Текст книги "Один в океані"
Автор книги: Ален Бомбар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)
АТЛАНТИЧНИЙ ОКЕАН
ВІДПЛИТТЯ З ТАНЖЕРА
Останніми днями Джека просто не впізнати. Його запал поступово згасає. Щоразу він знаходить різні причини, щоб відкласти відплиття: то вітер заважає, то приплив, то пора року несприятлива. Він мореплавець, і я погоджуюся з усім. Та одного разу шофер таксі повідомив мене, що Джек вирішив зробити все, аби перешкодити мені відплисти. Про це вже знали всі в Танжері, крім мене. Він думає, що сам я ніколи не вирушу. Якийсь час я був знічений і вирішив кинути все до біса. Але що скажуть тоді? «От бачите, це нездійсненна річ, а вся теорія хибна і нежиттєва». Ні! Я певен, що не помиляюся і доведу свою правоту, а для цього продовжу подорож.
Нарешті, після умовлянь, Джек знехотя почав збиратися. Спочатку він запропонував пливти знов у Середземне море. Я вперто стояв на своєму. Американський військовий аташе з картами в руках доводив нам, що допливти в цей час до Касабланки, а тим більше до Канарських островів – просто неможливо. А я знаю, що можливо. Недарма ж я протягом року вивчав течії в Океанографічному музеї Монако. Пора року сприятлива, вирушати не пізно. Навпаки, я певен, що через місяць наші шанси на успішне завершення експедиції збільшаться.
Посилаючись то на припливи, то на вітри, то на відсутність морехідних карт, Джек зволікає. В понеділок, 11 серпня, він нарешті неохоче зважується. Та я бачу: він не відмовився од свого наміру. Сумнів охоплює мене: досить йому крутнути стерно, коли я спатиму, і я прокинуся в Середземному морі. А стежити весь час за ним – не дуже приваблива перспектива.
Нарешті подув східний вітер. Тепер він, мабуть, не вщухатиме днів три. Це чудова нагода вийти з Гібралтарської протоки, цієї ріки, що впадає в Середземне море. Іспанський мотобот буксирує нас якнайдалі від берега. В мене не було ніякого сумніву в тому, що ми пливемо до Атлантичного океану, і тому я страшенно здивувався, коли Джек, замість того щоб віддати наказ держати курс на захід, наказує:
– На Малабатський мис!
Це ж на схід, до Середземного моря. Він пояснює це тим, що треба перечекати в затишку, поки не вщухне штормовий вітер. Море й справді сильно хвилюється, але коли ми не скористаємося сприятливим вітром, то не зможемо вийти в «пащу чудовиська». Назва ця добре передає мої почуття. Ми повинні залишити Середземне море і ввійти в щось незрівнянно більше та неосяжніше. Атлантика! Цей океан поглинув континент, який дав йому ім'я [11] 11
Йдеться про легендарну Атлантиду. (Прим. перекладача.)
[Закрыть], що для нього наш благенький човник!..
Іспанський мотобот усе ще буксирує нас на схід, і згодом ми пристаємо до невеличкого пляжу. Весь вівторок б'ємо байдики. У середу вранці вітер дме, як і раніше: рівно і в одному напрямку. Годині о дев'ятій ранку Джек їде в Танжер трохи погуляти й обіцяє незабаром повернутися. Це ж останній день віє сприятливий вітер, і треба обов'язково відпливти не пізніше ніж о 18-й годині. 18-та година – Джека немає. Я у відчаї. Розумію, що вагатися – значить, поставити під загрозу всю справу.
Тоді я залишаю митному наглядачеві записку для Джека.
«Беру всю відповідальність на себе і вирушаю сам. Щоб перемогти – треба вірити в перемогу. Коли мені не пощастить, то це тому, що я не фахівець і я сам буду винен. До побачення, брате.
Ален».
Митний наглядач допомагає мені, і я відчалюю, сповнений гніву, честолюбства та віри в перемогу.
САМ В ОКЕАНІ
Насамперед треба було вийти з Гібралтарської протоки в океан, щоб потрапити на Канарську течію. Всього кілька миль відділяло мене од океану, але яка різка межа між цими двома світами! Там зовсім нові поняття про час і простір. Там усе незвичне: день стає тижнем, миля – сотнею миль… Та залишити Середземне море не так легко. Для того щоб опинитися в Атлантичному океані, доводиться, наче тим героям східних казок, пройти через неймовірні випробування.
Лише той, хто бачив під час повені потоки води, що мчать з скаженою швидкістю, знищуючи все на своєму шляху, може уявити собі силу течії, з якою я змушений був боротися. Тільки величезне бажання йти вперед до незнаних і чудесних пригод, нестримний потяг до широких просторів, до Океану, який вперто кликав до себе і разом з тим кидав проти мене всі свої стихії, допомогли мені вислизнути з полону Гібралтарської протоки. На щастя, в цій боротьбі я був не самотній, я мав спільника, хоч і тимчасового, – східний вітер. Повітряна течія проти течії морської – ось сили, які тут виступали.
В першу ніч я не міг заснути. Незначна помилка з мого боку могла дорого обійтися: човен понесло б у Середземне море. Всю ніч дув вітер, і «Єретик» з напнутим вітрилом летів проти течії.
Вдень течія стала ще швидшою, а вітер трохи стих. Я намагаюсь пливти впоперек потоку. Тепер я просуваюсь на південь, але бачу, що земля дедалі ближче. Немає сил. А все ж я «або пройду, або помру». Адже я знаю, що пройти можна.
Мис Еспартель збільшується на очах з кожною хвилиною. Який жах! Кинувши погляд на компас, я помічаю, що цей мис лежить на південному заході від мене. Так і є, мене віднесло назад у протоку! Гібралтарська течія продовжує гратися моїм човником, який бореться з виром і хвилями.
Колись у дитинстві я захоплювався греблею на каное і пригадав, що проти течії найлегше пливти біля самого берега. Спробую, гірше не буде. Еспартель усе наближається. Але дивно! Мені здається, що велика біла вілла, проти якої я тільки-но був, залишилася позаду. Минає кілька хвилин напруженого чекання. Ну, звичайно! Онде він, мис Еспартель! Я вже минув його. Це був пам'ятний для мене час. Ще сяяло надвечірнє сонце, коли я вийшов в Атлантичний океан. Зворотна течія підхопила мій човник, наче дружні хвилі у ворожій річці, і понесла його назустріч великому й небезпечному випробуванню.
Після такого напруження, опинившись в океані, я вперше відчув самотність, і мене огорнув сум. Самотність – мій давній ворог! – оволоділа мною не відразу. Вона очікувала, поки я плив поблизу берегів і, зайнятий всілякими питаннями, не міг зосередитись. Та варто було мені опинитися серед неосяжних просторів води і неба, як самотність переможно піднялася до мене на борт. Самотність! Це була нерозв'язна проблема.
Але насамперед, куди пливти – до Касабланки чи до Канарських островів? Зрозуміла річ, я скоріше б зупинився в Касабланці. Та я ще не знаю, як поставилися до мого від'їзду.
Чи не вважають мене за небезпечного божевільного і чи не відберуть у мене спорядження на першій же зупинці? Може, краще взагалі ніде не зупинятися? Ні, все-таки зупинитися треба, адже рідні страшенно хвилюються, знаючи, що я зараз зовсім самотній. І тоді в голові у мене промайнула підступна думка: кінець кінцем, якщо мене й зупинять, то це буде не моя провина. Може, це й краще? Я не насмілився ствердно відповісти собі, але відчував, що страх поступово заповзає в мою душу.
Треба докласти всіх зусиль, щоб човен не викинуло десь на відлюдний пляж чи на банку, чого з нетерпінням чекають усі «спеціалісти» з самого початку мого самотнього плавання. Я держу курс на вест-зюйд-вест, використовуючи сприятливий вітер. Якщо я не зіб'юся з нього, то цей шлях, мов тятива, з'єднає кінці лука Танжер – Касабланка.
* * *
Спочатку мені треба навчитися мореплавства. Я знаю, як користуватися компасом і вітрилом. Лишається опанувати вимірювач Краса, щоб уміти визначити свій курс і прокладати його на карті. Після кількох спроб відчуваю, що зрозумів цю «премудрість». А взагалі це надзвичайно просто! Треба помістити центр вимірювача південніше від меридіана або паралелі і прочитати число прямо на шкалі. Так визначають курс теоретично. Лишається додати або відняти поправку на відхилення, щоб визначити справжній курс.
Усю п'ятницю 15 серпня я займався цією справою. За день мені зустрілося мало кораблів. На щастя, риболовні снасті, подаровані в Танжері, виявилися чудовими. Я піймав кілька великих кастаньйолів (їх ще звуть «брама раї»), і у мене є тепер що їсти й пити. Жаль, що немає зі мною Джека! В нього не вистачило мужності саме на ту частину подорожі, коли його присутність просто необхідна. Тепер я таки справжній потерпілий!
У суботу, 16 серпня, до мене підплив великий траулер з Альхесіраса. Рибалки страшенно здивувалися, коли побачили, скільки я піймав риби. Риболовля допомагала коротати час, бо вітер доводив мене до розпачу: він регулярно починав дути опівдні в потрібно йому для мене напрямку, а о восьмій годині вечора вщухав, і тоді починався мертвий штиль.
Поступово я навчився користуватися секстантом. Визначити опівдні висоту сонця не становило ніяких труднощів: треба було у візирній трубці сполучити нижній краєчок сонця з лінією горизонту. Шкала визначатиме потрібний кут: сонце – спостерігач – горизонт. Та цього було замало: як за допомогою такого нескладного вимірювання визначити широту?
Після кількох спроб я вже впевнено робив обчислення. Мені не треба було точно знати час: досить було визначити кут між сонцем у найвищій його точці і горизонтом. В усіх випадках я виходив з цього обчислення, бо практично весь час плив по меридіану (Танжер лежить приблизно на 6° західної довготи, Касабаланка – на 7°37? а різниця становила щось 1°); отже, довготу можна було не визначати.
Цієї ж суботи, 16 серпня, я бачив багато літаків, що пролітають через Касабланку. Напрямок їх польотів стає мені в пригоді, він дозволяє уточнити курс. Але все одно я почуваю себе надзвичайно самотнім. Я вже думаю, пливти мені далі чи, може, пристати в Касабланці? Чого там приховувати, страх і нудьга добре дошкулили мені. Поки що я пливу вздовж берега. А що потім? Коли я дивлюсь на неосяжні простори океану, мені стає моторошно. І справді, він нічим не нагадує Середземне море, яке залишилося позаду.
Неділя, 17 серпня, минає, як звичайно, одноманітно: кілька пароплавів, кілька літаків. Удень я не бачив берега, але знаю, що він недалеко, і ця впевненість підтримує мою віру.
Вночі я спокійно відпочиваю, міцно закріпивши заздалегідь стерно і вітрило. Правда, два чи три рази на ніч мені доводиться прокидатися, щоб глянути на компас, вітрило, подивитися в бік берега, перевірити, чи все в порядку. Потім я знов лягаю спати. А навколо – гнітючий спокій, його не порушує жоден звук. Навіть вітер і той, здається, не наважується перервати мій мирний сон.
На світанку 18 серпня, прокинувшись, я побачив, що мене з усіх боків оточує густий туман. От біда! Зараз я особливо добре зрозумів, яка корисна річ – компас.
Роблю спробу визначити курс за астрономічною навігацією, – не можу ж я весь час залежати від полуденного сонця! На жаль, мої підручники і довідники, видані англійською мовою, більше пояснюють «через що» і «чому» замість того, щоб дати практичні поради. Звичайно, наслідки цих обчислень виявилися сумними. Та це не зіпсувало мого настрою. А от завивання корабельних сирен у тумані тримає мене в напруженні… Це вже не одна сирена, як біля островів Колумбретес. Луна посилює і повторює їх весь час. Виникає таке відчуття, ніби перекликаються величезні потвори. Цього дня я, мабуть, уперше по-справжньому зрозумів, що таке самотність, і пригадав поради Джека, який умів виходити з найскрутнішого становища. От якби він приєднався до мене в Касабланці або на Канарських островах! А поки що я самотній, зовсім самотній, і все на світі здається мені підступним і ворожим! І нема жодної людини, яка могла б підтримати мене або розвіяти мій сумний настрій. Інколи мені здається, що я відразу став би жертвою галюцинації, коли б не міг відрізнити дійсність од міражу. Хоч би вже швидше допливти до Касабланки, а там по всьому! Я просто знудьгувався за людським товариством. Крім того, сьогодні я навіть не бачив землі, може, пощастить помітити хоч сигнальні вогні на узбережжі. Так, я самотній, зовсім самотній… Землі не видно, вогні зникли. Я вже впав у відчай, коли мене наздогнав танкер із Станвангера.
– Де Касабланка?
– Прямуй цим самим курсом. Щасливого плавання! – кричать мені з корабля.
Вівторок. Я відчуваю, як гнів душить мене. Ще б пак! Тільки вісім годин я йду під вітрилом, а шістнадцять доводиться чекати вітру, бо навколо мертвий штиль. І коли ж, нарешті, я зустріну отой знаменитий пасат? На щастя, наді мною час від часу пролітають літаки – отже, мій напрямок правильний. Без сумніву, я наближаюся до мети. Коли вітер не зрадить мене, я доберуся до Касабланки цього ж вечора або завтра вранці. Я вже починаю підраховувати, скільки в середньому потрібно часу, щоб пропливти від Канарських до Антільських островів. Виходить щось п'ятдесят чи шістдесят днів. Настрій поліпшується…
Риби й далі супроводять «Єретик». Велика «брама раї», рятуючись од виру за човном, вистрибує з води і падає, на своє лихо, прямо в човен. Але я починаю вже міят про смачну печеню.
О 14-й годині 30 хвилин, коли в промінні сонця заблищали нафтосховища Федали, я занотовую в своєму щоденнику: «Цього вечора або завтра вранці я питиму прісну воду».
О 20-й годині 30 хвилин я вже перебував за сто метрів од молу Касабланки. Мені не вдалося ввійти в порт, бо неспокійна зиб не дала змоги побачити сигнальні буї. Нічого не вдієш, доведеться ще й цю ніч провести в океані. Гуркіт хвиль, що розбиваються об мол, я сприймаю недовірливо, але все-таки вкладаюся спати. Нарешті якось засинаю. І справді, краще вже спати серед океану, ніж біля берегів! Для мореплавців берег інколи небезпечніший, ніж море!
В середу, 20 серпня, я прокидаюсь і бачу, що океан гладесенький, мов виметений. Скрізь панує спокій. Я відчайдушно гребу, входжу в порт і причалюю біля яхт-клубу, де моя поява викликає справжню сенсацію. Мені показують ранкову газету, де жирним шрифтом набрано: «Загибель «Єретика» в Кадіській затоці». Отакої! Що ж це я теж повинен оплакувати власну нещасливу долю, чи що? Комісар Ораду виконав усі потрібні формальності в поліції і митниці (адже для воскреслого з мертвих, судіть самі, це було б нелегко зробити!), а директор риболовецької служби Марокко доктор Фюрнестен подарував мені планктонну сітку. Незалежно від обставин я вирішую вирушити далі в неділю, 24 серпня, о 10-й годині ранку.
КАСАБЛАНКА – ЛАС-ПАЛЬМАС
Навколо моєї експедиції знову виникають ті ж суперечки, що й на початку плавання. Лише два чоловіки, доктор Фюрнестен і гірничний інженер П'єр Еліссаг, після довгих розпитувань, які вкрай змучили мене, переконавшись, що я непохитний у своїх намірах, підбадьорливо сказали:
– Ну що ж, пливи! Ти готовий до цього.
Мене оточують тепер нові друзі, стривожені й заклопотані. Ніхто з них не намагається відрадити мене. Тільки три чоловіки – президент яхт-клубу, капітан рятувального корабля і власник катера, який повинен вивести «Єретик» в океан, – докладають усіх зусиль, щоб затримати мене, і для цього, звичайно, змовляються.
У вітальні яхт-клубу я мимохіть почув розмову двох журналістів.
– Ми даремно гаємо час. Він нікуди не попливе!
– Як це – не попливу? – дивуюся я. – Навпаки, я тільки чекаю, щоб розсіявся туман і підійшло буксирне судно.
– Вам його не дадуть.
Як виявилося, президент яхт-клубу попередив усіх, що коли якесь судно зважиться вивести мене в океан, то у нього відберуть вимпел клубу. Дізнавшись про це, я йду до президента.
– Вибачайте, – кажу йому, – але мені доведеться пошукати якогось іншого буксира, бо я твердо вирішив пливти саме сьогодні. Тепер вам нема чого хвилюватися – якщо я навіть загину, то ви завжди доведете свою непричетність до цієї справи. Адже всі знають, що ви проти моєї експедиції.
Незважаючи на перешкоди, які чинить адміністрація яхт-клубу, я йду шукати суд-відбуксирувало б «Єретика» з Касабланки. Нарешті знаходжу. Це невеличка яхта «Маева».
Повільно виходимо з порту Касабланки. Багато катерів супроводжують «Єретика». Я прощаюся з друзями, і ми входимо в туман.
Відтепер починаю вести щоденник свого самотнього плавання.
Неділя, 24 серпня. Буксир залишає мій човен на рейді Ель-Ханка. Океан спокійний. Туман. Я ситий, і мене не спокушають безліч тунців, що вистрибують з води і граються навколо. До смерку вітер вщухає, туман розсіюється. Через рівні проміжки часу з темряви мені підморгує маяк Ель-Ханка.
Понеділок, 25 серпня. Ранок. Я на тому самому місці. Незабаром здіймається сприятливий вітер. Він дме у напрямку норд-норд-вест. Але ж який туман! Неможливо визначити відстань до берега…
14-та година. На півдні видно якусь землю. Що це за земля?
18-та година. Я все ж думаю, що це Аземмур. От коли б це справді було так! Ловлю рибу. її вже стільки, що не знаю, куди й дівати. Через якихось п'ятнадцять миль я повинен побачити вогні маяка Сіді-Бу-Афі. Вони мають спалахувати на південному заході.
21-ша година. Чудово! Онде й вогні маяка!
Вівторок, 26 серпня. Ранок. Я наближаюсь до Мазагана. Ясна, тиха днина. Можна оминути мис Ханк з півночі. Якби мене не зносило, то довелося б іти до мису на 240° протягом семи днів. Чи вистачило б моєї хоробрості? Все більше призвичаююсь до секстанта. Прокладаю свій курс на карті. Цього вечора я маю помітити вогні маяка на мисі Кантен. Тепер я не бачитиму землі аж до Канарських островів…
Вечір. Здається, берег наближається до мене, а насправді я пливу паралельно йому. Ніч, а мису Кантен ще не видно. Маяк його світить на тридцять миль, отже, я ще далеко від нього. В темряві страшенно клює риба: зловив боніту і «брама раї».
Перша година ночі. Вогонь маяка мису Кантен на зюйд-зюйд-вест від мене. Чудово!
Середа, 27 серпня. Добре видно берег. Повітря надзвичайно чисте й прозоре. Я впізнаю кожну звивину берегів за «Морехідним довідником» [12] 12
«Морехідні довідники» дозволяють розпізнавати береги навіть тоді, коли мореплавці їх не знають. У довідниках подано докладні описи берегів усього світу, а також точні відомості з гідрографії (течії) та метеорології кожного місця морів і океанів. (Прим. автора.)
[Закрыть]. Видно мис Сафі. Значить, я роблю близько шістдесяти миль щоденно, коли не рахувати неділі.
Риба клює дуже добре, здобичі багато. Незабаром земля зникне. Я пливтиму курсом вест-зюйд-вест протягом шести днів. Поки що ознак виснаження організму немає.
Біля Могадора добре видно берег. Схоже на те, що мене жене на захід. І хоч вночі вітер вщухає, це аж ніяк не міняє справи. Нелегко допливти до визначеного місця.
Я й досі без хвилювання не можу перечитувати записи з свого щоденника подорожі.
Четвер, 28 серпня. Кидаю останній погляд на Могадор, який ледве мріє вдалині. Повіває легенький вітерець. Мені здається, що човна жене на захід. Сподіватимусь, що це так.
3-тя година. Прокидається норд-норд-вест. Аби тільки не понесло на південь! Який же я самотній! Навкруги – безмежність. У морській справі я новачок і навіть не можу точно визначити, де я, мені тільки здається, що я знаю своє місцеперебування. Якщо я пропливу повз Канарські острови, човна віджене в південну частину Атлантичного океану, на трагічний шлях дрейфу плота з фрегата «Медуза». Вітер прекрасний, аби тільки він не вщух.
П'ятниця, 29 серпня. Вітер усе ще дме. Довелося навіть зарифити вітрило, іншими словами, зменшити його площу.
9-та година. Великий вантажний пароплав проходить мимо «Єретика». Він прямує паралельно моєму курсу і йде, очевидно, з Канарських островів. Отже, я на правильному шляху…
Субота, 30 серпня. Боже мій, що за ніч мені довелося пережити! Все тіло болить, я навіть очей не стулив. Учора, десь о 16-й годині, раптом налетіла буря, і я змушений був використати плавучий якір. І досі не можу збагнути, як моя благенька шкаралупка витримала такий шалений натиск океану і, головне, як витримало моє бідне серце? Настрій у мене пригнічений. Думаю, що залишуся на Канарських островах. Хоч би цієї ночі поспати! Якби не той жахливий страх, що вночі ненароком пройдеш між двома островами, не помітивши їх!
Неділя, 31 серпня. Протягом ночі я відхилився на південь більше, ніж розраховував. О 15-й годині зупинив португальський корабель і уточнив мої координати. Мені запропонували продукти й воду. Я відмовився, бо не мав у них потреби. Щодня я витягав чудових макрелей і, слово честі, починав уже звикати до сирої риби! Вода Атлантичного океану здається мені смачнішою, ніж Середземного моря. Вона не така солона і добре вгамовує спрагу. Поки що почуваю себе непогано. Чи ж і надалі буде так, коли доведеться провести в океані кілька тижнів?
Я йду точно за курсом і перебуваю за сімдесят миль на норд-норд-вест від острова Алегранса. Протриматися б отак ще тридцять шість годин, і я буду всередині Канарського архіпелагу. Аби тільки не проскочити мимо островів!
Рівно о четвертій годині до мене в гості прилітають красиві чорні та білі пташки.
Понеділок, 1 вересня. Минула одна з найважчих ночей за всю мою подорож, починаючи з Монако. Океан наче сказився. Та незабаром я був за все винагороджений. Учора ввечері я закріпив, як завжди, стерно і, лягаючи спати, сказав собі, покладаючись на милість божу: «Коли «Єретик» ішов точно за курсом, то вранці, прокинувшись, я побачу ліворуч за бортом перший острів». І от вранці я помічаю за двадцять миль на південь од гаданого місця два острови з чарівними, прегарними назвами – Алегранса і Грасьйоза. Хороша прикмета! Найважче тепер – вдало пристати до берега. Але я сподіваюсь, що доля не зрадить мене.
Вівторок, 2 вересня. Аж страшно стає, коли я бачу, яка велика відстань між цими островами. А яка безмежна пустеля океану, куди мене закине, якщо я не висаджуся на берег!
Назад я вже нізащо не зможу повернутися. Це мені треба пам'ятати. Якщо я одійду від Канарських островів або помину їх – уся надія на повернення рішуче відпаде. Тоді мій шлях лежатиме тільки через океан. Це щонайменше шість тисяч кілометрів! Звичайно, я сподіваюся, що витримаю і це випробування, але як хвилюватимуться мої близькі і як радітимуть ті, хто передрікав, що я ніколи не досягну Лас-Пальмаса! Щоб переконати їх, треба довести свою правоту. Я сказав, що досягну Гран-Канарії, і тому повинен висадитися на берег саме тут, і край. Я легко міг би пристати до першого-ліпшого острівця. Та мені хотілося довести, що я можу пливти туди, куди захочу. Для потерпілих на морі це має першорядне значення. Вони повинні вірити, що зможуть, як і я, досягти заздалегідь наміченого пункту.
Перша година дня. Мій рятувальний човен, морехідні якості якого всі заперечували, дивує мене дедалі більше. Ранками, об 11-й годині, я випускаю з поплавців трохи повітря, щоб удень балони не розірвало на сонці. А ввечері знову накачую. Жодної краплини води не просочується в човен, і я сплю спокійно. Тільки в перші ночі було дуже важко звикнути. Я часто прокидався і схоплювався на ноги: мені здавалось, що сталася аварія. Але згодом призвичаївся. І потім, якщо човен не перевертається вдень, то чого йому перевертатися вночі?
Сидіти за стерном день і ніч неможливо. Одного разу я помітив, що при сприятливому вітрі човен навіть з незакріпленим стерном не збивається з курсу. Після цього я став цілком покладатися на пасати і віддалік од берегів міг спати спокійно. Але що буде, коли доведеться приставати до берега? Адже мій човен не міг рухатися проти вітру!
Середа, 3 вересня. Сили небесні, що воно за напасть? Цілу ніч я вдивлявся в темряву, намагаючись помітити вогні маяка Лас-Пальмаса, та за туманом нічого не видно, я вже давно повинен бути в порту. Що ж робити? Може, зупинитись і почекати, поки туман розсіється? Чи, навпаки, продовжувати свій шлях на південь?
12-та година дня. Нарешті праворуч від мене пролітає літак. Він ще не встиг набрати висоту, отже, земля там, недалеко, і я допливу до неї!
3-тя година пополудні. Ну, тепер кінець, мені вже ніколи не допливти до цієї землі. А я думав, що літак злетів з північної частини острова. Тільки тепер, коли завіса туману розірвалась і стало видно узбережжя, я пересвідчився, що проплив уздовж острова сорок кілометрів і що до берега, куди б я міг пристати, лишилося ще кілометрів десять. Дме північний вітер. Сильна течія навально несе «Єретик» на південь. Навіть коли б я був за три милі від берега – все одно нізащо не зміг би підпливти до нього. © http://kompas.co.ua
6-та година. А може?… Може, мені пощастить. Зустрічна течія почала уповільнювати мій дрейф. Південне узбережжя острова, що виходить просто в безкраї простори Атлантики, залишається все ще ліворуч од мене. Може, й пощастить!..
Я мав усі підстави сподіватися на краще, коли писав ці рядки. На 20-ту годину «Єретик» був метрів за сто від берега. Але раптом мені стало так страшно, що я хотів уже кинути «Єретик» і вплав дістатися до землі. Поблизу берега треба було стерегтися підводних скель, щоб не порвати дно човна. Рибалки помітили мене. Цілий натовп зібрався на березі. Люди жестами показували, де я міг би причалити до піщаного берега, пройшовши між двома гострими скелями, що виступали з води. І ось я на березі. Вперше гумовий надувний човен показав, що він може протягом 9 годин пливти майже проти вітру. Але мені було так страшно, що минуло чимало часу, перш ніж я зміг підвестися й рушити до найближчого населеного пункту. Та все ж я досяг острова, до якого хотів пристати.
Я довів, що на «Єретику» можна пливти по океану і притому швидко. Відстань від Касабланки до Канарських островів човен пройшов за 11 днів – я був у дорозі з 24 серпня до 3 вересня – і цей час вважаю рекордним. Справді, щоб подолати таку відстань, Жербо потрібно було 14 днів, Ле Тумелену – 12, а Енн Девідсону [13] 13
Жербо, Ле Тумелен, Енн Девідсон – спортсмени-мореплавці, які здійснили перехід Касабланка – Канарські острови. (Прим. перекладача.)
[Закрыть]– 29 днів!
«Як плив «Єретик»?» спитаєте ви. Зрозуміла річ, я прокладав свій курс з допомогою навігаційних приладів, хоча, визнаю, робив це вперше в житті.
«Але якщо ви вирішили перепливти Атлантичний океан, то яке значення мала для вас зупинка на островах? – можуть спитати мене. – Адже можна було одразу минути їх і вирушити у велике плавання».
Звичайно, це правильно, однак з трьох міркувань я не наважився одразу вирушити в таку далеку подорож. Насамперед я турбувався за своїх близьких, які думали, що моя експедиція триватиме лише п'ятнадцять днів. По-друге, я морально не був підготовлений до цього: якби на першому етапі подорожі мені не вдалося допливти до заздалегідь наміченого берега, я вважав би, що це лиха ознака. Нарешті, якби через п'ятнадцять днів ніхто не одержав од мене звістки, зчинився б шум серед громадськості, організували б розшуки, а це означало б кінець експерименту, незалежно від того, чи знайшли б мене, чи не знайшли. Адже навіть коли б я щасливо доплив до Антільських островів за сімдесят чи вісімдесят днів після виходу з Касабланки, ніхто б не повірив, що я зробив це з власного бажання.
Після одинадцяти днів, проведених в океані, я знову стояв на землі. Маленьке село Кастільйо-дель-Ромераль, розташоване на десять миль південніше Лас-Пальмаса, зустріло мене з королівськими почестями. Побачивши «Єретика», місцеві жителі збіглися звідусіль, переконані, що я справді зазнав корабельної аварії, і коли я наблизився до пляжу, мене зустріла справжня генеральна асамблея з гостинних жителів у барвистому одязі.
Береги острова Гран-Канарія скелясті. Мені вдалося пристати до невеличкого піщаного пляжу. Праворуч і ліворуч стирчали з води скелі вулканічного походження, дуже небезпечні для мого гумового поплавця. Але тут «Єретику» і маленькому триколірному прапорцю Франції, який я підняв, були виявлені всілякі почесті. Двадцять кремезних канарців одразу підіймають човен з усім вантажем на плечі і виносять з води.
Я ледве стою, підтримуваний двома люб'язними жителями. До мене підходить Мануель, староста села і, за звичаєм, запитує, звідки я приплив. Я відповідаю:
– З Франції, з Ніцци через Балеарські острови, Танжер, Касабланку, з якої відплив одинадцять днів тому…
З усього видно, що така відповідь ошелешила його, він не може навіть зрозуміти її як слід і оглядається, щоб пересвідчитися, чи всі чули ці дивні слова. Але «не кожний, хто має вуха, чує». Я добре бачу, що, незважаючи на всю чемність і гостинність тубільців, обличчя їхні виражають недовір'я. Тільки згодом, через багато днів, вони все-таки повірили. Мене пригощають у хаті Мануеля яєчнею. Сюди вже зібралися «конфрере», тобто місцевий священик, «практиканте», тобто фельдшер з дипломом, і вчитель. Хоч я страшенно хочу спати, буквально падаю від утоми, все ж доводиться весь вечір розповідати про свої пригоди каліченою іспанською мовою, що складається з французьких слів з іспанськими закінченнями. Проте слухачі розуміють мене.
