжу на балкон і довго вдихаю холодне повітря, хоча знаю напевне, що можу підхопити ангіну. Хвороби не боюся, навіть кортить занедужати, щоб кілька днів не виходити з дому, пити малиновий чай, вживати «бісептол», міряти температуру, а головне – слухати себе, принагідно читати одну з цікавих книг і згадувати тебе.

Останнім часом у своїх спогадах і мріях я не на жарт віддаляюся від тебе, твого образу, все менше з тобою спілкуюся і майже не бачу твого обличчя. В моїй уяві й пам’яті ти більше до мене не говориш і я не знаю, що робити, як жити далі. І листів більше не отримую, оскільки протягом місяця полінувався купити конверти, запхати в них твої дорогоцінні листи, заклеїти їх і надіслати на власну адресу.

Промерзаю до кісточок, але холод мене не бентежить.

Їду в метро і слухаю розмову двох сержантів-міліціонерів. Менший, із вусиками розповідає на суржику високому напарнику з гачкуватим великим носом, що на днях біля посольства Ватикану патруль впіймав босого чоловіка, який бігав по засніжених дахах автомобілів і співав псалми. Коли запитали про його ім’я, він назвався «янголом», а у відділку ж з’ясувалося, що він разом зі своїм приятелем випив чотири пляшки шампанського та дві пляшки горілки. Високий каже, що зараз будь-який поц набухається і з ним треба поводитися виховано, а раніше за таке просто б ідіота віддубасили. Я ліниво прислухаюся до їхніх нерозбірливих слів, які деколи заглушує монотонний гуркіт коліс і голос із вагонного динаміка, що сповіщає зупинки.

Навколишній шум і випадкові бесіди не можуть прогнати мого важкого переживання своєї самоти: ще буквально годину тому я заходив в Інтернет, перевіряв електронну скриньку – але там жодного повідомлення. Я все прекрасно розумію. Оля, мабуть, знайшла собі іншого, а наші химерні зустрічі – це не менш химерна випадковість, яка прийшла на зміну таким самим незначним дурницям. Ну що ж, і таке буває, до всього треба бути готовим. Зрештою, а може це й на краще, що ми так і не звикли одне до одного? В мене завжди є безпрограшний варіант – завжди бути самому, бо це ґарантує тривання речей як раніше.

Янгол, мабуть, усе це дуже добре розумів, розумів аж до болю, якщо зважився на таке. Його, певно, все це конкретно дістало. Тільки ідіоти вважають, що причиною всіх бід є алкоголь, а він, насправді, – наслідок.

Виходжу зі станції «Вокзальна» і потрапляю у вир: на платформі залізничного вокзалу юрмляться люди, вантажники на великих тачках перевозять великі ящики і торби, вигукуючи до пасажирів, аби звільнили прохід. Потяг подадуть через десять хвилин. Стою злий і пригнічений, бо їхати у провінційний коледж не маю жодного бажання, перед моїми очима й досі стоїть сухорляве обличчя проректора, який змусив мене це робити. Тиждень доведеться провести поза своїм звичним темпом, в оточенні інших людей, хоча в тому коледжі в мене є кілька непоганих знайомих. Як це несподівано, навіть цинічно: мене смикають їхати аж за п’ятсот кілометрів, брутально вриваються у моє звичне життя, вибивають зі звичної колії і змушують робити те, чого я не планував. Лише тиждень, один тиждень – заспокоюю себе – прийму екзамени, розвіюся. Мабуть, знову почне клеїтися Зоя. Непростий буде тиждень.

Подають потяг. Люди, які кілька хвилин тому були спокійні, тепер метушаться, хапають важкі торби й валізи, скупчуються. Повна жінка проходить праворуч і великим пакунком зачіпає мене за ногу. Гамую свій гнів. Вона, мабуть, отак і живе: пре, як танк, і не зважає на тих, хто поруч. Разом з іншими пасажирами показую провіднику квитка, заходжу у вагон, віднаходжу своє місце і чекаю, коли нарешті рушимо, коли нарешті принесуть постіль, аби я швидше заснув.