Текст книги "Прорив блокади"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)
V. ЯДРА «ІРОКЕЗА» Й АРГУМЕНТИ МІС ДЖЕННІ
Досі рейс «Дельфіна» відбувався цілком успішно. Корабель показував на диво високу швидкість, і жодне судно не з'являлося на обрії до тієї миті, коли вахтовий матрос повідомив, що бачить у морі вітрило.
На той час «Дельфін» був на 32° 15' північної широти й на 57° 43' західної довготи, тобто пройшов три п'ятих свого шляху.
Ось уже дві доби, як над океаном клубочився густий туман. Хоча цей туман і сприяв намірам «Дельфіна», ховаючи його від небажаних поглядів, він, з другого боку, не дозволяв бачити океан на великому протязі, й була небезпека, що «Дельфін» ітиме, так би мовити, борт у борт із тими кораблями, з якими він не мав бажання зустрічатися.
Так-от, саме це і сталося. Коли незнайомий корабель було помічено, він плив не далі, ніж за три милі від «Дельфіна», з навітряного боку.
Долізши до реї, Джеймс Плейфер виразно побачив у просвітку між клаптями туману великий північноамериканський корвет, що йшов повним ходом. Він наближався до «Дельфіна» з очевидним наміром перетнути йому шлях.
Уважно роздивившись корвет, капітан спустився на палубу й покликав помічника.
– Містере Метью, скажіть, що ви думаєте про цей корабель?
– Думаю, капітане, що це корабель флоту Північних штатів, який запідозрює нас у шкідливих намірах,– відповів той.
– Справді, сумнівів щодо його державної приналежності немає,– відповів Джеймс Плейфер.– Дивіться.
У цю мить над корветом піднявся зоряний прапор Сполучених Штатів Півночі, й корабель салютував своєму державному стягові пострілом з гармати.
– Він пропонує, щоб і ми підняли свій прапор. А чого б і не підняти? У нас нема підстав його соромитись.
– Який у цьому сенс? – відповів Джеймс Плейфер.– Наш прапор нас не захистить і не відіб'є в тих людей бажання оглянути наш вантаж. Ні. Прямуватимемо своїм курсом.
– І якомога швидше,– сказав містер Метью,– бо якщо мої очі не обманюють мене, я вже бачив цей корвет десь поблизу Ліверпуля, куди він прибув для нагляду за будівництвом нових кораблів для Сполучених Штатів. Щоб я забувся, як мене звуть, коли на його кормі виписано іншу назву, ніж «Ірокез».
– Він добре ходить?
– Це один з найшвидкохідніших кораблів військового флоту Півночі.
– І скільки в нього гармат?
– Вісім.
– Пхе!
– О, не знизуйте плечима, капітане,– сказав містер Метью серйозним голосом.– Із тих восьми гармат дві обертові,– одна, шістдесятка, на шканцях; друга, сотка, на палубі,– й обидві з нарізними стволами.
– А, чорт! – сказав Джеймс Плейфер.– Це «перроти», і стріляють вони на відстань у три милі.
– Атож, і навіть далі, капітане.
– Зрештою, містере Метью, для корабля, який плаває досить швидко, щоб нікого не підпустити до себе на відстань пострілу, цілком байдуже, з яких гармат по ньому палять: із сотого калібру чи з четвертого, з таких, що б'ють на три милі, чи з таких, чиї ядра летять не далі, ніж за п'ятсот ярдів. Отож покажімо цьому «Ірокезові», як ходить пароплав, сконструйований для швидкого ходу. Звеліть додати пари, містере Метью.
Помічник передав наказ капітана механікові, й незабаром чорний дим завалував із труб Пароплава.
Це, мабуть, не сподобалося корветові, й звідти надійшов сигнал – наказ «Дельфінові» лягти в дрейф. Але Джеймс Плейфер не звернув на той сигнал найменшої уваги і не змінив курсу свого корабля.
– А зараз ми побачимо, що зробить «Ірокез». Це чудова нагода випробувати, на що здатна його гармата сотого калібру, і з'ясувати, чи далеко залітають її снаряди. Звеліть іти під повною парою!
– Слухаюсь! – відповів містер Метью.– Незабаром вони привітають нас із усією чемністю.
Повернувшись на ют, капітан побачив міс Хеліберт. Вона спокійно сиділа біля самих поручнів борту.
– Міс Дженні,– сказав він.– Ви бачите отой корвет з навітряного боку? Думаю, він захоче побалакати з нами крізь жерла своїх гармат, тому давайте руку, і я проведу вас до вашої каюти.
– Вельми вдячна вам, містере Джеймсе,– відповіла дівчина, поглянувши на капітана,– однак я не боюся пальби з гармат.
– Але зважте, міс, що,хоч нас і розділяє чимала відстань, перебувати тепер на палубі небезпечно.
– О, я ніколи не була боягузкою! В Америці нас привчають потроху до всього, і запевняю вас, що ядра з «Ірокеза» не змусять мене нахилити голову.
– Ви хоробра дівчина, міс Дженні!
– Погодьмося, що я хоробра, пане Джеймсе, і дозвольте мені залишитися біля вас.
– Я ні в чому не можу відмовити вам, міс Хеліберт,– відповів капітан, мимоволі захоплюючись мужнім спокоєм дівчини.
Щойно прозвучали ці слова, як за бортом північноамериканського корвета простяглася струминка білого диму. Перш ніж на «Дельфіні» почули гуркіт вибуху, з його палуби побачили, як у напрямку пароплава полетів циліндричний, спереду загострений конусом снаряд, з неймовірною швидкістю обертаючись навколо своєї осі й, так би мовити, вгвинчуючись у повітря. Було досить легко простежити за його польотом, бо з нарізних стволів снаряди вилітають не так швидко, як із гладкоствольних гармат.
За двадцять морських сажнів від «Дельфіна» снаряд, траєкторія якого пішла на спад, ковзнув по верхівках хвиль, позначивши свій слід фонтанами бризок, потім, ніби відштовхнувшись від водної поверхні, злетів угору, але невисоко, перелетів через «Дельфін», зрізавши з правого борту рею фок-щогли, впав на хвилі за тридцять морських сажнів від пароплава і зник під водою.
– Чорт! – вигукнув Джеймс Плейфер.– Швидше, швидше! Другий снаряд не змусить себе довго чекати.
– Змусить! – сказав містер Метью.– Треба певний час, щоб перезарядити таку гармату.
– Отакої! Це справді цікаво бачити,– мовив Крокстон; він стояв, склавши руки на грудях, і спостерігав події з виразом людини, яку все це дуже мало обходить.– Подумати тільки, що то наші друзі посилають нам такі подаруночки!
– А» це ти! – вигукнув Джеймс Плейфер, змірявши американця поглядом з голови до ніг.
– Це я, капітане,– незворушно відповів той.– Я прийшов подивитись, як палять із гармати наші славні хлопці. Непогано, бігме, непогано!
Капітан уже збирався відповісти Крокстонові щось різке, але в цю мить другий снаряд хлюпнувся в море, не долетівши до правого заднього борту.
– Чудово! – вигукнув Джеймс Плейфер.– Ми вже ви? грали в цього «Ірокеза» два кабельтови. Вони пливуть із швидкістю бакена, твої друзі, ти чуєш, Крокстоне – вихователю юнг?
– Не заперечую,– відповів американець.– І уявіть собі, мене це анітрохи не засмучує.
Третій снаряд упав значно далі, ніж два перші. Не минуло й десяти хвилин, відколи почався обстріл, а «Дельфін» був уже поза його досяжністю.
– Ці снаряди – для нас найточніший лаг, містере Метью,– мовив Джеймс Плейфер.– Завдяки їм ми тепер знаємо, що можемо покластися на швидкість нашого судна. А зараз збавте пару. Не варт дарма спалювати вугілля.
– Чудовий у вас корабель,– сказала міс Хеліберт молодому капітанові.
– Так, міс Дженні, він накручує свої сімнадцять вузлів, мій славний «Дельфін», і надвечір ми втратимо з поля зору цей північноамериканський корвет.
Джеймс Плейфер не перехвалював мореплавні якості свого корабля, і сонце ще не зайшло, коли верхівки щогл корвета зникли за обрієм.
Цей випадок дав капітанові змогу побачити характер міс Хеліберт у зовсім новому світлі. А втім, кригу булр зламано. Віднині й до самого кінця рейсу розмови між капітаном «Дельфіна» та пасажиркою корабля відбувалися часто і тривали довго. Джеймс Плейфер знайшов у Дженні дівчину стриману, сильну духом, розважливу, розумну. Вона говорила про все з великою відвертістю, як то заведено в Америці, мала на все тверді погляди й висловлювала їх з переконаністю, що проникала в саме серце Джеймса Плейфера – і то незалежно від його свідомої волі. Вона любила свою батьківщину; вона відстоювала високу ідею Сполучених Штатів і говорила про громадянську війну з ентузіазмом, на який була б нездатна жодна інша жінка. Таке не раз траплялося, що Джеймс Плейфер розгублювався і не знаходив відповіді на її аргументи. Іноді предметом їхнього обговорення ставала навіть позиція «купецької вигоди»; Дженні нападала на неї дуже енергійно й нізащо не хотіла поступатися. Спочатку Джеймс сперечався багато й часто. Він намагався обстоювати справу конфедератів, доводив, що правда на їхньому боці, адже люди, які об'єдналися в цілком добровільний союз, мали повне право на відокремлення. Але дівчина в цьому питанні мала тверді погляди і легко переконала капітана в тому, що в центрі боротьби між Північчю та Півднем Америки стояло питання рабства, що тут ішлося не так про політику, як про мораль та людяність, і Джеймс зазнав цілковитої поразки. Не маючи переконливих аргументів на захист своєї позиції, він під час цих суперечок намагався більше слухати ніж говорити. Та й важко сказати, що на нього впливало сильніше: розважливі доводи міс Хеліберт чи її дівочі чари. Але так чи так, а довелося йому кінець кінцем погодитися, що боротьба за визволення чорних рабів була головною рушійною силою у громадянській війні Сполучених Штатів, що належало покінчити з цим жахливим пережитком епохи варварства раз і назавжди.
А втім, ми вже згадували, що капітан не надто дорожив своїми політичними поглядами. Він пожертвував би й серйознішими переконаннями, щоб здатися на аргументи, які злітали з таких привабливих уст. Отож, коли мова йшла про політику, він ладен був відступити зі своїх позицій майже без опору. Але цим їхні дискусії не обмежувались, і зрештою Дженні перейшла в рішучу атаку на позиції «купця», на інтереси, які були для Джеймса найдорожчі. Якось розмова зайшла про торговельну оборудку, задля якої і вийшов у море «Дельфін», про зброю та амуніцію, яку капітан Плейфер збирався продати конфедератам.
– Почуття вдячності, містере Джеймсе,– мовила йому того дня Дженні Хеліберт,– не перешкодить мені сказати вам щиру правду. Навпаки. Звичайно, ви хоробрий моряк і Здібний комерсант. Та й фірма Плейферів має високу репутацію. Але цього разу вона зрадила свої принципи й обладнує справу, що ганьбить її.
– Як? – вигукнув Джеймс.– Виходить, фірма Плейферів не має права на таку сміливу торговельну операцію?
– Не має! Вона хоче постачити зброю заколотникам, які злочинно збунтувалися проти свого законного уряду, а це означає, що вона стала на бік несправедливості.
– Якщо хочете знати правду, міс Дженні,– відповів капітан,– то я не буду з вами сперечатися, справедливо чи несправедливо повстали конфедерати, я скажу вам так: я купець, і мене обходять лише інтереси моєї фірми. Я шукаю вигоди скрізь, де вона трапляється.
– Ось це якраз і заслуговує осуду, містере Джеймсе,– сказала дівчина.– Прагнення до зиску – це не виправдання.– Постачаючи південцям засоби продовжувати злочинну війну, ви так само винні, як і в тому випадку, коли б ви продали китайцям опій, що" одурманює їх.
– О, це вже занадто, міс Дженні, і я не можу погодитись...
– Ні, я кажу вам правду, і коли ви звернетеся до власного сумління, коли усвідомите, яку ви граєте роль і до яких наслідків це може призвести, то зрозумієте, що я маю слушність і в цьому випадку, як і в багатьох інших.
Ці слова приголомшили Джеймса Плейфера. Він покинув тоді Дженні, охоплений справжнім гнівом, бо відчував, що безпорадний їй заперечити. Потім десь півгодини – годину щонайбільше – він дувся, як мала дитина, після чого знову повернувся до цієї незвичайної дівчини, яка з такою милою усмішкою громила його найнеспростовнішими аргументами.
Одне слово, хоч він собі в цьому й не признававсь, капітан Плейфер більше не розпоряджався собою. Він уже не був повноправним хазяїном – «першим після бога» – на борту свого корабля.
Отож, на превелику радість Крокстона, справа визволення з полону містера Хеліберта вже не здавалася такою безнадійною. Складалося враження, що капітан тепер готовий на все, аби вирятувати батька Дженні. Навіть якби для цього довелось піддати ризику «Дельфін», його вантаж його команду і накликати на себе прокляття свого достойного дядька Вінсента.
VI. ФАРВАТЕР ПІД ОСТРОВОМ САЛЛІВАН
Через два дні після зустрічі з корветом «Ірокез» «Дельфін» наблизився до Бермудських островів, і йому довелося витерпіти шалену бурю. Над тими місцями часто пролітають урагани неймовірної сили, топлячи багато кораблів, і саме там Шекспір помістив тривожні сцени своєї драми «Буря», в якій Аріель і Калібан змагаються за владу над стихією хвиль.
Шторм, який налетів на «Дельфін», був жахливий, і Джеймс Плейфер хотів навіть перечекати негоду на Мейнленді, одному з островів Бермудського архіпелагу, де містився англійський військовий пост, хоча це було б прикрою і небажаною затримкою. На щастя, «Дельфін» поводився під час бурі бездоганно. Цілий день він успішно змагався з грізним ураганом, після чого зміг продовжити свій рейс до Американського узбережжя.
Та якщо Джеймс Плейфер був задоволений кораблем, то мужність і витримка Дженні викликали в нього ще більший захват. Найстрашніші години урагану міс Хеліберт провела біля нього на палубі. І, заглянувши собі в душу, Джеймс зрозумів, що все його єство опанувало глибоке, владне, непереборне кохання.
«Нема сумніву, – думав він,– що ця відважна дівчина – господиня на борту мого корабля! Вона заполонила мені всю душу, як заполонює море корабель, що зазнав аварії. Я відчуваю, що йду на дно! Що скаже дядько Вінсент? О, який же я слабкий! Мабуть, якби Дженні звеліла мені викинути в море цей клятущий контрабандний вантаж, я зробив би це не вагаючись, з кохання до неї!» . На щастя для компанії «Плейфер і К°», міс Хеліберт не зажадала від капітана цієї жертви. Та хай там як, а бідолаха таки потрапив у сильця, і Крокстон, який читав у його серці, як у відкритій книзі, потирав собі руки з такою радістю, що мало не здирав з них шкіру.
«Попався, капітан, попався! – повторював він сам собі.– Не мине й тижня, як мій хазяїн спокійно оселиться в найкращій каюті «Дельфіна».
А що ж Дженні? Чи помітила вона, які почуття вселила молодому капітанові, чи поділяла їх? Ніхто про це нічого не міг би сказати, і Джеймс Плейфер менше, аніж будь-хто. Дівчина поводилася з бездоганною стриманістю, у цілковитій згоді із своїм американським вихованням, і її таємниця була схована на самому дні її серця.
А тим часом, як любов невтримно розквітала в душі молодого капітана, «Дельфін» швидко наближався до Чарлстона. 13 січня вахтовий матрос повідомив, що за десять миль на захід бачить землю. То було низьке узбережжя, і на такій відстані воно майже зливалося з поверхнею моря. Крокстон довго й уважно роздивлявся обрій і близько дев'ятої ранку, втупившись у якусь цятку в просвіті хмар, вигукнув: – Маяк Чарлстона!
Якби «Дельфін» наблизився до берега вночі, з нього помітили б цей маяк, розташований на острові Морріс і піднятий на сто сорок футів над рівнем моря, на кілька годин раніше, бо відблиски його обертового вогню видно на сорок миль.
Коли Джеймс Плейфер з'ясував у такий спосіб, де перебуває «Дельфін», йому залишилося зробити тільки одне: вирішити, яким фарватером він увійде до Чарлстонської гавані.
– Якщо ніхто не перешкодить,– сказав він,– то не мине й трьох годин, і ми будемо в безпеці в портових доках.
Місто Чарлстон стоїть на краю прибережної низини завдовжки в сім і завширшки в дві милі, що затоплюється припливом, і увійти до Чарлстонської гавані не так просто. Цей прохід затиснутий між островом Морріс на півдні й островом Салліван[4]4
Саме на цьому острові славетний американський письменник Едгар По помістив найхимерніші сцени своїх оповідань. (Прим, автора.)
[Закрыть] на півночі. На той час, коли «Дельфін» підійшов до порту з наміром прорватися крізь блокаду, острів Морріс був уже захоплений військами Північних штатів, і генерал Джілмор звелів поставити там батареї гармат, що тримали рейд під постійним прицілом. Острів Салліван, навпаки, був у руках південців, які досі успішно відбили всі атаки на форт Моултрі, розташований на мисі острова. Отож для «Дельфіна» було найдоцільніше пройти якомога ближче до північної берегової лінії, щоб уникнути обстрілу з острова Морріс.
П'ять фарватерів давали змогу пройти в затоку: фарватер під островом Салліван, північний фарватер, фарватер Оверол, головний фарватер і фарватер Лоуфорд. Але в цей останній чужі кораблі зважуються заходити тільки в тому разі, якщо мають на борту досвідченого лоцмана, та й пройти там можуть лише судна з осадкою меншою ніж сім футів. Що ж до північного фарватеру й фарватеру Оверол, то обидва прострілювалися батареями північан. Отож потикатись туди не було ніякого глузду. Якби Джеймс Плейфер мав можливість вибору, він спрямував би свій корабель у головний фарватер, бо він найзручніший і його обмілини легко обминути; але доводилося пристосовуватись до обставин і приймати рішення в останню мить, залежно від розвитку подій. Втім, для капітана «Дельфіна» не було таємниць у цій бухті, він знав її небезпеки, знав, де яка глибина під час низької води, знав течії і тому зміг би вести своє судно з цілковитою впевненістю, після того як воно опинилося б у одному з вузьких проходів до Чарлстонської гавані. Отож головна трудність полягала в тому, щоб увійти в якийсь.
Такий маневр вимагав від капітана великого досвіду в морехідній справі і точного знання можливостей «Дельфіна».
Тим більше, що на той час у прибережних водах Чарлстона крейсували два фрегати військового флоту Північних штатів. Містер Метью незабаром привернув до них увагу Джеймса Плейфера.
– Вони готуються запитати в нас, чого нам треба в цих водах,– мовив він.
– А ми їм нічого не відповімо,– сказав капітан.– Хай не будуть надто цікавими.
Тим часом фрегати повним ходом ішли до «Дельфіна», який далі плив своїм курсом, водночас пильнуючи, щоб не опинитися на відстані пострілу з їхніх гармат. З метою вигадати час і ввести в оману ворожі кораблі Джеймс Плейфер повернув на південний захід. На фрегатах, і справді, мабуть, подумали, що «Дельфін» збирається звернути у фарватер біля острова Морріс. Там стояли батареї гармат, одного снаряда з яких було досить, щоб пустити англійський пароплав на дно. Тому фрегати дозволили «Дельфінові» йти на південний захід і не поспішали кинутися за ним навздогін, задовольняючись спостереженням.
Через те протягом цієї години відстань між кораблями не змінювалася. Прагнучи ошукати переслідувачів, щоб вони не здогадалися про швидкісні можливості «Дельфіна», Джеймс звелів знизити оберти машини і йшов під малою парою. А тим часом із труб «Дельфіна» валував густий дим, і можна було подумати, що судно намагається розвести найбільший можливий тиск пари, а отже, й найвищу швидкість.
– Незабаром вони вельми здивуються,– сказав Джеймс Плейфер,– коли побачать, як ми вислизнули в них з-поміж пальців!
І справді, коли, на думку капітана, «Дельфін» уже достатньо близько підійшов до острова Морріс, опинившись перед жерлами гармат, про дальність бою яких Джеймс ІІлейфер міг лише здогадуватися, він крутонув стерно, змусивши корабель майже обкрутитися на місці, й повернув на північ, залишивши фрегати за дві милі по вітру від себе. Побачивши цей маневр, ті зрозуміли намір пароплава і рішуче кинулися йому навздогін. Та було вже пізно. Пустивши обидва свої гвинти на повні оберти, «Дельфін» збільшив швидкість удвічі й почав швидко віддалятися від них у напрямку узбережжя. Фрегати випустили по ньому кілька ядер, але тільки для очистки сумління -^ вони не долітали до «Дельфіна» й на половину відстані. Об одинадцятій ранку, підійшовши завдяки своїй малій осадці майже впритул до острова Салліван, пароплав на повному ходу звернув у вузький фарватер. Тепер він був у повній безпеці, бо жоден військовий корабель північноамериканців не зважився б увійти за ним у той прохід, де під час низької води глибина в середньому не перевищує одинадцяти футів.
– Ну й ну! – вигукнув Крокстон.– Оце так просто?
– Щоб ти знав, Крокстоне – вихователю юнг,– відповів йому Джеймс Плейфер,– найважче не увійти в гавань, а вийти з неї.
– Ет! – зауважив американець.– Це мене анітрохи не турбує. З таким кораблем, як «Дельфін», і з таким капітаном, як Джеймс Плейфер, можна сюди заходити, коли заманеться, і виходити звідси, коли захочеться.
Тим часом Джеймс Плейфер, стоячи з підзорною трубою в руці, уважно роздивлявся дорогу. Він мав напохваті чудові карти цього узбережжя, які давали йому змогу спокійно і впевнено вести корабель у гавань.
Після того як «Дельфін» заглибився у вузький фарватер, що тягнеться попід самим островом Салліван, Джеймс тримав стерно так, щоб центр форту Моултрі залишався на вест-вест-норді, аж поки на норд-норд-весті з'явився замок Пікней, який легко було впізнати з його похмурого кольору; він стояв на самотньому острівці Шютс-Фоллі. З другого боку капітан орієнтувався на будівлі форту Джонсон, що височіли ліворуч, на два градуси на північ від форту Самтер.
У цю мить його привітали салютом батареї з острова Морріс, проте їхні ядра не долетіли до «Дельфіна». Пароплав спокійно йшов своїм курсом, не відхиляючись на жоден градус, проминув Мультрієвіль, розташований на мисі острова Салліван, і вийшов у затоку.
Незабаром форт Самтер залишився ліворуч і. прикрив собою «Дельфіна» від батарей північан.
Цей форт, що уславився під час громадянської війни в Сполучених Штатах, розташований за три й одну третю милі від Чарлстона і тягнеться приблизно на милю по обох берегах затоки. Стоїть він на штучному острові з массачусетського граніту і має форму зрізаного-п'ятикутника. Його будівництво тривало десять років і обійшлося в дев'ятсот тисяч доларів.
Саме з цього форту 13 квітня 1861 року південці вибили війська Північних штатів, які очолював Андерсон, і саме по ньому вдарив перший гарматний постріл сепаратистів. Важко підрахувати, скільки тонн заліза й свинцю виплюнули на нього згодом гармати північан. Одначе протягом майже трьох років він успішно відбивав усі їхні атаки. Але через кілька місяців після того, як тут побував «Дельфін», форт Самтер капітулював, не витримавши обстрілу тристафунтовими снарядами, випущеними з нарізних стволів гармат Перрота, які генерал Джілмор звелів установити на острові Морріс.
Проте на той час форт іще стояв незрушно, і прапор конфедератів гордо майорів над його величезним кам'яним п'ятикутником.
Коли форт залишився позаду, з палуби «Дельфіна» побачили саме місто Чарлстон, що притулилося між двома річками, Ешлі й Купером, і виступало в море гострим мисом.
Спрямувавши пароплав між буї, які позначали прохід, і залишивши Чарлстонський маяк, видимий над земляними насипами острова Морріс, на зюйд-зюйд-весті, Джеймс Плейфер звелів підняти на гафелі англійський прапор. Після чого з гідною подиву швидкістю він провів корабель крізь лабіринт фарватерів.
Обминувши карантинний буй, який залишився з правого борту, корабель увійшов у гавань. Міс Хельберт стояла на юті. Вона дивилась на місто, в якому був ув'язнений її батько, і на очах у неї блищали сльози.
Нарешті капітан наказав збавити хід; «Дельфін» пройшов під самими батареями півдня й сходу і незабаром кинув якір біля Північної Торгової пристані.
