Текст книги "Навколо світу за вісімдесят днів"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)
Розділ тридцять четвертий,
у якому Паспарту має можливість зле пожартувати
Філеас Фоґґ сидів у в’язниці. Його замкнули у поліцейському відділку при ліверпульській митниці, де він повинен був заночувати, очікуючи на переведення в Лондон.
У момент арешту Паспарту хотів кинутися на детектива, але його стримали полісмени. Місіс Ауда, яка нічого не знала, була приголомшена брутальністю і нічого не могла збагнути. Паспарту пояснив їй, у чому річ. Містера Фоґґа, цього порядного і хороброго джентльмена, якому вона завдячувала своїм життям, арештували як злодія! Жінка протестувала проти такого припущення, вона обурювалася, плакала, розуміючи, що ніяк не може допомогти своєму рятівникові.
Що ж до Фікса, то він заарештував нашого джентльмена, бо цього вимагав його обов’язок – байдуже, винен той чи ні. Правосуддя розбереться.
Жахливий здогад спав тоді на думку Паспарту: що саме він винен у тому, що сталося! Справді, навіщо він приховав від містера Фоґґа всю цю історію? Чому, довідавшись, хто такий Фікс і яку мету він переслідує, не попередив свого пана? Знаючи про це заздалегідь, Філеас Фоґґ зумів би надати Фіксові докази своєї невинуватості; він тоді б точно не возив за свій рахунок цього клятого детектива, першим клопотом якого було заарештувати містера Фоґґа, тільки-но вони ступлять на землю Сполученого Королівства. Міркуючи про свою безтурботність і необачність, бідолашний глибоко картав себе. Він плакав, на нього жаль було дивитися. Він ладен був розбити собі голову!
Попри холоднечу, місіс Ауда й Паспарту залишилися біля входу до митниці. Ні він, ні вона не хотіли йти звідти, не побачивши містера Фоґґа ще раз.
А наш джентльмен остаточно і безповоротно збанкрутував, і це сталося тієї миті, коли він уже майже досяг мети! Цей арешт занапастив його. Прибувши в Ліверпуль об одинадцятій сорок 21 грудня, він ще мав у своєму розпорядженні дев’ять годин п’ять хвилин, адже повинен був з’явитися в Реформ-клубі о восьмій сорок п’ять, – до Лондона всього шість годин ходу!
Якби хто зумів зараз проникнути до митниці, то побачив би містера Фоґґа, що заціпеніло сидів на дерев’яній лаві, як завше спокійний і незворушний. Не можна стверджувати, що він примирився з долею, та навіть цей останній її удар не міг його схвилювати, принаймні зовні. Можливо, всередині в нього нуртувала лють. Тоді рано чи пізно вона мала прорватися назовні. Нам це невідомо. Однак Філеас Фоґґ був, як завжди, спокійний і чекав… Чого? Чи жевріла в його душі бодай якась надія? Чи вірив він ще в успіх, коли за ним зачинилися в’язничні двері?
Хай там як, містер Фоґґ дбайливо поклав годинника на стіл і стежив за рухом стрілок. З його вуст не вирвалося жодного слова, однак його погляд був якимсь особливо напруженим.
У всякому разі, становище вкрай жахливе, і для того, хто не міг читати думки Філеаса Фоґґа, воно зводилося до такого:
Якщо Філеас Фоґґ чесна людина – він розорений.
Якщо він злодій – його впіймано.
Чи думав він про порятунок? Чи шукав виходу із в’язниці? Чи збирався тікати? Може й так. Принаймні він чогось раптово підвівся з місця і обійшов кімнату. Але двері були міцно замкнені, вікно надійно заґратоване. Він знову сів, дістав із гаманця свій маршрут і на тому рядку, де стояло: «21 грудня, субота, Ліверпуль», додав: «80-й день, 11 година 40 хвилин ранку».
Після цього він продовжував чекати.
Годинник на будинку митниці пробив першу. Містер Фоґґ помітив, що його годинник поспішав на дві хвилини.
Друга година! Якби він зараз сів у кур’єрський потяг, то в Реформ-клуб міг би ще прибути вчасно. Чоло його трохи спохмурніло…
О другій годині тридцять три хвилини знадвору долинув якийсь галас, рипнули двері, почулися голоси Паспарту й Фікса.
В очах містера Фоґґа сяйнув вогник.
Двері поліцейського посту відчинилися, і він побачив місіс Ауду, Паспарту й детектива.
Фікс засапався, волосся його було розкуйовджене… Він ледь міг говорити!
– Пане, – бурмотів він, – пане… даруйте… нещасливий збіг… Уже три дні як арештовано злодія… ви… вільні!..
Філеас Фоґґ був вільний. Він підійшов до детектива. Пильно поглянувши йому в обличчя, він зробив перший і, ймовірно, останній швидкий рух у своєму житті: відвів обидві руки назад і потім із точністю автомата вдарив кулаком злощасного інспектора.
– Гарний удар, чорт забирай! – вигукнув Паспарту і як справжній француз дозволив собі злий жарт: – Чудовий урок англійського боксу!
Збитий з ніг, Фікс не вимовив жодного слова. Він отримав по заслугах. Містер Фоґґ, місіс Ауда й Паспарту швидко залишили митницю. Вони вскочили в карету й за кілька хвилин були вже на вокзалі.
Філеас Фоґґ запитав про експрес на Лондон… Було сорок хвилин на третю… Експрес на Лондон відійшов тридцять п’ять хвилин тому.
Тоді Філеас Фоґґ замовив спеціальний поїзд.
На станції було кілька паротягів великої потужності, проте за умовами залізничного руху екстрений поїзд не міг відійти раніше третьої години дня.
Рівно о третій годині Філеас Фоґґ, кинувши кілька слів машиністові щодо премії, у товаристві молодої жінки й свого вірного слуги помчав у напрямку Лондона.
За п’ять з половиною годин треба було подолати відстань між Ліверпулем і Лондоном; це було б цілком реально, якби шлях виявився вільний. Але дорогою траплялися вимушені затримки, і коли наш джентльмен прибув на лондонський вокзал, усі столичні годинники показували за десять хвилин дев’яту.
Філеас Фоґґ здійснив подорож навколо світу, але прибув у Лондон на п’ять хвилин пізніше призначеного строку!..
Він програв.
Розділ тридцять п’ятий,
у якому Паспарту не змушує двічі повторювати наказ, відданий йому містером Фоґґом
Мешканці вулиці Севіль-роу дуже здивувалися б наступного дня, якби їм сказали, що Філеас Фоґґ повернувся до свого будинку. Двері й вікна були зачинені. Зовні також не було помітних змін.
Справді, вийшовши з вокзалу, Філеас Фоґґ наказав Паспарту закупити харчів і попрямував додому.
Наш джентльмен зі звичною безпристрасністю пережив удар долі. Він банкрут! І все через цього кретина – поліцейського інспектора! Впевнено подолати всю відстань, перебороти тисячу перешкод, не злякатися тисячі небезпек, знайти навіть час для кількох добрих справ – і раптом відступити перед грубою силою, яку не можна було передбачати й перемогти, – це було справді жахливо! Від значної суми, яку він прихопив із собою на початку подорожі, залишалися жалюгідні копійки. Весь його статок становив тепер двадцять тисяч фунтів стерлінґів, що лежали в банку братів Беринґів, але ці гроші він повинен був сплатити своїм колегам по Реформ-клубу. Після таких витрат він не розбагатів би навіть у тому разі, якби виграв парі, та навряд чи він сподівався розбагатіти, позаяк належав до людей, що закладаються лише заради честі; але програне парі зовсім розоряло його. Як-не-як, він прийняв рішення. Наш джентльмен знав, що йому залишається робити.
Одну з кімнат будинку на Севіль-роу надали в розпорядження місіс Ауди. Жінка була в розпачі. За кількома фразами містера Фоґґа вона збагнула, що він обмірковує якийсь недобрий план.
Усі знають, до чого іноді можуть дійти одержимі настирливою ідеєю англійці-мономани [32]32
Мономан – людина, одержима однією думкою, ідеєю.
[Закрыть]. Тому Паспарту крадькома пильно стежив за своїм паном.
Та передусім француз піднявся у свою кімнату й загасив газовий ріжок, що горів вісімдесят днів. У ящику для листів він знайшов рахунок газової компанії і вважав більш ніж своєчасним припинити цю витрату, що стосувалася його особисто.
Минула ніч. Містер Фоґґ ліг спати, але чи заснув він? Місіс Ауда й на мить не заплющила очей. Паспарту, як вірний пес, усю ніч сторожував біля дверей хазяїна.
Наступного ранку містер Фоґґ покликав його і коротко наказав приготувати сніданок для місіс Ауди. Сам він обмежиться чашкою чаю і підсмаженим хлібом. Нехай місіс Ауда дарує за те, що він не вийде до сніданку й до обіду, бо він має намір упорядковувати свої справи. Увечері він просить її приділити йому кілька хвилин для розмови.
Паспарту залишалося тільки виконувати денний розпорядок. Проте він дивився на свого, як завжди, незворушного пана й не міг наважитися вийти з кімнати. В нього було важко на серці. Його мордували докори совісті, бо він більше за всіх звинувачував себе у непоправному лихові. Якби він попередив містера Фоґґа, якби він розкрив Фіксові плани, містер Фоґґ, звичайно, не потяг би за собою детектива в Ліверпуль, і тоді…
Паспарту не міг більше стриматися…
– Пане, пане Фоґґ, прокляніть мене! – закричав він. – Це моя провина, що…
– Я нікого не звинувачую, – спокійно відповів містер Фоґґ. – Ідіть!
Паспарту вийшов із кімнати і попрямував до леді, щоб повідомити їй про наміри свого пана.
– Пані, – сказав він, – сам я нічого не можу вдіяти! Я не маю ніякого впливу на пана Фоґґа. Може, ви…
– Та який я можу мати вплив! – відповідала місіс Ауда. – Містер Фоґґ не з тих людей, що піддаються впливові. Він ніколи не розумів почуття моєї безмежної вдячності. Чи зазирнув він хоч раз у моє серце?.. Друже мій, його не можна залишати ні на мить. Ви кажете, що він висловив бажання поговорити зі мною сьогодні ввечері?
– Так, пані. Очевидно, він має намір подбати про ваше майбутнє в Англії.
– Почекаємо, – мовила жінка й замислилася.
Отже, будинок на Севіль-роу цієї неділі видавався безлюдним; уперше за все своє життя в цьому будинку Філеас Фоґґ не пішов у клуб, коли на парламентській вежі пробило пів на дванадцяту.
І навіщо нашому джентльменові йти до Реформ-клубу? Там його більше ніхто не чекав. Раз він не з’явився в клубі вчора, у фатальну суботу 21 грудня о восьмій годині сорок п’ять хвилин вечора, він програв парі. Йому навіть не треба було йти до свого банкіра, аби взяти в нього двадцять тисяч фунтів стерлінґів для розплати. Його суперники мали підписаний ним чек, і достатньо було пред’явити його, щоб перевести гроші Філеаса Фоґґа на їхній рахунок.
Отже, в містера Фоґґа не було потреби виходити з будинку, і він не вийшов. Він залишився у своїй кімнаті і взявся впорядковувати свої справи. Паспарту безперестанку бігав нагору і вниз сходами будинку на Севіль-роу. Час для бідолашного парубка тягнувся безкінечно. Він підслухував біля дверей свого пана і зовсім не вважав це непорядним! Він дивився у замкову щілину й уявляв, що має на це цілковите право! Паспарту щохвилини чекав катастрофи. Іноді він згадував про Фікса, але його думка про детектива різко змінилася. Він більше не звинувачував поліцейського інспектора. Фікс помилився щодо містера Фоґґа, як і решта, але, вистежуючи й заарештовуючи його, вважав, що виконує свій обов’язок, у той час як він, Паспарту… Ця думка гнітила його, і він вважав себе останнім покидьком…
Коли слузі незмога було залишатись на самоті, він стукав до місіс Ауди, входив до неї в кімнату, мовчки сідав у кутку і дивився на жінку, занурену в свої думки.
Пів на восьму вечора містер Фоґґ поцікавився у місіс Ауди, чи може вона прийняти його, і незабаром вони залишилися віч-на-віч у її кімнаті.
Філеас Фоґґ узяв стілець і сів біля каміна проти молодої жінки. На його обличчі нічого не можна було прочитати. Після повернення містер Фоґґ залишився таким самим, як був до від’їзду.
Вони просиділи мовчки хвилин із п’ять. Потім він підвів очі на місіс Ауду й сказав:
– Пані, чи зможете ви пробачити мені, що я привіз вас в Англію?
– Чи вибачаю? Містере Фоґґ, я… – пролепетала леді, серце якої шалено калатало.
– Дозвольте мені завершити, – продовжував містер Фоґґ. – Коли я вирішив вивезти вас із небезпечної для вас країни, я був багатий і розраховував надати у ваше розпорядження частину свого майна. Ви жили б тоді вільно й щасливо. Тепер я розорений.
– Я це знаю, містере Фоґґ, – відповіла Ауда, – і в свою чергу запитую вас: чи пробачаєте ви мені, що я пішла за вами і – хто знає? – можливо, цим спричинила до вашого знищення?
– Пані, ви не могли залишатися в Індії, і ваша безпека вимагала, щоб ви поїхали якнайдалі від цих фанатиків, аби вони не схопили вас.
– Отже, містере Фоґґ, – продовжувала місіс Ауда, – мало того, що ви врятували мене від жахливої смерті, ви ще вважали себе зобов’язаним забезпечити моє існування на чужині?
– Так, пані, – відказав містер Фоґґ, – проте обставини обернулися проти мене. Все-таки я прошу дозволити мені надати до ваших послуг те, що в мене залишилося.
– Але, містере Фоґґ, що ж буде з вами? – запитала місіс Ауда.
– Мені, пані, – відповів холодно джентльмен, – нічого не треба.
– Яким ви уявляєте ваше майбутнє?
– Таким, як має бути, – мовив містер Фоґґ.
– У всякому разі, – вела далі місіс Ауда, – така людина, як ви, не може потрапити в скруту. Ваші друзі…
– У мене немає друзів, пані.
– Ваші рідні…
– У мене немає рідних.
– Коли так, мені вас дуже шкода, містере Фоґґ, адже самотність – надто сумна річ! Як? Невже немає нікого, з ким ви могли б поділитися своїм горем? Адже кажуть, що вдвох і злидні не страшні!
– Так, пані, кажуть.
– Містере Фоґґ, – сказала жінка, підводячись і простягаючи йому руку, – хочете мати відразу і родичку, й друга? Хочете, щоб я стала вашою дружиною?
При цих словах містер Фоґґ також підвівся зі свого місця. Якесь незвичне світло блиснуло в його очах, губи його наче трохи затремтіли. Місіс Ауда пильно дивилася на нього. Щирість, прямота, твердість і ніжність шляхетної жінки, готової на все, щоб урятувати того, кому вона всім зобов’язана, спочатку здивували, потім глибоко вразили його. На мить він заплющив очі, ніби уникаючи її погляду і побоюючись, що він проникне далі, ніж треба… Потім він знову відкрив їх.
– Я кохаю вас! – просто сказав він. – Присягаюся вам усім святим на світі: я кохаю вас і я весь ваш.
– Леле! – вирвалось у місіс Ауди, і вона притисла руку до серця.
Містер Фоґґ подзвонив Паспарту. Той одразу ж з’явився. Філеас Фоґґ продовжував тримати у своїй руці руку Ауди. Паспарту все збагнув, і його широке обличчя засяяло, як тропічне сонце в зеніті.
Містер Фоґґ запитав його, чи не пізно ще повідомити преподобного Сем’юеля Вілсона із приходу Мері ле Бон.
Паспарту щасливо всміхнувся.
– Ніколи не пізно, – сказав він.
Було п’ять хвилин на дев’яту.
– Отже, завтра, у понеділок! – додав Паспарту.
– Завтра, в понеділок? – запитав містер Фоґґ, глянувши на жінку.
– Завтра, у понеділок! – відповіла місіс Ауда.
Паспарту вибіг з кімнати.
Розділ тридцять шостий,
у якому Філеас Фоґґ знову стає цінністю
Настав час сказати, який переворот відбувся в суспільній думці Сполученого Королівства, коли поширилась звістка про арешт справжнього злодія, якогось Джемса Стренда, затриманого в Единбурзі 17 грудня.
За три дні до цього Філеаса Фоґґа вважали злочинцем, якого невтомно переслідує поліція; тепер це був найчесніший джентльмен, що з математичною точністю здійснює свою ексцентричну подорож навколо світу.
Який галас здійнявся в газетах! Усі забуті парі, що укладалися за або проти містера Фоґґа, знову воскресли, ніби за помахом чарівної палички. Всі колишні угоди знову стали дійсними. Ім’я Філеаса Фоґґа знову стало котируватися на біржі.
П’ять колег нашого джентльмена по Реформ-клубу провели останні три дні неспокійно. Цей Філеас Фоґґ, про якого вони й думати забули, знову дав про себе знати. Де він тепер?! 17 грудня – у день арешту Джемса Стренда, – минуло сімдесят шість днів із часу від’їзду Фоґґа з Лондона, а від нього не було жодної звістки! Його спіткала невдача? Чи він відмовився від боротьби, або усе ще рухається ним же обраним маршрутом? Чи з’явиться він у суботу, 21 грудня, рівно о восьмій годині сорок п’ять хвилин вечора, як утілення точності, на порозі салону Реформ-клубу?
Неможливо описати хвилювання, що панувало ці три дні в англійському суспільстві. В Америку, в Азію полетіли депеші із запитами про Філеаса Фоґґа! Вранці і ввечері ходили оглянути будинок на Севіль-роу. Нічого. Поліція не знала, що сталося з детективом Фіксом, який так невдало кинувся помилковим слідом. Проте це не заважало людям знову закладатися на дедалі більші суми. Філеас Фоґґ, як скаковий кінь, робив останній поворот. Проти нього ставили вже не по сто, а по двадцять, по десять, по п’ять проти одного, а старий паралітик лорд Олбермейль тримав за нього парі на рівних умовах.
Отож у суботу ввечері на Пел-Мел і на сусідніх вулицях зібралося чимало люду. Юрба маклерів невтомно стовбичила коло будівлі Реформ-клубу. Рух ускладнився. Всюди сперечалися, кричали, повідомляли курс «Філеаса Фоґґа», достоту як повідомляють курс англійських цінностей на біржі. Полісмени ледве стримували натовп, і, в міру наближення встановленого часу приїзду Філеаса Фоґґа, зростало загальне хвилювання.
Цього вечора всі п’ятеро партнерів нашого джентльмена зібралися задовго до дев’ятої години вечора у великому салоні Реформ-клубу. Обидва банкіри – Джон Селліван і Сем’юел Фаллентин, інженер Ендрю Стюарт, Ґотьє Ральф, один із адміністраторів Англійського банку, і броварник Томас Фленаган – усі чекали з очевидним занепокоєнням.
Коли настінний годинник показав двадцять п’ять хвилин на дев’яту, Ендрю Стюарт підвівся і сказав:
– Добродії, за двадцять хвилин мине термін, призначений нами й містером Фоґґом.
– О котрій годині прибув останній потяг із Ліверпуля? – запитав Томас Фленаган.
– О сьомій годині двадцять три хвилини, – відповідав Ґотьє Ральф, – а наступний приходить тільки десять хвилин на першу ночі.
– Отже, панове, – продовжував Ендрю Стюарт, – якби Філеас Фоґґ приїхав цим потягом, він був би вже тут. Ми можемо вважати парі виграним.
– Зачекаймо. Не будемо судити завчасно, – заперечив Сем’юел Фаллентин. – Ви ж знаєте, що наш колега – винятковий оригінал. Він діє з прописною точністю в усьому. Він ніколи не приходить ні занадто пізно, ні занадто рано, і я не здивуюся, якщо він з’явиться тут в останню хвилину.
– А я, – докинув як завжди нервовий Ендрю Стюарт, – навіть якщо побачу його, то не повірю.
– Справді, – сказав Томас Фленаган, – проект Філеаса Фоґґа був безґлуздий. Хоч би якою була його точність, він все-таки не міг уникнути неминучих у такій тривалій подорожі затримок, а затримка лише на два чи три дні мала остаточно занапастити всю справу.
– Зауважте, до речі, що ми не одержували звісток від містера Фоґґа, – додав Джон Селліван, – а проте в багатьох пунктах його маршруту є телеграф.
– Він програв, панове, – вигукнув Ендрю Стюарт, – він сто разів програв! Ви знаєте, між іншим, що «Китай» – єдиний пакетбот, на який він міг сісти в Нью-Йорку, аби вчасно потрапити в Ліверпуль, – прибув учора. Ось список його пасажирів, надрукований у «Шиппінґ-ґазет»; імені Філеаса Фоґґа там немає. За найсприятливіших умов наш колега перебуває тепер десь в Америці! Я вважаю, що він спізниться принаймні на двадцять днів проти призначеного строку. І п’ять тисяч фунтів старого лорда Олбермейля підуть за вітром.
– Це очевидно, – погодився Ґотьє Ральф, – завтра нам залишиться тільки пред’явити братам Беринґам чек містера Фоґґа.
Годинник на стіні салону показав восьму годину сорок хвилин.
– Ще п’ять хвилин, – сказав Ендрю Стюарт.
П’ять членів Реформ-клубу перезирнулися. Цілком імовірно, їхні серця закалатали швидше, адже навіть для гарних гравців ставка була доволі високою! Та вони не хотіли виявляти свого хвилювання і пристали на пропозицію Сем’юеля Фаллентина сісти за гральний стіл.
– Я не віддав би своєї частки парі навіть у тому разі, якби за чотири тисячі фунтів мені запропонували три тисячі дев’ятсот дев’яносто дев’ять, – зауважив, сідаючи, Ендрю Стюарт.
Стрілка годинника показувала восьму годину сорок дві хвилини.
Гравці взяли карти, але щомиті їхній погляд спрямовувався на годинник. Можна сміливо стверджувати, що, хоч якою великою була їхня впевненість у виграші, ще ніколи хвилини не тяглися для них так довго!..
– Восьма година сорок три хвилини, – сказав Томас Фленаган, знімаючи колоду, запропоновану йому Ґотьє Ральфом.
Хвилина мовчання. У великому салоні було тихо, але з вулиці долинав гул юрби, з якого іноді виділялися різкі вигуки. Маятник настінного годинника відбивав секунди математично точно. Кожен гравець міг полічити його удари, що чітко лунали у вухах.
– Восьма година сорок чотири хвилини! – сказав Джон Селліван голосом, у якому вчувалося мимовільне хвилювання.
Ще одна хвилина – і парі буде виграно. Ендрю Стюарт і його партнери більше не грали. Вони кинули карти на стіл. Вони лічили секунди.
На сороковій секунді – нічого! На п’ятидесятій – усе ще нічого!
На п’ятдесят п’ятій секунді знадвору долетів галас, подібний до гуркоту грому, почулися оплески, крики «слава» і навіть прокльони, – все це злилося в загальний невгамовний репет.
Гравці підвелися зі своїх місць.
На п’ятдесят сьомій секунді двері салону відчинилися, і не встиг годинниковий маятник гойднутися вшістдесяте, як на порозі постав Філеас Фоґґ у супроводі оскаженілої юрби, що ввірвалася за ним у клуб.
– От і я, джентльмени, – вимовив він спокійним тоном.
