Текст книги "Навколо світу за вісімдесят днів"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)
Розділ тринадцятий,
де паспарту ще раз доводить, що доля усміхається сміливцям
Дуже смілива справа, важка і, можливо, нездійсненна. Містер Фоґґ ризикував своїм життям чи принаймні свободою, а отже, і успішним результатом свого парі; але він не вагався. Зрештою, він знайшов рішучого помічника в особі сера Френсіса Кромарті.
Паспарту ж був готовий на все; на нього можна було покластися. Він захопився наміром свого хазяїна. Під його крижаною зовнішністю слуга вгадав чуйне серце. Він починав любити Філеаса Фоґґа.
Залишався провідник. На чий бік пристане він у цій справі? Чи не надумає допомагати індусам? Треба було забезпечити якщо не його підтримку, то хоча б нейтралітет.
Сер Френсіс Кромарті відверто запитав його про це.
– Пане генерале, я – парс, і ця жінка теж парсіянка. Можете покластися на мене.
– Чудово, – мовив містер Фоґґ.
– Та затямте, – продовжував проводир, – ми не просто ризикуємо життям, нам загрожують страшні тортури, якщо нас упіймають. Поміркуйте про це.
– Ми вже поміркували, – відповів містер Фоґґ. – Мені здається, для здійснення нашого задуму треба дочекатися ночі.
– Я теж такої думки, – сказав провідник.
Шляхетний індус відкрив деякі подробиці життя бідолашної жінки. Ця красуня-індуска з племені парсів була дочкою заможного купця з Бомбея. У цьому місті вона отримала суто англійське виховання і мала манери європейської жінки. Звали її Аудою.
Осиротілу, її примусово видали заміж за старого раджу Бундельханду. Через три місяці Ауда овдовіла. Знаючи про свою подальшу долю, вона спробувала втекти, однак її одразу ж упіймали; зацікавлені в її смерті родичі раджі прирекли жінку на страту, від якої, скоріш за все, ніщо не могло врятувати.
Ця розповідь тільки зміцнила містера Фоґґа і його супутників у їхньому шляхетному рішенні. Провідникові наказали спрямувати слона до пагоди Пилладжі, до якої треба було якнайближче підійти.
Через півгодини вони зупинилися в густих заростях, за п’ятдесят кроків від пагоди; її не було видно, та вони ясно чули несамовитий лемент фанатиків.
Затим подорожани ретельно обговорили, як прокрастися до нещасної. Провідник знав пагоду Пилладжі, де, на його думку, має перебувати молода жінка. Чи зуміють вони проникнути туди через один із входів, коли сп’яніла юрба порине в сон, чи їм доведеться ламати стіну? З’ясувати це можна буде лише на місці. Одне зрозуміло: жертву треба визволяти цієї ночі, не чекаючи ранку, коли її поведуть на страту. Тоді вже врятувати її буде неможливо.
Містер Фоґґ і його товариші очікували настання ночі. Годині о шостій, зі смерканням, вони взялися розвідувати територію навколо пагоди. Звідти ще долинали поодинокі викрики факірів. За своїм звичаєм, ці люди, ймовірно, перебували у глибокому сп’янінні від «hang» – рідкого опіуму, змішаного з настоєм конопель, отже, невдовзі могла випасти нагода непомітно прослизнути до храму.
Парс, за яким ішли містер Фоґґ, сер Френсіс Кромарті й Паспарту, нечутно просувався вперед. З десять хвилин вони пробиралися, ховаючись за деревами, а потім вийшли на берег невеличкої річки; там, при світлі залізних смолоскипів вони помітили купу зрубаних стовбурів. То було майбутнє багаття, складене з цінних сандалових дерев, просякнутих запашною олією. На ньому лежало набальзамоване тіло раджі, яке мали спалити разом із нещасною вдовою. За сто кроків звідти здіймалася пагода, мінарети якої виступали з мороку серед вершин дерев.
– Уперед! – тихо вимовив провідник.
І, подвоївши пильність, він безшумно поплазував разом зі своїми супутниками у високій траві.
Панувала цілковита тиша, яку порушував лише шепіт вітру в гіллі дерев. Незабаром провідник зупинився біля краю галяви. Її освітлювали кілька смолоскипів. Галявина була всіяна групами сонних, обм’яклих від дурману індусів. Вона нагадувала покрите трупами поле бою. Чоловіки, жінки, діти – усі лежали покотом. Кілька п’яниць щось вигукували хриплими голосами.
На задньому плані, серед темної маси дерев, ледь виднілася пагода Пилладжі. Але, на велике розчарування провідника, варта раджі не спала: освітлені світильниками вартові сновигали біля дверей з шаблями наголо. Можна було припустити, що й усередині пагоди жерці також не сплять.
Парс зупинився. Він зрозумів, що проникнути в храм неможливо, і відвів своїх товаришів углиб лісу.
Філеас Фоґґ і сер Френсіс Кромарті теж переконалися, що з цього місця операцію провести не вдасться.
Вони зупинилися і стали пошепки радитися.
– Почекаємо, – сказав бригадний генерал, – зараз тільки восьма година, і може, вночі варта теж засне.
– Це справді можливо, – погодився провідник.
Філеас Фоґґ і його супутники розташувалися під деревом і стали чекати.
Ой, як повільно спливав час! Провідник кілька разів відходив, аби розвідати ситуацію. Варта раджі все ще не спала, палали світильники, а з вікон пагоди пробивалося слабке світло.
Так тривало до півночі. Ситуація не змінилася. Охорона не засинала. Ставало очевидним, що на сон вартових годі сподіватися. Напевно, їм не давали дурманного зілля. Треба було діяти інакше й спробувати проникнути в пагоду крізь отвір у стіні. Залишалося з’ясувати, що роблять жерці біля своєї жертви.
Після короткої наради вирішили діяти. Поперед вів проводир, містер Фоґґ, сер Френсіс і Паспарту йшли за ним назирці. Вони зробили досить великий гак, аби наблизитися до пагоди з протилежного боку.
Близько пів на першу ночі вони зупинилися біля стін будинку, не надибавши жодної живої душі. Охорони з цього боку не було, проте там не було ні вікон, ні дверей!
Непроглядна ніч накрила все. Щербатий місяць висів низько над обрієм, щільно оповитий хмарами. Високі дерева лише згущували темряву.
Проте мало було дійти до пагоди, треба ще зробити отвір у стіні. Для цієї операції у Філеаса Фоґґа і його супутників не було нічого, опріч кишенькових ножів. На щастя, стіни храму були вимурувані із суміші цегли й дерева, тому їх, мабуть, неважко було розібрати. Якщо вийняти першу цеглину, за нею легко підуть інші.
Нишком, без зайвого шуму, всі взялися до роботи. Парс і Паспарту розбирали цеглу, щоб утворилася діра завширшки зо два фути.
Робота просувалася успішно, аж раптом усередині храму почулися крики, й одразу ж зовні пролунали крики у відповідь.
Паспарту й провідник завмерли. Невже їх помітили? Що це? Чи не сигнал тривоги? Проста обережність підказувала відступити, вони так і вчинили, а слідом за ними – Філеас Фоґґ і сер Френсіс Кромарті. Рятівники знову сховалися за деревами, очікуючи, поки все вгамується, аби потім продовжити розпочате.
Та, на лихо, біля задньої стіни пагоди з’явилася варта, отже, наблизитися до проламу стало неможливо.
Важко передати розпач цих чотирьох людей, змушених припинити свою роботу. Тепер, коли вони не мають змоги прокрастися до бранки, як її рятуватимуть? Сер Френсіс Кромарті несамовито стискав кулаки. Паспарту був розлючений, і провідник ледве стримував його. Незворушний Фоґґ мовчки очікував, не виявляючи своїх почуттів.
– Що ж, нам залишається тільки піти? – тихо запитав бригадний генерал.
– Так, іншого вибору нема, – підтвердив провідник.
– Почекайте, – сказав містер Фоґґ. – Мене цілком улаштовує прибути в Аллахабад до полудня.
– Але на що ви сподіваєтеся? – запитав сер Френсіс Кромарті. – За кілька годин світатиме і…
– Талан, який од нас вислизає, може прийти останньої миті.
Бригадному генералові кортіло зазирнути в думки Філеаса Фоґґа.
На що розраховує цей холоднокровний англієць? Чи не збирається він у момент страти кинутися до жінки й у всіх на очах вирвати її з лап катів? Це божевілля, і не можна допустити, щоб людина чинила так нерозважливо. Так чи інак, але сер Френсіс Кромарті вирішив дочекатися фіналу цієї страшної історії.
Тим часом провідник не зважувався лишатися довше зі своїми супутниками у сховку, і відвів їх на край галявини. Тут, причаївшись за деревами, вони могли не спускати ока із сонних тубільців.
Паспарту, сидячи на нижніх гілках дерева, обмірковував одну думку, що, мов блискавка, промайнула в його свідомості й дедалі глибше проникала в мозок.
Спочатку він казав собі: «Яке божевілля!» – але потім став повторювати: «А чом би й ні? Може, це єдиний шанс із такими дикунами!..»
Хай там що, а Паспарту більше не роздумував він квапливо, зі зміїною вправністю, спустився гілками, кінці яких спадали до землі.
Час спливав, і незабаром небо посіріло, сповіщаючи про народження дня. Однак було ще досить темно.
Настала година жертвоприношення. Сонні індуси наче воскресли. Юрба заворушилася. Почулися звуки там-тама, спів і крики. Прийшов час нещасній помирати. Двері пагоди розчинилися. Пучок світла вирвався зсередини. Містер Фоґґ і сер Френсіс Кромарті побачили яскраво освітлену жертву, яку тягли двоє жерців. Їм здалося, що небога отямилася після дурману і пробувала вирватися від своїх катів. Серце сера Френсіса Кромарті закалатало, він нестямно схопив Філеаса Фоґґа за руку й відчув, що ця рука стискає розкритий ніж.
Юрба почала рухатися. Дівчина знову впала в забуття, спричинене випарами конопель. Вона пройшла крізь ряди факірів, що проводжали її ритуальними вигуками.
Філеас Фоґґ і його товариші, змішавшись із натовпом, пішли за процесією.
Хвилини за дві вони дійшли до берега річки й зупинилися за п’ятдесят кроків від багаття, на якому лежало тіло раджі. У сутінках вони бачили, як жінку без емоцій поклали поруч із трупом її чоловіка.
Потім до просочених олією дрів піднесли запалений смолоскип, і вони одразу спалахнули.
Цієї миті сер Френсіс Кромарті й провідник ледь стримали Філеаса Фоґґа, який у пориві шляхетної нерозсудливості готовий був кинутися у вогонь…
Філеасу Фоґґу вдалося вже відіпхнути своїх супутників, як раптом сталося дещо несподіване. Пролунав загальний лемент жаху. Індуси в страху попадали ниць на землю.
Старий раджа ожив! Наче привид, він підвівся зі свого ложа, взяв молоду дружину на руки й зійшов із багаття, оповитий димом, що надавало йому примарного вигляду.
Факіри, варта й жерці, охоплені наглим жахом, припали до землі, не насмілюючись звести очей і бачити таке чудо!
Непритомна жертва невагомо спочивала на міцних руках. Містер Фоґґ і сер Френсіс Кромарті заклякли на місці. Провідник схилив голову, приховуючи смертельний переляк.
Воскреслий раджа зупинився біля містера Фоґґа й генерала й випалив:
– Тікаймо!..
То був не хтось інший, а Паспарту, що пробрався до багаття під завісою густого диму. Спритний француз завдяки темряві вирвав жінку з лап смерті. Скориставшись із загального сум’яття, Паспарту блискуче зіграв свою роль!
За мить усі четверо зникли в лісі й незабаром щодуху мчали на своєму слоні. Однак крики, прокльони і свист кулі, що продірявила капелюха містерові Фоґґу, свідчили, що їхню хитрість викрито. У вогнищі виднілося тіло старого раджі. Жерці, отямившись од заціпеніння, допетрали, що їхню жертву викрали.
Мандрівники прожогом кинулися в ліс. Охоронці бігли за ними. Навздогін викрадачам пролунав залп, але вони швидко мчали вперед і невдовзі стали недосяжні для куль і стріл переслідувачів.
Розділ чотирнадцятий,
у якому Філеас Фоґґ переходить мальовничу долину ґанґу і йому навіть на думку не спадає помилуватися нею
Відчайдушне викрадення вдалося. Паспарту довгенько підсміювався, згадуючи, як йому поталанило. Сер Френсіс Кромарті міцно потис руку відважному молодикові. А містер Фоґґ сказав йому «добре», що у вустах цього джентльмена було найвищою похвалою. На це слуга відповів, що вся честь справи належить його хазяїнові. Йому ж просто спала на думку одна кумедна річ; його тішило, що на кілька митей він, Паспарту, колишній гімнаст і сержант пожежної команди, перетворився на старого набальзамованого раджу, чоловіка чарівної жінки!
А юна індуска все ще не приходила до тями. Загорнена в дорожню ковдру, вона спочивала в одному з кошиків.
Слон, керований упевненою рукою парса, швидко біг темним лісом. За годину вони вийшли на широку рівнину. О сьомій ранку зробили привал. Дівчина досі не приходила до тями. Провідник улив їй у рота кілька ковтків розведеного бренді, але дія дурману поки що не минала.
Сер Френсіс Кромарті знав про тривалість дії конопляної пари, тож анітрохи не турбувався.
Проте якщо стан здоров’я врятованої не викликав у генерала сумнівів, то її майбутнє для нього було не таким ясним. Він прямо заявив Філеасові Фоґґу, що коли місіс Ауда залишиться в Індії, то неминуче потрапить до лап своїх катів. Ці фанатики розпорошені по всьому півострові й, незважаючи на всі зусилля англійської поліції, зуміють розшукати свою жертву і в Мадрасі, і в Бомбеї, і в Калькутті. На доказ сер Френсіс Кромарті навів у приклад нещодавній випадок. На його думку, молода леді буде в безпеці тільки поза межами Індії.
Філеас Фоґґ відповів, що він усе розуміє і прийме потрібне рішення.
Близько десятої години ранку провідник повідомив про прибуття на станцію Аллахабад. Звідси знову починалася перервана залізнична лінія. Відстань між Аллахабадом і Калькуттою потяги долали менше ніж за добу.
Отже, Філеас Фоґґ приїде вчасно, і йому вдасться потрапити на пароплав, що відходить у Гонконг опівдні наступного дня, 25 жовтня.
Жінку помістили в одній із кімнат на вокзалі. Паспарту отримав доручення придбати для неї різні предмети туалету: сукні, шаль, хутро тощо – все, що вдасться знайти. Філеас Фоґґ відкрив для цього необмежений кредит.
Паспарту одразу ж попрямував до міста і швидко оббіг його вулиці. Назва Аллахабад означає «Град Божий», це одне з найшанованіших міст Індії, куди стікаються прочани з усього півострова, адже воно стоїть на злитті двох священних річок – Ґанґу і Джамни. Згідно з легендою «Рамаяни», Ґанґ бере свій початок на небі й за милістю Брами стікає на землю.
Роблячи всілякі покупки, Паспарту швидко оглянув Аллахабад із його чудовою фортецею, яку нині перетворили на державну в’язницю. Раніше це було велике місто з добре розвиненою торгівлею і промисловістю. Тепер там немає ні того ні іншого. Паспарту марно розшукував магазин із модними товарами, наче він був на Риджент-стріт, і зрештою опинився у крамниці старого незгідливого єврея-перекупника, де знайшов потрібні речі: сукню з шотландської тканини, широке манто й чудову шубу з видрового хутра, за яку, не вагаючись, заплатив сімдесят п’ять фунтів стерлінґів. Потім, радіючи, він повернувся на вокзал.
Ауда потроху поверталася до тями. Дія зілля, яким її одурманили священнослужителі з пагоди Пилладжі, потроху слабшала, і в її прекрасних очах знову з’являлася індійська м’якість.
Колись король-поет Усаф Уддауль прославив принади королеви Аменагара; він писав: «Її блискуче волосся, розділене рівним проділом, обрамляло ніжні щоки, що блищали свіжістю й білизною. Чорні брови були подібні до лука бога любові Кама, а під довгими шовковими віями в чорних зіницях її великих прозорих очей, немов у священних озерах Гімалаїв, відбивалося найчистіше небесне світло. Гострі, рівні білі зуби виблискували між усміхненими губами, наче краплі роси в келиху напіврозкритої квітки граната. Її маленькі вуха були м’яко заокруглені, її рожеві руки й крихітні ніжки, подібні до пуп’янка лотоса, засліплювали, немов коштовні перлини Цейлону чи прекрасні діаманти Ґолконди. Її тонка гнучка талія, яку можна було легко обхопити однією рукою, підкреслювала витончену округлість стегон і високі перса; під складками шовкової туніки вона здавалася відлитою зі щирого срібла божественною рукою правічного скульптора Віквакарма».
Не вдаючись до таких поетичних перебільшень, можна сказати, що місіс Ауда – вдова раджі Бундельханда – була чарівною жінкою в європейському розумінні цього слова. Вона розмовляла чистою англійською мовою, і провідник не перебільшував, стверджуючи, що завдяки вихованню молода парсіянка перетворилася на англійку.
Час відходу поїзда наближався. Провідник чекав. Містер Фоґґ розрахувався з ним, не заплативши понад домовлену ціну жодного фартінґа. Це трохи здивувало Паспарту, який знав, чим його пан зобов’язаний провідникові. Адже парс добровільно ризикував життям, беручи участь у викраденні Ауди з пагоди Пилладжі, і якщо індуси колись довідаються про це, йому важко буде уникнути їхньої помсти.
Залишався ще Кіуні. Що зроблять зі слоном, купленим таким коштом?
Та, виявляється, містер Фоґґ уже вирішив його долю.
– Парсе, – сказав він проводиреві, – ти добре й самовіддано служив нам. Я заплатив тобі за службу, але не за самовідданість. Хочеш узяти слона? Він твій.
Очі провідника засяяли.
– Ваша милосте, ви даруєте мені цілий статок! – вигукнув він.
– Бери його, проводирю, – відповів містер Фоґґ, – я однаково ще в боргу перед тобою.
– От і добре! – зрадів Паспарту. – Бери його, друже! Кіуні – добра й хоробра тварина! – І, підійшовши до слона, він простягнув йому кілька шматочків цукру: – На, Кіуні, поласуй!
Слон тихо просурмив від задоволення, потім узяв Паспарту хоботом за поперек і підняв до рівня своєї голови. Парубок, анітрохи не злякавшись, приголубив тварину, і велетень обережно поставив його на землю; на потиск хобота чесного Кіуні Паспарту відповів міцним потиском своєї чесної руки.
За кілька хвилин Філеас Фоґґ, сер Френсіс Кромарті й Паспарту розмістилися в комфортабельному вагоні, де найзручніше місце вже займала місіс Ауда; поїзд чимдуж помчав до Бенареса.
Відстань миль із вісімдесят, що відокремлює це місто від Аллахабада, було подолано за дві години.
За цей час жінка зовсім отямилася, дурман від конопляної пари розвіявся.
Як же вона здивувалася, побачивши себе в купе вагона, в європейському одязі, серед зовсім незнайомих їй мандрівників!
Найперше супутники постаралися збадьорити її кількома ковтками лікеру. Потім бригадний генерал розповів їй про все, що сталося. Він особливо підкреслив самовідданість Філеаса Фоґґа, який, не замислюючись, ризикував своїм життям заради неї, а також те, що успішним порятунком вона завдячує відвазі й кмітливості Паспарту.
Містер Фоґґ не перебивав його, а зніяковілий слуга раз у раз повторював:
– Це такі дрібниці!
Місіс Ауда палко дякувала своїм рятівникам: щоправда, більше слізьми, ніж словами. Її чарівні очі краще за слова виражали її вдячність. Незабаром думки молодої леді повернулися до недавніх подій, а очі знову побачили землю Індії, де на неї чигало ще стільки небезпек. І вона затремтіла від жаху.
Філеас Фоґґ зрозумів, що відбувається в душі місіс Ауди, і, щоб заспокоїти її, він запропонував – між іншим, доволі безпристрасним тоном – довезти її до Гонконга, де вона зможе залишитися, доки вщухне вся ця історія.
Місіс Ауда із вдячністю прийняла його пропозицію. Саме в Гонконгу жив один її родич, парс, великий комерсант, що влаштувався в цьому англійському місті на китайській землі.
О пів на першу дня потяг підійшов до Бенареса… За брамінською легендою, це місто стоїть на місці стародавнього Казі, що колись висів у просторі між зенітом [11]11
Зеніт – найвища точка небесної сфери над головою спостерігача.
[Закрыть]і надиром [12]12
Надир – точка небесної сфери, протилежна зеніту.
[Закрыть], подібно до гробниці Магомета. Але в нашу більш реалістичну добу Бенарес – Афіни Індії, як його йменують сходознавці, – найпрозаїчнішим чином спочиває на землі, і Паспарту на мить побачив його цегляні будинки й плетені хатини, що надають місту досить сумного вигляду, позбавленого будь-якої екзотики.
Тут закінчував свою подорож сер Френсіс Кромарті. Військові частини, до яких він прямував, були розквартировані за кілька миль від міста. Бригадний генерал розпрощався з містером Фоґґом, побажавши йому успішної мандрівки, і висловив надію, що він коли-небудь повторить її з менш оригінальною, зате кориснішою метою. Містер Фоґґ злегка потис пальці свого супутника, місіс Ауда попрощалася з ним значно тепліше. Вона сказала, що ніколи не забуде, чим зобов’язана серові Френсісу Кромарті. Щодо Паспарту, то бригадний генерал міцно потиснув йому руку, і розчулений парубок запитав себе, де і як він зуміє довести генералові свою відданість.
Шляхи мандрівників розійшлися.
Після Бенареса залізнична колія пролягає долиною Ґанґу. Днина була погожа, і пасажири могли милуватися розмаїтими пейзажами Біхара; за вікном вагона майоріли гори, вкриті зеленню, поля ячменю, кукурудзи й пшениці, водойми, що кишіли зеленими алігаторами, чепурні селища й усе ще зелені ліси. У священній річці купалися слони й великогорбі зебу, а поряд – групи індусів обох статей, незважаючи на осінній холод, благочестиво здійснювали ритуальні омивання. Ці віряни – затяті вороги буддизму й палкі прибічники брамінської релігії, втіленої в трьох образах: Вішну – бога сонця, Шиви – божественного уособлення сил природи, і Брами – верховного владики священнослужителів і законодавців. Цікаво, якими очима Брама, Шива й Вішну мали дивитися на теперішню британізовану Індію, де пароплави з ревінням каламутять священні води Ґанґу, лякають чайок, що літають над його плесом, численних черепах на березі і розпластаних біля ріки прочан?
Уся ця панорама стрімко пролітала за вікном, і хмари білої пари часто приховували від очей окремі її деталі. Мандрівники ледве встигли розрізнити форт Чунар, що за двадцять миль на південний схід від Бенареса, стародавню цитадель раджів Біхара, Газіпур і розміщені там великі фабрики трояндової води й олії, а також могилу лорда Корнвалліса, що здіймається над лівим берегом Ґанґу. Перед ними промайнули укріплене місто Буксар, Патна, великий промисловий і торговельний центр, головний ринок опіуму, а також найбільш європеїзоване місто Монґхір, що скидається на Манчестер чи Бірмінґем і славиться своїми чавуноливарними заводами й фабриками, де виготовляють різноманітні знаряддя й холодну зброю; їхні високі труби поганили небо Брами димом і кіптявою.
Настала ніч; потяг мчав на всіх парах під супровід ричання тигрів і ведмедів та завивання вовків, нажаханих локомотивом; тепер уже неможливо було розгледіти чудес Бенґалії: ні Ґолконди, ні руїн Ґура, ні Муршидабада, що був колись столицею, ні Бурдвана, ні Хуглі, ні Шандернагора, цього французького пункту на території Індії, де Паспарту з гордістю побачив, як майорить прапор його батьківщини!
Нарешті о сьомій годині ранку прибули до Калькутти. Пароплав, що вирушав до Гонконга, знімався з якоря лише опівдні. У розпорядженні Філеаса Фоґґа залишилося ще п’ять годин.
За розкладом наш джентльмен мав прибути в столицю Індії 25 жовтня, на двадцять третій день після свого від’їзду з Лондона. Він приїхав туди точно в призначений день. Отже, не спізнився й не прибув раніше терміну. Два дні, які він виграв, подорожуючи з Лондона до Бомбея, були втрачені під час переїзду через Індію з відомих нам причин. Та, напевно, Філеас Фоґґ про це не шкодував.
