Текст книги "Один в океані"

Автор книги: Ален Бомбар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

ЗЕМЛЯ. СПОКУСА. ВАГАННЯ

Я розпитую, як і коли можна дістатися до Лас-Пальмаса, щоб телеграфувати про своє щасливе прибуття й повідомити про все французькі та іспанські власті. Мене заспокоїли: завтра все буде зроблено. Я поїду в головне місто острова на машині, що має чудове ім'я – «Шратка». Мануель і сам не менш, ніж я, хоче зв'язатися з властями. Йому, мабуть, дуже хочеться позбутися мороки з невідомим суб'єктом і сповістити про нього поліцію та митних інспекторів.

Але це все – завтра, а поки що я хочу спати. Де мені перепочити? В школі? На чому? Ліжка тут немає, доводиться спати на твердій кушетці. Хоч і не на пружинах, але, присягаюсь, на м'якших матрацах я не спав так добре й солодко.

Вранці 4 вересня до мене під'їхала «Шратка». Я запропонував другові Мануелю гроші, але він зчинив такий галас, що годі й казати. Востаннє прощаємось, і машина швидко рушає з місця.

Який же чарівний цей острів! Ось він розкинувся передо мною у всій своїй дикій величі. Грізно височать стрімкі голі скелі над застиглими потоками лави, а між ними ховаються чудові маленькі села з білими церквами і хатами з плоскими дахами. Рум'янощокі дівчата йдуть по воду. На жаль, тільки води не вистачає на цих щасливих, багатих островах. Стрункі, горді красуні легко і граціозно несуть на голові посудини з водою, починаючи від класичних глиняних глеків до сучасних бачків з гофрованого заліза.

В цій місцевості дерев мало: не вистачає води; лише подекуди ростуть розкішні фінікові пальми. Мені вони здаються феєричними, адже я звик до неосяжних горизонтів водної пустелі.

Вдалині вимальовуються дві башти собору. Це – Лас-Пальмас. Собор добре видно з моря. «Морський довідник» описує його дуже точно, – мої гіди певні, що я бачив цей собор раніше.

Лас-Пальмас, столиця Канарських островів, має чудовий порт Пуерто-де-ла-Лус. Це один з найбільших портів Атлантичного океану. Тут я познайомився з комендантом порту. Перш ніж вирушити в далеке плавання, я вирішив вивірити свій секстант, щоб уникнути помилок при обчисленнях. Прошу коменданта допомогти мені.

– Con mucho gusto! [14] 14
  ЗалюбкиІ (ісп.).


[Закрыть]– відповідає він.

Проте деякі газети трохи інакше висвітлили цей епізод. Вони писали: «Він попросив дати йому кілька уроків з кораблеводіння. Комендант порту відмовив, не бажаючи допомагати самогубцю».

Один інженер, прочитавши ці рядки, звернувся до мене з листом, де пропонував свої послуги й обіцяв навчити основам кораблеводіння. Він вважав, мабуть, що цим врятує мене від самогубства. На жаль, я загубив його листа і не міг відповісти за адресою. Якщо він прочитає ці рядки, нехай прийме їх як знак моєї щирої вдячності.

Я вирішив не повертатися до Франції. Доцільніше було почекати тут днів вісім, перевірити човен і вирушити прямо звідси в плавання, ніж їхати у Францію й знову починати боротьбу за краще спорядження експедиції. Французький консул у Лас-Пальмасі підтримав моє рішення. Мої друзі, і насамперед старший штурман Анхеліто, намагалися відмовити мене, благали ще раз зважити все:

– Я добре знаю океан, – переконував мене Анхеліто. – Те, що ти зробив, – чудово, твій дослід гідний подиву. Але повір мені, друже, посеред Атлантичного океану не піймаєш жодної рибини.

Бідний Анхеліто, він не знав, що цього мені не слід казати. Якщо тепер я відмовлюсь од подорожі, то вслід за ним усі моряки почали б твердити:

– Все це дуже добре, але віддалік од берегів ти не піймаєш жодної риби!

Експеримент має бути закінчений. Я вже довів, що людина може харчуватися сирою рибою і виживе. Тепер лишалося довести, що рибу можна піймати там, де, за твердженням спеціалістів-ортодоксів, вона зовсім не ловиться.

Я чекав лише телеграми від своєї дружини, щоб сказати їй «до побачення» і вирушити в Атлантику. Телеграма запізнювалась, і я встиг зробити на яхті невелику подорож до острова Фуертевентура. Нарешті одного ранку мене покликали в консульство – прибула телеграма:

«Вітаємо єретика з благополучним народженням доньки Наталі».

Моя донечка вирішила народитися напередодні великої подорожі! Мене знову охопило вагання, земля знову спокушала мене. Тепер уже я мусив повертатись у Францію. Не міг же я вирушити в плавання, не побачивши своєї дочки!

Коли я повідомив про свій намір поїхати у Францію, всі, хто досі з дружніх почуттів утримували мене від «великої подорожі», вже думали, що таки вони перемогли. В консульство з села Кастільйо-дель-Ромераль прибіг навіть Мануель. Він був страшенно збуджений.

– Це правда, що Бомбар далі не попливе?

Консул ухилився від прямої відповіді. В душі кожен з моїх друзів думав однаково: «Він щиро переконаний, що попливе, але нам можна заспокоїтись – дружина стримає його від цього безумного кроку».

З допомогою консула мені дістали квиток на літак прямого сполучення Лас-Пальмас– Париж, і 12 вересня я вилетів у Францію.

На аеродромі в Орлі – сюрприз: мене чекають двоє журналістів. Деякі газети почали твердити, що в зв'язку з народженням дочки я вже закінчив свою подорож. Але тут моя дружина показала свою велику мужність і самовідданість. Вона заявила, що бачила мене за приготуванням до експедиції, знає мою мету – врятувати життя багатьох людей – і певна, що цього можна добитися. Звичайно, моє відплиття її аж ніяк не радує, але ж вона розуміє необхідність цього – адже моя теорія потребує практичного підтвердження – і тому не збирається затримувати чоловіка.

Та ось розігрується ще один акт «Комічної інтермедії».

На другий день після мого приїзду хтось стукає до мене в двері. Я зупинився тоді в ам'єнському госпіталі. До передпокою заходять двоє поліцейських. Я спускаюсь до них і чую:

– Нам хотілося б поговорити з вами наодинці.

– Справа, бачите, ось у чому. Ви мали сплатити вісім тисяч франків штрафу і не сплатили. Вам доведеться піти з нами до податкового інспектора або в тюрму.

– Якщо в тюрму, то на скільки днів?

– На два тижні.

Поліцейські показують мені ордер на арешт.

Що вдієш, на відпочинок у тюрмі в мене не було часу! Довелося сплатити вісім тисяч франків, а вони могли б неабияк пригодитися для моєї експедиції.

* * *

Я вільний і десять днів проводжу в приємному, солодкому безділлі. Газети тим часом галасують: «Він нікуди не попливе!» – а Джек Пальмер робить таку заяву в Танжері:

«Продовжувати шлях за Канарські острови в цю пору року – справжнє божевілля, самогубство!» Експедицію оточує атмосфера загального песимізму. Народження моєї дочки цікавить усіх куди більше.

Відвідавши хворого друга, що живе на околиці Пуатьє, я сідаю в літак і лечу на Канарські острови, маючи намір зупинитися в Касабланці. Доведеться затриматися на кілька днів у Марокко, щоб з'ясувати в науково-дослідному бюро рибальства деякі питання про планктон. Крім того, я матиму можливість вивчити умови риболовлі в тих місцях океану, які згодом доведеться пропливати. До того ж я хотів придбати радіоприймач.

Від передавача, навіть якби мені його запропонували даром, я вирішив відмовитися. Міркував я так. По-перше, я пливтиму сам, тому що Джек тепер не приєднається до мене, шукати когось іншого замість нього я не хочу. Мені буде дуже важко самому одночасно приводити в дію генератор і працювати ключем. Не кажу вже про те, що я не зможу полагодити передавача, коли трапиться бодай найменше пошкодження. Порушиться якийсь контакт – і весь світ вважатиме, що я загинув. Можете собі уявити, яке враження це справить на мою родину! Отже, передавача вирішив не брати. Зате приймач стане у великій пригоді. Він допомагатиме мені визначати довготу, що вираховується за різницею між сонячним часом певного місця І відповідним часом умовного нульового меридіана. Таким умовним нульовим меридіаном є зараз Грінвічський. При відлічуванні від Грінвічського меридіана кожен градус довготи дає різницю на чотири хвилини. На схід од нульового меридіана треба додавати чотири хвилини на кожний градус, на захід – віднімати. Різниця в часі на кожні п'ятнадцять градусів складатиме одну годину.

Якщо я матиму радіоприймач, то зможу обійтися без хронометра: я щодня знатиму точний час і перевірятиму годинник. Коли б тільки дістати хороший приймач! На жаль, грошей у мене дуже мало. «Якось буде!» – міркую, сподіваючись, що в Касабланці таки пощастить дістати грошей.

Я навіть не міг подумати, що мене зустрічатимуть. На аеродромі зібралося понад сто душ! Гарненька жінка подарувала мені букет квітів, підібраний під кольори прапора Парижа. Представник ветеранів «синіх комірів», знавець морської рятувальної справи, енергійно став на мій захист, коли хтось сказав, що «Бомбару треба взяти не підручники з навігації, а молитовник».

Мене запрошують усі, а особливо – «сині коміри». Бюро риболовлі приймає мене не гірше, ніж батько блудного сина. Тепер я можу пошукати і радіоприймач.

До речі, я не худну. Друзі, які запросили мене на вечерю, дивуються, що я так мало їм. Вони й не догадуються, що я вже пообідав в іншому місці о сьомій і тепер зовсім не хочу їсти.

Розв'язується справа з радіо. Один з моїх друзів дарує мені чудовий батарейний приймач у нейлоновому водонепроникному чохлі, що прикриває всю телескопічну антену.

Нарешті мені випадає найвища честь. Одного чудового ранку мене запрошують до Адміралтейства. Там я познайомився з маленьким жвавим чоловіком у білому парадному костюмі – адміралом Солем. Він почав зі мною дружню розмову і, кінець кінцем, влаштував мені справжній допит. Адмірал розпитував про мету моєї експедиції, на які кошти її споряджено, ставив питання з навігації, коротше кажучи, намагався дізнатися про все.

Коли б ви знали, адмірале Соль, яким радісним був для мене цей день! Я вже давно бажав поговорити з людиною, яка б щиро хотіла узнати всю правду. Наприкінці нашої дружньої, серйозної розмови адмірал сказав мені:

– От тепер ми зрозуміли все і допоможемо вам.

Щоразу, адмірале, коли я зустрічав потім в океані кораблі під іспанським, англійським чи голландським прапорами, я був вам вдячний і почував себе невід'ємною частиною військово-морського флоту Франції. Ви подарували мені свою власну карту Атлантичного океану і були єдиним моряком, хто повірив у мою перемогу, написавши на карті: «Ви досягнете мети».

Scripta manent [15] 15
  Написане залишається (лат.).


[Закрыть], адмірале, ви це знали наперед.

Незабаром я повинен був вирушати. З кожним днем Касабланка ставала милішою й дорожчою. Мені буде дуже боляче залишати її. П'ятого жовтня я вилетів у Лас-Пальмас. До зустрічі, Касабланка!

Літаком я дістався до Тенеріфа, а звідти приплив у Лас-Пальмас. Там мені довелося провести п'ятнадцять довгих днів, протягом яких музика, дружба, природа і спорт докладали всіх зусиль, щоб затримати мене.

Музика – це концерти в театрі. Друзі – це давні знайомі з яхт-клубу і з яхти «Маева». Природа – це незабутні подорожі в Крус-де-Техеда, в Агаете в товаристві чудових провідників Кальмано і Кольяччо. Спорт – це дружні зустрічі в басейні, де чарівна чемпіонка Іспанії демонструвала свою майстерність і де я змагався у запливах стилем кроль на двісті метрів з швидким Буато-старшим.

«Бережись, Алене! Досить тобі затриматися тут іще на кілька днів, і ти вже ніколи не зможеш вирушити в плавання!» скільки разів ця неспокійна думка не давала мені спати довгими ночами. Та що я мав робити – однаково вітер дув з півдня. Поки він не зміниться, про відплиття нічого й думати. Побачимо, що принесе молодий місяць!

Нарешті, 18 жовтня вітер змінився, і наступного дня я вирішив відпливати.

«ЛЮДИНА СОЛОНОЇ ВОДИ» [16] 16
  Так називають полінезійців, що живуть дарами моря. (Прим. автора.)


[Закрыть]

У неділю, 19 жовтня, подув сприятливий вітер, справжній норд-норд-ост. Я вже давно нетерпляче чекав цього пасату.

Французький консул у Лас-Пальмасі провів мене до яхт-клубу. Спочатку він хотів супроводити мене на буксирній яхті аж до самого рейду і там попрощатися. Але ми обоє так схвильовані, що він боїться своїх почуттів і тому раптом удавано сердито каже мені:

– Ну, добре, я далі не піду! Поцілуймося, мій любий! Не ображайтесь на мене, я не проводжатиму вас.

Ніби я міг на нього ображатися! Я теж цілую його, і ми прощаємося. З Буато-старшим прямуємо до «Єретика». Спорядження і непорушний запас харчів, оглянутий і запечатаний представниками консульства, радіоприймач, нещодавно подарований, – усе це вкладено в човен. Старший штурман Анхеліто востаннє перевіряє все. Під час цих приготувань до відплиття навколо збирається натовп моїх прихильників і друзів. Мені дарують прапорець яхт-клубу, я розписуюся в книзі почесних відвідувачів. Усі мої друзі вже тут, на пристані; прийшло багато й незнайомих городян, які приязно і щиро вітають мене. Ця дружня атмосфера проводів надзвичайно хвилює мене.

Сідаю в човен, і французька яхта виводить мене з порту. Як же я був здивований, коли побачив, що за мною в кільватері вирушила з Лас-Пальмаса ціла ескадра суден! Раптом загули гудки, завили сирени – це кораблі, що стояли біля набережної, прощалися з «Єретиком». Парусні яхти спінювали воду навколо мого човна, їхні білі вітрила нагадували чайок. Коли парусники пропливали біля «Єретика», моряки вітали мене, бажаючи щасливого плавання і сприятливого вітру. Всі розуміли, що сьогодні починається велике випробування.

Коли я вже збирався відчепити буксир, поблизу мого човна опинилася велика трищоглова шхуна, учбове судно іспанського військового флоту. Здавалося, сама доля послала мені цього, можливо, останнього представника старого флоту кораблів-привидів, сучасницю потерпілих, вмираючих від цинги пасажирів «Медузи», які не вміли знайти їжі в морі і тому загинули. Тільки-но я встиг відчепити буксирний канат, як побачив, що на шхуні повільно опустили прапор на знак вітання. Коли я пропливав мимо борту парусника, мічмани, вишикувані на палубі, зняли кашкети. Я мимоволі подумав, що всі моряки світу віддають так останню шану покійникам. Але я підняв своє вітрило заради перемоги життя! Воно несе мене вздовж цих легких, швидких суден, які маневрують навколо човна і вітають його прапорами. Незабаром усі вони зникли.

Тільки іспанська шхуна віддає мені останню і найбільшу шану: на шхуні зарифлюють усі три грот-марселі, а потім знову розпускають їх. Рвучкий вітер одразу залопотів у вітрилах і з шумом надув їх. Цей звук вітру підбадьорив мене – «Єретика» ніби заздалегідь вітали з перемогою!

* * *

Вечір був на диво спокійний. Усе ще дув норд-норд-ост, і «Єретика» неухильно відносило на південь від острова Гран-Канарія з середньою швидкістю три з половиною вузли за годину [17] 17
  6-7 кілометрів за годину. (Прим. автора.)


[Закрыть]. За маршрутом я повинен був спочатку спуститися на зюйд-зюйд-ост від Канарських островів і лише потім узяти курс прямо на захід. На той час я буду на 28° північної широти і 15° західної довготи. Я мав досягти приблизно 60° західної довготи, десь між 12° і 18° північної широти. Я не наважувався відразу пливти на захід, щоб часом не потрапити в Саргассове море. Воно, як і «зона бур», було найпідступнішою, найнебезпечнішою пасткою на моєму шляху.

На північ од того курсу, який я обрав, північна екваторіальна течія і Гольфстрім утворювали ніби гігантський вир окружністю п'ятнадцять тисяч кілометрів, усередині якого збирається величезна кількість водоростей, і досі невідомих за походженням. Це і є Саргассове море; все живе обминає його. Здається, ще нікому не пощастило піймати там жодної їстівної рибини. Крім того, цей район дуже небезпечний для судноплавства. Коли кораблі потраплять у цю пастку, водорості обплутують їх, наче сітка. Отже, північна частина була для мене небезпечна. Не менша загроза крилася і на півдні океану. Там панують вітри «зони бур»: два пасати, майже однакової сили, що йдуть один із сходу, з Португалії, а другий – із південного заходу, від берегів Конго. Вони зустрічаються в цій зоні і починають одчайдушну боротьбу. Жахливі зливи, раптові шквали і не менш небезпечні штилі утворюють у цьому районі справжню «буферну державу» між повітряними просторами півночі й півдня. Отакий шалений герць стихій «зони бур» мало не став фатальним для Мермоца [18] 18
  Мермоз – відомий французький льотчик, що одним з перших здійснив переліт через Атлантику. (Прим. перекладача.)


[Закрыть]. Я знав, що коли потраплю туди, то назад уже не вийду нізащо. Отже, праворуч від мене – вир течій, ліворуч – вир вітрів.

От тобі й маєш! Сприятливий вітер, що гнав мене вперед, продержався лише до вечора, потім стих, кинувши мій човен напризволяще. Дивлячись на обвисле вітрило, я питав себе, скільки часу доведеться отак чекати? Ніщо не провіщало вітру. Повільно, але неухильно течія несла «Єретика» на південь. Щоб не зіткнутися з численними кораблями, які курсують між Гран-Канарією та Фуерте-вентурою, я повісив на щоглі ліхтар. О пів на дев'яту я закріпив стерно, укрився по шию брезентом замість ковдри, поклав під голову рятувальний пояс і заснув. Тим часом «Єретик» повільно колисала течія; панував повний штиль. Ніч була прохолодна й дуже світла.

На другий і на третій день я марно чекав вітру. В цей час «Єретик» знаходився точнісінько на тому ж місці, що й у день прибуття на Канарські острови, коли туман затулив од мене берег. Я був ізольований від усього світу, нічого не бачив у тумані і тільки знав, що один острів десь праворуч, а другий – ліворуч. Я нетерпляче чекав тієї хвилини, коли знову опинюсь у відкритому океані. Там принаймні не треба буде засвічувати вночі ліхтар, бо жоден корабель не зустрінеться мені.

У понеділок навколо човна з'явилися перші ознаки життя. Та, на жаль, це були малесенькі рибки, що пливли попереду «Єретика», ніби вказуючи дорогу. Піймати їх було важко, до того ж вони все одно не втамували б мого голоду. Мене вже починало турбувати, що затишшя встановиться надовго, коли в другій половині дня здійнявся вітер і я зміг нарешті взяти курс на 21°. Цього курсу я держатимуся днів десять, щоб вийти на захід миль за сто від островів Зеленого Мису, а звідти повернути до Антільських островів.

У цей день я нотую в своєму щоденнику: «Настрій чудовий, але дошкуляє спека. Дуже мучить спрага – довелося випити трохи морської води. Риба не ловиться. За весь час я зміг піймати близько кілограма. Рідини, яку я вичавив з риби, мені не вистачає. Але це не страшно, обійдеться. Тут морська вода здається мені менш солоною, ніж у Середземному морі». Пасат дужчає. Незабаром розігралася справжня буря. Хвилі то підіймають човен на самісінький гребінь, підставляючи мене поривам вітру, то кидають униз, в провалля між ними, де на мить ховають у затишку. Навколо, мов у пеклі, шаленіють хвилі. Що буде, коли одна з водяних гір упаде на «Єретик»?

Я неспроможний щось зробити, але, покладаючись на стійкість човна, лягаю спати і сподіваюся, що ніч мине без снів. Даремні надії – це була ніч кошмарів. Мені снилося, ніби вода піднімається навколо мене, ніби вона вже затопила все. Не відчуваючи під собою ніякої опори, починаю бити руками по воді. Де я – в човні чи вже за бортом? Я пливу. Пливу щосили.

Нарешті прокидаюся від жаху і бачу, що «Єретик» весь під водою. Величезна хвиля впала вночі прямо на човен. Треба за всяку ціну вичерпати воду. Серед хвиль океану видніються лише величезні надувні поплавці. «Єретик» пливе далі. Тепер він схожий на уламок корабля. Але я не маю ні права, ні часу на відчай. Починаю інстинктивно вичерпувати воду спершу руками, а потім своїм капелюхом – річчю найменш підхожою для такої неймовірної роботи. Виливати воду треба було дуже швидко і в перерві між найбільшими хвилями, щоб облегшений «Єретик» встиг виплисти. Навіть коли б мав я справжній черпак, то й тоді довелося б працювати дуже швидко, бо кожна велика хвиля наздоганяла човен, з силою била в корму, і океан знову затопляв «Єретик», зводячи нанівець мою відчайдушну працю протягом десяти-п'ятнадцяти хвилин. І досі не розумію, як мені вдалося тоді протриматися аж дві години, протягом яких я, ціпеніючи від жаху, вичерпував воду, аж доки «Єретик» сплив на поверхню. Жертво корабельної аварії, будь впертішою, ніж море, – і ти переможеш!

Я врятувався, але всі речі в човні просякнуті солоною водою. Вдень, коли сонце висушить усе, на човні залишиться тонкий шар солі, що ввечері й уночі знову вбиратиме вологу. «Єретик» перетвориться на справжній «морський» солончак. Добре, що все моє спорядження надійно заховане у водонепроникні мішки. Радіоприймач, наприклад, зовсім не постраждав. Зате сірники всі намокли, я розклав їх навколо, щоб вони висохли на сонці. Не знаю, що з цього вийде, але в таких обставинах треба спробувати все. На щастя, в мене сто коробок сірників. Це дуже добре, бо тепер доведеться витрачати цілу коробку, щоб запалити один сірник.

Удалині я ще розрізняю землю, але думаю, що це востаннє. Зате тепер я остаточно впевнився, що «Єретик» ніколи не перевернеться. Він тримається на хвилях, як я й сподівався, наче акваплан або платформа, ковзаючи по поверхні без будь-якого опору. Був би це човен іншої конструкції, він уже давно плив би догори дном: для цього траплялося чимало нагод.

У четвер, 23 жовтня, я нічого не записав у свій щоденник за браком часу, бо цілісінький день шив. Подув сприятливий вітер, хороший північно-східний пасат, який повинен донести мене аж до Антільських островів. Але ж треба було, щоб доля так зло насміялася з мене. Тільки-но вітер подужчав, як моє вітрило розірвалось у найширшому місці. Це було старе, випробуване вітрило, під яким я плив від Монако до Канарських островів. Вирушаючи у велике плавання через океан, я вирішив використати його до кінця і лише в тому разі, коли воно зовсім не зможе мені служити, підняти нове, запасне вітрило. Та чи ж знав я, що це станеться так скоро! Я кинув плавучий якір, спустив розірване вітрило і прилаштував до реї нове. Минуло півгодини, і лютий шквал зірвав нове вітрило, наче паперового змія. Я встиг лише помітити, як воно злетіло вгору і зникло десь серед хвиль разом із снастю.

Що ж, доведеться використати знову розірване, старе вітрило. Вирішую зашити його. Весь мій кравецький інструмент складається із звичайнісінької котушки чорних ниток і голки. Я не можу зручно розкласти перед собою все полотнище, бо бракує місця. Тому доводиться зшивати кінці його поступово, сантиметр за сантиметром, так само, як долав хвилю за хвилею і як долаю час – година за годиною. Лише надвечір скінчив свою роботу. Добре стомившись і не бажаючи одразу ж втратити останнє вітрило, я кинув плавучий якір і ліг спати. Що ж поробиш, інколи вигідніше втратити кілька годин.

До кінця плавання я не міг без остраху дивитися на своє залатане вітрило. Його шов нагадував свіжу рану, яка ось-ось відкриється. Та найбільше я боявся самого страху, бо добре знав, що океан, знесиливши людину, робить її марновірною, а марновірство перетворює її на безвільного боягуза. З цього часу мені доводилося вести боротьбу з самим собою, і ця боротьба була не менш важливою, ніж боротьба з океаном.

Я помітив, що коли справи йдуть погано, я забуваю про вітрило. Але варто тільки їм поліпшитись, як я знову починаю боятися, причому не тільки за вітрило, а й за все спорядження. Чи витримає воно до кінця?

Тієї ночі мені було особливо тривожно, може, через те, що я страшенно змерз. Змоклий до рубця, просолений водою океану, я до ранку клацав зубами. Ніколи ще я так не ждав появи сонця! Чекав його нетерпляче, благав його скоріше зійти й щиро вірив у порятунок. Але знав я сонце погано, забув, що нема нічого гіршого за друга-зрадника. В цьому я пересвідчився згодом.

Я не набагато просунувся вперед і, що найгірше, не знав, скільки миль залишив позаду. Тому в своїх навігаційних обчисленнях я допустився помилки, яка мало не стала фатальною, – неправильно визначив довготу, що могло призвести до сумних наслідків. Пізніше я розповім про це.

«Єретик» перебував у зоні сильних пасатів, у справжній відьомській кухні, де вони народжуються. Тут пасат ще молодий, могутній, енергійний, сповнений неприборканого первісного шаленства. Згодом, серед безкраїх просторів океану, він заспокоїться, і сила його чимдалі зменшуватиметься.

А поки що навколо здіймаються білопінні хвилі. Це сміється, блискаючи зубами, океан, наче примхлива й жорстока дитина. Що ж, перед дітьми приховують свій страх, і тому я роблю виклик стихіям і піднімаю своє залатане вітрило.

Тільки-но «Єретик» збільшив швидкість, як почалося клювання. В мене, завзятого, та до того ж ще й голодного рибалки, аж руки затремтіли. Навколо човна у воді з'являються великі рухливі плями, зелені й блакитні. Це риби, які не зважуються наблизитися до «Єретика» і поводяться дуже обережно. Варто мені поворухнутись, як вони блискавично кидаються в усі боки і зникають у глибині. Дідько б їх узяв, я мушу таки щось зловити!

Весь день 24 жовтня я майстрував примітивний гарпун з ножа. Поклавши ніж на плоске весло, наче на ковадло, я обережно почав загинати кінчик леза. Потім прив'язав міцно мотузком ручку ножа до кінця весла, щоб спробувати загарпунити першу-ліпшу рибу, яка наблизиться до човна. Замість шпагату я міг би використати мотузок, краватку, тасьму, пояс і будь-яку іншу річ, що знайшлася б на борту. Потерпілий завжди зможе знайти щось із таких речей в своєму човні. Я вирішив поки що не користуватися «риболовним набором особливого призначення» [19] 19
  Риболовним набором у герметично закритій банці здебільшого споряджають американські рятувальники шлюпки. (Прим. автора.)


[Закрыть], бо в таких умовах, в яких опинився я, потерпілі не мають спеціального спорядження. Отже, і мені треба було ловити рибу власними засобами.

Поки я морочився з гарпуном, наді мною пролетіло кілька пташок. Це мене здивувало. Я був певен, що далеко у відкритому морі птахи не зустрічатимуться. Отже, ще один забобон землі! Відтепер не було жодного дня, щоб я не бачив пташок. Одна з них, мабуть, відчувала до мене навіть якусь симпатію, бо протягом усього плавання, до останнього дня, прилітала о четвертій годині і кружляла над «Єретиком».

Та риби мене цікавили більше. В суботу, 25 жовтня, безрезультатно й невдало поранивши гарпуном багатьох риб, я нарешті витяг з води першу дораду. Це був порятунок: я мав одразу їжу, питво, наживку і навіть гачок, бо позаду зябрової кістки в доради росте природний чудовий гачок. Такі гачки давно вже знаходили в похованнях первісних людей, а зараз я знову скористався з нього.

Перша моя вудка була готова. Тепер у мене щодня було досить і їжі, і води. З цього часу я вже не знав, що таке голод і спрага. В моєму становищі потерпілого від корабельної аварії це була найбільша єресь.

* * *

В перші дні подорожі по океану я не відчував самотності. Мені зустрічалися великі кораблі, які пливли, мабуть, до Канарських островів. Але жоден з них чомусь не зацікавився «Єретиком». Я не знаю точно, бачили мене з них чи ні, але припускаю, що потерпілому буде важко привернути до себе увагу. Я пересвідчився в цьому ще раз.

Риби сміливо підпливають до «Єретика» і зграйками сунуть за ним. Коли я залишав Лас-Пальмас, рибалки та «спеціалісти» урочисто провіщали: «Досить відпливти од Канарських островів – і ви не піймаєте жодної риби». Та ось зелені й голубі плями наблизились і перетворились на великих риб, що безбоязно виграють довкола човна. За час подорожі я звик до них, немов до приятелів, і щоранку шукаю очима їхні різноколірні спини. Час від часу сильний сплеск примушує мене підвести голову, і я встигаю помітити рибину, що сріблястою блискавкою пірнає у хвилі.

Тепер уже вітри дмуть постійно. Вдень і вночі я піднімаю вітрило. Острови давно зосталися десь позаду. Зараз я більше ніж будь-коли покладаюся на пасат, який жене мене вперед. «Єретик» ковзає на хвилях, що повільно котяться за ним. Швидкість, яка надає стійкості велосипеду, для мене була запорукою безпеки. Коли б я зупинився, хвиля, з силою вдаривши в корму «Єретика», затопила б його. В той час мене охопило почуття, яке можна було б назвати «тривогою за спорядження». Я турбувався за човен, боявся, що спорядження, особливо розірване вітрило, не витримає наступу океану. У щоденнику з'являється запис: «Перед відплиттям я думав, що найважче – це голод і спрага, але я помилявся. Тепер я знаю: найстрашніше – це постійна тривога за спорядження і не менш дошкульна сирість. Мій одяг наскрізь промок, але я не можу зняти його, бо холод уб'є мене». І того ж дня занотовую як висновок: «Потерпілий не повинен знімати одяг, навіть коли він змокне до рубця».

Вже на другий день подорожі, коли я весь змок, я переконався, що вологий одяг теж зберігає тепло тіла. Одягнений я був, певно, як і всі потерпілі на морі: штани, сорочка, светр, куртка.

Навчений гірким досвідом, я вже не сміявся, коли згадував одяг булонських збиральниць їстівних черепашок і креветок – жінки заходили у воду в теплому платті, товстих вовняних панчохах і водонепроникному взутті.

* * *

У неділю, 26 жовтня, я записую в щоденнику:

«Не можу визначити свою довготу. А для цього ж треба тільки запам'ятати час, коли сонце стоятиме в зеніті».

Мені конче необхідно знати, де я перебуваю. Принцип визначення координат нескладний: висота сонця над горизонтом опівдні дає мені широту, а різниця між сонячним часом і моїм годинником опівдні – довготу. Я відплив з 15° західної довготи. Тепер, за моїми розрахунками, сонце повинно досягти зеніту (за моїм годинником) о першій годині пополудні. Насправді ж сонце досягало найвищої точки щодо горизонту, коли годинник показував 12 годин 15 хвилин. Зрозуміло, що потрібно було внести в обчислення поправку близько 45'. Згодом побачимо, до чого призвела ця помилка.

Я почував себе, мабуть, надто оптимістично, коли писав у щоденнику:

«У середу, якщо я правильно визначив свої координати, я досягну 21° північної широти. Змінивши в четвер курс на західніший, я за десять днів пропливу сімсот миль. Таким чином, лишатиметься ще тисяча вісімсот миль, на які піде днів двадцять п'ять, за умови, що я пливтиму з такою ж швидкістю, як зараз».

Що ж, надіятися нікому не заборонено, і надія не згасла в мені до кінця плавання.

Мені здавалося, ніби я відплив з Канарських островів тільки вчора. Насправді ж уже вісім днів, як доля закинула мене в океан. Мені потім часто доводилося чути запитання, чи не нудьгував я. В океані ніколи не буває нудно. Адже ця подорож не мала ніяких зв'язків з моїм колишнім життям на землі. Дні тяглися нескінченно довго, але я не відчував бігу часу: тепер нікуди поспішати. Не було більше ні призначених на певний чає зустрічей, ні невідкладних справ, і дні минали непомітно для мене.

* * *

Другий тиждень плавання почався святковим днем, який мало не нагнав на мене нудьгу. Це був день мого народження. Вже після прибуття на острів Барбадос на питання, скільки мені років, я незмінно відповідав:

– В океані мені минуло двадцять вісім років.

Але доля прихильно поставилася до мене і в цей день надіслала святковий дарунок. За кормою «Єретика» тягнувся по хвилях шнур з гачком, на якому було наживлено летючу рибу. Раптом великий птах, якого англійці звуть «морським серпокрильцем», – французької назви я й досі не знаю, – стрімголов кинувся вниз і схопив наживку. Я підтяг птаха до борту, трохи побоюючись, щоб він не вдарив дзьобом по резиновому поплавцю, і одразу ж скрутив йому шию.