Текст книги "Один в океані"
Автор книги: Ален Бомбар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)
Уперше в житті я мав покуштувати сирого пташиного м'яса. Але ж їдять посічене сире м'ясо, то чого ж гидувати птахом? Я раджу тільки всім, хто піймає морського птаха, не обпатрувати його, а одразу ж зняти шкуру, бо вона дуже жирна. Свою здобич я розділив на дві частини: одну лишив на сьогодні, а другу поклав пров'ялитися трохи на сонці, щоб зберегти на завтра. Мені так набридла риба, що я заздалегідь радів: нарешті вже поласую м'ясом, яке не відгонитиме рибою. Дарма! Мене чекало гірке розчарування. М'ясо було чудове, але мало характерний присмак усіх «дарів моря».
Вночі я пережив кілька неприємних хвилин. В темряві над брезентовим тентом «Єретика» раптом розлилося якесь таємниче світло. Я був подумав, що горить човен. Насправді ж виявилося, що світиться половина мого птаха, яку я поклав на тент. Фосфоричне сяйво було таким яскравим, що освітлювало навіть нижню частину вітрила. Видовище було моторошне і примарне.
28 жовтня сталася подія, яка могла призвести до надзвичайно серйозних наслідків. Спочатку я цього просто не зрозумів. У мене зламався браслет годинника, який автоматично заводився від рухів руки. Я приколов браслет булавкою до светра на грудях, впевнений, що годинник буде заводитися і так. Але я дуже мало рухався в човні, і годинник незабаром зупинився. Коли ж я почав заводити його, було вже пізно. Тепер я не знав, де перебуває «Єретик», де захід, і, що найголовніше для мене, якого курсу треба точно держатися, щоб допливти до Антільських островів.
Цей випадок переконав мене, що жити тільки сьогоднішнім днем, роблячи лише те, що до вподоби, в моєму становищі не можна. Таке життя почало мені набридати. Я вирішив негайно скласти собі розпорядок дня.
Людина повинна сама розпоряджатися своїми вчинками, а не підкорятися обставинам.
Передусім, щоб позбавитися гнітючого почуття самотності в океані, я вирішив жити «по-селянському», тобто лягати спати й прокидатися разом із сонцем.
Ледве займається ранок, я встаю і збираю летючих риб. Вночі вони наштовхуються на вітрило і падають на тент. Уже на третій день подорожі і кожного дня аж до кінця плавання я збирав щоранку від п'яти до п'ятнадцяти летючих риб. З них дві найкращі я відкладаю на перший сніданок. Після цього близько години ловлю рибу, використовуючи летючих рибок як наживку. Здобич ділю на дві частини: одна піде на другий сніданок, друга – на обід. Можуть спитати, чому я дотримувався загальноприйнятих годин для прийому їжі. Навіщо було чекати полудня для сніданку і вечора для обіду, ніби все це відбувалося на землі? Просто я не вважав за потрібне вносити нові зміни в свій розклад і порушувати роботу шлунка, яка ускладнювалася зміною в харчуванні. Адже шлунок звик виділяти сік у певні години, щоб одразу перетравлювати їжу. Було б шкідливо давати йому додаткову роботу.
Після «промислового» вилову риби я систематично оглядаю свій човен. Найменше пошкодження може стати для мене фатальним. Досить обкладинці книги, дошці чи якомусь іншому твердому предмету кілька днів полежати на одному місці, щоб резина там почала протиратися. Ті, кому доведеться побачити «Єретик» у морському музеї Парижа, помітять, що, незважаючи на всі мої застережні заходи, правий поплавець, на який я спирався спиною, потерся. Після перших сорока восьми годин плавання я жахнувся, коли помітив, що на тому місці, де я спираюся спиною, облізла вся фарба. Треба було негайно щось прокласти між моєю спиною і гумою, щоб зменшити тертя, бо вслід за фарбою почне протиратися прошарок прогумованої матерії, і тоді прощавай, водо– і повітронепроникність «Єретика». З цього часу я почав вислухувати човен, прикладаючи вухо до різних місць поплавців, щоб визначити, чи немає десь тертя. Точнісінько так лікарі вислухують серце хворого, намагаючись почути підозрілі «шуми». Я теж, оглядаючи свій човен, шукав «шумів», які могли б стати для мене смертельними.
Туго накачані поплавці, наче легені, виразно передавали найменше шарудіння чи тертя. Ледве чутне шипіння одразу б попередило мене, що в якомусь місці виходить повітря. Крім цього, я вдавався ще й до таких заходів. Хоч би що трапилось, «Єретик» не міг випустити повітря відразу з усіх камер. Тому, лягаючи спати, я закривав клапани між ними, а вранці знову відкривав. Якби в одній з камер тиск зменшився, я почув би свист повітря в ту мить, коли воно почало б рівномірно розподілятися по всьому човну. Але, на щастя, все обійшлося добре.
Саме завдяки щоденному огляду, вислухуванню та обмацуванню човна я багато разів уникав катастрофи. Така пильність необхідна для всіх потерпілих на морі.
Після огляду я півгодини роблю гімнастичні вправи, щоб зберегти силу м'язів і гнучкість рухів. Нарешті опускаю сітку й збираю дві чайні ложки планктону, який є надійним протицинготним засобом. На це я витрачаю десять-двадцять хвилин. Оскільки будь-яка сітка, кинута за борт, – це своєрідне гальмо, я опинився перед дилемою: або збирати планктону трохи і пливти швидко, або виловлювати його в потрібній кількості і майже не просуватися вперед. Тоді я вирішив вживати планктон тільки як ліки (вітамін С), бо риби було скільки завгодно.
Незабаром полудень – час визначення координатів. Щоб досягти точних обчислень, я за півгодини до дванадцятої роблю пробні виміри, бо «Єретика» кидає на хвилях і працювати з секстантом дуже важко. Дарма що існувало багато труднощів, бо я майже не бачив горизонту через хвилі – незабаром я так наловчився, що досить вільно міг визначити своє місцезнаходження. Треба було тільки стерегтися, щоб не сплутати гребінь хвилі з лінією горизонту. Великі хвилі котилися рівномірно, бо поблизу не було берегів. Я вже помітив цю особливість і знав, що шоста чи сьома хвиля піднесе мене на таку висоту, звідки можна побачити горизонт. Дивлячись в окуляр секстанта, я рахував хвилі і, коли мене підхоплював сьомий вал, кидав погляд на горизонт.
Після полудня настає найважча пора: години тягнуться нестерпно довго, сонце немилосердно пече, і ніде сховатися від нього. Ці години я присвячую медицині і розумовій праці. О 2-й годині роблю собі справжній медичний огляд: перевіряю тиск крові, температуру, стан шкіри, нігтів, волосся, слизистих оболонок. Потім ідуть метеорологічні спостереження: відмічаю температуру води, температуру повітря, стан атмосфери. Нарешті приступаю до «суб'єктивних досліджень» своєї психіки й розумових здібностей. Роблю вправи для тренування пам'яті тощо. І лише після цього настають години відпочинку та розваг: музики, читання, перекладу.
Коли вечірнє сонце ховається за вітрило, я використовую короткочасний перепочинок для підсумовування денних спостережень: як ловилася риба, скільки якої риби я піймав, як використав її, скільки зібрав планктону, який його склад і смак, яких птахів бачив протягом дня.
Надходить ніч і приносить нарешті відпочинок. Після вечері можна годину чи дві послухати радіо.
Удень весь час доводиться думати про те, як би його зручніше влаштуватися в човні, бо сидяче положення стає вже нестерпним. Власне, можна сісти на бортовий поплавець і звісити ноги всередину, але тоді вони швидко терпнуть, а кісточки спухають. Тоді я сідаю на дно човна, спираюся спиною на один поплавець, а ноги кладу на другий, протилежний. Але незабаром високо підняті ноги починають боліти, до того ж вони ще й б'ються об весла, і це примушує мене знову змінювати позу. Нарешті лягаю на дно. Але я страшенно схуд і кожною кісточкою відчуваю дерев'яний настил. Така поза швидко завдає нових мук. Стояти ж у човні практично неможливо. Отже, лишається єдина поза, найближча до вертикального положення: я стаю на коліна, грудьми спираюся на поплавець і так, напівлежачи, нічого не бачу, крім нескінченних хвиль. Щоб бути спокійним, я про всяк випадок прив'язую до пояса довгу двадцятип'ятиметрову вірьовку, прикріплену другим кінцем до основи щогли. Звичайно, човен мій дуже стійкий, але досить мені поворухнутися, як він починає хитатися, і тоді, щоб зберегти рівновагу, я хапаюся за першу-ліпшу річ. На щастя, мені не довелося пережити ні бортової, ні кільової качки. І стає моторошно, коли подумаю, що досить однієї великої хвилі – і все буде скінчено. Навколо мене з страшним гуркотом падають водяні вали, що втрачають рівновагу під тягарем власної ваги. Коли одна з таких хвиль обрушиться на човен, то напевно покладе кінець і моїй експедиції, і моєму життю.
28 жовтня я записую в щоденник:
«Добра ознака: мені вже не ввижаються смачні страви та напої. Це найкращий доказ того, що я не голодний, бо голод – це передусім нестримне бажання попоїсти. А мені, слово честі, нічого не хочеться».
29 жовтня я вперше за всю подорож по-справжньому відчув своє трагічне становище.
Моє плавання в Атлантичному океані відрізняється од попередніх етапів подорожі не стільки тривалістю, скільки неминучістю: я вже не можу ні зупинитися, ні повернути назад чи звернутися по допомогу. Тут я – порошинка, загублена серед безкраїх просторів океану, де втрачають смисл усі звичні для людини поняття про час і віддаль. У мене мороз іде поза шкірою, коли я думаю про це. Минуло вже багато днів, але я ще й досі не зустрів жодного корабля. Зате вчора я побачив першу після відплиття з Канарських островів акулу. Вона швидко пропливла повз човен. Що ж до дорад, то до них я вже звик. Прокидаючись уночі, я милуюся красою цих риб, що пливуть поряд з «Єретиком» і залишають за собою фосфоруючі, сяючі сліди в нічному океані.
Одного разу мені спало на думку подивитися, як реагуватимуть риби на електричне світло. Засвічую ліхтар і спрямовую промінь в глибину океану. Риби одразу ж збираються зграйками навколо яскравого світла. Я милуюся їхніми граціозними рухами і переміщаю промінь. Риби слухняно пливуть за ним. Раптом сильний поштовх мало не викидає мене за борт «Єретика»: переді мною з'являється паща величезної акули. Це справжнє страховисько. Верхня частина хвостового плавця її набагато більша за нижню. Акула перевертається на спину й готується до атаки, її зуби-пилки хижо виблискують в світлі електричного ліхтарика. Кілька разів підряд акула штовхає мордою в дно човна. Може, вона хотіла вкусити його? Не знаю. Чув тільки, що, коли акула нападає на свою жертву, вона завжди перевертається на спину. Єдине, в чому не було сумніву – я неймовірно злякався: до таких гостей я ще не звик. Досі мені довелося бачити на шляху з Касабланки до Канарських островів лише одну акулу, яка пливла за «Єретиком» на значній відстані. Та ця, мабуть, народилася далеко від берегів і тому поводилася так нахабно.
Я відразу погасив ліхтарик, сподіваючись, що акула залишить мене. Проте навколо човна ще довго чути, як вона б'є хвостом по воді, обдаючи мене бризками з голови до ніг. Інколи я помічаю серед фосфоруючих хвиль її біле черево. Нарешті акулі набридає моя нерухомість, і вона пливе геть. Певно, акула все-таки хотіла вчепитися в човна. Та спробуй-но вкуси футбольний м'яч! Я знаю, що це неможливо, і потроху заспокоююсь. Незважаючи на це, я щиро бажаю, щоб такі гості більш ніколи не відвідували мене, і даю собі слово не освітлювати океанські хвилі.
Пароплави мені більше не зустрічалися, і я вирішив не засвічувати вночі сигнального ліхтаря на щоглі, щоб зберегти гас.
Настрій у мене все ще бадьорий, хоч я і страждаю від нічного холоду, нерухомості і жахливої вогкості. Все це починає хворобливо впливати на моє здоров'я. В той час я записав у щоденнику:
«У мене зліз ніготь на мізинці правої ноги, а на кистях рук виникло якесь дивне подразнення, очевидно, викликане солоною водою. Страшенно боюся, щоб у мене не почався фурункульоз: я знаю, який це буде нестерпний біль. Але заздалегідь вирішую не лікуватися, поки можна буде терпіти, щоб зробити більше спостережень, потрібних для мого досліду. Я, звичайно, взяв з собою антибіотики, але не хотів скористатися ними. Адже мені можуть закинути, що потерпілі від корабельної аварії цих медикаментів не матимуть. Ось чому я вирішив вживати ліки лише в крайньому разі.
Було смішно, а скоріше сумно бачити, як курс, прокладений на карті, дедалі більше набирає для мене характеру сухопутної дороги».
Ось іще один запис у моєму щоденнику:
«Досягнувши 21° північної широти, я зверну праворуч і візьму курс на 255° компаса замість 230°». Тут навіть цифри виглядають так, ніби це звичайнісінькі грунтові дороги. Я тоді справді вірив, що при першій-ліпшій нагоді зверну праворуч. Безмежний океан став для мене ніби містом, де я можу вільно орієнтуватися, бо знаю свою адресу.
«Я захопився записами в щоденнику і проґавив годину, в яку звичайно визначав широту. Що ж, зроблю це завтра, часу в мене досить. До речі, Колумб на таку ж подорож у цю пору року витратив 22 дні. Я ж розраховую пройти всю відстань за 35–40 днів. Треба тільки навчитися жити споглядальним, рослинним життям, бо з тих пір, як я відчув свою самотність і почав багато думати, час ніби зупинився».
Я запитую себе:
«Чи легше мені було б, якби нас було двоє? Мабуть, так. Але шкодувати тепер нема чого – це не допоможе. Сили небесні, як лютує цей пасат! Якщо моє вітрило витримає його натиск – тим краще, я швидше допливу».
У четвер, 30 жовтня, мене охоплює хвиля нестримного оптимізму, і я записую слово в слово: «Ще 23 дні!» Це означає, що я розраховую досягнути Антільських островів приблизно 23 листопада. І тут же додаю: «Якщо все буде добре».
А далі: «Сьогодні чудовий день, спокійний, без будь-яких неприємностей. Ніч була такою ж. Я поринув у спогади, пригадав свою колекцію грампластинок, коли раптом наді мною пролетів літак. Мене, звичайно, не помітили…
Будь обережний! Ти занадто часто лічиш дні, і тому час тягнеться дуже повільно. Риба стала клювати рідше, зате здобич трапляється велика. Тепер я можу щодня пити сік, роблячи надрізи на сирій рибі. А раніше мені доводилося різати рибу на дрібні шматочки, класти їх у сорочку і вичавлювати рідину.
Сьогодні 30 жовтня. Погода просто чудова… Молодий пасат починає заспокоюватися, тепер це просто справжній бриз, який жене «Єретика» в потрібному напрямі. Я перебуваю на 21° північної широти і 28° західної довготи».
Тільки пізніше я довідався, що насправді в той день був на 18 чи 19° західної довготи. Я тоді думав, що проплив уже чверть шляху і лишилося пройти всього 35° на захід і 4° на південь, приблизно 1800–1900 миль. Далі побачимо, що з цього вийшло.
У п'ятницю, 31 жовтня, я занотовую в свій судновий журнал:
«Протягом ночі вітер, на щастя, подужчав, і тепер човен знову просувається вперед. Наді мною пролетів чудовий екземпляр «водяного серпокрильця». Я спробував його піймати, пригадавши райський бенкет в день свого народження, та, на жаль, цей птах уперто не хотів іти на гічок».
Учора був чудовий вечір: по радіо передавали Сьому симфонію Шуберта. Дивно, неймовірно, але факт: усе моє плавання проходить під знаком цієї симфонії. Взагалі її виконують рідко, однак я чув її шість разів протягом 65 днів подорожі. Все-таки я невиправний оптиміст! Того ж дня записую в щоденнику: «З суботи 22 листопада я вже можу побачити землю».
Насправді побачив її й висадився на неї тільки 23 грудня, тобто на місяць пізніше. І саме в цей час у мене виникли сумніви щодо правильності моїх штурманських обчислень і висновків. О 4-й годині пополудні занотовую:
«Навігація – складна справа. Треба весь час враховувати це прокляте схилення і вносити поправки, а на моїй штурманській карті Атлантичного океану це схилення не позначено. Річ у тому, що я не знаю, чи правильно держуся курсу за компасом і справді пливу, відхиляючись на захід, чи, може, просто збільшилось відхилення стрілки компаса. Останнє призвело б до того, що я опинився б набагато південніше, ніж потрібно. Точне визначення широти могло б розвіяти мої сумніви, але швидкість човна так важко виміряти, що я практично не в змозі прокласти гаданий курс «Єретика». Мені здавалося, що за день «Єретик» проходить 80 миль (згодом я узнав, що це була неймовірна, безглузда думка) або навіть і більше (що було цілковитою маячнею), і, отже, найголовніше зараз – триматися між 17° і 18° північної широти. Якщо я йду правильним курсом, то завтра досягну 20°20? північної широти. Який чудовий пасат! Я, очевидно, перебуваю на 26°40? (насправді я перебував приблизно на 18° західної довготи). Значить, лишається пройти ще 33° на захід, тобто близько 1700 миль. За день я проходжу 80 миль – отже, 1700–1800 миль я пройду за 22–23 дні».
Згодом я додаю: «Все мусить так і бути, коли й надалі дутиме сприятливий вітер. Хіба ж я гірший мореплавець, ніж Христофор Колумб!»
Ох, оця самотність! У той день, коли я зробив цей характерний запис, ти мене не на жарт занепокоїла! Я чудово розумію різницю між самотністю й ізольованістю. В нормальних умовах завжди можна покінчити з ізольованістю. Для цього досить вийти на вулицю або подзвонити по телефону, щоб почути голос друга. Інакше кажучи, ізольованість можна «ізолювати». Але самотність! Цілковита самотність нестерпна. Горе тому, хто самотній! Мені здається, що навколо мене – безмежна самотність, яка налягла з усіх боків і тисне на моє серце й душу.
«Сьогодні, 1 листопада, я досяг 20° північної широти і звернув праворуч. Я прямую на захід з невеликим відхиленням на південь. Але відхилення все ж є. Постараюся піднятися на кілька градусів угору. Міняю галс – вітрило переміщується з правого борту на лівий. Якщо нічого не станеться, воно залишиться в такому положенні аж до прибуття на Антільські острови.
Мушу сказати, що я зовсім перестав керувати човном; закріпив руль так, щоб мій курс точно відповідав показам компаса, і вже не торкався стерна ні вдень ні вночі. Тільки коли-не-коли, приблизно через кожні дві години, треба було легенько натиснути на румпель, щоб скерувати човен на правильний курс, од якого він трохи відхилявся.
Вночі я спав у постійній вогкості; вона не зникала навіть удень. А проте я спав по дванадцять годин на добу. Можуть спитати, як міг я стільки спати в таких умовах? Можливо, я спав тому, що довіряв своєму човну. Тепер я вже знав, що «Єретик» витримає натиск хвиль, які весь час сунули на нього звідусіль. Я знав, що коли навіть величезний страхітливий вал упаде на човен, то хоч це й буде небезпечно, він ніколи не перевернеться. Я дотримувався простої, але втішної логіки: якщо зі мною нічого не сталося вдень, то чому повинно статися вночі?
Вночі я ніколи не вкривався з головою. Насунувши брезент по шию, лежачи горілиць, я засинав під небесним зоряним шатром… Ніколи більше я не бачив такого феєричного зоряного неба, як в Атлантичному океані. Зоріли зорі. Час від часу мені світив небесний нічник – місяць.
Дме постійний і спокійний пасат. Читати багато я не наважуюсь: боюся, що не вистачить батарейок, а що я тоді робитиму без них? Напруга їхня помітно зменшилася. Доведеться економити світло.
Щодня я роблю одні й ті ж обчислення і кожного разу одержую дуже оптимістичні результати, які ніби кажуть мені: десь 23 листопада ти ступиш на землю, десь 23 листопада ти ступиш на землю, десь… Мені здається, що я вже досягнув 27°30? західної довготи. Кількість птахів помітно зменшилася, риба ловиться трохи гірше. Доводиться витрачати на ловлю більше часу: близько двох – двох з половиною годин щодня. Досі я ще не зустрічав саргассових водоростей. А втім, воно й зрозуміло: адже я навмисне відхилився на південь, щоб з ними не зустрічатися. Я помітив, що широта моя змінилася, бо зараз найкраще чути французьку радіостанцію Дакара. Довгота теж: в ефірі стало чути американські радіостанції. А взагалі в ефірі над Атлантичним океаном панують дві нації – англійці і росіяни.
Неділю 2 листопада я навряд чи забуду, – в цей день я мало не став жертвою власної необережності. «Та чи міг я зробити інакше?» записую в щоденнику. Звичайно, міг.
Ось уже кілька днів я почуваю себе гірше. Від незвичайної їжі і постійної вологості на тілі в мене з'явилися дрібні, дуже болючі прищі, які завдають мені справжніх мук. Щоб не ятрити їх, я намагаюся завжди спиратися на єдину надувну подушку. І ось через якийсь необережний рух вона впала за борт. Коли я помітив це, подушка вже відпливла на кількасот метрів од човна. Я спустив вітрило, кинув за борт плавучий якір, пірнув і поплив до неї. Плавець я непоганий, і через кілька хвилин подушка була у мене в руках. Але який жах охопив мене, коли, повертаючись до «Єретика», я помітив, що він оддаляється від мене, і, незважаючи на всі мої зусилля, відстань між мною і човном збільшується! Плавучий якір, цей водяний парашут, чомусь не розкрився і плив на хвилях, наче ганчірка. Ніщо не спиняло човна, і його несло все далі й далі. Я так втомився, що вже не в змозі був наздогнати втікача… Ще б трохи – і «Єретик» плив би далі без мене…
Перед запливом через Ла-Манш у 1951 році я почував себе дуже добре і міг без відпочинку пливти двадцять одну годину. Але тепер я був таким кволим і знесиленим після стількох злигоднів та багатьох днів цілковитої нерухомості, що не зміг би довго протриматися на воді. А тому, кинувши свою надувну подушку, я щосили поплив кролем. Присягаюся, що навіть під час змагань з Буато-старшим в Лас-Пальмасі я напевно не розвивав такої швидкості! Спочатку відстань між човном і мною помітно зменшилася, але потім у мене вистачало сил тільки на те, щоб підтримувати цю відстань.
Раптом «Єретик» уповільнив хід. Я підплив до нього і насилу здерся на борт. Виявилося, що якимось чудом стропи плавучого якоря розплуталися і парашут розкрився.
Ця подія настільки змучила мене фізично й морально, що я поклявся ніколи більше не купатися в морі аж до самого кінця подорожі.
Стосунки з морськими сусідами поволі налагоджуються. Мене супроводжує досить симпатична сімейка. Вона складається з п'яти чи шести дорад і кочурки-буревісника, що кожного дня прилітає до мене рівно о четвертій годині. Цей невеличкий птах з білими плямами на хвості нагадує веселих паризьких горобців. Просто не віриться, що ця пташка долає таку величезну відстань і знаходить собі якусь поживу серед океану! Вона завжди наближається до човна з боку корми і починає бігати по хвилях, бо вміє чудово ходити по воді. А коли сонце сідає, птах летить геть.
Доради ж поводяться, як вірні друзі, і не покидають мене цілу добу. Я їх добре розпізнаю. Ще в перший день плавання, намагаючись підчепити деяких з них саморобним гарпуном, я завдав їм ран, які ще й досі не загоїлись. До речі, в морській воді рани у риб загоюються так само погано, як і в людей. В однієї з дорад лишилася виразка на спині завбільшки з монету в сто су, в другої – під боковим плавцем. Так я розрізняю п'ять чи шість риб, кожній з яких дав ім'я. Найбільшу звуть Дора. Вона невідступно пливе поряд з човном, але тримається насторожі, добре пильнуючи, щоб її не загарпунили вдруге. Час від часу Дора пірнає під човен або, перевернувшись набік, дивиться вгору, причому весь час поглядає на мене. Коли вітер вщухає і швидкість човна зменшується, всі доради пірнають під човен і починають бити хвостами по резинових поплавцях, ніби питаючи, чого це я так повільно пливу. До цих дорад весь час приєднуються інші, і от саме їх я й ловлю. Це справа нескладна: до тонкої жилки прив'язую гачок-трійник, наживляю летючу рибку, підібрану ранком у човні, і кидаю снасть за корму. Наживку тягну за собою так, щоб вона стрибала на поверхні, наче жива. Доради накидаються на неї, щоб проковтнути. Мить – і одна з них уже на гачку! Всі новенькі незмінно ловляться на цю хитрість, але старі досвідчені доради навіть уваги не звертають на неї – вони добре знають мене!
Вночі 3 листопада в чорній воді спалахує справжній феєрверк, і я витягаю з глибини страшну, схожу на змію рибу з довгими іклами, з яких у темряві капає біляста отрута. Цікаво, що вона відчайдушно билася, поки була у воді, але як тільки я витяг її, риба одразу ж завмерла. Звичайно піймані риби ще довго підстрибують і тріпаються в човні, а в цієї – жодної конвульсії. Це, очевидно, пояснюється тим, що страховище, яке я вловив, було глибоководною істотою. В нього величезні порівняно з головою очі і страшні довгі зуби. Тоді я ще не знав, що це за дивна риба. Чудисько кольору міді вчепилося в мій спальний мішок, вимазавши його липким і, очевидно, отруйним слизом. Не дуже приємна здобич! Я обережно беру химерну рибу за хвіст і кидаю у воду.
Тільки згодом я дізнався, що мені «пощастило» зловити змієподібну макрель, або гемпілуса. Таке саме страхіття стрибнуло вночі прямо в спальний мішок до одного з членів екіпажу «Кон-Тікі». Мабуть, спальні мішки чимось приваблюють риб цієї породи, бо моя теж зловилася вночі і теж вчепилася в спальний мішок! Після цього я став користуватися ним з великою обережністю. Варто мені було згадати про органічні отрути, що ними південноамериканські індійці змащують вістря своїх списів і стріл, як при одному погляді на мішок мене охоплював жах.
Того ж дня, об 11-й годині, я побачив миль за десять від «Єретика» корабель. Мене не помітили.
«Потерпілий, бідний брате мій! Коли хочеш урятуватися, розраховуй тільки на власні сили! Я опинився між кораблем і сонцем, і мене не помітили. Яка досада! Адже корабель зупинився, щоб визначити свої координати, і стояв хвилин десять, не менше! Мої близькі могли б одержати від мене вістку. Цей корабель іде на північний схід, певно, з Америки до Азорських островів» [20] 20
Треба не забувати, що я припустився помилки, визначаючи своє місцеперебування; я думав, що перебуваю західніше, ніж це було насправді. Тому цей корабель, мабуть, ішов од островів Зеленого Мису до Канарських островів. (Прим. автора.)
[Закрыть].
Коли б у цей час я знав, що готує мені доля! Я зробив нову помилку у своїх обчисленнях. У навігаційному довіднику вказано годину заходу сонця для нашої широти при нульовій довготі. Нормально мене повинно зносити на 4' на кожний градус. В довіднику також визначено час, коли сходить та заходить місяць. Але моя гадана довгота, на жаль, зовсім не відповідає довготі, визначеній опівдні і під час заходу сонця, і разом з тим точно відповідає довготі, яку мені дає час заходу місяця. не зна, яку ж вважати правильною? Лише пізніше я довідався, в чому річ: один офіцер військово-морського флоту пояснив мені, що це явище було викликане рефракцією.
Щоб згаяти час і зміцнити пам'ять, починаю розважатися головоломками. Раніше я був зовсім байдужий до математики, а тепер цілими днями займаюсь обчисленням, підраховую в думці середню швидкість «Єретика», ділю 2700 миль, які мені треба пройти, на середнє число миль, які проходжу за добу, щоб дізнатися, скільки днів ще мене носитимуть течії та вітер. Варіюючи середню швидкість, я роблю ці підрахунки сьомий, восьмий, дев'ятий раз…
Цього ще не вистачало! Я починаю вірити в прикмети і стаю марновірним. Що ж, марновірство – супутник і друг самотності. Якщо, наприклад, я відразу не знаходжу люльку, коли хочу курити, то вбачаю в цьому дуже погану прикмету. Перед відплиттям з Канарських островів мої друзі подарували мені маленьку ляльку. Інколи, дивлячись на ляльку, я в думках звертаюся до неї. Потім навіть починаю говорити вголос, розповідаю, що збираюся робити в майбутньому. Відповіді, звичайно, не жду: поки що це не діалог. Вона почне розмовляти зі мною пізніше. А в цю хвилину мені просто хочеться поговорити – переконатися в тому, що я справді живу.
Я вже добре вивчив морехідні якості свого човна. Коли «Єретик» іде з нормальною швидкістю, а вітер помірний, я визначаю приблизну швидкість по тому, як натягнутий шкот.
Вітер, що вже два дні, як ущух, знову почав загравати з вітрилом, і тепер в середньому я роблю 4 вузли. Просто чудово! Коли б так було весь час, то за двадцять днів…
Вівторок, 4 листопада. Визначив довготу за місяцем. Від моєї гаданої довготи вона відрізняється на 3°, а від того, що показує сонце, – на цілих 9°! Тепер я вже нічого не розумію. Батареї розряджаються, і приймач працює ледве чутно. Власне, його можна слухати тільки ввечері, коли станції чути найкраще. Орієнтуватимуся на свої гадані координати, роблячи максимальні поправки за місяцем. Учора держав курс прямо на захід; сьогодні перебуваю на 18°58? північної широти. А п'ять місяців тому ми пливли біля берегів Менорки і хотіли зробити першу зупинку. Скільки відтоді збігло часу, які простори лишилися позаду!
Вже 6-та година вечора, а я ще не зловив свій «обід». І найприкріше те, що навколо човна аж кишить риб-лоцманів. О 7-й годині я нарешті витягнув свій «обід». Спать лягати натщесерце не доведеться. Навколо мене пірнають дельфіни і кружляє біла чайка-красуня. Хвилі невеликі, погода чудова, а вітер середній. Саме такий, як треба: «Єретик» іде на повний хід. Коли б так було весь час!
Якщо нічого не станеться, через дванадцять днів я згорну «штурманку» адмірала і користуватимуся спеціальною картою Карібського моря. Тоді мені лишиться пропливти якихось шістсот миль, таку ж відстань, як від Касабланки до Лас-Пальмаса.
Я вже давно не засвічував уночі сигнального ліхтаря і зараз починаю шкодувати, бо кораблі не помічали мого човна. А я ж мав нагоду послати рідним бодай якусь звістку про себе! Ця думка гнітить. До того ж у мене більше немає чого читати. Перед відплиттям постала давня проблема: які книжки взяти в експедицію, що триватиме кілька місяців? Намагаючись поєднати всі жанри, я взяв том Мольєра, повне зібрання творів Рабле в одному томі, Сервантеса, том Ніцше, драми Есхіла двома мовами, Спінозу, вибране Монтеня, а з музичних партитур – «Страсті» Баха і квартети Бетховена.
«Я вже не вірю, що можу зустріти якийсь корабель. Океан – вимерла пустеля, нікого немає, я зовсім самотній. Коли досягну 50° західної довготи, тобто днів через десять (тоді я наївно вірив у це!), якщо тільки кораблі не зустрінуться раніше, – почну засвічувати сигнальний ліхтар».
* * *
Останнім часом мене частенько відвідують акули, та я вже звик до таких візитів і ставлюся до цих хижаків з глибоким презирством. Жалюгідні боягузи! Досить їх тільки стукнути легенько по носі, і вони одразу ж кидаються навтіки. Звичайно все це відбувається так: акула наближається і починає штовхати мордою човен. Я хапаю весло і, розмахнувшись, щосили б'ю акулу по голові; переляканий хижак блискавично пірнає і зникає в глибині. Мої друзі доради, мабуть, тішаться з цього видовища, проте все ж, коли з'являється страшна потвора, вважають за краще триматися на пристойній відстані.
Певно, доради ставляться до мене з глибокою довірою та повагою, бо навколо «Єретика» їх збирається чимдалі більше.
5 листопада я став свідком справжнього феєричного спектаклю. Я часто зустрічав зграйки летючих риб. Звичайно вони вистрибують з води і летять якусь мить над хвилями, наче планери. Але коли на них кидаються мої доради, летючі риби починають перестрибувати з гребеня на гребінь. Злегка торкаючись хвостом поверхні води, вони одночасно відштовхуються плавцями, наче крильцями, щоб злетіти проти вітру і втекти від переслідувачів.
