Текст книги "Дрозофіла над томом Канта [Роман]"

Автор книги: Анатолій Дністровий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

– Не знаю.

Навіщо їй машина?

– Хіба ми після всього, що було, не достатньо близькі?

– Не знаю.

Я справді не знаю.

Тепер я думаю, що все це нарешті скінчилося. Ми попрощалися з купою німих запитань в її очах, залишивши все непоясненим, нез’ясованим. Ми мовчки поїхали в аеропорт Бориспіль, мовчки сиділи в буфеті й сьорбали каву, спостерігали за трьома галасливими засмаглими арабами, які за сусіднім столиком сперечалися над картою, здається, Києва. Так само мовчки я поцілував її перед тим, як вона зникла в зоні для пасажирів. Це було симпатичне прощання: без дурних і напружених розмов, після яких розколюється голова, без сліз і сентиментів, без брехливих чи уникливих відповідей на несміливо оголошені слова надії. Мені здалося, що ми навіть почали трішки ненавидіти одне одного. Вийшовши з терміналу, я з полегшенням закурив і подивився в чисте небо, мене не дратував натовп пихатих таксистів, що до кожного стрічного приставав із фразою «підвезти?».

Тільки спокій: я повертався до свого звичного та спокійного життя попри те що я не самурай мушу пройти свій шлях до кінця мене чекають стежини моєї самотності мене чекає просіка ідей моєї химерної уяви на якій зустрічаються досократики та марксисти теологи і контркультурні роздовбаї мене чекає моя затишна квартира та улюблений балкон я тобі вже казав це найкраще місце в Києві.

У професора Мельника справи, здається, ще гірші: він не вилазить із лікарні, зробили вже третю операцію. Я продовжую викладати на економічному факультеті. Це мене дуже окрилює, особливо хитрі, хтиві оченятка…

Чому твій чоловік не любив тебе?

Я ніколи не міг це зрозуміти, навіть тоді, коли отримав від нього несподіваного листа про твою смерть. Коли я зайшов того сонячного дня на пошту, відімкнув свою абонементну скриньку і витягнув конверт із незвичним незнайомим почерком, тоді – за мить до прочитання скупих рядків програміста – я не знав, що в мене підкосяться ноги і що я, обм’яклий, буквально сповзу на підлогу. До мене підбіжить кілька людей, а жінка з-за віконця, яка продає лотерейні квитки, конверти і марки, швидко задріботить до підсобки за склянкою води та валідолом. І все ж таки, це не був лист байдужої людини, бо програміст – між хаотичними рядками своїх розмислів – ненароком обронив скупу фразу – «я не уявляю, як жити далі».

Я не уявляю, як жити далі– навіть цю страшну думку він привласнив, озвучивши її першим, так само як привласнив право бути з тобою. Кілька днів поспіль я не виходив із квартири, відімкнув телефон, лише лежав на дивані і дивився у стелю. Кілька разів дзвонили у двері, але я все лежав і ні про що не думав.

Потім, через півроку ми зустрілися в Києві, куди він приїхав у відрядження – купувати ексклюзивну технологічну програму для свого підприємства. Ми мовчки сиділи в парку Шевченка і пили пляшкове пиво. Програміст спостерігав за студентками, які скупчилися на одній із лавочок і голосно щебетали. Я не порушував його мовчанку, лише скоса зирив. Худющий, із випнутими вилицями, каламутними сірими очима, невимитим волоссям і лицем, злегка осипаним прищами, – він видавався гидким і я не ніяк не міг уявити, як ти впустила його в своє життя, як він взагалі міг опинитися поруч тебе.

Програміст хрипло зізнався, що дав тобі абсолютну свободу, бо вас нічого спільного, крім дитини, не пов’язувало: він читав лише комп’ютерну літературу і відповідні наукові журнали, а ти – лише поетичні збірки та романи.

– Я дуже скептично ставився до її творів, думаю, що через це між нами виросла стіна. Я розумів, що з кожним днем ми віддаляємося одне від одного, в мене з’явилася коханка – моя колишня учениця, до якої я приходив як репетитор із інформатики.

– Вона знала? – запитую про тебе.

– Звичайно, – сумно усміхається він, – через це почувалася ображено, мабуть, і шукала собі такого, як ти.

Він глянув на мене гострим і чужим поглядом, і я вперше відчув перед ним сором. Ми попрощалися з сухою люб’язністю на обличчях, я не міг більше бути біля нього, і програміст, певно, це добре відчував. Дорогою додому я думав про незбагненну містерію: чому чоловіки, які знали одну жінку, рано чи пізно зустрічаються?

Під час проведення семінарського заняття почувався незґрабно, бо на мене дивилися дві симпатичні студентки, які чомусь завжди таємниче посміхаються та перешіптуються. Коли я змушений був зробити їм зауваження, одна з них – може, здалося? – послала ледь помітний повітряний поцілунок, від чого я мало не втратив хід думки, яку розвивав перед аудиторією. Їхня присутність і так позначається на моїй поведінці, бо вони досить відверто одягаються, носять напівпрозорі блузки без бюстгальтерів, ніби виставляють свої груди на показ, а коли бачать, що на них всі витріщаються, гордо підносять голову з ледь помітною невинною усмішкою. Щоправда, я виробив певне ставлення до подібних вибриків, принаймні, поки це допомагає: не звертаю на дівчат увагу, ніби вони – прозорі стіни. На першому семінарському занятті, коли вони всілися на першій парті і протягом двох годин оглядали мене і перешіптувалися; я почув таке, від чого в мене мало не встало волосся дибки: «Як думаєш, який він?» Аби поставити цьому край, я голосно зробив їм зауваження:

– Дівчата, припиніть, і заховайте свої груди.

Аудиторія впала у регіт.

– Вам не подобається? – несподівано запитала білявка. Я не зовсім второпав, що вона мала на увазі, оскільки перед цим розпинався про Роджера Бекона.

– Вам не подобаються жіночі груди? – ще раз запитала вона, підступно й непорушно дивлячись на мене.

– Подобаються. Але я не впевнений, чи це сподобається Роджеру Бекону на екзамені.

Цей незначний конфлікт неприємно вразив: я зрозумів, що протягом семестру на мене чекає пікантна гра, від її розгортання залежатиме мій авторитет перед студентами. Йдучи з роботи і міркуючи над цим епізодом, я не на жарт розізлився, інцидент розцінив як спробу неґативно вплинути на мою роботу. Треба буде це припинити. Хоча студентки, треба признатися, дуже симпатичні. Згадую Рільке: з краси починається жах.

Подивимося, як цей милий жах себе покаже.

Дикий холод. Таке враження, ніби шкіра на тілі ще більше стискається. Третій день болить голова, я не можу читати, думати, не можу робити записи. Так буває перед першим снігом, потім стане легше. Ліс також ніби завмирає, відступає, дерева корчаться від холоду, а гілля не таке розкішне, як улітку. Я спускаюсь із гори ще вогкою від вчорашнього дощу стежкою й вдихаю холодне повітря. Невдовзі будуть морози. Мене обганяє невелика група галасливих студентів із поліетиленовими пакетами, набитими продуктами й пляшками, вони віддаляються в ліс на пікнік і зупиняються на невеликій галявині. Серед них дві дівчини, які радісно біжать між дерева і збирають пожовкле листя.

Я згадую свої студентські роки, коли з одногрупниками любив вештатися в осінньому Ботанічному саду, розпивати портвейн чи шампанське. Мабуть, у світі мало що змінилося.

Згадую свою першу любов: Аню. Це було на першому курсі, вона вчилася на соціологічному факультеті. Ми познайомилися в студентській їдальні. Аня стояла перед і мною в черзі, показувала кухарці страви, які та мала їй подати. Я сказав, що ці страви не слід брати, бо вони несвіжі або ж робляться на технічній воді, від чого болітиме шлунок. Кухарка на мене накричала, підняла дикий вереск, але студенти, які стояли зі мною в черзі, також почали гнівно нарікати на неякісні страви. Кухарка з кам’яним лицем більше не озивалася й лише мовчки виконувала замовлення. Потім ми сіли з Анею за один столик, пили ряжанку з картонних пакетів і їли однакові рогалики з повидлом. Нам, голодним, хотілося супу, салатів, котлет із гарніром, але я знав, що від цих страв болітиме шлунок. Взагалі їдальня в червоному корпусі – це просто жах. Ряжанка з рогаликом непогано гамувала голод. Я дивився на Аню, очі якої мені усміхалися, і відчував, що втріскався по повній програмі. Мені хотілося подати їй хустинку, аби вона витерла ряжанку з куточків рота, але я не наважувався. Вона приїхала з Полтави, в якій я ніколи не був. На першій нашій зустрічі, біля пам’ятника Шевченку, я чортзна-що сплітав, аби привернути її увагу. Я говорив про Бергсона та Пруста, франкфуртську школу та Далі. Аня нетерпляче усміхалася й врешті сама мене поцілувала. Тепер я розумію, що вона це зробила, аби я замовкнув. Ми жили в різних гуртожитках і я інколи до неї приходив. Ми зустрічалися близько двох чи трьох тижнів, між нами так і нічого не було серйозного. Мабуть, я вже тоді був цілковитим занудою та набриднув Ані своїми постійними балачками про філософів і письменників.

Через місяць поруч неї я побачив високого світловолосого студента, про якого казали, що він грає за університетську баскетбольну команду. Глибоко в душі я зрозумів, що програв, що мене знехтували, що я нецікавий. Відтоді я почав усе більше замислюватися над тим, що мене найбільше в житті бентежить і що не завжди сприймають інші. Саме тоді, на другому курсі, я вирішив повністю присвятити себе ідеям. У своїй гуртожитковій кімнаті над писемним столом я написав на стіні: життя є жалюгідною копією ідей. А через два місяці в подарунок на день народження я отримав від своєї групи радянське повне зібрання творів Платона. Тоді я вірив, що буду затятим платоніком; уже через рік я так само вірив, що став послідовним неомарксистом, а наприкінці навчання в університеті я насміхався над усім, чим раніше переймався.

Після ще одного короткометражного кохання я переконався в зайвості жінок у власному житті й дав собі обітницю інтелектуального целібату, але втриматися мені вдалося лише рік, ну мастурбація не рахується: 365 днів я зумів принципово ні з ким не зустрічатися, лише під час святкування «екватору» – половини терміну навчання в університеті – поп’яній я опинився в ліжку зі своєю однокурсницею. Покаранням за це я обрав поглиблене, як мені тоді здавалося, студіювання творів Гегеля, і в певний час навіть почав вірити, що можна відновити неогегельянство, схрестивши його з іншими течіями. Тепер же, згадуючи минуле, мені лячно сліпо приставати до будь-якого інтелектуального табору, оскільки я нічого не знаю достеменно, бо на кожному кроці наражаюся на своє невігластво. Мені страшно бути солдатом будь-якої ідеї й заради неї кидатися грудьми на дискусійні амбразури, бо це перший крок до фанатизму, самообмеження, а значить – не-свободи. Я боюся збудувати в собі тюрму, в якій поховаю свої здібності, силу й молодість. Утім, я знаю одне: в моїх пошуках найбільше мені б заважала Аня.

Щасливої дороги, Аню, в добру путь, дорогі дівчата, на все добре, хай вам щастить, нехай біля вас завжди будуть ті, хто вас кохає і цінує, нехай Господь оберігає вас від усіх звихнутих, одержимих, зациклених і затятих, усіх тих, кому реальний світ заслонила довірливими руками королева уяви.

Помер професор Цикада. Дізнавшись про це як завжди від Аніти, я був просто шокований, бо ще декілька років тому Цикада ставив свій підпис під експертним висновком щодо моєї дисертації. Його знайшли лежачим на одній із лавочок Лісового масиву, бомжі, схоже, встигли обчистити кишені його плаща й штанів. Цикада часто виходив із квартири пиячити до найближчого дешевого генделика. Він полюбляв до молодшого співрозмовника казати «розумний хлопчик, а що ти мені ще можеш сказати?» і тягнув у пивний бар. Аналітична філософія, адептом якої він себе вважав, спершу привела його до заперечення доцільності системного аналізу, популярного серед радянських учених 70-х років минулого століття, а згодом до соціальних процесів і їх динаміки. Деякі з його підручників переклали на англійську, і його ім’я користувалося попитом у багатьох західних університетах. Трохи дивно було сидіти з цим алкоголіком-інтелектуалом у смороді дешевих київських забігайлівок і говорити серед плебейського гулу про Куайна.

Юра недавно сказав, що мені не можна бути самому. Одна думка, що треба, за його словами, як усі нормальні людирано чи пізно одружуватися і виховувати дитину, викликає спротив і, признатися, доволі часто бентежить. Одна думка, що навіть своєю дитиною – малесенькою монадою в океані життя – треба буде продовжувати це нікчемне людство, яке через «обробку» себе масовими хворобами, геноцидами, природними катастрофами, концтаборами, зброєю масового знищення ніяк врешті-решт не вимре, – породжує паніку. В ході не однієї пиятики я намагався Юрі пояснити весь жах від необхідності дітонародження в нинішніх умовах, але його простодушне батьківське обличчя навряд чи готове сприйняти мої слова, тому довелося лише знову розливати горілку і пити.

Одного разу, добряче захмелівши на Юриній кухні, я втовкмачував у його лобасту голову: старий, річ тут не в любові чи нелюбові до дітей, яких я, в принципі, люблю, бо вони виглядають кумедно, скажімо, як цуценята чи м’які іграшки, а в тім, що так і ніхто не взяв на себе відповідальність за надмірність людей у житті, за надмірну експлуатацію природних ресурсів, так би мовити, надр землі, які виснажувалися й виснажуються протягом багатьох тисячоліть; старий, ти подивися на ці речі масштабно, а не з позиції своїх інтимних, бляха, віршиків: чим більша густота населення – тим більше конфліктів, а це непоганий привід, щоб скрутити сусідові голову, а привід завжди знайдеться – політичний, конфесійний, етнічний чи побутовий, ну хіба це не ясно, га?

Юра морщився, стомлений від моїх доказів, і нарікав, що закінчилася горілка, треба йти за другою пляшкою. Ми вийшли на вечірню вулицю й так само, сперечаючись, мандрували до першого-кращого гастроному. Я продовжував задовбувати Юру: старий, треба перепочити і на певну мить зупинитися в своїх бажаннях, або ж – якщо не можливо від них відмовитися – визначити такий собі регламент для них; ти зрозумій, що захекані татусі і матусі, які створюють нове життя, потім бідкаються зі стурбованими виразами обличчя, наче вони зробили щось глобальне, без чого людство не може обійтися, відтак вони вимагають житло, матеріальну допомогу і клянуть у своїй не можливості виховувати та ростити дитину в належних умовах, усіх кого завгодно, тільки не себе. Юра, позіхаючи, обзивав мене «придурком», але я не відступав: ні, ні, діти – це безвідповідальна розкіш у наш складний вік, політики бідкаються, що в Україні тривала демографічна криза, нема приросту населення, вони хочуть, щоб люди плодилися, як таргани, тоді скажи мені: де для них узяти lebensraum [2]2
  Життєвий простір (нім.).


[Закрыть]?

– Куди їх переселяти, на Марс чи Юпітер? Ви ж, поети, алкаші і бовдури, про такі речі ніколи не задумується, вам головне – на шаріка бухнути і віршиків пописати, але цивілізація – це трохи складніше.

– Ти можеш замовкнути? – гаркнув Юра.

– Куди їх, йопсель-мопсель, переселяти? Ти про це не думав?

– Тобі треба до психіатра.

– Нам усім треба до психіатра, і психіатру треба до психіатра. Це нічого не змінює.

За другою пляшкою наше варнякання переростає у пісню, а потім захмелілий Юра бере телефон і до опівночі набридає всім знайомим своїми балачками. В нього химерна звичка: брати записник і обдзвонювати всіх п’яним навіть тоді, коли місто спить. Я дивлюся на нього й усміхаюся. Мудак, а ще каже: треба як усі нормальні люди. Він такий симпатичний, коли вип’є: в ньому одразу зникає снобістська серйозність, розсудливість, натомість в очах з’являється трішки божевільний блиск, у такі миті він стає схожим на Верлена. Залишаю його з телефоном, а сам іду в туалет блювати; попри частенькі пиятики багато пити я так і не навчився.

Вдома у внутрішній кишені піджака несподівано знаходжу пожмаканий папірець, складений у четверо. Розкладаю і бачу ледь помітний – напис майже витерся – номер телефону: 265-34-10. Чий це телефон? Ніяк не згадаю. Втім невдовзі здогадуюся: його дала одна з тих студенток з економічного, з тієї групи, де мене поставили на заміну замість професора Мельника. Вона зі своєю подружкою за час семінарських занять завжди дуже підкреслено поводяться, наче вивчають мою реакцію на ті чи інші несподіванки. Папірець прикріпляю до монітора, невідома сила змушує його не викидати.

Перебираю свої папки й папери: вирізки статей із газет і журналів, ксерокопії з книг і періодики, текстові роздруківки. Несподівано натрапляю на твої листи в окремому прозорому файлику, які не перечитував. Я так тремчу від задоволення, тримаючи паперову часточку твого життя, моя далека дівчинко, що в мене аж калатає серце.

Вечір ми можемо провести разом – я і ти – в моїх думках. Але знаю: він мине повільно й нудно, як і попередні, а за ним прийде тягуче, як гуща клею, безсоння, яке так само повільно й непомітно перетече у невиразний тьмяний ранок (тільки тоді я провалюся в забуття). Знаю, що буде потім: невиразна завіса втоми в моїх заплющених очах. Прагну більше нічого не бачити, крім тебе; стулюю повіки, під якими на мене чекає химера: тьмяні, вугільно-чорні, темно-сині і ще не знати яких кольорів смуги. Я повільно перечитую твої листи, в яких пульсує твоя любов півторарічної давнини до мене, відгомін нашого шаленства, яке підкорило мій спокій та уяву. На певну мить я порівнюю свої перші враження від цих листів із тими, які переживаю зараз. Усміхаюся, бо мої відчуття стали ніби спокійними, врівноваженими, від твоїх рядків мене не кидає в жар, як і тоді, коли я більше ні про що не міг думати. Зараз я сприймаю їх як звичайні тексти, які раніше на мене справляли неймовірний вплив. Проте в середині все ж таки народжується приємний і трішки болісний щем.

У ванній я довго полощу лице у холодній воді, так само довго дивлюся на себе в дзеркало й розумію, що втратутебе переживаю, ніби власну інвалідність.

Перед тим, як лягти, випиваю кілька таблеток активізованого вугілля, бо від гострих баклажанів, які купив на Деміївському ринку, шлунок дико скрипить, ворушиться, здригається, здувається, наче він наділений окремим, власним життям, не залежним від мого організму. Лежу й дивлюся в стелю, поки врешті не полегшає. Це триває багато довгих митей, протягом яких намагаюся ніби-читати чи ніби-дивитися телевізор; один марґінальний канальчик після опівночі транслює акваріумних рибок без звуку. Справді, акваріумним рибкам взагалі не треба звуку, так само як мені шуму. В час безсоння я можу годинами дивитися на них і думати про ніщо. Жовті, червоні, смугасті акваріумні рибки тихо плавають у телевізорі, а я на них дивлюся, вимкнувши світло. Шлунок болить ще дужче, у скромній домашній аптечці я знаходжу останню таблетку «фесталу» й «но-шпу», які одразу закидаю у черево й запиваю кип’яченою водою. Серед ночі – я зробив прекрасне відкриття – кип’ячена вода надзвичайно смачна! Вона, якщо до цього поставитися серйозно, тобто зосередитися на її речовинності, – має ориґінальні і властиві лише їй якості. Вже кілька місяців я зумисне кип’ячу воду у великому баняку; це заміняє мені компот; щоправда, один мій приятель, який також був звик до кип’яченої води, випивши горня сирої з-під крану – як ошпарений побіг у туалет.

Знаю: все це безглуздо але я маю пройти цей шлях до завершення знаю це самопожирання але воно належить тільки мені тому не можу нарікати на інших провалююсь у сон який більше схожий на необхідність фізичного спочинку в ньому нема сновидінь невиразна хаотична дійсність без кольору подій звуків і пам’яті небуття не добре не погане не довге не коротке яке є ні приємним ні важким його відчуваю лише втому яка повільно покидає тіло неквапно відпускає спершу ноги руки потім клітини кров і свідомість заспокоюється мій сон це відсутність себе у всьому навіть у собі дивний і водночас неприємний стан коли вже не відчуваєш себе свою внутрішню непогамовність стає трохи лячно так минає довга-довга ніч так триває виснаження так триває до ранку.

Провалююся в сон, коли всі прокидаються, коли новий щойно народжений день несміливо наповнюється першими звуками, що поступово переростають у гамір і шум.

Телефонують. Голова розколюється від недосипання (ліг дуже пізно).

– Покличте бабу Маґду, – каже незнайомий, стривожений голос.

Я зараз здурію. Набираюся терпіння та намагаюся бути ввічливим: вона виїхала ще півроку тому; мені намагаються доводити безглузді речі, що цього не може бути; я зриваюся я – кричу – я стаю навіженим:

БАБА МАҐДА ТУТ БІЛЬШЕ НЕ ЖИВЕ! ВОНА ПОКИНУЛА ЦЮ КВАРТИРУ! ВОНА ПОКИНУЛА ЦЕЙ БУДИНОК! ВОНА ПОКИНУЛА ЦЕ МІСТО! І ЦЕЙ ТЕЛЕФОН ЇЙ БІЛЬШЕ НЕ НАЛЕЖИТЬ! І ВАШІ ПРОБЛЕМИ її БІЛЬШЕ НЕ ХВИЛЮЮТЬ!

– Ппііііііі, – кинули слухавку.

Після 10-ї заглянув в Інтернет-клуб, що на вулиці Стельмаха, відкрив свою електронну скриньку, але повідомлень нема, лише один спам. Після того, як Оля вилетіла в Бельгію, вона жодного разу мені не написала. Спершу в мене пропав був настрій, але потім, коли я вийшов на вулицю й пішов додому, раптом зрозумів звичайну річ: вона, мабуть, дуже зайнята й не має часу витрачатися на листування. Мабуть, Оля – серйозна людина, якщо так затято не відповідає. Всередині мене шкребуться кішки, але шепочу собі: це на краще, все вирішилося саме собою; не потрібно висовуватися, все минеться. Вона чекає– чекає, коли я здамся. Зізнаюся собі: все ж таки нестерпно усвідомлювати, що між нами все припинилося. Я знаю: що непослідовний непослідовний і завжди непослідовний наші мотузки що зв’язували наші тіла й душі обрубав ніби сокирою повернувши себе й свою волю у звичне русло я хаотичний та алогічний я гидкий собі я скоро дійду до ручки.

Ти не можеш собі уявити, наскільки мені зараз важко. Я зараз впаду на диван і лежатиму, як колода. Лише питиму сухе вино, питиму великими склянками. Безмовними очима дивитимуся на книги й нічого не відчуватиму. Більше не можу так жити, мені навіть нестерпно думати про мої однотипні дні. Я хотів би жити по-іншому, можливо – знову народитися, в інших умовах, в інших батьків, в іншій країні. Щоб все почалося спочатку, ніби після Потопу. Я розумію, що зараз говорю не я, а моя незахищеність, яка взяла над моєю волею гору. Я розумію, що завтра все минеться й повернеться у звичне русло.

Ніколи б не подумав, що наше листування матиме такий симпатичний шарм ретроспективи; не забуду як ти виглядаєш шкіра твоя наповнена душею крові й молока мої пальці як тихі прочани що блукали пругким рельєфом а тепер вони осиротілі ридають тримаючи спогад із чорними рядками в листах твоїх я оживаю давній неспокійний розростається небо радісне й безмежне немов тоді коли дивилася в нього гарячими і рідними очима коли я перестав почуватися сиротою.

Кожен лист твій був непідвладний теперішньому та його безперервному плинові; в ньому борюся із застиглістю, яка наповнює тижні й місяці, наповнює мою квартиру, в яку повертаюся втомлений від отого ілюзорного й химерного світу. Протягом дня він нагадував про себе усілякими зобов’язаннями, спілкуваннями, розмовами й дискусіями, люб’язностями й міркуваннями, випадково почутими чемними фразами «як справи?», «донька вже здорова?», «вигідно продали дачу?». З усіма ніби несправжніми потисками правиць – товстеньких й кістлявих, спітнілих і сухих, як наждачний папір… панібратських кивань головою здалеку, від чого одразу звідкись з’являється вайлуватий розхристаний голос «старий, привіт, може по сто?»… з усіма отими витріщеними й тупими оченятами студентів-аграріїв, які в задниці бачили те, що їм викладаю, зрештою, з історією, політологією, етикою й довбаною естетикою, не кажучи про логіку та іншу маячню.

Коли приходили від тебе листи, я ніби віднаходив світлу стежку в темному непроглядному коридорі своєї виснаженої самотності, в якій блукають п’яні привиди моїх докорів сумління, що все так по-ідіотському скінчилося на тому зимовому перевалі, що відпустив тебе додому – що існують жорстокі гори, де живуть зовсім інакші люди, ніж тут, у Києві, де лунає інша мова і в підворіттях бігають за голубами інші діти. Хто може знати про справжні причини подій? Може, той, хто завжди сумує? Може він, спостерігаючи за собою в дзеркалі, вже бачить чорні хмари прийдешнього, які над ним нависатимуть? Знаю: очі мої сліпі очі мої безпорадні як два випадкових кристали на дитячих долонях із якими нема що робити.

На кафедрі сказали, що до мене знову телефонували і нагадували про Фройда. З вуличного таксофону набираю Марґо. Вона говорить радісно, збуджено, каже, що чоловік звалив зі своїми дураками в Карелію, його не буде аж десять днів, а ми так давно не бачилися. Я спантеличений, але, не вагаючись, кажу, що приїду.

Марґо мені відчиняє вже напідпитку, каже, що зависали подружки. Вона незґрабно штовхає за мною двері, які з гуркотом закриваються. У квартирі накурено, речі розкидані, грімко грає дівідішка. Дивлюся на неї трохи з сумом: Марґо дуже змінилася, коротка зачіска зробили її ніби техногенною, а різкий макіяж – аґресивною. Вона припадає до мене, тручись усім тілом, і ми мало не звалюємося на підлогу. Я підтримую її обм’яклу, зневолену, імітуючи жагучий поцілунок. Не треба було приходити. Марґо каже, пішли вип’ємо, тягне мене на кухню. На барній стійці кілька тарілок із недоїденими фруктами, порожні келихи з під мартіні й бокали. Вона вибачається, що їсти майже нічого нема, але є консерви.

– Будеш бички в томатному соусі?

– Ні, дякую.

– Так «ні» чи «дякую»? – сміється вона.

– Окей, буду.

Вона вовтузиться, гримаючи дверцятами на кухні, нарешті знаходить консерви. Я забираю в неї ніж і відкриваю бички, обсмажені в томатному соусі. Марґо наливає собі з майже порожньої літрової пляшки мартіні і всідається навпроти. Я обираю горілку і ми мовчки перехиляємо. Вона закурює, опирається ліктями на стійку і хитає головою.

– Я пропала.

– Марґо!

– Мені кінець.

– Що сталося?

– Мій бізнесмен викидає мене на вулицю, до нього з Росії скоро приїде бізнес-леді.

Вона починає гірко ридати, захлинаючись сльозами й словами, що їй нема де жити, що доведеться повертатися в Лубни, сапати город і викладати біологію в школі. Потім Марґо замовкає, підводить розчервоніле лице з кислою усмішкою й з викликом каже «нічого, прорвемося». Ще після однієї вона жаліється, що їй дуже погано. Я ледве дотягую її до туалету, де вона пробльовується, потім запихаю під душ і кладу спати.

Пригадую, в далекому дитинстві: моя сім’я жила в невеликій кімнаті старої комунальної квартири з високими стінами. До батька вечорами приходив наш сусід, шістдесятилітній лисий інженер Григорій Линько, який хворів на бронхіальну астму (його жахливий кашель я часто чув серед ночі через стіну); він приносив під пахвою шахівницю і вони до глибокої ночі любили провести до десяти партій, а я, нудьгуючи, ходив біля них, деколи брав бавитися побиті фігури, поки не почнеться нова партія; одного разу серед фігур я помітив його балончик-інґалятор, який одразу припав мені до вподоби, і, непомітно вхопивши його, побіг гратися ним у загальний коридор до інших дітей; інґалятор забрали старші хлопці; я просив, благав повернути, а вони дражнилися і врешті-решт утекли з ним на двір; через півгодини в Линька почалася задуха. Батько мене жорстоко лупцював, трусив мною, вхопивши за плечі, ніби ненормальний, наче це могло змінити ситуацію. Матір також сварила; приїхала швидка; білі халати; після цього Линько при першій-кращій нагоді завжди ніби жартома бив мене по потилиці: деколи легко, а деколи боляче.

Тільки тепер я задумуюся над тим, які тортури переживав тоді Линько, у нашій кімнаті над шахівницею, хапаючись тремтячими руками за горлянку, розриваючи на собі верхні ґудзики сорочки, яка заважала йому дихати; батько вночі сказав матері – його слова пам’ятаю досі – «я боявся, щоб він не перерізав собі горлянку». Пригадую перелякані очі того нещасного і не відчуваю більше до нього ненависті за його болючі стусани та удари по потилиці, якими він мене щоразу переслідував; пригадую його російські матюки, які він привіз із далекої Тюмені, зі слівцями «гадьониш», «щєнок», «уродиш», «ублюдок».

Що там казати: дитинство пройшло в обломі. До того часу, коли я поступив на філософський факультет Київського університету, мій батько остаточно з’їхав у потрібному напрямку – у царство вічного похмілля, куди його забрала остання осінь Радянського Союзу; все своє життя він подарував хімічному заводові, якому віддав енергію юності, молодості, зрілості, мрії та надії, отримавши натомість, не враховуючи щомісячної норми молока за шкідливість, рак головного мозку, а перед тим – два десятиліття жахливих фізичних мук: спершу він осліпнув на ліве око, потім почав глухнути, потім посипалося волосся – несподівано, цілими пучками, потім почало ломити в кістках; майже щовечора його бездиханне тіло приносили додому невідомі люди, від яких тхнуло дешевою забігайлівкою. Невідомі люди, як я зрозумів трохи пізніше, чіплялися до матері і вона інколи пирскала зі сміху. Одного разу високого телепня з рудими вусами я застав у батьківській спальні, і, приставивши до його горла виделку, вигнав голим із квартири. Відтоді невідомі люди більше в нашій квартирі не затримувалися, бо я був готовим на все і часто уявляв, як заганяю кухонного ножа в черево довгого типа з рудими вусами.

Батько так і залишився у моїй пам’яті кволим, жалюгідним алкашем, який щодня жалівся на погане самопочування і який пропивав останню копійчину, яку матір намагалася приховувати на чорний день (як вона любила казати). Врешті, коли «чорний день» і прийшов, то ми не мали навіть за що купити для батька домовину, не кажучи про приготування більш-менш нормального столу для поминок. Ми жахалися, що припхається ціла родина і наперед побоювалися її чисельності.

Після похорону батька я дуже довго думав про розмноження родичів, яке мені нагадувало комашині колонії з кількісними й великими відгалуженнями: діти маминої рідної сестри виростають, женяться, народжують дітей, потім старіють, няньчать внуків, діти батькового рідного брата – також не пасуть задніх – не менш активно народжуються, виростають, як гриби, також паруються з іншими людьми, і вже дивись у них немовлята, а через кілька десятиліть – будуть інші новонароджені родичі; і цей процес нескінченний.

Я почав уникати родичів. Коли ми мали йти з матір’ю до них у гості – при першій же нагоді я тікав. Єдиний родич, із яким я інколи любив проводити час: старший від мене на вісім років двоюрідний брат Адам. Завдяки йому мене ніхто і ніколи не чіпав у школі та мікрорайоні, бо він був «бригадний». Адам був бандюком із угрупування АЯКС, назва якого походить від перших літер в іменах його організаторів: Адам – Яша – Костя – Саня. Згадуючи той час, я іронічно посміхаюся від цієї назви на честь грецького античного героя. Адам деколи брав мене відпочивати в бари за містом: я дуже любив, коли пригощав шашликами, бо вдома майже не було м’яса; потім підвозив на своїй «дев’яносто дев’ятій», наймоднішій у ті часи машині, до під’їзду і, як завжди, казав: «матері – привіт». Пригадую, як перешіптувалися сусіди і невпевнено зиркали на мене. Адам завжди любив жартувати: «Блатна житуха весела, але не довга». Коли я був на третьому курсі університету, його застрелили на «стрілці» в лісі львівські бандюки.