Текст книги "Навколо світу за вісімдесят днів"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

Розділ четвертий,

де Філеас Фоґґ дивує свого слугу Паспарту

Осьомій годині двадцять п’ять хвилин Філеас Фоґґ, вигравши у віст приблизно двадцять гіней, попрощався зі своїми поважними партнерами й залишив Реформ-клуб. О сьомій годині п’ятдесят хвилин він відімкнув двері й увійшов до свого будинку.

Паспарту, який уже встиг старанно вивчити розпорядок дня, був трохи здивований, що містер Фоґґ попри свою пунктуальність з’явився у невизначений час. Відповідно до розкладу мешканець будинку на Севіль-роу повинен був повернутися лише опівночі.

Філеас Фоґґ пройшов до своєї кімнати і звідти покликав:

– Паспарту!

Паспарту не відповів. Цей заклик не міг його стосуватися: зараз був не його час.

– Паспарту! – повторив містер Фоґґ, не підвищуючи голосу.

Паспарту ввійшов.

– Я кличу вас уже вдруге, – зауважив містер Фоґґ.

– Так, але зараз не північ, – відповів Паспарту, вказуючи на годинника.

– Я це знаю, – сказав господар, – і не дорікаю вам. За десять хвилин ми вирушаємо в Дувр і Кале.

Щось подібне до гримаси з’явилося на кругловидій фізіономії француза. Було очевидно, що він чогось недочув.

– Ви переїжджаєте, хазяїне? – запитав він.

– Так, – відповів містер Фоґґ. – Ми вирушаємо в навколосвітню подорож.

Паспарту витріщився, звівши брови й розвів руками; він увесь якось обм’як і остовпів.

– Навколосвітня подорож… – пробурмотів він.

– За вісімдесят днів, – пояснив містер Фоґґ. – Тому нам не можна гаяти жодної хвилини.

– А багаж? – запитав Паспарту, розгублено позираючи навсібіч.

– Ніякого багажу. Лише ручний саквояж із двома вовняними сорочками й трьома парами шкарпеток. Те саме стосується і вас. Решту купимо в дорозі. Прихопіть мій плащ і дорожню ковдру. Надягніть міцне взуття. Втім, нам зовсім або майже зовсім не доведеться ходити пішки. Ідіть.

Паспарту хотів щось відповісти, але не зміг. Він вийшов із кімнати хазяїна, піднявся до себе й, упавши на стілець, від щирого серця вилаявся.

– От так штука, чорт забирай! А я ж думав пожити спокійно!.. – бурчав він.

Затим він машинально почав готуватися до від’їзду. Навколо світу за вісімдесят днів! Чи не до божевільного він найнявся? Начебто ні… Можливо, це жарт? Вони їдуть у Дувр – гаразд. У Кале – де наше не пропадало. Зрештою, це не могло дуже засмутити цього гарного парубка: він уже п’ять років не ступав на землю своєї батьківщини. Можливо, вони дістануться й до Парижа? Ну що ж, слово честі, він залюбки ще раз побачить велику столицю! Звичайно, такий солідний джентльмен неодмінно там зупиниться… Нехай так, однак він зривається з місця, він переїжджає, цей джентльмен, такий сидень!

О восьмій годині Паспарту склав у скромний саквояж дорожні речі – свої й містера Фоґґа; потім, схвильований, він вийшов із кімнати, акуратно замкнув її на ключ і ввійшов до кімнати господаря.

Містер Фоґґ був готовий. У руках він тримав знаменитий залізничний і пароплавний довідник і путівник Бредшоу, що мав згодитися йому під час подорожі. Він узяв із рук Паспарту саквояж, відкрив його і вклав туди грубу пачку хрустких банківських білетів, які ходять у всіх країнах.

– Ви нічого не забули? – запитав він.

– Нічого, пане.

– Мій плащ і ковдра?

– Ось вони.

– Чудово, беріть саквояж.

Містер Фоґґ передав саквояж Паспарту.

– Бережіть його, – додав він. – Тут двадцять тисяч фунтів.

Саквояж ледве не вислизнув із рук Паспарту, ніби ці двадцять тисяч фунтів були в золотих монетах і бозна-скільки важили.

Пан і слуга вийшли з будинку; вхідні двері замкнули подвійним обертом ключа.

Стоянка екіпажів знаходилася в кінці Севіль-роу. Філеас Фоґґ і його слуга сіли в кеб, що швидко повіз їх до вокзалу Черінґ-Кросс, звідки починається гілка Південно-Східної залізниці.

О восьмій годині двадцять хвилин кеб зупинився перед ґратами вокзалу. Паспарту зіскочив на землю. Його пан пішов за ним і розплатився з погоничами.

У цю хвилину якась жебрачка, боса, у порваній шалі на плечах, у м’ятому капелюшку зі зламаним пером, тримаючи за руку дитину, підійшла до містера Фоґґа й попросила милостиню.

Джентльмен дістав із кишені двадцять гіней, що тільки-но виграв у віст, і простягнув їх жінці зі словами:

– Візьміть, моя люба, я радий, що зустрів вас.

І він попрямував далі.

Паспарту відчув, як на його очі набігла сльоза. Вчинок нового пана зворушив його серце.

Містер Фоґґ у супроводі слуги ввійшов до великої зали вокзалу. Тут він наказав Паспарту взяти два квитки першого класу до Парижа. Потім, обернувшись, помітив п’ятьох своїх колег із Реформ-клубу.

– Панове, я їду, – сказав він, – і різні візи, поставлені в моєму паспорті, якого я беру з цією метою, допоможуть вам по моєму поверненні перевірити маршрут.

– О містере Фоґґ, – поштиво відповів Ґотьє Ральф, – це зайве. Ми цілком довіряємо вашому слову джентльмена!

– Так буде ліпше, – зауважив містер Фоґґ.

– Ви не забули, що повинні повернутися… – почав Ендрю Стюарт.

– За вісімдесят днів, – урвав його містер Фоґґ, – у суботу, двадцять першого грудня тисяча вісімсот сімдесят другого року, о восьмій годині сорок п’ять хвилин вечора. До побачення, панове!

О восьмій сорок Філеас Фоґґ і його слуга зайняли місця в купе. О восьмій сорок п’ять пролунав свисток, і потяг рушив.

Ніч була темна. Мрячив дрібний дощ. Філеас Фоґґ мовчав, відкинувшись на спинку дивана. Усе ще приголомшений Паспарту машинально пригортав до себе саквояж із грішми.

Але не встиг поїзд пройти Сайденхем, як Паспарту розпачливо залементував.

– Що з вами? – поцікавився містер Фоґґ.

– Річ у тім… що… поспішаючи… від хвилювання… я забув…

– Що саме?

– Загасити газ у своїй кімнаті.

– Що ж, шановний, – незворушно відповів містер Фоґґ, – він горітиме за ваш рахунок!

Розділ п’ятий,

у якому на лондонській біржі з’являється нова цінність

Залишаючи Лондон, Філеас Фоґґ, без сумніву, не підозрював, що його від’їзд породить такий великий ажіотаж. Звістка про парі спершу розлетілася в Реформ-клубі, спричинивши сильне хвилювання серед членів цього поважного товариства. Потім з милості репортерів це хвилювання перекинулося на газети, а через газети воно передалося населенню Лондона й усього Сполученого Королівства.

«Питання про навколосвітню подорож» коментували, обговорювали, розбирали з такою гарячковістю й пристрастю, наче йшлося про нову Алабамську справу [5]5
  Алабамська справа – спірне міжнародне питання між Великою Британією і США (XIX ст.).


[Закрыть]. Одні прийняли бік Філеаса Фоґґа, інші – і вони незабаром становили значну більшість – виступили проти нього. Здійснити навколосвітню подорож за допомогою сучасних засобів пересування не в теорії, не на папері, а на ділі, і за такий короткий термін! Це не просто немислимо, – це божевілля!

«Таймс», «Стандард», «Івнінґ стар», «Морнінґ кронікл» і двадцять інших великих видань висловилися проти містера Фоґґа. Лише газета «Дейлі телеграф» певною мірою підтримувала його. Майже всі називали Філеаса Фоґґа маніяком, божевільним, а його колег з Реформ-клубу гудили за те, що ті уклали парі з людиною, у якої явно не все гаразд із головою.

З цього приводу пресу завалила лавина палких, зате доволі логічних статей. Усім відомо, що англійцеві хліба не давай, а напиши щось цікаве на географічну тему. Тому не було жодного читача, незважаючи на його соціальний стан, який не пожирав би очима газетні шпальти, присвячені подорожі Філеаса Фоґґа.

У перші дні кілька сміливців – переважно жінки – були за нього, особливо після того, як «Іллюстрейтед Лондон ньюс» надрукувала його портрет, відтворений із фотографії, що зберігалася в архівах Реформ-клубу. Деякі джентльмени навіть сміливо розмірковували вголос: «Чом би й ні? Траплялися й дивовижніші речі». Здебільшого то були читачі «Дейлі телеграф». Але незабаром стало помітно, що й ця газета починає втрачати свої позиції.

Аж ось 7 жовтня у «Вістях Королівського географічного товариства» вийшла велика стаття. У ній докладно розглядалося це питання і переконливо обґрунтовували цілковиту абсурдність затіяної справи. У статті доводили, що все буде проти мандрівника: і люди, і стихія. Успішно подолати всі перешкоди можна лише за умови, якщо буде точно погоджено години прибуття й відправлення потягів і пароплавів, яких нема й не може бути. Мабуть, у Європі, де відстані не такі вже й великі, можна ще розраховувати на точне відправлення і прибуття поїздів; та хіба можна засновувати здійснення такого задуму на точному дотриманні розкладу, сподіваючись перетнути за три дні Індію й за сім днів Сполучені Штати? Поломки машин, катастрофи, зіткнення, негода, снігові замети – чи не обернеться все це проти Філеаса Фоґґа? А подорожуючи взимку на пакетботі, чи не стане він заручником вітрів і туманів. І хіба рідко таке трапляється, що навіть найшвидкоплавніші судна океанських ліній спізнюються на два – три дні? Достатньо одного запізнення, тільки одного, – і весь план подорожі буде незворотньо порушено. Якщо Філеас Фоґґ спізниться до відплиття пакетбота хоча б на кілька годин, він змушений буде чекати наступного, і його подальша мандрівка втратить сенс.

Стаття здійняла великий галас. Майже всі газети передрукували її, і акції Філеаса Фоґґа дуже впали.

У перші дні після від’їзду нашого джентльмена ймовірний результат його справи послугував приводом для укладення великих парі. Всім відомо, що аматори парі в Англії – люди значно розумніші за звичайних гравців. Битися об заклад – це в англійському дусі. Ось чому не тільки члени Реформ-клубу робили великі ставки «за» і «проти» Філеаса Фоґґа, а й рядова публіка взяла участь у цій грі. Філеаса Фоґґа, наче скакового коня, внесли до своєрідного списку чистокровних рисаків. Він виявився цінністю, яка одразу ж набрала вартості на лондонській біржі. «Філеаса Фоґґа» купували й продавали за готівку і в кредит; він став об’єктом великих угод. Та через п’ять днів після його від’їзду, коли вийшла стаття у «Вістях Королівського географічного товариства», почалася побільшена пропозиція на «Філеаса Фоґґа». Він знецінювався. Його пропонували просто пачками. Спочатку проти нього ставили по п’ять або по десять, але потім уже по двадцять, по п’ятдесят, ба навіть по сто проти одного!

У нього залишився тільки один вірний прихильник. Це був розбитий паралічем старий лорд Олбермейль. Високоповажний джентльмен, прикутий до крісла, віддав би всі свої статки, щоб об’їхати навколо світу хоч за десять років! Він поставив на Філеаса Фоґґа п’ять тисяч фунтів стерлінґів. І коли йому вказували не просто на безґлуздість, а й на марність цієї справи, він уперто відповідав: «Якщо така подорож можлива, то нехай першим її здійснить англієць!».

Отже, кількість прихильників Філеаса Фоґґа дедалі танула; усі ставили проти нього; тепер парі проти Фоґґа укладали з розрахунку сто п’ятдесят або двісті проти одного. А через сім днів після від’їзду нашого джентльмена одна доволі несподівана подія призвела до того, що він і зовсім упав у ціні.

Того дня о дев’ятій годині вечора директор лондонської поліції одержав телеграфом таку депешу:

«Із Суеца в Лондон. Роуену, директорові поліції, центральне управління, Скотланд-плейс.

Я переслідую злодія, що обікрав Англійський банк, це – Філеас Фоґґ. Термново надішліть ордер на арешт у Бомбей (Британська Індія).

Фікс, поліцейський агент».

Ця депеша перевернула все догори дригом. Поважний джентльмен зник, поступившись місцем шахраєві, котрий викрав банківські білети. Його фотографію, що зберігалася в Реформ-клубі разом із портретами всіх його колег, ретельно вивчили. Вона достеменно відтворювала людину, прикмети якої встановило слідство. Усі раптом пригадали таємничий спосіб життя Філеаса Фоґґа, його схильність до самоти, раптовий від’їзд, і тоді стало очевидним, що ця людина під приводом навколосвітньої подорожі, прикриваючись навіженим парі, прагнула одного: збити з пантелику агентів англійської поліції…

Розділ шостий,

у якому детектив Фікс проявляє цілком слушний нетерпець

Депешу стосовно Філеаса Фоґґа було надіслано за таких обставин.

У середу, 9 жовтня, до одинадцятої години ранку в Суец мав прийти пакетбот «Монголія» компанії «Пенінсюлер-енд-Орієнталь». Це був залізний гвинтовий пароплав зі спардеком, водотоннажністю дві тисячі вісімсот тонн і номінальною потужністю п’ятсот кінських сил. «Монголія» здійснювала регулярні рейси між Бриндизі та Бомбеєм через Суецький канал. Це було одне з найшвидкоплавніших суден компанії, і воно завжди перевищувало свою офіційну годинну швидкість – десять миль на шляху між Бриндизі й Суецом і 9,53 милі між Суецом і Бомбеєм.

Очікуючи прибуття «Монголії», набережною походжали двоє чоловіків. Вони були серед юрби місцевих жителів та іноземців, що наринули в це місто – зовсім нещодавно глухе містечко, якому славетний витвір пана Лессепса [6]6
  Фердинанд Марі віконт де Лессепс – французький дипломат, інженер, автор проекту і керівник будівництва Суецького каналу.


[Закрыть]забезпечив велике майбутнє.

Один із них – консул Сполученого Королівства в Суеці; попри похмурі припущення британського уряду й лиховісні пророкування інженера Стефенсона, він щодня спостерігав на каналі англійські кораблі, що вдвічі скорочували шлях із Англії в Індію, який колись пролягав повз мис Доброї Надії.

Другий був невисокий на зріст, сухорлявий, з нервовим, досить розумним обличчям і насупленими бровами. З-під його довгих вій блищали жваві очі, яким він умів надавати байдужого виразу. Тієї миті він помітно нервував і нетерпляче міряв кроками набережну.

Цю людину звали Фікс; він був одним із тих «детективів», або агентів англійської поліції, яких розіслали в різні порти після крадіжки в Англійському банку. Фікс мав пильно спостерігати за мандрівниками, що проїжджають через Суец, і якби хтось із них видався йому підозрілим, стежити за ним, аж доки не буде надіслано дозвіл на арешт.

І ось два дні тому Фікс одержав від директора лондонської поліції прикмети ймовірного злодія – поважного, добре вдягненого джентльмена, якого бачили у платіжній залі банку в день крадіжки.

Цілком зрозуміло, що спокушений великою нагородою, яку обіцяли за спіймання злодія, детектив нетерпляче очікував прибуття «Монголії».

– Ви стверджуєте, пане консуле, що цей пароплав не може спізнитися? – удесяте перепитував він.

– Не може, пане Фікс, – відповідав консул. – Він учора був поблизу Порт-Саїда, а решта сто шістдесят кілометрів каналом – дрібниці для такого судна. Кажу вам, «Монголія» завжди отримує премію двадцять п’ять фунтів, які уряд видає за кожну виграну в розкладі добу.

– Цей пакетбот прямує безпосередньо з Бриндизі? – запитав Фікс.

– Із самого Бриндизі, де він забирає пошту для Індії; звідти він вийшов у суботу о п’ятій годині дня. Тож наберіться терпіння, він не може спізнитися. Та я, відверто кажучи, не розумію, як на підставі отриманих прикмет ви зможете впізнати злодія, якщо він справді на облавку «Монголії»?

– Пане консуле, – пояснював Фікс, – цих людей не впізнаєш, а відчуваєш. Треба мати особливу інтуїцію, чуття, якому сприяють слух, зір і нюх. За своє життя я заарештував чимало таких джентльменів, і якщо лишень наш злодій зараз на пароплаві, то гарантую вам, він не вислизне з моїх рук.

– Я був би вельми радий, містере Фікс, бо йдеться про велику крадіжку.

– Чудову крадіжку, – палко підхопив агент. – П’ятдесят п’ять тисяч фунтів! Нечасто нам таке випадає! Злодій нині дрібнішає. Порода Шепердів [7]7
  Шиперд – відомий розбійник початку XVIII ст., герой англійських балад.


[Закрыть]хиріє. Тепер ідуть на шибеницю за кілька шилінгів!

– Містере Фікс, – відповів консул, – ви так переконливо говорите, що я від щирого серця бажаю вам успіху; але повторюю: боюся, що за теперішніх умов це надскладна справа. Відповідно до прикмет, одержаних вами, цей злодій цілком скидається на доброчесну людину.

– Пане консуле, – процідив поліцейський інспектор, – видатні злодії завжди виглядають доброчесно. Ви чудово розумієте, що людині з обличчям шахрая нічого іншого не залишається, як поводитися порядно, а то її притьмом заарештують. Передусім треба пильнувати чесні фізіономії. Робота важка, я згоден, і це радше мистецтво, ніж ремесло.

Звідси стає очевидним, що той-таки Фікс не був позбавлений зарозумілості.

Тим часом набережна потроху оживала. Моряки різних національностей, комерсанти, маклери, носії, фелахи юрбилися біля пристані. Відчувалося, що пакетбот от-от прибуде.

Була доволі погожа, проте холодна днина, віяв східний вітер. У блідих променях сонця над містом окреслювалося кілька мінаретів. На південь уздовж рейду Суеца, немов рука, простягався мол завдовжки два кілометри. По гладіні Червоного моря пливло кілька рибальських і каботажних суден; деякі з них зберігали витончені пропорції античної галери.

За професійною звичкою, Фікс швидким оком оглядав кожного перехожого.

Було пів на одинадцяту.

– Та цей пакетбот не прийде! – вигукнув він, почувши биття портового годинника.

– Він уже близько, – відповів консул.

– Скільки він простоїть у Суеці? – поцікавився Фікс.

– Чотири години. Час, потрібний для завантаження вугілля. Від Суеца до Адена, що на іншому березі Червоного моря, тисяча триста десять миль, тому він має запастися пальним.

– А з Суеца судно прямує на Бомбей? – запитав Фікс.

– Так, прямим рейсом.

– У такому разі, якщо злодій обрав цей шлях і це судно, то, безсумнівно, він збирається висадитись у Суеці, щоб дістатися голландських або французьких володінь в Азії. Він має чудово розуміти, що Індія – британська колонія і там він не буде в безпеці.

– Так, звичайно, якщо тільки він не майстер своєї справи, – зауважив консул. – Ви й самі знаєте, англійському злочинцеві значно легше сховатися в Лондоні, ніж за кордоном.

По тих словах, що змусили детектива серйозно замислитися, консул повернувся до себе; британське консульство було зовсім близенько від набережної. Залишившись сам, поліцейський інспектор запанікував; він мав дивне передчуття, що злодій повинен бути саме на облавку «Монголії». І справді, коли цей шахрай збирається дістатися Нового Світу, то шлях через Індію, який охороняють менше, ніж шлях через Атлантичний океан, має привернути його увагу.

Але Фікс недовго розмірковував. Гучні гудки сповістили про прибуття пакетбота. Ватага носіїв і фелахів, загрожуючи недоторканності боків і одягу публіки, ринула до пристані. Кілька човнів відпливли від причалу й попрямували назустріч «Монголії».

Незабаром між берегів каналу постав велетенський корпус «Монголії»; і коли годинник пробив одинадцяту, пароплав, з шипінням і свистом випускаючи пару, став на рейд.

На облавку пароплава було чимало пасажирів. Дехто з них залишився на палубі, аби помилуватися мальовничою панорамою міста; проте більшість спустилася в шлюпки, що зусібіч оточили «Монголію».

Фікс ретельно вивчав кожного мандрівника, що сходив на берег.

Цієї миті один із пасажирів, рішуче розштовхуючи фелахів, які чіплялися до нього, пропонуючи послуги, наблизився до детектива й чемно попрохав показати, де знаходиться британське консульство. При цьому він показав паспорт, у якому, поза сумнівом, хотів поставити британську візу.

Фікс узяв паспорт і швидко окинув поглядом записані в ньому прикмети власника. Він ледь стримався, аби не виказати радості. Аркуш затремтів у його руці. Прикмети, зазначені в документі, збігалися з тими, які він одержав від начальника лондонської поліції.

– Це ваш паспорт? – запитав він пасажира.

– Ні, – відповів той, – це паспорт мого хазяїна.

– А де ваш хазяїн?

– Залишився на пароплаві.

– Але він сам має прийти в консульство, – заявив агент, – щоб можна було засвідчити його особу.

– Як, хіба це конче потрібно?

– Так.

– А де знаходиться консульство?

– Он там, на розі площі, – відповів детектив, указуючи на будинок за двісті кроків.

– Тоді мені доведеться піти по свого хазяїна, хоча він і не любить, щоб його турбували.

Пасажир розкланявся з Фіксом і повернувся на пароплав.

Розділ сьомий,

який укотре доводить марність паспортів у справах поліції

Інспектор поліції поквапився з набережної до консульства. Там він зажадав, аби його негайно провели до консула.

– Пане консул, – одразу почав він, – я маю підозри, що наш злодій – на облавку «Монголії».

І Фікс переповів свою розмову зі слугою про паспорт.

– Дуже добре, містере Фікс, – відказав консул, – мені кортить побачити фізіономію цього шахрая. Та, можливо, він і не прийде до мене, якщо це справді той, за кого ви його вважаєте. Злодії не люблять залишати сліди, до того ж формальність із паспортами тепер не обов’язкова.

– Пане консул, – зауважив агент, – коли це розумна людина, що цілком імовірно, то він прийде!

– Візувати свій паспорт?

– Так. Для того й потрібні паспорти, аби псувати життя порядним людям і сприяти шахраям. Я впевнений, що з його паспортом усе гаразд, але, сподіваюся, ви відмовите йому у візі…

– Але чому? Якщо з паспортом усе як слід, – відповів консул, – я не маю права відмовити у візі.

– Проте, пане консул, поки я одержу ордер на арешт із Лондона, було б дуже доречно затримати цю людину тут.

– То це, містере Фікс, уже ваш клопіт, – відповів консул, – однак я не можу…

Консул не встиг договорити. У двері постукали, і клерк провів у кабінет двох іноземців, один із яких був той самий слуга, що розмовляв із детективом.

Це справді були хазяїн і слуга…

Джентльмен подав свій паспорт і коротко попросив консула завізувати його.

Той узяв документ і став уважно вивчати, тоді як Фікс із кутка кімнати оглядав, а точніше, пожирав очима незнайомця.

Закінчивши читати, консул запитав:

– Ви Філеас Фоґґ, есквайр?

– Так, пане, – відповів джентльмен.

– А ця людина ваш слуга?

– Так, француз, на ім’я Паспарту.

– Ви прибули з Лондона?

– Так.

– Прямуєте?..

– У Бомбей.

– Чудово, пане. Вам відомо, що формальність із візою необов’язкова і ми більше не вимагаємо пред’явлення паспорта?

– Я знаю це, пане, – відповів Філеас Фоґґ, – та на підставі вашої візи хочу засвідчити свій проїзд через Суец.

– Прошу, пане.

Консул поставив у паспорті свій підпис і дату, потім приклав печатку. Містер Фоґґ сплатив установлений збір і, сухо вклонившись, вийшов у супроводі слуги.

– Ну як? – запитав Фікс.

– Що ж, він виглядає як цілком пристойна людина.

– Можливо, – відповів Фікс, – та річ не в цьому. Чи не здається вам, пане консул, що цей флегматичний джентльмен скидається на злодія, прикмети якого я маю?

– Згоден, але ж ви знаєте – прикмети…

– Ну, в цьому я розберуся. Мені здається, що слуга не такий потайливий, як його хазяїн, – відповів Фікс. – До того ж він француз і не стримається, щоб не потеревенити. До побачення, пане консул.

По цих словах агент вийшов і вирушив шукати Паспарту.

Тим часом містер Фоґґ з консульства попрямував до набережної. Там він віддав кілька наказів своєму слузі, потім сів у човен, повернувся на «Монголію» і пішов до себе в каюту. Тут він дістав записника, в якому вже було занотовано таке:

«Виїхав із Лондона в середу, 2 жовтня, о 8 годині 45 хвилин вечора.

Прибув до Парижа у четвер, 3 жовтня, о 7 годині 20 хвилин ранку.

Виїхав із Парижа в четвер, 3 жовтня, о 8 годині 40 хвилин ранку.

Прибув через Мон-Сеніс до Турина у п’ятницю, 4 жовтня, о 6 годині 35 хвилин ранку.

Виїхав із Турина в п’ятницю, о 7 годині 20 хвилин ранку.

Прибув до Бриндизі в суботу, 5 жовтня, о 4 годині дня.

Сів на „Монголію“ у суботу, о 5 годині вечора.

Прибув у Суец у середу, 9 жовтня, об 11 годині ранку.

Усього витрачено 158 1/2 годин, або 6 1/2 діб».

Містер Фоґґ заніс усі ці дати в маршрут, розграфлений на стовпчики, в яких з 2 жовтня по 21 грудня було вписано назву місяця, число й день тижня ймовірного прибуття та залишено вільне місце для дати дійсного прибуття в усі основні пункти: Париж, Бриндизі, Суец, Бомбей, Калькутту, Сінгапур, Гонконг, Йокогаму, Сан-Франциско, Нью-Йорк, Ліверпуль, Лондон. Це давало змогу обчислити виграш або втрату в часі на кожній ділянці шляху.

Завдяки методично розміченому маршрутові містер Фоґґ міг будь-коли перевірити, спізнюється він чи випереджає розклад.

Цього дня, в середу, 9 жовтня, він занотував своє прибуття в Суец, куди приїхав точно за розкладом: дотепер він не мав ні втрати, ні виграшу в часі.

Потім замовив сніданок у каюту. Щодо огляду міста, то про це він навіть не подумав, адже належав до породи англійців, які наказують своїм слугам оглядати країни, якими вони проїжджають.