Текст книги "Дрозофіла над томом Канта [Роман]"

Автор книги: Анатолій Дністровий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

– Це всеукраїнський з’їзд генерал-лейтенантів! – вигукує інший.

З’являється сердита жіночка, яка наказує усім звільнити прохід. Ми штовхаємося крізь товщу «генерал-лейтенантів», жіночок в українських національних костюмах і дівчат у святкових сукнях, поки не опиняємося на порожній сцені. З глибини темного залу до нас лунає грімкий голос:

– Покиньте сцену! Зараз розпочнеться репетиція!

Ми розгублено кліпаємо і нічого не розуміємо, дехто з нас задкує до куліс.

– Я сказав: забирайтесь під три чорти зі сцени!

Придивляємося до темряви і бачимо масивну постать патлатого режисера Архипчука.

Юра погрожує йому кулаком:

– Теж мені – розкомандувався.

Після репетиції, коли починаються виступи і ведучий викликає по черзі представників влади, чиновників культури, представників творчих установ, артистів, письменників, Юра довго порпається у своїй чорній шкіряній сумці і ніяк не може знайти «підредаґований» на свій розсуд фраґмент поеми Сосюри «Махно».

– Ось – знайшов, – каже з полегшенням і довго вчитується очима у свої правки. Потім перепитує в мене, чи так звучатиме краще – зачитує фраґмент – я кажу «краще» – і Юра виходить на сцену.

Від ржачки я мало не падаю на підлогу: перед наповненою залою письменників, літературознавців, артистів, чинуш, політиків, журналістів Юра патетично і натхненно читає фраґмент «підредаґованої» поеми Сосюри «Махно». Зал вибухає гучними оплесками, і Юра йди зі сцени сповнений самоповаги й гордині. Він іронічно мені підморгує і каже, що пора продовжувати бухати. З іншими письменниками, задіяними в урочистостях, ми знову повертаємося в «літературний гастроном» на Пушкінській. Дорогою приколюємося з цього заходу, присвяченого Сосюрі. Юра додає, що непогані бабки відбило, мабуть, міністерство культури на Вові Сосюрі.

– Це точно, – погоджуються всі.

Я більше не можу так жити. Лише через дві години приходжу до тями. Повзу в Інтернет-клуб. Раптом – приходить повідомлення, Таня мені відписала! Вона звернула на мене увагу! Я читаю поспіхом, хвилююся, Господи, Таня не проти зустрітися, вибачається за таке тривале запізнення, але я на це не зважаю, бо все ж таки є бог на світі… Вона просить їй зателефонувати, від хвилювання в мене трусяться руки. Я переписую номер, який починається з п’ятірки, значить вона проживає десь на Лівому березі Києва. Набираю. Дивний незвичний голос, не можу розібрати чи то жіночий, чи чоловічий, каже «алло», я мабуть говорю схвильовано й невпевнено, бо голос мене радісно перебиває й одразу пропонує зустрітися, можна сьогодні, скажімо, біля Головпоштамту. Сьогодні! Так!

Від збудження я порпаюся в шафі, вибираю святковий одяг, який тільки маю і який давненько не носив, оскільки звикнув до двох пар джинсів, кольорових сорочок у клітинку та легких светрів, що ношу по черзі – до першого прання, а потім змінюю на інші лахи. Вмикаю праску, котра також без діла простояла під шафою певно цілий рік, бо в мене, практично, не було потреби щось прасувати. В чорних пожмаканих штанах, котрі я витягнув з шафи, бракує на ширінці ґудзика. Нічого, його може цілком замінити булавка. Врешті, так-сяк прасую білу сорочку й штани, намащую ваксою старі туфлі й збираюся на побачення. Виглядаю більш-менш пристойно – дивлюся на себе в дзеркало, тільки одяг щоправда сидить на мені трохи по-дурнуватому.

На «Либідській», у підземному переході метро, купую квіти, на які витрачаю майже всі гроші. Потім доїжджаю до станції «Майдан Незалежності» й підіймаюся нагору. Біля Головпоштамту крутяться різні люди, висока брюнетка, запакована в довге шкіряне пальто, нетерпляче зиркає на годинника й курить довгу білу цигарку, неподалік від мене читає газету п’ятдесятилітній мужик, туди-сюди тиняються ще якісь істоти. На мене дивиться русявий високий чоловік із тонкими рисами обличчя, довго затримує погляд і привітно усміхається. Я розумію, що він за мною спостерігає, бо щоразу, коли я мимоволі дивлюся – на його устах народжується посмішка. Вже десять хвилин, як Таня мала би бути. Я дратуюся, метушусь, переходжу з місця на місце. Про себе думаю, що з цим ідіотським букетом квітів схожий, мабуть, на повного бовдура. Я навіть не знаю, як ці дурнуваті квіти називаються, хоча й це щось дуже знайоме. Мене торкають за плече. Обертаюся. Посмішка русявого чоловіка й якийсь шалений блиск у його очах. Запитую, чого треба. Він знову посміхається й мовчить, а своїм дивним поглядом обстежує моє обличчя сантиметр за сантиметром так, наче дивиться на нього у мікроскоп.

– Чого треба? – ще раз перепитую.

– Я – Таня, – каже мужик.

Від почутого в мене відвисає щелепа, я нерозбірливо бурмочу:

– Що за йопсель-мопсель?

Русявий хапає мене за руку, каже, почекай, але я висмикую її, на його мордяці з’являється міна страждання, він знову гукає, щоб я не йшов, що він хоче зі мною поговорити. «Так це ж гей!» – сходить на мене прозріння, ніби небесне осяяння на голодного середньовічного містика, який провів наодинці з молитвами кілька місяців. Я починаю раптом кричати, що за фіґня! що це не чесно, підло! що всіх вас треба відправити у Карпати – валити ліс. Я жбурляю йому в обличчя букет квітів, русявий сполохано зиркає по сторонах і тікає. А я ніяк не можу заспокоїтися й репетую йому в спину. Тільки вдома врешті заспокоююся. Ох і мерзотник! Як людина толерантна намагаюся поважати, білих, чорних, кольорових, із багатьма дірками, і з однією. Але ж до чого тут я?

Ти уявляєш, що тут відбувається, моя дорога дівчинко? Повний зоопарк! А, може, це через те, що я мало про тебе думаю й вдаюся до сумнівних авантюр?

Набираю номер Юри, кажу, що прийшов знову лист, від моєї маленької дівчинки прийшов лист! А він – обрушується на мене жахливою лайкою, від чого мені стає боляче. Він, мов робот, повторює, що тебе більше нема, що в мене поступово розвивається шизофренія і що я втрачаю тверезий контроль над своєю свідомістю й уявою.

Тебе нема!

Ти – ілюзія… яка не загинула в катастрофі на гірському перевалі… ілюзія, яка не належить тілесно-фізичним законам…

Як він так може?

Я щодня тебе бачу, щодня з тобою розмовляю, читаю твої листи і переконуюся, що живу тільки там – там, де немає програміста, де немає гірських катастроф, які забирають життя коханих, немає дурненьких студентів, немає зарозумілих і самовпевнених колег по кафедрі, немає людей, яких я змушений щодня бачити, оскільки вони мимоволі потрапляють мені на очі.

– Тобі треба змінити стиль життя, – каже Юра по телефону. – Деколи випускати пар. Я знаю, ти не хочеш надовго зв’язуватися з жінками. Але ж твої випадкові походеньки містять великий ризик… Ти ж не маленький. Скільки ще зможеш так протягнути?

– Юра, – хочу зупинити його.

– Ти постійно наражаєшся на небезпеку підхопити якусь гидоту. Зараз, знаєш як із цим ділом? Страшно, так як ти живеш – не можна. Купи собі відеомагнітофон, вечорами крути порнушку. Дивися на цицьки цієї корови Памели Андерсон чи на сухоребку Софі Марсо – і дрочи.

– Дрочити – це відповідально.

– Я не про це, – в його голосі з’являється роздратування.

– А про що?

– Про те, що ти – туман.

Пампушка каже, що за мною на кафедрі розпитувала симпатична, коротко стрижена жінка Марґо, казала, що це дуже важливо, вона була схвильована, але все одно, дуже красива, ну ти і жук, дуже просила твій новий домашній телефон.

Я більше з нею не побачуся. Це непотрібно – з будь-яких міркувань.

Сонні люди поспішають на роботу, заклопотані жінки ведуть дітей у садки. Два дні не міг забігти на пошту. Невже обставини поглинають мою свободу, впливають на мою поведінку, що я навіть забуваю робити звичне? Через двадцять хвилин відчинять пошту. Можна буде перечекати на балконі, дивлячись на ранковий парк. Виходжу на чисте, морозяне повітря, зі старого стільця згрібаю сніг, зверху кладу невелику дощечку, що стоїть під стіною, вмощуюся, п’ю гарячий чай і закурюю.

Ти знаєш, з того часу, як ми познайомилися, я ніби змінився: менше думаю про те, що мене оточує, натомість більше часу витрачаю, як це не банально, на мовчання з собою. Раніше я й не підозрював, що в мовчанні чи думанні про себе, думанні без особливих тем, без зосередженості на певних речах, відбувається важливе, можливо, позасвідоме, пізнання себе. Ти ніби відчинила в мені потаємні двері, на які я ніколи не міг надибати, блукаючи у своїй задушливій темряві.

Роблю ковток гарячого чаю. Хочеться впасти у тривалу й спокійну сплячку. На годиннику: 8.00.

Ти прийшла в моє життя несподівано, мабуть, саме так приходить справжнє кохання: без планів на майбутнє, без прогнозів, поза нашими вимогами до світу, всупереч нашим звичкам і переконанням. Ти прийшла незнайомою, але рідною людиною, з одного погляду в твої очі я одразу зрозумів, що мені лагідно усміхається рідна душа, якому одразу довіряю та підкорююся і… люблю. Господи, як довго минають ці хвилини…

Завтра новий робочий тиждень. Настільки набридло думати про початки й завершення робочих тижнів, котрі повільно линуть один за одним і не несуть жодних змін, що я навіть не тішуся неділі: останній вихідний день завжди викликає в мене сум. Завтра знову бачитиму їхні морди, холодні, порожні, безбарвні очі; чужі губи будуть рухатися, язики народжуватимуть звуки, які ліниво сприйматиму і вимушено замислюватимуся над тим, про що вони теревенять. Про неділю краще думати у понеділок, вівторок чи середу – у дні, коли вона єдиним бажанням спокою та відпочинку. В неділю, як правило, ні до чого не лежить душа, навіть до відпочинку, який сприймається мляво, без ентузіазму.

Кілька годин лежу на дивані й думаю про тебе, маленька дівчинко. Доля звела нас не марно. Нічого не шкодую. Все, що між нами було, – найдорожчий подарунок сліпого випадку. Тебе більше нема – і я це знаю (Юра думає, що я повний придурок і ніби нічого не розумію). Якби я був індусом, тоді б, може, і повірив, що ти живеш після смерті, точніше, що ти фізично живеш після своєї безглуздої фізичної смерті. Берклі стверджував, що якщо я щось бачу – значить це існує. Хіба Юра здатний заперечити таку просту й водночас реальну істину: ти перед моїми очима, найбільша ілюзорна реальність або реальна ілюзорність, яка тільки може бути властива людині. Бачу тебе майже щодня, спілкуюся з тобою, як цієї миті. То ж хіба здатні заперечити це нікчемні арґументи, вихоплені з міркувань людей, яким властива нормальна логіка – здатність казати те, в що вірить короткозорий розум, здатність бачити факти можливостями, якими наділена (а може обділена?) людина… А хіба почуття людини, її можливості та інші заморочки, пов’язані зі слухом, зором, смаком, пам’яттю, відчуттями болю чи лоскоту – хіба це не обмеження, в якому почуваємося, наче в’язні у камері? І чим тоді є наші міркування про наше життя? – чи не тим-таки обмеженням, яке ми намагаємося наповнити, морщачи свої начитані лоби, бездарними словами, думками і такими ж бездарними ідеями, породженими нашими природними обмеженнями або вихопленими з міркувань авторитетів – наших кумирів, учителів, попередників, наших реальних володарів і пригноблювачів.

Чи можливо себе перескочити, вхопити Бога за бороду?

Моя тиша триватиме вічно. Я прокидаюся в її щільних обіймах, снідаю та думаю з нею, йду вулицею чи згадую також із нею. Дивлюся на циферблат годинника і не вірю йому, бо він працює надто поспішно, натомість мені здається, що час насправді є повільнішим за чергування годин, днів і ночей, світанків і сутінків.

Мені хочеться, щоб обізвався телефон, хай би навіть це був бовдур доцент Пампушка. Я би запитав у нього, як твої справи, друже, як поживає твоя дружина, ти до неї не повернувся? Я навіть поговорив би з ним про мою статтю, яку йому пообіцяв ще кілька місяців тому до річного збірника і якої так і не написав. Сказав би безліч приємних і чистих слів, на які тільки була б здатна моя окрилена свідомість. Запросив би до себе, так, просто, на звичайнісіньку холостяцьку пиятику; ми добряче б випили, потім, якби були сили, пішли й догналися пивком, «Чернігівським» або «Сарматом». Але картина можливих наслідків такої пиятики одразу мене приводить до тями: Пампушка, коли вип’є, стає твариною, а мені не дуже хочеться з ним возитися. А ще б ми зайнялися плітками; Пампушка в цьому неперевершений. Я запитав би його: «Друже, які студентки люблять чоловіків?» Його очі, звичайно, від цього б заметушилися, в них би замиготіли хтиві, хитрі вогники і він би мені виклав все, що тільки знає: ота спала з деканом, а та з Федоровичем із кафедри економіки, пам’ятаєш скандал, як він приймав залік у вагітної, мацаючи її своїми руками? а та ще з кимсь, а в тієї недавно був сифіліс, її весь гуртожиток пропустив. Я уважно це б слухав, поки мені не захотілося блювати від цієї «сільськогосподарської» інтеліґенції. Ми обов’язково б поговорили про наші нудні, бездарні і нікому не потрібні дисертації, які ми захистили. А про що ще можна нам, дрозофілам і холуям, поговорити? Пампушка хоче, щоб я написав статтю. Так! – непогана була б стаття.

…Аристотель не помилявся дрозофіла народжується з пилюки я це відчуваю інакше як пояснити безглуздість моїх годин мого кволого мерехтіння в темряві світу для чого воно і звідки кому воно потрібне і чому воно є я не бачу себе завтрашнього не відчуваю пульсації крові не бачу її червоних гарячих потоків непорушний як пилюка з пилюки повернуся в пилюку аристотель не помилявся.

У книгарні «Наукова думка» на вулиці Грушевського я зустрічаю знайомого філолога-германіста. Перекидаємося кількома словами і він несподівано каже, що вчора був на дев’ятому поминальному дні після смерті Гнатовича. Я просто спантеличений і ніби вбитий наповал. Він оповідає, що мертвий Гнатович понад тиждень лежав у своїй квартирі. Сусіди почули запах і викликали відповідні служби. Гнатович помер за загадкових обставин, на столі знайшли записку, де він детально описав історію погроз і переслідувань, що випали на останні тижні його життя. В квартирі Гнатовича якісь аферисти робили ремонт і вимагали в господаря більшої суми за свої послуги, але він рішуче відмовлявся платити за халтуру. Я уявив увесь жах цієї ситуації. Судячи з усього, ці ремонтники-аферисти перерізали Гнатовичу телефонний зв’язок і щодня чекали на нього біля дому, коли він вийде із квартири (очевидно, він їм від страху помсти не відчиняв). Як людина з дуже хворим серцем, яке він часто лікував, Гнатович усе це, мабуть, сильно переживав і від постійного психологічного напруження його серце не витримало.

Мені так прикро стало, що я, попрощавшись із приятелем-германістом, ішов до метро і ридав, лякаючи людей. Події відбувалися за якихось нещасних десять-п’ятнадцять хвилин ходьби від мого помешкання, і я цього не знав! Мене б мала насторожити постійна телефонна «тиша», коли господар не підходив і не брав слухавку. Можна було б перейтися і піднятися ліфтом до квартири.

На останні кишенькові гроші я купую в магазині біля дому пляшку портвейну. Алкоголь, щоб там не казали, інколи може бути братом. На поверсі зустрічаюся з матір’ю хлопчика Гени, але вона зі мною не вітається. Місяць тому малому треба було здати кров, бо він лежав у лікарні, а я відмовився, не пояснивши їй чому. Після лікування від гепатиту печінки в юності лікарі заборонили мені здавати кров, а я не здогадався їй про це сказати. Дурне непорозуміння.

Знову виходжу на балкон. Я, здається, тобі казав, моя дівчинко, що це найулюбленіше та безпечне місце в Києві. Закурюю і повільно ковтаю портвейн, бодай так зняти гіркоту в горлі.

На роботу ходжу сам не свій, майже ні з ким не розмовляю. Не голюся. Майже нічого не їм. Лекції читаю ніби на автоматі, без зацікавлення, без горіння. Це не правильно, «непедагогічно», як казали в одному радянському фільмі. Думаю про Гнатовича. В коридорі між лекціями, в юрмі студентів, помічаю Михайла – викладача-аграрія, з яким ми інколи товкли більярдні шари в Голосіївському парку і який поривався вертатися в рідне село та розбудовувати його соціальний, культурний і ще не знати який рівень. Я здивований, що він тут – в адміністративному корпусі, де керівництво та кафедри загальних дисциплін. Михайло в розкішному костюмі кольору «вороняче крило» з бордовою краваткою. Побачивши мене, ліниво усміхається, знехотя подає руку. Я розпитую, як справи.

– Як справа, так і зліва, – скалиться він.

Перекинувшись ні про що скупими фразами, Михайло підіймається сходами на другий поверх, де кабінети адміністрації. Тільки вийшовши на вулицю, я згадую плітки на нашій кафедрі, що під одного чиновницького «юного зятька» в університеті створили якийсь департамент. Михайло на початку осені одружився, але на весілля не запросив.

Вона телефонує з аеропорту «Бориспіль» ще о 6-й ранку, голос бадьорий, радісний.

– Ти спиш? – крізь тріскотіння зв’язку чую її сміх.

– Ні, загораю.

– Я хочу приїхати одразу до тебе.

Оля замовкає, мабуть, очікує на мою реакцію.

– Приїжджай, – кажу ліниво, не зовсім розуміючи, навіщо це мені.

Вона посилає мені поцілунки у вигляді кумедних звуків «м-му» і додає, що візьме таксі. Поклавши слухавку, я стою сонним серед кімнати й не зовсім петраю, що відбулося. Я оглядаю стоси своїх книжок, що туляться до стін, розкладені на підлозі течки з паперами, ксерокопіями, моїми записами, дивлюся на безлад на робочому столі і розумію, що над усім цим нависла смертельна небезпека. Мацаю своє липке немите волосся, кидаю короткий погляд на брудні джинси, які навіть не маю чим випрати (пральний порошок закінчився ще місяць тому), і раптом усвідомлюю, що боюся так далі жити. Якщо Оля в мене оселиться, то відбудуться великі зміни. Думаю про неї і не можу відповісти на важливе запитання: чи люблю її? Визнаю, що хочу Олю як жінку, що вона мене дуже сильно заводить, але я не знаю, чи кохаю її, я взагалі не знаю, чи мені необхідне кохання.

Вона приїжджає за хвилин сорок, я встигаю так-сяк поприбирати в кімнаті розкидані брудні шкарпетки, футболки й светри. Коли відчиняю, трохи ніяковію: Оля стоїть із розпущеним волоссям, нова трішки розпатлана зачіска робить її ще привабливішою. Беру Олю за руку, й цілую в холоднючу і порум’янену ранковим морозом щоку. Потім заношу дві величезні дорожні сумки. Вона впивається в мене губами й шепоче: «Дурнику, чого ти від мене тікаєш?». Розгублено кліпаю, а Оля сміється, обціловує мене й шепоче, що тут нема що думати.

Після сніданку ми розпаковуємо валізи. Оля дістає пляшку португальського вина, австрійські цукерки «Моцарт», дарує мені одеколон «Gevanshi».

– Це пити можна?

– Ідіот, – усміхається Оля і вішається мені на шию.

Ми кохаємося навстоячки коло стіни, ненароком перевернувши два півтораметрових «хмарочоси» моїх книг, опісля сидимо на дивані, мовчки дивлячись одне на одного. Я не знаю, про що Оля зараз думає і як оцінює мене, можливо, вона чекає, коли я говоритиму. Я погладжую її оголені ноги під вишневим атласним халатиком, запитую, чи не холодно. Вона стримано усміхається й каже, що все добре. Тепер Оля мене не дратує, а здається навіть ріднішою, ніж раніше, коли набридала телефонними дзвінками з Брюсселю. Мабуть, я поводився з нею як повний кретин, можливо, я таким і є, оскільки й досі не знаю, що мені треба від життя. Це найбільша філософська, онтологічна, аксіологічна, епістемологічна, стратегічна, методологічна, концептуальна, засаднича проблема, з якою коли-небудь я стикався. Те, що в мене поступово їде дах, я помітив уже кілька років тому, але я не роблю жодних кроків, щоб виправити ситуацію: ніби пливу за течією бурхливої ріки, покладаючись на милість Божу та випадок, що мене приб’є коли-небудь до берега.

Оля підходить до письмового столу, бере аркуш, списаний моїм почерком, потім торкається розгорнутої книги Кассірера, на сторінках якої мої помітки, зроблені олівцем. Оглядає томик Канта, гортає за моїми закладками, вирізаними зі звичайних газет.

– Ти зацікавився Кантом?

– Мене ним зацікавили.

– Не розумію.

– Я виконую роботу, але не зі своєї волі.

– Чому?

– Відчуваю, що неготовий і що поводжуся, як вискочка. Мабуть, відмовлюся.

– Дурниці говориш, – усміхається вона.

– Олю, навіщо тобі Кант, якщо у тебе є свій kant? [6]6
  На англійському слензі – піхва.


[Закрыть]

Обертаючись, вона пирскає «дурник», підходить, сідає мені на коліна, цілує в губи й каже, що тільки не відступати, а навпаки – рухатися вперед, і спробувати свої можливості. Зізнаюся, що про це не думав. Повільно обціловує моє обличчя й шепоче, що все вийде, що треба лише бути впевненим у собі, що вона завжди допомагатиме; чому ти так брикався, нечемний? чому? я ж ніколи тобі не бажала й не бажатиму зла, я завжди на твоєму боці; нечемний, чого ти так зі мною поводився? я з першої нашої зустрічі все зрозуміла – ти будеш моїм, бо я без тебе не можу; я знала, що рано чи пізно візьму тебе всього, на блюдечку; нечемний.

Вона права: взяла мене всього, на блюдечку. Я кажу їй, жартуючи, що жінки наприкінці XX століття є сильнішими від чоловіків, що саме вони визначають подальший хід людства, переломивши хребта «чоловічій історії». Оля усміхається й каже: попри те, що не є феміністкою, ця теорія їй подобається.

– Хочеш, я поживу у тебе тиждень?

– А як же твоя мати?

– А я скажу їй потім, що тільки-но прилетіла з Брюсселю. Вона думає, що я зараз там.

– Ризикована ти людина, – гладжу пальцями її вушка, вона горнеться головою до моєї долоні і з лукавою усмішкою шепоче:

– Я така.

Вдихаю свіжий, трішки солодкуватий після шампуню запах її шкіри, і думаю: життя – штука хитра, мабуть, завжди бере своє, без моїх розумувань і планів. Нерозсудливий, навіть тоді, коли поводжуся занадто розсудливо; непослідовний, хоча намагався дотримуватися послідовності; повний дурень, хоча корчив із себе не знати що.

Не знаю, як ти ставишся до Олі, але мені це дуже кортить знати. Я взагалі не знаю, як ти усе це сприймаєш. Чи знайду у своєму житті коли-небудь жінку, яка постійно перейматиметься мною й захоче бути поруч? Чи потрібно це мені? Невже Оля стане моєю дружиною? – я аж здригаюся від цього запитання.

Як ти гадаєш?

Мій голос: не уявляю, коли він правдивий: коли я на самоті чи коли спілкуюся з іншими, таке враження, що ним користаються різні істоти, що співіснують у мені.

Вони настільки виснажують мене, що я не здатний бути самим собою, бо не знаю хто я. Інколи дивлюся на себе в дзеркало і: бачу самовпевненого нахабу який упертий як локомотив і безцеремонний як люмпен інколи ж бачу розгублену розпачливу істоту яка боїться підвести погляд і жалюгідний вираз якої полохливі очі та обвисле від страхів обличчя викликає жаль інколи ж взагалі не впізнаю себе бо на мене зирить відсторонений від буття чужинець який завжди думає лише про смерть і народження смерть і народження і думки якого не стосуються речей цього світу. Може, це мав на увазі Сковорода, коли стверджував, що людське серце непостійне і що в ньому є безодні?

Не знаю, коли мій голос є моїм.

Це вже занадто: стільки смертей за останній календарний рік! Після того, як похоронна процесія з тілом Мельника прибула попрощатися з університетом і зігнали близько чотирьох груп студентів, я мимоволі почув, як лекційні години померлого вже хотіло роздерибанити між собою двоє наших колег. Закон природи – грифи першими злітаються на падлятину. Коли ми поминали Мельника в невеликому кафе на Голосіївському проспекті, мене покликав на перекур завідувач кафедри і прямо сказав, що пора думати про докторську, Павле, нам потрібен наш молодий доктор наук, а не якийсь засранець-варяг, який прийде, щоб битися за кафедру.

– Мерці у відпустці.

– Що?

– Я розумію, – ніяковіло бормочу.

– Ну й добре, значить, розумієш, – плескає він мене по плечу і йде до професора Голована, але знову обертається й голосно каже, що про мене високої думки наш проректор із наукової роботи.

Я знову почуваюся незручно, бо кілька колег із кафедри пильно за нами стежать і, певно, все чують.

Вже на тролейбусній зупинці Пампушка безперестану базікає, він жаліється на болі у животі з правового боку, підозрює, що це жовчний і, мабуть, печінка, і раптом запитує, що від мене хотів шеф.

– Та нічого особливого.

– Але ж ви про щось говорили?

– Про зимове рибальство.

– Та ти що! Ніколи б не подумав, ніколи… я сам люблю ходити на лід, треба буде його при нагоді запросити на плотву.

– Запроси, – ліниво кажу і прощаюся.

Повертаючись до свого помешкання, несподівано думаю про химерні і моторошні смерті шістдесятилітнього та семидесятилітнього покоління професури. Воскобойніков, Гончаровський, Охрімчук… скільки їх ще було за останні роки? Раптом мене вражає несподівана думка, що таким чином невпинно йде на дно іржавий і старий корабель цілої епохи, відторгнутої складними процесами сучасного світу, що саме так – банально і непомітно, тихо, без галасу й зойку, у побутовій плісняві й павутинні, невпинно і щоденно відмирає популяція, окремий біологічний вид на планеті – вчені, які жили й формувалися в раніше звичному темпі своїх пошуків, на пустирищі розкладання і гниття великих ідей, глобальних проектів, фундаментальних істин і гіпотез, і що саме так настає апокаліпсис для інтелектуальних і навколоінтелектуальних дрозофіл. Мені стає настільки прикро за них, повільних і нудних черепах у пожмаканих дешевих костюмах, за цих останніх могікан із начитаними й непорушними поглядами, в яких криються глибини нікому непотрібних знань, – що я вирішую стати на їхній бік і поповнити собою, своїми мріями й думками, волею та свідомістю їхні ряди: ряди поки ще нездохлої популяції, яка невпинно скорочується від інсультів, інфарктів, алкоголізму та інших бичів теперішньої цивілізації.

Чи потрібна мені для цього цілковита самотність, про яку я так мріяв раніше? Навряд чи. Я обов’язково мушу поєднати свою долю з Олею, бо вона, здається, сама цього прагне – жити з дрозофілою, яка завжди кружляє над книгами, над пустирищем непорушних знань, спиває гнилі соки розпаду і щодня про це розводиться в нудних бесідах із іншими дрозофілами.

Я – дрозофіла, я не маю права просто так зникнути з лиця землі. Кант – це добре, але я дрозофіла, можу лише кружляти над ним.

Як ти жила останні роки, що непомітно минали, поступаючись місцем одне одному? Відходили у вічну даль і про них усе менше пам’яталося; лише скупі фраґменти радості чи смутку інколи оживали; як ти жила весь цей час?

Інколи люди, оглядаючись на власне життя, кисло усміхаються, бо не можуть вірити, що це відбувалося з ними. Років збирається так багато, що в пам’яті вони стають схожими на химерну, невиразну запону, за якою метушаться ледь помітні, нетривкі фраґменти картинок із дитинства, юності чи зрілості, фраґменти, які важко поєднати в єдину лінію, в єдиний ланцюг подій, які насправді були, існували, тривали, перетікали в інші події. Інколи так і не помічаємо, як минає десятиліття, а то навіть і півстоліття. Інколи, коли важкий клубок підкрадається до горла, а внутрішній голос шепоче, що так і не вдалося пожити, нормально, тихо, як інші люди, що так багато хотілося – не мати, а відчувати, – і нічого не виправдалося, нічого не відбулося, бо з нічого нічого не народиться.

Як ти жила всі ці роки – до нашої зустрічі і до своєї смерті? Я перед тобою в такому великому боргу, що не можу навіть про це спокійно говорити. Інколи я думаю – ні! – я в цьому просто переконаний, – що від моєї волі могло багато що залежати.

Згадую, як тиждень тому познайомився з Олиною матір’ю – гоноровитою старшою жінкою, яка займає високу посаду в Київській області. З першого її погляду зрозумів, що я для неї жалюгідний пігмейчик і що вона навряд чи схвалює вибір своєї доньки. Ми стримано пили запашний чорний чай із суміші трав, я тримав таку фарфорову чашечку, яку раніше міг бачити лише у дорогих магазинах для vip-nepcoh. Цілий вечір я здебільшого відмовчувався і лише обережно відповідав на запитання Олександри Андріївної (Так в оригіналі. – Прим. верстальника.). Її зацікавленість моїм життям була схожа на методичну та впевнену роботу сапера, який штрикає металевим щупом землю, виявляючи в ній приховані міни. Я бачив її психологічне домінування над собою і розумів, що починаю ненавидіти, як і всіх інших, хто підкорює чи зазіхає на чужу свободу. Тоді я ще не думав, що в її розумінні, мабуть, також зазіхав на їхню приватну територію. Чому Оля мені ніколи не оповідала про «серйозну мамашу» і про покійного батька, колишнього заступника міністра УРСР? Я би міг тихо і непримітно просто «збитися» з теми і цього всього не було б. Я був сліпим йолопом і мав би все здогадатися: запопадливе ставлення колег по кафедрі до Олі, її поїздка за кордон на навчання, дорогий одяг, випадкові та мимовільні згадки про подорожі до Чехії, Туреччини, Ірландії, Британії, Індії, Італії… – це навряд чи можливе для пересічної викладачки з університету з малою зарплатнею. Я був засліплений і ні про що не думав. Мабуть – це така вада усіх ідіотів, які все життя «жують» чужі знання і нездатні думати самостійно, бачити те, що насправді діється під самісіньким носом. Я – як і всі дрозофіли, нема на що нарікати: моя поведінка якраз і має бути хаотичною, непередбачуваною. Можливо, саме таким чином я справлю на оточуючих враження розумної людини? В кожному жарті є доля жарту.

Пригадую, як зажурено дивився на весь той сраний вар’єризм – невисокі меблі з червоного дерева, стилізовані під XIX століття, на міщанські, банальні, дорогі статуетки зі срібла й слонової кістки, на пейзажні картини зі сільськими краєвидами на стінах, – і не знав куди подітися; мене тоді охоплював справжній відчай. Після делікатного допиту про моїх батьків, родичів, мою освіти, роботу та планів на майбутнє (я ляпнув про наукову роботу – й обличчя Олександри Андріївної моментально посіріло), ми перейшли до теми нашого одруження. Мені було моторошно просити в неї благословення, але я все ж таки зважився. Я сказав, що Оля мені страшенно подобається і що ми, можливо, створені одне для одного. Її матір спитала:

– Чому «можливо»? Ви в цьому невпевнені?

– Впевнений, – це слово я вжив мимоволі – через стару звичку говорити про речі з певним припущенням, бо ми нічого не знаємо достеменно.

Я би міг продовжувати і згадати Декартовий принцип cogito, ergo sum [7]7
  Мислю, значить існую (лат.).


[Закрыть], про обов’язковість сумніву у пізнані, що, як на мене, повинна сповідувати кожна розумна й вихована істота.

Олександра Андріївна мене перебила, що в питаннях, які стосуються її доньки, не може бути жодних «можливо» і «мимоволі», жодних припущень. Я ще більше знітився, мені хотілося чимшвидше звідти втекти. Вийшла дурна ситуація, що я так і не попросив руки її доньки. Ми відразу перейшли, як сказала матір Олі, до «технічної сторони питання»: визначитися з датою нашого розпису, а потім і весілля. Я пішов від них, підібгавши під себе хвоста. Вдома себе ненавидів за слабкодухість.