Текст книги "Прорив блокади"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)
VII. ГЕНЕРАЛ ВІЙСЬКА ПІВДЕНЦІВ
Коли «Дельфін» підійшов до Чарлстонського молу, його зустріли вигуки «ура» величезного натовпу. Жителі міста, яке терпіло морську блокаду, не звикли до візитів європейських кораблів. Не без подиву запитували вони себе, чого треба в їхніх водах цьому пароплавові, на гафелі якого гордо майорів англійський прапор. Та коли стало відомо, з якою метою він тут з'явився і чому був змушений прориватися крізь вузький фарватер під островом Салліван, коли поширилася чутка, що він доставив у своїх трюмах чималий вантаж контрабандного військового спорядження, гримнули ще гучніші оплески і з новою силою залунали радісні крики. Не гаючи й хвилини, Джеймс Плейфер зробив візит генералові Борегару, військовому комендантові міста. Генерал залюбки прийняв молодого капітана, що вельми доречно доставив на своєму пароплаві амуніцію та зброю його солдатам, в яких вони мали гостру потребу. Отож було зразу домовлено, що розвантажувати корабель почнуть негайно, і на допомогу англійським матросам прийшло безліч робочих рук.
Перш ніж покинути борт свого корабля, Джеймс Плейфер мав розмову з міс Хеліберт, і вона ще раз попросила його з'ясувати долю її батька. Молодий капітан був весь до послуг дівчини.
– Ви можете покластися на мене, міс Дженні,– сказав він їй.– Я ладен зробити навіть неможливе, щоб урятувати вашого батька, але, думаю, з цим не виникне особливих труднощів. Сьогодні ж таки я побачуся з генералом Борегаром і, прямо не просячи його випустити містера Хелгерта на волю, довідаюся, в якому він перебуває становищі, чи його відпущено на слово честі, чи він сидить у в'язниці.
– Бідолашний мій тато,– зітхнула Дженні.– Він і не здогадується, що його донька так близько від нього. І чому я не можу кинутися йому в обійми!
– Потерпіть трохи, міс Дженні. Скоро ви обіймете свого батька. Не сумнівайтеся, що я діятиму з цілковитою вам відданістю, але водночас обачно й тверезо.
Джеймс Плейфер не забув про свою обіцянку, і після того, як по-купецькому обладнав справи фірми, продав генералові вантаж «Дельфіна» і купив за безцінь величезну кількість бавовни, він заговорив про події дня.
– Отже,– запитав він генерала,– ви вірите в перемогу тих, хто обстоює збереження рабства?
– Я ні на мить не сумніваюся в нашій остаточній перемозі, а що стосується Чарлстона, то незабаром армія генерала Лі прийде нам на допомогу і зніме облогу з міста. Та й чого можна чекати від аболіціоністів? Припустімо навіть – хоч цього ніколи не буде,– що промислові міста Віргінії, обох Каролін, Джорджії, Алабами, Міссісіпі потраплять їм до рук, ну а далі що? Чи стануть вони господарями краю, який ніколи не зможуть прибрати до своїх рук? Звичайно ж ні. Навіть якщо їм судилося здобути перемогу, то, гадаю, вони не знатимуть, що з нею робити.
– А ви цілком упевнені у своїх солдатах? – спитав капітан.– Ви не боїтеся, що Чарлстон стомиться від облоги, яка завдає йому страшної шкоди?
– Ні, я не вірю в можливість зради. А втім, зрадників ми безжально каратимемо, і я знищу вогнем і залізом усе місто, якщо помічу в ньому бодай найменші симпатії до ворога. Девіс Джефферсон довірив мені оборону Чарлстона, і ви можете бути певні, що Чарлстон у надійних руках.
– А ви маєте полонених північан? – спитав Джеймс Плейфер, переходячи до теми, що особливо його цікавила.
– Так, капітане,– відповів генерал.– Адже саме в Чарлстоні спалахнуло перше полум'я розколу. Аболіціоністи, які тут жили, вчинили нам опір, але зазнали поразки, і ми залишили їх у себе як військовополонених.
– І багато їх у вас?
– Близько сотні.
– Вони вільно живуть у місті?
– Жили вільно, поки я не розкрив, що вони влаштували змову. їхній верховода зумів налагодити зв'язки з обложеними, і ті стали отримувати точні відомості про становище в місті. Отож я був змушений посадити цих небезпечних гостей під замок, а кілька з них вийдуть із в'язниці лише для того, щоб піднятися на гласис[5]5
Гласис – пологий насип перед зовнішнім ровом фортеці, нахилений у бік противника.
[Закрыть] цитаделі, де з десяток конфедеративних куль покладуть край їхньому аболіціонізму.
– Як? Ви їх розстріляєте? – вигукнув молодий капітан, мимоволі здригнувшись.
– Звичайно. І їхнього верховоду в першу чергу. То людина надто рішуча й надто небезпечна, щоб тримати її живою в обложеному місті. Я послав його листи нашому президентові в Річмонд; не мине й тижня, як його долю буде вирішено – і безповоротно.
– Хто ж цей верховода, про якого ви говорите? – спитав Джеймс Плейфер з досконало награною байдужістю.
– Один газетяр з Бостона, запеклий аболіціоніст, цепний пес Лінкольна.
– І як його звуть?
– Джонатан Хеліберт.
– Бідолаха! – кинув Джеймс, стримавши своє хвилювання.– Хай там що він зробив, а все ж таки його шкода. І ви певні, що його засудять до розстрілу?
– Абсолютно впевнений,– відповів Борегар.– Чого ж ви хочете! На війні як на війні. Кожний захищається, як уміє.
– А втім, це мене не стосується,– відповів капітан.– Я вже буду далеко, коли відбудеться ця екзекуція.
– Як? Ви так скоро хочете вийти в море?
– Атож, генерале. Зрештою, я передусім купець. Тільки-но повантажать мою бавовну, як я знімуся з якоря. Я пробився до Чарлстона, і це добре, але треба й вибратися звідси. А вибратися буде не так просто. «Дельфін» – корабель чудовий, він легко випередить будь-який з фрегатів флоту північан. Та хай як швидко він ходить, снаряд сотого калібру літає швидше, а якщо їдкий снаряд влучить у його корпус або в машину, це завдасть непоправної шкоди моїй комерції.
– Робіть як знаєте, капітане,– відповів Борегар.– Я не можу давати вам поради за подібних обставин. Ви дбаєте про інтереси своєї справи, і ви маєте слушність. На вашому місці я вчинив би так само. Та й життя в Чарлстоні може запропонувати мало приємного, а рейд, на який протягом трьох днів із кожних чотирьох рясно сипляться бомби,– погане пристановище для корабля. Отож відчалюйте, коли вам буде зручно. Але одне тільки запитання. Скільки коболів і якої вогневої потужності ходять побіля Чарлстона?
Джеймс Плейфер, наскільки міг, задовольнив цікавість генерала, і вони розпрощалися, мов найкращі приятелі. Капітан «Дельфіна» повернувся на свій корабель, дуже стурбований і засмучений тим, що йому довелося почути.
«Що я скажу міс Дженні? – думав він.– Чи повинен я розповісти їй про жахливе становище, в якому опинився містер Хеліберт? А може, хай вона краще не знає про небезпеку, що загрожує її батькові? Бідолашне дитя!»
Вийшовши з будинку коменданта, він не ступив і півсотні кроків, як зіткнувся з Крокстоном. Чесний американець чатував на нього, відколи він зійшов з корабля.
– Ну то як наші справи, капітане?
Джеймс Плейфер глянув на Крокстона пильним поглядом, і той зрозумів, що в капітана нема для нього добрих новин.
– Ви бачили Борегара? – спитав Крокстон.
– Бачив,– відповів Джеймс Плейфер.
– І ви говорили з ним про містера Хеліберта?
– Ні! Він мені сам про нього сказав.
– І що він вам сказав, капітане?
– А те, Крокстоне... Думаю, тобі можна сказати всю правду.
– Можна, капітане.
– Так-от, Крокстоне, я почув від генерала Борегара, що не пізніше як через тиждень твого хазяїна розстріляють.
Хтось інший на місці Крокстона на цю звістку підстрибнув би від гніву або піддався нападу безпорадного горя. Але американець, який ні в чому не знав вагань, начебто аж усміхнувся й сказав:
– Ет! Чи не однаково?
– Як однаково? – вигукнув Джеймс Плейфер.– Я кажу тобі, що містера Хеліберта через тиждень розстріляють, а ти відповідаєш: «Чи не однаково?»
– Авжеж однаково, якщо через шість днів він буде на борту «Дельфіна», а «Дельфін» через тиждень буде у відкритому океані.
– Добре сказано! – мовив капітан, потиснувши руку Крокстона.– Я тебе розумію, хоробрий хлопче. Ти людина рішуча, і я теж готовий головою накласти заради міс Дженні, незважаючи на дядька Вінсента та вантаж «Дельфіна».
– Не треба накладати головою, з цього нікому не буде користі,– відповів американець.– Головне – визволити містера Хеліберта.
– Але ти собі не уявляєш, як це важко!
– Пхе! – хмикнув Крокстон.
– Адже треба буде налагодити взаємини з в'язнем, якого пильно стережуть.
– Звісно, треба буде.
– І влаштувати втечу, якій може посприяти тільки чудо.
– Пусте! – сказав Крокстон.– В'язень завжди більше думає, як би утекти, ніж тюремник – як його встерегти. Отож в'язень завжди має підстави надіятись на порятунок. Усі шанси на його боці. Тому й містер Хеліберт врятується – а ми йому допоможемо.
– Ти правду кажеш, Крокстоне.
– Звісно, правду.
– Але як ти це собі уявляєш? Потрібен план, слід ужити всіх заходів остороги.
– Я поміркую.
– А міс Дженні – як із нею бути? Коли вона довідається, що її батька засудили до смертної кари і що наказ про розстріл може надійти з. дня на день...
– Вона про це не довідається, от і все.
– Атож, хай вона нічого не знає. Так буде краще і для неї, і для нас.
– Де тримають містера Хеліберта? – спитав Крокстон.
– У цитаделі,– відповів Джеймс Плейфер.
– Чудово. Ну а зараз вертаймося на «Дельфін».
– Вертаймося, Крокстоне.
VIII. ВТЕЧА
Міс Дженні сиділа на юті й з тривожним нетерпінням чекала повернення капітана. Коли той підійшов до неї, вона не спромоглася здобутись на слово, але її погляд запитував не менш наполегливо, ніж могли б запитати губи.
Відчуваючи мовчазну підтримку Крокстона, капітан повідомив дівчині лише те, що її батько сидить у в'язниці. Він, Джеймс Плейфер, обережно остеріг Борегара з приводу його ставлення до військовополонених. Генерал, мовляв, настроєний до них не вельми прихильно, але говорив стримано і мав намір діяти залежно від обставин.
– Оскільки містер Хеліберт не живе в місті вільно, влаштувати йому втечу буде значно складніше. Але я виконаю свій обов'язок до кінця і присягаюся вам, міс Дженні, що «Дельфін» не покине рейду Чарлстона без вашого батька на борту.
– Дякую, містере Джеймсе,– сказала Дженні,– дякую вам від усієї душі.
На ці слова серце Джеймса Плейфера шалено закалатало. Він підступив до дівчини із слізьми на очах, але ніяк не міг знайти потрібні слова. Може, зрештою, він заговорив би, виказав свої почуття, що їх не міг більше стримувати, але втрутився Крокстон.
– Зараз не до ніжностей,– сказав він.– Треба поговорити і поговорити серйозно.
– У тебе є план, Крокстоне? – спитала дівчина.
– План у мене є завжди,– відповів американець.– Вигадувати план – це мій фах.
– Але чи добрий твій план? – поцікавився Джеймс Плейфер.
– Мій план чудовий, і всі міністри у Вашінгтоні не вигадали б кращого. Можете вважати, що містер Хеліберт уже в нас на борту.
Крокстон вимовив ці слова так твердо і водночас так добродушно, що треба було бути найнедовірливішим з людей, щоб не розділити його впевненості.
– Ми слухаємо тебе, Крокстоне,– сказав Джеймс Плейфер.
– Ну то слухайте. Ви, капітане, підете до генерала Борегара і попросите його про послугу, в якій він вам не відмовить.
– Про яку послугу?
– Ви скажете йому, що маєте на борту поганого матроса, ледаря й розбишаку, який вам вельми докучає; під час рейсу він підбурював команду до бунту, одне слово, то паскудний тип, і ви попросите, щоб він розпорядився посадити його в цитадель, але при від'їзді ви, мовляв, заберете його з собою, щоб доставити в Англію і там віддати до рук правосуддя своєї країни.
– Гаразд,– мовив Джеймс Плейфер з ледь помітною усмішкою.– Я піду до Борегара, і він залюбки виконає моє прохання.
– Яв цьому не маю сумніву,– відповів американець.
– Але мені бракує дечого,– провадив Плейфер.
– Чого ж вам бракує?
– Ледаря й розбишаки.
– Він перед вами, капітане.
– То виходить, що цей паскудник...
– Я – власною персоною, не прогнівайтесь...
– О, хоробре і мужнє серце! – вигукнула Дженні, стиснувши своїми ручками шкарубкі долоні свого слуги.
– Іди, Крокстоне,– сказав Джеймс Плейфер.– Я розумію тебе, друже, і жалкую тільки про одне: що я не можу бути на твоєму місці!
– Кожному своє,– відповів Крокстон.– Якби ви опинилися на моєму місці, ви бентежилися б, а я не бентежитимусь. Вам вистачить діла згодом, коли треба буде виходити з гавані під гарматами і північан, і південців, і якби я заступив на ваше місце, з мене було б дуже мало пуття.
– Гаразд, Крокстоне, говори далі.
– Ну так от. Головне, щоб мене посадили до цитаделі,– а я ЇЇ знаю,– і там я вже розберуся, як мені зробити свою справу, і будьте певні, я зроблю її як треба. А тим часом ви завантажите пароплав.
– О, справи! – мовив капітан.– Тепер для мене це мало істотна деталь.
– Та ви що! А дядько Вінсент? Що він вам скаже? Об'єднаймо почуття і комерцію. Це розвіє підозри. Але слід поквапитися. Чи будете ви готові вийти в море через шість днів?
– Так.
– Гаразд, тоді двадцять другого хай «Дельфін» буде цілком завантажений і готовий до відплиття.
– Він буде готовий.
– А зараз слухайте мене уважно. Увечері двадцять другого січня пошліть шлюпку з найнадійнішими вашими людьми на мис Уайт-Пойнт, там, де місто вдається в море. Чекайте до дев'ятої, і ви зустрінете там містера Хеліберта та вашого покірного слугу.
– Але як тобі вдасться визволити містера Хеліберта й утекти з в'язниці самому?
– То моя справа.
– Дорогий Крокстоне, ти важитимеш своїм життям, щоб урятувати мого батька!
– Не турбуйтеся за мене, міс Дженні. Я нічим не важитиму, можете мені вірити.
– Ну гаразд,– сказав Джеймс Плейфер.– Коли просити, щоб тебе посадили до цитаделі?
– Сьогодні ж. Адже я розкладаю вашу команду. Вам не слід тримати мене на кораблі жодну зайву хвилину.
– Дати тобі золота? Воно згодиться там, у цитаделі.
– Золота, щоб купити тюремника! Ні в якому разі! Це надто дорого і надто по-дурному. В таких випадках тюремник кладе золото до кишені, а в'язня залишає в камері. І правильно робить! Ні, я вдамся до інших засобів, надійніших. А втім, кілька доларів дайте. Може, мені знадобиться випивка.
– Щоб споїти тюремника?
– Ні, п'яний тюремник може все зіпсувати. Кажу вам, у мене свій задум. Полиште цю справу на мене.
– Ось тобі дванадцять доларів, мій славний Крокстоне.
– Це забагато, але я вам поверну решту.
– Ну гаразд, то ти готовий?
– Ваш заколотник і бандит готовий.
– Тоді рушаймо.
– Крокстоне,– мовила дівчина схвильованим голосом.– Ти найкраща людина на землі, Крокстоне!
– Це схоже на правду,– відповів американець, голосно й добродушно зареготавши.– А, до речі! Хочу дати вам одну важливу пораду, капітане.
– Яку?
– Якщо генерал запропонує повісити вашого бандита – ви ж бо знаєте цих солдафонів! – не здумайте погодитись!
– А що мені йому відповісти, Крокстоне?
– Скажіть, вам треба поміркувати.
– Обіцяю, що так йому й скажу.
Того ж таки дня, на превеликий подив команди, яку не втаємничили в суть подій, Крокстона з кайданами на руках і ногах висадили на берег під охороною десятка матросів, а через півгодини, на прохання капітана Джеймса Плейфера, бандита провели по вулицях міста і, незважаючи на його опір, засадили до цитаделі.
Весь цей день і наступними днями розвантажування «Дельфіна» відбувалося повним ходом. Парові крани безперервно виймали з трюмів європейський вантаж, щоб звіль-лити місце для вантажу південноамериканського. Все населення Чарлстона прийшло подивитись на цю цікаву роботу, допомагаючи матросам та підбадьорюючи їх. Можна сказати, що ті славні хлопці працювали кожен за двох. Південці щиро захоплювалися ними, але Джеймс Плейфер не давав своїм людям часу вислуховувати похвали американців. Він не відходив від них і квапив їх з гарячковим нетерпінням, причини якого матроси «Дельфіна» не могли збагнути.
Вже через три дні, 18 січня, в трюм опустили перші паки бавовни. Хоч Джеймс і збайдужів до комерції, проте фірма Плейферів здійснювала чудову оборудку, скупивши за безцінь усю бавовну, що захаращувала пристань Чарлстона.
Тим часом про Крокстона не було ні чутки, ні звістки. Дженні мовчала, але її мучив постійний страх. Обличчя дівчини, змінене тривогою, говорило за неї, і Джеймс Плейфер чого тільки не казав, щоб її заспокоїти.
– Я цілком довіряю Крокстонові,– казав він їй.– Це відданий слуга. Та ви ж знаєте його краще, ніж я, міс Дженні, й вам не слід хвилюватися. Через три дні батько пригорне вас до свого серця, вірте моєму слову.
– Ох, містере Джеймсе! – вигукнула дівчина.– Чи зможу я коли-небудь віддячити вам за таку відданість? Чи знайдемо ми з батьком спосіб розквитатися з вами?
– Я підкажу вам цей спосіб, коли ми будемо в англійських водах! – відповів молодий капітан.
Дженні подивилась на нього, потім опустила очі, що налилися слізьми, й повернулася до своєї каюти.
Джеймс Плейфер сподівався, що до тієї миті, коли батько буде в безпеці, дівчина нічого не довідається про його жахливе становище: але в останній день неумисна необережність одного матроса відкрила їй істину. Напередодні гінцем, який зумів прорватися крізь лінію ворожих аванпостів, надійшла відповідь річмондського уряду. Та відповідь містила в собі смертний вирок Джонатанові Хеліберту – його мали розстріляти наступного ранку. Звістка про близьку екзекуцію незабаром поширилась у місті, й один із матросів приніс її на борт «Дельфіна». Він сказав про це своєму капітанові, не помітивши, що міс Хеліберт стояла поблизу і все чула. Дівчина пронизливо зойкнула і впала непритомна на палубу. Джеймс Плейфер відніс її до каюти, і знадобилося чимало зусиль, щоб привести її до пам'яті.
Коли Дженні розплющила очі, вона побачила молодого капітана; приклавши пальця до губів, він радив їй зберігати цілковиту мовчанку. Вона знайшла в собі сили мовчати, притлумити ридання, що рвалися в неї з грудей, і Джеймс Плейфер, нахилившись до її вуха, прошепотів:
– Дженні, через дві години ваш батько буде в безпеці, поруч із вами – або я загину, намагаючись його врятувати!
І він вийшов з каюти, кажучи собі:
«Ну, тепер я повинен визволити його за будь-яку ціну, навіть якщо доведеться заплатити за його свободу своїм життям і життям усієї моєї команди!»
Настав час діяти. Уже вранці трюми «Дельфіна» були вщерть завантажені бавовною, а вугільні ями – вугіллям. Через дві години можна було виходити в море. Джеймс Плейфер відчалив від пристані й кинув якір на рейді. Отож залишалося тільки дочекатися припливу, який досягав найвищого рівня о дев'ятій вечора.
Коли Джеймс покинув дівчину, пробило сьому годину, і капітан почав готуватися до виходу в море. Досі все зберігалося в суворій таємниці між ним, Крокстоном і Дженні. Але тепер він визнав за потрібне увести в курс подій містера Метью і здійснив це негайно.
– Я до ваших послуг,– відповів містер Метью, не зробивши найменшого зауваження.– Відпливаємо рівно о дев'ятій?
– О дев'ятій. Зараз же накажіть розпалити топки, і хай весь час роздмухують у них вогонь.
– Буде зроблено, капітане.
– «Дельфін» стоїть на донному якорі. Канат ми обрубаємо і відпливемо, не гаючи й секунди.
– Слухаюся, капітане.
– Звеліть повісити ліхтар на верхівку грот-щогли. Ніч темна, і підіймається туман. Не слід допустити, щоб ми заблукали, коли повертатимемося на борт. Про всяк випадок, починаючи з дев'ятої години, ви також накажете бити в дзвін.
– Ваші розпорядження буде точно виконано, капітане.
– А зараз, пане Метью,– провадив Джеймс Плейфер,– веліть підготувати гігу[6]6
Легке каное з гострим носом і кормою. (Прим, автора.)
[Закрыть]. Посадіть туди шестеро наших найкращих веслувальників. Я хочу негайно вирушити на мис Уайт-Пойнт. На час своєї відсутності доручаю міс Дженні вашим турботам, і поможи нам боже, пане Метью.
– Поможи нам боже! – відгукнувся помічник капітана. Він негайно розпорядився, щоб розвели вогонь у топках і спорядили шлюпку. За кілька хвилин вона була готова до відплиття. Ще раз попрощавшись із Дженні, Джеймс Плейфер сів у гігу і, відчалюючи, побачив, як заклубочився над трубами пароплава чорний дим, гублячись у сірих, низько навислих хмарах.
Було темно, хоч у око стрель. Вітер ущух, і глибока тиша зависла над широким рейдом. Хвилі, здавалося, поснули. Кілька ледь помітних вогнів блимали в тумані. Джеймс Плейфер сів до стерна й упевненою рукою спрямував шлюпку прямо на мис Вайт-Пойнт. їм треба було подолати близько двох миль. Удень Джеймс вельми ретельно встановив пеленг, щоб уночі допливти до Чарлстонського мису по найкоротшій прямій лінії.
На церкві святого Філіппа пробило восьму, коли гіга тицьнулася носом у мис Уайт-Пойнт.
До часу, який призначив Крокстон, лишалося чекати ще годину. Берег був зовсім безлюдний. Лише іноді за двадцять кроків від них проходили вартові південної та східної батарей.
Джеймс Плейфер гарячково відраховував хвилини. Його нетерпіння випереджало час.
О пів на дев'яту він почув шарудіння кроків. Звелів своїм людям сидіти з веслами напоготові, а сам пішов туди, звідки долинав шум. Але не ступив він і десять кроків, як зіткнувся віч-на-віч із нічним береговим дозором – десь двома десятками озброєних солдатів. Джеймс витяг із кобури револьвер, вирішивши скористатись ним у разі потреби. Але що він міг удіяти проти цілого загону солдатів, які підійшли до самого берега?
Начальник дозору наблизився до нього і, побачивши гігу, запитав:
– Що то за шлюпка?
– Гіга з «Дельфіна»,– відповів Джеймс.
– А ви хто такий?
– Капітан Джеймс Плейфер.
– Я гадав, ви давно відпливли й уже ввійшли у фарватери Чарлстона.
– Я готовий до відплиття... Я справді мав уже бути в морі... Але...
– Але в чому ж річ? – допитувався начальник дозору.
Зненацька Джеймсові сяйнула рятівна думка, й він відповів:
– Одного з моїх матросів замкнули в цитаделі і, щиро признаюся, я про нього забув. На щастя, я згадав про нього, коли ще було не пізно, і ось тепер послав своїх людей, щоб його привели.
– А, це той заколотник, якого ви хочете доставити в Англію?
– Так.
– Тут його повісили б не гірше, ніж там! – сказав начальник дозору, сам засміявшись із свого жарту.
– Не сумніваюся,– відповів Джеймс Плейфер.– Але хай краще все буде зроблено по закону.
– Тоді успіху вам, капітане, й не бійтеся батарей з острова Морріс.
– Будьте спокійні. Якщо вже я безперешкодно увійшов до гавані, то сподіваюся якось і вийти з неї.
– Щасливої дороги.
– Дякую.
Після цього загін рушив далі, й низький піщаний берег знову поринув у тишу.
Аж ось пробило дев'яту. Це був призначений час. Серце в Джеймса калатало, мов несамовите. Пролунав свист. Джеймс теж відповів свистом. Потім став чекати, нашорошивши вуха і жестом руки звелівши своїм матросам зберігати цілковиту мовчанку. З'явився якийсь чоловік, закутаний у картатий шотландський плед. Він невпевнено розглядався навсебіч. Джеймс підбіг до нього.
– Містер Хеліберт?
– Так, це я,– відповів чоловік у пледі.
– О, слава богу! – вигукнув Джеймс Плейфер.– Негайно сідайте в шлюпку. А де Крокстон?
– Крокстон? – здивовано перепитав містер Хеліберт.– Що ви маєте на увазі?
– Той, хто визволив вас і привів сюди, це ваш слуга Крокстон.
– Мене привів сюди тюремник цитаделі,– відповів містер Хеліберт.
– Тюремник? – вигукнув Джеймс Плейфер.
Він нічого не розумів, і тисячі побоювань обсіли його.
– Авжеж, тюремник! – вигукнув знайомий голос.– Та він тепер спочиває, як колода, у моїй камері!
– Крокстон! Це ти! Це ти! – приголомшено повторював містер Хеліберт.
– Хазяїне, не треба зайвих слів! Скоро ви про все довідаєтесь. Ідеться про ваше життя! Скоріше сідайте в гігу.
Троє чоловіків зайняли свої місця в шлюпці.
– Рушай! – гукнув капітан. Шість весел дружно упали у воду.
– Повним ходом уперед! – наказав Джеймс Плейфер. І гіга помчала, ковзаючи, мов риба, по темній воді Чарлстонської гавані.
