Текст книги "Один в океані"

Автор книги: Ален Бомбар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

ЯКА ДОВГОТА?

Неділя, 16 листопада. Ось уже чотири тижні я пливу в океані. Цілий місяць… Уперше за чотири дні я зміг визначити свою широту. Признаюсь, мені було трохи страшно, але виявилося, що «Єретик» залишився на 17-й паралелі, точніше на 16°59?. Це ж зовсім непогано. Значить, я пристану до берега десь між Гваделупою, Монтсерратом і Антігуа. Що ж до дня прибуття, то я розраховую дістатися до суходолу між двома суботами: 22 і 29 листопада, коли, звичайно, нічого особливого не станеться. Ласкаво світить сонце, дуже тепло, летять бризки…

16 годин. Пильнуй! Ще одна риба-меч! Цього разу значно менших розмірів. Вона трохи покрутилася навколо човна і зникла, однак мені це не дуже подобається.

Понеділок, 17 листопада. Сьогодні дме добрий вітер, і «Єретик» мчить уперед. Для мене настають важкі дні: я не знаю, наскільки точно визначаю координати. От коли б зустріти якесь судно, щоб уточнити своє місцеперебування! Загалом мені лишилося пройти приблизно 500 миль. Було б дуже прикро зазнати невдачі саме зараз!

Небо все ще підозріле. Та все одно я йду вперед. Теоретично я зможу побачити землю через шість днів. Я дуже стомився і мрію про теплу ванну, сухе взуття, суху постіль, смажене курча і літр пива.

Вівторок, 18 листопада. Сьогодні настрій у мене кращий, але все це тягнеться занадто довго і докучає. Я вже починаю заздалегідь думати про те, в якому місці мені вдасться причалити. Коли я лишуся на тій самій довготі, то підійду до берега або в Порт-Луї, або в Пуент-а-Пітр (Гваделупа). Обидва ці порти захищені од вітру, і, отже, мені важко буде зайти в якийсь із них. Коли не пощастить пристати в Пуент-а-Пітр, спробую досягти північного узбережжя Гваделупи або островів Дезірад чи Марі-Галант. Найгірше, коли зі мною щось трапиться вже біля самого берега. Це було б так безглуздо, що я не хочу навіть вірити в таку злу долю. А втім, ще рано ділити шкуру невбитого ведмедя.

Середа, 19 листопада. Сьогодні визначив свою широту і стурбувався: мене віднесло, порівняно з учорашніми координатами, миль на 20 південніше. Після перевірки виявилось, що я просто помилився. Ху! Аж полегшало!

Опівдні я визначив своє місцеперебування. Робити мені більше нічого, і час плине повільно. Звичайно вранці я ловлю риби стільки, скільки мені треба на цілий день, і потім не знаю, як згаяти час. Лишається тільки думати, коли я припливу. А дні такі довгі!

Сонце яскраве, але погода ненадійна. Добре, що хоч маю можливість провадити свої медичні спостереження і читати. Вранці знову сіяв дощ.

Четвер, 20 листопада. «Єретик» пливе точно на захід по 16°48? і в такому разі повинен досягти берега між Гваделупою та Антігуа. Коли так піде й далі, спробую причалити біля Гваделупи, бо це французька територія. Сьогоднішня ніч була чи не найспокійніша за весь час плавання. Бачив багато птахів.

П'ятниця, 21 листопада. Що ближче підпливаю до землі, то більше мене охоплює сумнів, чи правильно я визначаю свої координати. І все ж помилки не повинно бути!

І досі не зустрів жодного судна. Правда, під час подорожі до Канарських островів я зустрів теж тільки два кораблі і до того ж у кількох милях від берега. Цікаво, що птахів я бачу тільки вранці, коли вони летять на схід, і ввечері, коли вони повертаються на захід. Очевидно, їх польоти зв'язані із землею. Це непогана прикмета.

Погода мінлива, але загалом добра. Вітер то сильний, то ледве дише. Швидше б уже припливти!

Субота, 22 листопада. Вітер ледве повіває, і «Єретик» повзе, мов черепаха. При такій швидкості мені потрібно буде ще днів вісім. Останні дні, як я й сподівався, дуже тяжкі. Мимоволі впиваюсь поглядом у горизонт. Можна збожеволіти, до чого ж хмари бувають схожі на землю! Та я знаю, що побачу її не раніше ніж у понеділок. Тільки б побачити, нехай навіть мені доведеться цілий тиждень простояти на місці, не маючи змоги причалити.

Птахів з островів стає все більше. Коли б я тільки знав, що воно значить. Поки що не видно жодного корабля. Хоч би подув бодай легенький вітрець!

Неділя, 23 листопада. Вже шосту неділю я зустрічаю в океані. Сподіваюся, це буде остання. Знову подув вітер, цього разу постійний. Якщо він не вщухне, я припливу до берега у вівторок чи в середу. От тільки не знаю, де пристану, бо «Єретика» відносить на північ.

Зустрів дивовижних риб, схожих на баліст, але з двома плавцями, як в акули. Спробував зловити хоч одну, бо летючі риби мені вже остогидли, але марно.

17 годин. На південному сході збирається чергова короткочасна гроза. Цікава тут погода: то світить яскраве сонце і на небі ні хмаринки, то, навпаки, заливний дощ. З однієї крайності в іншу.

Гроза насувається. Що зі мною буде? А втім, я вже не так хвилююсь. Якщо навіть і здійметься буря, берег недалеко! Цього ранку я бачив разом трьох «солом'яних хвостів», а в моєму довіднику для потерпілих сказано: «Три білохвости поряд означають, що земля не далі як за 80 миль». Більше того, в ту мить, коли з півдня насунула грозова хмара, я побачив птицю фрегат. Той самий довідник каже: «Фрегат ніколи не ночує в морі і не залітає далі ніж за 100 миль від берега. Тільки одного разу зустріли фрегата, як виняток, за 300 миль від найближчого острова». Все це знову переконує мене, що я недалеко від землі.

Ще до того, як вдалині з'явилися перші ознаки бурі, я відчув якесь занепокоєння. А втім, занепокоєння – може, це навіть і не те слово. Швидше це було панічне бажання сховатися, врятуватись, утекти – куди саме – я не знав, та мені було й байдуже, аби тільки втекти. Розкривши морський довідник, я почав перечитувати розділ про тайфуни. Небо було рожеве, все в золотих блискітках, і тільки на обрії виднілося кілька чорних плям. Скільки я не вдивлявся, не міг помітити нічого небезпечного. Та, незважаючи на це, мене охопило таке передчуття, ніби ось-ось має щось трапитись. Як мені хотілося кудись сховатися від катастрофи, що насувалася!

Уже згодом, на острові Барбадос, я довідався, що кораблі, які пливли за кількасот миль північніше від мене, теж потрапили в зону тайфуну. Моряки цих кораблів пережили таке ж почуття тривоги, як і я.

Чорна смуга перекреслила зліва направо весь горизонт позаду «Єретика» і затулила сонце. Поступово стає холодніше. Чорна хмара насувається немов залізна завіса, і схоже на те, що вона незабаром закриє все небо.

Вітер дув з неослабною силою, аж поки хмари не пішли в наступ. Океан лишався спокійним, і я сподівався, піднявши вітрило, втекти від бурі. Але незабаром стало чути вже знайомий мені характерний шум, схожий на потріскування або віддалену кулеметну стрільбу: хмара несла заливний дощ. Здавалося, ніби тисячі соснових шишок тріщать у полум'ї лісової пожежі. І тоді ураган, немов скажений звір, кинувся на мене.

Я вже не раз помічав цікаве явище: буря завжди супроводжується вітром, який зовсім не залежить від неї. Коли здійнявся сильний вітер, я вирішив за всяку ціну скористатися ним і, доки зможу, не спускати вітрила.

Я намотав шкот на руку, щоб відразу ж його послабити, коли налетить шквал.

Зненацька серед дня настала темна ніч. У світлі блискаючих струменів води я побачив, що моє вітрило напнуте до краю і щомиті може тріснути. Це тривало недовго, але було жахливо. Цілу годину я мчав серед розбурханих стихій, управляючи тільки шкотом. Через годину ураган випередив «Єретика», але шкот до крові натер мені руку.

Як тільки грозові хмари попливли далі, вітер одразу вщух, наче його й не було. Вперше з часу відплиття «Єретика» з Канарських островів моє вітрило зморщилося, залопотіло і нарешті обвисло. Досі мені здавалося, ніби я вже переніс найважчий етап подорожі: місяць поганющої погоди, рвучких вітрів і дощів. Насправді це було не так.

Найпідступніший ворог парусних кораблів – мертвий нескінченний штиль – чатував мене попереду.

Думаю, щоденник мого плавання найкраще розповість про тугу і відчай, які охопили мою душу.

Понеділок, 24 листопада. Це таки правда: не кажи гоп, поки не перескочиш! Буря принесла з собою південний вітер. Тепер я за допомогою кіля ледве можу держатися курсу 320° за компасом, тобто значно відхиляючись на північ. Дуже боюся потрапити в Гольфстрім, бо тоді «Єретика» остаточно пожене на північ. У цей час я думав, що перебуваю біля злиття північної екваторіальної течії та Гольфстріму. Тоді мені довелося б пливти ще місяць. Якби мене віднесло на північ до 23–24°, то на довершення всього я страждав би й від холоду, бо стає прохолодно. Адже зараз зима! Коли б пощастило зустріти якесь судно! Хоч би вітер змінився. І треба ж, щоб отаке сталося миль за 90 від Дезірад! Це вже, мабуть, тільки мені так не щастить. Ось і пасат не дме там, де він мусить дути… Я боюся, що це триватиме дуже довго.

15 годин. Вітер усе той же, але настрій покращав. Недарма ж «Морський довідник» запевняє, що пасати стихають випадково і ненадовго. Але все одно це дуже затримає мене, бо зараз Гваделупа лежить за 100 миль. Розраховувати на неї не доводиться. Тепер краще держати курс на Барбуду [21] 21
  Барбуда лежить між 17°40? північної широти і 60°50? західної довготи; Барбадос – між 13°10? північної широти та 59°30? західної довготи. (Прим. автора.)


[Закрыть], що знаходиться за 120 миль од мене, або ж Пуерто-Ріко, який знаходиться за 400 миль. Отже, мені доведеться пливти ще тиждень, коли встановиться вітер, а як ні – то півроку. Мої координати змінилися. Я піднявся на 19' північніше і перебуваю на широті, що проходить між Барбудою та Антігуа. Де ж цей, в біса, вітер! Треба ж, щоб так не пощастило майже наприкінці подорожі. Хоча б корабель побачити!

Але навколо – пустеля.

Вівторок, 25 листопада. З вест-зюйд-весту прилетів помірний, але сприятливий вітер. Мені вдалося спуститися на 11 миль південніше до 17°5?. Все це добре, але клята буря змучила мене. Починаються важкі, виснажливі дні. Чи правильно я визначив довготу? Чи справді найближча земля знаходиться за 60 миль од мене? Завтра я обов'язково мушу побачити землю. Інакше я не уявляю, де перебуває «Єретик». Я – наче той заблудлий подорожній, який знає напрямок, але не знає, скільки йому ще йти. За найпесимістичнішими обчисленнями, я міг би збочити на 7° східніше, тобто бути миль за 400 від берега. З такою швидкістю доведеться бути в дорозі ще днів шість. Не слід занепадати духом принаймні до вівторка 2 грудня. Коли ж і тоді я не припливу до землі, то не знаю, що й думати.

Як повільно минають дні! Зникла навіть моя стара знайома кочурка, що завжди прилітала рівно о четвертій годині. А позавчора ж вона ще гостювала в мене. Досі я бачив її щодня. Може, тепер вона полетіла на берег або далеко в океан? Ніяких ознак людини.

Здається, з океану просто зникли всі кораблі, а з неба – літаки.

Середа, 26 листопада. Ранком, ще вдосвіта, знову бачив двох фрегатів, тих самих, що не залітають далі як на 100 миль од берега… Ще один доказ!

Як і поблизу Канарських островів, видимість дуже погана, не більше як 15 миль. Я нічого не бачу, а ці острови розташовані за 30 миль один від одного. Тільки б не повторилася історія з Канарськими островами: я мало не проминув їх у тумані. Коли б знаття, то поплив би на південний захід до Пуерто-Ріко.

А що, коли пройду мимо цього острова, не помітивши його? Шкода. Позавчора було видно навколо, мабуть, миль на сорок! Проклята буря! Вирішую спуститися на паралель Гваделупи і пливти між 16° і 16°30?.

15 годин. Повзу, немов черепаха. До Антігуа ж, мабуть, не більше як 60 миль, а я ледве просуваюся вперед. За день я пропливаю 30 миль – виходить, берег взагалі чорт знає де, бо останні двісті миль я б уже давно проплив. Врешті, це питання часу, невелика різниця – сорок вісім чи сімдесят дві години (!). Як довго, особливо тепер, коли, на мою думку, до берега зовсім близько! Я не можу собі уявити, що, можливо і майже напевно, в наступний вівторок стоятиму на твердій землі. Навіть думка про це здається дивною й неприродною.

Четвер, 27 листопада. Як повільно пливе «Єретик»! З неділі я зробив щонайбільше 20 миль. При такій швидкості я досягну Антільських островів у наступний вівторок або середу. Отже, ще мучитися днів десять! Я страшенно боюся проминути острови, бо видимість дуже погана. Весь час пильно вдивляюся в горизонт – це дуже втомлює. Цілісінький день напружую зір, а темних окулярів, щоб захистити очі від сонця, в мене немає.

Жодного тобі корабля, літака чи бодай птаха. Ні, з мене досить (підкреслено в моєму щоденнику). Сорок днів – це більш ніж досить.

18 годин. Добра прикмета: на човні муха.

Отже, земля наближається.

П'ятниця, 28 листопада. 9 годин. Сьогодні вранці знову нічого не видно, і це мене серйозно непокоїть. Уже сорок один день, як «Єретик» в Атлантиці… Довгота, яку я визначив за заходом місяця, підтверджує мою думку, що земля близько, може, до неї лишилося якихось миль 60. І хоч я перебуваю зараз на правильній широті, все ж ледве просуваюся вперед.

Бачив на хвилях електричну лампочку… Чого тільки не зустрінеш в океані! Та я по самі зав'язки ситий цією дивиною.

19 годин. Повіяв легенький вітерець. Такого не було вже днів вісім. Коли він не вщухне, я побачу землю через вісімнадцять годин.

З понеділка, 3 листопада, не зустрів жодного корабля.

Субота, 29 листопада. Насмішка! Вітер дув точно десять хвилин. Розпечений диск сонця висить прямо наді мною. Під тентом 38–39°. Штиль, спека, не видно ні землі, ні кораблів, ні літаків, і навіть жодного птаха – хоч помирай з відчаю.

Тепер я майже не просуваюся вперед і пропливаю за годину півмилі, не більше. Так мені доведеться пливти ще днів десять-дванадцять. А мені ж казали, що пасати панують в Атлантиці і дмуть аж до берега! Боюся навіть думати про свою родину: там, мабуть, усі божеволіють. Коли б я міг послати вістку про себе якимось кораблем! Але навколо – нічого, нікого… Тільки безмежний, невблаганний океан!

Прив'язав ніж до весла і загарпунив балісту, але їсти її не наважуюсь. В одній книжці сказано, що баліста їстівна риба, в іншій – що вона отруйна. Ні, краще утриматися. Добре було б, якби спеціалісти все-таки зупинилися б на чомусь одному.

19 годин. Знову, як і вчора, здійнявся вітер. Тільки б не стих. До човна наближається якась невідома мені риба. Та це ж велика баракуда! Мені б дуже хотілося піймати її, але вона, мабуть, сама не від того, щоб поласувати моїм м'язом.

Неділя, 30 листопада. Ось уже цілий тиждень я зовсім не просуваюся вперед. Прокляття на тих, хто запевняв мене, ніби пасати дмуть до самого берега! Вісім днів мертвий штиль, ніяких надій на якісь зміни.

Пасат просто обманщик: він супроводжує вас три чверті подорожі, а потім кидає. І зважте, що це в найсприятливішу пору року! Що ж, треба скоритися. Коли я проходитиму щодня приблизно 30 миль, або в середньому 55 миль за весь час подорожі, то підійду до берега в неділю 7 грудня. Потерплю з тиждень, але потім – здаюсь.

Понеділок, 1 грудня. От тобі й маєш! Минув листопад, а я так і не побачив землі. Пробую визначити свою довготу: схід місяця дає мені 50°, а захід – 60°. Нічого не розумію! Цього вечора має зійти повний місяць. Побачимо.

Піднявся помірний сприятливий вітер, і я трохи просунувся вперед. Зате вночі знову панував цілковитий штиль. Де бісового батька, я знаходжуся – за 40 чи за 1200 миль од берега?

Палюча спека. Повитий серпанком обрій порожній.

Коли б у мене були батарея для радіоприймача і хронометр, я зміг би точно визначити свою довготу.

15 годин. Тримаюся тієї ж широти. Легенький вітер пестить обличчя. Ніби для того, щоб підбадьорити мене, прилетів фрегат, уже четвертий за ці п'ять днів. Оскільки їх зустрічають найдалі за 300 миль од берега, а першого з них я бачив п'ять днів тому, можна вважати, що до берега лишилося миль 100. Не втрачати надії!

18 годин. І навіщо мені треба було розглядати свої фотографії… Франція, Касабланка, Лас-Пальмас!.. Від цього настрій у мене тільки погіршав. Моя експедиція затягнулася, і весь трагізм у тому, що я не знаю навіть, де перебуваю. Мені здається, що лишилося не більше як 200 миль, але коли я допливу – післязавтра, через десять, двадцять, тридцять днів, – невідомо. Інколи мені хочеться знову опинитися на Канарських островах. Але я знаю, що тоді клята гордість не дала б мені спокою.

З'явися зараз на горизонті хоч один корабель чи було б у мене радіо, я не почував би себе таким самотнім. Який я злий на «спеціалістів», що запевняли мене, ніби до кінця подорожі вітер буде північно-східний чи східний. Насправді вітру зовсім немає або він дме (після минулого урагану) з південного сходу.

Вівторок, 2 грудня. (В мене був гнітючий настрій, і тому записи в щоденнику, які відносяться до цього періоду, важко читати).

На обрії – нічого. Океан пустинний. Сьогодні вранці бачив птаха нового виду. Згідно з довідником, він теж не залітає від берега далі як на 100 миль.

Коли б вітер весь час був такий, як на початку плавання, я б дістався до землі ще тиждень тому, але вітер дме лише п'ять-шість годин на добу, менше навіть, ніж під Касабланкою. То що ж, виходить, я так ніколи й не подолаю цих 200 чи 300 миль? Пройти за місяць 2500 миль і стільки ж часу витратити на якихось 300 миль!

Знову моє вітрило висить, наче ганчірка. Збожеволіти можна! Я потроху стаю песимістом. Мій експеримент тривав нормально сорок чотири дні, і було б просто безглуздо, коли б він зазнав невдачі саме наприкінці!

Чого б я тільки не дав, аби повідомити рідних про свою долю! Але навколо мертва пустеля, ні літака, ні корабля! Ну й гидота ця «Raft Воок». Вона хоч кого може збити з пантелику і довести до божевілля своєю нісенітницею про птахів.

15 годин. Не розумію ще однієї речі. Я повинен би зараз вживати всіх заходів, щоб мене не зносило на південь, але вже десять днів віє нещадний вітер саме з півдня. Ну, чи не диво? Де ж північно-східний пасат? Він дме точнісінько з південного сходу. Отже, ще один день змарновано. На щастя, таких зовсім безхмарних днів небагато, бо інакше мій мозок, мабуть, уже давно розтопився б. На обрії збирається велика гроза.

Середа, 3 грудня [22] 22
  Для опису плавання, що проходило в ці дні в драматичних обставинах, автор використав нотатки з свого судового журналу. (Прим. автора.)


[Закрыть]. Все остогидло. Знову повіяв північно-східний пасат, але дуже слабкий. Зате перед цим він дув взагалі із заходу, це було зовсім мило!

11 годин. Зненацька подув пасат, та такий сильний, якого не було вже протягом тижня. Давай, друже!

15 годин. Мої запаси прісної води помітно зменшилися. Добре, коли б пішов дощ, тільки не дуже великий!

18 годин. Пролетів ще один фрегат; протягом останнього тижня я вже втратив їм лік. Тим часом англійський довідник «Raft Воок» твердить, що фрегат не зустрічається далі як за 100 миль від берега. Сподіваюся, що все це відноситься тільки до даного птаха, коли б це стосувалося й інших, то я вже давно пристав би до берега. Сто чортів, як же хочеться пити! Ех, зараз би випити одразу літр молока!

Четвер, 4 грудня. На горизонті нічого нового, нічогісінько. В мене починається виснаження всього організму.

Сьогодні до мене прилетів метелик, а вранці я бачив павутиння, яке летіло в повітрі. Отже, якщо зважити на все це – земля не повинна бути далеко. Але ні кораблів, ні літаків не видно.

П'ятниця, 5 грудня. Може, земля лежить за якихось кілька десятків миль од мене, а я не можу дістатися до неї, бо немає вітру. Сили мене майже покинули. Коли так триватиме й далі, «Єретик», звичайно, допливе до землі, але в ньому буде вже мій труп. Сонце пече немилосердно, на небі жодної хмаринки. Я вже нічого не розумію і не знаю, де перебуває «Єретик». Моє останнє побажання: коли «Єретик» приб'є до берега разом з моїм трупом, хай хтось за мене все-таки надає ляпасів авторові книги для потерпілих на морі. Вона створена тільки для того, щоб вбити в нещасних останню надію на порятунок. Наприклад, у цій книжці написано: «Значна кількість фрегатів свідчить про те, що земля недалеко, миль за 100». Тиждень тому я бачив їх немало, а проплив з того часу миль 300. Отже, автор – нечесна людина, бо свідомо пише брехню або ж пише І про те, чого сам не знає і про що йому краще І взагалі не писати! Це ж саме стосується і тих, хто дав опис пасатів. Видно по всьому, що вони ніколи не плавали в цих місцях. Передайте цим «спеціалістам», що в районі Антільських островів у листопаді—грудні два дні вітер, а десять – мертвий штиль.

Невеличка задача: човен рухається із середньою швидкістю 100 метрів за годину; визначте, скільки потрібно часу, щоб подолати 150 кілометрів, які відокремлюють мене од землі, якщо вона взагалі існує?

В усякому разі я умру раніше, згорю на сонці, знесилений спекою та голодом. Мені здається, що всі сили змовилися проти мене. З самісінького ранку я варюся на пекучому сонці, а вгорі – хоч би хмаринка, в той час як зовсім близько – метрів за 800, небо вкрите суцільними хмарами. Просто дивно, до якої міри оволодіває нами на морі манія переслідування. Здається, ніби все проти тебе, і нічого не ладиться. Маленькі хмарки ледве пливуть собі – їх жене легенький вітер. А в мене таке враження, ніби вони навмисне обходять сонце, аби тільки не пройти перед ним і не захистити мене від пекучих променів.

Сил немає. Коли я загину, це станеться лише тому, що проти мене виступили і штиль, і безпощадне сонце. Учора навколо шаленіла злива, а на мене хоч би краплина впала. Жорстоко! Моє вітрило мляво полощеться. Без сумніву, дме пасат. Що таке зона пасатів? Район, де практично ніколи немає вітру. Таке безвітря не можна пояснити навіть припущенням, що мене занесло в «зону бур», бо в цю пору року вона пересувається на 5° північної широти, а коли б я перебував на цій паралелі, то вже давно досяг би землі.

Жане Люку, якщо я загину, так і не допливши до землі, видай, будь ласка, книжку з моїми нотатками – хай вона нагадує про мене Жінетті, моїй дружині. Недаремно я казав у свій час: «Коли моряки вірять, що мені пощастить перепливти Атлантичний океан, це погана прикмета». Всі вважали, що Середземне море, Касабланка, Канарські острови – нездійсненна річ, а я собі плив і плив… І от зараз безглуздо гину серед безмежного океану. Уявляю, як радітимуть деякі «спеціалісти»!

Мене дуже непокоїть, що коли досі навіть у зовсім безвітряну погоду десь угорі був вітер, то сьогодні його взагалі немає. Невже доведеться чекати Ще тиждень! Сьогодні минуло 32 дні, як я не бачив жодного корабля, і 21 день – літака. Відчай давить мене безмірно. Пам'ятаю, Джек казав: «Ми загинемо від вітрів, бур і тайфунів». А я зараз гину від штилю. Коли б я міг послати в ефір сигнал SOS!

Немов глузуючи, жодна хмаринка не закриває сонця, а їх же багато. Нічого не доберу: тепер в небі з'явилися дрібні хмарки, які летять швидко і низько, а в мене – спокій і спокій. Навіть у Середземному морі мені рідко доводилося бачити отаке. Як би я зараз скупався у ванні!

Субота, 6 грудня. Знявся досить сильний північний вітер. Це краще, ніж нічого. Вранці знову бачив трьох тропічних білохвостів, усіх разом: коли вірити довідникам, до землі 60–80 миль. Врешті, такого не може бути, щоб автор книжки для потерпілих помилявся в усьому. Отже, завтра або післязавтра я, можливо, побачу землю.

Але, незважаючи на все, мені хочеться висловити зараз свої останні бажання, бо, може, я не дістануся до берега живим!

1. Хочу, щоб ці нотатки лягли в основу книги, всі авторські права на яку заповідаю Жінетті Бомбар, моїй дружині.

2. Вказівки і розпорядження моїй дружині і моїм дітям.

3. Вважаю за потрібне заявити, що ні в якому разі не можна дозволяти авторам книжок для потерпілих вбивати морально тих, для кого призначена їхня писанина. Всі ознаки наближення до землі, перелічені ними, – цілковита брехня, що вбиває людей.

Наостанку хочу сказати: експеримент тривав п'ятдесят днів і цілком підтвердив мою теорію – на більше людських сил не вистачає. Те, що я загинув, зовсім не позбавляє надії потерпілих.

Також було б бажано, щоб у програму з астрономії для ліцеїв та шкіл включили курс практичної навігації.

Неділя, 7 грудня. Знову на обрії нічого не з'явилося. Однак я не думаю, що перебуваю від берега дуже далеко. (В цьому місці почерк став чіткішим.) Треба допливти живим хоч би заради Жінетти, Наталі, Рено і Анни. Але як це страшно й важко!

Безжально пече сонце. Дошкуляє спрага. Мої запаси прісної води кінчаються – лишилося ще якихось 5 літрів. А скільки літрів води довелося тоді вилити за борт! Риби ловлю небагато, але її цілком вистачає. Невже я знову змушений буду пити морську воду і риб'ячий сік? Для мого хворого шлунка це просто жахливо. Вчора північний вітер відніс «Єретика» на 18 миль південніше, і найближчий до мене острів Дезірада лишився осторонь. Тепер вітер знову ледве дихає – просто вмерти можна з відчаю.

Проте морські довідники переконують: «Найбільш сильний і постійний пасат буває в районі Антільських островів з листопада до березня або квітня. В цей період він дме здебільшого в північному напрямку, тобто із сходу-півночі-сходу на північний схід, з середньою швидкістю 4 за Бофортом» («Антільські острови», т. II, стор. 8, рядок 9-15).

Як можна друкувати такі жахливі речі! Коли завтра або післязавтра не побачу землі, я остаточно складаю зброю.

16 годин 30 хвилин. Геть усі змовилися проти мене: знову здійнявся вітер, але він жене «Єретик» на південь. Не щастить мені та й годі. Нічого не вдієш, на південь так на південь. Попереду шлях відкрито аж до острова Гренада – до нього 240 миль. Шкода, що дрейф так уповільнює рух «Єретика».

Усе свідчить про близькість землі… тільки вона чомусь не з'являється. Подекуди пливуть маленькі шматочки дерева, за човном іде косяк риб, дуже схожих на летючих оселедців. Всього цього не побачиш серед океану, далеко від берега. Але я хочу побачити саму землю!

Понеділок, 8 грудня. Землі ще не видно, зате знову настало безвітря. Прикро робиться, коли згадаєш, що такий тип, як автор книжки для потерпілих на морі, пише брошуру для американського флоту і в ній теж помиляється на кожному кроці. Автор заявляє, що фрегата лише одного разу бачили за 300 миль од берега, а я сам бачив його в середу і відтоді проплив понад 300 миль.

Уранці в суботу я бачив знову трьох тропічних птахів. Автор довідника запевняє, що в такому разі до берега 60–80 миль. Нехай навіть 100 миль! Припустімо, я з суботи до неділі пройшов щонайменше 40 миль і до понеділка ще 40. Отже, мусить лишитися миль 20. Проте на обрії знову нічого не видно, і попереду ще один день спеки. Сьогодні п'ятдесятий день плавання. В середньому я пропливаю за добу 54 милі. На початку плавання я просувався швидше, останнім часом швидкість моя зменшилася до 30 миль за добу.

Щоб пропливти 550 миль до Канарських островів, мені вистачило 11 днів. А зараз я повинен подолати відстань у п'ять разів більшу. На це потрібно 55 днів. Отже, я припливу в суботу.

В мене зосталося мало прісної води, а пити морську воду тепер я не можу, бо в мене хворий шлунок. Риба ловиться погано, вона боїться мене і не йде на гачок. Ну, та не біда, мені цілком вистачає летючої риби, що падає в човен. У крайньому разі з'їм непорушний запас харчів і умру. Той, хто писатиме книгу для потерпілих на основі мого експерименту, повинен особливо підкреслити, що зустріч з птахами різних видів свідчить про наближення землі, але берег може бути ще за сотні миль. Я остаточно зневірився, проте триматимуся до останнього.

Якби я міг точно визначити свої координати! Мені здається, що коли б я напевно знав, де перебуває «Єретик», хай навіть і далеко від берега, мені все ж було б легше. Думаю, що всі пароплавні та авіаційні лінії приводять західніше від островів, по Карібському морю. В такому разі в мене немає жодного шансу побачити судно чи літак.

Навіть не віриться: одного дня дув такий вітрище, що я навіть кинув плавучий якір. Тепер вітрило підняте, і я не згорну його нізащо. Але вітру знову немає. Що робити? Як позбутися цього почуття невпевненості?

14 годин 30 хвилин. Маєте!.. Точнісінько така погода, як і минулої п'ятниці: мертвий штиль і обвисле полотнище вітрила. Хай живе пасат! Мені можуть сказати: це ж вірна прикмета того, що земля недалеко! Так покажіть мені ту землю! Я і завтра не сподіваюсь її побачити, бо навряд чи зрушу з місця.

16 годин 30 хвилин. Океан хвилюється, отже, десь є вітер, але тут, біля мене, хоч би дихнув. Спека і спрага.

17 годин. Я перебуваю менш ніж за 40 миль од острова Домініки, та все одно мені до нього ніколи не допливти, бо немає вітру. (Далі в щоденнику почерк стає зовсім нерозбірливим, таким я ще ніколи не писав.) Який жахливий день чекає мене!

Навколо панує тиша. Дивлячись на слід «Єретика» за кормою, я раптом помітив удалині якесь чорне тіло, плоске і блискуче. Воно швидко наблизилося, і я зміг добре роздивитися білуваті плями та лискучу шкуру істоти, що нагадувала рухливий плоский щит. Коли потвора вже була за п'ятнадцять метрів од човна, я зрозумів, що це гігантський скат, або «манта». Всупереч здоровому глузду я заспокоївся, бо довідник запевняв, ніби ця морська істота «їстівна», і захопився спокійно її фотографувати. Я навіть не подумав, що мною могли пообідати! Скат більше не наближався, він весь час тримався на однаковій відстані.

Фантастична істота пливла за човном близько двох годин, потім зменшила швидкість і звернула вбік, виблискуючи, наче металевий щит, викинутий на поверхню з глибин океану. Пізніше один рибалка з Дакара сказав мені:

– Це була чи не найбільша небезпека за всю вашу подорож, бо «манта» могла перевернути вас одним ударом плавця або стрибнути просто в човен.

Вівторок, 9 грудня. 15 годин. З учорашнього вечора з сьомої години подув вітерець. Хоч би не стих! Невблаганне сонце пече. Всю ніч мене мучили кошмари. Берега не видно, та й було б справжнє чудо, коли б він з'явився, бо за вчорашній день я дуже мало проплив. Цього ранку знову бачив трьох тропічних білохвостів, вони кричали. Якщо не помиляюся, птахи, коли вони далеко від землі, не повинні кричати. Склав меню обіду, який хочу замовити за рахунок мого знайомого – він був переконаний, що я не перепливу океан. Про всяк випадок склав два меню: або гусяча печінка з трюфелями, суфле з креветок, качка з кров'ю, картопля соломкою у фритюрі, всілякі сири, омлет з ромом і варенням та охолоджені фрукти в шампанському; або омар «термідор», куріпка, шпигована трюфелями, зелений горошок, найрізноманітніші сири, млинці «Сюзетт» (дюжина) та охолоджені фрукти в шампанському. Що ж до вин, то я обрав такі: мускатель, поммар 1928, вон-романе 1930, мутон-ротшільд 1947, шато-ікем 1929, старий кюр і після обіду сигара.