Текст книги "Дрозофіла над томом Канта [Роман]"

Автор книги: Анатолій Дністровий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

Годину тому мав бути розпис. Я не уявляю, що там, у ЗАГСІ, зараз відбувається, скільки там гостей, у якому стані Олександра Андріївна, особливо ж Оля. Я не доїхав на місце призначення, бо вийшов на станції метро «Палац Україна» і пішки повернувся розчищеним від снігу тротуаром до «Либідської». Я не знаю, яка невідома сила мене підкорила і що вона робить з моєю волею, моїми діями. Я машинально сів у холодний тролейбус і повернувся в Голосіїво.

Розстебнувши пальто, я блукаю тихим засніженим Голосіївським парком у темно-синьому костюмі в дрібну чорну смугу, який я позичив у мого колеги з кафедри, викладача культурології. На повні груди вдихаю морозяне повітря і, примруживши від зимового сонця очі, усміхаюся від радості своєї свободи. Ні про що не думаю, лише відчуваю, як у мені все мліє від відчуття дорогоцінної рівноваги. Промерзаю й хочу їсти. Повертаючись додому, думаю про свій обід, який зараз готуватиму, про книги й задуми, про роботу, яку маю виконати. Згадую самітника Канта, про якого маю писати.

Переходячи Голосіївський проспект, бачу молоду сім’ю, яка прогулюється з коляскою. Молодий батько обіймає свою дружину, вона сміється, потім згинається до дитини, поправляючи смугасту кольорову ковдру, якою укрита дитина. Спостерігаю за ними і кажу собі: «І все ж таки Падре не спокушається».

Вдома, варячи макарони, дорікаю собі за те, що з Олею повівся, ніби дешевий, вошивий панк. Це недобре, дуже недобре. Від однієї думки, що вона страждатиме, живучи зі мною, по шкірі бігають мурашки. Я не можу цього допустити. Не маю права.

…ніби солдати останнього бастіону які у відчаї і втратили надію натомість отримали непорушний спокій ніби останній ковток у пустелі перед сліпучим сонцем куди вони рушають мовчки зібравшись під осиротілими деревами закутавшись у сизі тумани їхні ноги не зігріє пишна ковдра теплого снігу їх не покличуть голоси дітвори що грається в тихому парку без страждань без докорів без сміху без здивування їхні обличчя задумані й не тривожні вони йдуть неквапно ніби весь тягар лишився позаду вони йдуть до нового народження імператор міг присвятити їм ці рядки чини говори і мисли як той хто здатний цієї ж миті попрощатися з життям.

Я знаю, що нічого не знаю. Всі думки, всі істини, всі теорії і терміни, вчення і доктрини, гіпотези та закони, нав’язливі ідеї та генеральні лінії – відходи на сміттярці для дурників. Щодо себе, то я абсолютно переконаний, що ДРОЗОФІЛА НАРОДЖУЄТЬСЯ З ПИЛЮКИ. Я з неї прийшов – без минулого і без майбутнього – в неї і повернуся. Закурюю цигарку, жадібно затягуюся, і з полегшенням та усмішкою на устах випускаю дим, заскочений відкриттям такої простої і водночас глибокої істини. Я пізнав себе, а значить пізнав увесь світ. Залишилося одне – визначитися, що робити з цим «відкриттям». І головне – уникати будь-якому смутку, уникати за будь-якої погоди, душевної та кліматичної.

Несподівано дзвонять у двері. На думку спадає, що це може бути Оля. Ліниво підводжуся, одягаю шерстяний светр на ґудзиках, аби не протягнуло. Відчиняю. На порозі – симпатична невисока молода жінка з блідим обличчям і чорними мішками під очима. Я уважно її оглядаю і мені здається, що вже бачилися або ж давно знайомі. Побачивши мене, вона на крок відступає, на її обличчі з’являється тінь непорозуміння, кілька секунд вивчає мене повільним і чіпким поглядом. Лівою рукою жінка несміливо поправляє сріблисту хустину, що покриває плечі, хоча це більше схоже на машинальні рухи чи її невпевненість. Не знаючи, що робити, я киваю їй головою, ніби кажу «я вас слухаю».

– Добрий день, баба Маґда вдома? – озивається стривожений і швидкий голос, а очі починають ретельно обстежувати простір, що знаходиться за моєю спиною. Без сумніву – вона тут була раніше.

– Її більше тут нема. А що ви хотіли?

– Господи, що мені робити? Я більше не можу… – спершись на стіну загального коридору, вона, заплющивши очі, починає сповзати додолу, через що в мене від хвилювання трусяться руки. Я підбігаю до жінки й підхоплюю її, а вона продовжує злякано шепотіти про бабу Маґду.

– Проходьте. Я замість неї.

Вона заходить до моєї квартири, повільно оглядає стіни та все довкола, раптом стає вже спокійнішою, тримається впевнено й вільно. Дивиться на мій стіл, закладений стосами книг і паперів, підходить до вікна і на її обличчі з’являється легка, ніби змовницька усмішка:

– Чоловіки без жінок поволі перетворюються на свиней!

– Чому?

– Погляньте сюди, – показує пальцем на внутрішній простір вікна між шибами, де лежать здохлі мухи, здохлі ще за попередньої власниці квартири. – Тут роботи – непочатий край!

(1999, 2005–2009, Київ)

Про автора

Анатолій Дністровий – автор поетичних книг «Проповідь до магми» (1998), «На смерть Кліо» (1999), «Спостереження» (1999), «Жовта імла» (2001), «Покинуті міста» (2004), повісті «Невідомий за вікном» (2001), романів «Місто уповільненої дії» (2003), «Пацики» (2005), «Патетичний блуд» (2005), есеїв «Злами й консенсус» (2008), «Автономія Орфея» (2008), «Письмо з околиці» (2010).

Примітки (до електронної версії)

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником:

Стор. 23: Цікаво, [щоб] => що б ти на це сказала.

Стор. 26: Я аж витріщив рота – настільки вона поводилася [за панібрата] => запанібрата.

Стор. 26: …не візьму те, що погано лежить, тому ніколи не зможу стати хапугою й не носитиму [до додому] => додому «набутки».

Стор. 35: Вона ніколи ретельно не розпитувала про моє життя, хоча без слів розуміла жалюгідність мого становища і так званого суспільного значення: викладання в університеті для Марґо було [архаїчної, старомодної] => архаїчною, старомодною та безперспективною професією.

Стор. 43: Побачив загрозу моїй свідомості, її звичному триванню, рівновазі, в неї б увірвалися тривоги, проблеми, клопоти, від яких я завжди намагався принципово [дистанціювався] => дистанціюватися.

Стор. 47: Дуже часто спостерігаю за такими митцями, які всіляко дбають за власну бездоганність, усіма можливими способами маскуючи свої слабинки, як вони [ стандартизуюсь] => стандартизуютьсебе цією симпатичністю, політкоректністю, бажанням сподобатися зграї ідіотів, що формує масову думку.

Стор. 53: Чого гріха таїти – в мене також є схильність до [побідної] => подібної поведінки в час дискусій.

Стор. 57: …мене жахає, що написання таких книг усе більше віддалятиме мене від них, що в час письма я втрачатиму ці [книгу] => книги одна за одною як мої скромні приватні таїни.

Стор. 59: На жаль, він не розуміє, що я в задниці бачив «наукові п роблеми» і тих, хто їх плідно розмножує, варнякаючи по радіо чи телевізору про свої нікому [непотрібні] => не потрібні досягнення, випускаючи свої поганенькі, бездарно написані книжки, нав’язуючи все це людям, які за збігом обставин від таких дрозофіл залежні.

Стор. 59: Все [перебуває полі] => перебуває в полі зору, але не засвоюється розмислами як речі, що існують насправді.

Стор. 66: Аналітична філософія, адептом якої він себе вважав, спершу [привела до його] => привела його до заперечення доцільності системного аналізу, популярного серед радянських учених 70-х років минулого століття, а згодом до соціальних процесів і їх динаміки.

Стор. 79–80: Найбільше мене жахало, що вона хотіла пожертвувати собою заради [такої] => такого нікчеми, як я.

Стор. 82: Я приходив до своїх приятелів, у яких були новітні прибалтійські [бабінні] => бобінні магнітофони першого класу зі стоватовими колонками – найкрутіше з аудіотехніки кінця 80-х…

Стор. 83: Однієї ночі, повертаючись самотньою вуличкою, [затиснутої] => затиснутою з обох боків гаражами та малими підприємствами, від одного приятеля, який живе на Дарниці, ми наткнулися на сцену розборок двох поножовщиків.

Стор. 95: Я не сперечаюся, бо він знову починає розвивати свої ідеї, розгортати, немов армію [підчас] => під час наступу, широко ілюструючи свої думки прикладами з неоплатоніків…

Стор. 96: Раптом моторошно здригаюся: мені здається, що буду схожим на Гнатовича, самотнім і всіма покинутим, [на одинці] => наодинці зі світовими ідеями, власними думками й сумнівами.

Стор. 96: [Раптом, я] => Раптом я бачу своє майбутнє: нікому [непотрібний] => не потрібний, пристаркуватий викладач, у якого хронічні болячки і жодних заощаджень…

Стор. 103: Крім Юри, на роботі залишили кількох знайомих доходяг-приятелів, [який] => яких я пам’ятаю з минулорічних пиятик…

Стор. 104: Велетенськими зграями вони юрмляться навколо кількох невеликих столиків, викрикують, матюкаються, хихикають і голосно цокаються [двохсот грамовими] => двохсотграмовими гранчаками.

Стор. 106: Дивлюся на них [з боку] => збоку і кисло посміхаюся, оскільки мало переймаюся такими проблемами.

Стор. 106: …в однієї доброї бабусі у переході на станції «Либідська» я купив [волокові] => войлокові вкладки до взуття…

Стор. 112: Перекладаю для телебачення фільми; копійки, але [все таки] => все-таки заробіток.

Стор. 118: Отже, цей придурок стоїть під вікнами, задерши голову [до гори] => догори.

Стор. 119: Він [без перестану] => безперестану базікає про свій клятий коледж, про інтриги між викладачами, про те, хто з ким спить.

Стор. 120: Орест стає раптом зосередженим і полохливим, убік дівчини навіть [бояться] => боїться поглянути.

Стор. 125: Крім того, Юрку, я дуже стомився від [навколоінтектуального] => навколоінтелектуального базікання.

Стор. 126: …моя нудьга [беззалаберний] => безалаберний побут мої міркування про прочитані думки…

Стор. 130: [Те ж] => Теж мені – розкомандувався.

Стор. 136: Ми обов’язково б поговорили про наші нудні, бездарні і нікому [непотрібні] => не потрібні дисертації, які ми захистили.

Стор. 137: Мене б мала насторожити постійна телефонна «тиша», коли господар не підходив [і брав] => і не брав слухавку.