Текст книги "Прорив блокади"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)
Прорив блокади
І. «ДЕЛЬФІН»
Клайд був першою річкою, чиї води спінили колеса пароплава. Це сталося 1812 року. Той пароплав – а називався він «Комета» – здійснював регулярні рейси між Глазго й Гріноком із швидкістю шість миль на годину. Відтоді безліч таких суден пропливло по цій шотландській річці,– і вгору по течії, і вниз,– тому жителі великого промислового міста Глазго мали давно звикнути до чудес парової навігації.
Одначе 3 грудня 1862 року по багнистих вулицях Глазго сунув потік людей, у якому можна було бачити судновласників, купців, промисловців, робітників, матросів, жінок, дітей; усі вони прямували до Келвін-доку, великої судноверфі, що належала Тоду й Мак-Грегорові. Це останнє прізвище вочевидь свідчить про те, що знамениті нащадки горян стали промисловцями, перетворивши усіх своїх васалів із стародавніх шотландських кланів на фабричних робітників.
Судноверф Келвін-док розташована за кілька хвилин ходу від міста, на правому березі Клайду. Незабаром її величезні стапелі запрудив натовп цікавих. Не лишилося жодного вільного місця ні на набережних, ні на молі, ні на дахах складів. Навіть Гованські пагорби на лівому березі кишіли глядачами, а по річці снувало безліч човнів.
Може, в Келвін-доці мала відбутись якась незвичайна церемонія? Ні, там просто спускали на воду новий, щойно збудований корабель. Такі події були не в дивовижу жителям Глазго. Може, «Дельфін» – так назвали судно, яке сьогодні сходило зі стапелів верфі Тода й Мак-Грегора,– мав якісь особливості у своїй конструкції? Теж, власне, ні. Це був великий пароплав тоннажністю в півтори тисячі тонн, із сталевим корпусом, сконструйований так, щоб дати йому змогу розвивати якнайбільшу швидкість. На ньому встановили парову машину марки «Ленсфілд-Фордж», розраховану на високий тиск, потужністю в п'ятсот кінських сил. Машина приводила в рух два однакові гвинти, розташовані на кормі, по обидва боки від ахтерштевня, і цілком незалежні один від одного,– новинка конструкції Дадженів з Мілвола, яка дозволяла пароплавам розвивати високу швидкість і маневрувати на дуже малому просторі. Крім того, «Дельфін» мав відносно малу осадку, і фахівці непомильно визначили, що цей корабель має намір заходити в неглибокі фарватери. Але, зрештою, всі ці особливості нового судна аж ніяк не пояснювали, звідки виник ажіотаж, з яким натовп стежив за його спуском на воду. По суті кажучи, «Дельфін» не мав нічого такого, що вже б не використали в конструкції того або того корабля. Може, його спуск на воду становив проблему, яку нелегко було розв'язати? Аж ніяк. Клайд уже приймав на свої води судна куди більшої тоннажності, і спуск «Дельфіна» мав відбутися V звичайнісінький спосіб.
Море було спокійне, почався відплив, коли стали проводити підготовчі роботи. Чітко й узгоджено лунали удари дерев'яних молотів, якими вбивали клини, що мали підняти кіль пароплава. Незабаром масивний корпус весь аж ніби затремтів і помітно схитнувся,– хоч був піднятий ледве-ледве,– зрушив з місця, усе швидше й швидше посунув по стапелях, і через кілька хвилин «Дельфін», зісковзнувши з ретельно змащених кільблоків, занурився в Клайд, огорнутий густими клубами білої пари. Його корма шкрябнула по мулистому дну річки, потім красень-пароплав вихопився на гребінь височенної хвилі й, безперечно, розбився б з розгону об пристань Гованських доків, якби спущені водночас із жахливим скреготом якорі не вгородились у дно й не зупинили його на місці.
Спуск відбувся цілком успішно, і «Дельфін» спокійно погойдувався на водах Клайду. Коли судно опинилось у своїй природній стихії, глядачі заплескали в долоні, й на обох берегах прогриміло могутнє: «Ура!»
Але чому було стільки крику й оплесків? Навряд чи більшість із тих глядачів, що найбурхливіше висловлювали свій захват, змогли б пояснити, з якого дива вони так радіють. Звідки виник такий незвичайний інтерес до цього корабля? Його спричинило те, що ніхто не знав, для чого «Дельфін» призначено – от і все пояснення. Ніхто не здогадувався, для якої комерції його мали застосувати і, слухаючи, як люди перемовляються то в тому, то в тому гурті, можна було тільки дивом дивуватись, наскільки різні припущення висловлюються з цього приводу.
Тим часом найобізнаніші – чи ті, які вдавали з себе обізнаних – в один голос твердили, ніби цьому пароплавові судилося зіграти помітну роль у жахливій війні, що пустошила в ті часи Сполучені Штати Америки. Але цим їхні відомості й обмежувалися, і ніхто не міг сказати напевне, чи «Дельфін» має зайнятися піратством, чи перевозитиме вантажі, чи він буде судном конфедератів, чи увійде до флоту північан.
– Ура! – кричав один, запевняючи, що «Дельфіна» збудовано на кошти Південних штатів.
– Гіп! Гіп! – горлав другий, присягаючись, що ніколи такий швидкий корабель не борознив води біля Американського узбережжя.
Отже, ніхто до пуття не знав, з якою метою збудували «Дельфіна», бо знати про це могли хіба що компаньйони або принаймні близькі приятелі Вінсента Плейфера, купця з Глазго.
Фірма «Вінсент Плейфер і К°» була багата, могутня і вела свої справи вельми розважливо. Очолювала її старовинна родина, яку глибоко шанували в Шотландії і яка походила від тих тютюнових лордів, що збудували найгарніші квартали міста. Ці спритні негоціанти зразу після об'єднання 1707 року Англії та Шотландії в одне королівство відкрили у Глазго перші торгові контори й почали вивозити тютюн з Віргінії та Меріленду. Це дало їм змогу нажити величезні багатства, а Глазго незабаром перетворилося на осередок комерції і велике фабричне місто; в ньому відкрилося безліч прядилень та ливарних заводів, а добробут його жителів піднявся до високого рівня.
Торгова фірма Плейферів зберегла вірність підприємницькому духові своїх предків. Вона кидалася в найризикованіші операції і гідно підтримувала честь англійської торгівлі. її теперішній голова Вінсент Плейфер,– чоловік п'ятдесяти років, практичний і розважливий, а проте досить сміливий, коли йшлося про вигоду,– був торговцем-судновласником у плоті й крові. Ніщо його не обходило, крім комерції в чистому вигляді, й він анітрохи не цікавився навіть політичним підкладом своїх торговельних справ. А втім, він був чоловік порядний і вірний своєму слову.
Одначе думка збудувати й оснастити «Дельфін» належала не йому, а його племінникові Джеймсу Плейферові, вродливому тридцятирічному молодикові й найвідважнішому шкіперові в усьому торговельному флоті Об'єднаного королівства.
Якось, коли обидва сиділи в кафе «Тонтіна» під аркадами міської ратуші, Джеймс Плейфер, з люттю перечитавши американські газети, виклав дядькові свій сміливий і авантюрний задум.
– Дядьку Вінсенте,– сказав він навпростець,– є змога нажити два мільйони за один місяць.
– А що при цьому ми ризикуємо втратити? – спитав дядько.
– Корабель з його вантажем.
– І більш нічого?
– Ну, ще ризикуємо шкурою матросів та капітана. Але це не береться до уваги.
– Подивимось – побачимо,– сказав дядько Вінсент, що полюбляв цей трохи незвичний вираз.
– Чого там дивитись – усе й так ясно,– заперечив Джеймс Плейфер.– Ви читали «Трібюн», «Нью-Йорк Геральд», «Таймс», «Інквайрер де Річмонд», «Амерікен-Рев'ю»?
– Десятки разів, племіннику.
– Ви згодні зі мною, що війна у Сполучених Штатах ще довго триватиме?
– Дуже довго.
– Вам відомо, наскільки ця війна зашкодила інтересам Англії й зокрема інтересам Глазго?
– А надто інтересам фірми «Плейфер і К°»,– відповів дядько Вінсент.
– Авжеж, вашим інтересам насамперед,– погодився молодий капітан.
– Я мучуся цим щодня, Джеймсе, і не можу без страху думати про те, яких страхітливих збитків може завдати нам ця війна. Звичайно, наша фірма міцна, племіннику, і вона вистоїть, але ми маємо справу з компаньйонами, які можуть і збанкрутувати. Послав би я до чортів усіх тих американців, байдуже, хто вони – рабовласники чи борці проти рабства!
Хоча з погляду благородних засад гуманізму, яким завжди слід віддавати перевагу над особистими інтересами, Вінсент Плейфер не мав права так говорити, у нього були цілковиті підстави розглядати події лише під кутом зору своєї комерційної вигоди. На товарній біржі Глазго бракувало найважливішого продукту американського експорту. «Бавовняний голод» – якщо вжити яскравий англійський вислів – ставав із кожним днем загрозливішим. Тисячі робітників залишились без діла і жили з милостині. У Глазго було двадцять п'ять тисяч механічних ткацьких верстатів, які перед громадянською війною в Сполучених Штатах виробляли шістсот двадцять п'ять тисяч метрів бавовняної нитки в день, тобто п'ятдесят мільйонів фунтів на рік. Ці цифри дають уявлення про те, як порушилася промислова діяльність міста, коли виникла гостра нестача текстильної сировини. Банкрутства відбувалися чи не щогодини. Всі фабрики закривали виробництво – цілком або почасти. Робітники помирали з голоду.
Саме видовище цього грандіозного лиха і навіяло Джеймсові Плейферу його сміливий задум.
«Я поїду по бавовну,– сказав він собі,– й привезу її, чого б це мені не коштувало».
Та оскільки він був «купцем» – і не меншою мірою, ніж дядько Вінсент! – то вирішив здійснити свій план у вигляді комерційної оборудки: обміняти товар на товар.
– Ось такий у мене задум, дядьку Вінсенте,– сказав він.
– Подивимось – побачимо, Джеймсе.
– Здійснити його вельми просто. Ми збудуємо корабель великої тоннажності і якомога швидкохідніший.
– Як буде треба, то чого ж – збудуємо.
– Ми навантажимо його зброєю, провіантом та амуніцією.
– Такий товар можна знайти.
– Я візьму на себе командування цим пароплавом. Якщо я зможу випередити в морі будь-який корабель військового флоту Північних штатів, я прорву блокаду одного з південноамериканських портів.
– І ти дорого продаси свій вантаж конфедератам, яким дуже потрібен такий товар,– підхопив дядько.
– А повернуся сюди з вантажем бавовни.
– Яку тобі віддадуть за безцінь...
– Достоту так, дядьку Вінсенте. Отже, ви згодні?
– Згоден. А ти певен, що прорвешся?
– Прорвуся, якщо в мене буде добрий корабель.
– Такий корабель ми тобі збудуємо. А де ти набереш команду?
– О, людей я знайду! Багато мені не треба. Аби корабель міг добре маневрувати, ото й усе. Я не збираюся воювати з флотом Північних штатів, моя мета – не підпускати їхні кораблі близько.
– Ти їх не підпустиш,– твердо пообіцяв дядько Вінсент.– А зараз скажи мені, Джеймсе, в якому місці Американського узбережжя ти хочеш причалити?
– На сьогодні, дядьку, кілька кораблів уже прорвалися крізь блокаду до Нового Орлеана, Уїлмінгтона й Саванни. Я візьму курс прямо на Чарлстон. Жоден англійський корабель ще не зміг пройти крізь ті фарватери, крім «Бермуди». Я піду за її прикладом і якщо моє судно матиме малу осадку, я проведу його там, де кораблі флоту Північних штатів не зможуть мене переслідувати.
– Вся суть у тім,– сказав дядько Вінсент,– що Чарлстон завалений бавовною. її там спалюють – аби спекатись.
– Так,– відповів Джеймс.– До того ж місто обложене майже з усіх боків. Борегарові бракує боєприпасів. Він заплатить за мій товар будь-яку ціну.
– Гаразд, племіннику. І коли ти хотів би вирушити?
– Десь через півроку. Мені потрібні довгі зимові ночі, щоб легше було ховатися.
– Будуть тобі довгі ночі.
– Отже, домовилися, дядьку?
– Домовилися.
– І нікому анічичирк?
– Авжеж, нікому!
Через п'ять місяці після цієї розмови і зійшов на воду із стапелів Келвін-доку пароплав «Дельфін». Тепер вам зрозуміло, чому ніхто до пуття не знав, з якою метою його збудовано.
II. ПЕРЕД ВІДПЛИТТЯМ
Оснащення «Дельфіна» не забрало багато часу – власне, він був уже оснащений, лишалося тільки доробити дещо. На ньому поставили три щогли – хоча потреби в них по суті не було. Корабель мав відриватися од крейсерів військового флоту Північних штатів завдяки своїй потужній паровій машині, а не розраховуючи на силу вітру. Та й розраховувати на машину було надійніше, ніж на вітер.
Наприкінці вересня «Дельфін» ввійшов у затоку, куди впадав Клайд, і там відбулися його випробування. Важко сказати, хто був більше задоволений своїм кораблем – його конструктор чи капітан. Новий пароплав мав справді чудовий хід, і лаг[1]1
Прилад, яким вимірюють швидкість судна
[Закрыть] показував сімнадцять миль[2]2
Морська миля дорівнює 1852 метрам. (Прим, автора.)
[Закрыть] на годину – такої швидкості досі не розвивав жодний з англійських, французьких чи американських кораблів. Безперечно, що «Дельфін» виграв би перегони у змаганні з найшвидко-хіднішими тогочасними суднами.
25 грудня «Дельфін» причалив до пароплавної пристані, трохи нижче мосту Глазго-брідж, останнього, що перетинає Клайд перед його впадінням у затоку! Там на молі були складені величезні запаси амуніції, зброї та провіанту, які швидко завантажили до трюмів пароплава. Природа вантажу ясно свідчила, для чого призначено корабель, і фірма Вінсента Плейфера не змогла далі приховувати свою таємницю. Втім, «Дельфін» не збирався баритись із виходом у море, та й жодного американського військового корабля не було помічено в англійських водах. До того ж настав час набирати команду, і зберігати мовчанку про призначення судна стало просто неможливо. Ніхто не вербує матроса, не пояснивши, які обов'язки йому доведеться виконувати. Кінець кінцем, ішлося про неабиякий ризик, а коли людина збирається ризикувати своєю шкурою, вона завжди хоче знати, які небезпеки на неї чигають і чому вона повинна на них наражатися.
Та перспектива ризику не злякала нікого. Платню давали добру, а в разі успіху операції кожному пообіцяли ще й певну частку від прибутків. Тому матроси приходили юрмами – і найдосвідченіші. Джеймс Плейфер мав один тільки клопіт – відібрати кращих серед найкращих. А відбирати він умів, і через добу в списках команди «Дельфіна» було вже тридцять матросів, які зробили б честь яхті її величності королеви британської.
Відплиття призначили на 3 січня, але вже 31 грудня «Дельфін» був готовий вийти в море. Його трюми ломилися від амуніції та провіанту, а вугільні ями – від вугілля. Ніщо більше не затримувало його в порту.
2 січня шкіпер востаннє оглядав свій корабель доскіпливим капітанським оком, коли в отворі, з якого спускався трап, з'явився незнайомець і сказав, що хоче говорити з капітаном. Один із матросів провів його на ют.
То був здоровенний чолов'яга, широкоплечий, з рум'яними щоками – награний тупуватий вираз обличчя погано приховував веселе лукавство його вдачі. Мабуть, він був не дуже обізнаний з морськими звичаями, бо озирався навкруг себе з виглядом людини, що їй Нечасто доводилося ступати на палубу корабля. І водночас намагався вдати із себе морського вовка, поглядаючи на такелаж очима знавця та йдучи перевальцем, як ходять матроси.
Коли його підвели до капітана, він подивився на нього пильним поглядом і спитав:
– Ви капітан Джеймс Плейфер?
– Так, це я,– відповів шкіпер.– Навіщо я тобі потрібен?
– Найміть мене матросом на ваш корабель.
– Вакансій більше у мене нема. Я вже набрав команду.
– О, одна зайва людина вам не завадить. Навпаки.
– Ти так думаєш? – мовив Джеймс Плейфер, глянувши співрозмовникові просто у вічі.
– Я цього певен,– відповів матрос.
– А хто ти, власне, такий? – спитав капітан.
– Моряк, бувалий у бувальцях, відчайдух і хлопець, на якого можна покластися. Пара дужих рук, які я маю честь запропонувати вам, згодяться та ще й як згодяться на борту корабля.
– Але «Дельфін» – не єдиний корабель у порту, а Джеймс Плейфер – не один на світі капітан. Чому ти прийшов саме сюди?
– Бо я хочу служити тільки на «Дельфіні» й лише під орудою капітана Джеймса Плейфера.
– Твої послуги мені не потрібні.
– Чоловік дужий завжди стане в пригоді, а якщо хочете випробувати мою силу, зведіть мене з трьома-чотирма найміцнішими хлопцями з вашої команди, я готовий.
– Ач який швидкий! – відповів Джеймс Плейфер.– А звуть тебе як?
– Крокстон, ваш слуга покірний.
Капітан відступив на кілька кроків назад, щоб ліпше роздивитися цього геркулеса, який так зухвало набивався йому в матроси. Постава, тіло, весь вигляд незнайомця аж ніяк не спростовували його слів. Відчувалося, що він справді наділений від природи великою фізичною силою і що відваги йому теж не позичати.
– Де ти плавав? – спитав Джеймс Плейфер.
– Скрізь потроху.
– А ти знаєш, з якою метою вирушає в море «Дельфін»?
– Знаю, і саме це мене до вас привело.
– Ну, гаразд, чорти б мене взяли, якби я відпустив хлоп'ягу твого гарту. Йди знайди мого помічника містера Метью, і хай він запише тебе, в команду.
Сказавши ці слова, Джеймс Плейфер сподівався, що його співрозмовник круто обернеться й побіжить на бак корабля. Одначе він помилився. Крокстон не зрушив із місця.
– Ти хіба не чув,– що я тобі сказав? – спитав капітан.
– Чув,– відповів матрос– Але це не все, я маю до вас іще одну пропозицію.
– О, ти вже мені набрид! – сердито відрубав Джеймс.– У мене не так багато часу, щоб я гаяв його на пусті балачки.
– Я заберу його у вас зовсім трохи,– відповів Крокстон.– Ще два слова – і кінець. Зараз я вам усе викладу. В мене є племінник.
– У твого племінника чудовий дядько,– відповів Джеймс Плейфер.
– Ет! – відказав Крокстон.
– Ти коли-небудь закінчиш чи ні? – спитав капітан з явним нетерпінням у голосі.
– Так от у чім справа. Коли наймають дядька, то на додачу беруть і племінника.
– Та невже?
– Безперечно. Такий звичай. Ці двоє не продаються окремо.
– І що ж він таке, твій племінник?
– П'ятнадцятирічний хлопець, юнга, якого я навчаю матроського ремесла. Він беручкий до діла, й колись із нього вийде добрий моряк.
– Так затям собі, Крокстоне – вихователю юнг: «Дельфін» – не школа для шмаркачів.
– Не будемо говорити погано про юнг,– відказав Крокстон.– Один із них став адміралом Нельсоном, а інший – адміралом Франкліном.
– Ну, біс із тобою, приятелю,– відповів Джеймс Плейфер.– Язик у тебе підвішений добре, й мені подобається, як ти ним орудуєш. Приводь свого племінника. Але якщо його дядько виявиться не таким силачем, як ти запевняєш, дядькові доведеться мати справу зі мною. Іди і щоб через годину ти був тут.
Крокстонові не треба було двічі це повторювати. Він досить незграбно віддав честь капітанові «Дельфіна» і спустився трапом на пристань. Через годину він уже був на борту корабля із своїм племінником, хлопцем років чотирнадцяти-п'ятнадцяти, тендітним і трохи наче кволим; він мав боязкий і здивований вираз обличчя і був явно не до пари своєму дядькові з його самовпевненістю та фізичною силою. Крокстон мусив навіть підбадьорити його кількома енергійними словами.
– Ану вище голову! – сказав він – Нас тут не з'їдять, хай йому чорт! І, зрештою, ще є час повернутись назад.
– Ні, ні! – відповів хлопець.– І хай поможе нам бог! Того ж таки дня матроса Крокстона та юнгу Джона Стіггса внесли до списків команди «Дельфіна».
На п'яту наступного ранку кочегари розпалили в топках пароплава жаркий вогонь. Палуба затремтіла від двигтіння казана, і пара із свистом шугнула крізь клапани. Настала мить відплиття.
Незважаючи на ранню годину, на пристані й на мосту Глазго-брідж юрмився досить великий натовп. Люди прийшли попрощатися з відважним кораблем. Вінсент Плейфер теж прийшов обняти на прощання капітана Джеймса, але він повівся за цих обставин, як римлянин стародавніх добрих часів. Він тримався по-геройському, і два лункі поцілунки, які він вліпив племінникові, свідчили про його незламну рішучість.
– Вирушай, Джеймсе,– сказав він молодому капітанові.– Пливи швидко і повертайся ще швидше. А головне, не забудь скористатися всіма вигодами свого становища. Продавай дорого, купуй дешево, і ти здобудеш повагу свого дядька.
Після цих повчальних слів, запозичених із «Посібника для негоціантів», дядькои небіж розлучилися, а всі гості покинули борт корабля?
У ці хвилини Крокстон та Джон Стіггс стояли поруч на баку, і дядько казав племінникові:
– Усе буде добре, усе буде гаразд! Через дві години ми вже вийдемо у відкрите море. Наша подорож почалася досить незвичайно, а закінчиться успішно, я цього певен!
Замість відповіді юнга міцно стиснув руку Крокстона.
– Як там тиск пари? – спитав Джеймс Плейфер у свого помічника.
– Нормальний, капітане,– відповів містер Метью.
– От і гаразд. Віддайте швартови.
Необхідний маневр зразу виконали. Гвинти прийшли в рух. «Дельфін» здригнувся, зрушив з місця, пройшов між кораблями, що стояли в порту на якорі, й незабаром зник з-перед очей натовпу, який вітав його останніми «ура».
По річищу Клайду пройшли без особливих труднощів. Можна сказати, що русло цієї річки рукотворне і створила його рука хазяїна. Завдяки роботі землечерпалок та постійній очистці її глибина за останні півсотні років досягла п'ятнадцяти футів, а ширина між набережними міста збільшилася втричі. Незабаром ліс щогл і труб сховався за туманом і димом. Дзенькіт молотів у ливарнях та стукіт сокир на будовах завмер у далечині. Проминули селище Партік, і тепер замість заводів по берегах тяглися сільські будинки, вілли, маєтки. Раз у раз зменшуючи оберти своєї парової машини, «Дельфін» петляв між дамбами, які утримують річку в берегах. Фарватер там місцями дуже вузький, але це не така вже незручність, бо для судноплавної річки куди більше важить глибина, ніж ширина. Біля стерна стояв один із найкращих лоцманів Ірландського моря; він упевнено вів пароплав між плавучих бакенів, кам'яних стовпів та куп каміння, що позначали фарватер,;– на кожному такому знакові було встановлено ліхтар. Залишилося позаду й містечко Ренфру. Далі потяглися Кілпатрікські пагорби, і Клайд поширшав, виходячи в затоку Баулінга, від якої починається канал, що з'єднує водним шляхом Едінбург і Глазго.
Нарешті з'явився огорнутий туманом силует Дамбартонського замку, здіймаючись угору на чотириста футів, потім на хвилях, які розходились від «Дельфіна», затанцювали кораблі на рейді Порту-Глазго. Ще через кілька миль проминули і Грінок, батьківщину Джеймса Уатта. На той час «Дельфін» уже доплив до гирла Клайду і був на вході до затоки, через яку він переносить свої води у Північний канал. Там на пароплав накотилися перші морські хвилі.
Потім пройшли попід мальовничими берегами острова Арран, обігнули мис Кентайр, що виступає в канал, мали нагоду роздивитися острів Ретлін, а тоді лоцман пересів у шлюпку й повеслував до свого невеличкого катера, що погойдувався на хвилях у відкритому морі. «Дельфін» перейшов під команду свого капітана і взяв курс до північного узбережжя Ірландії. То був морський шлях, яким користувалося не так багато кораблів, і скоро останні клапті Європейського суходолу зникли з очей. Пароплав, один-однісінький, вийшов у відкритий океан.
