Текст книги "Навколо світу за вісімдесят днів"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)
Розділ п’ятнадцятий,
де валіза з банківськими білетами стає легшою ще на кілька тисяч фунтів стерлінґів
Потяг зупинився на вокзалі. Паспарту вийшов із вагона першим, за ним – містер Фоґґ, який допоміг зійти на перон своїй молодій супутниці. Філеас Фоґґ вирішив одразу ж податися на пакетбот, що прямує до Гонконга, аби зручно влаштувати місіс Ауду – поки їй загрожує небезпека, він не хотів залишати її саму.
Коли містер Фоґґ виходив із вокзалу, до нього наблизився полісмен і запитав:
– Містер Філеас Фоґґ?
– Так.
– А цей чоловік – ваш слуга? – додав полісмен, показуючи на Паспарту.
– Так.
– Прошу обох піти зі мною.
Містер Фоґґ жодним жестом не виказав свого подиву. Поліцейський був представником закону, а для всякого англійця закон – святиня. Паспарту, як справжній француз, спробував був розумувати, але полісмен торкнувся його своїм жезлом, і містер Фоґґ зробив своєму слузі знак підкоритися.
– Чи може ця пані супроводжувати нас? – запитав містер Фоґґ.
– Може, – відповів полісмен.
Поліцейський провів містера Фоґґа і його супутників до чотиримісного екіпажу, запряженого парою коней. Рушили. Під час переїзду, що тривав двадцять хвилин, ніхто не промовив жодного слова.
Екіпаж спочатку перетнув «чорне місто» – вузенькі вулички, захаращені халупами, де тулилися брудні й обірвані люди – різноплемінне населення цих кварталів. Потім він проїхав європейське місто з цегляними будинками й кокосовими пальмами обабіч дороги; тут, незважаючи на ранковий час, проїжджали елегантні вершники й рухалися розкішні карети.
Екіпаж зупинився перед непоказним будинком. Полісмен висадив своїх бранців – саме так їх можна було назвати – і провів у кімнату із ґратами на вікнах. Потім він оголосив:
– О пів на дев’яту ви постанете перед суддею Обадія!
По цих словах він вийшов і замкнув двері.
– Ну от! Нас заарештовано! – вигукнув Паспарту, опускаючись на стілець.
Місіс Ауда, марно намагаючись приховати хвилювання, звернулася до містера Фоґґа:
– Наші шляхи мають розійтися, пане! Вас переслідують через мене! За те, що ви мене врятували!
Філеас Фоґґ коротко відповів, що це неможливо. Переслідувати в справі «сутті»! Немислимо! Тут якась помилка. Містер Фоґґ запевнив, що за будь-яких обставин не покине молодої жінки й супроводжуватиме її до Гонконга.
– Але пароплав відходить опівдні! – зауважив Паспарту.
– Ми ще до полудня будемо на пароплаві, – відповів незворушний джентльмен.
Це було сказано так переконливо, що Паспарту мимоволі повторив про себе:
– Чорт забирай! Ну, звичайно! Ще до полудня будемо на пароплаві! – Та він зовсім не був у цьому впевнений.
Пів на дев’яту двері кімнати відчинилася. З’явився полісмен і провів арештованих у сусіднє приміщення. Це був зал суду, наповнений численною публікою, що складалася з європейців і місцевих жителів. Містер Фоґґ, місіс Ауда й Паспарту сіли на лаву перед підвищенням, призначеним для судді й секретаря.
Майже одразу в супроводі секретаря ввійшов і сам суддя Обадія. Це був огрядний, зовсім круглий чоловік. Він зняв із цвяха одну з перук і спритно надягнув її собі на голову.
– Слухається перша справа, – оголосив він.
Але раптом він підніс руку до голови й вигукнув:
– Еге! Та це ж не моя перука!
– Ваша правда, містере Обадія, – це моя, – сказав секретар.
– Любий містере Ойстерпуф, невже ви думаєте, що суддя може винести правильний вирок у перуці секретаря?
Відбувся обмін перуками. Під час усього цього дійства Паспарту згоряв од нетерпіння – йому здавалося, що стрілка величезного годинника, який висів у залі суду, з шаленою швидкістю рухається по циферблаті.
– Слухається перша справа, – повторив суддя.
– Філеас Фоґґ! – оголосив секретар Ойстерпуф.
– Я, – відповів містер Фоґґ.
– Паспарту!
– Тут! – відгукнувся Паспарту.
– Чудово! – почав суддя. – Ось уже два дні, як вас шукають у всіх поїздах, що прибувають із Бомбея.
– Але в чому нас звинувачують? – нетерпляче перебив Паспарту.
– Ви зараз довідаєтеся про це, – відповів суддя.
– Пане, – почав Філеас Фоґґ, – я британський громадянин і маю право…
– До вас нешанобливо поставилися? – запитав суддя.
– Аж ніяк.
– Чудово! Викличте позивачів.
За наказом судді двері розчинили навстіж, і пристав увів у залу трьох індійських жерців.
– Так я й думав! – прошепотів Паспарту. – Це ті самі мерзотники, що хотіли спалити нашу молоду пані.
Жерці постали перед суддею, і секретар голосно зачитав їхню скаргу на Філеаса Фоґґа і його слугу, яких звинувачували у блюзнірському оскверненні брамінського святилища.
– Ви чули? – запитав суддя Філеаса Фоґґа.
– Так, – відповів містер Фоґґ, поглянувши на годинника, – чув і визнаю.
– То ви визнаєте?..
– Так, визнаю і чекаю, аби ці три жерці у свою чергу зізналися в тому, що вони мали намір зробити в пагоді Пилладжі.
Жерці перезирнулися. Вони, здавалося, нічого не зрозуміли зі слів обвинуваченого.
– Саме так, – нетерпляче втрутився Паспарту, – у тій самій пагоді Пилладжі, перед якою вони збиралися спалити свою жертву!
Знову цілковита розгубленість жерців і превелике здивування судді Обадія.
– Яку жертву? – запитав він. – Кого спалити? У самому центрі Бомбея!
– Бомбея? – вигукнув Паспарту.
– Так. Адже йдеться не про пагоду Пилладжі, а про пагоду Малабар-Гілл у Бомбеї.
– Як речовий доказ представлені черевики святотатця, – додав секретар, ставлячи на стіл пару взуття.
– Мої черевики! – крикнув Паспарту, який був до того здивований, що не міг стримати мимовільного вигуку.
Можна здогадатися, яка плутанина була в думках і пана, і його слуги. Вони давно забули про випадок у бомбейській пагоді, і раптом він привів їх на лаву підсудних тут, у Калькутті.
Річ у тім, що детектив Фікс оцінив весь зиск, який він міг мати зі злощасного вчинку паспарту. Відклавши свій від’їзд на дванадцяту годину, Фікс запропонував жерцям Малабар-Гілла пораду й допомогу. Він пообіцяв їм домогтися великого відшкодування за порушення святості храму, добре знаючи, що англійський уряд суворо ставиться до таких провин, і найближчим поїздом вирушив із жерцями слідом за осквернителями. Через затримку, спричинену порятунком молодої вдови, Фікс і його індуси прибули до Калькутти раніше за Філеаса Фоґґа й Паспарту, яких попереджена телеграмою місцева влада мала затримати при виході з вагона. Можна собі уявити, як розсердився Фікс, коли довідався, що Філеас Фоґґ ще не приїхав у столицю Індії. Він вирішив, що його злодій зійшов на одній зі станцій Індійської залізниці і зник у північних провінціях.
Страшенно занепокоєний, детектив цілу добу пробув на вокзалі. І несамовито зрадів, коли вранці побачив мандрівників, що виходили з вагона; утім, з ними була молода пані, присутність якої здавалася Фіксові незрозумілою. Він одразу ж приставив до них полісмена, і от яким чином містер Фоґґ, Паспарту й удова раджі Бундельханда постали перед суддею Обадія.
Якби Паспарту менше переймався ходом справи, то помітив би в кутку зали детектива, що стежив за перебігом судового засідання із цілком зрозумілою цікавістю, бо в Калькутті він знову не одержав ордера на арешт.
Тим часом суддя Обадія наказав занести до протоколу зізнання, що вирвалося в Паспарту, який був ладен віддати геть усе, аби тільки забрати свої необережні слова.
– Чи визнаєте ви факт злочину? – запитав суддя.
– Визнаю, – холодно відповів містер Фоґґ.
– Зважаючи на те, – продовжував суддя, – що англійський закон охороняє релігійні вірування всіх народів Індії, і беручи до відома, що обвинувачуваний Паспарту визнав свою провину в тому, що намагався торкнутися блюзнірською стопою підлоги пагоди Малабар-Гілл у Бомбеї двадцятого жовтня цього року, суд ухвалив присудити вищезгаданого Паспарту до двох тижнів в’язниці і штрафу в триста фунтів.
– Триста фунтів? – вигукнув Паспарту, якого чомусь засмутив тільки штраф.
– Мовчати! – верескнув судовий пристав.
– Беручи до уваги, – продовжував суддя Обадія, – що хоча судове слідство не довело факт змови слуги і його пана в цій справі, та пан у всіх випадках повинен відповідати за дії й учинки слуги, суд постановляє присудити вищезгаданого Філеаса Фоґґа до восьми днів в’язниці й півтори сотні фунтів стерлінґів штрафу. Секретарю, оголосіть наступну справу!
Сидячи у своєму кутку, Фікс смакував невимовну насолоду. Філеаса Фоґґа затримано в Калькутті на цілих вісім днів, а цього часу цілком достатньо для того, аби прибув ордер на його арешт.
Паспарту був приголомшений. Цей вирок розоряв його пана. Парі у двадцять тисяч фунтів програно, і все через те, що він, Паспарту, як останній йолоп, приблудив у трикляту пагоду!
Філеас Фоґґ навіть бровою не повів, зберігаючи цілковите самовладання, наче вирок його зовсім не стосувався. Та коли секретар почав оголошувати наступну справу, він підвівся з місця й заявив:
– Я пропоную заставу.
– Це ваше право, – відповів суддя.
Фікса мороз продрав по спині, але він швидко заспокоївся, коли почув, що суддя, зважаючи на ту обставину, що Філеас Фоґґ і Паспарту не є жителями Калькутти, призначив для кожного з них величезну заставу – тисячу фунтів.
Це має коштувати містерові Фоґґу дві тисячі фунтів, якщо він не зволіє відбути покарання.
– Я плачу, – мовив наш джентльмен.
Він дістав із саквояжа, якого тримав Паспарту, пачку банківських білетів і поклав її на стіл секретаря.
– Вас звільнено під заставу, – оголосив суддя.
– Ходімо! – сказав містер Фоґґ своєму слузі.
– Нехай вони принаймні повернуть мені черевики! – люто вигукнув Паспарту.
Черевики йому віддали.
– Дорого ж вони мені обійшлися! Понад тисячу фунтів кожний! Та ще й муляють! – бурчав Паспарту.
Зовсім пригнічений, він пішов за містером Фоґґом, який запропонував руку молодій леді. Фікс, який до останньої миті сподівався, що його злодій ніколи не зважиться розпрощатися із сумою у дві тисячі фунтів і зволіє відсидіти вісім днів у в’язниці, кинувся слідом за ними.
Містер Фоґґ найняв екіпаж і сів у нього з місіс Аудою і Паспарту. Фікс побіг назирці за екіпажем, що незабаром зупинився на набережній.
За півмилі від них, на рейді, уже стояв «Рангун» із прапором на щоглі. Продзвонило одинадцяту годину. Містер Фоґґ прибув на годину раніше розкладу. Фікс бачив, як він вийшов із карети й разом із пані та слугою сів у човен. Детектив тупнув ногою.
– Негідник! – вигукнув він. – Він їде! Дві тисячі фунтів пропали! Він марнотратний, як злодій. Ну що ж, коли треба, я поїду за ним на край світу. Та якщо так піде й далі, він невдовзі розтринькає всі вкрадені гроші!
Інспектор поліції мав усі підстави обурюватися. Справді, відколи Філеас Фоґґ залишив Лондон, він витратив на дорожні видатки, нагороди, купівлю слона, заставу і штраф понад п’ять тисяч фунтів стерлінґів, але ж зі зменшенням викраденої суми зменшувалася й премія детектива.
Розділ шістнадцятий,
у якому Фікс удає, ніби не розуміє, про що з ним говорять
« Рангун» – одне із суден компанії «Пенінсюлер-енд-Орієнталь», що здійснюють рейси в Китайському і Японському морях, – залізний ґвинтовий пароплав валовою місткістю тисяча сімсот сімдесят тонн і потужністю чотириста кінських сил. За швидкоплавністю він наближався до «Монголії», але в плані зручностей значно їй поступався; тому місіс Ауді не вдалося влаштуватися так добре, як того хотів би Філеас Фоґґ. Та зрештою, треба було подолати всього три з половиною тисячі миль, на що потрібно одинадцять-дванадцять днів, а молода леді виявилася не надто вибагливою пасажиркою.
У перші дні подорожі місіс Ауда ближче познайомилася з Філеасом Фоґґом. При кожній нагоді вона висловлювала йому свою найщирішу подяку. Флегматичний джентльмен вислуховував її, на позір, досить холодно, принаймні жодним жестом чи інтонацією не виявляв ані найменших ознак почуття. Він ретельно стежив, аби супутниці нічого не бракувало: у певні години регулярно відвідував її, і якщо не розмовляв, то хоча б вислуховував. До неї він ставився найвищою мірою поштиво, але діяв при цьому зі своєрідною грацією автомата. Місіс Ауда не знала, що й думати, аж поки Паспарту пояснив їй, наскільки дивна людина його пан. Від слуги вона довідалася, яке парі жене цього джентльмена навколо світу. Місіс Ауда усміхнулася; та врешті-решт вона завдячувала йому життям, і її рятівник нічого не втрачав від того, що вона дивилася на нього крізь призму вдячності.
Місіс Ауда підтвердила зворушливу історію, яку розповів про неї провідник. Вона справді була з племені парсів, що відіграє важливу роль серед народів Індії. Багато парсійських купців нажили собі великих статків на торгівлі бавовною. Один із них, сер Джемс Джіджібой, навіть одержав від англійського уряду дворянське звання. Місіс Ауда доводилася родичкою цьому багатому купцеві, що мешкав у Бомбеї. До двоюрідного брата сера Джіджібоя, поважного Джіджі, вона саме їхала у Гонконг. Чи знайде в нього притулок і підтримку, жінка не знала напевне. Та містер Фоґґ зазвичай відповідав, що їй не варто тривожитися і що все влаштується «математично». Саме так він і висловився.
Чи зрозуміла леді цей дивний вислів? Хтозна. У всякому разі, її великі очі, «прозорі, як священні озера Гімалаїв», часто спиняли погляд на містерові Фоґґу. Але потайний джентльмен аж ніяк не скидався на людину, готову поринути в ці озера.
Перша частина плавання на «Рангуні» минула пречудово. Погода була гарна. По всій довжині величезної затоки, яку моряки називають «Бенґальським басейном», стихії сприяли подорожі. Незабаром з «Рангуна» помітили Великий Андаман, головний з Андаманських островів, із мальовничою горою Седл-Пік, що височіє на дві тисячі чотириста футів і яку мореплавці бачать із далекої відстані.
Пароплав пройшов досить близько від берега. Диких папуасів, мешканців острова, не було видно. Ці істоти перебувають на останньому щаблі людської цивілізації, проте їх абсолютно безпідставно вважають людожерами.
Здаля острів виглядав просто фантастично. На передньому плані виступали могутні ліси латаній, капустяної пальми, бамбуку, мускатного горіху, індійського дубу, гігантських мімоз і деревоподібних папоротей, а позаду вимальовувалися витончені силуети гір. Береги кишіли тисячами дорогоцінних саланг, їстівні гнізда яких вважаються вишуканою стравою у Піднебесній імперії. Та строкаті пейзажі Андаманських островів швидко промайнули повз «Рангуна», що на всіх парах продовжував свій шлях до Малаккської протоки – воріт у Китайське море.
А що робив упродовж цього плавання детектив Фікс, так недоречно втягнутий у навколосвітню подорож? Від’їжджаючи з Калькутти, він лишив розпорядження переслати йому ордер на арешт містера Фоґґа, якщо той нарешті надійде, у Гонконг. Сідаючи на пакетбот, він щасливо уник зустрічі з Паспарту й розраховував бути непоміченим до прибуття «Рангуна» в Гонконг. І справді, Фіксу було б важко пояснити Паспарту, не викликаючи в нього підозр, чому він опинився на пароплаві, в той час як мав би бути в Бомбеї. Та обставини склалися так, що йому все-таки довелося відновити знайомство з нашим парубійком. Як саме? Зараз ми про це довідаємось.
Усі детективові надії і бажання зосередилися тепер на одній точці земної кулі – Гонконгу, тому що зупинка пакетбота в Сінгапурі була надто короткою, аби Фікс міг щось розпочати в цьому місті. Отже, він мусив заарештувати злодія в Гонконгу, інакше той знову вислизнув би від нього, і цього разу, напевне, назавжди. Адже Гонконг був останньою англійською територією на шляху Філеаса Фоґґа. Далі – Китай, Японія, Америка, що могли надати йому майже надійний притулок. У Гонконгу, якщо тільки ордер прибуде вчасно, Фікс заарештує Фоґґа і передасть його в руки місцевої поліції. І тут не виникне жодних ускладнень. Але за межами Гонконга простого ордера на арешт уже недостатньо. Там знадобиться спеціальна постанова про видачу злочинця. Звідси – усілякі затримки і перешкоди, якими злодій неодмінно скористається, аби назавжди втекти від англійської поліції. Коли спроба заарештувати його в Гонконгу не вдасться, буде вкрай важко, навіть неможливо повторити її з шансами на успіх.
«Отже, – повторював про себе Фікс у ті нескінченно довгі години, що просиджував у каюті, – або ордер буде в Гонконгу і я заарештую цього молодчика, або його там не виявиться, і тоді я за всяку ціну мушу затримати від’їзд цього Фоґґа! У Бомбеї в мене зірвалося, у Калькутті теж! Якщо я схиблю і в Гонконгу, пропала моя репутація! Мені треба будь-що домогтися мети. Питання в тому, як за потреби затримати від’їзд цього триклятого Фоґґа!».
У крайньому разі Фікс вирішив у всьому зізнатися Паспарту й розповісти йому, що за людина його хазяїн. Після такого викриття слуга, який явно не є спільником Фоґґа, побоюючись бути скомпрометованим, без сумніву, перейде на бік Фікса. Проте це ризикований хід, і скористатися ним варто, якщо лишень не випаде інших можливостей. Досить було одного слова Паспарту своєму панові, аби з тріском провалити всю справу.
Отже, справи поліцейського інспектора були кепські. Однак присутність місіс Ауди в товаристві Філеаса Фоґґа на «Рангуні» додавала йому нових надій.
Хто ця жінка? Який збіг обставин пов’язав її з Філеасом Фоґґом? Очевидно, їхня зустріч відбулася десь між Бомбеєм і Калькуттою. Але де саме? Чи лише випадок звів містера Фоґґа із цією молоденькою мандрівницею? Чи, може, сама подорож через Індію була затіяна заради побачення з цією красунею? Вона й справді чарівна! Фікс добре розгледів це у залі суду в Калькутті.
Зрозуміло, цікавість поліцейського інспектора не мала меж! Він міркував, чи це, часом, не злочинне викрадення? Чом би й ні, цілком можливо. Ця думка міцно засіла в мозку Фікса, і він одразу збагнув, який зиск міг би мати з цієї обставини. Заміжня ця жінка чи ні, та викрадення очевидне, а це означає, що в Гонконгу можна влаштувати її викрадачеві таку пастку, з якої він не виборсається ні за які гроші в світі.
Та не варто чекати прибуття «Рангуна» в Гонконг. Цей Фоґґ має огидну звичку скакати з одного корабля на інший і, перш ніж Фікс візьметься до справи, той, чого доброго, опиниться вже далеко. Тому треба передусім заздалегідь попередити англійську владу в Гонконгу. Це зробити легко, позаяк пакетбот заходить у Сінгапур, а Сінгапур пов’язаний із китайською територією телеграфною лінією.
Однак, перш ніж діяти і щоб улучити в ціль, Фікс вирішив ще раз розпитати Паспарту. Він знав, що французові неважко розв’язати язика, тому агент наважився порушити своє інкогніто. Не можна гаяти часу. На календарі було 30 жовтня; наступного дня «Рангун» мав прибути в Сінгапур.
Тому Фікс вийшов того дня з каюти й піднявся на палубу з наміром першим підійти до Паспарту й висловити надзвичайне здивування з приводу зустрічі. Паспарту проходжувався на передній частині палуби, як раптом до нього кинувся інспектор зі словами:
– Як, ви на «Рангуні»?
– Містер Фікс тут! – вигукнув приголомшений Паспарту, упізнавши свого попутника з «Монголії». – Як? Я залишив вас у Бомбеї і зустрічаю на шляху до Гонконга! Чи ви, бува, не здійснюєте навколосвітню подорож також?
– Ні, ні, – відповів Фікс, – я збираюся зупинитись у Гонконгу, принаймні на кілька днів.
– Он як? – протягнув трохи здивований Паспарту. – Чого ж я жодного разу не бачив вас після від’їзду з Калькутти?
– Так, трохи занедужав… морська хвороба… Я залишався в каюті… Бенґальську затоку я переношу гірше, ніж Індійський океан. А ваш пан, містер Філеас Фоґґ?
– Цілком здоровий і так само пунктуальний, як його розклад. Жодного дня запізнення! До речі, містере Фікс, ви ж іще не знаєте: з нами їде молода пані.
– Молода пані? – запитав поліцейський, прекрасно вдаючи блаженне невідання.
Паспарту одразу ввів його в курс справ. Він розповів про випадок у бомбейській пагоді, про купівлю слона за дві тисячі фунтів, про справу «сутті», про викрадення Ауди, про судовий вирок у Калькутті й про звільнення під заставу. Фікс, обізнаний про останні події, вдавав, ніби йому нічого не відомо, і Паспарту залюбки розповідав уважному слухачеві про свої пригоди.
– То, – зрештою запитав Фікс, – ваш хазяїн збирається відвезти цю молоду даму в Європу?
– Зовсім ні, містере Фікс, зовсім ні! Ми просто супроводжуємо її до родича, заможного купця в Гонконгу.
«Нічого не вдієш!» – подумки підсумував детектив, намагаючись приховати розчарування.
– По склянці джину?
– Охоче, містере Фікс. Гріх не випити за нашу зустріч на «Рангуні»!
Розділ сімнадцятий,
де під час переїзду із Сінгапура до Гонконга герої порушують і розв’язують певні питання
Від цього дня Паспарту і детектив часто зустрічалися, проте поліцейський тримав себе зі співрозмовником досить обережно й більше не намагався його розпитувати. Раз чи двічі йому вдалося побачити містера Фоґґа, який охоче проводив дозвілля у великому салоні «Рангуна» – у товаристві місіс Ауди або граючи у свій незмінний віст.
А Паспарту почав серйозно замислюватися над тим, як сталося, що Фікс знову трапився на шляху містера Фоґґа. І справді, було чого дивуватися. Цей привітний і послужливий джентльмен спочатку зустрівся їм у Суеці, сів на «Монголію», висадився в Бомбеї, де мав намір затриматися, і несподівано він опиняється на «Рангуні», що йде в Гонконг, – словом, точно повторює маршрут містера Фоґґа. Це варто обмізкувати. Збіг, щонайменше, дивний. На кого полює цей Фікс? Паспарту ладен був заставитися на свої індуські туфлі, які він дбайливо зберіг, що Фікс залишить Гонконг одночасно з ними й, імовірно, на тому самому пароплаві.
Паспарту міг міркувати хоч ціле століття, проте він ніколи не допетрав би, яку місію доручено детективові. Йому й на думку не спало б, що Філеаса Фоґґа «вистежують» як злодія по всій земній кулі. Та людській природі властиво всьому знаходити пояснення, і Паспарту, осяяний раптовою думкою, пояснив собі, і досить правдоподібно, невідступну присутність містера Фікса. Він дійшов висновку, що Фікс не хто інший, як агент колег містера Фоґґа по Реформ-клубу, підісланий ними, щоб спостерігати за правильним виконанням умов навколосвітньої подорожі.
– Точно! Ясно, як удень! – повторював парубок, пишаючись своєю проникливістю. – Він шпигун, якого ці джентльмени пустили по наших слідах. Яка ганьба! Містер Фоґґ – така чесна, така велика людина! І його вистежують за допомогою детектива. Ну, добродії з Реформ-клубу, це вам так не минеться!
Піднесений своїм відкриттям, Паспарту все-таки вирішив нічого не говорити містерові Фоґґу, остерігаючись, що той буде справедливо ображений недовірою своїх суперників. Проте він вирішив при нагоді добряче познущатися з Фікса і висміяти його, не викривши себе.
У середу, 30 жовтня, у другій половині дня «Рангун» увійшов у Малаккську протоку, що відокремлює однойменний півострів від острова Суматри. Неподалік від нього пасажири побачили групу мальовничих гористих острівців.
А наступного дня, о четвертій годині ранку, пакетбот, вигравши півдоби проти розкладу, пришвартувався в Сінгапурі, аби поповнити запаси вугілля.
Філеас Фоґґ записав цей виграш часу в графу прибутків; цього разу наш джентльмен зійшов на берег, бо місіс Ауда забажала прогулятися.
Фікс, якому всі Фоґґові дії здавалися підозрілими, крадькома пішов за ними. А Паспарту, подумки глузуючи з Фіксових маневрів, як зазвичай, пішов по закупи.
Сінгапур – острів невеликий і не справляє значного враження. Йому бракує гір, тобто виразного рельєфу. Проте він по-своєму чарівний. Це величезний парк, перетнутий чудовими дорогами. Гарний екіпаж, запряжений граційними новоголландськими [13]13
Нова Голландія – колишня назва Австралії.
[Закрыть]конячками, помчав місіс Ауду й Філеаса Фоґґа однією з цих доріг, серед гущавини пальм із блискучим листям і гвоздикових дерев із напіврозкритими пуп’янками. Звичні для ока європейця тернові сільські огорожі заміняли зарості перцю; сагові пальми й високі деревоподібні папороті створювали тропічний пейзаж; мускатні дерева з ніби полакованими листками наповнювали повітря пряним ароматом; між гіллям стрибало безліч жвавих мавп, а в хащах, напевно, водилися тигри. Тим, хто запитає, чому на такому порівняно маленькому острові досі не винищили цих кровожерних хижаків, треба відповісти, що тигри дістаються сюди плавом – через протоку – з Малаккського півострова.
Після двогодинної прогулянки островом місіс Ауда та її супутник, який далі свого носа нічого не бачив, повернулися до міста, у ці нетрі масивних і приземкуватих будинків, оточених чарівними садами, де ростуть манґостани, ананаси й інші найсмачніші плоди світу.
О десятій годині Фоґґ із супутницею піднялися на пакетбот, і гадки не маючи, що всю дорогу їх супроводжував поліцейський інспектор, якому довелося викласти гроші, щоб найняти екіпаж.
Паспарту очікував їх на палубі «Рангуна». Він купив кілька дюжин плодів манґостана. Це плоди завбільшки з середнє яблуко, темно-коричневі зовні і яскраво-червоні всередині; їхній м’якуш із чудовим смаком тане в роті, за що їх дуже поціновують гурмани. Паспарту був щасливий запропонувати ці плоди місіс Ауді, яка ласкаво подякувала йому.
Об одинадцятій ранку «Рангун», наповнивши бункери вугіллям, знявся з якоря, і за кілька годин зникли високі гори Малакки, густі ліси яких дають притулок найпрекраснішим тиграм на земній кулі.
Приблизно тисяча триста миль відокремлюють Сінгапур від острова Гонконг – невеликого клаптика британської території поблизу китайського берега. Філеас Фоґґ був дуже зацікавлений у тому, щоб подолати решту шляху щонайбільше за шість днів і встигнути на пароплав у Гонконгу, що відходив 6 листопада в один із головних портів Японії – Йокогаму.
«Рангун» був дуже навантажений. У Сінгапурі сіло багато пасажирів: індусів, цейлонців, китайців, малайців, португальців; більшість із них розмістилася в другому класі.
З останньою чвертю місяця погода зіпсувалася. Море сильно хвилювалося. Вітер кілька разів переростав у потужний бриз, але, на щастя, дув із південного сходу, що сприяло ходові судна. За першої ж можливості капітан наказав ставити вітрила. Пароплав, перетворившись на бриг, плив під двома марселями й фоком, і його швидкість завдяки об’єднаній силі пари й вітру значно зростала. Так, переборюючи коротку, проте сильну й часом досить виснажливу хвилю, судно пройшло повз береги Аннаму [14]14
Аннам – область у центральній частині В'єтнаму.
[Закрыть]й Кохінхіни [15]15
Кохінкіна – назва Південного В'єтнаму в період французької колонізації.
[Закрыть].
Та в хитавиці було винне радше судно, ніж море, і більшості пасажирів «Рангуна», що потерпали від морської хвороби, треба було скаржитися саме на пакетбот.
І справді, кораблі компанії «Пенінсюлер», що плавають у китайських морях, мають серйозний конструктивний дефект. Занурення навантаженого судна й висота надводного борта погано розраховані, тому ці корита чинять слабкий опір бурхливому морю. Вони мають невеликий запас плавучості, тож легко ідуть на дно; тому достатньо кількох важких валів, аби різко змінити їхню швидкість. Якщо не за потужністю парових машин, то за своїми морехідними якостями ці кораблі значно поступаються таким суднам французької компанії «Мессажері», як «Імператриця» і «Камбоджа», що, згідно з технічними розрахунками, можуть витримати вагу води до повного занурення, рівну їхній власній вазі, тоді як судна компанії «Пенінсюлер» «Голгонда», «Корея» і «Рангун» ризикують піти на дно під тиском води, що дорівнює лише одній шостій частині їхньої ваги.
Тому в погану погоду треба було вживати серйозних заходів безпеки. Іноді судну навіть доводилося лягати в дрейф. Ця втрата часу, скоріш за все, анітрохи не позначалася на гуморі Філеаса Фоґґа, одначе вкрай дратувала Паспарту. Тоді він звинувачував капітана, механіка, компанію і посилав під три чорти всіх, хто має хоч якийсь стосунок до перевезення пасажирів.
Можливо, думка про газовий ріжок, що горить за його рахунок у будинку на Севіль-роу, значною мірою пояснювала його нетерплячку.
– То ви, напевне, дуже поспішаєте в Гонконг? – якось запитав його детектив.
– Дуже поспішаємо! – відповів Паспарту.
– Ви думаєте, що містер Фоґґ прагне потрапити на пароплав, що прямує до Йокогами?
– О, так!
– То ви повірили в цю навколосвітню подорож?
– Цілком. А ви, містере Фікс?
– Я? Я не вірю!
– Жартівник! – підморгнув Паспарту.
Це зауваження змусило детектива замислитися. Епітет, ужитий Паспарту, чомусь стривожив його. Чи не викрив його француз? Він не знав, що й гадати. Проте як Паспарту міг довідатися, що Фікс – детектив, коли це для всіх залишалося таємницею? А тим часом, розмовляючи з ним у такому тоні, молодий чоловік, безсумнівно, мав якісь приховані думки.
Іншого разу Паспарту пішов ще далі: він зовсім не міг утримати язика за зубами.
– Послухайте, містере Фікс, – звернувся він із хитрою фізіономією до свого співрозмовника, – невже по приїзді до Гонконга доведеться з вами попрощатися?
– Я не знаю напевне, – розгублено відповів детектив. – Можливо, мені…
– Шкода, – мовив Паспарту, – якби ви нас супроводжували й далі, це було б неймовірним щастям для мене! Бігме, агент Східної індійської компанії не може зупинитися на півдорозі! Ви їхали тільки до Бомбея, а от уже незабаром і Китай! Недалеко й Америка, а від Америки як палицею докинути до Європи!
Фікс пильно подивився на свого співрозмовника, що вельми люб’язно йому усміхався, і також вирішив розсміятися. Паспарту був у піднесеному настої, тож запитав його:
– Чи прибуткове ваше ремесло?
– І так і ні, – відповів Фікс, оком не змигнувши. – Бувають справи гарні й погані. Та ж ви самі розумієте, що я подорожую не за свій рахунок.
– О, в цьому я й не сумніваюся! – вигукнув Паспарту, заливаючись сміхом.
На цьому бесіда закінчилася; Фікс повернувся до себе в каюту й задумався. Очевидно, його викрили. Так чи інак, але француз пронюхав, що він детектив. Але чи попередив він свого пана? Яку роль він сам відіграє у всій цій історії? Спільник він чи ні? Невже справу розкрито, а отже програно? Інспектор пережив кілька важких годин: то він думав, що все пропало, то сподівався, що Фоґґ не здогадується про ситуацію, яка склалася. Словом, Фікс не знав, із чого почати.
Та згодом він заспокоївся і вирішив діяти з Паспарту відкрито. Якщо йому не вдасться заарештувати Фоґґа в Гонконгу й той збиратиметься цього разу остаточно залишити британську територію, то він, Фікс, усе розкаже Паспарту. Коли слуга – спільник свого пана й усе йому розповів, тоді справи кепські; коли ж слуга не причетний до крадіжки, тоді в його інтересах буде покинути злодія.
Такі були взаємини цих двох людей, а над ними у своїй величній безпристрасності ширяв Філеас Фоґґ. Він діловито описував орбіту навколо земної кулі, анітрохи не турбуючись про супутників.
А тим часом поряд із ним перебувала, висловлюючись мовою астрономів, збурювальна зірка, що мала спричинити певні пертурбації в серці нашого джентльмена. Аж ні! Принади місіс Ауди, на превеликий подив Паспарту, не призвели до цих змін, а якщо такі й відбувалися, то принаймні їх було значно важче обчислити, ніж ті відхилення Урана, завдяки яким відкрили Нептун [16]16
Нептун – перша планета, яку виявили завдяки математичним обчисленням, а не спостереженням.
[Закрыть].
